Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
3. Посилення козацтва у другій половині XVI ст. Запорізька Січ — козацька республіка.
Чисельне збільшення і зміцнення козацтва у другій половині XVI ст.
У середині і в другій половині XVI ст., особливо після Люблінської унії 1569 р., у зв'язку з різким посиленням кріпосницького й національно-релігійного гніту на західних і північних землях України, на Середньому Подніпров'ї і Побужжі, Брацлавщині швидко збільшувалася кількість людей, зокрема втікачів з селян і міських низів. Не визнаючи влади панів, вони покозачувалися, тобто ставали вільними людьми, козаками. Крім селян і бідних міщан, у козаки йшли й бездомні люди, так звані гультяї, а також деяка частина дрібної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатів і шляхтичів.
Поряд з бідними козаками — «голотою», «сіромою» — серед козацтва були й заможні осілі козаки, які зосереджували в своїх руках землі, мали пасіки, хутори — «зимівники», худобу і для роботи в своїх господарствах використовували працю наймитів, підсусідків, полонених і козацької голоти. Одночасно з веденням свого господарства заможні козаки наживалися і на лихварських операціях, обплутуючи тенетами боргів козацьку голоту й селян. Протягом другої половини XVI ст. козацтво зростало кількісно і поширювалось територіально. Багато козаків жили в Подніпров'ї і Побужжі в селах, хуторах, містечках — на «волості» — і називалися «волосними», «городовими». А тих, що втікали далі на південь, у степи за дніпровські пороги, називали «низовими», «запорізькими».
Виникнення Запорізької Січі та її військово-адміністративний устрій.
Дванадцять порогів (Кодацький, Звонецький, Ненаситець, або Дідпоріг, Вольний та ін.) — гранітні хребти висотою від 4 до 7 м — перерізали Дніпро від правого до лівого берега і тяглися впродовж течії приблизно на 100 км (приблизно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя). Пропливати через пороги, де вода проривалася крізь кам'яні лави з грізним шумом і ревінням, де з води виступали численні скелі, було дуже небезпечно.
Далі на південь, нижче від порогів, Дніпро розливався широкою низовиною, приймав у себе багато приток — Томаківку, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (на Правому березі), Московку, Кінську, Білозерку, Рогачик, Лопатиху (на лівому березі) та ін., які при впаданні в Дніпро створювали непрохідні болотисті плавні, зарослі очеретом і чагарником. По течії, на південь від порогів на пониззі Дніпра, було багато островів — Велика і Мала Хортиця, Великий, Томаківка, Базавлук та ін.
На дніпровських островах, у безкраїх запорізьких степах біля річок, у байраках і балках селилися козаки. Вони ловили рибу й полювали на звіра та птахів, вирощували хліб, випасали худобу, добували мед і віск. Від негоди й холоду вони ховалися в землянках або хатах, зроблених з дерева чи хмизу і обмазаних глиною. Тут, за порогами, козаки жили вільними людьми, не знаючи панського гніту. Великі феодали-магнати і прикордонні королівські старости та державці намагалися поширити владу й за пороги, підкорити собі козаків. Ще більшою була небезпека нападів татар і турків. Ось чому козаки мусили жити по-військовому, організовувалися у громади, ватаги, були завжди озброєні і для кращої оборони будували в різних місцях укріплення — городки, або січі, зроблені з рублених або січених колод.
З часом, очевидно, в 30-х роках XVI ст. окремі січі об'єдналися в одну Запорізьку Січ, або Юш. Перша писемна згадка про Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551) польського історика Мартина Бєльського (1495—1575). Спочатку,Ху середині XVI ст., козацький Кіш був розташований на о. Томаківці, на південь від Хортиці (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл., затоплений тепер водами Каховського водосховища). Після того як у 1593 р. на Січ напали татари і зруйнували всі її укріплення, запорожці в тому ж 1593 р. перенесли Січ на о. Базавлук (Чортомлик), розташований в 20— ЗО км на південний захід від Томаківки. Перенісши свій центр на о. Базавлук, запорожці насипали тут земляні вали, побудували дерев'яні укріплення з сторожовими баштами, оточені глибокими ровами. В них біля бійниць вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон.
Посередині Січі був майдан, де відбувалися військові ради, а навколо майдану півколом стояли різні будівлі — військова канцелярія, пушкарня, майстерні, курені — довгасті низькі приміщення, в яких жили козаки і які були зроблені з лози (пізніше з дерев'яних колод) і вкриті очеретом або шкурами.
Уже наприкінці XVI ст. Запорізька Січ мала чітку військову організацію. Усе козацтво поділялося по 500 чол., якими командували виборні полковники. Полки складалися з сотень на чолі із сотниками, кілька сотень утворювали курені, якими керували отаману. На чолі всього війська козацького стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим (вперше титул гетьмана було офіційно визнано за Богданом Хмельницьким). Безпосередньо Січчю відав кошовий отаман. Канцелярію Січі вів писар. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули. Обозний відав артилерією, суддя — судовими справами. Військовими клейнодами (знаками) були корогви (прапори) і бунчук (довге древко, на кінці якого насаджували мідну або позолочену кулю, з якої звисав жмут волосся подібно до кінського хвоста). Ознакою влади старшого (гетьмана) була булава.
Вищою владою в Січі вважалася військова рада (коло), в якій формально мали право участі всі козаки. У Січі існувало дві ради, два кола: одно — велике, загальне — з участю всіх козаків і друге — мале — з участю тільки старшини.
Отжері на початковому етапі історії Запорізької Січі не було повної рівності. Як волосне, так і низове козацтво поділялося на заможних й бідних, козаків, дуків і голоту. Посол австрійського імператора Лясота писав, що серед козацтва були заможні козаки, зокрема «мисливці або власники човнів», і голота — «простий народ, що зветься у них черню».
Заможні запорожці мали човни, запаси зброї, солі, гроші, захоплювали за Січчю «землі й луки», рибні й звірині промисли, де працювали бідні козаки і наймити.
У самій Січі, як засвідчено сучасниками, поряд з повноправними козаками — «товаришами» були й неповноправні — «новики», джури, молодики, пахолки, хлоп'ята, слуги, що обслуговували заможних козаків. За словом одного із сучасників — Старовольського (1628 р.), «новики» протягом трьох років не мали права брати участі у виборах старшин та деяких інших радах і виконували роль слуг у своїх отаманів.
Яскраві образи бідних козаків, «голоти», «сіроми» змальовуються в народних думах та історичних піснях, зокрема в думі про козака Голоту:
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в'язові,
А онучі китайчані — Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Абсолютну більшість запорізьких козаків становили українці, але на Січі були й росіяни, білоруси, поляки, татари й вихідці з інших народностей.
Хоча повної рівності серед козацтва не існувало, але для Запорізької Січі протягом усього її існування був характерний загалом демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право козаків володіти землями, брати участь у військових радах і виборах старшин та ін. Отже, Запорізька Січ була козацькою республікою, своєрідним прообразом Української козацької держави, яка створилася в ході визвольної війни в середині XVII ст. під керівництвом Богдана Хмельницького.
Військове мистецтво козацтва.
