Свавілля як проблема сучасної філософії

Щоб досліджувати певне поняття, в тому числі і свавілля, потрібно простежити його зв'язки з іншими поняттями, які його визначають. Зважаючи на думку Арістотеля, який свавільними називав всі ті вчинки, джерело котрих знаходиться в самій людині, в її волі, та І. Канта про те, що воля здатна визначати свавілля, а також інших представників зарубіжної та вітчизняної філософії, погляди яких показані в попередньому розділі, розглянемо волю як таку, позаяк нерідко "свавільна регуляція опиняється відірваною від волі".

Людина, щоб жити, повинна постійно задовольняти свої різноманітні потреби: фізіологічні; в безпеці; в належності до певної соціальної групи, в спілкуванні, у визнанні її іншими; в пізнанні; в самоактуалізації (тобто в реалізації своїх здібностей, розвитку власної особистості); етичні, естетичні тощо. Як писав Володимир Соловйов, що якась застава вищої природи в глибині душі людської примушує нас бажати нескінченної досконалості. У світі, що оточує людину, будь-який предмет, явище чи подія має об'єктивну загальнозначиму позитивну чи негативну цінність. У зв'язку з цим у людини виникає безліч різноманітних уявлень, ідей та чуттєвих переживань. Але вона - не сторонній спостерігач, а безпосередня дійова особа, що споживає ці цінності, щоб задовольнити свої потреби, щоб досягти своєї мети.

Людина володіє, на відміну від усього природного, самістю (тобто певною особливістю). Ф. Шеллінг відзначав, що ця самість є воля, яка вбачає себе в повній свободі, яка вже не є знаряддям універсальної волі, що творить у природі, яка є над усякою природою і поза нею. Тому людина змушена з усього цього об'єктивно-абстрактного, загального давати свої визначення, до чогось конкретного себе визначати. Саме таку здатність людини і називають волею.

Поняття "воля", ми розглядаємо як сукупність сталих характерних рис, що склалися в суспільній практиці людини і дозволяють керувати своєю поведінкою, як здібність особистості оволодівати сильними емоційними впливами та почуттями, як силу індивіда, його уміння перетворювати в дійсне те, що інтелект чи все його єство необхідно або навмисне побажає.

Воля належить двом світам, а тому може бути як свободною, так і несвободною. З цього приводу І. Кант зауважує про те, що одну і ту ж волю в [її] виявленні (у вчинках, що спостерігаються) можна мислити, з одного боку, як необхідно відповідну до законів природи, і настільки ж несвободну, з іншого боку, - як належну речі в собі, отже, не підпорядковану закону природи і тому як свободну.



Теоретично можна виділити дві властивості волі. Перша полягає в універсальній здатності волі до будь-якого свого визначення, а друга - в здатності волі до свого обмеження шляхом визначення певного змісту. Перша властивість об'єктивно витікає з природи людини. Залишивши людину лише з незначною частиною інстинктів, природа необхідно змушена була, щоб вона вижила, дати їй можливість самій здійснювати вибір, вільний вибір. Друга властивість волі полягає в тому, що в кожному окремому випадку свого визначення, вона стає залежною (тому вже невільною) від свого ж природного чи соціального змісту, інакше вона б ніколи не змогла стати реальною волею.

Однак, у дійсності волю ми бачимо в діалектичній єдності цих двох властивостей. Воля, маючи здатність до будь-якого свого визначення, в кожний момент може реалізувати цю можливість і, отже, обмежити себе певним конкретним визначенням. У той же час, вона може за своїм бажанням зняти з себе це обмеження і повернути собі первісний стан. Саме в цьому процесі переходу волі з одного в інший стан і народжуються феномени, що називаються свавіллям і свободою. Воля як діяльність, що сама себе визначає, виступає в єдності двох своїх форм, як універсальна здатність до будь-якого виду свого самовизначення і як ця ж здатність до альтернативної поведінки, реалізованій в конкретне самовизначення, котрим воля як абсолютна здатність до самовизначення не зв'язана і за своїм бажанням, в будь-який час, може вийти із стану, що її обмежує. Діалектична єдність двох протилежних, що переходять один в один, видів волі і є конкретне, істинне поняття свободи волі.

