Історія України
7.3. Україна в пореволюційну добу (1907-1914 pp.).
Наступ реакції після поразки революції 1905—1907 pp.
Після поразки революції 1905—1907 pp. царат перейшов у рішучий наступ на завоювання трудящих, здобуті в ході революції. Розпустивши Другу Державну думу, Микола II видав новий виборчий закон, який значно обмежував виборчі права робітників, селян, неросійських народів. Виборчими правами користувалися лише 15% населення країни. Внаслідок цього у Третій Державній думі з 442 депутатів 252 були поміщиками. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, серед яких 64 поміщики, 13 священиків і 26 селян.
Отримавши опору в Думі, царат зосередився на придушенні революційних сил. Протягом 1907—1909 pp. за політичну діяльність було заарештовано 26 тис. осіб, у тому числі 84 активних учаснлки грудневого збройного повстання в Донбасі, 8 з яких були засуджені до страти. Чорносотенні банди, військові команди, козацькі сотні жорстоко розправлялися з трудящими. Багато районів України знаходилося на воєнному становищі.
Робочий день був подовжений, зарплата зменшена, на підприємствах складались так звані «чорні списки», в які записували революційно настроєних робітників. Свободи слова, друку, зборів, організацій були відмінені.
Знову насаджувалася ідеологія великодержавного шовінізму, посилилось національне гноблення. В офіційних документах українці, як і інші неросійські народи, називались «інородцями», їм було заборонено створювати будь-які товариства, клуби, драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою.
Третя Державна дума, яка діяла з 1908 по 1912 рік, найбільш реакційна за своїм складом, відхилила проект закону про проведення навчання у початкових школах українською мовою, використання української мови в судах. Показова щодо цього «ініціатива» полтавського губернатора Багговута, який просив дозволу царського уряду до українських шкіл послати тільки московських учителів, слово «Україна» пояснювати як «окраїну», саму назву «Україна — український» заборонити, а вживати лише «Малоросія — малорос». Характерно, що саме в цей час у Західній Україні, на Буковині, Закарпатті активізувався рух «москвофілів» — українців за походженням, які під впливом московської держави, часом і за фінансової та іншої підтримки від державних та недержавних структур Москви, Петербурга, Києва, наприклад, «Союза русского народа», вважали себе етнічними росіянами. На Галичині найбільш помітним був депутат австрійського парламенту Д. Марков, на Буковині — К. Бугайчук, Є. Ковак. Вони не визнавали назви «Україна»г «український», а в «замовних» дослідженнях доводили, що назва «Україна» вигадана поляками і стосується лише кількох губерній в Росії, заперечували необхідність українського університету у Львові: «Культурную необходимость они (студенти. — Авт.) признают только русскому университету, а тем временем требуют учреждения кафедр русского языка и литературы во Львовском и Черновицком университетах».
Як часто бувало в історії, складні й суперечливі процеси, попри великі втрати, яких зазнавало духовне життя, не зупинили, а продовжували розвиток науки і культури.
Розвиток, зокрема, природничих наук, тісно пов'язаний з іменами Д. Заболотного і В. Високовича— учених медиків, що зробили великий внесок у лікування інфекційних хвороб. С.Навашин і В.Липовський описали рослинний світ Середньої Азії, Л.Симеренко вивів чудові сорти яблук та інших фруктів.
Помітною була праця істориків. М. Грушевський друкує 1904 р. «Очерк истории украинского народа», а в 1911 p. — «Ілюстровану історію України». Під час революції побачила світ «История украинского народа» Олександри Єфимен-ко — видатного історика, дружини українського політза-сланця, яка змінила життя в столиці на помешкання разом з чоловіком. Цікаві праці створили Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Лучицький, В. Барвінський. Помітною подією в культурному житті став вихід чотиритомного «Словаря української мови», підготовленого відомим ентузіастом української справи Б. Грінченком.
У пореволюційні роки, незважаючи на чорносотенні акції, виходили такі періодичні видання: «Записки українського наукового товариства», «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», «Дзвін», тижневик «Рідний край» з додатком «Молода Україна», «Сніп», «Життя і знання», а в Москві — «Украинская жизнь». На ці роки припадає розквіт творчості І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, в літературі з'являються О. Олесь, М. Вороний, П. Тичина, особливу популярність здобуває творчість В. Винниченка. Незважаючи на заборони, у 1907 р. у Києві виникає стаціонарний український театр, на арені якого з'являються легендарні П. Саксаганський, М. Садовський, Марія Заньковецька, І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий. Європейське визнання здобула уроженка Галичини Соломія Крушельницька. Пролунала українська оперна музика М. Лисенка та його учнів. На російських і європейських виставках представляли свої роботи художники І. Трупі, М. Тимошенко, О. Мурашко, С Васильківський, М.Самокиш.
