Свавілля як проблема сучасної філософії
Філософсько - теологічний погляд на свавілля в епоху середньовіччя
Об'єктивний розвиток західних суспільств на межі епох привів до того, що людина в ситуації безнадійності, розчарування робиться християнином, тобто реагує на ситуацію християнською інтерпретацією життя. Для такої ситуації характерна зневіра людини у собі, у своєму бутті, у своїх силах і в своїй діяльності, а також неможливість розпоряджатися своїм життям, що постійно перебуває під загрозою загибелі. У такій ситуації, зазначає X. Ортега-і-Гассет, людина шукає опору не в собі, не в людях, що її оточують, не в суспільстві і державі; не в природній реальності, а в іншій, потойбічній, -якою постає Бог. В умовах тодішньої світової кризи потрібно було знайти відповідь на питання, що може допомогти людству позбутися гріхів і вад суспільного устрою, який віджив, і створити новий. Для цього потрібно було знайти відповідь на інше питання: що або хто може виступити в ролі головного рятівника людської спільноти - всесильна Божа благодать, що виражалась у колективній організації церкви, чи збуджена енергія особистої діяльності.
А. Августин один із тих видатних представників нової епохи, на долю якого випало брати участь у вирішенні цього всесвітньо-історичного завдання. Центральним тут є питання про відношення, з одного боку, Божої благодаті, втіленням якої виступає церква, а з іншого боку, людської природи з її вольовими можливостями і здатністю до вибору. Тобто історія вперше поставила перед людством питання, чи здатне воно самостійно жити, чи потребує втручання Всемогутнього. Важливість і того, і іншого на той час уже глибоко усвідомлювалась. Прикладом є те, що одну зі своїх праць "Про благодать і свободну свавільність" А. Августин адресує тим, хто "вільну свавільність людини" так підносить і захищає, що забуває і заперечує "благодать Божу" і тим, хто "благодать Божу" так захищає, що тим самим заперечує "вільну свавільність людини". Спостерігаючи тогочасне суспільство, усвідомлюючи людську неміч і безсилля до добра, А. Августин віддає перевагу Всесильній благодаті, ідеальним втіленням якої є церква. Він проголошує, що людина, щоб врятуватися, повинна повністю пожертвувати своєю свободою, віддавшись усім єством своїм об'єктивній благодаті.
І все ж таки, як відзначає В. Віндельбанд, у творчій спадщині А. Августина одним із центральних є поняття свободи волі. Тому в історії філософської думки назавжди залишиться дивним фактом, що та сама людина, яка заснувала свою філософію на самодостовірності свідомості одиничного духу, вірним і найточнішим чином виміряла глибину внутрішнього досвіду і відкрила в волі причину життя духовної особистості, усвідомила себе змушеною, в інтересах теологічної полеміки, визнати таке вчення про спокусу, яке розглядає дію одиничної волі як певний наслідок або загальної зіпсованості, або Божої благодаті.
Людина, вказує А. Августин, володіє свободною свавільністю волі, це нам відкрив Бог через Святе своє Писання. Свободу волі він розуміє як рішення, вибір або як згоду волі, яка не залежить від функції" розуму, яка не зумовлюється мотивами споглядання, а швидше сама визначає їх без свідомих приводів.
Свободу він розглядає різнопланово. А. Августин оперує термінами "свобода волі", "вільне рішення волі", "істинна свобода", "вільна свавільність". Це наводить на думку, що А. Августин говорить про свободу негативну і позитивну, або про два ступені свободи (нижчу і вищу), які перебувають у тісному взаємозв'язку. Бо ж як інакше розуміти сказане ним у "Сповіді", що є дві волі, і одна з них не є повною, а те, чого не дістає одній, посідає інша.
Однак свобода волі, хоча і належить людині, все-таки, на думку А. Августина, визначається Богом. З цього приводу він зазначає, що рівно ж, хай ніхто не хвалиться не тільки ділами, але і самим вільним рішенням волі. Бог виробляє в вас і хотіння, і дію відповідно до доброго хотіння; недостатньо одного бажання людини, якщо не буде милосердя Божого, недостатньо і милосердя Божого, якщо не буде бажання людини.
