Депутат Цивільна оборона (2000)
5.1. Прискорення темпів науково-технічного прогресу.
Прискорення темпів науково-технічного прогресу, використання складних технічних систем, збільшення ризику аварій при їхній експлуатації, можливість виникнення надзвичайних ситуацій — реальна загроза для здоров'я і життя людей.
Швидкий ріст кількості небезпечних чинників різноманітного характеру у сучасному світі та частотність їх проявів у вигляді аварій і катастроф, об'єктивно сприяли виникненню і розвитку у другій половині XX сторіччя комплексу наукових дисциплін, які можна розглядати як основи загальної теорії безпеки життєдіяльності населення.
За останні двадцять років у промислових та природних катастрофах у цілому світі загинуло близько 3 млн. осіб та більше 1 млрд. осіб залишилось без житла. Рішенням 42-ї Асамблеї ООН дев'яності роки були оголошені міжнародним десятиріччям по зменшенню ймовірності виникнення катастроф. А в червні 1992 року на конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку була ухвалена "Конвенція стійкого розвитку", яка виходить із нерозривності соціально-економічних, екологічних та духовних проблем суспільства. У цьому контексті питання вивчення та аналізу територіальної організації потенційно небезпечних виробництв, розробки основ регулювання техногенно-екологічною безпекою та швидкого реагування наслідків надзвичайних ситуацій (НС) потребують першочергового вирішення. Згідно з даною концепцією, техногенно-екологічна безпека, яка включає безпеку населення та економіки від наслідків антропогенного впливу, стихійних лих та катастроф, повинна розглядатись як складова національної безпеки країни.
Для науково-обгрунтованого управління безпекою необхідно класифікувати суспільства та кількісно визначити потенційно небезпечні виробництва (ПНВ), а також межі та рівень їхнього технологічного ризику. Необхідно відзначити різницю між екологічно та потенційно небезпечним виробництвом.
тип — джерела екологічної небезпеки — виробництва відходів, які нагромаджуються у грунті, атмосфері, поверхневих та підземних водах, рослинному покриві. Наближення екологічної кризи (тобто такого стану, коли негативні наслідки набувають необортного характеру) при функціонуванні даних підприємств відбувається поступово і піддається спостереженню, аналізу та прогнозуванню.
тип — потенційно небезпечні — виробництва, які у повсякденному житті можуть бути екологічно малоактивні або взагалі пасивні. їх негативний вплив проявляється лише в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, аварія або] катастрофа) при порушенні заданого порядку або умов виконання технологічних] операцій. У результаті цього процес прогнозування набуває ймовірного характеру,! а екологічна криза настає у надто короткий проміжок часу, і йдеться вже не про | відвернення аварії чи катастрофи, а лише про зниження наслідків або зменшення! територій, які можуть опинитись під її впливом.
Отже, антропогенна катастрофа або аварія виникає у створених людиною: системах і є результатом миттєвого, відстроченого або тривалого впливу на населення, суспільство загалом та навколишнє природне середовище екологічної несприятливих фізичних, хімічних, біологічних або соціальних факторів. Такі І катастрофи можна класифікувати за типами аварій, масштабами можливих! наслідків тощо.
До найбільш типових з них можна віднести транспортні аварії та катастрофи,! вибухи, пожежі, завали, затоплення, аварії з викидом радіоактивних, сильнодіючих І отруйних та біологічних речовин, аварії на електроенергетичних, комунальних,! очисних системах та інші. На думку іноземних спеціалістів, від техногенних І катастроф та стихійних лих у середньому за рік втрачається 2—4% національного І валового продукту країни.
До потенційно небезпечних виробництв, перш за все, відносять такі, на яких! використовують вибухо- та пожежо небезпечні речовини та технології. За технічними 1 та технологічними особливостями процесу виділяється ряд підприємств (паливно- і енергетичного комплексу, металургії, хімії, нафтохімії, мікробіології та ін.), які] необхідно розглядати як потенційні джерела технологічних аварій та катастроф.! Особливу небезпеку становлять теплові, атомні, гідроелектростанції, а також І комбінати з виробництва та переробки ядерного палива, металургійні, хімічні,І біотехнічні тощо. Підприємства харчової промисловості (міськмолокозаводи, і великі м'ясокомбінати, бойні, консервні заводи), які мають холодильні установки та використовують аміак як холодоагент — також потенційно небезпечні, а борошно- І мельно-круп'яної промисловості — вибухонебезпечні.
Серед основних факторів, що впливають на збільшення масштабів наслідків] надзвичайних ситуацій слід відзначити рівень технічного стану підприємств, концентрацію виробництва та населення у великих промислових містах, прорахунки та недоліки в розміщенні виробництва, організацію потенційно небез-печної- діяльності в зонах можливих катастроф природного характеру. Так, збільшення частки морально та фізично застарілих технологій та обладнання,] відсутність процесу оновлення виробництва значно збільшують технологічний і ризик. Аналіз вікової структури обладнання господарства України показує тен- | денцію старіння основних фондів (для прикладу, питома вага обладнання у віці І понад 20 років у цілому по країні в 1990 році становила 10,6% від загальної» кількості встановленого обладнання, при цьому, в середньому по країні І промислово-виробничі основні фонди зношені приблизно на 45%). Така ситуація» особливо характерна для Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Харківської І та Полтавської областей.
