Бичко Філософія (2002)

Соціальні інститути являють собою стійкі суспільні утворення, покликані задовольняти певні суспільні потреби, для чого специфічним чином організуються людська свідомість, діяльність, відносини, норми та установи. Ці п'ять складових соціальних інститутів є основними аспектами їх функціонування: адже задоволення однієї суспільної функціональної потреби реалізується через різні засоби впливу на соціальне життя. Поділ цих засобів на п'ять основних груп дає змогу також зорієнтувати дослідження суспільного життя так, щоб результати цього дослідження завжди могли бути використані практично.

Таким чином, аналіз інституційних свідомості, діяльності, відносин, норм та установ дає можливість впливати на суспільне життя. Чи вичерпує цей аналіз усю соціальну реальність? Очевидно, що ні, адже в такому разі можна було б пояснити і принцип взаємоузгодження соціальних інститутів у єдине соціальне утворення. Отже, крім з'ясування інституційного аспекту суспільного життя слід з'ясувати також аспект позаінституційний, до якого належать передусім або нестійкі, або неорганізовані суспільні утворення. Позаінституційні утворення краще досліджувати у порівнянні з інституційними, які є значно зручнішими для аналізу, крім того, вони, як правило, є визначальними у суспільному житті.

Для цього слід максимально залучити вже напрацьовані традицією

соціально-філософського осягнення суспільного життя поняття й концепції, у яких інституційні та позаінституційні аспекти функціонування суспільства тісно переплетеш і взаємозалежні. Умовно можна поділити усю традиційну соціально-філософську проблематику за групами відповідно до основних аспектів функціонування соціальних інститутів. Нижче буде подано зразок такого поділу, який, звичайно, не є ви-

черпним.



Усі аспекти функціонування соціальних інститутів пов'язані один з одним, що можна продемонструвати, зокрема, шляхом з'ясування становлення соціальних інститутів на прикладі їх відтворення у кожному окремому випадку. Звернемось до одного з найпоширеніших та найпростіших соціальних інститутів — сім'ї. Сім'я починається не з моменту укладення шлюбу, а значно раніше і є результатом послідовного закріплення в суспільну єдність все більшої кількості аспектів взаємодії людей, які формують це суспільне утворення. На кожному з етапів закріплення, тобто із засвоєнням нового виміру суспільної взаємодії, учасники цієї взаємодії можуть припинити її розвиток або відмовитись від неї. У разі нормального розвитку взаємодії спочатку має відбутись усвідомлення можливості взаємодії саме такого типу. Для цього необхідна наявність основних знань про сім'ю, її особливості як соціального інституту — нехай навіть на повсякденному рівні найзагальніших уявлень, як некритично перейнятих цінностей. Ці знання конкретні учасники взаємодії застосовують один до одного. Так, вони сприймають один одного як потенційних учасників цього інституту, тобто оцінюють свої шанси та шанси інших на створення сім'ї, а для початку — можливість зустрічатися. Відповідно до цих оцінок індивіди здійснюють (або не здійснюють) певні вчинки, наприклад призначають побачення, з часом виробляють стратегію поведінки з приводу цієї взаємодії, звикають до певних ролей. Таким чином, формуються відносини, які мають стійкіший і стабільніший характер, ніж окремі вчинки. Тут визначається статус людини, вперше закріплюється за нею певна характеристика — «закоханий», «наречена» тощо. Але цей статус ще недосить стійкий, поки відносини не унормовуються, не закріплюються певними взаємними зобов'язаннями — аж до заручин. І лише тоді разом із укладенням шлюбу та здобуттям сім'єю формальних умов для самостійного життя, усіх зовнішніх атрибутів сім'ї вона може функціонувати як повноцінний соціальний інститут. Звичайно, в реальному житті формальні атрибути можуть випереджати формування стійких відносин або вироблення норм взаємодії, але соціальний інститут завжди формується згідно з єдино можливою логікою і послідовністю закріплення аспектів його функціонування; без їх наявності формальні атрибути не мають реального змісту.

