Геополітика: Україна в міжнародних відносинах
2. Зовнішня політика України після проголошення незалежності
Стрімке визнання України на міжнародному рівні дало поштовх до ґрунтовної розробки її зовнішньополітичної концепції. Визначені ще Декларацією про суверенітет принципові засади української зовнішньої політики необхідно було конкретизувати з урахуванням тих реальних проблем, що постали перед республікою після проголошення її незалежності. Активна, цілеспрямована, чітко окреслена і виважена зовнішня політика повинна була забезпечити сприятливі умови для економічного та культурного піднесення України й одночасно забезпечити її участь у розв'язанні низки глобальних і регіональних проблем, які потребували об'єднаних дій міжнародного співтовариства.
Першою своєрідною програмою зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови її Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р. З високої трибуни ООН, насамперед, було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсинк-ського Заключного акта та Паризької хартії і підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу членом європейських структур. Зазначалось також, що Україна не має територіальних претензій до жодного із сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань.
Одним із важливих завдань зовнішньої політики Україна визначила активну участь у зусиллях світового співтовариства з роззброєння. Як зазначив у виступі Л.Кравчук, позиція українського керівництва полягає в тому, що процес зниження рівня військових потенціалів повинен стати всеосяжним, тобто охоплювати всі види зброї, всі регіони, всі країни світу. Україна виявила бажання стати безпосереднім учасником переговорного процесу про роззброєння. На особливу увагу, безумовно, заслуговує проблема ліквідації ядерної зброї. Взявши на себе 1990 р. зобов'язання дотримуватись трьох неядерних принципів (не приймати, не виготовляти і не набувати ядерної зброї), Україна висловила намір приєднатися до Договору про її нерозповсюджец-ня як неядерна держава. Це прагнення цілком відповідало міжнародним зусиллям, спрямованим на обмеження та ліквідацію ядерної зброї в світі. Водночас практичні кроки щодо його реалізації сприяли зміцненню довіри між державами і позитивно впливали на всю міжнародну атмосферу.
У виступі глави української делегації було звернено увагу членів ООН на необхідність об'єднати зусилля для вирішення існуючих регіональних конфліктів і заявлено про прагнення України взяти активну участь у пошуках шляхів їх мирного врегулювання.
Важливе значення для формування зовнішньополітичної концепції України мала також висловлена на сесії підтримка Україною принципу деідеологізації міжнародних відносин та ідеї про закріплення універсального уявлення про права людини і вироблення механізмів їх забезпечення. Загалом діяльність делегації України засвідчила зрілість її зовнішньополітичних позицій і стала гідним внеском у розвиток міжнародної співпраці.
Основні принципи української зовнішньої політики дістали підтвердження у прийнятому Верховною Радою республіки 5 грудня 1991р. Зверненні "До парламентів і народів світу". В ньому зазначалось: Україна "спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва у вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватись на загальновизнаних принципах міжнародного права".
Подальший розвиток і конкретизація зовнішньоекономічної концепції України були тісно пов'язані з новою ситуацією, що склалась після розпаду СРСР і необхідністю вироблення нових взаємовідносин з колишніми союзними республіками. Величезного значення набули проблеми розподілу колишньої загальносоюзної власності, стабільності державних кордонів, долі ядерної зброї, пошуку нових форм організації економічної, політичної та культурної співпраці тощо.
З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р. "Про Основні напрями зовнішньої політики України". Він визначив головні національні інтереси України, завдання і принципові засади її зовнішньополітичної діяльності.
У прийнятому Верховною Радою документі зазначено, що з огляду на геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна має всі можливості стати впливовою світовою державою, виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.
Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань:
1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократи чної держави.
2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.
3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.
4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу.
5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України.
6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.
7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
У документі зазначається, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співпраці з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав або груп держав. Вона розбудовує двосторонні та багатосторонні відносини на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.
Україна неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території, вживає належних заходів до збереження національної самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права. У сучасних умовах, зазначено в документі, дотримання прав людини є не лише внутрішньою справою окремих держав.
Україна дотримується принципу неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці, миру в усьому світі. У зовнішній політиці вона обстоює підхід "безпека для себе - через безпеку для всіх".
Українська держава керується принципом примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, її усталений принцип - сумлінне виконання всіх своїх міжнародних зобов'язань. Належно ратифіковані договори Україна вважає частиною власного внутрішнього права.
У зовнішній політиці Україна бере за основу фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міждержавних стосунках.
Вона виступає проти присутності Збройних Сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без чітко висловленої згоди цих держав, окрім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.
Згідно з вимогами міжнародного права, Україна здійснює неозброєні примусові санаційні заходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоди.