У численних походах і боях українське козацтво виробило самобутнє військове мистецтво, виявляло високу воєнну вмілість як на суші, так і на воді. Козаки були озброєні самопалами або рушницями, пістолями, шаблями, списами, застосовували луки й стріли, добре стріляли з гармат. По Дніпру і морю плавали на човнах, які називалися чайками або байдаками, і вміщали 50—70 чол. кожний.
Влучні стрільці, запорожці також прекрасно володіли шаблями, літали, як вихор, на конях і вміли майстерно вести як наступальні, так і оборонні бої. В разі потреби вони швидко будували шанці, а коли для цього не було умов, то перекидали вози голоблями наперед, зв'язували їх ланцюгами і вели бій табором. Як писав Боплан, сотня козаків у таборі не побоїться ні тисячі поляків, ні кількох тисяч татар.
Козаки безмежно любили свою вітчизну і зраду її вважали найтяжчим злочином. Для завоювання волі, визволення своєї землі від іноземних загарбників вони готові були жертвувати навіть власним життям. Прекрасний образ старого козака-патріота створив М. Гоголь у повісті «Тарас Бульба».
Козаки, писав Боплан, пристрастно люблять свободу, віддають перевагу смерті над рабством, через що рідко помирають від хвороби і то в глибокій старості, більшість залишає голови на полі честі. За словами Боплана, козаки були всі високого зросту, дотепні й щирі, міцні здоров'ям, витривалі, легко переносили холод і голод, спеку і спрагу, на війні невтомні, відважні, хоробрі й сміливі і мало дорожили життям.
У час воєнних походів козаки дотримувалися суворої дисципліни, беззастережно підкорялися наказам старшин, їли часто лише сухарі та соломаху (вариво з борошна або пшона). Козаки, говорив Боплан, у час походу завжди тверезі, і якщо буде помічено п'яного, то отаман негайно наказує викинути його за борт (на морі).
Безмірна хоробрість, безстрашна мужність і героїзм, глибокий патріотизм запорізьких козаків викликали повагу і подив усього світу. «Можна,— писав про українських козаків турецький хроніст XVI ст. Наїма, — з певністю сказати, що не знайти на землі людей сміливіших, які б так мало дбали про своє життя і так мало боялися б смерті».
Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії.
Запорізькі козаки мали найтісніші зв'язки з козаками донськими. Багато донських козаків приходили в Запорізьку Січ і жили тут, а на Дон ходили й жили там запорожці. Так, запорізький полковник О. Шафран у 1626 р. у посольському приказі розповідав, що він на Дону живе 18 років і що на Дону перебуває багато його товаришів — запорожців (близько 1000 чол.), а на Запоріжжі донських козаків також багато. А повелося, говорив далі Шафран, у запорожців «з донськими козаками изстари, что меж себя сходятся и живут вместе в одних куренях». Донці й запорожці часто разом ходили у спільні походи проти татар і турків, разом боролися проти шляхетської Польщі.
Запорізьке козацтво разом з донцями, зміцнюючись, ставало дедалі надійнішою перепоною нападам татар і турків, захищало українські землі від турецько-татарських руйнувань.
З кожним роком у відповідь на набіги татар і турків козаки дедалі частіше відправлялися в походи на їхні володіння, громили ворожі сили і визволяли невільників. У 1574 р. відбувся похід козаків у Молдову на чолі з гетьманом Іваном Сверчовським на допомогу молдовському господареві Івоні, який виступив проти Туреччини. У 1577—1578 pp. у Молдову ходили козаки під проводом Івана Підкови, який, після розгрому загонів турецьких військ і зайняття столиці Ясс, був проголошений господарем Молдови. Але в 1578 р. під натиском переважаючих сил турецьких військ і молдовських бояр Підкова змушений був відійти в Україну, був заарештований і на вимогу турецького султана скараний за рішенням польського сейму у Львові 16 червня 1578 р. Героїчний образ Підкови оспіваний Т. Г. Шевченком у поемі «Іван Підкова».
Для захисту південної України від турецько-татарської агресії козацтво використовували і старости прикордонних повітів, які «козакували разом з козаками». Одним з них був український князь Дмитро Іванович Вишневенький, що служив черкаським і канівським старостою з кінця 40-х — у 50-і роки XVI ст. (з перервами). Для захисту від турецько-татарських нападів українських земель у 1554— 1555 pp. на острові Хортиці він збудував замок. Деякий час перебував на службі у російського царя Івана IV. Багато разів козацькі загони на чолі з Вишневецьким ходили в походи на Крим і Туреччину, громили турецько-татарських агресорів, визволяли невільників. У 1563 р. Вишневецький взяв участь у боротьбі претендентів на молдовський престол, але його невеликий загін під Сучавою був оточений і розгромлений, а сам Вишневецький разом з одним із своїх помічників шляхтичем Яном Пясецьким був схоплений і відправлений до Стамбула, де вони обидва були жахливо покарані. Як пише сучасник польський хроніст Мартин Бєльський, «Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру».
Багато істориків вважають, що Вишневецький став прототипом образу козака Байди, оспіваного в народній пісні «В Цариграді на риночку», що пішов на мученицьку смерть, не зрадивши рідної Вітчизни.
Одним з перших видатних козацьких ватажків, які очолювали морські походи козаків на турецько-татарські володіння, був Самійло Кішка. У 70-і роки XVI ст. він потрапив у турецький полон і пробув там близько 25 років. У 1599 р. недалеко від міста Гезлева (тепер Євпаторія) на Чорному морі Кішка підняв на галері повстання невільників-гребців, які перебили яничарів і повернулися в Україну. Ставши гетьманом реєстрового козацтва (1599— 1602), Кішка водив у 1600 р. козаків у складі польсько-шляхетського війська на Волощину, а в 1601—1602 pp.— на Лівонію, де й загинув. Повстання невільників під проводом Кішки оспіване в українській народній думі «Самійло Кішка».
Утворення реєстрового козацтва.
Втечі й покозачення селян позбавляли феодалів робочих рук і збільшували лави «неслухняного», «свавільного» населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити «свавілля» решти козаків, повернути їх у панське ярмо.
СУ 1572 р. коронний гетьман (головнокомандувач польських військ) Ю. Язловецький за наказом польського короля Сигізмунда II Августа набрав на державну службу загін із 300 козаків. Вони вносилися у спеціальні списки (реєстр), звідси пішла їхня назва «реєстрові козаки». Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони не підлягали владі і юрисдикції старост та інших місцевих властей і були підпорядковані призначеному урядом з числа шляхтичів «старшому і судді», який підлягав тільки коронному гетьману і королю.
Влада козацького старшого поширюватися не лише на реєстрових, а й на низових козаків, у зв'язку з чим вони також звільнялися від юрисдикції інших властей і судів — воєводи, старост, міських урядів та ін.
Однак усе це не могло спинити зростання козацтва, пригасити його бойовий дух. Походи проти татар і турків не припинялися. Турецький султан і кримський хан вимагають від польського короля, яким став Стефан Баторій (1575—1586 рр.), приборкати козаків, погрожуючи війною.
Польський уряд, що в цей час вів тривалу і виснажливу війну з Росією, видавав суворі розпорядження про заборону походів проти татар і турків, про заборону входу на дніпровський Низ і виходу звідти, про ліквідацію нереєстрового козацтва, але всі вони залишалися на папері. Уряд не міг припинити зростання козацтва.