До того ж, науково-технічний прогрес, забезпечуючи задоволення постійно зростаючих матеріальних та духовних потреб суспільства, разом з тим породжує нові проблеми, пов'язані з появою все більш потужних та небезпечних джерел техногенного ризику. Так, відкриття радіоактивності, поряд із багатьма позитивними моментами, додало до звичайних видів небезпеки — пожеж та вибухів — ще й радіаційну небезпеку: розвиток хімії та генної інженерії викликав появу проблеми токсичної небезпеки; у металургії внаслідок використання газу та водню виникла небезпека вибухів; у нафтопереробці за рахунок розширення асортименту кінцевої продукції збільшилась токсичність.
Причому, однією з важливих проблем нашого часу в Україні стало утворення в деяких регіонах зон екологічної несумісності, коли при неповному та некомплексному використанні сировини відходи декількох підприємств, реагуючи між собою, утворюють нові токсичні речовини. У зв'язку з цим необхідно вдосконалити організацію регіонального виробництва з урахуванням загальної (сумарної' несумісності підприємств. Однак, експертами встановлено, що чим вищий рівень концентрації виробництва, тим нижчий коефіцієнт викидів шкідливих речовин на одиницю продукції, що випускається. Разом з тим, кожна галузь промисловості має свої екологічні межі концентрації, за якими вона стає екологічно небезпечною і тим самим, неефективною.
Серед потенційно небезпечних виробництв особливе місце займають радіаційно небезпечні об'єкти. До них відносяться: атомні станції (на Україні 5 АЕС), підприємства з виготовлення та перероблення відпрацьованого ядерного палива, а також захоронения радіоактивних відходів; науково-дослідницькі та проектні організації, які працюють з дослідними ядерними реакторами, ядерні енергетичні установки на об'єктах транспорту та інші. Найбільш небезпечними є аварії на АЕС. Для попередження аварій на радіаційно небезпечних об'єктах необхідно проводити розробку та впровадження зразків нової техніки та технології, рівень безпеки яких відповідає світовим вимогам.
Значну небезпеку для населення та економіки країни створюють хімічно небезпечні об'єкти (ХНО). При аваріях на ХНО можуть статися масові ураження людей та довкілля сильнодіючими отруйними речовинами (СДОР). Великі запаси найбільш небезпечних СДОР — хлору та фосгену — зосереджені на підприємствах Івано-Франківської, Дніпропетровської та Донецької областей. У разі аварій на ХНО сумарна площа зони зараження в Україні може перевищити 1/8 частини території країни, з населенням понад 30% рід усього населення країни. СДОР, що використовуються у виробництві, сконцентровані у містах. На Львівщині — 28 ХНО, 10 з яких розташовані в м. Львові.
Катастрофічні затоплення на території України можливі в результаті прориву гребель, руйнування великих гідровузлів на річках Дніпро, Дністер, Південний Буг та інші. Найбільшою потенційною небезпекою є прорив гребель Дніпровського каскаду гідровузлів (Київського; Канівського, Кременчуцького, Дніпродзержинського, Запорізького, Каховського) із загальним запасом води понад 43 км3. При їх руйнуванні зона затоплення може охопити територію семи областей України із загальною площею до 7 тис. км2. А при руйнуванні усіх гребель на території! України під затоплення можуть потрапити території десяти областей загальною площею] понад 8 тис. км2 з населенням майже 1,8 млн. осіб, в зоні затоплення може опинитись! понад 530 населених пунктів та близько 470 важливих об'єктів господарського! призначення.
Крім цього, рівень безпеки населення та об'єктів економіки України погір- З шується ще внаслідок густої мережі газо-, нафто-, продуктопроводів, високовольтних! ліній електропередач міждержавного та державного значення розташованих! у зоні сейсмічної активності.
Кожен регіон України можна охарактеризувати за певним комплектом дже- j рел ризику несприятливих впливів. За допомогою такого "комплекту" можна ви- 1 значити "якість життєвого середовища" території, при цьому сукупний ризик мож- і на використовувати як інтегральний показник медико-соціально-екологічного стану даного-регіону. Науковцями підраховано що, в Україні в зонах можливого зараження І СДОР проживає 15 млн. осіб, 11 млн. осіб — в зонах підвищеної сейсмічної актив- І ності, а 7,4 млн. осіб — в зонах можливого катастрофічного затоплення, а деякі 1 регіони можуть опинитися під впливом відразу кількох негативних факторів.
Диспропорції у розміщенні продуктивних сил, що мали місце протягом ] багатьох років призвели до того, що територія України зазнала значного і техногенного навантаження на природне середовище яке в 5—6 разів вище, ніж І у економічно розвинутих країнах.
При цьому, у складі техносфери на потенційно небезпечні виробництва в цілому по країні припадає понад 40% вартості промислово-виробничих основних фондів. Державний промисловий сектор України на 1993 р. нараховував 6 тис. крупних, понад 40 тис. дрібних та середніх і десятки тисяч малих.підприємств. При цьому найбільша їх кількість припадала на галузі машинобудування (26,9%), харчової (22,8%) та легкої (18,7%) промисловості, а за кількістю працюючих ] перше місце займало машинобудування (43%), далі йшли паливно-енергетичний І комплекс (11,2%) та легка промисловість (10,7%).
Попередній етап економічного розвитку України, в результаті якого було j створено вагому промислову та енергетичну базу за рахунок розширення 1 виробництва та безкоштовного використання природних ресурсів, привів країну 1 до небезпеки виникнення кризових явищ надзвичайно крупних масштабів. ] Останніми роками в цілому у промисловості відбулися значні зміни, нині вона j переживає період значного розриву в поставках сировини і матеріалів та порушення ринків збуту, до того ж на її функціонування негативно впливає стрімкий ріст інфляції. На сьогодні процентна частка централізованого управління невелика, внаслідок чого деякі керівники встановили контроль над своїми j підприємствами, проте в більшості випадків їх турбують лише найближчі перспективи. Однак, навіть при значному зниженні об'ємів виробництва, стан технічної безпеки та протиаварійної стійкості промислових підприємств України 1 продовжує погіршуватись, а рівень небезпечності збільшується, що стало причиною 1 стійкої тенденції до збільшення кількості надзвичайних ситуацій.
