Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
4. Історичне значення Київської Русі.
Місце й роль Київської Русі в історії східнослов'янських народів.
Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії.
Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов'ян і, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів — на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії.
Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'янами трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байєр, Г. Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, що у XVIH ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану нормандську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги — нормани, вихідці з Скандінавії. Початок антинорманізму поклав М. В. Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обґрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного «прикликання варягів» були зародки державності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династії на Русі.
Постає питання: яке місце займає Київська Русь в історії східнослов'янських народів?
Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих, самостійних народів не визнавалося.
Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. У перших томах «Історії України-Руси» і в спеціальній статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (Статьи по славяноведению. Вып. 1. Спб., 1904. С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «руської» історії нераціональною. Він вважав, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-золинський XIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені».
Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від часу, коли,— пише він,— «починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...».
Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й розроблялися багатьма істориками, зокрема з проблем докиївських і київських часів В. Щербаківським, який у праці «Формація української нації» висунув ідею походження українців від трипільської людності, М. Чубатим у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» .Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін «Україна-Русь».У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська.
Тимчасом, як вказувалося вище, немає достатніх підстав вважати, що за історично короткий час — одно-два століття — могла вповні сформуватися давньоруська народність і за такий же приблизно час — розпастися. Можна погодитися, що складання трьох народностей — української, російської й білоруської — на основі південно-західної, північно-східної й північно-західної груп східнослов'янських племен почалося ще до утворення Давньоруської держави і в час її існування продовжувалося далі. Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише посилили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі «Очерки древнейшего периода истории русского языка» писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О. О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що поділ руської (тобто давньоруської) мови старовинніший XI століття, бо «вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч». З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що «ус'єю сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст.
Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Та й назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж створювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна — безумовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні елементи.
Але не можна погодитися з деякими гарячими головами, переважно з числа публіцистів і письменників, які повністю заперечують будь-яке відношення росіян до спадщини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що російська народність сформувалася на основі північно-східної групи східнослов'янських племен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в російську літературу, суспільну думку, духовне життя і стали для росіян їхніми, рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформувалися на основі західної групи східнослов'янських племен.
Міжнародне значення Київської Русі.
Великою була роль Давньоруської держави в міжнародному житті. Успішно відбиваючи напади степових кочівників — печенігів, торків,
половців, які вторгалися зі сходу в приазовські і причорноморські степи і мали намір рухатися далі на захід, цим самим рятувала й захищала Візантію і західноєвропейські країни.
Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв'язки Русі з багатьма країнами Заходу і Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і Сходом був Київ.
Різноманітні торговельні, політичні, культурні відносини мала Русь з слов'янськими країнами — Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною, Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Підтримувалися зв'язки з країнами Кавказу і Закавказзя, особливо з Грузією і Вірменією, а також з арабським Сходом.
З міжнародним становищем Київської Русі пов'язані й широкі династичні зв'язки руських князів з візантійським та європейськими дворами, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава Мудрого — Анна — стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті як регентша управляла Францією до повноліття свого сина, короля Філіпа. Друга дочка Ярослава була одружена з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя — з королем угорським Андрієм.
Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені. Як говорив у своєму «Слові» Іларіон, вона «ведома и слышима всеми концами земли».
Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії.
Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов'ян і, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів — на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії.
Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'янами трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байєр, Г. Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, що у XVIH ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану нормандську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги — нормани, вихідці з Скандінавії. Початок антинорманізму поклав М. В. Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обґрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного «прикликання варягів» були зародки державності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династії на Русі.
Постає питання: яке місце займає Київська Русь в історії східнослов'янських народів?
Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих, самостійних народів не визнавалося.
Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. У перших томах «Історії України-Руси» і в спеціальній статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (Статьи по славяноведению. Вып. 1. Спб., 1904. С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «руської» історії нераціональною. Він вважав, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-золинський XIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені».
Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від часу, коли,— пише він,— «починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...».
Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й розроблялися багатьма істориками, зокрема з проблем докиївських і київських часів В. Щербаківським, який у праці «Формація української нації» висунув ідею походження українців від трипільської людності, М. Чубатим у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» .Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін «Україна-Русь».У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська.
Тимчасом, як вказувалося вище, немає достатніх підстав вважати, що за історично короткий час — одно-два століття — могла вповні сформуватися давньоруська народність і за такий же приблизно час — розпастися. Можна погодитися, що складання трьох народностей — української, російської й білоруської — на основі південно-західної, північно-східної й північно-західної груп східнослов'янських племен почалося ще до утворення Давньоруської держави і в час її існування продовжувалося далі. Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише посилили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі «Очерки древнейшего периода истории русского языка» писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О. О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що поділ руської (тобто давньоруської) мови старовинніший XI століття, бо «вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч». З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що «ус'єю сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст.
Але не можна погодитися з деякими гарячими головами, переважно з числа публіцистів і письменників, які повністю заперечують будь-яке відношення росіян до спадщини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що російська народність сформувалася на основі північно-східної групи східнослов'янських племен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в російську літературу, суспільну думку, духовне життя і стали для росіян їхніми, рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформувалися на основі західної групи східнослов'янських племен.
Міжнародне значення Київської Русі.
Великою була роль Давньоруської держави в міжнародному житті. Успішно відбиваючи напади степових кочівників — печенігів, торків,
половців, які вторгалися зі сходу в приазовські і причорноморські степи і мали намір рухатися далі на захід, цим самим рятувала й захищала Візантію і західноєвропейські країни.
Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв'язки Русі з багатьма країнами Заходу і Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і Сходом був Київ.
Різноманітні торговельні, політичні, культурні відносини мала Русь з слов'янськими країнами — Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною, Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Підтримувалися зв'язки з країнами Кавказу і Закавказзя, особливо з Грузією і Вірменією, а також з арабським Сходом.
З міжнародним становищем Київської Русі пов'язані й широкі династичні зв'язки руських князів з візантійським та європейськими дворами, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава Мудрого — Анна — стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті як регентша управляла Францією до повноліття свого сина, короля Філіпа. Друга дочка Ярослава була одружена з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя — з королем угорським Андрієм.
Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені. Як говорив у своєму «Слові» Іларіон, вона «ведома и слышима всеми концами земли».
