Трудове право
§1. Власність національних багатств України як основа суспільної організації праці.
Використання праці громадян при здійсненні права власності. Використання власником належного йому майна і засобів виробництва для підприємницької діяльності. Законодавство України про власність
Важливою умовою життєдіяльності людей є праця, яка завжди становила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається від покоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогою науково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомої суспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але не втрачався.
Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та моральні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засіб до життя і сфера ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потреб результатами своєї праці. Друга — в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою.
Потреби матеріального порядку є головними і лежать в основі життя людей. Для того, щоб мати їжу, одяг, взуття люди незалежно від своєї волі та свідомості вступають у відносини з іншими людьми по виробництву і розподілу цих благ. Ці зв'язки неможливі без певної організації, що створюється на базі взаємодії людей один з одним. Виникають відносини по виробництву, управлінню та розподілу, створюється власність на знаряддя та засоби виробництва, на результати своєї та чужої праці.
Характер поєднання безпосереднього виробника із засобами виробництва становить форму власності, яка є первинним, основним економічним відношенням, що визначає всі інші суспільні відносини.
Економічна і правова наука надають власності та її формам особливо важливого значення, бо ні про яке виробництво в будь-якому суспільстві не може бути мови там, де не існує ніякої форми власності.
Власністю народу України є її національні багатства, до яких віднесені земля, її надра, повітряний простір; водні та інші природні ресурси; основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку; житловий фонд; будови та споруди; фінансові ресурси; наукові досягнення, що створені зусиллями народу України.
Як відзначалось вище, виробництво є процесом створення матеріальних благ для задоволення потреб людей. Споживання цих матеріальних благ можливе тому, що люди відносяться до них, як до своїх, тобто привласнюють їх. Однак виробництво матеріальних благ здійснюється всюди і завжди в рамках певних суспільних відносин. Удосконалення цих відносин і, в першу чергу, виробничих відносин проявляється в розвитку форм власності, які виступають у формі індивідуальної особистої, приватної, колективної, державної. Всі форми власності в Україні рівноправні.
При дослідженні питання про місце власності в системі виробничих відносин виникає проблема розмежування економічного і правового змісту власності. Якщо в юридичній літературі таке розмежування проводиться давно, то в економічній — порівняно недавно.
Відносини власності є самостійними відносинами, і вони, не можуть ототожнюватись з виробничими відносинами і всією їх системою, бо вони охоплюють не тільки виробництво, а й споживання та новий процес відтворення.
Економічні відносини власності набувають форми правових відносин власності тільки тоді, коли вони в загальних рисах урегульовані та закріплені в нормах права. В цьому випадку власність в правовому розумінні набуває форму права власності або, як її інколи називають в економічній літературі, «правову форму власності».
Як економічна категорія власність становить базис усього суспільства, основу суспільного виробництва. Право власності як система правових норм, що закріплюють ці відносини, становить правову надбудову цього економічного базису. Таким чином, якщо існує право власності, то повинно бути і саме економічне відношення власності.
Створення внаслідок виробництва нових товарів породжує відносини власності. Але право власності на ці товари виникає у виробника не завжди, а в залежності від змісту існуючих правових норм, що встановлюють, саме за ким визнається власність на результати праці — за безпосереднім виробником чи за власником засобів виробництва.
Виробництво нових товарів у більшості випадків розглядається як юридичний факт, що викликає виникнення відносин власності. Усі дозволені власнику дії закон зводить до трьох основних загальних понять: володіння, розпорядження і користування. Під цими правовими категоріями приховані певні економічні відносини.
Зокрема, пункт 1 статті 2 Закону України «Про власність», прийнятого Верховною Радою України 7 лютого 1991 року, визначає право власності як урегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном. При цьому саме власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Володіння в економічному розумінні є існуюча в суспільстві система розподілу засобів виробництва і засобів споживання, відносин між людьми в суспільстві по розподілу цих засобів і предметів. Право ж володіння становить надане законом для певної особи правомоччя утримувати майно у себе і безперешкодно впливати на нього. При цьому не допускається фактичний вплив на це майно інших осіб.
Розпорядження становить собою економічне поняття управління майном. Право ж розпорядження є правомоччя по зміненню або припиненню правовідносин власності в цілому або в будь-якому з його елементів. Розпорядженням можна вважати всяку дію, спрямовану на змінення або припинення права власності в цілому або будь-якого його правомоччя. Можливість вчинення таких дій забезпечується законом, що визначає зміст права власності.
На відміну від володіння, яке відображає одну з сторін власності — статику, розпорядження здійснюється як у процесі виробництва, так і при розподілі та обміні, тому виражає другу сторону власності — її динаміку.