Розглянемо послідовно усі основні аспекти функціонування соціальних шститутів і соціально-філософські проблеми, пов'язані з ними. Оскільки немає соціального інституту, який міг би організувати суспільство без допомоги інших шститутів, об'єднання чи, в усякому разі, узгодження дії різних шститутів досягається шляхом досить численних і гнучких механізмів, які на відміну від соціальних шститутів не є спеціалізованими, але, навпаки, претендують на універсальність. Можливо, тому вони здавна привертали увагу філософії.

Свідомість відіграє значну роль у суспільному житті. Для сучасної філософії значення свідомості для здійснення соціальних змін настільки важливе, що в межах тих теорій, де соціальне оновлюється постійно, соціальна реальність є реальністю свідомого (прикладом може бути філософія Дж Г. Міда). В усякому разі становлення соціальних шститутів завжди передбачає свідоме прийняття членства в них, нагадують про себе інститути і під час участі в їх діяльності. Власне, інституційна свідомість — це свідомість належності до певного соціального інституту. Проте не вся свідома діяльність є інституційною. Інститут народжується зі свідомості, хоча з багатьох уявлень, народжуваних нею, лише деякі отримують соціальне визнання. Згадуючи наш приклад з утворенням сім'ї, лише деякі з перших оцінок приводять до побачень, не кажучи вже про шлюб. Незважаючи на те що інституційна свідомість становить лише незначну частину всього обсягу свідомості, вона визначає структуру свідомості, її базові поняття.

Оскільки кожен соціальний інститут формує свої поняття, завдання їх узгодження беруть на себе такі форми суспільної свідомості, як філософія, релігія, мистецтво, мораль, політика тощо. Ці форми суспільної свідомості самі тяжіють до інституалізації, кожна з них представлена декількома інститутами, адже вони об'єднують споріднені соціальні інститути. Такі соціальні виміри свідомості, як масова свідомість, соціальна психологія, а також ідеологія, утопія та суспільний ідеал тощо, охоплюють усі соціальні інститути. Розглянемо деякі з них.

Ідеологія аналізувалася такими класиками соціальної філософії, як К. Маркс, К. Мангейм, Ю. Габермас та інші, і практично у кожного з них (особливо це характерно для німецької традиції) вона поставала як неадекватна форма відображення суспільної реальності у її цілісності, яка, однак, є панівною у суспільстві внаслідок опори на зовнішні стосовно свідомості сили, що використовують її як знаряддя для досягнення приватного інтересу. У Маркса це примус, який базується на класовому економічному інтересі, у Мангейма такою силою постає соціальне буття суб'єкта, який продукує дану ідеологію, у Габермаса за ідеологією приховуються інституційні структури. Згідно з французькою традицією, ідеологія спирається сама на себе, оскільки, крім неї, ніякої суспільної реальності немає, а отже, немає того, що можна було б «відображати» адекватно чи неадекватно — речі є такими, якими вони видаються. Але тут відбувається руйнування самого вихідного розуміння поняття ідеології як засобу, і тому закономірно це поняття, по суті, заміняє поняття структури.

Візьмемо поняття ідеології як зразкове для осягнення природи тих суспільних утворень свідомості, що покликані узгоджувати соціальні інститути. Ідеологія розглядає «ідеї» як функції їх носія і його конкретного становища в суспільстві. Суспільна ідеологія, з одного

боку, висуває як необхідну свою передумову можливість єдності свідомості у масштабі надіндивідуальному від малих груп до суспільства, існування «свідомості взагалі» як осмисленої взаємозалежності елементів свідомості, з іншого — ця єдність мусить мати динамічний характер, що означає її історичність або ж, іншими словами, здатність приймати усі можливі для даної історичної ситуації точки зору. Справді, для оволодіння свідомістю кожного індивіда даного суспільства необхідне узгодження з тими точками зору, які об'єднують індивідів у соціальні групи цього суспільства. Ідеологія постає як прагнення досягнення цілісності в усвідомленні суспільного буття через розширення часткових, приватних позицій у напрямі досягнення максимально можливого для даного суспільства розширення перспективи бачення історичної ситуації. Оскільки ж таке завдання остаточно вирішити неможливо вже за визначенням (адже остаточне вирішення буде неісторичним), то очевидно, що як ідеологія функціонує не дійсно максимальне розширення перспектив, яке охоплює всі позиції, а його замінник, тобто такий комплекс ідей, який є лише наближеним до цього охоплення і представляє не реальну картину суспільного життя, а таку, що задовольняє значну частину суспільства. В цьому й полягає необхідний динамізм, мінливість поняття ідеології, її принципово незавершений характер.