Для людини потрібно, вважає А. Августин, щоб вона могла бажати і доброго, і злого, звичайно, не без нагороди, якщо бажає доброго, і не без покарання, - якщо злого. Але якщо людина бажає злого, то свободна воля набуває негативного характеру, стає свавіллям, тому що вона постійно тягне людину до того, що вона переступає Божий закон і впадає в гріх.
Отже, за А. Августином, воля в людини завжди свободна, але вона є доброю, коли слідує Божим законам або ж злою, коли їм не підкоряється.
Між А. Августином і Ф. Аквінським в часовому вимірі лежить ціла епоха. Але не це їх різнить. Творчість Ф. Аквінського припадає, з одного боку, на найвищий злет панування церкви над народами і державами, а з іншого - на значні зміни в їх соціально-економічному статусі. Услід за останніми змінюється світогляд людини, з'являється зацікавленість у нових знаннях, виникає потреба не тільки в небесних, але і у реальних справах - на землі.
Ф. Аквінський серед усього живого на землі на найвище місце ставить людину, з її основною перевагою - властивістю мати свободну волю.Він виступав на захист свободней' волі, робив спроби довести, що характерною особливістю людини є свобода. Вибір залежить від нас, але з урахуванням Божої допомоги.
На відміну від А. Августина, Ф. Аквінській проголошує примат інтелекту над волею. А. Фулльє, наприклад, зазначає, що у нього переважає більше розумова сторона, ніж поняття свободи, це швидше філософія розуму, ніж філософія волі. У питанні про волю він намагається узгодити свободу з детермінізмом, але врешті-решт його спосіб розуміння детермінізму, очевидно, виключає свободу. Це підтверджує сам Ф. Аквінський, коли зазначає, що свободна воля людини і пов'язані з нею свавільні рішення вибору мають своє джерело в інтелектуально-пізнавальних органах, точніше, коренем всякої свободи є розум. У своїй практичній діяльності людська особистість керується судженнями, зумовленими інтелектом, завдяки яким вона може робити вибір і прагнути до різних випадкових об'єктів. Його основне гасло не можна бажати того, що до цього не було пізнано.
Але така логіка веде до заперечення свавільної частини свободи, а це, в свою чергу, загрожує повною втратою свободи при певних умовах. Тому Ф. Аквінський змушений визнати, що інколи воля може по відношенню до інтелекту відігравати роль причини, яка спонукає розум до пізнання.
Однак, за Ф. Аквінським, свобода волі виникає тоді, коли її підтримує Бог, бо він є першоджерелом як природних причин, так і вільних людських рішень. Свавільними він визнає такі вчинки які реалізують безпосередньо волю індивіда, що діє, а діє останній з Божою допомогою. Інші ж вчинки є несвавільними, бо їх людина може вчиняти під примусом, через страх, за незнанням і таке інше. Ознакою, яка допомагає встановити, чи є вчинок свавільним чи ні, є почуття, яке виникає внаслідок дії. Вчинок, що викликає радість, щастя, задоволення, каяття (якщо він мав негативні наслідки), Ф. Аквінський називає свавільним. Таким чином, людина володіє свободою волі, свавіллям, тому що сама є причиною своїх тих чи інших дій, але ця причина похідна від абсолютної, тієї що в Богові. Із учень, розглянутих нами до цього часу, видно, що, по-перше, поняття воля індивіда, вільна воля, свавілля беруться для позначення Другорядних, похідних, залежних (від Космосу, Єдиного, Бога)
властивостей людини, по-друге, поняття свобода і свавілля інколи трактуються як тотожні, а інколи як протилежні сторони для позначення позитивного і негативного, доброго чи злого.
Д. Скотт один з перших філософів, хто зробив справді революційний перевороту поглядах на проблему свободи волі і свавілля. Ці поняття для нього уже не є похідними, бо в нього не щось і не хтось інший, а Бог є свавілля. І чому його воля побажала цього, тому не має іншої причини, крім тієї, що його воля є його воля. Так він (Бог) може діяти інакше, він може встановити як справедливий інший закон, який став би справедливим, оскільки встановлений Богом, бо ніякий закон не є справедливим, якщо тільки він не походить від Божественної волі.