У процесі реформування економіки України, створення нових форм та структур господарювання, значного послаблення вертикальних зв'язків управління, реальні господарські механізми не дозволяють сьогодні використовувати економічні важелі та стимули для забезпечення техногенно-екологічної безпеки.
Все це обумовлює необхідність якісно нового підходу до вирішення проблем розвитку економіки та забезпечення екологічної безпеки населення. Саме тому функціюонування складних технічних схем, перш за все, повинно бути підпорядковано пріоритету соціального ефекту над економічним, здоров'я та виживання нації над прибутками. Нова структура економіки України, як основа безпечного варіанту економічного росту, при якому б практично виключався ризик виникнення катастроф національного та міжнародного масштабів, передбачає зміни в структурі народного господарства у бік галузей, кінцева продукція яких спрямована на задоволення потреб населення при значному скороченні ролі військово-промислового комплексу та потенційно небезпечних ресурсо- та енергоємних виробництв. Розробляються і реалізуються заходи щодо зниження ймовірності (ризику) аварій, оновлення технічного базису підприємств, створення та впровадження безпечних технологій, наукового обгрунтування ступеню екологічно допустимих техногенних навантажень на одиницю території з урахуванням щільності населення, енергоспоживання та енерговиробництва.
Створення нової концепції безпеки населення та економіки, яка повинна передбачити не лише попередження і зменшення ймовірності виникнення техногенних аварій та катастроф, але й скоротити масштаби їх наслідків є нагальним невідкладним питанням. Особлива увага приділяється готовності території до ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, кваліфікованій та науково-обгрунтованій підготовці до дії у надзвичайних ситуаціях, створенню резервів матеріальних, медичних та фінансових ресурсів для організації служби швидкого реагування.
Дотримання безаварійної стабільної роботи промислових підприємств (в першу чергу, приватизованих) пов'язано з необхідністю створення та розвитку страхування від різних ризиків, включаючи і ризик техногенних аварій та стихійних лих. Слід пам'ятати, що в процесі економічного розвитку країни діяльність населення, і особливо виробнича, завжди пов'язана з певним ризиком виникнення небезпечних ситуацій, які можуть стати загрозою для здоров'я та життєдіяльності населення і довкілля, але при умові рівноваги між ризиком та користю від даного виду діяльності.
Як свідчить досвід багатьох економічно розвинутих країн (США та Німеччина, Великобританія та інші), в умовах ринкової економіки існують правові, фінансові та організаційні можливості поєднання інтересів держави та суспільства при реалізації заходів економічного регулювання та попередження НС.
На жаль, в Україні поки що економічно невигідно вкладати кошти в забезпечення безпеки шкідливих та небезпечних підприємств, а надзвичайно низькі розміри компенсацій втрат за шкоду здоров'ю не сприяють підвищенню рівня безпеки. Це перш за все, пов'язано із низьким станом розробки у законодавстві
України положень, які б стимулювали підприємців до вирішення питань безпеки обладнання та виробничих процесів, підвищували матеріальну відповідальність за нанесену шкоду населенню та довкіллю. При цьому особливу роль повинна відігравати податкова політика, розвиток страхування відповідальності підприємств, підвищення податкової ставки на небезпечні технології та умови праці з високим техногенним ризиком, серйозні штрафні санкції за порушення правил та норм безпеки, аж до закриття підприємства незалежно від форм власності, а також податкові пільги за активні заходи щодо підвищення безпеки виробництва.
Страхова діяльність в області ризиків дозволяє не тільки захищати майнові інтереси виробників та створити умови для вирішення складних фінансових питань, а й здійснювати контроль за рівнем безпеки, в тому ж числі, через регулювання ставок страхових платежів, що повинні не лише відшкодовувати збитки, але також відігравати важливу роль у попередженні та скороченні втрат, у контролі за забезпеченням збереження власності, у стимулюванні підвищення рівня проти-аварійної безпеки. Йдеться про те, що якщо на підприємстві протягом певного часу (декілька років) не було випадків загибелі (пошкодження) майна і страхові компенсації не виплачувались, а заощаджувались, то такому підприємству повинні надаватись знижки (пільги). При цьому зменшення платежів можна поставити у залежність від тривалості безаварійної роботи, і, навпаки, у випадку, коли аварії на підприємстві виникають часто і з достатньо великими збитками — ставки платежів повинні відповідно зростати.
Майже щодня у пресі публікуються повідомлення щодо виникнення в різних країнах катастроф: землетрусів, вивержень вулкашв, сель, повеней, цунамі, смерчів, ураганів, снігових заметів, лісових пожеж та інших стихійних лих, які супроводжуються руйнуванням населених пунктів, промислових об'єктів, загибеллю людей, а також порушенням економічної рівноваги в природі, які викликаються забрудненням навколишнього середовища.
Катастрофічні наслідки природних катаклізміг та стихійних лих широко відомі всьому людству. Залишки зруйнованих, затоплених, похованих під попелом та залишених жителями міст свідчать не тільки про м; 'штаби трагедій, силі сліпої стихії, недосконалості знань у питаннях містобудік ицтва та надійності споруд, але і про обмежені можливості при ліквідації наслідків цих лих, не кажучи уже про організоване проведення рятувальних та відновлювальних робіт.
