Народознавство
Розвиток народного українського мелосу.
Мелос (від гр. мелос — пісня) — мелодійна, пісенна основа в музиці. Вчені давно помітили зв'язок між мисленням, мовою і музикою. Лінгвісти і психологи прийшли до висновку, що всі ці явища розвиваються за єдиними законами логіки. Мелодія, так, як і мова має певний ритм. Епоха становлення простого речення в мові сягає глибин раннього палеоліту. Саме в цей час, на думку вчених, виникають перші трудові і сигнальні пісні, які ритмічно узгоджуються з процесами праці. Найдовше трудові пісні можуть зберігатися там, де ще існують архаїчні форми колективної праці, пов'язані з підійманням великих тягарів, які вимагають певних «команд» для одночасного зусилля всього колективу (при будівництві, лісосплаві тощо). Тут пісня виконує командно-організуючу роль. Пауза означає зміну положення рук. Трудові пісні настільки архаїчне явище, що в Україні майже не збереглися в первісному вигляді. Вони існували ще в середині XX ст. на Поволжі та Єнісеї, де застосовувалася важка фізична праця. Це пісні типу «Ой, раз да еще» (Анатолій Іваницький).
В Україні ж існує ряд пісень, які можна назвати умовно-трудовими. Вони виконуються не стільки під час самої праці, як перед нею або після роботи (жниварські, косовицькі). Такі пісні створюють психологічний настрій, спрямований на успішне виконання праці в колективі. На Закарпатті збереглися діалогічні пісеньки пастухів — гоєкання — якими перемовляються пастухи, що пасуть отари на різних гірських схилах. Одна з таких пісень:
А гоя, гоя! Калино зеленейка! Гей, подай голос, гей подай голос, Тудусьо молодейка, Тудусьо молодейка! (Запис В. Гошовського).
Другий період формування української пісні пов'язаний з розвитком складносурядного речення в мові (кінець палеоліту — друга половина І тисячоліття н. е.). Цей період збігається з часом формування календарно-обрядових та родинних пісень, а також балад. Від повторів у музиці — до контрастів і повноцінних музичних наспівів, «музичних думок». Певний період польових робіт має свої ритми і мелодії, які закріплюються за певними обрядами: зустріч весни, русальні, купальські, жниварські, різдвяні.
Веснянки неможливо собі уявити без руху, без танцю, хороводу. їхні ритми ніби сприяють пробудженню животворних сил природи. Вони часто супроводжуються вигуками «Гу!». Звідси і «гукати весну», до якої звертаються як до живої істоти, закликаючи в гості. Русальні пісні за манерою співу близькі до речитативно-декламаційних. Кожен рядок закінчується гуканкою: «Гу.'», «У!», «І!» тощо. «Петрівочні» пісні з музичного боку не відрізняються від купальських. Це пояснюється тим, що відбувалися ці святкування приблизно в один і той же літній час. Ритмомелодика купальських пісень покликана навіювати певний гіпнотичний стан, спрямований на екзальтацію та збудження учасників обряду. Тому в цих піснях переважають повтори слів, інтонацій, рухів, схожих на заколисування (напр., «Посію я рожу», «Заплету віночок» — див. тему «Світогляд і фольклорна творчість»). Колядки та щедрівки за мелодико-інтонаційним колоритом відрізняються від весняних та літніх пісень своєю структурною чіткістю, заокругленістю поспівок, розмежуванням строфи й приспіву. Крім пісень, в зимовий час звучить багато ритмізованих поздоровлень, вітань, приказок, дитячих мелодекламацій (За Анатолієм Іваницьким).
З кінця І тисячоліття н. є. починається третій етап розвитку пісенної музики, який збігається з формуванням найскладнішої синтаксичної конструкції в мові — складнопідрядного речення. Саме з цього часу аж до ХЛІ — XVII ст. формуються різноманітні жанри лірики, а в музиці здійснюється перехід до вищих високоорганізованих музичних форм. Це був перехід від речитативно-декламаційної мелодики до наспівів пісенного типу і до музики, незалежної від тексту. В піснях переважає кантиленний тип наспіву — плавний, мелодійний, з виразними характерно національними рисами.
