Міжнародне публічне право
1. Історія утворення Європейського Союзу, його основні органи.
Європейський Союз, і тим більше, право в міжнародному співтоваристві, й особливо в міжнародному праві, як феномен є порівняно новим явищем. Однак його джерела мають дуже солідний, з погляду історії, вік.
Із розпадом Римської імперії, в 476 p., незважаючи на остаточну роздробленість, необтяженість народів, що населяють Європу, центр міжнародної активності, хоча й дуже повільно, але неухильно почав переміщатися в Європу. Цей процес у міжнародно-правовому аспекті розтягся на більш ніж тисячу років і в кінцевому рахунку дуже виразно проявився при укладенні Вестфальского трактату 1648 р. У ньому було вперше в міжнародному житті в масштабі величезного континенту визнане право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому та релігійному відношеннях, визначені колективні заходи, спрямовані проти можливих агресій, і затверджені положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Трактату і мирного вирішення можливих суперечок у середовищі європейських держав.
У такий спосіб Вестфальский трактат заклав міжнародно-правові основи європейської солідарності держав, яка надалі поступово, хоча і з деякими відступами, розвивалася.
Як визначені етапи цього розвитку можна назвати результати Віденського конгресу 1815 p.. Паризького конгресу 1856 p., Берлінського конгресу 1878 p., Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 р. та інших подій.
Дві світові війни XX сторіччя, що потрясли Європу, так чи інакше спричинили два різні за своїм характером фактори:
1. Зростання політичної, економічної та військової могутності США і їхньої конкуруючої ролі.
2. Появу і розвиток могутнього табору соціалістичних держав на чолі з СРСР, і також їхньої конкуруючої ролі.
Така ситуація підштовхнула ряд європейських держав до рішучих дій у сфері організації та консолідації спільних зусиль.
Вже в 1949 р. у Лондоні з метою досягнення великого об'єднання, була створена європейська організація, що одержала назву "Рада Європи".
Однак найбільш значний і, можна сказати, вирішальний, крок у цьому напрямку був зроблений у 1951 p., коли після розбіжностей, що проявилися в ході першої міжнародної конференції, яка обговорювала питання європейської інтеграції, 6 держав, позиції яких виявилися подібними (ФРН, Італія, Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди), уклали угоду (договір) про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).
Ця угода (договір) започаткувала собою створення спільного ринку вугілля і сталі держав, що її підписали. З перших же кроків розвитку цього спільного ринку виникла потреба у виробленні спільних для учасників ринку правил. Так був покладений початок розвитку права Європейського Союзу.
Одночасно з розвитком ЄОВС у Європі зріли ідеї федералізму, й особливо у сфері західноєвропейської інтеграції. В 1957 р. у Римі були підписані два договори: перший визначав створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що на практиці означало утворення спільного ринку в більш широкому, ніж у рамках ЄОВС, плані економічних відносин. Другий знаменував створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).
Створення цих співтовариств у сукупності з ЄОВС сприяло розвитку спільного ринку товарів, капіталів, робочої сили, послуг. До складу цих співтовариств, крім учасників ЄОВС, увійшли й інші європейські держави, і зокрема Великобританія, Данія, Австрія, Італія, Швеція, Франція та ін.
У 1965 р. був підписаний договір про злиття всіх цих співтовариств у єдине ціле і створення єдиних органів керування і виконання. До таких органів були віднесені:
- Рада, що складається з офіційних представників держав-членів на рівні міністрів;
- Комісія, що складається з представників міжнародного чиновницького корпусу, призначених за умови одноголосного рішення;
- Парламентська асамблея;
- Суд європейських співтовариств.
При цьому слід зазначити, що такі органи, як Комісія і Суд, мали ознаки органів наднаціонального характеру.
Одночасно розроблялися й удосконалювалися правові положення, що регламентують розвиток інтеграційних процесів у країнах-учасницях.
Так поступово створювалася унікальна європейська, і отже, міжнародна, організація зі своїми специфічними органами керування і системою права.