Уже тисячі років тому людина обожнювала сили природи і поклонялась їм. Наш сучасник користується атомною енергією і кібернетичними машинами із штучним інтелектом, пересаджує органи тіла і вчиться управляти спадковістю за допомогою генної інженерії, літає в космос, сміливо вторгається у найглибші таємниці природи, активно впливає на неї, підкоряє її, шукає шляхи як її змінити. У процесі боротьби зі стихійними лихами людина знаходить і можливі способи їх запобігання.
Бурхливий розвиток науки і техніки призводить до наслідків у двох протилежних напрямках. З одної сторони, значно зросли засоби та способи ліквідації наслідків аварій і стихійних лих, їх прогнозування та попередження.
З другої сторони, також незвично зросли можливі масштаби аварій і катастроф внаслідок великої концентрації енергії окремих енергетичних комплексів, зростання швидкості руху та багатьох інших обставин.
При стихійних лихах кількість енергії, що виділяється нерідко перевищує потужність сучасних ядерних вибухів. їхні руйнівні наслідки можна порівнювати з найжорстокішими боями, відомими із історії воєн. Наприклад, при землетрусі в Японії у 1923 p., протягом декількох секунд загинуло біля 143 тис. осіб та зруйновано 127 тис. будівель, від урагану у Східному Пакистані в 1970 р. — 1млн. осіб, при повені в Індії у 1775 р.— біля 2 млн. осіб, у Китаї в 1931 р. — від 1 до 2 млн. осіб. При виверженні вулкану Везувій у 79 р. були поховані під попелом три міста — Полепсі, Геркулану і Стабія.
Цікаво відзначити, що термінологія, яка застосовується при стихійних лихах, ідентична воєнній. Так, при виверженні вулканів відбувається викид "вулканічних бомб", "вулканічні вибухи", "прориви", створюється "фронт потоку" та інше. При лісових пожежах є "фронт", "тил" розповсюдження вогню і "тактика" гасіння пожеж.
Для боротьби із стихійними лихами в усіх країнах світу, окрім працездатного населення та спеціальних організацій, у необхідних випадках залучаються війська з потужною військовою технікою. При лісових пожежах для штучного виклику дощу, так як при боротьбі із градом, обстрілюють хмари спеціальними артилерійськими снарядами та ракетами із літаків або наземних пускових пристроїв (установок). Зажори і затори під час льодоходу ліквідують скиданням бомб, обстрілом із мінометів та підривом фугасних зарядів. Артилерійський обстріл застосовують також у боротьбі зі сніговими лавинами; направлені вибухи — при будівництві захисних дамб під час паводків та селевих потоків; бомбардувальну авіацію, артилерію та зняті із експлуатації реактивні авіаційні двигуни — в боротьбі з нафтовими та газовими фонтанами; спеціальні всюдиходи (амфібії) — для рятування людей під час повені.
Стихійні сили природи, поки що не підвладні людині, наносять населенню нашої планети значні збитки. В деяких випадках причиною виникнення катастрофічних лих слугують дії самих людей. Наприклад, ландшафтні пожежі виникають внаслідок недотримання населенням правил пожежної безпеки, засухи і обміління рік — у результаті непродуманого вирубування лісів; помилки при проектуванні викликають сповзання грунту, обвали та обрушення споруд, а безконтрольний викид у навколишнє середовище шкідливих промислових відходів — небезпечні порушення екологічної рівноваги.
Руйнівні сили стихійних лих дуже великі, але не безмежні, і при відповідних мірах щодо їх прогнозування, відвернення, при своєчасному прийнятті мір захисту, рішучій боротьбі з ними цілком можна їх уникнути або звести до мінімуму.
Величезне народногосподарське значення має своєчасна ліквідація наслідків великих виробничих аварій і стихійних лих, яка включає в себе значну кількість організаційних та інженерних заходів: їх прогнозування, а при можливості і відвернення (запобігання), локалізація, інженерно-рятувальні та аварійно-відновлювальні роботи, включаючи доставку одягу, продовольства, забезпечення тимчасовим житлом та медичною допомогою потерпілому населенню. Перераховані аварійно-рятувальні роботи є тільки початком тих значних заходів, які здійснюються державою та місцевими органами з метою повної ліквідації лиха. Після завершення інженерно-рятувальних і аварійно-відновлювальних робіт організовуються роботи щодо відбудови населених пунктів та різних об'єктів господарської діяльності.
Ліквідація наслідків таких стихійних лих, як землетруси, виверження вулканів, урагани, повені, цунамі та інші, вимагають значних зусиль щодо першочергового, а потім завершального капітального відновлення міст і населених пунктів, об'єктів господарської діяльності, включаючи відбудову громадських і промислових будівель і споруд, комунально-енергетичних та інших інженерних мереж, автомобільних доріг і залізниці, мостів, портів морських та повітряних, гідротехнічних споруд, комунікацій електроенергії та зв'язку, сільськогосподарських та лісових угідь, реставрацію та консервацію унікальних пам'яток історії, мистецтва та архітектури.
Окрім цього, необхідно проводити комплекс інженерно-технічних заходів щодо підвищення стійкості роботи об'єктів господарської діяльності та надійності їх споруд на випадок повторної дії руйнівних катастроф або профілактичні роботи для відвернення (недопущення) їх руйнування у подальшому, включаючи посилення (зміцнення) існуючих конструкцій, підготовку до негайної евакуації унікального обладнання, технічної документації та творів мистецтва.
