Трудове право
§1. Поняття зайнятості населення. Правове регулювання працевлаштування громадян України
Вирішення соціальних та економічних проблем, які в сучасних умовах стоять перед Україною, значною мірою залежить від того, чи буде забезпечена кожна працездатна людина роботою, мобілізовані її можливості по підвищенню активності як працівника і господаря. Виконувана працівником робота повинна відповідати індивідуальним якостям людини. При невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу буде подавлятись зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов'язково відіб'ється на настрої працівника, на продуктивності його праці.
Трудова і особливо творча активність працівників залежить також від їх здібностей, нахилів та можливостей. Формулу трудової активності можна висловити як поєднання трьох факторів: потрібно, можу і хочу. При відсутності хоч би одного з факторів активна трудова діяльність не відбудеться, навіть, при застосуванні до працівника різних заходів заохочення, закликаючи його до сумлінності, до виконання обов'язку.
Авторитарні методи використання і управління робочою силою, що базувались на пануванні державної власності і зрівнялівці, порушили природну мотивацію і стимули до праці. Працівника зовсім не цікавили результати його праці, бо платити йому попередньо встановлений розмір грошової суми, яка результатів праці не відбивала. Зате усі були забезпечені роботою. Вважалося, що роботи хватить на всіх. Більше того, промислові підприємства постійно відчували потребу в робочих кадрах. І така потреба не вважалась недоліком економіки, а навпаки, перевагою, що створювала передумови розвитку і розквіту держави.
Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була основою соціального оптимізму. Вона створювала настільки впевненість у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати.
Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, до активізації трудової діяльності. З цією метою проводилось соціалістичне змагання, працівників примушували брати соціалістичні зобов'язання, створювались правові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи.
Методологічною основою усіх вживаних державою заходів була марксистсько-ленінська теорія, що працівник при соціалізмі є власником усіх засобів виробництва, і що відношення до цих засобів як до власних створює особливий вид відносин працівника з підприємством, установою, організацією, які виступають як роботодавці. Вважалося, що це відносини співдружності і взаємодопомоги. Якщо ж і виникали якісь конфлікти, то вони вважались наслідком недостатньої свідомості, бо соціальна база для виникнення конфліктів між співвласниками засобів виробництва була відсутньою.
Установка на повну зайнятість диктувала низьку ціну робочої сили, що в свою чергу призводило до низької ефективності праці. Підприємствам було невигідно застосовувати дорогу і високоефективну техніку, а працівникам — підвищувати свою кваліфікацію. Фізична праця залишалась основою усіх виробничих процесів. У цих умовах і була сформульована поговірка: держава робить вигляд, що вона платить, а працівники роблять вигляд, що вони працюють.
З переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. Появились ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй переважній більшості це — люди з вищою і середньою спеціальною освітою, переважно жінки, люди передпенсійного віку.
В тому, що освічені і кваліфіковані працівники виявляються непотрібними у першу чергу, ніякого протиріччя законам ринку немає. Ринкові відносини вибраковують не тільки поганих працівників, а й недієздатні виробничі структури, де можуть бути зайнятими і висококваліфіковані працівники. Це стосується науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, підприємств військово-промислового комплексу, машинобудівних заводів, які раніше були престижними, багатими, могутніми, здатними залучити до роботи кваліфікованих працівників.
Можна навіть вважати, що економічна криза елітних організацій — це розплата за тривалі роки не завжди потрібної і ефективної трудової діяльності за рахунок державної казни.
В нових умовах господарювання стали оцінюватись наслідки відчужуваної праці, а не кількість працюючих. Значно зменшилась потреба у робочій силі, і це призвело до вивільнення надлишкової робочої сили. Негативну роль при цьому відігравала і криза в економіці, що викликала значний спад виробництва.
І хоч безробіття стало реальністю, кваліфіковані кадри як і раніше потрібні. Але саме кваліфіковані кадри, а не взагалі робоча сила невисокої професійної кваліфікації.
Для того, щоб полегшити громадянам підшукання роботи, а підприємства, установи, організації забезпечити робочою силою була створена державна служба зайнятості. її створення було обумовлене тим, що забезпечення зайнятості і раціональне розміщення трудових ресурсів має не тільки соціально-економічне, а й глибоке політико-юридичне значення.
Зайнятість є економічним поняттям, оскільки вона становить один з основних елементів, що сприяє розвитку економіки кожної країни. Одночасно зайнятість є й гуманітарним поняттям, бо при її допомозі для трудящих забезпечується здобуття засобів до існування, куска хліба. Зайнятість є також умовою для розвитку здібностей і особистості людини.
Політико-юридичне значення зайнятості полягає в тому, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття» (стаття 23 Загальної декларації прав людини 1948 року).
Діяльність служби зайнятості визначається Законом України «Про зайнятість населення», прийнятим Верховною Радою України 1 березня 1991 р. з наступними змінами та доповненнями.
Відповідно до статті 1 цього Закону зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.
Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов'язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно обирається також професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, що визначені законодавством. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.
Основні принципи державної політики зайнятості населення проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім громадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва; координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості; співробітництві професійних спілок, асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державної виконавчої влади в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на забезпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.
Служба зайнятості в Україні утворена постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 року № 381 «Про створення державної служби зайнятості України». Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положенням державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, утворених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян.
Державна служба зайнятості складається з Центру зайнятості Міністерства праці України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри професійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри трудової реабілітації населення.
Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служби зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.
Цією ж постановою № 47 Кабінет Міністрів України затвердив Положення про порядок реєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги по безробіттю та про умови надання додаткової матеріальної та іншої допомоги безробітним і членам їх сімей, яке пізніше було замінено Положенням з такою ж назвою від 29 квітня 1993 року (постанова Кабінету Міністрів України № 315).
