Щерба Філософія (2007)

2. Онтологія

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції — духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення^Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

v На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.



В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади — найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху.

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берхлі і шотландський — Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології кінечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.