Стихійні лиха непідвласні державним кордонам. Досвід боротьби із стихійними лихами, які часто розповсюджуються на ряд сусідніх країн, показав настійливу необхідність у міжнародному співробітництві та наданні всебічної допомоги при ліквідації їх наслідків. Для ліквідації втрат причинених стихійним лихом, іноді приходиться поєднувати зусилля багатьох країн. З цією метою при ООН створена Міжнародна консультативна організація (МОГО), у склад якої входять представники більше ЗО держав та міжнародних організацій. В її завдання входить не тільки надання допомоги при катастрофах і рятування потерпілих, але і проведення заходів спрямованих на попередження можливих втрат при промислових і транспортних аваріях, забрудненні навколишнього середовища.
Яскравим прикладом ефективності спільних дій може слугувати взаємодопомога сусідніх країн у боротьбі із стихійними лихами. Так, наша країна надавала допомогу потерпілим при землетрусі в Туреччині, при повені в Польші та Угорщині.
Швидкий ріст кількості небезпечних чинників різноманітного характеру у сучасному світі та частотність їх проявів у вигляді аварій і катастроф, об'єктивно сприяли виникненню і розвитку у другій половині XX сторіччя комплексу наукових дисциплін, які можна розглядати як основи загальної теорії безпеки життєдіяльності населення.
За останні двадцять років у промислових та природних катастрофах у цілому світі загинуло близько 3 млн. осіб та більше 1 млрд. осіб залишилось без житла. Рішенням 42-ї Асамблеї ООН дев'яності роки були оголошені міжнародним десятиріччям по зменшенню ймовірності виникнення катастроф. А в червні 1992 року на конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку була ухвалена "Конвенція стійкого розвитку", яка виходить із нерозривності соціально-економічних, екологічних та духовних проблем суспільства. У цьому контексті питання вивчення та аналізу територіальної організації потенційно небезпечних виробництв, розробки основ регулювання техногенно-екологічною безпекою та швидкого реагування наслідків надзвичайних ситуацій (НС) потребують першочергового вирішення. Згідно з даною концепцією, техногенно-екологічна безпека, яка включає безпеку населення та економіки від наслідків антропогенного впливу, стихійних лих та катастроф, повинна розглядатись як складова національної безпеки країни.
Для науково-обгрунтованого управління безпекою необхідно класифікувати суспільства та кількісно визначити потенційно небезпечні виробництва (ПНВ), а також межі та рівень їхнього технологічного ризику. Необхідно відзначити різницю між екологічно та потенційно небезпечним виробництвом.
тип — джерела екологічної небезпеки — виробництва відходів, які нагромаджуються у грунті, атмосфері, поверхневих та підземних водах, рослинному покриві. Наближення екологічної кризи (тобто такого стану, коли негативні наслідки набувають необортного характеру) при функціонуванні даних підприємств відбувається поступово і піддається спостереженню, аналізу та прогнозуванню.
тип — потенційно небезпечні — виробництва, які у повсякденному житті можуть бути екологічно малоактивні або взагалі пасивні. їх негативний вплив проявляється лише в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, аварія або] катастрофа) при порушенні заданого порядку або умов виконання технологічних] операцій. У результаті цього процес прогнозування набуває ймовірного характеру,! а екологічна криза настає у надто короткий проміжок часу, і йдеться вже не про | відвернення аварії чи катастрофи, а лише про зниження наслідків або зменшення! територій, які можуть опинитись під її впливом.
Отже, антропогенна катастрофа або аварія виникає у створених людиною: системах і є результатом миттєвого, відстроченого або тривалого впливу на населення, суспільство загалом та навколишнє природне середовище екологічної несприятливих фізичних, хімічних, біологічних або соціальних факторів. Такі І катастрофи можна класифікувати за типами аварій, масштабами можливих! наслідків тощо.
До найбільш типових з них можна віднести транспортні аварії та катастрофи,! вибухи, пожежі, завали, затоплення, аварії з викидом радіоактивних, сильнодіючих І отруйних та біологічних речовин, аварії на електроенергетичних, комунальних,! очисних системах та інші. На думку іноземних спеціалістів, від техногенних І катастроф та стихійних лих у середньому за рік втрачається 2—4% національного І валового продукту країни.
До потенційно небезпечних виробництв, перш за все, відносять такі, на яких! використовують вибухо- та пожежо небезпечні речовини та технології. За технічними 1 та технологічними особливостями процесу виділяється ряд підприємств (паливно- і енергетичного комплексу, металургії, хімії, нафтохімії, мікробіології та ін.), які] необхідно розглядати як потенційні джерела технологічних аварій та катастроф.! Особливу небезпеку становлять теплові, атомні, гідроелектростанції, а також І комбінати з виробництва та переробки ядерного палива, металургійні, хімічні,І біотехнічні тощо. Підприємства харчової промисловості (міськмолокозаводи, і великі м'ясокомбінати, бойні, консервні заводи), які мають холодильні установки та використовують аміак як холодоагент — також потенційно небезпечні, а борошно- І мельно-круп'яної промисловості — вибухонебезпечні.
Серед основних факторів, що впливають на збільшення масштабів наслідків] надзвичайних ситуацій слід відзначити рівень технічного стану підприємств, концентрацію виробництва та населення у великих промислових містах, прорахунки та недоліки в розміщенні виробництва, організацію потенційно небез-печної- діяльності в зонах можливих катастроф природного характеру. Так, збільшення частки морально та фізично застарілих технологій та обладнання,] відсутність процесу оновлення виробництва значно збільшують технологічний і ризик. Аналіз вікової структури обладнання господарства України показує тен- | денцію старіння основних фондів (для прикладу, питома вага обладнання у віці І понад 20 років у цілому по країні в 1990 році становила 10,6% від загальної» кількості встановленого обладнання, при цьому, в середньому по країні І промислово-виробничі основні фонди зношені приблизно на 45%). Така ситуація» особливо характерна для Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Харківської І та Полтавської областей.