Водночас українські поміщики та велика буржуазія, налякані розмахом революційної боротьби, примкнули до загальноросійського контрреволюційного табору.
Радикально настроєні елементи національної інтелігенції у 1908 р. об'єдналися в міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП), за своєю програмою близьке до російських кадетів. Політичну лінію ТУПу проводила газета «Рада», а культурно-освітню — «Просвіта», Українське наукове товариство. Один із його засновників — М. Грушевський — у своїх брошурах і статтях пропагував ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної федеративної Росії. Про авторитет і водночас розмаїття ідей цієї структури свідчить склад її провідників — В. Винниченко, С. Єфремов, І. Шраг, ?. Чикаленко, Л. Старицька-Черняхівська, Д. Дорошенко. В умовах наступу царату глибоку політичну кризу переживали УСДРП, а також «Спілка», що організаційно змикалася з меншовицьким крилом РСДРП. Лідери «Спілки» М. Меленевський, І. Барановський, М. Русов активно співпрацювали з Ю. Мартовим, Ф. Даном, іншими меншовицькими лідерами під гаслами примирення всіх ідейних напрямів у РСДРП. Наступ реакції змусив партії піти в глибоке підпілля, перебудувати форми і методи роботи серед мас. Тактика РСДРП в цей період була розрахована на збереження нелегальних організацій, поєднання нелегальних і легальних форм роботи, зміцнення зв'язків з масами для переходу в новий революційний наступ. Політична мета залишилась та сама — повна перемога буржуазно-демократичної революції та її переростання в революцію соціалістичну.
Столипінська реформа
Царат розумів, що самих репресій недостатньо в боротьбі з революційним рухом, тому він намагався сприяти буржуазному розвитку країни еволюційним шляхом. Програма прем'єр-міністра П. Столипіна передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, запровадження страхування робітників, піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва через розвиток хутірського та відрубного господарства, переселення малоземельних селян, запровадження загальної початкової освіти тощо. Реформа була розрахована не менше, ніж на 20 років.
Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — російський державний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем'єр-міністром. З ім'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905—1907 pp., розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи багатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяльність великоросійських шовіністів в Україні. 1 вересня 1911 р. під час перебування в Києві був смертельно поранений. Похований на території Києво-Печерської лаври.
Метою всіх цих перетворень було досягнення економічного і соціального прогресу в умовах збереження великого землеволодіння, влади поміщиків, зміцнення сільської буржуазії, реформування самодержавства в конституційну монархію.
Згідно з царським указом від 9 листопада 1906 р. селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори й відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для створення власного фермерського господарства.
Спроба впровадження капіталістичних форм виробництва передбачала руйнування общини та створення нової соціальної опори на селі — економічно незалежного, самостійного селянина-виробника. Реформа передбачала право продажу селянам общинної землі у приватну власність.
Аграрна реформа передбачала заохочення переселення селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. Найбільше число переселенців дали українські губернії — Чернігівська і Полтавська. Всього з України було переселено до 1 млн. селян. Але через погану підготовку заходу значна частина переселенців — до 1/4 — повернулась в Україну. Варто згадати про роль українства, що переселилося на Схід, в розвитку тих районів Росії, де воно залишалося на постійному проживанні: його важкою працею введені в обіг сотні тисяч гектарів цілинних земель, засновано до тисячі населених пунктів, створено великі матеріальні цінності. У 1917 р. за Уралом проживало 748,6 тис. українців, їхні нащадки й досі живуть у тих краях, а про їхню батьківщину нагадують назви сіл і містечок — Прилуки, Ніжин, Гайворон, Ромни та ін.
