Історія України

6.3. Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії у першій половині XIX ст..

Соціально-економічний розвиток

Три поділи Польщі, здійснені в 70—90-х роках XVIII ст. трьома монархіями — російською, австрійською і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не тільки Правобережної України, а й Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Ці землі площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 3,5 млн. осіб, 2,4 млн. яких становили українці, увійшли до складу Австро-Угорської імперії.

Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.

Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями. У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м.Чернівці.

Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні від великих землевласників і держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найзнедоленішою верствою Австрійської імперії.

Посилення експлуатації спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім'ї. Як свідчать проведені австрійськими властями переписи 1815—1820 pp., селяни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі важкі економічні умови стимулювали процес дроблення селянських господарств. Так, у Галичині та Лодомерії при зменшенні площі селянської землі кількість селянських господарств зросла лише між переписами 1819 і 1847—1855 рр. на 53%».

До середини XIX ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб прогодувати свої сім'ї. Середня тривалість життя не перевищувала ЗО—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності. Тобто, основна маса українського населення виснажувалась і помирала.

Зате віденські й будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини — німецьких і румунських, до Закарпаття — угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалась і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини і дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських і німецьких областях імперії. Підприємства мануфактурно-ремісничого типу діяли, використовуючи кріпацьку працю, як правило, у маєтках великих земельних власників або залежали від них.

Найрозвинутішими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь тощо). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак загалом Галичина, Буковина і Закарпаття залишались найвідсталішою провінцією Австрії.

Отже, кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримували переростання мануфактурної промисловості у фабричну, гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель.

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці разом із сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження у суспільстві та відповідну реакцію селянських мас.

Антифеодальний рух на західноукраїнських землях виявлявся у різних формах. Селяни-кріпаки намагалися використати насамперед легальні форми протесту, зокрема скарги на поміщиків у державні установи. Переважна більшість цих скарг була спрямована проти захоплення поміщиками селянських наділів або громадських угідь, проти збільшення повинностей та всіляких насильств з боку поміщиків.

Поширеною формою протесту були втечі селян, а також рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків та ін.

Формою відкритої боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гноблення була збройна боротьба — рух опришків. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. він охопив Буковину, Закарпаття та гірські округи Східної Галичини. Озброєні повстанські загони нападали на поміщицькі маєтки, розправлялися з їх власниками, а відібране майно роздавали селянам.

На початку 40-х років селянський рух подекуди переростав у повстання. У Північній Буковині найбільшим був селянський виступ під керівництвом Лук'яна Кобилиці (1843—1844). Повсталі селяни 22 громад відмовилися відробляти панщину та інші повинності, вимагали перевести їх у ранг державних, оголосили ліси і пасовища своєю власністю, ратували за відкриття українських шкіл. У березні 1844 р. це повстання було придушено.

У 1846 р. селянські виступи охопили Східну Галичину. Всього протягом першої половини XIX ст. на західноукраїнських землях відбулося 15 селянських заворушень, більшість з яких припинилися лише після втручання каральних загонів. Проте, незважаючи на поразку повстанців, ця боротьба похитнула основи феодально-кріпосницької системи. Вона змусила монархічний уряд взяти на себе ініціативу врегулювання аграрних відносин на західноукраїнських землях.

Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністровая», як і «Кобзар» Т. Шевченка, стала духовним орієнтиром національно-політичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Видання «Русалки Дністрової» було апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана владою, вона розпалася. Проте в історії національного руху «Руська трійця» залишила яскравий слід. її діяльність започаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.

«Руська трійця»

Розвиток капіталістичних відносин та загострення ситуації на селі у першій половині XIX ст. сприяли посиленню суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях. У ЗО—40-х роках центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання— Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811—1866) та Яків Головацький (1814—1888) — на той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за долю народу.

Учасники «Руської трійці» ставили за мету поширення масової національної свідомості та впровадження української мови й культури в усі сфери громадського життя. Найважливішою пам'яткою галицької суспільної думки є виданий «Руською трійцею» у 1837 р. альманах «Русалка Дністровая». До нього ввійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, возвеличувалась національно-визвольна боротьба, поетизувались народні герої та подвиги козацтва, маніфестувалась нескореність духу українського народу.

Появу «Русалки Дністрової» прихильно зустріли однодумці «Руської трійці».

Революція 1848—1849 pp. та її вплив на західноукраїнські землі.

У 1848—1849 pp. в більшості європейських країн відбулися революційні події, котрі завершили розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою революції були визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи, боротьба цих народів за соціальне і культурне відродження.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію — Головну Руську Раду (ГРР). її головою став греко-католицький єпископ Григорій Яхимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848—1851 pp. 15 травня 1848 р. Рада почала видавати «Зорю галицьку» — першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, яка була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини — це єдиний народ.

З ініціативи ГРР було прийнято національну символіку галицьких українців — синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому тлі.

Рада свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії з метою забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Влітку 1848 р. у містах і селах Східної Галичини і Буковини виникли місцеві руські ради. Вони .вимагали відокремлення Східної Галичини (української) від Західної (польської) та перетворення її на окрему провінцію, тобто її національно-територіальної автономії, демократизації народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог українських народних мас, все ж погодились на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький.

Революційні події 1848 р. дали поштовх піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 p.), стало вільним і селянство Закарпаття.

Суть селянської реформи зводилася до ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості феодальних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені кращі землі. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині — 54%, на Закарпатті — 70%. До того ж селяни мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштовно. Це означало, що юридично вільний селянин потрапив в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, і в п'ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання тощо) сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започаткувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на шлях утвердження вільних ринкових (капіталістичних) відносин.

Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані непорушність їх національності й мови.

22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхсрат), який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії було відновлено централізовану монархію, але продекларовано національну рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і Головну Руську Раду в Галичині.

Незважаючи на поразку, революція 1848 — 1849 pp. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, ліквідації панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму і нових суспільних відносин на західноукраїнських землях.

Помітні зрушення відбулися і в культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української громадськості.