Така позиція не є новою. У вітчизняній літературі, вслід за Б. Спінозою, Г.В.Ф. Гегелем, К. Марксом і Ф. Енгельсом, дефініція свободи і свавілля дається в більшості випадків, виходячи з того, що воля покладає в зміст своїх визначень. Якщо змістом визначень волі є пізнані і прийняті нею закони або принципи природи чи суспільства, то мова йде про свободу. Якщо ж визначення волі не збігаються з тими, що мали б бути, у відповідно до існуючих законів чи принципів, то це є протиріччя або ж свавілля. Досить зрозуміле і привабливе трактування, але, мабуть, надзвичайно спрощене. Потрібно ширше подивитись на питання, звідки бере воля як суб'єкт конкретні визначення свого змісту, і яким він має бути. На це наводять і думки, що висловлює І. Кант, зазначаючи, що усі розуміли, що людина своїм обов'язком зв'язана з законами, але не здогадувались, що вона підкорена тільки своєму власному та проте загальному законодавству, і що вона повинна чинити лише відповідно до своєї власної волі, що встановлює, однак, загальні закони згідно з метою природа. Насправді, якщо її уявляли собі тільки підпорядкованою закону (яким би він не був), то закон повинен був містити у собі який-небудь інтерес, як приманку чи примус, оскільки він не виникав як закон з її волі, а щось інше примушувало волю чинити саме так згідно з законом. І. Кант наголошував на тому, що тільки людина як розумна істота має здатність діяти згідно з уявленням про закон або має волю.

Кожна дія людиною здійснюється для чогось, тобто має мету і чомусь, тобто має мотиви. Мотиви до діяльності, зв'язаної з задоволенням потреб чи споживанням тих чи інших цінностей, виступають у людини у формі певних хотінь. Але хотіння залишаються тільки хотіннями без волі, котра повинна оцінити наслідки виконання того чи іншого хотіння і схвалити його чи не схвалити, таким чином прийняти рішення діяти чи не діяти; а ще воля повинна відповідно до прийнятих рішень запустити певний механізм, щоб дія відбулася чи не відбулася. Хотіння бувають різних рівнів. Умовно їх можна поділити на хотіння нижчого рівня (такі, що зумовлені фізіологічною природою людини), середнього рівня (такі, що зумовлені психічною природою людини) та вищого (такі, що зумовлені духовною природою людини). Воля в такому випадку повинна по-різному зв'язуватися з мотивами різного рівня і значення. Розглянемо все це детальніше.

Коли людина хоче задовольнити свої первинні потреби (в їжі, сні тощо), коли вона бажає їсти чи спати, то не виникає сумніву, що вона саме цього хоче. Дії, що випливають із цих бажань і приводять до задоволення цих потреб, є свавільними. Такими вони є тому, що вони - наслідок власних визначень волі для задоволення власних бажань. Чим зумовлений за таких обставин зміст визначень волі? Звичайно ж об'єктивною біологічною природою людини. У такому випадку можна стверджувати, що визначення волі спрямовані на задоволення первинних потреб людини, є свавільними, але, водночас, вони є необхідними, тобто свавільність тут не вільна, а відносно обмежена необхідністю. Тут жорсткої детермінації немає. Справді, можна часто бачити, що, наприклад, голод дуже рідко штовхає людей на негайні дії. Людина сама вибирає, коли їй попоїсти і як, чи тільки перекусити, чи насититися як слід. Дуже рідко людина спить стільки і тоді, скільки і коли це потрібно її біологічному організмові. Таких прикладів навести можна безліч, і їх суть полягає в тому, що незважаючи на зумовленість первинних потреб людини природними законами, вона вирішує за власною волею коли, як і наскільки ці потреби задовольняти чи не задовольняти. Таке рішення, у свою чергу, буде залежати від комплексу багатьох особистісних характеристик: фізично-вольових, моральних, світоглядних, естетичних тощо. Як видно, тут людина може встановлювати свої окремі правила і закони, але основний природний закон відмінити вона здатна лише в одному випадку - в повному самозапереченні життя.

