Анцелевич Міжнародне право (2003)
Про що говорить ця клятва-закон?
Про прагнення встановити в міжнародному праві гуманне ставлення до мирного населення в містах.
Про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві.
Про наявність інституту репресалій, тобто, якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста.
Пізніше французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний.
Приклад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Однак іноді це призводило до парадоксу: "Я рішуче проти руйнації міст, але ж я сам можу їх запросто зруйнувати".
Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вислів, що належить великим Цезарю й О.Македонському: “Іду на Ви" - що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу.
В той же час слід зазначити, що стародавні греки поняття справедливості тлумачили дуже своєрідно. Приміром, у них був цілком відсутній інститут режиму полонених, життя яких було нічого не варте - вони могли бути убиті, піддані катуванням, продані в рабство. Так, афіняни при захопленні Білета умертвили всіх дорослих мілетян-чоловіків, а дітей і жінок обернули в рабство. 1 це - греки щодо греків, що ж тоді говорити про варварів. їхня доля була ще більш важкою. Хоча щось ще важче трудно уявити.
СХІД (ІНДІЯ, КИТАЙ)
Перші державні утворення на території нинішньої Індії з'явилися наприкінці II тисячоліття до н. є. До середини І тисячоліття до н. є. вже існувало близько двох десятків державних утворень (типу князівств) і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародного-правого характеру. Однак рівності суб'єктів міжнародного права не було через те, що всі індійські державні утворення за своїм правовим положенням поділялися на вищі (подоба королівств), рівні (князівства) і залежні (ослаблі магарадшати). В усіх випадках під суб'єктами розумілися правителі.
Існував інститут визнання, однак визнання не гарантувало від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвинене посольське право, що розрізняло три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями і "ті, що передають послання" (тобто, гінці). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких обмінювалися заручниками, що давало поштовх розвитку своєрідного заставного права, яке у пізні часи зникло, представляли поручительства, що породжувало інститут гарантій, приносили клятвені зобов'язання й укладали шлюби. Договори поділялися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною. Зокрема право війни було дуже гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення суперечок або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум із висловленням конкретних вимог до іншої сторони, потім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.
Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними заборонами. Так, заборонялось убивати старих, жінок і дітей, воїнів, що здаються в полон, і парламентаріїв, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю повинні користуватися храми, їхні служителі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубцюваті стріли, отруйні стріли і стріли з розпеченими наконечниками, і все це - за Законами Ману).
Дуже докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно з ними, торгові судна ворога могли бути захоплені і знищені, судна, на борту яких знаходився ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто, домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега і портів, контрабанда конфісковувалась, винні притягалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладанням мирного договору. Широко використовувалося посередництво і третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда - V ст. до н.е.).
Таким чином, порівняльний аналіз становлення і розвитку міжнародного права в Середземноморському регіоні та в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись дуже автономно відносно один одного, породили дуже подібні інститути міжнародного права (права договорів, права війни, посольського права, третейського розгляду й ін.).
Разом із тим, індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманністю і часом деталізацією цієї гуманності, і це особливо проявилося в питанні регламентації воєнних дій.
Це значною мірою сприяло збереженню впливу родоплемінних стосунків, що визначало розвиток гуманізації міжнародних відносин.
У середині першої половини II тисячоліття до н. є. на території нинішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися в III тисячолітті до н. є.) існували держави, серед яких домінувала держава Інь. Джерела цього періоду дуже вбогі, хоча вже були у вжитку звичаї, що регулюють відносини між державами. Протягом усього І тисячоліття до н. е. у Китаї йшов бурхливий процес роздроблення великих і утворення малих держав або державоподібних формувань. Між ними точилися постійні війни і, отже, питання війни мали першорядне значення. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголошувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати і спалювати оселі, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. В той же час були й відхилення - масові вбивства полонених, продаж захоплених людей у рабство, принесення їх у жертву богам.
Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, котре могло носити колективний характер. Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї зробило вчення Конфуція (551^478 р. до н. е.), особливо про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У поєднанні з цим у вжитку був постулат "чого не хочеш собі - не роби іншим". Ці положення лежали в основі вирішення суперечок і правил ведення війни.
Широко була розвинута практика міжнародних переговорів, на яких іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладання міжнародних договорів. Ці договори носили політичний, воєнний та інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.
Практика міжнародного спілкування китайських держав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі з президентом, котрим, звичайно, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, що утворювали такі об'єднання, передбачалися питання відповідальності за дотримання умов договору і засоби колективного тиску у випадках порушення аж до застосування сили. Але були й інші договори, .у яких учасники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомий факт спроби в 546 р. до н.е. створити загальнокитайський конгрес, мета якого - проголосити відмову від воєн. Вважають, що це був цілком новий розвиток цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася тільки спробою.
Практика китайських договорів була різноманітна: укладалися мирні договори взаємодопомоги, договори з територіальних питань, особливо з нейтралізації територій, незавдавання шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, і арбітражні суди, а також інститут "мандрівних вельмож" - професійних дипломатів, що виконують доручення князів. Це вже свідчить про розвиток посольського права. До числа інститутів, що мали місце в міжнародному праві Стародавнього Китаю, можна віднести також інститут заручників, права притулку, видачі злочинців. Однак уся ця порівняно розвинена система міжнародного права носила класовий характер, тобто, обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права.