Причому, однією з важливих проблем нашого часу в Україні стало утворення в деяких регіонах зон екологічної несумісності, коли при неповному та некомплексному використанні сировини відходи декількох підприємств, реагуючи між собою, утворюють нові токсичні речовини. У зв'язку з цим необхідно вдосконалити організацію регіонального виробництва з урахуванням загальної (сумарної' несумісності підприємств. Однак, експертами встановлено, що чим вищий рівень концентрації виробництва, тим нижчий коефіцієнт викидів шкідливих речовин на одиницю продукції, що випускається. Разом з тим, кожна галузь промисловості має свої екологічні межі концентрації, за якими вона стає екологічно небезпечною і тим самим, неефективною.
Серед потенційно небезпечних виробництв особливе місце займають радіаційно небезпечні об'єкти. До них відносяться: атомні станції (на Україні 5 АЕС), підприємства з виготовлення та перероблення відпрацьованого ядерного палива, а також захоронения радіоактивних відходів; науково-дослідницькі та проектні організації, які працюють з дослідними ядерними реакторами, ядерні енергетичні установки на об'єктах транспорту та інші. Найбільш небезпечними є аварії на АЕС. Для попередження аварій на радіаційно небезпечних об'єктах необхідно проводити розробку та впровадження зразків нової техніки та технології, рівень безпеки яких відповідає світовим вимогам.
Значну небезпеку для населення та економіки країни створюють хімічно небезпечні об'єкти (ХНО). При аваріях на ХНО можуть статися масові ураження людей та довкілля сильнодіючими отруйними речовинами (СДОР). Великі запаси найбільш небезпечних СДОР — хлору та фосгену — зосереджені на підприємствах Івано-Франківської, Дніпропетровської та Донецької областей. У разі аварій на ХНО сумарна площа зони зараження в Україні може перевищити 1/8 частини території країни, з населенням понад 30% рід усього населення країни. СДОР, що використовуються у виробництві, сконцентровані у містах. На Львівщині — 28 ХНО, 10 з яких розташовані в м. Львові.
Катастрофічні затоплення на території України можливі в результаті прориву гребель, руйнування великих гідровузлів на річках Дніпро, Дністер, Південний Буг та інші. Найбільшою потенційною небезпекою є прорив гребель Дніпровського каскаду гідровузлів (Київського; Канівського, Кременчуцького, Дніпродзержинського, Запорізького, Каховського) із загальним запасом води понад 43 км3. При їх руйнуванні зона затоплення може охопити територію семи областей України із загальною площею до 7 тис. км2. А при руйнуванні усіх гребель на території! України під затоплення можуть потрапити території десяти областей загальною площею] понад 8 тис. км2 з населенням майже 1,8 млн. осіб, в зоні затоплення може опинитись! понад 530 населених пунктів та близько 470 важливих об'єктів господарського! призначення.
Крім цього, рівень безпеки населення та об'єктів економіки України погір- З шується ще внаслідок густої мережі газо-, нафто-, продуктопроводів, високовольтних! ліній електропередач міждержавного та державного значення розташованих! у зоні сейсмічної активності.
Кожен регіон України можна охарактеризувати за певним комплектом дже- j рел ризику несприятливих впливів. За допомогою такого "комплекту" можна ви- 1 значити "якість життєвого середовища" території, при цьому сукупний ризик мож- і на використовувати як інтегральний показник медико-соціально-екологічного стану даного-регіону. Науковцями підраховано що, в Україні в зонах можливого зараження І СДОР проживає 15 млн. осіб, 11 млн. осіб — в зонах підвищеної сейсмічної актив- І ності, а 7,4 млн. осіб — в зонах можливого катастрофічного затоплення, а деякі 1 регіони можуть опинитися під впливом відразу кількох негативних факторів.
Диспропорції у розміщенні продуктивних сил, що мали місце протягом ] багатьох років призвели до того, що територія України зазнала значного і техногенного навантаження на природне середовище яке в 5—6 разів вище, ніж І у економічно розвинутих країнах.
При цьому, у складі техносфери на потенційно небезпечні виробництва в цілому по країні припадає понад 40% вартості промислово-виробничих основних фондів. Державний промисловий сектор України на 1993 р. нараховував 6 тис. крупних, понад 40 тис. дрібних та середніх і десятки тисяч малих.підприємств. При цьому найбільша їх кількість припадала на галузі машинобудування (26,9%), харчової (22,8%) та легкої (18,7%) промисловості, а за кількістю працюючих ] перше місце займало машинобудування (43%), далі йшли паливно-енергетичний І комплекс (11,2%) та легка промисловість (10,7%).
Попередній етап економічного розвитку України, в результаті якого було j створено вагому промислову та енергетичну базу за рахунок розширення 1 виробництва та безкоштовного використання природних ресурсів, привів країну 1 до небезпеки виникнення кризових явищ надзвичайно крупних масштабів. ] Останніми роками в цілому у промисловості відбулися значні зміни, нині вона j переживає період значного розриву в поставках сировини і матеріалів та порушення ринків збуту, до того ж на її функціонування негативно впливає стрімкий ріст інфляції. На сьогодні процентна частка централізованого управління невелика, внаслідок чого деякі керівники встановили контроль над своїми j підприємствами, проте в більшості випадків їх турбують лише найближчі перспективи. Однак, навіть при значному зниженні об'ємів виробництва, стан технічної безпеки та протиаварійної стійкості промислових підприємств України 1 продовжує погіршуватись, а рівень небезпечності збільшується, що стало причиною 1 стійкої тенденції до збільшення кількості надзвичайних ситуацій.
