Народознавство

На межі III — II тисячоліття до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих пальців, яка приготована для ліплення посуду, житло попалене, сплюндроване.

На зміну землеробським племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у II тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється конярство, з'являється зброя. Ці войовничі племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Отже, чорноземи не цікавили пришельців. Зате свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Все більшого поширення у Східній Європі у цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров'я і Південного Побужжя.

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час, і в скіфо-сарматську добу: жіночі божества, берегині, жінки-жриці, амазонки і т.д. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним фактором при з'ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян.

Бурхливі еволюційні процеси II тисячоліття до н.е. свідчать про значні зміни в житті людності України. Але не варто думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки — багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, змішалися з новою післятрипільською культурою.

Звичайно, в антропології населення України в II тисячолітті до н.е. сталися зміни. Проте, можливо ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою переважаючу роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом.

Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в II тисячолітті до н.е. займає панівне становище не тільки на терені України, але у Греції та Італії, змішуючись з автохтонними племенами пеласгів.

Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племен зрубної культури.

Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (Віктор Петров, Наталя Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо1. Звичайно, мова трипільських племен Наддніпрянщини навіть у III — II тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки праукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчить про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і вірогідно брали участь в етногенезі українців.

У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі — глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка — конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, а, можливо, і була спорідненою з ним.

Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи (Палеоантропология СССР, 1948).

Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.