Столипінська реформа дала найвагоміші результати в українських губерніях. У реалізацію реформи на селі було залучено земства, які будували елеватори, здійснювали меліорацію, інші допоміжні роботи. Широкого розвитку набуває кооперативний рух, виникають споживчі товариства, відбуваються з'їзди кооператорів. Кількість селян, які вийшли з общини, становила тут 26%. Капіталізація сільського господарства проходила досить швидко, викликаючи розшарування селян, бідніші верстви якого досягли 47,5%, зросла кількість селян, які змушені були йти до міста, на заводи і фабрики. Розширився ринок праці, промисловість одержувала дешеву робочу силу. Класові суперечності на селі загострились. Зростало число селянських виступів: у 1908 р. — 178,1909 р. — 308, 1910 р.— 332.
Починаючи з 1910 p., на зміну економічній депресії прийшло промислове піднесення, викликане розширенням внутрішнього ринку в зв'язку з проведенням столипінської реформи, відносно високими врожаями і зростанням вивозу хліба на зовнішній ринок, надходженням у промисловість нових капіталів, а також проведенням у життя царським урядом програм переозброєння армії і флоту.
Піднесення охопило кам'яновугільну, залізорудну, металургійну та інші галузі важкої індустрії. Особливо швидко зростала промисловість Донбасу. Видобуток вугілля досяг 74% загальноросійського, залізної руди на Криворіжжі зріс у 2 рази, марганцю — в 4 рази, виробництво заліза і сталі — у 1,5 рази.
Пожвавилося проникнення в промисловість іноземного капіталу. Іноземні компанії зосереджували в своїх руках 70% видобутку вугілля і руди, 90% виробництва чавуну і коксу, майже 80% виробництва машин.
Зростала внутрішня та зовнішня торгівля. Особливу роль відігравали ярмарки, в 1913 р. їх було понад 11 тис. Перед Першою світовою війною українська пшениця становила майже. 40%, ячмінь — до 50%, жито — понад 50% загальноросійського вивозу цих товарів на зовнішній ринок.
Водночас залишалося велике поміщицьке землеволодіння: наприклад, Потоцькі мали 170 тис. десятин, Браниць-кі — 167 тис. десятин, не менше мали Терещенки, Харитоненки, Уварови, графи Бобринські, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, князь Сангушко та ін.
Як не парадоксально, спроби реформувати відживаючий режим наштовхнулися на опір реакційних правих сил (виразників інтересів феодалів) і ліворадикальних партій. Ліворадикал Багров під час вистави у Київському оперному театрі вбив ініціатора й провідника реформ П. Столипіна. В його особі влада втратила найперспективнішу особистість, без таких відданих і водночас грамотних провідників царат був приречений на всевладдя авантюристів Распутіних, а отже, на безславний кінець, який лише відтягла Перша світова війна.
Після поразки революції 1905—1907 pp. царат перейшов у рішучий наступ на завоювання трудящих, здобуті в ході революції. Розпустивши Другу Державну думу, Микола II видав новий виборчий закон, який значно обмежував виборчі права робітників, селян, неросійських народів. Виборчими правами користувалися лише 15% населення країни. Внаслідок цього у Третій Державній думі з 442 депутатів 252 були поміщиками. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, серед яких 64 поміщики, 13 священиків і 26 селян.
Отримавши опору в Думі, царат зосередився на придушенні революційних сил. Протягом 1907—1909 pp. за політичну діяльність було заарештовано 26 тис. осіб, у тому числі 84 активних учаснлки грудневого збройного повстання в Донбасі, 8 з яких були засуджені до страти. Чорносотенні банди, військові команди, козацькі сотні жорстоко розправлялися з трудящими. Багато районів України знаходилося на воєнному становищі.
Робочий день був подовжений, зарплата зменшена, на підприємствах складались так звані «чорні списки», в які записували революційно настроєних робітників. Свободи слова, друку, зборів, організацій були відмінені.
Знову насаджувалася ідеологія великодержавного шовінізму, посилилось національне гноблення. В офіційних документах українці, як і інші неросійські народи, називались «інородцями», їм було заборонено створювати будь-які товариства, клуби, драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою.