У процесі реформування економіки України, створення нових форм та структур господарювання, значного послаблення вертикальних зв'язків управління, реальні господарські механізми не дозволяють сьогодні використовувати економічні важелі та стимули для забезпечення техногенно-екологічної безпеки.
Все це обумовлює необхідність якісно нового підходу до вирішення проблем розвитку економіки та забезпечення екологічної безпеки населення. Саме тому функціюонування складних технічних схем, перш за все, повинно бути підпорядковано пріоритету соціального ефекту над економічним, здоров'я та виживання нації над прибутками. Нова структура економіки України, як основа безпечного варіанту економічного росту, при якому б практично виключався ризик виникнення катастроф національного та міжнародного масштабів, передбачає зміни в структурі народного господарства у бік галузей, кінцева продукція яких спрямована на задоволення потреб населення при значному скороченні ролі військово-промислового комплексу та потенційно небезпечних ресурсо- та енергоємних виробництв. Розробляються і реалізуються заходи щодо зниження ймовірності (ризику) аварій, оновлення технічного базису підприємств, створення та впровадження безпечних технологій, наукового обгрунтування ступеню екологічно допустимих техногенних навантажень на одиницю території з урахуванням щільності населення, енергоспоживання та енерговиробництва.
Створення нової концепції безпеки населення та економіки, яка повинна передбачити не лише попередження і зменшення ймовірності виникнення техногенних аварій та катастроф, але й скоротити масштаби їх наслідків є нагальним невідкладним питанням. Особлива увага приділяється готовності території до ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, кваліфікованій та науково-обгрунтованій підготовці до дії у надзвичайних ситуаціях, створенню резервів матеріальних, медичних та фінансових ресурсів для організації служби швидкого реагування.
Дотримання безаварійної стабільної роботи промислових підприємств (в першу чергу, приватизованих) пов'язано з необхідністю створення та розвитку страхування від різних ризиків, включаючи і ризик техногенних аварій та стихійних лих. Слід пам'ятати, що в процесі економічного розвитку країни діяльність населення, і особливо виробнича, завжди пов'язана з певним ризиком виникнення небезпечних ситуацій, які можуть стати загрозою для здоров'я та життєдіяльності населення і довкілля, але при умові рівноваги між ризиком та користю від даного виду діяльності.
Як свідчить досвід багатьох економічно розвинутих країн (США та Німеччина, Великобританія та інші), в умовах ринкової економіки існують правові, фінансові та організаційні можливості поєднання інтересів держави та суспільства при реалізації заходів економічного регулювання та попередження НС.
України положень, які б стимулювали підприємців до вирішення питань безпеки обладнання та виробничих процесів, підвищували матеріальну відповідальність за нанесену шкоду населенню та довкіллю. При цьому особливу роль повинна відігравати податкова політика, розвиток страхування відповідальності підприємств, підвищення податкової ставки на небезпечні технології та умови праці з високим техногенним ризиком, серйозні штрафні санкції за порушення правил та норм безпеки, аж до закриття підприємства незалежно від форм власності, а також податкові пільги за активні заходи щодо підвищення безпеки виробництва.
Страхова діяльність в області ризиків дозволяє не тільки захищати майнові інтереси виробників та створити умови для вирішення складних фінансових питань, а й здійснювати контроль за рівнем безпеки, в тому ж числі, через регулювання ставок страхових платежів, що повинні не лише відшкодовувати збитки, але також відігравати важливу роль у попередженні та скороченні втрат, у контролі за забезпеченням збереження власності, у стимулюванні підвищення рівня проти-аварійної безпеки. Йдеться про те, що якщо на підприємстві протягом певного часу (декілька років) не було випадків загибелі (пошкодження) майна і страхові компенсації не виплачувались, а заощаджувались, то такому підприємству повинні надаватись знижки (пільги). При цьому зменшення платежів можна поставити у залежність від тривалості безаварійної роботи, і, навпаки, у випадку, коли аварії на підприємстві виникають часто і з достатньо великими збитками — ставки платежів повинні відповідно зростати.
Майже щодня у пресі публікуються повідомлення щодо виникнення в різних країнах катастроф: землетрусів, вивержень вулкашв, сель, повеней, цунамі, смерчів, ураганів, снігових заметів, лісових пожеж та інших стихійних лих, які супроводжуються руйнуванням населених пунктів, промислових об'єктів, загибеллю людей, а також порушенням економічної рівноваги в природі, які викликаються забрудненням навколишнього середовища.
Катастрофічні наслідки природних катаклізміг та стихійних лих широко відомі всьому людству. Залишки зруйнованих, затоплених, похованих під попелом та залишених жителями міст свідчать не тільки про м; 'штаби трагедій, силі сліпої стихії, недосконалості знань у питаннях містобудік ицтва та надійності споруд, але і про обмежені можливості при ліквідації наслідків цих лих, не кажучи уже про організоване проведення рятувальних та відновлювальних робіт.
Уже тисячі років тому людина обожнювала сили природи і поклонялась їм. Наш сучасник користується атомною енергією і кібернетичними машинами із штучним інтелектом, пересаджує органи тіла і вчиться управляти спадковістю за допомогою генної інженерії, літає в космос, сміливо вторгається у найглибші таємниці природи, активно впливає на неї, підкоряє її, шукає шляхи як її змінити. У процесі боротьби зі стихійними лихами людина знаходить і можливі способи їх запобігання.
Бурхливий розвиток науки і техніки призводить до наслідків у двох протилежних напрямках. З одної сторони, значно зросли засоби та способи ліквідації наслідків аварій і стихійних лих, їх прогнозування та попередження.
