Історія України
6.2. Суспільно-політичні рухи і національне відродження України у першій половині ХІХ ст.
Посилення соціального і національного гноблення.
Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.
Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.
За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо.
Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка.
У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.
Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав людини мала участь офіцерів і солдатів у війнах, які майже безперервно вела армія Російської імперії протягом двадцяти років в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Франції. Ще в 1799 р. Павло І взяв участь у війні коаліції європейських держав проти революційної Франції; війна тривала багато років і обійшлася Росії великими жертвами.
Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 p., коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.
У 1812 році Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.
У земські полки набирали також кріпаків, яких поміщики повинні були забезпечити всім необхідним — одягом, харчами, зброєю. Поміщицькі кріпаки охоче йшли до війська, адже їм було обіцяно, що після закінчення війни всі учасники українських ополчень стануть вільними і отримають земельні наділи.
Перспектива поновлення козацтва викликала у народі ентузіазм та свіжі надії: до козацьких та ополченських шляхів вступило майже 70 тисяч осіб, тобто 15 полків.
У битві під Бородіно прославилися Полтавський, Харківський, Сумський, Глухівський та інші полки, в яких воювало багато українців. Вісім українських козацьких полків брали участь у «битві народів» восени 1813 р. під Лейпцігом, де було завдано остаточної поразки наполеонівській армії коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Пруссії, Швейцарії, Іспанії та Португалії.
У березні 1814 р. Російська армія, у складі якої було шість українських козацьких полків, увійшла в Париж і залишилась там як окупаційна армія. Молоді офіцери спілкувалися з місцевим населенням, серед якого було багато учасників і свідків Великої французької революції, мріяли поширити її ідеї на батьківщині.
Однак після повернення на батьківщину українські ополченські полки були розформовані. Цар забув свою обіцянку надати учасникам війни особисту свободу і звільнення від феодальних повинностей. Спроби козаків захистити свою самостійність були жорстоко придушені каральними російськими військами.
У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала гнів і обурення серед недавніх солдат і ополченців.
За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей. Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817—1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі «Любов до істини», яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень.
Декабристський рух.
Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці. Наприклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли — поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола. Коли у 1817 р, цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався В'ятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель. У колі однодумців він заявляв, що не може миритися з рабством селян, пануванням у Росії родової аристократії, із запровадженням військових поселень, занепадом торгівлі й промисловості, із хабарництвом чиновництва, тягарем військової служби для солдатів, повсюдним бідуванням народних мас. Такі спостереження породжували революційні переконання в необхідності зміни політичного та соціально-економічного ладу, що панував у державі. Україна в планах опозиційного офіцерства посідала значне місце як важливий у Російській імперії регіон розташування її збройних сил. Тут уздовж російсько-австрійського кордону стояла 160-тисячна армія, покликана страхати не тільки зовнішніх, а й внутрішніх ворогів імперії на такій неспокійній території, як Україна. У повній бойовій готовності щодо придушення будь-яких зазіхань на цілісність імперії перебували також військові гарнізони губернських міст і окремих спеціальних військових поселень в Україні.
Але ці війська можна було використати й для здійснення державного перевороту. Тому Україна посіла важливе місце у планах його організаторів. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні — у місцях розташування військ. У зв'язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти «управа» в Кам'янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським — рідним братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою українського гетьмана Кирила Розумовського; саме в його особі національно свідома громадськість вбачала гетьмана України в разі відновлення автономії), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).
Для багатьох офіцерів — членів Південного товариства Україна була рідною землею. Найбільше їх (переважно вихідців з дрібномаєткового дворянства) зосередилось в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новоград-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію — Товариство об'єднаних слов'ян. Засновниками його були Юліан Люблінський — учасник польського визвольного руху, засланий після ув'язнення царськими властями до Новоград-Волинського під нагляд поліції, та брати Андрій та Петро Борисови (із зубожілої слобідсько-української дворянської родини), які в одеських масонських ложах набули певного досвіду конспіративної діяльності.
Керівники Товариства об'єднаних слов'ян склали його «Правила», які були його програмним документом. Товариство мало на меті скасування монархічних режимів в усіх країнах, ліквідацію кріпацтва та станових привілеїв, знищення міжнаціональної неприязні та створення федеративного союзу незалежних слов'янських республік. Щоправда, зарахувати до них Україну як окрему незалежну державу Товариство об'єднаних слов'ян не наважилося, що було свідченням низького рівня української національної самосвідомості серед більшості його діячів.
Інший програмний документ під назвою «Руська правда» був ще консервативнішим щодо національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пестель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (на зразок конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у приватну власність.