Однак завдання інтеграції західноєвропейських держав у сферу спільного ринку в рамках єдиних митних і торговельних кордонів ще не були вирішені. Необхідно було рішуче знищити всі перешкоди і бар'єри на шляху вільного руху товарів, капіталів, робочої сили і послуг. Тому в 1986 р. положення Римського договору 1957 р. та інших угод були, з метою вдосконалення, скоректовані, й на міжурядовій конференції був вироблений інший документ - Єдиний європейський акт (ЄЄА), який був прийнятий у 1986 р. Цим актом визначалася чітка програма створення єдиного внутрішнього ринку з єдиними митними, тарифними і торговельними правилами й обмеженого тільки зовнішніми державними кордонами країн-учасниць.
Прийняття ЄЄА стало важливою віхою в розвитку права Європейського союзу. Однак більш рішучий та ефективний крок у цьому напрямку був зроблений у 1992 р. на конференції країн - членів співтовариства в Маастрихті (Нідерланди), де був розроблений і підписаний Договір про Європейський Союз (ЄЄ), який, за місцем його прийняття, одержав назву "Маастрихтський договір".
Цей Договір офіційно об'єднав усі раніше згадані європейські співтовариства. Договір виділяв серед інших дві найважливіші сфери співробітництва - у сфері вироблення і проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки та у сфері юстиції і внутрішніх справ.
Надалі, в 1996 р., в Амстердамі сфера юстиції і внутрішніх справ була уточнена і виражалася як співробітництво поліції і судів у кримінально-правовій сфері.
Відповідно до Амстердамської редакції у сфері прав і свобод громадян, Європейський Союз розглядався як простір для волі, безпеки і справедливості, в рамках якого приймаються заходи для підвищеного захисту прав, свобод та інтересів громадян.
У такий спосіб, згідно з вищезазначеними актами, в Європі утворилось унікальне велике об'єднання інтеграційного характеру у вигляді Європейського Союзу. До нього входили на момент підписання Маастрихтського договору 15 західноєвропейських держав зі зростаючою тенденцією вступу нових членів.
Це об'єднання поступово набувало рис наднаціонального характеру й утворило свою систему особливо уповноважених органів. Структура цих органів включає:
Європейську раду, яка засідає не менше двох разів на рік і є вищим органом Європейського Союзу, оскільки включає глав держав та урядів. Вирішує найважливіші питання і визначає принципи діяльності. До складу Європейської ради входить також голова Європейської комісії;
Раду Міністрів - основний постійно діючий орган. На її засіданнях, які проводяться щомісяця, кожен член Союзу представлений одним представником, залежно від того, які питання мають вирішуватись.
Комісію Європейського Союзу - постійно діючий орган із функціями головного виконавчого органу. До її складу входять представники майже всіх держав-членів, але в різних кількостях. Кожен член комісії- комісар - очолює Генеральний директорат, відповідальний за якусь окрему ділянку діяльності. Основний обов'язок Комісії - контролювати виконання державами-членами рішень Ради міністрів. У зв'язку з цим Комісія розглядається як наднаціональний орган.
Європейський парламент є консультативним органом з рекомендаційними функціями. До його складу входять 626 депутатів, які обираються на основі прямого виборчого права на 5 років. Вибори організовуються у спеціально утворених виборчих округах у всіх державах - членах Європейського Союзу. Місцезнаходження - м. Страсбург (Франція). Роль Європарламенту поступово зростає. Він має право контролювати Європейську раду і Комісію Європейського Союзу, а також брати участь у законодавчому та бюджетному процесах;
Європейський Суд Правосуддя - верховна судова влада Союзу, має чітко виражені риси наднаціонального органу. Суд компетентний тлумачити положення основних правових актів Європейського Союзу і контролювати їх дотримання всіма його членами.
Поряд із цими, основними, органами, в структуру Європейського Союзу входять і інші, і зокрема Комітет постійних представників (для підтримки постійних міжурядових контактів), Суд першої інстанції (для втілення роботи Європейського Суду Правосуддя), Економічний та соціальний комітет як консультативний орган Європейського Союзу, Суд аудиторів, у функції якого входить фінансовий контроль діяльності Європейського Союзу.