Вона застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність та недоторканість державних кордонів або для виконання своїх міжнародних зобов'язань.
Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без офіційно оформленої згоди всіх цих держав.
Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України в документах визначені:
1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.
2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві.
3. Співпраця у межах Співдружності незалежних держав.
4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних ор
ганізаціях.
Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток відносин із такими групами держав: прикордонні держави, західні держави - члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азійсько-Тихоокеанського регіону Африки, Латинської Америки.
З прикордонними країнами, йдеться в документі, Україна має на меті укласти повномасштабні договори про добросусідство і співробітництво, зокрема для остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри і поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. У цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.
В "Основних напрямах зовнішньої політики України" звернено особливу увагу на те, що з огляду на особливості історичного розвитку і специфіку геополітичного та геоекономічного положення України домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами є українсько-російські відносини. Вони визначені в документі як зв'язки "особливого партнерства", оскільки від їх спрямування значною мірою залежатиме прогресивний демократичний розвиток і України, і Російської Федерації, стабільність в усьому світі.
Розбудова стосунків із західноєвропейськими державами, йдеться в документі, створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв'язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Така співпраця стане надійним підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мають відносини зі Сполученими Штатами Америки.
Географічно близькі держави разом із деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і заходом Європи. В документі зазначено, що Україна розвиватиме з ними пов-номасштабні дружні відносини. Така співпраця розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків з Центральною, Північно-Східною і Пів-денно-Східною Європою. Розгалужені та стабільні зв'язки України з географічно близькими державами є необхідною умовою повноцінного інтегрування України у сім'ю європейських народів, її активної участі в регіональному і субрегіональному співробітництві.
Україна розвиватиме також двосторонні відносини з азійськими, латиноамериканськими державами та країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону.
Окреслюючи основні напрями регіонального співробітництва України в Європі, документ перелічує такі пріоритети в цій галузі: діяльність у межах Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), участь у Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї, розвиток контактів із Радою Європи та іншими європейськими структурами.
Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямах, зокрема у Чорноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, налагоджуватиме широкі контакти на Середземноморському напрямі, дотримуватиметься курсу на співробітництво в межах Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме підтримувати тісні контакти з Вишеград-ською групою, Північною Радою і Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співробітництво у межах Карпатського єврореґіону.
У документі зазначено, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в європейських товариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.
Україна як одна зі засновниць Співдружності незалежних держав розвиває співпрацю з її державами-учасницями відповідно до положень Угоди про Співдружність незалежних держав із застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України. Україна розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяти розв'язанню проблем, які постали після розпаду Союзу РСР.
Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності та взаємовигоди. Вона відстоюватиме позицію збалансованої господарської діяльності в межах СНД як необхідного етапу на шляху впровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в межах СНД, Україна зважає на те, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які б сприяли якнайшвидшому входженню України й інших зацікавлених країн СНД в європейську і світову економічну систему.
Україна, йдеться в документі, уникатиме участі в інституціо-налізації форм міждержавного співробітництва в межах СНД, здатних перетворити Співдружність у наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного спрямування.
У документі було визначено основні сфери діяльності України в ООН та універсальних міжнародних організаціях, йшлося про необхідність підвищення ефективності, рентабельності участі України в ООН та інших міжнародних організаціях, спрямування зусиль на активізацію діяльності в структурах, здатних забезпечити мир і порядок у світі, реально сприяти розв'язанню соціально-економічних проблем України. Першочергове значення Україна надавала миротворчій діяльності органів ООН, спрямованій на відвернення і врегулювання конфліктів.
Пріоритетними функціями зовнішньої політики України документ визначав: гарантування національної безпеки; створення умов для функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні та розвиток її національної культури і освіти; участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності; контакти з українською діаспорою; інформаційну функцію.
У розділі, присвяченому проблемі гарантування національної безпеки, йшлося про те, що Україна виступає за створення всеосяжних міжнародних систем, універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них за основний складник власної національної безпеки. Водночас Україна дбає про розбудову власних збройних сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності.
Верховна Рада України зобов'язала Кабінет Міністрів, Міністерство закордонних справ та інші міністерства і відомства, які беруть участь у реалізації зовнішньополітичного курсу, керуватися в роботі "Основними напрямами зовнішньої політики України".
Низка положень, які визначають суть зовнішньополітичної діяльності, порядок імплементації законодавства, а також заборону розміщення іноземних баз на території України (хоч перехідні положення Конституції України допускають таке розташування, як тимчасове, на умовах оренди, в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими українським парламентом), закріпила Конституція України, ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Відповідно до Основного Закону, суть зовнішньополітичної діяльності полягає в тому, що вона "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за принципами і нормами міжнародного права". В Конституції також стверджується, що міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, стають частиною національного законодавства, а якщо вони суперечать Конституції, то їх укладення можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону України.