Коли розглядати життя людини не у фізичному, а в психологічному аспекті, то можна побачити, що для неї важливо не тільки розрізняти потрібне і непотрібне, але й те, що для неї є приємним чи неприємним. Людині потрібно відчувати й емоційно переживати, лише тоді вона здатна адекватно реагувати і діяти. Емоції та почуття - це стан, що відображає в формі безпосередніх переживань приємного чи неприємного процеси і результати практичної діяльності, що спрямована на задоволення певних потреб. Оскільки все те, що робить людина, слугує меті задоволення її різноманітних потреб, то і будь-які вияви активності людини супроводжуються емоційними переживаннями і почуттями. О. Леонтьев підкреслював, що емоції виконують роль внутрішніх сигналів. Вони є внутрішніми у тому смислі, що самі не несуть інформацію про зовнішні об'єкти, про їх зв'язки і відношення, про ті об'єктивні ситуації, в яких протікає діяльність суб'єкта. Особливість емоцій полягає в тому, що вони безпосередньо відображають відносини між мотивами і реалізацією діяльності, що відповідає цим мотивам.

Емоції і почуття - це засоби, за допомогою яких людина встановлює значущість тих чи інших умов для задоволення актуальних для неї потреб. А відтак, в людині розвивається бажання знаходити собі приємні речі і усувати неприємні. Як це відбувається? Спочатку людина усвідомлює, чи дають об'єктивні умови можливість для здійснення її певного хотіння. Якщо так, то відповідно розвивається вольовий процес і наступають певні дії, якщо ж ні, то вольовий процес не розвивається і хотіння зникає. Наприклад, людина хоче не просто вдягнутися, а вдягнутися модно, вишукано, або не просто мати житло, а жити в розкішному власному будинку, або не просто бути співробітником певної фірми, а її президентом тощо, то якщо в неї є реальна можливість все це придбати чи цього досягти, вона буде діяти, якщо ж ні, то ці її бажання можуть перестати існувати.

У цьому випадку хотіння складається під впливом певних почуттів, але перехід хотіння в дію тут зв'язується не з змістом почуття, а з уявленням тих об'єктивних умов, у межах котрих повинна здійснюватися дана дія волі. Отже, рішення на задоволення чи на відмову собі в даному хотінні людина приймає за власною волею, але воно залежить від умов її існування, тобто і тут свавільність не свободна. Проте вибір у людини все-таки існує. Коли об'єктивні умови заважають їй задовольнити свої хотіння, вона може змінити свої очікування відповідно до реальності, тобто пристосуватися до реально існуючих умов, або ж свої очікування бажаного залишити, взявшись перетворення самих умов. Останнє цілком можливе, оскільки людина має здатність не тільки так чи інакше розпоряджатися за своєю волею тим, що встановлює і дає їй природа, а й створювати свій світ, соціальний світ матеріального і духовного життя, з його специфічними нормами, законами і закономірностями. З цього приводу І. Фіхте зазначав, що людина вкладає не тільки порядок у речі, вона дає їм також і той, котрий вона свавільно обрала. Розвиваючи далі це ідеї, Ф.Енгельс писав, що тварина тільки користується зовнішньою природою і вносить у неї зміни просто в силу своєї присутності; людина ж змінами, що нею вносяться, заставляє її служити своїм цілям, панує над нею. Діяльність людини, її поведінка є першопочатково активною, перетворюючою і сама вона наділена здатністю свідомого вибору форм цієї діяльності чи поведінки. Саме в результаті такої здатності людини розвивається воля і стають дійсними свавільність і свобода. Людина є такою природною істотою, що приречена прагнути до мети свідомо, тобто вона є і духовною істотою. Все життя людини будується на тому, що вона ставить перед собою цілі і прагне їх досягнути. Ті чи інші цілі виникають у свідомості людини не випадково, а пов'язані з певними мотивами чи інтересами, які в свою чергу ведуть до задоволення певних потреб. М. Лоський висловлює думку, що душа людини володіє спеціальною здатністю, що пробуджується до дії з приводу об'єктивної цінності предмета і що дає суб'єктивне переживання цінності. Ця здатність - почуття. Будь-який предмет зовнішнього і внутрішнього світу, будь-яке уявлення про можливу зміну, будь-яка мета існує в нашій свідомості не інакше як у зв'язку з почуттям, яке є не що інше, як суб'єктивне переживання об'єктивної Цінності предмета.