Поблажливішим у розв'язанні «українського питання» виявилось Північне товариство. Його програма під назвою «Конституція», складена Микитою Муравйовим, хоч і не передбачала повної незалежності України, але в майбутньому адміністративно-політичному устрої серед «держав» і «областей» федерації планувала створення Української і Чорноморської «держав» (з центрами, відповідно, у Харкові і Києві).
1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту «управу» — «Слов'янську» — свій керівний центр у Но-воград-Волинському. Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства. Хоча керівники Польським патріотичним товариством перебували у Варшаві, але чимало його членів постійно мешкали і вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне схвалення на нелегальному з'їзді, який відбувся на початку 1825 р. в Житомирі.
Як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі 114 грудня 1825р.
Змовники сподівалися змусити сенат — цей формально найвищий державний орган — проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будинку сенату вдалося вивести лише три тисячі солдатів, очолених тридцятьма офіцерами. Переважна більшість військ гарнізону не підтримала антисамодержавного заколоту. Повсталі не наважилися виступити супроти чисельніших у кілька разів вірних цареві військ. Рішучість виявив Микола І. Він віддав наказ застосувати гармати проти повсталих піхотинців, озброєних лише рушницями і пістолетами. Залпи картечними снарядами розсіяли лави повстанців, а навздогін їм кинулася царська кіннота. Отже, повстання у Петербурзі, яке скидалося на звичайний заколот, повністю провалилося.
Дізнавшись про невдачу спільників у Петербурзі, діячі Південного товариства вирішили повторити спробу антисамодержавного повстання. Не зупинила їх і відсутність найавторитетнішого серед них діяча Південного товариства і керівника Тульчинської «управи» полковника Павла Пестеля, заарештованого 13 грудня 1825 р. за доносом провокатора. Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської «управи» підполковник Сергій Муравйов Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29—ЗО грудня на їхній заклик повстали п'ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.
31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Полковий священик Данило Кейзер зачитав присутнім повний текст «Православного катехізису», складеного Муравйовим-Апостолом. Авторитетом християнських настанов і повчань намагалися переконати неписьменних, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в анти-царистському повстанні — богосхвальна справа. Мовляв, Бог створив усіх людей рівними, а царі — гнобителі народу, прокляті Богом.
Завершував цей релігійно-політичний агітаційний твір заклик: «Для звільнення сімейств своїх і для виконання святого закону християнського, помолившись із теплою надією Богові, що перемагає по правді і захищає тих, хто твердо надіється на нього, ополчитися всім разом проти тиранства і поновити віру та волю в Росії».
С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз'ясненню солдатам та селянам цілей і завдань повстання. Він наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки копій «Православного катехізису» для поширення у військових формуваннях та в селах і містечках Київщини. Надвечір 31 грудня повстанці прийшли в с. Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Черні гівського полку.
Повстав увесь полк у складі майже 1 тис. осіб; серер них було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні примірники «Православного катехізи су», вирушили до Києва, щоб загітувати і тамтешній гарнізон приєднатися до повсталих. Проте виконати цей план не вдалося: повстанців заарештували. Не дочекавшись їх повернення і не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січн.* 1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени «Слов'янської управи». Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю.
Повстанці відразу зазнали великих втрат. Контузило С. Муравйова- Апостол а, він намагався, але фізично не міг командувати підлеглими. Іншим офіцерам також не вдалося згуртувати і повести в наступ солдатів. Позбавлені рішучого командування, повстанці розгубилися і зрештою почали втікати. Один гусарський ескадрон кинувся їм навперейми, а другий оточив офіцерів, які всі до одного не зрушили з місця. Коли ж один із гусарів наблизився до пораненого, закривавленого Іполита Муравйова-Апостола — двадцятирічного брата командира Чернігівського полку, — той вистрілив із пістоля собі в голову.
Усіх повстанців, що залишилися живими, погнали під конвоєм до Білої Церкви. Тут закували у кайдани, зроблені із пожертвуваних графинею Браницькою ста пудів заліза (повстання відбулося поблизу її землеволодінь). 5 січня 1826 р. розпочались допити рядових учасників повстання, а офіцерів Чернігівського полку відправили до Петербурга, де на той час уже відбувалося слідство щодо повстанців на Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку — як офіцери, так і солдати — були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п'ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825— 1826 pp. у Петербурзі та в Україні. Троє із них — Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін — були членами Південного товариства, що діяло в Україні.
Однак пам'ять про учасників того повстання, які для загального добра пожертвували усіма своїми становими та майновими привілеями і навіть життям, не вмерла. Вони назавжди увійшли в історію України.
Початок національного відродження.
Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці XVIII — на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Про це свідчили події та процеси українського національно-культурного відродження XIX — початку XX ст.
Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. За перші півсотні літ існування вищу освіту в ньому здобули до 2800 осіб.
При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання висвітлювали не тільки поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, було проголошено: «Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». Часопис популяризував знання з історії, етнографії, географії України, виховував шанобливе ставлення до національної культури, закликав якнайширше впроваджувати українську мову на сторінках друкованих видань.
«Украинский вестник» першим започаткував друкування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше — ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мовою свої поетичні та літературні твори.
Земляк і сучасник Гулака-Артемовського Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. Видана у Москві й Харкові збірка «Малоросійські повісті» мала величезний успіх в освічених людей і принесла Квітці славу батька української прози.
Навколо цього авторитетного митця і народознавця гуртувалася передова українська молодь. Як директор і режисер, він керував роботою стаціонарного професійного театру, в репертуарі якого були його власні твори — комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» та ін. З популярними п'єсами І. Котляревського «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник» гастролювала у Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру.
Під впливом Г. Квітки-Основ'яненка зайнявся українською тематикою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше прославився як історик України.
Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Інтерес української шляхти до історії був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість.
Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів XVII— XVIII ст. — Самовидця, Величка, Граб'янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір «Історія Русів», авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського — «История Малой России». І хоча автор не заперечував зверхності Російської імперії над Україною, проте обстоював право на автономне козацьке самоврядування.
У 1843—1844 pp. була видана п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.
У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка. Тут у 30—40-х роках активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, діяч культури В. Білозерський та ін.
Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.
На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити лише культурно-просвітницька діяльність: видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.
Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда.
Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян.
У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського (за складом більшості учасників, а за змістом — переважно культурно-просвітницького| етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького — уже достатньо політизованого. Програмні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами.
Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок СІЛА або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини.
Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».
Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.
Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу»)або «Законі Божому». Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового. В його основі — ідеї українського національного відродження і пансловізму.
Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості мас програмних документів. Громадська діяльність Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Активно займалися науковою працею, читали лекції в навчальних закладах.
Послідовно обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко. Його поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші справляли могутній вплив на формування національної свідомості і політичної активності передової громадськості та широких народних мас. Ці твори відверто закликали до боротьби проти національного та соціального гніту.
Шевченко також пропагував ідею єднання слов'янських народів. У поемі «Єретик» він висловив сподівання:
Щоб усі слов'яни стали Добрими братами.
Цю поему Шевченко присвятив чехові П. Шафарику і навіть зумів передати йому власноруч переписаний текст. А рукопис своєї поеми «Кавказ» передав через одного з ки-рило-мефодіївців великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу. Такі контакти кириломефодіївців з діячами слов'янських народів підтверджували на практиці їх програмні задуми.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував кожному вирок. Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його антицаристських і антикріпосницьких творів.
Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг.
Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу.
Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.
Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.
За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо.
Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка.
У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.
Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав людини мала участь офіцерів і солдатів у війнах, які майже безперервно вела армія Російської імперії протягом двадцяти років в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Франції. Ще в 1799 р. Павло І взяв участь у війні коаліції європейських держав проти революційної Франції; війна тривала багато років і обійшлася Росії великими жертвами.
Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 p., коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.
У 1812 році Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.
У земські полки набирали також кріпаків, яких поміщики повинні були забезпечити всім необхідним — одягом, харчами, зброєю. Поміщицькі кріпаки охоче йшли до війська, адже їм було обіцяно, що після закінчення війни всі учасники українських ополчень стануть вільними і отримають земельні наділи.
У битві під Бородіно прославилися Полтавський, Харківський, Сумський, Глухівський та інші полки, в яких воювало багато українців. Вісім українських козацьких полків брали участь у «битві народів» восени 1813 р. під Лейпцігом, де було завдано остаточної поразки наполеонівській армії коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Пруссії, Швейцарії, Іспанії та Португалії.
У березні 1814 р. Російська армія, у складі якої було шість українських козацьких полків, увійшла в Париж і залишилась там як окупаційна армія. Молоді офіцери спілкувалися з місцевим населенням, серед якого було багато учасників і свідків Великої французької революції, мріяли поширити її ідеї на батьківщині.
Однак після повернення на батьківщину українські ополченські полки були розформовані. Цар забув свою обіцянку надати учасникам війни особисту свободу і звільнення від феодальних повинностей. Спроби козаків захистити свою самостійність були жорстоко придушені каральними російськими військами.
У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала гнів і обурення серед недавніх солдат і ополченців.
За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей. Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817—1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі «Любов до істини», яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень.
Декабристський рух.
Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці. Наприклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли — поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола. Коли у 1817 р, цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався В'ятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель. У колі однодумців він заявляв, що не може миритися з рабством селян, пануванням у Росії родової аристократії, із запровадженням військових поселень, занепадом торгівлі й промисловості, із хабарництвом чиновництва, тягарем військової служби для солдатів, повсюдним бідуванням народних мас. Такі спостереження породжували революційні переконання в необхідності зміни політичного та соціально-економічного ладу, що панував у державі. Україна в планах опозиційного офіцерства посідала значне місце як важливий у Російській імперії регіон розташування її збройних сил. Тут уздовж російсько-австрійського кордону стояла 160-тисячна армія, покликана страхати не тільки зовнішніх, а й внутрішніх ворогів імперії на такій неспокійній території, як Україна. У повній бойовій готовності щодо придушення будь-яких зазіхань на цілісність імперії перебували також військові гарнізони губернських міст і окремих спеціальних військових поселень в Україні.
Але ці війська можна було використати й для здійснення державного перевороту. Тому Україна посіла важливе місце у планах його організаторів. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні — у місцях розташування військ. У зв'язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти «управа» в Кам'янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським — рідним братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою українського гетьмана Кирила Розумовського; саме в його особі національно свідома громадськість вбачала гетьмана України в разі відновлення автономії), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).
Для багатьох офіцерів — членів Південного товариства Україна була рідною землею. Найбільше їх (переважно вихідців з дрібномаєткового дворянства) зосередилось в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новоград-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію — Товариство об'єднаних слов'ян. Засновниками його були Юліан Люблінський — учасник польського визвольного руху, засланий після ув'язнення царськими властями до Новоград-Волинського під нагляд поліції, та брати Андрій та Петро Борисови (із зубожілої слобідсько-української дворянської родини), які в одеських масонських ложах набули певного досвіду конспіративної діяльності.
Керівники Товариства об'єднаних слов'ян склали його «Правила», які були його програмним документом. Товариство мало на меті скасування монархічних режимів в усіх країнах, ліквідацію кріпацтва та станових привілеїв, знищення міжнаціональної неприязні та створення федеративного союзу незалежних слов'янських республік. Щоправда, зарахувати до них Україну як окрему незалежну державу Товариство об'єднаних слов'ян не наважилося, що було свідченням низького рівня української національної самосвідомості серед більшості його діячів.
Інший програмний документ під назвою «Руська правда» був ще консервативнішим щодо національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пестель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (на зразок конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у приватну власність.
Поблажливішим у розв'язанні «українського питання» виявилось Північне товариство. Його програма під назвою «Конституція», складена Микитою Муравйовим, хоч і не передбачала повної незалежності України, але в майбутньому адміністративно-політичному устрої серед «держав» і «областей» федерації планувала створення Української і Чорноморської «держав» (з центрами, відповідно, у Харкові і Києві).
1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту «управу» — «Слов'янську» — свій керівний центр у Но-воград-Волинському. Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства. Хоча керівники Польським патріотичним товариством перебували у Варшаві, але чимало його членів постійно мешкали і вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне схвалення на нелегальному з'їзді, який відбувся на початку 1825 р. в Житомирі.
Як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі 114 грудня 1825р.
Дізнавшись про невдачу спільників у Петербурзі, діячі Південного товариства вирішили повторити спробу антисамодержавного повстання. Не зупинила їх і відсутність найавторитетнішого серед них діяча Південного товариства і керівника Тульчинської «управи» полковника Павла Пестеля, заарештованого 13 грудня 1825 р. за доносом провокатора. Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської «управи» підполковник Сергій Муравйов Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29—ЗО грудня на їхній заклик повстали п'ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.
31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Полковий священик Данило Кейзер зачитав присутнім повний текст «Православного катехізису», складеного Муравйовим-Апостолом. Авторитетом християнських настанов і повчань намагалися переконати неписьменних, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в анти-царистському повстанні — богосхвальна справа. Мовляв, Бог створив усіх людей рівними, а царі — гнобителі народу, прокляті Богом.
Завершував цей релігійно-політичний агітаційний твір заклик: «Для звільнення сімейств своїх і для виконання святого закону християнського, помолившись із теплою надією Богові, що перемагає по правді і захищає тих, хто твердо надіється на нього, ополчитися всім разом проти тиранства і поновити віру та волю в Росії».
С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз'ясненню солдатам та селянам цілей і завдань повстання. Він наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки копій «Православного катехізису» для поширення у військових формуваннях та в селах і містечках Київщини. Надвечір 31 грудня повстанці прийшли в с. Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Черні гівського полку.
