Міжнародне публічне право

2.1. Античний період

Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладання міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці IV-ro тисячоліття (3100 р.) до н.е. (наприклад, між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма). Вельми показовим є зміст мирного договору, укладеного в 1278 р. до н. є. між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хаттушилем III. У цьому договорі сторони клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладь, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також мали виконувати зобов'язання за прямими договорами, називаючи ці договори справедливими. Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, котрі регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, що ведуть до встановлення тісних дружніх стосунків між державами й обопільного економічного, військового і культурного розвитку. Прикладом такого договору і шлюбу, що наступив за ним, може служити шлюб вавилонської царівни Семіраміди з ассирійським царем Шамаші-Адіді II. Водночас слід зазначити, що суверенної рівності між монархами як суб'єктами міжнародного права у ті часи не існувало. На вершині ієрархії знаходився звичайно Єгипетський фараон, що значною мірою рахувався лише з вавілонськими, хетськими, ассірійськими і деякими іншими правителями. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло і на характер та поширення практики договорів. Стали укладатися договори про кордони, про нейтралітет, про обмін спірними територіями, про торгівлю та ін.

У цей період у Греції значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на її територіях, і цей розвиток суттєво відрізнявся від того, що панував у Єгипті та Дворіччі Тигру і Євфрату (Месопотамія).

Так. невеликі грецькі общини (народ), іменовані полісами, визнавалися самостійними політичними утвореннями на зразок міст і в силу нього були суб'єктами міжнародних правовідносин, а отже, і міжнародного права. Зважаючи на загально-грецький демократизм, спочатку між полісами була формальна рівноправність. Порівняно широко був розвинений інститут громадянства і навіть здійснювалися чистки, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. І тільки такий громадянин мав усю повноту прав грецького громадянина, інших відносили до варварів і чужоземців.

Була розвинена система способів обмеження міжнародної право суб'єктності окремих полісів і навіть держав, і повної рівності у греків не було, Був розвинений інститут заступництва над найбільш слабкими полісами і державами. Дуже важливим видається те, що визнання поліса (народу) суб'єктом міжнародного права базувалося на визнанні народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. У цьому вбачаються корені зародження поняття "суверенітет належить народу".

Широкого розвитку набуло посольське право, третейський розгляд, арбітраж, а також право війни, відповідно до якого війни оголошувалися врученням спеціального документа. Греки розрізняли війни законні і незаконні. До законних відносили: захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Широко застосовувалися інститути заручників, різних перемир'їв (на релігійні свята, на час Олімпійських ігор і для переговорів), контрибуції, нейтралітету, невтручання та ін.

Порівняно широко було розвинуте право міжнародних договорів, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу та ін.

Значного розвитку досяг інститут проксенів. Із розвитком мореплавства формувався погляд на море як на вільний простір. Перикл (афінський стратег IV ст. до н. е., архонт 467 - 428 р. до н. є.) вважав, що: "Щоб усі могли плавати, не побоюючись нападу, і щоб між усіма греками був мир". У 336 р. свобода плавання була встановлена в договорі з Пилипом Македонським і потім підтверджена Олександром Великим (338 p.).

Позиції Риму в галузі основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, а отже, й незалежність усіх держав. Одержавши значні перемоги в Пунічних війнах III - II ст. до н. є. і перетворившись у державу першорядного значення. Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми державами і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Починаючи з III ст. н. е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.

Великого розвитку в Римі досягло посольське право і особливо його процедурна частина (церемонії, ритуали і т. д.), принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу "pacta sunt servanda", і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, сенатом і, в подальшому, імператором. Добре було розвинене право міжнародних договорів, в арсеналі якого, особливо починаючи з III ст. до н. е., налічувалося до ЗО питань, із яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союз (наприклад, із Карфагеном 501 р. до н. е., і особливо - з Ганнібалом), пізніше - договори про торгівлю, про дружбу, про заступництво в договорах із варварами, про взаємодопомогу та ін.

Особливого розвитку набуло право війни, котру, з погляду римської правосвідомості, Рим (тобто римський народ) міг вести тільки на справедливій основі. Справедливою основою римляни вважали все те, що завгодно богам. Тому богослухняні римляни вели тільки справедливі війни, завойовуючи і знищуючи інші (варварські) народи. Початку війни передували її оголошення і складні процедури висловлення претензій, і якщо вони не задовольнялися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі, після чого в сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення сенату затверджувалося Народними зборами, після чого в бік ворога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. За римськими законами війни, усе вороже нещадно знищувалося, розграбовувалося, а тих, хто залишився живим, продавали у рабство. Так, у 167 р. до н. є. після захоплення міст Еміру було продано в рабство 150 тис. чоловік, а в 146 р. до н. с римляни продали в рабство усіх жителів Карфагену. Одночасно розвивався інститут заступництва над іншими державами. У пізній період Римської імперії (III ст. н. є.) дістали розвиток інститут нейтралітету, інститут правового становища іноземців, що до цього часу іменувався як преторське право, і для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада "pretor percgnni" (захисник іноземців). Питання, що стосувалися території, звичайно вирішувалися в мирних договорах, у яких домінувала римська позиція.

Римському праву властивий розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розглядаючи море як "res communis" (річ загальна) і як "res nullins" (річ нічия), виводили з цих положень загальну формулу: "море - річ, якою можуть користуватися всі" (маючи на увазі всіх римлян). Керуючись цим принципом і враховуючи те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство і тим забезпечити вільне плавання в Середземному морі в інтересах розвитку морської торгівлі.

Що ще характерне в історії розвитку міжнародного права того періоду для Греції і Риму?