Виходячи з вище зазначеного, Д. Скотт обґрунтовує автономію свободи і свавілля. На його думку, воля є причиною своїх власних актів; вона свободна не тільки в тому сенсі, що може реалізовувати або, навпаки, стримувати певні хотіння, але і в тому, що самі хотіння, бажання знаходять достатню причину у волі. Чинники, що можуть бути причиною дій чи вчинків людей, поділяються на зовнішні і внутрішні. Але дія знань, вражень, природних нахилів, мотивів - тобто зовнішніх вимог, не є достатньою підставою для пояснення вольових актів. Причина визначеності волі в самій волі. Д. Скотт також вважає, що воля настільки вільна, що може вибрати менше благо може бути просто-напросто примхою, якщо під примхою розуміти безпричинні акти.
А. Августин один із тих видатних представників нової епохи, на долю якого випало брати участь у вирішенні цього всесвітньо-історичного завдання. Центральним тут є питання про відношення, з одного боку, Божої благодаті, втіленням якої виступає церква, а з іншого боку, людської природи з її вольовими можливостями і здатністю до вибору. Тобто історія вперше поставила перед людством питання, чи здатне воно самостійно жити, чи потребує втручання Всемогутнього. Важливість і того, і іншого на той час уже глибоко усвідомлювалась. Прикладом є те, що одну зі своїх праць "Про благодать і свободну свавільність" А. Августин адресує тим, хто "вільну свавільність людини" так підносить і захищає, що забуває і заперечує "благодать Божу" і тим, хто "благодать Божу" так захищає, що тим самим заперечує "вільну свавільність людини". Спостерігаючи тогочасне суспільство, усвідомлюючи людську неміч і безсилля до добра, А. Августин віддає перевагу Всесильній благодаті, ідеальним втіленням якої є церква. Він проголошує, що людина, щоб врятуватися, повинна повністю пожертвувати своєю свободою, віддавшись усім єством своїм об'єктивній благодаті.
І все ж таки, як відзначає В. Віндельбанд, у творчій спадщині А. Августина одним із центральних є поняття свободи волі. Тому в історії філософської думки назавжди залишиться дивним фактом, що та сама людина, яка заснувала свою філософію на самодостовірності свідомості одиничного духу, вірним і найточнішим чином виміряла глибину внутрішнього досвіду і відкрила в волі причину життя духовної особистості, усвідомила себе змушеною, в інтересах теологічної полеміки, визнати таке вчення про спокусу, яке розглядає дію одиничної волі як певний наслідок або загальної зіпсованості, або Божої благодаті.
Людина, вказує А. Августин, володіє свободною свавільністю волі, це нам відкрив Бог через Святе своє Писання. Свободу волі він розуміє як рішення, вибір або як згоду волі, яка не залежить від функції" розуму, яка не зумовлюється мотивами споглядання, а швидше сама визначає їх без свідомих приводів.
Свободу він розглядає різнопланово. А. Августин оперує термінами "свобода волі", "вільне рішення волі", "істинна свобода", "вільна свавільність". Це наводить на думку, що А. Августин говорить про свободу негативну і позитивну, або про два ступені свободи (нижчу і вищу), які перебувають у тісному взаємозв'язку. Бо ж як інакше розуміти сказане ним у "Сповіді", що є дві волі, і одна з них не є повною, а те, чого не дістає одній, посідає інша.
Однак свобода волі, хоча і належить людині, все-таки, на думку А. Августина, визначається Богом. З цього приводу він зазначає, що рівно ж, хай ніхто не хвалиться не тільки ділами, але і самим вільним рішенням волі. Бог виробляє в вас і хотіння, і дію відповідно до доброго хотіння; недостатньо одного бажання людини, якщо не буде милосердя Божого, недостатньо і милосердя Божого, якщо не буде бажання людини.
Для людини потрібно, вважає А. Августин, щоб вона могла бажати і доброго, і злого, звичайно, не без нагороди, якщо бажає доброго, і не без покарання, - якщо злого. Але якщо людина бажає злого, то свободна воля набуває негативного характеру, стає свавіллям, тому що вона постійно тягне людину до того, що вона переступає Божий закон і впадає в гріх.
Отже, за А. Августином, воля в людини завжди свободна, але вона є доброю, коли слідує Божим законам або ж злою, коли їм не підкоряється.