Про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві.
Про наявність інституту репресалій, тобто, якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста.
Пізніше французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний.
Приклад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Однак іноді це призводило до парадоксу: "Я рішуче проти руйнації міст, але ж я сам можу їх запросто зруйнувати".
Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вислів, що належить великим Цезарю й О.Македонському: “Іду на Ви" - що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу.
В той же час слід зазначити, що стародавні греки поняття справедливості тлумачили дуже своєрідно. Приміром, у них був цілком відсутній інститут режиму полонених, життя яких було нічого не варте - вони могли бути убиті, піддані катуванням, продані в рабство. Так, афіняни при захопленні Білета умертвили всіх дорослих мілетян-чоловіків, а дітей і жінок обернули в рабство. 1 це - греки щодо греків, що ж тоді говорити про варварів. їхня доля була ще більш важкою. Хоча щось ще важче трудно уявити.
СХІД (ІНДІЯ, КИТАЙ)
Перші державні утворення на території нинішньої Індії з'явилися наприкінці II тисячоліття до н. є. До середини І тисячоліття до н. є. вже існувало близько двох десятків державних утворень (типу князівств) і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародного-правого характеру. Однак рівності суб'єктів міжнародного права не було через те, що всі індійські державні утворення за своїм правовим положенням поділялися на вищі (подоба королівств), рівні (князівства) і залежні (ослаблі магарадшати). В усіх випадках під суб'єктами розумілися правителі.
Існував інститут визнання, однак визнання не гарантувало від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвинене посольське право, що розрізняло три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями і "ті, що передають послання" (тобто, гінці). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких обмінювалися заручниками, що давало поштовх розвитку своєрідного заставного права, яке у пізні часи зникло, представляли поручительства, що породжувало інститут гарантій, приносили клятвені зобов'язання й укладали шлюби. Договори поділялися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною. Зокрема право війни було дуже гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення суперечок або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум із висловленням конкретних вимог до іншої сторони, потім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.
Дуже докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно з ними, торгові судна ворога могли бути захоплені і знищені, судна, на борту яких знаходився ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто, домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега і портів, контрабанда конфісковувалась, винні притягалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладанням мирного договору. Широко використовувалося посередництво і третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда - V ст. до н.е.).
Таким чином, порівняльний аналіз становлення і розвитку міжнародного права в Середземноморському регіоні та в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись дуже автономно відносно один одного, породили дуже подібні інститути міжнародного права (права договорів, права війни, посольського права, третейського розгляду й ін.).
Разом із тим, індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманністю і часом деталізацією цієї гуманності, і це особливо проявилося в питанні регламентації воєнних дій.
Це значною мірою сприяло збереженню впливу родоплемінних стосунків, що визначало розвиток гуманізації міжнародних відносин.
У середині першої половини II тисячоліття до н. є. на території нинішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися в III тисячолітті до н. є.) існували держави, серед яких домінувала держава Інь. Джерела цього періоду дуже вбогі, хоча вже були у вжитку звичаї, що регулюють відносини між державами. Протягом усього І тисячоліття до н. е. у Китаї йшов бурхливий процес роздроблення великих і утворення малих держав або державоподібних формувань. Між ними точилися постійні війни і, отже, питання війни мали першорядне значення. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголошувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати і спалювати оселі, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. В той же час були й відхилення - масові вбивства полонених, продаж захоплених людей у рабство, принесення їх у жертву богам.
Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, котре могло носити колективний характер. Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї зробило вчення Конфуція (551^478 р. до н. е.), особливо про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У поєднанні з цим у вжитку був постулат "чого не хочеш собі - не роби іншим". Ці положення лежали в основі вирішення суперечок і правил ведення війни.
Широко була розвинута практика міжнародних переговорів, на яких іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладання міжнародних договорів. Ці договори носили політичний, воєнний та інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.
Практика міжнародного спілкування китайських держав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі з президентом, котрим, звичайно, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, що утворювали такі об'єднання, передбачалися питання відповідальності за дотримання умов договору і засоби колективного тиску у випадках порушення аж до застосування сили. Але були й інші договори, .у яких учасники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомий факт спроби в 546 р. до н.е. створити загальнокитайський конгрес, мета якого - проголосити відмову від воєн. Вважають, що це був цілком новий розвиток цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася тільки спробою.
Практика китайських договорів була різноманітна: укладалися мирні договори взаємодопомоги, договори з територіальних питань, особливо з нейтралізації територій, незавдавання шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, і арбітражні суди, а також інститут "мандрівних вельмож" - професійних дипломатів, що виконують доручення князів. Це вже свідчить про розвиток посольського права. До числа інститутів, що мали місце в міжнародному праві Стародавнього Китаю, можна віднести також інститут заручників, права притулку, видачі злочинців. Однак уся ця порівняно розвинена система міжнародного права носила класовий характер, тобто, обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права.