В "Основних напрямах зовнішньої політики України", Конституції України значну увагу приділено власне механізму здійснення зовнішньої політики. Чітко і недвозначно зазначено, що держава повинна мати механізм правового, фінансового та кадрового забезпечення для здійснення зовнішньої політики.
З проголошенням незалежності України постала необхідність у проведенні кардинальних структурних змін в українському суспільстві. Нові історичні реалії, міжнародне визнання України як суверенної та незалежної держави спонукало спрямувати основні зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства й пошуки власного місця серед рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. Так, якщо на 1 січня 1992 р. незалежну Україну визнали 68 держав, то станом на відповідний період 1994 р. їх налічувалося 149, зокрема із 132 країнами було встановлено дипломатичні відносини. Активно здійснювалося відкриття дипломатичних представництв в Україні. На початок 1994 р. функціонувало 50 іноземних консульств, п'ять представництв міжнародних організацій, а також сім консульських установ. Наприкінці 1994 р. були акредитовані посли 78 держав, з них 55 із резиденцією у Києві. Все це разом зумовило масштабну структурну реформу, спрямовану на оптимізацію роботи зовнішньополітичного відомства України. На Міністерство закордонних справ (МЗС) були покладені функції реалізації завдань у сфері зовнішньої політики, основні напрями якої на той час визначала Декларацієя про державний суверенітет України.
Для реалізації зовнішньополітичної діяльності створювалася внутрішньодержавна правова база. У 1992 р. було затверджено Положення "Про дипломатичне представництво за кордоном". Були розроблені правові кредити, за якими визначалася доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ України. Визначальними тут були обставини:
1) теоретична наближеність країн до України (країни-сусіди);
2) ступінь впливу країни на міжнародній арені;
3) наявність у країні потужної української діаспори;
4) країни-центри багатосторонньої дипломатичної діяльності;
5) країни, що утворилися на території колишнього СРСР.
Реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів, які повинні
були якнайефективніше забезпечити національні інтереси України, стало продиктоване відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед, у п'яти державах "Великої сімки", в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах. Розширювалася мережа консульських установ. У 1993 р. було відкрито 15 закордонних представництв. Наприкінці 1995 р. у системі МЗС України налічувалося вже 46 закордонних дипломатичних установ.
Розширення представленості України за кордоном, з одного боку, та зміна структури й функцій центрального апарату Міністерства закордонних справ - з іншого, були взаємопов'язаними, взаємозалежними процесами. Центральний апарат від часу функціонування за нових для молодої держави історичних умов становив мобільну структуру, яка прагнула максимальної адаптації до вимог часу. Постійно здійснювалося її вдосконалення та реорганізація. Молода українська дипломатія робила чималий внесок у становлення міжнародний відносин.
Першою своєрідною програмою зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови її Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р. З високої трибуни ООН, насамперед, було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсинк-ського Заключного акта та Паризької хартії і підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу членом європейських структур. Зазначалось також, що Україна не має територіальних претензій до жодного із сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань.
Одним із важливих завдань зовнішньої політики Україна визначила активну участь у зусиллях світового співтовариства з роззброєння. Як зазначив у виступі Л.Кравчук, позиція українського керівництва полягає в тому, що процес зниження рівня військових потенціалів повинен стати всеосяжним, тобто охоплювати всі види зброї, всі регіони, всі країни світу. Україна виявила бажання стати безпосереднім учасником переговорного процесу про роззброєння. На особливу увагу, безумовно, заслуговує проблема ліквідації ядерної зброї. Взявши на себе 1990 р. зобов'язання дотримуватись трьох неядерних принципів (не приймати, не виготовляти і не набувати ядерної зброї), Україна висловила намір приєднатися до Договору про її нерозповсюджец-ня як неядерна держава. Це прагнення цілком відповідало міжнародним зусиллям, спрямованим на обмеження та ліквідацію ядерної зброї в світі. Водночас практичні кроки щодо його реалізації сприяли зміцненню довіри між державами і позитивно впливали на всю міжнародну атмосферу.
У виступі глави української делегації було звернено увагу членів ООН на необхідність об'єднати зусилля для вирішення існуючих регіональних конфліктів і заявлено про прагнення України взяти активну участь у пошуках шляхів їх мирного врегулювання.