Дуже близькими за значенням до поняття ідеології є поняття утопії та суспільного ідеалу. На відміну від першого, вони не просто відображають прагнення членів суспільства до орієнтації у соціальній реальності як цілісності, а ведуть до певних змін цієї реальності. Мангейм навіть називав утопію соціальною реальністю, яка настане в майбутньому. Суспільний же ідеал, ніколи не реалізуючись у дійсності, слугує незмінним орієнтиром для соціальних змін. Оскільки вимір належного є невід'ємною складовою суспільного буття, суспільний ідеал наявний у кожному суспільстві. Утопія ж являє собою специфічну трансформацію суспільного ідеалу, коли у свідомості членів суспільства стійко фіксується версія суспільного буття, альтернативного до наявного. Ллє якщо утопії можуть застарівати, то суспільний ідеал внаслідок своєї дистанційованості стосовно реальності зберігається, незважаючи на соціальні зміни.

Вимірами свідомості, у яких в основному реалізують себе ідеологія, утопія, суспільний ідеал, є масова свідомість, соціальна психологія, громадська думка тощо. Наприкінці XIX ст. вони привернули до себе увагу багатьох дослідників, яка посилювалася у зв'язку зі зростанням ролі мас у суспільному розвитку. Класиками у дослідженні цієї проблематики є Г. Лє Бон, Фр. Ніцше, К. Мангейм, Е. Фромм, X. Арендт, Д. Белл та ін. Незважаючи на критику гуманістів теорій масового та тоталітарного суспільств як суспільств, у яких масова свідомість відіграє вирішальну роль, не можна заперечувати значення механізмів дії масової свідомості, а також споріднених із нею соціальної психології, громадської думки тощо.

Відомо, що соціальна реальність створена самими Інституційна та людьми, є результатом їх діяльності. Але чи можна позаінституційна за допомогою аналізу людської діяльності осягнути діяльність суспільне життя як цілісність? Адже неможливо інституалізу-вати, зокрема, такий вид діяльності, як спілкування. Зіммель вважав спілкування дуже важливим елементом суспільного життя, його моделлю, Габермас розглядав комунікацію взагалі як цементуюче начало суспільства.

Для з'ясування співвідношення шституційної та позашституційної складових у соціальній діяльності людей необхідно проаналізувати такі поняття, як суб'єкт соціальної дії, носій соціальних якостей і чинники соціального життя. Тоді проясниться можливість осягнення на цій основі суспільства як цілісності.

Найпростіше було б розглядати суспільство за аналогією з людиною як суб'єкт дії. Це дало б можливість аналізувати взаємодію суспільства і природи, яка виступає тут як об'єкт. Така модель тривалий час була основною, починаючи з біблійної версії підпорядкованості усього створеного Богом людині. Цю модель знаходимо, хоча і у м'якшій формі, у працях Ф. Бекона, Р. Декарта та багатьох інших філософів. Однак такий аналіз призводить до хибних висновків, адже, з одного боку, природа не є лише пасивним об'єктом, у кожній людині природне начало не менш значуще, ніж соціальне; з іншого боку, саме суспільство залежне від природи, реагує на її виклики. Коректнішим тут видається застосування моделі взаємодії, а не моделі «мета—засоби», де природа завжди виступає засобом. Тим більше непридатною є суб'єкт-об'єктна модель. Неможливо знайти інший об'єкт, гідний такого суб'єкта, як суспільство. Існує ще гегелівський варіант погляду на суспільство одночасно і як на суб'єкт, і як на об'єкт, але тут мається на увазі не суспільство, а різні його форми.