Одночасно з цим Польський уряд намагався здійснити свої плани про залучення козаків на державну службу. У 1578 р. в реєстр було включено 500 чол., у 1583 р. — 600, у 1590 р. — 1000 чол. Але кількісним збільшенням реєстрового козацтва уряд не досягав поставленої мети, реєстрові козаки часто діяли разом з нереєстровими.
Виділення козацтва в окремий суспільний стан і перетворення на велику суспільно-політичну силу.
Чисельність козацтва продовжувала збільшуватися. Поступово воно зміцнювалося і виділялося його в окремий суспільний стан. Козаки мали свою особливу організацію з специфічними порядками й характером життя, з своїм центром — Запорізькою Січчю.
Той факт, що козаки, відбиваючи татаро-турецькі напади і влаштовуючи походи на Кримське ханство і турецькі землі, захищали кордони Речі Посполитої, дозволяв їм вважати, що вони несуть державну службу. Якщо це так, то вони — окрема суспільна група, яка не повинна виконувати інших повинностей, крім воєнної, на користь держави чи будь-кого іншого — магнатів, шляхти і т. п.
А уряд своїми заходами (Язловецький, Стефан Баторій), які звільняли козаків від усякої влади, крім влади козацького старшого та інших козацьких старшин, об'єктивно сприяв формуванню таких поглядів козаків на себе і свою роль у суспільстві. Козацтво під кінець XVI ст. вважає, незалежно від того, реєстрове воно чи нереєстрове, що воно — вільний, «непослушний» стан населення, що за свою військову прикордонну службу, яку воно постійно несе на користь держави, має і фактичне і юридичне право на володіння землями і майном, на звільнення від усяких податків і повинностей, на вільне життя взагалі.
Важливе значення у виділенні козацтва в окремий суспільний стан і перетворення його на велику суспільно-політичну силу мали ті соціально-економічні зміни, які сталися після Люблінської унії. На території південно-східної України, яку захищала від татаро-турецьких загарбників місцева людність і ті втікачі, які йшли з західних і північних українських земель, де в той час селянство було вже закріпачене, польські й українські магнати і шляхтичі почали закріпачувати населення, захоплюючи землі, на яких воно сиділо. Для селянства, щоб не потрапити в панське ярмо, залишався один вихід: покозачитися, визнати владу козацьких старшин і разом з усім козацтвом, яке на той час уже створило свій центр — Запорізьку Січ,— вступити в боротьбу з панами за свої землі і право бути вільним хліборобом, проти наступаючого кріпацтва.
Отже, силу і безперервне поповнення своїх рядів козацтво черпало передусім із селянства — місцевого, якому загрожувало покріпачення, і селян-втікачів із Західної та Північної України, які втікали звідти від кріпацького гніту.
Саме ці дві групи українського населення і були основними джерелами формування козацтва, і тими елементами, які, вливаючись наприкінці XVI ст. до лав козацтва, перетворили його на велику суспільно-політичну силу. Це, звичайно, не виключає того, що до складу козацтва потрапляли й вихідці з інших класів і верств тодішнього населення (міщани, дрібні шляхтичі, бояри та ін.), але не вони відігравали вирішальну роль і визначали характер козацтва.
Інтереси боротьби проти іноземного, польсько-шляхетського і взагалі феодально-кріпосницького гніту об'єднували козацтво і селянство. Але оскільки козацтво створило свою військову організацію і свій центр — Запорізьку Січ, набуло великого досвіду боротьби проти ординців, мало своїх досвідчених ватажків, то, зрозуміло, воно й очолило селянську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. Можна вважати, що у тодішніх умовах Запорізька Січ стала початковим етапом у формуванні української державності.
Виділившись на кінець XVI ст. в окремий суспільний стан, ставши значною суспільно-політичною силою, створивши свою організацію і свій військовий центр — Запорізьку Січ козацтво уже на початку 1590-х років широко виступає на боротьбу не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського і взагалі феодально-кріпосницького гніту. Боротьбу цю козацтво веде спільно з основною масою українського експлуатованого люду — селянством. Першими визначними подіями, в яких українське козацтво виступило як велика суспільно-політична сила, були селянсько-козацькі повстання в Україні 1591—1596 pp.
Питання походження козацтва в історіографії.
Українське козацтво, виникнувши другій половині XV ст., протягом XVI ст. виросло в значну суспільно-політичну силу і своєю героїчною боротьбою проти турецько-татарських нападників та участю в перших народних рухах проти польсько-шляхетського панування стало швидко відомим у світі. Ще більшого розголосу козацтво набуло у наступні часи, коли воно очолило народні маси в боротьбі за визволення України і створення самостійної Української держави. Тому й не дивно, що інтерес до походження й історії козацтва виник давно.
Але протягом тривалого часу — в XVII — першій половині XIX ст.— коли ще не були зібрані й опубліковані джерела, то й не була можливою дійсно наукова розробка цієї проблеми. Тоді письменники, літописці, історики здебільшого обмежувалися тим, що висували більш чи менш вірогідні догадки, часто намагалися пов'язати походження козацтва з яким-небудь іншим народом, назва якого асоціюється з словом «козак», а дехто з них навіть видумував народ, який ніколи не існував, виводячи від нього козаків.
Так, польський історик Духінський і письменник Гіадура вигадали якийсь цілий народ, що нібито завоював Україну і потім став відомим під назвою «козаків». Польський письменник Веспасіан Коховський (1630—1699 рр.) виводив назву козаків від диких кіз, бо козаки, мовляв, такі ж прудкі й моторні, як дикі кози. Козацький літописець початку XVIII ст. Григорій Грабянка вважав, що козаки походили від хозар, які були, на його думку, слов'янами. Як і Грабянка, вважали хозар предками українських козаків невідомий автор «Історії русів» та історик другої половини XVIII ст. О. І. Рігельман («Летописное повествование о Малой России»).
Оскільки в перший час серед місцевостей, де найбільше зосереджувалось козаків, був Черкаський повіт, то в Московській державі українських козаків часто називали «черкасами». Тому деякі історики вважали, що українські козаки — це кавказькі черкеси, які переселилися з Кавказу в Україну. Такого погляду дотримувався, зокрема, Д. М. Бантиш-Каменський у своїй праці «Історія Малої Росії», яка вперше була видана в 1822 р. Інші історики пов'язували початки українського козацтва з різними давніми, літописними народами, про яких мало чогось певного відомо — чорними клобуками, бродниками, берендеями та ін. (Г. Ф. Міллер, М. М. Карамзін, С. М. Соловйов та ін.).
Тільки з середини XIX ст., коли розгорнулися збирання, систематизація й публікація історичних джерел, зокрема архівних, актових документів, вивчення виникнення й історії козацтва на Україні почало ставати на науковий грунт. Історики відкинули вигадки й теорії про чужорідне походження козацтва й стали шукати його початки, вивчаючи зовнішні умови, економічні, суспільні й соціальні процеси, які відбувалися в Україні, і виводячи козацтво з середовища українського народу.