У цей час розвиваються обрядові пісні, збагачуючись новими мелодіями, набуває все більшого поширення побутова лірика, козацькі, чумацькі, рекрутські та солдатські пісні. Створюються бурлацькі, наймитські та заробітчанські, жартівливі, сатиричні пісні, танцювальні та коломийки.
Обрядові пісні виконувалися здебільшого хором, але на думку музикознавців вони в первісному вигляді ще не були багатоголосними. їх співали переважно в унісон або в октаву. Унісон — одночасне звучання кількох звуків на одній висоті або однакових звуків у різних октавах. Октава — звуки однорідні за звучанням, але відмінні за висотою (восьмий ступінь діатонічної гами).
Час виникнення і поширення багатоголосся встановити важко. Нині в українському фольклорі розрізняють п'ять типів народного багатоголосся. У весільному обрядовому співі багатоголосся найбільше розвинулося в XX ст. За традицією співають весільних пісень жіночі хори, рідко можна почути соло, та й то тільки тоді, коли одна заспівує, а інші підхоплюють пісню. Типовими для весільного музично-драматичного дійства є невеличкі мелодійні фрази з короткими віршами — ладкання. Журливі пісні про гірку жіночу долю, про лиху свекруху, які були широко відомі в XIX ст., нині співають рідше. Зате урочисті величальні, піднесені пісні, якими поздоровляють молодих, величають батьків, супроводжують кожну частину обряду. На весіллі, як правило, співають, змагаючись, два хори з боку молодої (свахи і дружки) та два хори з боку молодого (свахи та світилки). Це діалогічні пісні, своєрідні суперечки двох родів — молодого й молодої.
У піснях, що виконуються на родинах, немає виразних жанрово-музичних рис: це і заклинальні, і величальні, й ліричні, жартівливі й танцювальні пісні, адресовані новонародженому, бабі-повитусі, батькам, кумові та кумі.
Особливе місце в музичному фольклорі українців належить похоронним голосінням (плачам, тужінням). Це переважно імпровізовані, спонтанні звернення до померлого, жаль і сум з приводу втрати, скарга на долю. Тексти голосінь не мають віршової форми, але часто бувають римованими, відзначаються певним колоритом, притаманним тій чи іншій місцевості. Виконуються цілком природно рідними покійного (тільки жінками) або спеціально запрошеними плакальницями (плачками). В обрядах похорону Коструба та інших жартівливих розвагах звучать гумористичні плачі, в яких, однак, вживаються ті ж мелодії та інтонації, що й у справжніх.
Протягом багатьох тисяч років музика відігравала магічно-утилітарну роль в житті народу. Нині важко встановити, коли виникла потреба в необрядовій художній творчості. Вірогідно, з потреби князівських родин та вищих станів задовольняти чисто естетичні смаки у вільний час. Тоді запрошувалися співці, скоморохи незалежно від того, чи було якесь свято, що потребувало обрядової пісні.
В Україні ж існує ряд пісень, які можна назвати умовно-трудовими. Вони виконуються не стільки під час самої праці, як перед нею або після роботи (жниварські, косовицькі). Такі пісні створюють психологічний настрій, спрямований на успішне виконання праці в колективі. На Закарпатті збереглися діалогічні пісеньки пастухів — гоєкання — якими перемовляються пастухи, що пасуть отари на різних гірських схилах. Одна з таких пісень:
А гоя, гоя! Калино зеленейка! Гей, подай голос, гей подай голос, Тудусьо молодейка, Тудусьо молодейка! (Запис В. Гошовського).
Другий період формування української пісні пов'язаний з розвитком складносурядного речення в мові (кінець палеоліту — друга половина І тисячоліття н. е.). Цей період збігається з часом формування календарно-обрядових та родинних пісень, а також балад. Від повторів у музиці — до контрастів і повноцінних музичних наспівів, «музичних думок». Певний період польових робіт має свої ритми і мелодії, які закріплюються за певними обрядами: зустріч весни, русальні, купальські, жниварські, різдвяні.