Отже, певна потреба активізує волю людини, приводить у підвищений стан збудженості окремі життєві процеси і підтримує активність до тих пір, доки людина не отримає відповідне задоволення. сама по собі потреба породжує активність як таку, а також утримує її на певному рівні, направленість і організованість езпечується конкретними мотивами або інтересами. Отже, можна сказати, що воля збуджується до прийняття тих чи інших визначень кретними мотивами або інтересами. Воля активізується тільки У. що думка ясно вказує їй можливий шлях досягнення того чи іншого інтересу. Таким чином, воля пов'язується і з конкретно даним інтересом, як мотивом хотіння, а також даною побудовою думки, як підставою для прагнення певної дії. У той же час і мета волевизначення, і пов'язаний із нею мотив чи інтерес реально ще не існують, а тільки можуть здійснитись у результаті даного волевизначення. Тому цей мотив чи інтерес виступає не як дійсний мотив чи інтерес хотіння, а тільки як можливий, тобто такий, який може збуджувати собою хотіння, але може його і не збуджувати. При цьому і те і інше від змісту мотиву чи інтересу не залежить, так як уявлення про певну користь чи задоволення відносно стабільні. Якщо таке конкретне уявлення в одному випадку збуджує собою діяльність волі, а в іншому ні, то це, залежить від сили даного уявлення в той чи інший час. Тобто в одному випадку дане уявлення має в собі достатню силу для збудження вольової діяльності, а в іншому такої сили немає. Якщо зміст уявлення про користь чи задоволення залишається незмінним, то діяльна сила цього уявлення міститься не в його змісті, вона в пізнанні, усвідомленні, осмисленні об'єктивних умов, а не в їх конкретному впливові, так як такого впливу реально ще не існує, він тільки в уяві.

Сила кожного уявлення бути чи не бути мотивом хотіння в дійсності належить самій волі і не уявлення власне визначають собою хотіння волі, а сама воля зв'язує себе з даними уявленнями і в них виражає зміст свого хотіння. Цей процес В. Нєсмєлов пояснює тим, що усяка мета вольової діяльності створюється не самою волею, а почуттям або думкою, і всякий засіб до здійснення окресленої мети створюється не самою волею, а тільки роботою думки. Тому у всіх своїх хотіннях і прагненнях, воля завжди і обов'язково керується якими-небудь інтересами почуття і у всіх своїх діях, направлених на досягнення поставлених інтересів, вона завжди і обов'язково керується розрахунками розуму, однак сила кожного факту свідомості, як дійсного мотиву хотіння і дії, все-таки створюється самою волею. Якщо так, то воля може в будь-який час як зв'язуватись з різними уявленнями, як з мотивами хотіння, так і не зв'язуватись або звільнятись від них.

Для того, щоб стати на бік того чи іншого нового хотіння волі потрібно відкинути або заперечити наявні хотіння. При цьому з наявними хотіннями вона вже пов'язана, а з можливими мотивами нових хотінь ніякого зв'язку ще не має. Вона в такому випадку може піти двома шляхами - розірвати зв'язки з старими мотивами хотіння на користь нових, або ж навпаки, залишити старі, відхиливши нові. Але суть не в цьому виборі. Суть полягає в тому, чому вона такий вибір здійснить. Якщо воля, знаючи про зміст нових уявлень, відхилила їх лише тому, що їй звичні старі або під примусом, то така свавільність не свободна. Якщо ж вона це здійснить тому, що в неї є для цього вагомі і достатні підстави, то така свавільність є свободною. Тому І. Кант визначив, що свобода свавілля має ту зовсім відмінну особливість, що вона може бути тим чи іншим мотивом визначена до вчинків, лише оскільки людина приймає мотив у свою максиму (оскільки він ставиться загальним правилом, згідно котрого людина бажає чинити).