Третя Державна дума, яка діяла з 1908 по 1912 рік, найбільш реакційна за своїм складом, відхилила проект закону про проведення навчання у початкових школах українською мовою, використання української мови в судах. Показова щодо цього «ініціатива» полтавського губернатора Багговута, який просив дозволу царського уряду до українських шкіл послати тільки московських учителів, слово «Україна» пояснювати як «окраїну», саму назву «Україна — український» заборонити, а вживати лише «Малоросія — малорос». Характерно, що саме в цей час у Західній Україні, на Буковині, Закарпатті активізувався рух «москвофілів» — українців за походженням, які під впливом московської держави, часом і за фінансової та іншої підтримки від державних та недержавних структур Москви, Петербурга, Києва, наприклад, «Союза русского народа», вважали себе етнічними росіянами. На Галичині найбільш помітним був депутат австрійського парламенту Д. Марков, на Буковині — К. Бугайчук, Є. Ковак. Вони не визнавали назви «Україна»г «український», а в «замовних» дослідженнях доводили, що назва «Україна» вигадана поляками і стосується лише кількох губерній в Росії, заперечували необхідність українського університету у Львові: «Культурную необходимость они (студенти. — Авт.) признают только русскому университету, а тем временем требуют учреждения кафедр русского языка и литературы во Львовском и Черновицком университетах».
Як часто бувало в історії, складні й суперечливі процеси, попри великі втрати, яких зазнавало духовне життя, не зупинили, а продовжували розвиток науки і культури.
Розвиток, зокрема, природничих наук, тісно пов'язаний з іменами Д. Заболотного і В. Високовича— учених медиків, що зробили великий внесок у лікування інфекційних хвороб. С.Навашин і В.Липовський описали рослинний світ Середньої Азії, Л.Симеренко вивів чудові сорти яблук та інших фруктів.
Помітною була праця істориків. М. Грушевський друкує 1904 р. «Очерк истории украинского народа», а в 1911 p. — «Ілюстровану історію України». Під час революції побачила світ «История украинского народа» Олександри Єфимен-ко — видатного історика, дружини українського політза-сланця, яка змінила життя в столиці на помешкання разом з чоловіком. Цікаві праці створили Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Лучицький, В. Барвінський. Помітною подією в культурному житті став вихід чотиритомного «Словаря української мови», підготовленого відомим ентузіастом української справи Б. Грінченком.
У пореволюційні роки, незважаючи на чорносотенні акції, виходили такі періодичні видання: «Записки українського наукового товариства», «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», «Дзвін», тижневик «Рідний край» з додатком «Молода Україна», «Сніп», «Життя і знання», а в Москві — «Украинская жизнь». На ці роки припадає розквіт творчості І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, в літературі з'являються О. Олесь, М. Вороний, П. Тичина, особливу популярність здобуває творчість В. Винниченка. Незважаючи на заборони, у 1907 р. у Києві виникає стаціонарний український театр, на арені якого з'являються легендарні П. Саксаганський, М. Садовський, Марія Заньковецька, І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий. Європейське визнання здобула уроженка Галичини Соломія Крушельницька. Пролунала українська оперна музика М. Лисенка та його учнів. На російських і європейських виставках представляли свої роботи художники І. Трупі, М. Тимошенко, О. Мурашко, С Васильківський, М.Самокиш.
Радикально настроєні елементи національної інтелігенції у 1908 р. об'єдналися в міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП), за своєю програмою близьке до російських кадетів. Політичну лінію ТУПу проводила газета «Рада», а культурно-освітню — «Просвіта», Українське наукове товариство. Один із його засновників — М. Грушевський — у своїх брошурах і статтях пропагував ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної федеративної Росії. Про авторитет і водночас розмаїття ідей цієї структури свідчить склад її провідників — В. Винниченко, С. Єфремов, І. Шраг, ?. Чикаленко, Л. Старицька-Черняхівська, Д. Дорошенко. В умовах наступу царату глибоку політичну кризу переживали УСДРП, а також «Спілка», що організаційно змикалася з меншовицьким крилом РСДРП. Лідери «Спілки» М. Меленевський, І. Барановський, М. Русов активно співпрацювали з Ю. Мартовим, Ф. Даном, іншими меншовицькими лідерами під гаслами примирення всіх ідейних напрямів у РСДРП. Наступ реакції змусив партії піти в глибоке підпілля, перебудувати форми і методи роботи серед мас. Тактика РСДРП в цей період була розрахована на збереження нелегальних організацій, поєднання нелегальних і легальних форм роботи, зміцнення зв'язків з масами для переходу в новий революційний наступ. Політична мета залишилась та сама — повна перемога буржуазно-демократичної революції та її переростання в революцію соціалістичну.