Одним з перших по-науковому почав вивчати початкову історію козацтва професор Київського університету В. Б. Антонович. У 1863 р. Київська комісія для розгляду давніх актів під редакцією В. Б. Антоновича видала перший том третьої частини «Архив Юго-Западной России», в якій були зібрані акти про козаків з 1500 по 1648 р. Тут же була опублікована велика вступна розвідка В. Б. Антоновича «Исследование о казачестве по актам с 1500 по 1648 год», у якій він висунув свою теорію походження козацтва, пов'язавши його появу з общинним ладом удільної Русі.
Антонович передусім вважав, що козаки — це не якийсь прийшлий народ, а що вони витворилися з місцевої української людності. Внаслідок татаро-монгольської навали на Подніпров'ї князі й бояри були знищені або втекли на захід, а тут залишилися одні старослов'янські общини. З переходом українських земель під владу Литви на Подніпров'ї для захисту південних кордонів під керівництвом литовських князів («князів із дому Гедиміна») і сформувалося козацтво. «Козаки,— писав Антонович,— є не що інше, як залишки давньослов'янських общин, що збереглися...» М. О. Максимович у своїх історичних листах про козаків придніпровських (Максимович М. А. Собрание сочинений. Т. 1. К, 1876), погодившись з Антоновичем, що козацтво походить із місцевого українського населення, піддав критиці думку Антоновича про роль литовських князів у формуванні козацтва. На його погляд, гедиміно-князівський елемент не мав ніякого значення в утворенні придніпровського козацтва, яке і з'явилось в історії без нього і розвинулось не під його впливом. Розвинулось воно, на думку М. О. Максимовича, в правління Сигізмунда І під начальством Євстафія Дашкевича, який був старостою черкаським і канівським з 1508 по 1536 pp. До того ж часу відноситься і перше гетьманство у козаків, яке почалось у 1516 р. із Предслава Лянцкоронського.
Під впливом критичних зауважень М. О. Максимовича і подальшого вивчення проблеми В. Б. Антонович у пізніших працях «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие» (1885) і бесідах «Про часи козацькі на Україні» (1895—1896) висунув новий погляд на походження козацтва, пов'язуючи його початки з організації прикордонними старостами оборони областей, якими вони управляли.
Не маючи організованої державної військової сили, старости Хмельницькі, брацлавські, вінницькі і особливо канівські та черкаські для оборони своїх місцевостей створювали військові загони з утікачів, що сюди приходили, з «людей», які й ставали першими козаками. «Уже з кінця XV століття,— писав Антонович,— в джерелах з'являється згадка про утворення з цих «людей» нового стану в степах Київщини; — з'являється новий термін, запозичений у татар,— «козаки». Під ним не розуміються ні міщани, ні бояри; цей стан складається з людей вільних, але здебільшого бездомних, які шукають заняття і осідлості».
Про початки козацтва коротко говорив і М. І. Костомаров у вступі до першого тому своєї монографії «Богдан Хмельницький». Козацтво, вважає він, безумовно татарського походження, як і саме слово козак, що означає по-татарському бродягу, вільного воїна, їздця. Після заснування Кримського ханства і заняття ордами чорноморських країн татарські їздці, за своїм власним бажанням, без наказу і часто навіть дозволу своїх старших, нападали на руських мешканців сусідніх держав — Литви і Москви. Таких людей називали козаками.
Руські, відбиваючи напади татар, засвоювали і ті способи та методи війни, якими користувалися їхні вороги і, таким чином, у руських появилось таке саме козацтво, як і в татар.
В Україні, яка в XVI ст. належала Литві, назва «козак» означала воїна, але він, крім того, займався промислами і торгівлею. З посиленням татарських нападів розвивалось і українське козацтво. Важливішими ватажками і організаторами козацтва були старости Хмельницький Предслав Лянцкоронський і черкаський та канівський Євстафій Дашкевич та князь Дмитро Вишневецький.
Козаки, як люди виключно військові, звільнялись від усіх інших повинностей, крім воєнної. Міщани ж виконували тяжкі повинності і зазнавали свавілля старшин і воєвод. Тому міщани самовільно втікали в козаки, а за ними йшли і «хлопи» з сіл, самовільно покидаючи свої тяглові обов'язки. «Із них-то,— пише Костомаров,— і утворилось другого роду козацтво,— вільне, непідлегле існуючому тоді за законом управлінню. Ядром такого вільного козацтва стала Запорізька Січ».
Отже, М. Костомаров бачив у козацтві дві групи: 1) козацтво законне, організоване старостами, представниками уряду і 2) козацьку «вольницю», що з'явилась незалежно від волі і бажання властей.
Польський історик Олександр Яблоновський у своїй праці „Hystoria Rusi poludniowej" (Краків, 1912) початкй козацтва зв'язує з літописними бродниками і чорними клобуками, які відомі ще з Рюриковичів як кочівники причорноморських степів. Десь під кінець XV ст. спадкоємці цих бродників і чорних клобуків, кількістю збільшувані напливом щирослов'янської людності, приймають назву «козаків». Всі ті, хто виходив на здобич у степ, на «козакування», стали називатися «козаками». Отже, на думку Яблоновського, козаки — це степові уходники, здобичники, грабіжники, „hultaje". Такий, приблизно, погляд на козаків як на степових здобичників, розбійників висловив у третій книзі «Курсу російської історії» В. О. Ключевський.
На початку XX ст. по-новому питання про виникнення і початковий період козацтва в Україні розглянув М. С Грушевський у сьомому томі своєї «Історії України-Руси» (Київ — Львів, 1909). Грушевський, як ї більшість українських істориків, вважає, що козацтво виникло з місцевого українського населення. Але в питанні про походження і розвиток козацтва він розрізняє дві сторони; козацтво як побутове явище і як певну організовану суспільну верству, правно-суспільний інститут. «Як явище побутове, — писав Грушевський, — ті прояви українського життя, які в XVI ст. стають нам звісними під технічною назвою «козацтва», — старі як Україна. Се результат відвічної боротьби побуту оселого хліборобського з хижою, розбійничою, кочовою людністю степів, що віками тягнеться все в нових і нових формах, у нових відмінах на тій же території України».
Козацтво українського Подніпров'я з часу свого виникнення, тобто з другої половини XV ст., і протягом першої половини XVI ст. було явищем побутовим, воно не являло собою якогось окремого соціального стану і навіть окремої соціальної групи. Козак цього часу, писав Грушевський, це «з одного боку неоселий, нікуди не приналежний чоловік, в тім ряді як ludzie lozni, гультяї польського права. З другого боку се чоловік, такий, що незалежно від свого становища суспільного,— чи буде то чоловік неоселий, чи оселий міщанин, боярин, пан, — промишляє в українських степах і спеціально займається пограничним спортом, степовим добичництвом, а ще спеціальніше — практикує партизанську війну з татарами».
І тільки в другій половині і особливо наприкінці XVI ст. козацтво, під впливом все частіших і хижіших нападів татар, з усе більшим припливом на Подніпров'я втікачів із північної і західної України через посилення там закріпачення селянства виростає у певну соціальну верству населення і здобуває свою організацію.