Іншим варіантом є розгляд суб'єктів соціальної дії за аналогією з юридичними суб'єктами. І для цього є значні підстави. Адже соціальний суб'єкт — це не фізичний суб'єкт, не тіло людини, тим більше не тіла багатьох людей. Соціальний суб'єкт, як і юридичний, часто охоплює багатьох людей як одне ціле. Тіло — лише фізичний носій соціальної дії, її засіб, як суб'єкт воно виступає лише стосовно фізичної дії. Для того щоб стати суб'єктом юридичної дії, як і дії соціальної, необхідно бути свідомим і відповідальним. Немає проблем і 1 з розумінням соціальних груп, організацій та інституцій як суб'єктів, І оскільки юридичний суб'єкт у кожній конкретній ситуації представляє І конкретна людина. Так, від імені держави можуть виступати різні І люди — президент, міністри, спортсмени, актори, навіть звичайні | люди — залежно від ситуації. Звернення до юридичного суб'єкта як до | зразка для суб'єкта соціального дає змогу зрозуміти, що більш важливою для соціальних суб'єктів є взаємодія один з одним, а не з І об'єктами. Чи не єдиною, але вагомою ознакою, за якою можна від-І різняти соціальні суб'єкти від юридичних, є та, що соціальні суб'єкти | не такі жорстко визначені і їх взаємодія не настільки формалізована, й І водночас деякі з них більш стабільні завдяки гнучкості і вищої присто-I совуваності до соціальних змін.

Членство в суспільстві можна визначати через наявність певних соціальних якостей, що дає змогу аналізувати структуру суспільства, враховуючи як формальні, шституційні його виміри, так і виміри неформальні, неінституалізовані. Це важливо більшою мірою для аналізу соціальних відносин, ніж для вивчення соціальної дії, бо дає можливість пояснити діяльність лише як відтворення цих якостей, структури, водночас такий підхід не пояснює причини і шляхи їх виникнення й занепаду. Таке пояснення можливе тоді, коли люди виступають не як пасивні носії, а як активні діячі. Для такого погляду на людину придатні поняття «суб'єкт», або «агент», «актор», які використовуються останнім часом у соціальних науках. Ці поняття навряд чи можна використовувати для вивчення суспільного цілого, хоча за їх допомогою відтворюють творче використання існуючих соціальних інститутів, а також формування нових.

Цікавим є також питання чинників соціального життя, яке детально проаналізував, зокрема, відомий український соціолог М. Ша-повал. Не всі чинники соціального життя самі є соціальними, адже до них належать фізичні (наявність необхідних для людини температури, світла, складу повітря тощо), біологічні та ін.

Рівню повсякденної свідомості відповідає світ інтерсуб'єктив-ності, важливою складовою якого є інтерсуб'єктивна взаємодія. Для аналізу останньої була розроблена теорія комунікативної дії, класиком якої є Ю. Габермас. Усі дії він аналітично поділяє на інструментальні й комунікативні. Якщо інший суб'єкт, учасник взаємодії розглядається як засіб, «інструмент», — дія має інструментальний характер, якщо він є метою взаємодії, — комунікативний. На думку Габермаса, комунікативні дії, які й створюють світ інтерсуб'єктив-ності, уможливлюють будь-яку комунікацію; дії інструментальні, які представляють соціальні інститути, є похідними від них. Найважливішим аспектом комунікації для Габермаса є мовна комунікація, за допомогою якої відбувається передусім передача повідомлень, інформації як основа досягнення раціонального порозуміння. Соціальне життя постає як певний баланс взаємодоповнюючих відносин: те, що розглядалося як різноспрямовані і навіть суперечливі сили, тепер постає як необхідні для загальної рівноваги складові. Загальною є рівновага відносин диференціації та інтеграції — з розвитком і ускладненням суспільного життя зростала соціальна диференціація, паралельно тією ж мірою зміцнювалася й соціальна інтеграція. Зім-мель так пояснює цей баланс: як інтеграція, так і диференціація здійснюються в суспільстві за допомогою соціальних форм (відносин), отже, належність до одного типу відносин зближує людей, до різних —віддаляє.

