Горлач Філософія (2001)
Глава 11. РОСІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ
Великий, складний і багатий відкриттями шлях пройшла філософська думка російського народу. На ранньому етапі становлення філософське мислення ще не відмежувалося від інших галузей знання і розвивається на основі язичницького світогляду - давньослов'янсь-кої релігії та міфології. Основний філософський елемент язичництва - наївний пантеїзм і початкові натурфілософські уявлення. Проблеми давньоруської філософії стосуються в основному з'ясування понять про душу, взаємодію душі і тіла.
Прийняття у 988 році народами Київської Русі християнства стало поворотом у розвитку їх духовного життя. Розширилося коло світоглядних ідей давньоруських мислителів, установилися зв'язки з культурою Візантії, південними слов'янами, народами Європи. Мислителі Стародавньої Київської Русі знайомляться із філософською спадщиною античності: Демокрітом, Сократом, Платоном, Арістоте-лем. Тоді значну роль у поширенні філософських понять відіграють переклади філософських творів Іоана Дамаскіна («Діалектика»), Іо-ана Екзарха Болгарського («Шестиднев»), Філіпа Пустельника («Діоптра») та ін. Завдяки їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії - першоелементи побудови Всесвіту, геоцентричне вчення (Косма Індикоплева), різні трактування взаємостосунків душі і тіла людини, різноманітні наукові відомості про природу.
Дальший розвиток російської філософської думки йшов у руслі розвитку морально-практичних настанов і обґрунтування особливого призначення православ'я Русі для розвитку світової цивілізації. Найхарактернішим у такому розумінні стало створення в період правління Василія III вчення ігумена Єлізарівського монастиря Філо-фея «Москва - третій Рим». Активний процес християнізації вимагав від тодішніх мислителів теоцентристських уявлень. Не випадково аж до реформаторської діяльності Петра І російська філософія засвоювала теоцентристські уявлення, що приблизно відповідало періоду західноєвропейської середньовічної філософії. Реформи Петра І сприяли повнішому ознайомленню російських мислителів з досягненнями західноєвропейської філософії. Почався процес переосмислення ідей і концепцій. Серед російських інтелектуалів поширилося вольтеріанство, містицизм франігуза Сен-Мартена і німця Якова Бьо-ме, ідеалізм Іммануїла Канта, Иоганна Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля.
Філософія в XVIII ст. в Росії виходить на нові рубежі і дедалі більше теоретично самовизначається. Філософська думка дистанці-юється від офіційного релігійного культу і державної ідеології, набуває відносної самостійності, частково орієнтується на західні філософські зразки і традиції. Теоретична свідомість диференціюється, формуються філософські напрямки: природничий і філософсько-гуманістичний. Природничий напрям філософії всебічно і глибоко реалізується в науковій діяльності Михайла Ломоносова (1711-1765 pp.). Учений збагатив природничо-наукові уявлення про світ і його закономірності, відкрив природний загальний закон збереження матерії і руху, обґрунтував ідею розвитку Землі, намітив шляхи переходу від макромеханічної картини світу до атомно-молекулярної, заклав основи пояснення світу, що опираються на визнання закономірності і взаємозв'язку в русі макро- і мікротіл.
Філософсько-гуманістична сфера найповніше і оригінально відображена в творчості Олександра Радищева (1749-1802 pp.). Філософський трактат «Про людину, її смертність і безсмертя» - спроба обґрунтування якісної своєрідності мислення, спільного і відмінного, логічного та чуттєвого у пізнанні, пояснення явища активності свідомості. Думки Олександра Радищева про циклічний розвиток суспільства, суперечливий зв'язок свободи і тиранії в історії, про суспільний прогрес синтезують досвід європейської і російської історії і відкривають нову сторінку в уявленнях про суспільство.
Самобутність російської філософії яскраво виявилася у творчості Петра Чаадаева (1794-1856 pp.). У «Філософських листах» філософ розглядає людину як об'єктивну єдність фізичного і духовного світів. Фізичний світ складається із атомів і молекул - «елементів матеріальних», а їх сукупність утворює всі тіла. Тіла існують у просторі, що пізнається об'єктивними формами зовнішнього світу і, навпаки, суб'єктивно в гносеології філософ розрізняв два види пізнання: досвідне і пізнання через одкровення. Досвідне пізнання осягає фізичний світ і відображається в емпіричних та раціональних формах (через міркування). Специфічною формою пізнання духовного світу виступає одкровення. Своєрідність історії Росії мислитель вбачає в її культурно-географічному розташуванні між Сходом і Заходом. Петро Чаадаев одним із перших у Росії усвідомив необхідність синтезу східної і західної культур.
Духовні пошуки теоретичного самовизначення російської філософії, що активно тривали в XVI - XVII стст., в XVIII ст. проходили в атмосфері протиборства двох тенденцій. Перша тенденція — зосередження уваги на самобутності російської думки, поєднання самобутності з особливостями російського духовного життя. Прихильники другої тенденції розглядали Росію в контексті розвитку європейської культури. На їх думку, Росія стала на шлях розвитку пізніше за інші країни Європи і має вчитися у Заходу, і пройти такий же історичний шлях. Найбільш розгорнуте теоретичне і суспільно-політичне оформлення обидві тенденції в соціально-політичному і філософському житті Росії здобули в 40-х - 60-х роках XIX ст. і дістали назви: слов'янофіли і західники.