Після 1917 р. історики України проблему виникнення козацтва в основному розглядали в загальному плані, без докладного і всебічного аналізу історичних джерел. Причинами появи козацтва вони вважали утиски українського селянства і міщанства з боку польських магнатів і шляхти, що змушували їх втікати на Придніпров'я і там ставати козаками, і, з другого боку, турецькі, татарські напади на Україну, для відбиття яких необхідна була військова сила, якою й стало козацтво. Проблема походження козацтва висвітлювалася у працях К. Г. Гуслистого «Нариси історії України» (Вип. 2. К., 1939), в монографії В. О. Голобуць-кого «Запорожское казачество» (К., 1975), у другій книзі першого тому багатотомної історії Української РСР (К., 1979), у працях О. М. Апанович, у науково-популярній книжці Ю. А. Мицика, С. М. Плохія, І. В. Стороженка «Як козаки воювали» (Дніпропетровськ, 1991) та ін.
У середині і в другій половині XVI ст., особливо після Люблінської унії 1569 р., у зв'язку з різким посиленням кріпосницького й національно-релігійного гніту на західних і північних землях України, на Середньому Подніпров'ї і Побужжі, Брацлавщині швидко збільшувалася кількість людей, зокрема втікачів з селян і міських низів. Не визнаючи влади панів, вони покозачувалися, тобто ставали вільними людьми, козаками. Крім селян і бідних міщан, у козаки йшли й бездомні люди, так звані гультяї, а також деяка частина дрібної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатів і шляхтичів.
Поряд з бідними козаками — «голотою», «сіромою» — серед козацтва були й заможні осілі козаки, які зосереджували в своїх руках землі, мали пасіки, хутори — «зимівники», худобу і для роботи в своїх господарствах використовували працю наймитів, підсусідків, полонених і козацької голоти. Одночасно з веденням свого господарства заможні козаки наживалися і на лихварських операціях, обплутуючи тенетами боргів козацьку голоту й селян. Протягом другої половини XVI ст. козацтво зростало кількісно і поширювалось територіально. Багато козаків жили в Подніпров'ї і Побужжі в селах, хуторах, містечках — на «волості» — і називалися «волосними», «городовими». А тих, що втікали далі на південь, у степи за дніпровські пороги, називали «низовими», «запорізькими».
Виникнення Запорізької Січі та її військово-адміністративний устрій.
Дванадцять порогів (Кодацький, Звонецький, Ненаситець, або Дідпоріг, Вольний та ін.) — гранітні хребти висотою від 4 до 7 м — перерізали Дніпро від правого до лівого берега і тяглися впродовж течії приблизно на 100 км (приблизно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя). Пропливати через пороги, де вода проривалася крізь кам'яні лави з грізним шумом і ревінням, де з води виступали численні скелі, було дуже небезпечно.
Далі на південь, нижче від порогів, Дніпро розливався широкою низовиною, приймав у себе багато приток — Томаківку, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (на Правому березі), Московку, Кінську, Білозерку, Рогачик, Лопатиху (на лівому березі) та ін., які при впаданні в Дніпро створювали непрохідні болотисті плавні, зарослі очеретом і чагарником. По течії, на південь від порогів на пониззі Дніпра, було багато островів — Велика і Мала Хортиця, Великий, Томаківка, Базавлук та ін.
На дніпровських островах, у безкраїх запорізьких степах біля річок, у байраках і балках селилися козаки. Вони ловили рибу й полювали на звіра та птахів, вирощували хліб, випасали худобу, добували мед і віск. Від негоди й холоду вони ховалися в землянках або хатах, зроблених з дерева чи хмизу і обмазаних глиною. Тут, за порогами, козаки жили вільними людьми, не знаючи панського гніту. Великі феодали-магнати і прикордонні королівські старости та державці намагалися поширити владу й за пороги, підкорити собі козаків. Ще більшою була небезпека нападів татар і турків. Ось чому козаки мусили жити по-військовому, організовувалися у громади, ватаги, були завжди озброєні і для кращої оборони будували в різних місцях укріплення — городки, або січі, зроблені з рублених або січених колод.
З часом, очевидно, в 30-х роках XVI ст. окремі січі об'єдналися в одну Запорізьку Січ, або Юш. Перша писемна згадка про Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551) польського історика Мартина Бєльського (1495—1575). Спочатку,Ху середині XVI ст., козацький Кіш був розташований на о. Томаківці, на південь від Хортиці (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл., затоплений тепер водами Каховського водосховища). Після того як у 1593 р. на Січ напали татари і зруйнували всі її укріплення, запорожці в тому ж 1593 р. перенесли Січ на о. Базавлук (Чортомлик), розташований в 20— ЗО км на південний захід від Томаківки. Перенісши свій центр на о. Базавлук, запорожці насипали тут земляні вали, побудували дерев'яні укріплення з сторожовими баштами, оточені глибокими ровами. В них біля бійниць вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон.
Посередині Січі був майдан, де відбувалися військові ради, а навколо майдану півколом стояли різні будівлі — військова канцелярія, пушкарня, майстерні, курені — довгасті низькі приміщення, в яких жили козаки і які були зроблені з лози (пізніше з дерев'яних колод) і вкриті очеретом або шкурами.
Уже наприкінці XVI ст. Запорізька Січ мала чітку військову організацію. Усе козацтво поділялося по 500 чол., якими командували виборні полковники. Полки складалися з сотень на чолі із сотниками, кілька сотень утворювали курені, якими керували отаману. На чолі всього війська козацького стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим (вперше титул гетьмана було офіційно визнано за Богданом Хмельницьким). Безпосередньо Січчю відав кошовий отаман. Канцелярію Січі вів писар. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули. Обозний відав артилерією, суддя — судовими справами. Військовими клейнодами (знаками) були корогви (прапори) і бунчук (довге древко, на кінці якого насаджували мідну або позолочену кулю, з якої звисав жмут волосся подібно до кінського хвоста). Ознакою влади старшого (гетьмана) була булава.
Отжері на початковому етапі історії Запорізької Січі не було повної рівності. Як волосне, так і низове козацтво поділялося на заможних й бідних, козаків, дуків і голоту. Посол австрійського імператора Лясота писав, що серед козацтва були заможні козаки, зокрема «мисливці або власники човнів», і голота — «простий народ, що зветься у них черню».
Заможні запорожці мали човни, запаси зброї, солі, гроші, захоплювали за Січчю «землі й луки», рибні й звірині промисли, де працювали бідні козаки і наймити.
У самій Січі, як засвідчено сучасниками, поряд з повноправними козаками — «товаришами» були й неповноправні — «новики», джури, молодики, пахолки, хлоп'ята, слуги, що обслуговували заможних козаків. За словом одного із сучасників — Старовольського (1628 р.), «новики» протягом трьох років не мали права брати участі у виборах старшин та деяких інших радах і виконували роль слуг у своїх отаманів.
Яскраві образи бідних козаків, «голоти», «сіроми» змальовуються в народних думах та історичних піснях, зокрема в думі про козака Голоту:
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в'язові,
А онучі китайчані — Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Абсолютну більшість запорізьких козаків становили українці, але на Січі були й росіяни, білоруси, поляки, татари й вихідці з інших народностей.
Військове мистецтво козацтва.
У численних походах і боях українське козацтво виробило самобутнє військове мистецтво, виявляло високу воєнну вмілість як на суші, так і на воді. Козаки були озброєні самопалами або рушницями, пістолями, шаблями, списами, застосовували луки й стріли, добре стріляли з гармат. По Дніпру і морю плавали на човнах, які називалися чайками або байдаками, і вміщали 50—70 чол. кожний.