Загальна сума всіх соціальних відносин у суспільстві утворює соціальний простір, дещо подібний до фізичного. Подібно до того як фізичний простір можна уявити як систему координат, де точкою відліку може бути будь-яке фізичне тіло, соціальний простір також є своєрідною системою координат, де різні люди можуть займати різне соціальне становище відносно інших людей. Цю концепцію вперше систематично розробив П. Сорокін. Систему ієрархічних відносин людей відповідно до різних соціальних ознак він називав соціальною стратифікацією, бо люди, які займають однакове соціальне становище, утворюють страти, або ж шари (Зіммель використовував термін «коло»). У кожному суспільстві наявні декілька видів стратифікації. Наприклад, у сучасному суспільстві можна вирізнити економічну, професійну, політичну, інші стратифікації; причому людина, яка займає вищі щаблі в одному виді стратифікації, не обов'язково займає вищі щаблі в інших: висококваліфікований професіонал може бути звичайним громадянином, тобто посідати нижче місце у політичній стратифікації.

Кожна людина одночасно належить до стратифікаційних класифікацій декількох видів, крім того, вона може міняти своє місце у кожній із таких ієрархій (підніматися або опускатися) протягом свого життя. Отже, належність до якихось визначених страт не може бути сутнісною характеристикою людини, хоча соціальна істота завжди належить до певних соціальних страт (згадаймо термін «декласований елемент» та тих, кого ним визначають). Одиницею такої класифікації можуть виступати не лише індивіди, а й соціальні групи, різні соціальні суб'єкти. Водночас піддаватися стратифікаційному аналізові можуть лише досить стійкі, формалізовані відносини, насамперед шституційні. Але існують і неформальні соціальні стосунки, котрі не завжди можна визначити навіть як «відносини». Це також досить важлива складова суспільного життя, особливо у кризових, нетипових ситуаціях, коли традиційні засоби є недостатніми чи взагалі непридатними. Такі ситуації трапляються нечасто, та саме з них народжується щось нове в суспільному житті, те, що потім формалізується і стане основою наступної стратифікації.

Таким чином, значною мірою прояснюється класична соціально-1 філософська проблема рівності та нерівності. Соціальна нерівність — ознака будь-якого суспільства, навіть у тваринних спільнотах є «вищі» й «нижчі» за статусом. Суспільство виробляє лише свої специфічні форми нерівності. Проте в будь-якому суспільстві кожен із його членів може змінити своє соціальне становище: навіть у кастовому суспільстві людина може перейти з однієї касти до іншої (щоправда, лише «опуститись»). Тобто нерівність у суспільстві має відносний характер для його членів. Поняття рівності полягає у співвідношенні шансів різних людей | змінити свій наявний соціальний статус, якщо вони ним не задоволені. І Чи достатні можливості надає у цьому плані суспільство, аналізується | за допомогою інших категорій, передусім соціальної справедливості. Ця І категорія аналізується у розрізі соціальних норм і цінностей, однак І порушення справедливості викликає напруження соціальних відносин | і врешті-решт призводить до конфліктів.

Якщо конфлікт починається, як правило, зі змін на рівні свідомості — збурення соціальних почуттів, класичний аналіз чого дав Е. Дюркгейм, — то далі починаються специфічні дії, які можуть приводити до значних соціальних змін, що можна простежити через зміни соціальних відносин. Дослідження конфліктів дає можливість осягнути соціальну реальність як соціальні відносини, що розвиваються. Вироблено дві основні моделі соціальних конфліктів: діалектична і функціональна. Дослідниками першої є К. Маркс і Р. Дарен-дорф, згідно з якими конфлікти охоплюють суспільство в цілому і ведуть до радикальних соціальних змін, перетворень, тобто до переродження суспільства в дусі філософії Гегеля (тому цю модель і називають діалектичною). Друга модель обгрунтована зусиллями передусім Г. Зіммеля та Л. Козера і зводиться до погляду на конфлікти як локальні й перманентні, причому загострення конфліктів не призводить до соціальних переворотів і катаклізмів, адже більшість конфліктів залишається прихованими, і розвиток суспільства в цілому представляє собою еволюцію, а не революцію, як вважали Маркс і Дарендорф. У процесі конфліктів наявні шституційні відносини проходять перевірку на міцність, соціальні відносини, які були до цього неформальними, інституціалізуються.