Столипінська реформа
Царат розумів, що самих репресій недостатньо в боротьбі з революційним рухом, тому він намагався сприяти буржуазному розвитку країни еволюційним шляхом. Програма прем'єр-міністра П. Столипіна передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, запровадження страхування робітників, піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва через розвиток хутірського та відрубного господарства, переселення малоземельних селян, запровадження загальної початкової освіти тощо. Реформа була розрахована не менше, ніж на 20 років.
Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — російський державний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем'єр-міністром. З ім'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905—1907 pp., розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи багатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяльність великоросійських шовіністів в Україні. 1 вересня 1911 р. під час перебування в Києві був смертельно поранений. Похований на території Києво-Печерської лаври.
Метою всіх цих перетворень було досягнення економічного і соціального прогресу в умовах збереження великого землеволодіння, влади поміщиків, зміцнення сільської буржуазії, реформування самодержавства в конституційну монархію.
Згідно з царським указом від 9 листопада 1906 р. селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори й відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для створення власного фермерського господарства.
Спроба впровадження капіталістичних форм виробництва передбачала руйнування общини та створення нової соціальної опори на селі — економічно незалежного, самостійного селянина-виробника. Реформа передбачала право продажу селянам общинної землі у приватну власність.
Аграрна реформа передбачала заохочення переселення селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. Найбільше число переселенців дали українські губернії — Чернігівська і Полтавська. Всього з України було переселено до 1 млн. селян. Але через погану підготовку заходу значна частина переселенців — до 1/4 — повернулась в Україну. Варто згадати про роль українства, що переселилося на Схід, в розвитку тих районів Росії, де воно залишалося на постійному проживанні: його важкою працею введені в обіг сотні тисяч гектарів цілинних земель, засновано до тисячі населених пунктів, створено великі матеріальні цінності. У 1917 р. за Уралом проживало 748,6 тис. українців, їхні нащадки й досі живуть у тих краях, а про їхню батьківщину нагадують назви сіл і містечок — Прилуки, Ніжин, Гайворон, Ромни та ін.
Столипінська реформа дала найвагоміші результати в українських губерніях. У реалізацію реформи на селі було залучено земства, які будували елеватори, здійснювали меліорацію, інші допоміжні роботи. Широкого розвитку набуває кооперативний рух, виникають споживчі товариства, відбуваються з'їзди кооператорів. Кількість селян, які вийшли з общини, становила тут 26%. Капіталізація сільського господарства проходила досить швидко, викликаючи розшарування селян, бідніші верстви якого досягли 47,5%, зросла кількість селян, які змушені були йти до міста, на заводи і фабрики. Розширився ринок праці, промисловість одержувала дешеву робочу силу. Класові суперечності на селі загострились. Зростало число селянських виступів: у 1908 р. — 178,1909 р. — 308, 1910 р.— 332.
Починаючи з 1910 p., на зміну економічній депресії прийшло промислове піднесення, викликане розширенням внутрішнього ринку в зв'язку з проведенням столипінської реформи, відносно високими врожаями і зростанням вивозу хліба на зовнішній ринок, надходженням у промисловість нових капіталів, а також проведенням у життя царським урядом програм переозброєння армії і флоту.
Піднесення охопило кам'яновугільну, залізорудну, металургійну та інші галузі важкої індустрії. Особливо швидко зростала промисловість Донбасу. Видобуток вугілля досяг 74% загальноросійського, залізної руди на Криворіжжі зріс у 2 рази, марганцю — в 4 рази, виробництво заліза і сталі — у 1,5 рази.
Пожвавилося проникнення в промисловість іноземного капіталу. Іноземні компанії зосереджували в своїх руках 70% видобутку вугілля і руди, 90% виробництва чавуну і коксу, майже 80% виробництва машин.
Зростала внутрішня та зовнішня торгівля. Особливу роль відігравали ярмарки, в 1913 р. їх було понад 11 тис. Перед Першою світовою війною українська пшениця становила майже. 40%, ячмінь — до 50%, жито — понад 50% загальноросійського вивозу цих товарів на зовнішній ринок.
Водночас залишалося велике поміщицьке землеволодіння: наприклад, Потоцькі мали 170 тис. десятин, Браниць-кі — 167 тис. десятин, не менше мали Терещенки, Харитоненки, Уварови, графи Бобринські, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, князь Сангушко та ін.