Влучні стрільці, запорожці також прекрасно володіли шаблями, літали, як вихор, на конях і вміли майстерно вести як наступальні, так і оборонні бої. В разі потреби вони швидко будували шанці, а коли для цього не було умов, то перекидали вози голоблями наперед, зв'язували їх ланцюгами і вели бій табором. Як писав Боплан, сотня козаків у таборі не побоїться ні тисячі поляків, ні кількох тисяч татар.
Козаки безмежно любили свою вітчизну і зраду її вважали найтяжчим злочином. Для завоювання волі, визволення своєї землі від іноземних загарбників вони готові були жертвувати навіть власним життям. Прекрасний образ старого козака-патріота створив М. Гоголь у повісті «Тарас Бульба».
Козаки, писав Боплан, пристрастно люблять свободу, віддають перевагу смерті над рабством, через що рідко помирають від хвороби і то в глибокій старості, більшість залишає голови на полі честі. За словами Боплана, козаки були всі високого зросту, дотепні й щирі, міцні здоров'ям, витривалі, легко переносили холод і голод, спеку і спрагу, на війні невтомні, відважні, хоробрі й сміливі і мало дорожили життям.
У час воєнних походів козаки дотримувалися суворої дисципліни, беззастережно підкорялися наказам старшин, їли часто лише сухарі та соломаху (вариво з борошна або пшона). Козаки, говорив Боплан, у час походу завжди тверезі, і якщо буде помічено п'яного, то отаман негайно наказує викинути його за борт (на морі).
Безмірна хоробрість, безстрашна мужність і героїзм, глибокий патріотизм запорізьких козаків викликали повагу і подив усього світу. «Можна,— писав про українських козаків турецький хроніст XVI ст. Наїма, — з певністю сказати, що не знайти на землі людей сміливіших, які б так мало дбали про своє життя і так мало боялися б смерті».
Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії.
Запорізькі козаки мали найтісніші зв'язки з козаками донськими. Багато донських козаків приходили в Запорізьку Січ і жили тут, а на Дон ходили й жили там запорожці. Так, запорізький полковник О. Шафран у 1626 р. у посольському приказі розповідав, що він на Дону живе 18 років і що на Дону перебуває багато його товаришів — запорожців (близько 1000 чол.), а на Запоріжжі донських козаків також багато. А повелося, говорив далі Шафран, у запорожців «з донськими козаками изстари, что меж себя сходятся и живут вместе в одних куренях». Донці й запорожці часто разом ходили у спільні походи проти татар і турків, разом боролися проти шляхетської Польщі.
Запорізьке козацтво разом з донцями, зміцнюючись, ставало дедалі надійнішою перепоною нападам татар і турків, захищало українські землі від турецько-татарських руйнувань.
З кожним роком у відповідь на набіги татар і турків козаки дедалі частіше відправлялися в походи на їхні володіння, громили ворожі сили і визволяли невільників. У 1574 р. відбувся похід козаків у Молдову на чолі з гетьманом Іваном Сверчовським на допомогу молдовському господареві Івоні, який виступив проти Туреччини. У 1577—1578 pp. у Молдову ходили козаки під проводом Івана Підкови, який, після розгрому загонів турецьких військ і зайняття столиці Ясс, був проголошений господарем Молдови. Але в 1578 р. під натиском переважаючих сил турецьких військ і молдовських бояр Підкова змушений був відійти в Україну, був заарештований і на вимогу турецького султана скараний за рішенням польського сейму у Львові 16 червня 1578 р. Героїчний образ Підкови оспіваний Т. Г. Шевченком у поемі «Іван Підкова».
Для захисту південної України від турецько-татарської агресії козацтво використовували і старости прикордонних повітів, які «козакували разом з козаками». Одним з них був український князь Дмитро Іванович Вишневенький, що служив черкаським і канівським старостою з кінця 40-х — у 50-і роки XVI ст. (з перервами). Для захисту від турецько-татарських нападів українських земель у 1554— 1555 pp. на острові Хортиці він збудував замок. Деякий час перебував на службі у російського царя Івана IV. Багато разів козацькі загони на чолі з Вишневецьким ходили в походи на Крим і Туреччину, громили турецько-татарських агресорів, визволяли невільників. У 1563 р. Вишневецький взяв участь у боротьбі претендентів на молдовський престол, але його невеликий загін під Сучавою був оточений і розгромлений, а сам Вишневецький разом з одним із своїх помічників шляхтичем Яном Пясецьким був схоплений і відправлений до Стамбула, де вони обидва були жахливо покарані. Як пише сучасник польський хроніст Мартин Бєльський, «Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру».
Багато істориків вважають, що Вишневецький став прототипом образу козака Байди, оспіваного в народній пісні «В Цариграді на риночку», що пішов на мученицьку смерть, не зрадивши рідної Вітчизни.
Одним з перших видатних козацьких ватажків, які очолювали морські походи козаків на турецько-татарські володіння, був Самійло Кішка. У 70-і роки XVI ст. він потрапив у турецький полон і пробув там близько 25 років. У 1599 р. недалеко від міста Гезлева (тепер Євпаторія) на Чорному морі Кішка підняв на галері повстання невільників-гребців, які перебили яничарів і повернулися в Україну. Ставши гетьманом реєстрового козацтва (1599— 1602), Кішка водив у 1600 р. козаків у складі польсько-шляхетського війська на Волощину, а в 1601—1602 pp.— на Лівонію, де й загинув. Повстання невільників під проводом Кішки оспіване в українській народній думі «Самійло Кішка».
Утворення реєстрового козацтва.
Втечі й покозачення селян позбавляли феодалів робочих рук і збільшували лави «неслухняного», «свавільного» населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити «свавілля» решти козаків, повернути їх у панське ярмо.
СУ 1572 р. коронний гетьман (головнокомандувач польських військ) Ю. Язловецький за наказом польського короля Сигізмунда II Августа набрав на державну службу загін із 300 козаків. Вони вносилися у спеціальні списки (реєстр), звідси пішла їхня назва «реєстрові козаки». Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони не підлягали владі і юрисдикції старост та інших місцевих властей і були підпорядковані призначеному урядом з числа шляхтичів «старшому і судді», який підлягав тільки коронному гетьману і королю.
Влада козацького старшого поширюватися не лише на реєстрових, а й на низових козаків, у зв'язку з чим вони також звільнялися від юрисдикції інших властей і судів — воєводи, старост, міських урядів та ін.
Однак усе це не могло спинити зростання козацтва, пригасити його бойовий дух. Походи проти татар і турків не припинялися. Турецький султан і кримський хан вимагають від польського короля, яким став Стефан Баторій (1575—1586 рр.), приборкати козаків, погрожуючи війною.
Одночасно з цим Польський уряд намагався здійснити свої плани про залучення козаків на державну службу. У 1578 р. в реєстр було включено 500 чол., у 1583 р. — 600, у 1590 р. — 1000 чол. Але кількісним збільшенням реєстрового козацтва уряд не досягав поставленої мети, реєстрові козаки часто діяли разом з нереєстровими.
Виділення козацтва в окремий суспільний стан і перетворення на велику суспільно-політичну силу.