Міністерство праці України наказом від 1 березня 1994 року № 14 затвердило Інструкцію про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних державною службою зайнятості.
Законодавство про зайнятість населення поширюється на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства що постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством. Якщо міжнародним договором або угодою, укладеними Україною, встановлені інші правила ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосовуються правила міжнародних договорів і угод.
Зайнятість населення є проблемою не тільки національною, а й міжнародною.
Трудова і особливо творча активність працівників залежить також від їх здібностей, нахилів та можливостей. Формулу трудової активності можна висловити як поєднання трьох факторів: потрібно, можу і хочу. При відсутності хоч би одного з факторів активна трудова діяльність не відбудеться, навіть, при застосуванні до працівника різних заходів заохочення, закликаючи його до сумлінності, до виконання обов'язку.
Авторитарні методи використання і управління робочою силою, що базувались на пануванні державної власності і зрівнялівці, порушили природну мотивацію і стимули до праці. Працівника зовсім не цікавили результати його праці, бо платити йому попередньо встановлений розмір грошової суми, яка результатів праці не відбивала. Зате усі були забезпечені роботою. Вважалося, що роботи хватить на всіх. Більше того, промислові підприємства постійно відчували потребу в робочих кадрах. І така потреба не вважалась недоліком економіки, а навпаки, перевагою, що створювала передумови розвитку і розквіту держави.
Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була основою соціального оптимізму. Вона створювала настільки впевненість у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати.
Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, до активізації трудової діяльності. З цією метою проводилось соціалістичне змагання, працівників примушували брати соціалістичні зобов'язання, створювались правові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи.
Методологічною основою усіх вживаних державою заходів була марксистсько-ленінська теорія, що працівник при соціалізмі є власником усіх засобів виробництва, і що відношення до цих засобів як до власних створює особливий вид відносин працівника з підприємством, установою, організацією, які виступають як роботодавці. Вважалося, що це відносини співдружності і взаємодопомоги. Якщо ж і виникали якісь конфлікти, то вони вважались наслідком недостатньої свідомості, бо соціальна база для виникнення конфліктів між співвласниками засобів виробництва була відсутньою.
Установка на повну зайнятість диктувала низьку ціну робочої сили, що в свою чергу призводило до низької ефективності праці. Підприємствам було невигідно застосовувати дорогу і високоефективну техніку, а працівникам — підвищувати свою кваліфікацію. Фізична праця залишалась основою усіх виробничих процесів. У цих умовах і була сформульована поговірка: держава робить вигляд, що вона платить, а працівники роблять вигляд, що вони працюють.
З переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. Появились ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй переважній більшості це — люди з вищою і середньою спеціальною освітою, переважно жінки, люди передпенсійного віку.
В тому, що освічені і кваліфіковані працівники виявляються непотрібними у першу чергу, ніякого протиріччя законам ринку немає. Ринкові відносини вибраковують не тільки поганих працівників, а й недієздатні виробничі структури, де можуть бути зайнятими і висококваліфіковані працівники. Це стосується науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, підприємств військово-промислового комплексу, машинобудівних заводів, які раніше були престижними, багатими, могутніми, здатними залучити до роботи кваліфікованих працівників.
Можна навіть вважати, що економічна криза елітних організацій — це розплата за тривалі роки не завжди потрібної і ефективної трудової діяльності за рахунок державної казни.
І хоч безробіття стало реальністю, кваліфіковані кадри як і раніше потрібні. Але саме кваліфіковані кадри, а не взагалі робоча сила невисокої професійної кваліфікації.
Для того, щоб полегшити громадянам підшукання роботи, а підприємства, установи, організації забезпечити робочою силою була створена державна служба зайнятості. її створення було обумовлене тим, що забезпечення зайнятості і раціональне розміщення трудових ресурсів має не тільки соціально-економічне, а й глибоке політико-юридичне значення.
Зайнятість є економічним поняттям, оскільки вона становить один з основних елементів, що сприяє розвитку економіки кожної країни. Одночасно зайнятість є й гуманітарним поняттям, бо при її допомозі для трудящих забезпечується здобуття засобів до існування, куска хліба. Зайнятість є також умовою для розвитку здібностей і особистості людини.
Політико-юридичне значення зайнятості полягає в тому, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття» (стаття 23 Загальної декларації прав людини 1948 року).
Діяльність служби зайнятості визначається Законом України «Про зайнятість населення», прийнятим Верховною Радою України 1 березня 1991 р. з наступними змінами та доповненнями.
Відповідно до статті 1 цього Закону зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.
Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов'язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно обирається також професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, що визначені законодавством. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.
Основні принципи державної політики зайнятості населення проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім громадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва; координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості; співробітництві професійних спілок, асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державної виконавчої влади в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на забезпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.
Служба зайнятості в Україні утворена постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 року № 381 «Про створення державної служби зайнятості України». Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положенням державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, утворених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян.
Державна служба зайнятості складається з Центру зайнятості Міністерства праці України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри професійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри трудової реабілітації населення.
Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служби зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.
Цією ж постановою № 47 Кабінет Міністрів України затвердив Положення про порядок реєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги по безробіттю та про умови надання додаткової матеріальної та іншої допомоги безробітним і членам їх сімей, яке пізніше було замінено Положенням з такою ж назвою від 29 квітня 1993 року (постанова Кабінету Міністрів України № 315).
Міністерство праці України наказом від 1 березня 1994 року № 14 затвердило Інструкцію про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних державною службою зайнятості.
Законодавство про зайнятість населення поширюється на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства що постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством. Якщо міжнародним договором або угодою, укладеними Україною, встановлені інші правила ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосовуються правила міжнародних договорів і угод.