Важливе значення для формування зовнішньополітичної концепції України мала також висловлена на сесії підтримка Україною принципу деідеологізації міжнародних відносин та ідеї про закріплення універсального уявлення про права людини і вироблення механізмів їх забезпечення. Загалом діяльність делегації України засвідчила зрілість її зовнішньополітичних позицій і стала гідним внеском у розвиток міжнародної співпраці.
Основні принципи української зовнішньої політики дістали підтвердження у прийнятому Верховною Радою республіки 5 грудня 1991р. Зверненні "До парламентів і народів світу". В ньому зазначалось: Україна "спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва у вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватись на загальновизнаних принципах міжнародного права".
Подальший розвиток і конкретизація зовнішньоекономічної концепції України були тісно пов'язані з новою ситуацією, що склалась після розпаду СРСР і необхідністю вироблення нових взаємовідносин з колишніми союзними республіками. Величезного значення набули проблеми розподілу колишньої загальносоюзної власності, стабільності державних кордонів, долі ядерної зброї, пошуку нових форм організації економічної, політичної та культурної співпраці тощо.
З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р. "Про Основні напрями зовнішньої політики України". Він визначив головні національні інтереси України, завдання і принципові засади її зовнішньополітичної діяльності.
У прийнятому Верховною Радою документі зазначено, що з огляду на геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна має всі можливості стати впливовою світовою державою, виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.
1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократи чної держави.
2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.
3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.
4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу.
5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України.
6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.
7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
У документі зазначається, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співпраці з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав або груп держав. Вона розбудовує двосторонні та багатосторонні відносини на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.
Україна неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території, вживає належних заходів до збереження національної самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права. У сучасних умовах, зазначено в документі, дотримання прав людини є не лише внутрішньою справою окремих держав.
Україна дотримується принципу неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці, миру в усьому світі. У зовнішній політиці вона обстоює підхід "безпека для себе - через безпеку для всіх".
Українська держава керується принципом примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, її усталений принцип - сумлінне виконання всіх своїх міжнародних зобов'язань. Належно ратифіковані договори Україна вважає частиною власного внутрішнього права.
У зовнішній політиці Україна бере за основу фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міждержавних стосунках.
Вона виступає проти присутності Збройних Сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без чітко висловленої згоди цих держав, окрім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.
Згідно з вимогами міжнародного права, Україна здійснює неозброєні примусові санаційні заходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоди.
Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без офіційно оформленої згоди всіх цих держав.
Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України в документах визначені:
1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.
2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві.
3. Співпраця у межах Співдружності незалежних держав.
4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних ор
ганізаціях.
Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток відносин із такими групами держав: прикордонні держави, західні держави - члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азійсько-Тихоокеанського регіону Африки, Латинської Америки.
З прикордонними країнами, йдеться в документі, Україна має на меті укласти повномасштабні договори про добросусідство і співробітництво, зокрема для остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри і поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. У цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.
В "Основних напрямах зовнішньої політики України" звернено особливу увагу на те, що з огляду на особливості історичного розвитку і специфіку геополітичного та геоекономічного положення України домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами є українсько-російські відносини. Вони визначені в документі як зв'язки "особливого партнерства", оскільки від їх спрямування значною мірою залежатиме прогресивний демократичний розвиток і України, і Російської Федерації, стабільність в усьому світі.
Розбудова стосунків із західноєвропейськими державами, йдеться в документі, створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв'язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Така співпраця стане надійним підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мають відносини зі Сполученими Штатами Америки.
Географічно близькі держави разом із деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і заходом Європи. В документі зазначено, що Україна розвиватиме з ними пов-номасштабні дружні відносини. Така співпраця розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків з Центральною, Північно-Східною і Пів-денно-Східною Європою. Розгалужені та стабільні зв'язки України з географічно близькими державами є необхідною умовою повноцінного інтегрування України у сім'ю європейських народів, її активної участі в регіональному і субрегіональному співробітництві.
Україна розвиватиме також двосторонні відносини з азійськими, латиноамериканськими державами та країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону.
Окреслюючи основні напрями регіонального співробітництва України в Європі, документ перелічує такі пріоритети в цій галузі: діяльність у межах Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), участь у Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї, розвиток контактів із Радою Європи та іншими європейськими структурами.
Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямах, зокрема у Чорноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, налагоджуватиме широкі контакти на Середземноморському напрямі, дотримуватиметься курсу на співробітництво в межах Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме підтримувати тісні контакти з Вишеград-ською групою, Північною Радою і Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співробітництво у межах Карпатського єврореґіону.
У документі зазначено, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в європейських товариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.
Україна як одна зі засновниць Співдружності незалежних держав розвиває співпрацю з її державами-учасницями відповідно до положень Угоди про Співдружність незалежних держав із застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України. Україна розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяти розв'язанню проблем, які постали після розпаду Союзу РСР.
Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності та взаємовигоди. Вона відстоюватиме позицію збалансованої господарської діяльності в межах СНД як необхідного етапу на шляху впровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в межах СНД, Україна зважає на те, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які б сприяли якнайшвидшому входженню України й інших зацікавлених країн СНД в європейську і світову економічну систему.
Україна, йдеться в документі, уникатиме участі в інституціо-налізації форм міждержавного співробітництва в межах СНД, здатних перетворити Співдружність у наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного спрямування.
Пріоритетними функціями зовнішньої політики України документ визначав: гарантування національної безпеки; створення умов для функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні та розвиток її національної культури і освіти; участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності; контакти з українською діаспорою; інформаційну функцію.
У розділі, присвяченому проблемі гарантування національної безпеки, йшлося про те, що Україна виступає за створення всеосяжних міжнародних систем, універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них за основний складник власної національної безпеки. Водночас Україна дбає про розбудову власних збройних сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності.
Верховна Рада України зобов'язала Кабінет Міністрів, Міністерство закордонних справ та інші міністерства і відомства, які беруть участь у реалізації зовнішньополітичного курсу, керуватися в роботі "Основними напрямами зовнішньої політики України".
Низка положень, які визначають суть зовнішньополітичної діяльності, порядок імплементації законодавства, а також заборону розміщення іноземних баз на території України (хоч перехідні положення Конституції України допускають таке розташування, як тимчасове, на умовах оренди, в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими українським парламентом), закріпила Конституція України, ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Відповідно до Основного Закону, суть зовнішньополітичної діяльності полягає в тому, що вона "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за принципами і нормами міжнародного права". В Конституції також стверджується, що міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, стають частиною національного законодавства, а якщо вони суперечать Конституції, то їх укладення можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону України.
В "Основних напрямах зовнішньої політики України", Конституції України значну увагу приділено власне механізму здійснення зовнішньої політики. Чітко і недвозначно зазначено, що держава повинна мати механізм правового, фінансового та кадрового забезпечення для здійснення зовнішньої політики.
З проголошенням незалежності України постала необхідність у проведенні кардинальних структурних змін в українському суспільстві. Нові історичні реалії, міжнародне визнання України як суверенної та незалежної держави спонукало спрямувати основні зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства й пошуки власного місця серед рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. Так, якщо на 1 січня 1992 р. незалежну Україну визнали 68 держав, то станом на відповідний період 1994 р. їх налічувалося 149, зокрема із 132 країнами було встановлено дипломатичні відносини. Активно здійснювалося відкриття дипломатичних представництв в Україні. На початок 1994 р. функціонувало 50 іноземних консульств, п'ять представництв міжнародних організацій, а також сім консульських установ. Наприкінці 1994 р. були акредитовані посли 78 держав, з них 55 із резиденцією у Києві. Все це разом зумовило масштабну структурну реформу, спрямовану на оптимізацію роботи зовнішньополітичного відомства України. На Міністерство закордонних справ (МЗС) були покладені функції реалізації завдань у сфері зовнішньої політики, основні напрями якої на той час визначала Декларацієя про державний суверенітет України.
Для реалізації зовнішньополітичної діяльності створювалася внутрішньодержавна правова база. У 1992 р. було затверджено Положення "Про дипломатичне представництво за кордоном". Були розроблені правові кредити, за якими визначалася доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ України. Визначальними тут були обставини:
1) теоретична наближеність країн до України (країни-сусіди);
2) ступінь впливу країни на міжнародній арені;
3) наявність у країні потужної української діаспори;
4) країни-центри багатосторонньої дипломатичної діяльності;
5) країни, що утворилися на території колишнього СРСР.
Реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів, які повинні
були якнайефективніше забезпечити національні інтереси України, стало продиктоване відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед, у п'яти державах "Великої сімки", в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах. Розширювалася мережа консульських установ. У 1993 р. було відкрито 15 закордонних представництв. Наприкінці 1995 р. у системі МЗС України налічувалося вже 46 закордонних дипломатичних установ.
Розширення представленості України за кордоном, з одного боку, та зміна структури й функцій центрального апарату Міністерства закордонних справ - з іншого, були взаємопов'язаними, взаємозалежними процесами. Центральний апарат від часу функціонування за нових для молодої держави історичних умов становив мобільну структуру, яка прагнула максимальної адаптації до вимог часу. Постійно здійснювалося її вдосконалення та реорганізація. Молода українська дипломатія робила чималий внесок у становлення міжнародний відносин.