Повстав увесь полк у складі майже 1 тис. осіб; серер них було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні примірники «Православного катехізи су», вирушили до Києва, щоб загітувати і тамтешній гарнізон приєднатися до повсталих. Проте виконати цей план не вдалося: повстанців заарештували. Не дочекавшись їх повернення і не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січн.* 1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени «Слов'янської управи». Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю.
Повстанці відразу зазнали великих втрат. Контузило С. Муравйова- Апостол а, він намагався, але фізично не міг командувати підлеглими. Іншим офіцерам також не вдалося згуртувати і повести в наступ солдатів. Позбавлені рішучого командування, повстанці розгубилися і зрештою почали втікати. Один гусарський ескадрон кинувся їм навперейми, а другий оточив офіцерів, які всі до одного не зрушили з місця. Коли ж один із гусарів наблизився до пораненого, закривавленого Іполита Муравйова-Апостола — двадцятирічного брата командира Чернігівського полку, — той вистрілив із пістоля собі в голову.
Усіх повстанців, що залишилися живими, погнали під конвоєм до Білої Церкви. Тут закували у кайдани, зроблені із пожертвуваних графинею Браницькою ста пудів заліза (повстання відбулося поблизу її землеволодінь). 5 січня 1826 р. розпочались допити рядових учасників повстання, а офіцерів Чернігівського полку відправили до Петербурга, де на той час уже відбувалося слідство щодо повстанців на Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку — як офіцери, так і солдати — були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п'ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825— 1826 pp. у Петербурзі та в Україні. Троє із них — Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін — були членами Південного товариства, що діяло в Україні.
Однак пам'ять про учасників того повстання, які для загального добра пожертвували усіма своїми становими та майновими привілеями і навіть життям, не вмерла. Вони назавжди увійшли в історію України.
Початок національного відродження.
Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці XVIII — на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Про це свідчили події та процеси українського національно-культурного відродження XIX — початку XX ст.
Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. За перші півсотні літ існування вищу освіту в ньому здобули до 2800 осіб.
При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання висвітлювали не тільки поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, було проголошено: «Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». Часопис популяризував знання з історії, етнографії, географії України, виховував шанобливе ставлення до національної культури, закликав якнайширше впроваджувати українську мову на сторінках друкованих видань.
«Украинский вестник» першим започаткував друкування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше — ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мовою свої поетичні та літературні твори.
Земляк і сучасник Гулака-Артемовського Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. Видана у Москві й Харкові збірка «Малоросійські повісті» мала величезний успіх в освічених людей і принесла Квітці славу батька української прози.
Навколо цього авторитетного митця і народознавця гуртувалася передова українська молодь. Як директор і режисер, він керував роботою стаціонарного професійного театру, в репертуарі якого були його власні твори — комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» та ін. З популярними п'єсами І. Котляревського «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник» гастролювала у Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру.
Під впливом Г. Квітки-Основ'яненка зайнявся українською тематикою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше прославився як історик України.
Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Інтерес української шляхти до історії був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість.
Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів XVII— XVIII ст. — Самовидця, Величка, Граб'янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір «Історія Русів», авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського — «История Малой России». І хоча автор не заперечував зверхності Російської імперії над Україною, проте обстоював право на автономне козацьке самоврядування.
У 1843—1844 pp. була видана п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.
Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.
На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити лише культурно-просвітницька діяльність: видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.
Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда.
Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян.
У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського (за складом більшості учасників, а за змістом — переважно культурно-просвітницького| етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького — уже достатньо політизованого. Програмні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами.
Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок СІЛА або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини.
Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».
Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.
Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу»)або «Законі Божому». Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового. В його основі — ідеї українського національного відродження і пансловізму.
Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості мас програмних документів. Громадська діяльність Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Активно займалися науковою працею, читали лекції в навчальних закладах.
Послідовно обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко. Його поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші справляли могутній вплив на формування національної свідомості і політичної активності передової громадськості та широких народних мас. Ці твори відверто закликали до боротьби проти національного та соціального гніту.
Шевченко також пропагував ідею єднання слов'янських народів. У поемі «Єретик» він висловив сподівання:
Щоб усі слов'яни стали Добрими братами.
Цю поему Шевченко присвятив чехові П. Шафарику і навіть зумів передати йому власноруч переписаний текст. А рукопис своєї поеми «Кавказ» передав через одного з ки-рило-мефодіївців великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу. Такі контакти кириломефодіївців з діячами слов'янських народів підтверджували на практиці їх програмні задуми.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував кожному вирок. Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його антицаристських і антикріпосницьких творів.
Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг.
Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу.