Веснянки неможливо собі уявити без руху, без танцю, хороводу. їхні ритми ніби сприяють пробудженню животворних сил природи. Вони часто супроводжуються вигуками «Гу!». Звідси і «гукати весну», до якої звертаються як до живої істоти, закликаючи в гості. Русальні пісні за манерою співу близькі до речитативно-декламаційних. Кожен рядок закінчується гуканкою: «Гу.'», «У!», «І!» тощо. «Петрівочні» пісні з музичного боку не відрізняються від купальських. Це пояснюється тим, що відбувалися ці святкування приблизно в один і той же літній час. Ритмомелодика купальських пісень покликана навіювати певний гіпнотичний стан, спрямований на екзальтацію та збудження учасників обряду. Тому в цих піснях переважають повтори слів, інтонацій, рухів, схожих на заколисування (напр., «Посію я рожу», «Заплету віночок» — див. тему «Світогляд і фольклорна творчість»). Колядки та щедрівки за мелодико-інтонаційним колоритом відрізняються від весняних та літніх пісень своєю структурною чіткістю, заокругленістю поспівок, розмежуванням строфи й приспіву. Крім пісень, в зимовий час звучить багато ритмізованих поздоровлень, вітань, приказок, дитячих мелодекламацій (За Анатолієм Іваницьким).
З кінця І тисячоліття н. є. починається третій етап розвитку пісенної музики, який збігається з формуванням найскладнішої синтаксичної конструкції в мові — складнопідрядного речення. Саме з цього часу аж до ХЛІ — XVII ст. формуються різноманітні жанри лірики, а в музиці здійснюється перехід до вищих високоорганізованих музичних форм. Це був перехід від речитативно-декламаційної мелодики до наспівів пісенного типу і до музики, незалежної від тексту. В піснях переважає кантиленний тип наспіву — плавний, мелодійний, з виразними характерно національними рисами.
У цей час розвиваються обрядові пісні, збагачуючись новими мелодіями, набуває все більшого поширення побутова лірика, козацькі, чумацькі, рекрутські та солдатські пісні. Створюються бурлацькі, наймитські та заробітчанські, жартівливі, сатиричні пісні, танцювальні та коломийки.
Обрядові пісні виконувалися здебільшого хором, але на думку музикознавців вони в первісному вигляді ще не були багатоголосними. їх співали переважно в унісон або в октаву. Унісон — одночасне звучання кількох звуків на одній висоті або однакових звуків у різних октавах. Октава — звуки однорідні за звучанням, але відмінні за висотою (восьмий ступінь діатонічної гами).
Час виникнення і поширення багатоголосся встановити важко. Нині в українському фольклорі розрізняють п'ять типів народного багатоголосся. У весільному обрядовому співі багатоголосся найбільше розвинулося в XX ст. За традицією співають весільних пісень жіночі хори, рідко можна почути соло, та й то тільки тоді, коли одна заспівує, а інші підхоплюють пісню. Типовими для весільного музично-драматичного дійства є невеличкі мелодійні фрази з короткими віршами — ладкання. Журливі пісні про гірку жіночу долю, про лиху свекруху, які були широко відомі в XIX ст., нині співають рідше. Зате урочисті величальні, піднесені пісні, якими поздоровляють молодих, величають батьків, супроводжують кожну частину обряду. На весіллі, як правило, співають, змагаючись, два хори з боку молодої (свахи і дружки) та два хори з боку молодого (свахи та світилки). Це діалогічні пісні, своєрідні суперечки двох родів — молодого й молодої.
У піснях, що виконуються на родинах, немає виразних жанрово-музичних рис: це і заклинальні, і величальні, й ліричні, жартівливі й танцювальні пісні, адресовані новонародженому, бабі-повитусі, батькам, кумові та кумі.
Протягом багатьох тисяч років музика відігравала магічно-утилітарну роль в житті народу. Нині важко встановити, коли виникла потреба в необрядовій художній творчості. Вірогідно, з потреби князівських родин та вищих станів задовольняти чисто естетичні смаки у вільний час. Тоді запрошувалися співці, скоморохи незалежно від того, чи було якесь свято, що потребувало обрядової пісні.