Користування в економічному розумінні означає процес виробництва, застосування праці, при якій здійснюється використання засобів виробництва. Право користування означає застосування праці до майна, одержання товарів та прибутку, задоволення за допомогою речей різного роду матеріальних і культурних потреб.
Статичний стан власності створює передумову організації і застосування праці, обумовлює виробництво певного виду і певного роду матеріальних благ. Динамічний же стан власності створюється безпосередньою працею виробників. Предмети праці і матеріальні блага при застосуванні праці споживаються, але споживаються з тим, щоб створити нові товари і матеріальні цінності в значно більшій кількості або кращої якості, що викликає збільшення і зміцнення власності.
Тому процес створення нових матеріальних, культурних й духовних цінностей безпосередньо пов'язаний з правом власності у першу чергу на засоби виробництва. Безпосередньо правові норми, що регулюють застосування праці, мають зв'язок з правом користування, коли здійснюється споживання засобів виробництва.
Сукупність повноважень — володіння, розпорядження і користування, що належать власнику, створює суб'єктивне право власності, інститути якого відносяться до різних галузей права. Саме завдяки власності при застосуванні праці створюються суспільні трудові відносини. Природа поєднання здатності до праці громадянина з засобами виробництва визначає ставлення працівника до трудового процесу і його заінтересованість як у наслідках своєї роботи, так і роботи всього підприємства чи організації.
При поєднанні праці трудівника із засобами виробництва, що належать власнику, з яким працівник вступає у відносини найму, працівник заінтересований лише в одержанні більш високої заробітної плати, тобто в більш вигідній продажі своєї праці, але не в підвищенні результатів діяльності всього підприємства, що дозволяє збільшити прибуток тільки для підприємця. Лише у тому випадку, коли працівник сам виступає як власник, незалежно від форми цієї власності він заштересований в наслідках своєї праці
В період установлення суверенної Української держави одним з перших законодавчих актів після прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України 7 лютого 1991 р. прийняла Закон України про власність, в якому розкривається поняття права власності, його здійснення, визначається право виключної власності народу України, зміст права індивідуальної, колективної, державної та інтелектуальної власності, умови захисту права власності. Держава проголосила, що вона не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності. Але держава зобов'язує власника, який використовує працю інших громадян, забезпечити працівнику соціальні, економічні гарантії та права, що передбачені законом.
Важливе значення для права власності на засоби виробництва мають також Закони «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 р., «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 р.
Для здійснення праці вона повинна бути належним чином організованою і управляемою. Закономірністю розвитку управління виробництвом є залежність форм управління від форм власності, яка може бути охарактеризована як закономірність відповідності форм управління формам власності. При цьому форми власності визначають соціальний характер і межі управління виробництвом.
Форма власності, на базі якої виникають трудові відносини, проявляється в змісті правових норм, впливає на характер правових відносин.
Важливою умовою життєдіяльності людей є праця, яка завжди становила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається від покоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогою науково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомої суспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але не втрачався.
Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та моральні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засіб до життя і сфера ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потреб результатами своєї праці. Друга — в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою.
Потреби матеріального порядку є головними і лежать в основі життя людей. Для того, щоб мати їжу, одяг, взуття люди незалежно від своєї волі та свідомості вступають у відносини з іншими людьми по виробництву і розподілу цих благ. Ці зв'язки неможливі без певної організації, що створюється на базі взаємодії людей один з одним. Виникають відносини по виробництву, управлінню та розподілу, створюється власність на знаряддя та засоби виробництва, на результати своєї та чужої праці.
Характер поєднання безпосереднього виробника із засобами виробництва становить форму власності, яка є первинним, основним економічним відношенням, що визначає всі інші суспільні відносини.
Економічна і правова наука надають власності та її формам особливо важливого значення, бо ні про яке виробництво в будь-якому суспільстві не може бути мови там, де не існує ніякої форми власності.
Власністю народу України є її національні багатства, до яких віднесені земля, її надра, повітряний простір; водні та інші природні ресурси; основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку; житловий фонд; будови та споруди; фінансові ресурси; наукові досягнення, що створені зусиллями народу України.
Як відзначалось вище, виробництво є процесом створення матеріальних благ для задоволення потреб людей. Споживання цих матеріальних благ можливе тому, що люди відносяться до них, як до своїх, тобто привласнюють їх. Однак виробництво матеріальних благ здійснюється всюди і завжди в рамках певних суспільних відносин. Удосконалення цих відносин і, в першу чергу, виробничих відносин проявляється в розвитку форм власності, які виступають у формі індивідуальної особистої, приватної, колективної, державної. Всі форми власності в Україні рівноправні.
При дослідженні питання про місце власності в системі виробничих відносин виникає проблема розмежування економічного і правового змісту власності. Якщо в юридичній літературі таке розмежування проводиться давно, то в економічній — порівняно недавно.