Головною складовою соціальних інститутів є інституційні норми. Саме вони відображають примусовий характер соціальних інститутів, на цих нормах базуються санкції за невиконання шституційних вимог. Отже, саме норми дають можливість зрозуміти сутність поняття «соціальний контроль». За допомогою норм як критеріїв успішності для індивідів і стабільності для загального соціального порядку відрізняють шституційні свідомість, діяльність та відносини від не шституційних. Крім формального, існує також неформальний контроль, зразком якого для суспільства є громадська думка, а для індивідів — посмішка або незадоволений вигляд оточуючих. Неформальний контроль теж має свої правила, які можна розглядати в певному розумінні як норми, що мають позаінституційний характер, оскільки за їх порушення ніхто організовано не карає. Отже, саме наявність організованого покарання за порушення шституційних норм відрізняє останніх від поза-інституційних.

Норми близькі до цінностей, які теж визначають зміст свідомості членів суспільства, регулюють їх діяльність, збалансовують відносини. Проте цінності мають ряд відмінностей від норм. Формально норми більш визначені, ніж цінності, за їх порушення карають, тоді як цінності порушити неможливо: ніхто інший не може це зафіксувати. Так відбувається тому, що цінності завжди індивідуальні за формою — кожен сприймає їх суб'єктивно. Порушення їх було б просто відмовою від власної соціальної позиції, тобто її зміною, що означає зміну розуміння цінностей, їх переоцінку, а не порушення. Водночас цінності за змістом більш визначені і стійкі, ніж норми. В. Віндельбанд і Г. Ріккерт вважали їх вічними й незмінними. Однак більшість дослідників (наприклад, М. Вебер, представники філософії комунітаризму) вважають цінності невід'ємними від певного типу суспільства, який визначається цими цінностями; оскільки ж існують різні типи суспільств, то є й різні цінності, в усякому разі різні типи їх ієрархічного впорядкування. В одних суспільствах вищою цінністю є свобода, в інших — честь, іще в інших — людське життя тощо. Норми виступають різними способами інтерпретації, застосування базових цінностей. Саме завдяки наявності у кожного члена суспільства однакових цінностей (незважаючи на суб'єктивну форму їх сприйняття) можна узгоджувати рішення стосовно прийняття чи неприйняття певних норм. Норми, як правило, більш нетривалі, ніж цінності, одні й ті самі цінності лежать в основі різних норм. І все ж саме через норми, насамперед через шслтггуційні норми, реалізується вплив цінностей на суспільне життя. Основним механізмом цього впливу є процес здобуття певними нормами суспільного визнання. Осягнення проблеми визнання дає змогу зрозуміти сутність суспільного життя у цілісності всіх його компонентів, які представлені і в соціальних інститутах як окремих суспільних цілісностях, — свідомості, діяльності, відносинах, нормах та установах. Через досягнення визнання ці компоненти мобілізуються та узгоджуються. Показовим є аналіз М. Вебером проблеми визнання влади — визнання одними людьми за

іншими права на реалізацію певної ідеології, проведення певної стратегії поведінки, встановлення певного типу відносин, формулювання певних норм та організацію певних установ як безпосередніх інструментів реалізації всієї цієї програми.

Класична проблема співвідношення природного права та суспільного договору, яка розглядалась у творах Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо та інших, може бути осмислена не через з'ясування «природжених» прав людини, а через виявлення тих базових цінностей, які визначають інституційні норми і в сукупності складають те, що можна назвати «суспільним договором».

Установами в строгому смислі слова можна назвати лише шституційні установи, що являють собою оречевлені або ж опредметнені інститути, тобто різноманітні організації, які виступають безпосереднім інструментом упровадження й захисту існуючих шститутів. Оскільки ж нові інститути не народжуються «готовими», як Афіна з голови Зевса, то вони певний час конкурують зі старими інститутами, доки самі не здобудуть належного визнання від інших шститутів і не знайдуть свою «екологічну нішу». В цей період вони не можуть створювати повноцінні, легітимні установи, і тому організації, які вони утворюють, можна назвати позаінституційними установами.

Порівняймо, наприклад, державу та громадські організації. Більшість громадських організацій і є позашституційними нетривкими установами, які практично не можуть застосовувати серйозних санкцій, на відміну від держави. Можна навести приклад «взаємодії» держав з такою організацією, як «Грінпіс». Держава є настільки розвиненим і потужним соціальним інститутом, що її представляє досить велика кількість установ, хоча далеко не всі шституційні установи є державними (досить згадати лише економічні та релігійні установи).