В цілому Європейський Союз на міжнародній арені виступає як самостійний суб'єкт міжнародного права і має дуже розгалужену мережу представництв більш ніж у 100 державах.
У доктрині сучасного міжнародного права Європейський Союз іноді розглядається як міждержавне утворення особливого типу, як розмита конфедерація з тенденцією до переходу в унітарну державу нової формації.
Із розпадом Римської імперії, в 476 p., незважаючи на остаточну роздробленість, необтяженість народів, що населяють Європу, центр міжнародної активності, хоча й дуже повільно, але неухильно почав переміщатися в Європу. Цей процес у міжнародно-правовому аспекті розтягся на більш ніж тисячу років і в кінцевому рахунку дуже виразно проявився при укладенні Вестфальского трактату 1648 р. У ньому було вперше в міжнародному житті в масштабі величезного континенту визнане право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому та релігійному відношеннях, визначені колективні заходи, спрямовані проти можливих агресій, і затверджені положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Трактату і мирного вирішення можливих суперечок у середовищі європейських держав.
У такий спосіб Вестфальский трактат заклав міжнародно-правові основи європейської солідарності держав, яка надалі поступово, хоча і з деякими відступами, розвивалася.
Як визначені етапи цього розвитку можна назвати результати Віденського конгресу 1815 p.. Паризького конгресу 1856 p., Берлінського конгресу 1878 p., Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 р. та інших подій.
Дві світові війни XX сторіччя, що потрясли Європу, так чи інакше спричинили два різні за своїм характером фактори:
1. Зростання політичної, економічної та військової могутності США і їхньої конкуруючої ролі.
2. Появу і розвиток могутнього табору соціалістичних держав на чолі з СРСР, і також їхньої конкуруючої ролі.
Така ситуація підштовхнула ряд європейських держав до рішучих дій у сфері організації та консолідації спільних зусиль.
Вже в 1949 р. у Лондоні з метою досягнення великого об'єднання, була створена європейська організація, що одержала назву "Рада Європи".
Однак найбільш значний і, можна сказати, вирішальний, крок у цьому напрямку був зроблений у 1951 p., коли після розбіжностей, що проявилися в ході першої міжнародної конференції, яка обговорювала питання європейської інтеграції, 6 держав, позиції яких виявилися подібними (ФРН, Італія, Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди), уклали угоду (договір) про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).
Одночасно з розвитком ЄОВС у Європі зріли ідеї федералізму, й особливо у сфері західноєвропейської інтеграції. В 1957 р. у Римі були підписані два договори: перший визначав створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що на практиці означало утворення спільного ринку в більш широкому, ніж у рамках ЄОВС, плані економічних відносин. Другий знаменував створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).
Створення цих співтовариств у сукупності з ЄОВС сприяло розвитку спільного ринку товарів, капіталів, робочої сили, послуг. До складу цих співтовариств, крім учасників ЄОВС, увійшли й інші європейські держави, і зокрема Великобританія, Данія, Австрія, Італія, Швеція, Франція та ін.
У 1965 р. був підписаний договір про злиття всіх цих співтовариств у єдине ціле і створення єдиних органів керування і виконання. До таких органів були віднесені:
- Рада, що складається з офіційних представників держав-членів на рівні міністрів;
- Комісія, що складається з представників міжнародного чиновницького корпусу, призначених за умови одноголосного рішення;
- Парламентська асамблея;
- Суд європейських співтовариств.
При цьому слід зазначити, що такі органи, як Комісія і Суд, мали ознаки органів наднаціонального характеру.
Одночасно розроблялися й удосконалювалися правові положення, що регламентують розвиток інтеграційних процесів у країнах-учасницях.
Так поступово створювалася унікальна європейська, і отже, міжнародна, організація зі своїми специфічними органами керування і системою права.