Відносини власності є самостійними відносинами, і вони, не можуть ототожнюватись з виробничими відносинами і всією їх системою, бо вони охоплюють не тільки виробництво, а й споживання та новий процес відтворення.
Як економічна категорія власність становить базис усього суспільства, основу суспільного виробництва. Право власності як система правових норм, що закріплюють ці відносини, становить правову надбудову цього економічного базису. Таким чином, якщо існує право власності, то повинно бути і саме економічне відношення власності.
Створення внаслідок виробництва нових товарів породжує відносини власності. Але право власності на ці товари виникає у виробника не завжди, а в залежності від змісту існуючих правових норм, що встановлюють, саме за ким визнається власність на результати праці — за безпосереднім виробником чи за власником засобів виробництва.
Виробництво нових товарів у більшості випадків розглядається як юридичний факт, що викликає виникнення відносин власності. Усі дозволені власнику дії закон зводить до трьох основних загальних понять: володіння, розпорядження і користування. Під цими правовими категоріями приховані певні економічні відносини.
Зокрема, пункт 1 статті 2 Закону України «Про власність», прийнятого Верховною Радою України 7 лютого 1991 року, визначає право власності як урегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном. При цьому саме власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Володіння в економічному розумінні є існуюча в суспільстві система розподілу засобів виробництва і засобів споживання, відносин між людьми в суспільстві по розподілу цих засобів і предметів. Право ж володіння становить надане законом для певної особи правомоччя утримувати майно у себе і безперешкодно впливати на нього. При цьому не допускається фактичний вплив на це майно інших осіб.
Розпорядження становить собою економічне поняття управління майном. Право ж розпорядження є правомоччя по зміненню або припиненню правовідносин власності в цілому або в будь-якому з його елементів. Розпорядженням можна вважати всяку дію, спрямовану на змінення або припинення права власності в цілому або будь-якого його правомоччя. Можливість вчинення таких дій забезпечується законом, що визначає зміст права власності.
На відміну від володіння, яке відображає одну з сторін власності — статику, розпорядження здійснюється як у процесі виробництва, так і при розподілі та обміні, тому виражає другу сторону власності — її динаміку.
Користування в економічному розумінні означає процес виробництва, застосування праці, при якій здійснюється використання засобів виробництва. Право користування означає застосування праці до майна, одержання товарів та прибутку, задоволення за допомогою речей різного роду матеріальних і культурних потреб.
Статичний стан власності створює передумову організації і застосування праці, обумовлює виробництво певного виду і певного роду матеріальних благ. Динамічний же стан власності створюється безпосередньою працею виробників. Предмети праці і матеріальні блага при застосуванні праці споживаються, але споживаються з тим, щоб створити нові товари і матеріальні цінності в значно більшій кількості або кращої якості, що викликає збільшення і зміцнення власності.
Тому процес створення нових матеріальних, культурних й духовних цінностей безпосередньо пов'язаний з правом власності у першу чергу на засоби виробництва. Безпосередньо правові норми, що регулюють застосування праці, мають зв'язок з правом користування, коли здійснюється споживання засобів виробництва.
Сукупність повноважень — володіння, розпорядження і користування, що належать власнику, створює суб'єктивне право власності, інститути якого відносяться до різних галузей права. Саме завдяки власності при застосуванні праці створюються суспільні трудові відносини. Природа поєднання здатності до праці громадянина з засобами виробництва визначає ставлення працівника до трудового процесу і його заінтересованість як у наслідках своєї роботи, так і роботи всього підприємства чи організації.
При поєднанні праці трудівника із засобами виробництва, що належать власнику, з яким працівник вступає у відносини найму, працівник заінтересований лише в одержанні більш високої заробітної плати, тобто в більш вигідній продажі своєї праці, але не в підвищенні результатів діяльності всього підприємства, що дозволяє збільшити прибуток тільки для підприємця. Лише у тому випадку, коли працівник сам виступає як власник, незалежно від форми цієї власності він заштересований в наслідках своєї праці
В період установлення суверенної Української держави одним з перших законодавчих актів після прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України 7 лютого 1991 р. прийняла Закон України про власність, в якому розкривається поняття права власності, його здійснення, визначається право виключної власності народу України, зміст права індивідуальної, колективної, державної та інтелектуальної власності, умови захисту права власності. Держава проголосила, що вона не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності. Але держава зобов'язує власника, який використовує працю інших громадян, забезпечити працівнику соціальні, економічні гарантії та права, що передбачені законом.
Важливе значення для права власності на засоби виробництва мають також Закони «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 р., «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 р.
Форма власності, на базі якої виникають трудові відносини, проявляється в змісті правових норм, впливає на характер правових відносин.