Чисельність козацтва продовжувала збільшуватися. Поступово воно зміцнювалося і виділялося його в окремий суспільний стан. Козаки мали свою особливу організацію з специфічними порядками й характером життя, з своїм центром — Запорізькою Січчю.
Той факт, що козаки, відбиваючи татаро-турецькі напади і влаштовуючи походи на Кримське ханство і турецькі землі, захищали кордони Речі Посполитої, дозволяв їм вважати, що вони несуть державну службу. Якщо це так, то вони — окрема суспільна група, яка не повинна виконувати інших повинностей, крім воєнної, на користь держави чи будь-кого іншого — магнатів, шляхти і т. п.
А уряд своїми заходами (Язловецький, Стефан Баторій), які звільняли козаків від усякої влади, крім влади козацького старшого та інших козацьких старшин, об'єктивно сприяв формуванню таких поглядів козаків на себе і свою роль у суспільстві. Козацтво під кінець XVI ст. вважає, незалежно від того, реєстрове воно чи нереєстрове, що воно — вільний, «непослушний» стан населення, що за свою військову прикордонну службу, яку воно постійно несе на користь держави, має і фактичне і юридичне право на володіння землями і майном, на звільнення від усяких податків і повинностей, на вільне життя взагалі.
Важливе значення у виділенні козацтва в окремий суспільний стан і перетворення його на велику суспільно-політичну силу мали ті соціально-економічні зміни, які сталися після Люблінської унії. На території південно-східної України, яку захищала від татаро-турецьких загарбників місцева людність і ті втікачі, які йшли з західних і північних українських земель, де в той час селянство було вже закріпачене, польські й українські магнати і шляхтичі почали закріпачувати населення, захоплюючи землі, на яких воно сиділо. Для селянства, щоб не потрапити в панське ярмо, залишався один вихід: покозачитися, визнати владу козацьких старшин і разом з усім козацтвом, яке на той час уже створило свій центр — Запорізьку Січ,— вступити в боротьбу з панами за свої землі і право бути вільним хліборобом, проти наступаючого кріпацтва.
Отже, силу і безперервне поповнення своїх рядів козацтво черпало передусім із селянства — місцевого, якому загрожувало покріпачення, і селян-втікачів із Західної та Північної України, які втікали звідти від кріпацького гніту.
Саме ці дві групи українського населення і були основними джерелами формування козацтва, і тими елементами, які, вливаючись наприкінці XVI ст. до лав козацтва, перетворили його на велику суспільно-політичну силу. Це, звичайно, не виключає того, що до складу козацтва потрапляли й вихідці з інших класів і верств тодішнього населення (міщани, дрібні шляхтичі, бояри та ін.), але не вони відігравали вирішальну роль і визначали характер козацтва.
Інтереси боротьби проти іноземного, польсько-шляхетського і взагалі феодально-кріпосницького гніту об'єднували козацтво і селянство. Але оскільки козацтво створило свою військову організацію і свій центр — Запорізьку Січ, набуло великого досвіду боротьби проти ординців, мало своїх досвідчених ватажків, то, зрозуміло, воно й очолило селянську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. Можна вважати, що у тодішніх умовах Запорізька Січ стала початковим етапом у формуванні української державності.
Виділившись на кінець XVI ст. в окремий суспільний стан, ставши значною суспільно-політичною силою, створивши свою організацію і свій військовий центр — Запорізьку Січ козацтво уже на початку 1590-х років широко виступає на боротьбу не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського і взагалі феодально-кріпосницького гніту. Боротьбу цю козацтво веде спільно з основною масою українського експлуатованого люду — селянством. Першими визначними подіями, в яких українське козацтво виступило як велика суспільно-політична сила, були селянсько-козацькі повстання в Україні 1591—1596 pp.
Питання походження козацтва в історіографії.
Українське козацтво, виникнувши другій половині XV ст., протягом XVI ст. виросло в значну суспільно-політичну силу і своєю героїчною боротьбою проти турецько-татарських нападників та участю в перших народних рухах проти польсько-шляхетського панування стало швидко відомим у світі. Ще більшого розголосу козацтво набуло у наступні часи, коли воно очолило народні маси в боротьбі за визволення України і створення самостійної Української держави. Тому й не дивно, що інтерес до походження й історії козацтва виник давно.
Але протягом тривалого часу — в XVII — першій половині XIX ст.— коли ще не були зібрані й опубліковані джерела, то й не була можливою дійсно наукова розробка цієї проблеми. Тоді письменники, літописці, історики здебільшого обмежувалися тим, що висували більш чи менш вірогідні догадки, часто намагалися пов'язати походження козацтва з яким-небудь іншим народом, назва якого асоціюється з словом «козак», а дехто з них навіть видумував народ, який ніколи не існував, виводячи від нього козаків.
Так, польський історик Духінський і письменник Гіадура вигадали якийсь цілий народ, що нібито завоював Україну і потім став відомим під назвою «козаків». Польський письменник Веспасіан Коховський (1630—1699 рр.) виводив назву козаків від диких кіз, бо козаки, мовляв, такі ж прудкі й моторні, як дикі кози. Козацький літописець початку XVIII ст. Григорій Грабянка вважав, що козаки походили від хозар, які були, на його думку, слов'янами. Як і Грабянка, вважали хозар предками українських козаків невідомий автор «Історії русів» та історик другої половини XVIII ст. О. І. Рігельман («Летописное повествование о Малой России»).
Оскільки в перший час серед місцевостей, де найбільше зосереджувалось козаків, був Черкаський повіт, то в Московській державі українських козаків часто називали «черкасами». Тому деякі історики вважали, що українські козаки — це кавказькі черкеси, які переселилися з Кавказу в Україну. Такого погляду дотримувався, зокрема, Д. М. Бантиш-Каменський у своїй праці «Історія Малої Росії», яка вперше була видана в 1822 р. Інші історики пов'язували початки українського козацтва з різними давніми, літописними народами, про яких мало чогось певного відомо — чорними клобуками, бродниками, берендеями та ін. (Г. Ф. Міллер, М. М. Карамзін, С. М. Соловйов та ін.).
Тільки з середини XIX ст., коли розгорнулися збирання, систематизація й публікація історичних джерел, зокрема архівних, актових документів, вивчення виникнення й історії козацтва на Україні почало ставати на науковий грунт. Історики відкинули вигадки й теорії про чужорідне походження козацтва й стали шукати його початки, вивчаючи зовнішні умови, економічні, суспільні й соціальні процеси, які відбувалися в Україні, і виводячи козацтво з середовища українського народу.
Одним з перших по-науковому почав вивчати початкову історію козацтва професор Київського університету В. Б. Антонович. У 1863 р. Київська комісія для розгляду давніх актів під редакцією В. Б. Антоновича видала перший том третьої частини «Архив Юго-Западной России», в якій були зібрані акти про козаків з 1500 по 1648 р. Тут же була опублікована велика вступна розвідка В. Б. Антоновича «Исследование о казачестве по актам с 1500 по 1648 год», у якій він висунув свою теорію походження козацтва, пов'язавши його появу з общинним ладом удільної Русі.