Така воля своєю силою в змозі керувати як почуттями, так і розумом. Вона може підвищити чи понизити інтенсивність певних почуттів або взагалі їх вгамувати. Вона також завжди може примусити розум зробити переконливими ті чи інші думки і розрахунки або ж їх переглянути. Таким чином змістом визначень волі можуть бути тільки ті інтереси і розрахунки, які прийняті волею, які затверджені нею. З цього приводу Ф. Ніцше зазначає що, у кожному волевияві чи жаданні, насамперед, присутня множинність почуттів, а саме: відчуття стану, якого ми прагнемо позбутися, відчуття стану, якого ми прагнемо досягнути, відчуття самих цих прагнень. Отже, складовою частиною жадання слід визначити відчуття, до того ж різні відчуття, але ще однією складовою частиною визнати й мислення: у кожному волевияві живе керівна думка, і не слід сподіватися, ніби цю думку можна відокремити від "жадання" і тоді воля лишиться сама собою!

Звичайно можна інакше розглядати процес волевияву і така точка зору існує. Тобто прийняти положення про те, що безпосередньо самі мотиви вступають один із одним у боротьбу, а воля вже потім зв'язується з переможцем серед них. Ми притримуємося думки, що переможця визначає сама воля. Перед людиною дійсно постійно постають мотиви різноманітні і за своїм змістом, і за своєю силою впливу на почуття і думки. Але дійсним мотивом діяльності людини стає той, який вибере сама воля. "Свобода волі - ось слово для характеристики різнобічного задоволення, яке відчуває той хто виявляє волю; він наказує і водночас постулює свою тотожність із виконавцем волі; він уже як виконавець - насолоджується перемогою над опором, а в середині переконаний, начебто сама його воля долає той опір. Таким чином, Ф. Ніцше вважає, що той хто виявляє волю, до відчуття втіхи повелителя додає ще й відчуття успішних „виконавців" тих підлеглих покірних воль, або піддуш: адже наше тіло - сукупність багатьох душ.

Справа в тому, що боротьба мотивів та питання про зіставлення співвідношення їхніх сил вирішується людиною не тільки на основі природного поєднання сил, тобто у спрощеній формі, але в цю боротьбу втручаються духовні інтереси зрощені культурою. Тому не дивно, коли завжди інтенсивніший і енергійніший за своїм станом у свідомості людини конкретний чуттєвий мотив поступається раптом значно слабшому в цьому відношенні абстрактно-ідейному мотивові. Це пояснюється тим, що сила мотиву створюється не його змістом і не якими-небудь сторонніми обставинами, а тільки зусиллям волі. Воля - це остання стадія в оволодінні людиною власними процесами, а саме в опануванні мотиваційними процесами.

З усього вищесказаного можна зробити наступні визначення.

Людина з її конкретним душевним укладом, самопочуттям, самооцінкою та більш-менш ясним усвідомленням своїх інтересів і потреб формує певні уявлення, які мають конкретний емоційний фон. Із сукупності уявлень чи ідей і пов'язаного з ним почуттям народжуються мотиви (у формі хотінь). Воля в силу своїх власних достатніх підстав зв'язується з певними з них, таким чином, здійснює вибір між ними або визначається. Потім приймається рішення на включення механізму здійснення відповідної дії.

Такі зовнішні або внутрішні визначення індивіда здійснені за власною волею на певному емоційно-чуттєвому та розумовому рівні для досягнення цілей, що задовольняють конкретні інтереси чи потреби є свавільними, а властивість волі на свій розсуд зв'язуватись з тими чи іншими мотивами (або слідувати тим чи іншим хотінням), котрі визначають дії чи вчинки - називається свавіллям.

З такого визначення свавілля, однак постає питання, що ж тоді є свобода, бо інколи вищеозначена дефініція свавілля трактується саме як свобода. Як зазначає Ю. Габермас, суб'єктивна воля отримує автономію з перспективи всезагального закону, однак тільки у волінні, як суб'єктивному, свобода, чи у собі самій існуюча воля, може ставати дійсністю.

Свобода, на думку Д. Леонтьева, феноменологічно являє собою деякий базовий стан, який відноситься більше до можливості, чим до акту її здійснення, вибір же є конкретним вольовим актом. Свобода-це можливість ініціації, зміни або припинення суб'єктом своєї діяльності в будь-якій точці її перебігу, а також відмови від неї. Це і можливість подолання усіх форм і видів детермінації суб'єкта.