Прийняття у 988 році народами Київської Русі християнства стало поворотом у розвитку їх духовного життя. Розширилося коло світоглядних ідей давньоруських мислителів, установилися зв'язки з культурою Візантії, південними слов'янами, народами Європи. Мислителі Стародавньої Київської Русі знайомляться із філософською спадщиною античності: Демокрітом, Сократом, Платоном, Арістоте-лем. Тоді значну роль у поширенні філософських понять відіграють переклади філософських творів Іоана Дамаскіна («Діалектика»), Іо-ана Екзарха Болгарського («Шестиднев»), Філіпа Пустельника («Діоптра») та ін. Завдяки їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії - першоелементи побудови Всесвіту, геоцентричне вчення (Косма Індикоплева), різні трактування взаємостосунків душі і тіла людини, різноманітні наукові відомості про природу.
Дальший розвиток російської філософської думки йшов у руслі розвитку морально-практичних настанов і обґрунтування особливого призначення православ'я Русі для розвитку світової цивілізації. Найхарактернішим у такому розумінні стало створення в період правління Василія III вчення ігумена Єлізарівського монастиря Філо-фея «Москва - третій Рим». Активний процес християнізації вимагав від тодішніх мислителів теоцентристських уявлень. Не випадково аж до реформаторської діяльності Петра І російська філософія засвоювала теоцентристські уявлення, що приблизно відповідало періоду західноєвропейської середньовічної філософії. Реформи Петра І сприяли повнішому ознайомленню російських мислителів з досягненнями західноєвропейської філософії. Почався процес переосмислення ідей і концепцій. Серед російських інтелектуалів поширилося вольтеріанство, містицизм франігуза Сен-Мартена і німця Якова Бьо-ме, ідеалізм Іммануїла Канта, Иоганна Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля.
Філософія в XVIII ст. в Росії виходить на нові рубежі і дедалі більше теоретично самовизначається. Філософська думка дистанці-юється від офіційного релігійного культу і державної ідеології, набуває відносної самостійності, частково орієнтується на західні філософські зразки і традиції. Теоретична свідомість диференціюється, формуються філософські напрямки: природничий і філософсько-гуманістичний. Природничий напрям філософії всебічно і глибоко реалізується в науковій діяльності Михайла Ломоносова (1711-1765 pp.). Учений збагатив природничо-наукові уявлення про світ і його закономірності, відкрив природний загальний закон збереження матерії і руху, обґрунтував ідею розвитку Землі, намітив шляхи переходу від макромеханічної картини світу до атомно-молекулярної, заклав основи пояснення світу, що опираються на визнання закономірності і взаємозв'язку в русі макро- і мікротіл.
Філософсько-гуманістична сфера найповніше і оригінально відображена в творчості Олександра Радищева (1749-1802 pp.). Філософський трактат «Про людину, її смертність і безсмертя» - спроба обґрунтування якісної своєрідності мислення, спільного і відмінного, логічного та чуттєвого у пізнанні, пояснення явища активності свідомості. Думки Олександра Радищева про циклічний розвиток суспільства, суперечливий зв'язок свободи і тиранії в історії, про суспільний прогрес синтезують досвід європейської і російської історії і відкривають нову сторінку в уявленнях про суспільство.
Самобутність російської філософії яскраво виявилася у творчості Петра Чаадаева (1794-1856 pp.). У «Філософських листах» філософ розглядає людину як об'єктивну єдність фізичного і духовного світів. Фізичний світ складається із атомів і молекул - «елементів матеріальних», а їх сукупність утворює всі тіла. Тіла існують у просторі, що пізнається об'єктивними формами зовнішнього світу і, навпаки, суб'єктивно в гносеології філософ розрізняв два види пізнання: досвідне і пізнання через одкровення. Досвідне пізнання осягає фізичний світ і відображається в емпіричних та раціональних формах (через міркування). Специфічною формою пізнання духовного світу виступає одкровення. Своєрідність історії Росії мислитель вбачає в її культурно-географічному розташуванні між Сходом і Заходом. Петро Чаадаев одним із перших у Росії усвідомив необхідність синтезу східної і західної культур.
Духовні пошуки теоретичного самовизначення російської філософії, що активно тривали в XVI - XVII стст., в XVIII ст. проходили в атмосфері протиборства двох тенденцій. Перша тенденція — зосередження уваги на самобутності російської думки, поєднання самобутності з особливостями російського духовного життя. Прихильники другої тенденції розглядали Росію в контексті розвитку європейської культури. На їх думку, Росія стала на шлях розвитку пізніше за інші країни Європи і має вчитися у Заходу, і пройти такий же історичний шлях. Найбільш розгорнуте теоретичне і суспільно-політичне оформлення обидві тенденції в соціально-політичному і філософському житті Росії здобули в 40-х - 60-х роках XIX ст. і дістали назви: слов'янофіли і західники.