Один із правителів союзу грецьких міст - Амфекріону - Есхен, жахнувшись наслідків, що їх зазнавали грецькі міста під час воєнних конфліктів (вони розграбовувалися і руйнувалися), дав клятву і видав закон: "Ніколи не руйнувати міста, що належать союзу амфекріону і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ наважиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну і зруйную його міста".

Про що говорить ця клятва-закон?

Про прагнення встановити в міжнародному праві гуманне ставлення до мирного населення в містах.

Про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві.

Про наявність інституту репресалій, тобто, якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста.

Пізніше французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний.

Приклад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Однак іноді це призводило до парадоксу: "Я рішуче проти руйнації міст, але ж я сам можу їх без зусиль зруйнувати".

Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вислів, що належить великим Цезарю й О. Македонському: "Іду на Ви". - що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу.

Водночас слід зазначити, що стародавні греки поняття справедливості тлумачили дуже своєрідно. Приміром, у них був цілком відсутній інститут режиму полонених, життя яких було нічого не варте - вони могли бути убиті, піддані катуванням, продані в рабство. Так, афіняни при захопленні Мілета умертвили всіх дорослих мілетян-чоловіків, а дітей і жінок обернули в рабство. І це - греки щодо греків, що ж тоді говорити про варварів. їхня доля була ще більш важкою. Хоча щось ще важче складно уявити.

Перші державні утворення на території нинішньої Індії з'явилися наприкінці II тисячоліття до н. є. До середини І тисячоліття до н. є. вже існувало близько двох десятків державних утворень (типу князівств), і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародно-правого характеру. Однак рівності суб'єктів міжнародного права не було через те, що всі індійські державні утворення за своїм правовим становищем поділялися на вищі (щось подібне до королівств), рівні (князівства) і залежні (ослаблі магарадшати). В усіх випадках під суб'єктами розумілися правителі.

Існував інститут визнання, однак визнання не убезпечувало від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвинене посольське право, що розрізняло три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями і "ті, що передають послання" (тобто гінці). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких обмінювалися заручниками, що давало поштовх до розвитку своєрідного заставного права, яке у пізні часи зникло, представляли поручительства, що породжувало інститут гарантій, приносили клятвені зобов'язання й укладали шлюби. Договори поділялися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною. Зокрема право війни було дуже гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення суперечок або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум із висловленням конкретних вимог до іншої сторони, потім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.

Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними заборонами. Так. заборонялось убивати старих, жінок і дітей, воїнів, що здаються в полон, і парламентаріїв, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю повинні користуватися храми, їхні служителі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубцюваті стріли, отруйні стріли і стріли з розпеченими наконечниками, і все це - за Законами Ману).

Дуже докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно з ними, торгові судна ворога могли бути захоплені і знищені, судна, на борту яких знаходився ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега і портів, контрабанда конфісковувалась, винні притягалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладанням мирного договору. Широко використовувалося посередництво і третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій справляв буддизм (Будда - V ст. до н. е.).

Таким чином, порівняльний аналіз становлення і розвитку міжнародного права в Середземноморському регіоні та в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись дуже автономно один відносно одного, породили дуже подібні інститути міжнародного права (права договорів, права війни, посольського права, третейського розгляду й ін.).

Разом із тим, індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманністю і часом деталізацією цієї гуманності, і це особливо проявилося в питанні регламентації воєнних дій. На думку вчених, це зумовлено тим, що на Сході розвиток рабства не набув таких форм і розмірів, як це було в регіоні Середземномор'я, і ця обставина породила більш гуманне ставлення до людини. Це значною мірою сприяло збереженню впливу родоплемінних стосунків, що визначало розвиток гуманізації міжнародних відносин.

У середині першої половини II тисячоліття до н. є. на території нинішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися в III тисячолітті до н. є.) існували держави, серед яких домінувала держава Інь. Джерела цього періоду дуже вбогі, хоча вже були у вжитку звичаї, що регулюють відносини між державами. Протягом усього І тисячоліття до н. е. у Китаї йшов бурхливий процес роздроблення великих і утворення малих держав або державо-подібних формувань. Між ними точилися постійні війни і, отже, питання війни мали першорядне значення. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголошувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати і спалювати оселі, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. В той же час були й відхилення - масові вбивства полонених, продаж захоплених людей у рабство, принесення їх у жертву богам.

Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна, імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, котре могло носити колективний характер. Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї справило вчення Конфуція (551—478 р. до н. е.), особливо про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У поєднанні з цим у вжитку був постулат "чого не хочеш собі - не роби іншим". Ці положення лежали в основі вирішення суперечок і правил ведення війни.

Широко була розвинута практика міжнародних переговорів, на яких іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладання міжнародних договорів. Ці договори носили політичний, воєнний та інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.

Практика міжнародного спілкування китайських держав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі з президентом, котрим, звичайно, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, що утворювали такі об'єднання, передбачалися питання відповідальності за дотримання умов договору і засоби колективного тиску у випадках порушення аж до застосування сили. Але були й інші договори, учасники яких відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомий факт спроби в 546 р. до н. є. створити загально-китайський конгрес, мета якого

- проголосити відмову від воєн. Вважають, що це був цілком новий

крок розвитку цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася тільки

спробою.

Практика китайських договорів була різноманітна: укладалися мирні договори взаємодопомоги, договори з територіальних питань, особливо з нейтралізації територій, незавдавання шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, і арбітражні суди, а також інститут "мандрівних вельмож"

- професійних дипломатів, що виконують доручення князів. Це вже

свідчить про розвиток посольського права. До числа інститутів, що

мали місце в міжнародному праві Стародавнього Китаю, можна від

нести також інститут заручників права притулку, видачі злочинців.

Однак уся ця порівняно розвинена система міжнародного права носила класовий характер, тобто обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права.