Антонович передусім вважав, що козаки — це не якийсь прийшлий народ, а що вони витворилися з місцевої української людності. Внаслідок татаро-монгольської навали на Подніпров'ї князі й бояри були знищені або втекли на захід, а тут залишилися одні старослов'янські общини. З переходом українських земель під владу Литви на Подніпров'ї для захисту південних кордонів під керівництвом литовських князів («князів із дому Гедиміна») і сформувалося козацтво. «Козаки,— писав Антонович,— є не що інше, як залишки давньослов'янських общин, що збереглися...» М. О. Максимович у своїх історичних листах про козаків придніпровських (Максимович М. А. Собрание сочинений. Т. 1. К, 1876), погодившись з Антоновичем, що козацтво походить із місцевого українського населення, піддав критиці думку Антоновича про роль литовських князів у формуванні козацтва. На його погляд, гедиміно-князівський елемент не мав ніякого значення в утворенні придніпровського козацтва, яке і з'явилось в історії без нього і розвинулось не під його впливом. Розвинулось воно, на думку М. О. Максимовича, в правління Сигізмунда І під начальством Євстафія Дашкевича, який був старостою черкаським і канівським з 1508 по 1536 pp. До того ж часу відноситься і перше гетьманство у козаків, яке почалось у 1516 р. із Предслава Лянцкоронського.
Під впливом критичних зауважень М. О. Максимовича і подальшого вивчення проблеми В. Б. Антонович у пізніших працях «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие» (1885) і бесідах «Про часи козацькі на Україні» (1895—1896) висунув новий погляд на походження козацтва, пов'язуючи його початки з організації прикордонними старостами оборони областей, якими вони управляли.
Не маючи організованої державної військової сили, старости Хмельницькі, брацлавські, вінницькі і особливо канівські та черкаські для оборони своїх місцевостей створювали військові загони з утікачів, що сюди приходили, з «людей», які й ставали першими козаками. «Уже з кінця XV століття,— писав Антонович,— в джерелах з'являється згадка про утворення з цих «людей» нового стану в степах Київщини; — з'являється новий термін, запозичений у татар,— «козаки». Під ним не розуміються ні міщани, ні бояри; цей стан складається з людей вільних, але здебільшого бездомних, які шукають заняття і осідлості».
Про початки козацтва коротко говорив і М. І. Костомаров у вступі до першого тому своєї монографії «Богдан Хмельницький». Козацтво, вважає він, безумовно татарського походження, як і саме слово козак, що означає по-татарському бродягу, вільного воїна, їздця. Після заснування Кримського ханства і заняття ордами чорноморських країн татарські їздці, за своїм власним бажанням, без наказу і часто навіть дозволу своїх старших, нападали на руських мешканців сусідніх держав — Литви і Москви. Таких людей називали козаками.
Руські, відбиваючи напади татар, засвоювали і ті способи та методи війни, якими користувалися їхні вороги і, таким чином, у руських появилось таке саме козацтво, як і в татар.
В Україні, яка в XVI ст. належала Литві, назва «козак» означала воїна, але він, крім того, займався промислами і торгівлею. З посиленням татарських нападів розвивалось і українське козацтво. Важливішими ватажками і організаторами козацтва були старости Хмельницький Предслав Лянцкоронський і черкаський та канівський Євстафій Дашкевич та князь Дмитро Вишневецький.
Козаки, як люди виключно військові, звільнялись від усіх інших повинностей, крім воєнної. Міщани ж виконували тяжкі повинності і зазнавали свавілля старшин і воєвод. Тому міщани самовільно втікали в козаки, а за ними йшли і «хлопи» з сіл, самовільно покидаючи свої тяглові обов'язки. «Із них-то,— пише Костомаров,— і утворилось другого роду козацтво,— вільне, непідлегле існуючому тоді за законом управлінню. Ядром такого вільного козацтва стала Запорізька Січ».
Отже, М. Костомаров бачив у козацтві дві групи: 1) козацтво законне, організоване старостами, представниками уряду і 2) козацьку «вольницю», що з'явилась незалежно від волі і бажання властей.
Польський історик Олександр Яблоновський у своїй праці „Hystoria Rusi poludniowej" (Краків, 1912) початкй козацтва зв'язує з літописними бродниками і чорними клобуками, які відомі ще з Рюриковичів як кочівники причорноморських степів. Десь під кінець XV ст. спадкоємці цих бродників і чорних клобуків, кількістю збільшувані напливом щирослов'янської людності, приймають назву «козаків». Всі ті, хто виходив на здобич у степ, на «козакування», стали називатися «козаками». Отже, на думку Яблоновського, козаки — це степові уходники, здобичники, грабіжники, „hultaje". Такий, приблизно, погляд на козаків як на степових здобичників, розбійників висловив у третій книзі «Курсу російської історії» В. О. Ключевський.
На початку XX ст. по-новому питання про виникнення і початковий період козацтва в Україні розглянув М. С Грушевський у сьомому томі своєї «Історії України-Руси» (Київ — Львів, 1909). Грушевський, як ї більшість українських істориків, вважає, що козацтво виникло з місцевого українського населення. Але в питанні про походження і розвиток козацтва він розрізняє дві сторони; козацтво як побутове явище і як певну організовану суспільну верству, правно-суспільний інститут. «Як явище побутове, — писав Грушевський, — ті прояви українського життя, які в XVI ст. стають нам звісними під технічною назвою «козацтва», — старі як Україна. Се результат відвічної боротьби побуту оселого хліборобського з хижою, розбійничою, кочовою людністю степів, що віками тягнеться все в нових і нових формах, у нових відмінах на тій же території України».
Козацтво українського Подніпров'я з часу свого виникнення, тобто з другої половини XV ст., і протягом першої половини XVI ст. було явищем побутовим, воно не являло собою якогось окремого соціального стану і навіть окремої соціальної групи. Козак цього часу, писав Грушевський, це «з одного боку неоселий, нікуди не приналежний чоловік, в тім ряді як ludzie lozni, гультяї польського права. З другого боку се чоловік, такий, що незалежно від свого становища суспільного,— чи буде то чоловік неоселий, чи оселий міщанин, боярин, пан, — промишляє в українських степах і спеціально займається пограничним спортом, степовим добичництвом, а ще спеціальніше — практикує партизанську війну з татарами».
І тільки в другій половині і особливо наприкінці XVI ст. козацтво, під впливом все частіших і хижіших нападів татар, з усе більшим припливом на Подніпров'я втікачів із північної і західної України через посилення там закріпачення селянства виростає у певну соціальну верству населення і здобуває свою організацію.
Після 1917 р. історики України проблему виникнення козацтва в основному розглядали в загальному плані, без докладного і всебічного аналізу історичних джерел. Причинами появи козацтва вони вважали утиски українського селянства і міщанства з боку польських магнатів і шляхти, що змушували їх втікати на Придніпров'я і там ставати козаками, і, з другого боку, турецькі, татарські напади на Україну, для відбиття яких необхідна була військова сила, якою й стало козацтво. Проблема походження козацтва висвітлювалася у працях К. Г. Гуслистого «Нариси історії України» (Вип. 2. К., 1939), в монографії В. О. Голобуць-кого «Запорожское казачество» (К., 1975), у другій книзі першого тому багатотомної історії Української РСР (К., 1979), у працях О. М. Апанович, у науково-популярній книжці Ю. А. Мицика, С. М. Плохія, І. В. Стороженка «Як козаки воювали» (Дніпропетровськ, 1991) та ін.