Однак завдання інтеграції західноєвропейських держав у сферу спільного ринку в рамках єдиних митних і торговельних кордонів ще не були вирішені. Необхідно було рішуче знищити всі перешкоди і бар'єри на шляху вільного руху товарів, капіталів, робочої сили і послуг. Тому в 1986 р. положення Римського договору 1957 р. та інших угод були, з метою вдосконалення, скоректовані, й на міжурядовій конференції був вироблений інший документ - Єдиний європейський акт (ЄЄА), який був прийнятий у 1986 р. Цим актом визначалася чітка програма створення єдиного внутрішнього ринку з єдиними митними, тарифними і торговельними правилами й обмеженого тільки зовнішніми державними кордонами країн-учасниць.
Прийняття ЄЄА стало важливою віхою в розвитку права Європейського союзу. Однак більш рішучий та ефективний крок у цьому напрямку був зроблений у 1992 р. на конференції країн - членів співтовариства в Маастрихті (Нідерланди), де був розроблений і підписаний Договір про Європейський Союз (ЄЄ), який, за місцем його прийняття, одержав назву "Маастрихтський договір".
Цей Договір офіційно об'єднав усі раніше згадані європейські співтовариства. Договір виділяв серед інших дві найважливіші сфери співробітництва - у сфері вироблення і проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки та у сфері юстиції і внутрішніх справ.
Надалі, в 1996 р., в Амстердамі сфера юстиції і внутрішніх справ була уточнена і виражалася як співробітництво поліції і судів у кримінально-правовій сфері.
У такий спосіб, згідно з вищезазначеними актами, в Європі утворилось унікальне велике об'єднання інтеграційного характеру у вигляді Європейського Союзу. До нього входили на момент підписання Маастрихтського договору 15 західноєвропейських держав зі зростаючою тенденцією вступу нових членів.
Це об'єднання поступово набувало рис наднаціонального характеру й утворило свою систему особливо уповноважених органів. Структура цих органів включає:
Європейську раду, яка засідає не менше двох разів на рік і є вищим органом Європейського Союзу, оскільки включає глав держав та урядів. Вирішує найважливіші питання і визначає принципи діяльності. До складу Європейської ради входить також голова Європейської комісії;
Раду Міністрів - основний постійно діючий орган. На її засіданнях, які проводяться щомісяця, кожен член Союзу представлений одним представником, залежно від того, які питання мають вирішуватись.
Комісію Європейського Союзу - постійно діючий орган із функціями головного виконавчого органу. До її складу входять представники майже всіх держав-членів, але в різних кількостях. Кожен член комісії- комісар - очолює Генеральний директорат, відповідальний за якусь окрему ділянку діяльності. Основний обов'язок Комісії - контролювати виконання державами-членами рішень Ради міністрів. У зв'язку з цим Комісія розглядається як наднаціональний орган.
Європейський парламент є консультативним органом з рекомендаційними функціями. До його складу входять 626 депутатів, які обираються на основі прямого виборчого права на 5 років. Вибори організовуються у спеціально утворених виборчих округах у всіх державах - членах Європейського Союзу. Місцезнаходження - м. Страсбург (Франція). Роль Європарламенту поступово зростає. Він має право контролювати Європейську раду і Комісію Європейського Союзу, а також брати участь у законодавчому та бюджетному процесах;
Європейський Суд Правосуддя - верховна судова влада Союзу, має чітко виражені риси наднаціонального органу. Суд компетентний тлумачити положення основних правових актів Європейського Союзу і контролювати їх дотримання всіма його членами.
Поряд із цими, основними, органами, в структуру Європейського Союзу входять і інші, і зокрема Комітет постійних представників (для підтримки постійних міжурядових контактів), Суд першої інстанції (для втілення роботи Європейського Суду Правосуддя), Економічний та соціальний комітет як консультативний орган Європейського Союзу, Суд аудиторів, у функції якого входить фінансовий контроль діяльності Європейського Союзу.
В цілому Європейський Союз на міжнародній арені виступає як самостійний суб'єкт міжнародного права і має дуже розгалужену мережу представництв більш ніж у 100 державах.
У доктрині сучасного міжнародного права Європейський Союз іноді розглядається як міждержавне утворення особливого типу, як розмита конфедерація з тенденцією до переходу в унітарну державу нової формації.