Між А. Августином і Ф. Аквінським в часовому вимірі лежить ціла епоха. Але не це їх різнить. Творчість Ф. Аквінського припадає, з одного боку, на найвищий злет панування церкви над народами і державами, а з іншого - на значні зміни в їх соціально-економічному статусі. Услід за останніми змінюється світогляд людини, з'являється зацікавленість у нових знаннях, виникає потреба не тільки в небесних, але і у реальних справах - на землі.
На відміну від А. Августина, Ф. Аквінській проголошує примат інтелекту над волею. А. Фулльє, наприклад, зазначає, що у нього переважає більше розумова сторона, ніж поняття свободи, це швидше філософія розуму, ніж філософія волі. У питанні про волю він намагається узгодити свободу з детермінізмом, але врешті-решт його спосіб розуміння детермінізму, очевидно, виключає свободу. Це підтверджує сам Ф. Аквінський, коли зазначає, що свободна воля людини і пов'язані з нею свавільні рішення вибору мають своє джерело в інтелектуально-пізнавальних органах, точніше, коренем всякої свободи є розум. У своїй практичній діяльності людська особистість керується судженнями, зумовленими інтелектом, завдяки яким вона може робити вибір і прагнути до різних випадкових об'єктів. Його основне гасло не можна бажати того, що до цього не було пізнано.
Але така логіка веде до заперечення свавільної частини свободи, а це, в свою чергу, загрожує повною втратою свободи при певних умовах. Тому Ф. Аквінський змушений визнати, що інколи воля може по відношенню до інтелекту відігравати роль причини, яка спонукає розум до пізнання.
Однак, за Ф. Аквінським, свобода волі виникає тоді, коли її підтримує Бог, бо він є першоджерелом як природних причин, так і вільних людських рішень. Свавільними він визнає такі вчинки які реалізують безпосередньо волю індивіда, що діє, а діє останній з Божою допомогою. Інші ж вчинки є несвавільними, бо їх людина може вчиняти під примусом, через страх, за незнанням і таке інше. Ознакою, яка допомагає встановити, чи є вчинок свавільним чи ні, є почуття, яке виникає внаслідок дії. Вчинок, що викликає радість, щастя, задоволення, каяття (якщо він мав негативні наслідки), Ф. Аквінський називає свавільним. Таким чином, людина володіє свободою волі, свавіллям, тому що сама є причиною своїх тих чи інших дій, але ця причина похідна від абсолютної, тієї що в Богові. Із учень, розглянутих нами до цього часу, видно, що, по-перше, поняття воля індивіда, вільна воля, свавілля беруться для позначення Другорядних, похідних, залежних (від Космосу, Єдиного, Бога)
властивостей людини, по-друге, поняття свобода і свавілля інколи трактуються як тотожні, а інколи як протилежні сторони для позначення позитивного і негативного, доброго чи злого.
Д. Скотт один з перших філософів, хто зробив справді революційний перевороту поглядах на проблему свободи волі і свавілля. Ці поняття для нього уже не є похідними, бо в нього не щось і не хтось інший, а Бог є свавілля. І чому його воля побажала цього, тому не має іншої причини, крім тієї, що його воля є його воля. Так він (Бог) може діяти інакше, він може встановити як справедливий інший закон, який став би справедливим, оскільки встановлений Богом, бо ніякий закон не є справедливим, якщо тільки він не походить від Божественної волі.
Виходячи з вище зазначеного, Д. Скотт обґрунтовує автономію свободи і свавілля. На його думку, воля є причиною своїх власних актів; вона свободна не тільки в тому сенсі, що може реалізовувати або, навпаки, стримувати певні хотіння, але і в тому, що самі хотіння, бажання знаходять достатню причину у волі. Чинники, що можуть бути причиною дій чи вчинків людей, поділяються на зовнішні і внутрішні. Але дія знань, вражень, природних нахилів, мотивів - тобто зовнішніх вимог, не є достатньою підставою для пояснення вольових актів. Причина визначеності волі в самій волі. Д. Скотт також вважає, що воля настільки вільна, що може вибрати менше благо може бути просто-напросто примхою, якщо під примхою розуміти безпричинні акти.