З другої сторони, також незвично зросли можливі масштаби аварій і катастроф внаслідок великої концентрації енергії окремих енергетичних комплексів, зростання швидкості руху та багатьох інших обставин.
При стихійних лихах кількість енергії, що виділяється нерідко перевищує потужність сучасних ядерних вибухів. їхні руйнівні наслідки можна порівнювати з найжорстокішими боями, відомими із історії воєн. Наприклад, при землетрусі в Японії у 1923 p., протягом декількох секунд загинуло біля 143 тис. осіб та зруйновано 127 тис. будівель, від урагану у Східному Пакистані в 1970 р. — 1млн. осіб, при повені в Індії у 1775 р.— біля 2 млн. осіб, у Китаї в 1931 р. — від 1 до 2 млн. осіб. При виверженні вулкану Везувій у 79 р. були поховані під попелом три міста — Полепсі, Геркулану і Стабія.
Цікаво відзначити, що термінологія, яка застосовується при стихійних лихах, ідентична воєнній. Так, при виверженні вулканів відбувається викид "вулканічних бомб", "вулканічні вибухи", "прориви", створюється "фронт потоку" та інше. При лісових пожежах є "фронт", "тил" розповсюдження вогню і "тактика" гасіння пожеж.
Для боротьби із стихійними лихами в усіх країнах світу, окрім працездатного населення та спеціальних організацій, у необхідних випадках залучаються війська з потужною військовою технікою. При лісових пожежах для штучного виклику дощу, так як при боротьбі із градом, обстрілюють хмари спеціальними артилерійськими снарядами та ракетами із літаків або наземних пускових пристроїв (установок). Зажори і затори під час льодоходу ліквідують скиданням бомб, обстрілом із мінометів та підривом фугасних зарядів. Артилерійський обстріл застосовують також у боротьбі зі сніговими лавинами; направлені вибухи — при будівництві захисних дамб під час паводків та селевих потоків; бомбардувальну авіацію, артилерію та зняті із експлуатації реактивні авіаційні двигуни — в боротьбі з нафтовими та газовими фонтанами; спеціальні всюдиходи (амфібії) — для рятування людей під час повені.
Стихійні сили природи, поки що не підвладні людині, наносять населенню нашої планети значні збитки. В деяких випадках причиною виникнення катастрофічних лих слугують дії самих людей. Наприклад, ландшафтні пожежі виникають внаслідок недотримання населенням правил пожежної безпеки, засухи і обміління рік — у результаті непродуманого вирубування лісів; помилки при проектуванні викликають сповзання грунту, обвали та обрушення споруд, а безконтрольний викид у навколишнє середовище шкідливих промислових відходів — небезпечні порушення екологічної рівноваги.
Руйнівні сили стихійних лих дуже великі, але не безмежні, і при відповідних мірах щодо їх прогнозування, відвернення, при своєчасному прийнятті мір захисту, рішучій боротьбі з ними цілком можна їх уникнути або звести до мінімуму.
Величезне народногосподарське значення має своєчасна ліквідація наслідків великих виробничих аварій і стихійних лих, яка включає в себе значну кількість організаційних та інженерних заходів: їх прогнозування, а при можливості і відвернення (запобігання), локалізація, інженерно-рятувальні та аварійно-відновлювальні роботи, включаючи доставку одягу, продовольства, забезпечення тимчасовим житлом та медичною допомогою потерпілому населенню. Перераховані аварійно-рятувальні роботи є тільки початком тих значних заходів, які здійснюються державою та місцевими органами з метою повної ліквідації лиха. Після завершення інженерно-рятувальних і аварійно-відновлювальних робіт організовуються роботи щодо відбудови населених пунктів та різних об'єктів господарської діяльності.
Ліквідація наслідків таких стихійних лих, як землетруси, виверження вулканів, урагани, повені, цунамі та інші, вимагають значних зусиль щодо першочергового, а потім завершального капітального відновлення міст і населених пунктів, об'єктів господарської діяльності, включаючи відбудову громадських і промислових будівель і споруд, комунально-енергетичних та інших інженерних мереж, автомобільних доріг і залізниці, мостів, портів морських та повітряних, гідротехнічних споруд, комунікацій електроенергії та зв'язку, сільськогосподарських та лісових угідь, реставрацію та консервацію унікальних пам'яток історії, мистецтва та архітектури.
Окрім цього, необхідно проводити комплекс інженерно-технічних заходів щодо підвищення стійкості роботи об'єктів господарської діяльності та надійності їх споруд на випадок повторної дії руйнівних катастроф або профілактичні роботи для відвернення (недопущення) їх руйнування у подальшому, включаючи посилення (зміцнення) існуючих конструкцій, підготовку до негайної евакуації унікального обладнання, технічної документації та творів мистецтва.
Стихійні лиха непідвласні державним кордонам. Досвід боротьби із стихійними лихами, які часто розповсюджуються на ряд сусідніх країн, показав настійливу необхідність у міжнародному співробітництві та наданні всебічної допомоги при ліквідації їх наслідків. Для ліквідації втрат причинених стихійним лихом, іноді приходиться поєднувати зусилля багатьох країн. З цією метою при ООН створена Міжнародна консультативна організація (МОГО), у склад якої входять представники більше ЗО держав та міжнародних організацій. В її завдання входить не тільки надання допомоги при катастрофах і рятування потерпілих, але і проведення заходів спрямованих на попередження можливих втрат при промислових і транспортних аваріях, забрудненні навколишнього середовища.
Яскравим прикладом ефективності спільних дій може слугувати взаємодопомога сусідніх країн у боротьбі із стихійними лихами. Так, наша країна надавала допомогу потерпілим при землетрусі в Туреччині, при повені в Польші та Угорщині.
