Рибалко Історія України (частина перша) (1995)

4. Козацько-селянські повстання кінця XVI ст.

Козацько-селянське повстання 1591—1593 pp. під проводом К. Косинського.

Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося наприкінці грудня 1591 р. на Київщині з нападу загону реєстрових козаків і селян на чолі з Криштофом Косинським на місто і замок Білу Церкву, що було резиденцією білоцерківського старости Януига Острозького, сина київського воєводи князя Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козацьких старшин, вихідця з дрібної шляхти, Я. Острозький відібрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою р. Росі), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваючи себе ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєстровців, став на чолі загону повстанців, що напали на Білу Церкву.

Повстанці, підтримані міщанами, оволоділи містом і замком, захопили будинки старости й підстарости, забрали гармати, зброю, припаси, гроші, спалили документи.

У 1592 р. і на початку 1593 р. повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину. Повстанські загони взяли міста Трипілля, Переяслав, Богуслав і напали навіть на Київ та київський замок, де, як визнавав Острозький, «позабирали ґвалтом гармати ліпші, порох і всяку зброю».

Косинський із своїм загоном, який щодня збільшувався, на початку 1593 р. діяв на Волині. Феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні й споряджені військові сили шляхти Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, на чолі яких став київський воєвода К. Острозький. Йому на допомогу з військовими загонами прийшов староста черкаський і канівський Олександр Вишневенький. Біля містечка Щижи (тепер село Чуднівського р-ну Житомирської обл.) протягом тижня повстанці хоробро оборонялися, завдали великих втрат шляхетським військам, a в січні 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. Запорізьке козацтво вирішило всім Кошем іти в Україну і бити панів. Разом з тим Косинський начебто звернувся до російського царя Федора Івановича з проханням прийняти козаків у російське підданство. Російський уряд через тяжкі наслідки Лівонської війни не міг у той час позитивно вирішити поставлене Косинський питання, хоча й послав запорожцям гроші й припаси.

У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися на Подніпров'ї. Проте Косинського підступно було схоплено слугами Вишневенького і вбито. Але й після смерті Косинського восени 1593 р. на Подніпров'ї деякий час точилася боротьба повстанців.

Повстання 1594—1596 рр С. Наливайка.

У 1594 р. козацько-селянське повстання проти магнатів і шляхти спалахнуло знову. Очолив його Северин Наливайко, виходець з м. Гусятина (Поділля), що належало магнатові О. Калиновському. Калиновський із слугами напав на двір Наливайкового батька, який займався кушнірським ремеслом і мав невелику ділянку землі, і побив його так, що той помер. Його дружина з дітьми втекла до Острога.

Наливайко брав участь у козацьких походах проти турків і татар, під час яких набув воєнного досвіду. «Це був красень,— писав сучасник польський хроніст Іоахим Бєльський (1550—1629 рр.), син Мартина Бєльського,— до того людина незвичайна... до того ж прекрасний гармаш».

Повернувшись з Січі, Наливайко якийсь час служив сотником надвірних козаків у князя Острозького. Потім він набрав загін селян, козаків, міщан та всіх охочих, числом близько 2500 чол., і ранньої весни зробив похід проти татар на південь, після чого повернувся на Брацлавщину. У цей час селяни, доведені до відчаю здирствами панів, об'єднувалися в загони, оголошували себе козаками й громили маєтки феодалів. Разом з наливайківцями й міщанами повстанці захопили м. Брацлав, змусивши втікати звідти шляхетський гарнізон.

Щоб заручатися підтримкою і допомогою запорожців, Наливайко у червні 1594 р. направив на Запоріжжя своїх посланців. На чолі загонів запорожців, які вирушили на допомогу Наливайкові на Брацлавщину, став обраний гетьманом полковник реєстрового козацтва Григорій Лобода, який належав до заможних козаків, володів с Сошниками на Київщині, був одружений з шляхтянкою. Він виражав інтереси переважно заможного реєстрового запорізького козацтва, в той час як Наливайко був ватажком бідного, нереєстрового козацтва, всіх знедоволених — селян, міського плебсу, козацької сіроми. Це зумовлювало незгоди, неприязнь, а то й ворожнечу між Наливайком і Лободою та їхніми прихильниками.

Особливо широкого розмаху набув антишляхетський рух восени 1595 p., коли Наливайко і Лобода повернулися з Угорщини, куди вони ходили на допомогу австрійській армії, що діяла там проти турків. Лобода повернувся через Поділля на Київщину, а Наливайко із Закарпаття через Мукачеве, Сваляву і Карпатські гори перейшов у Східну Галичину, звідти на Поділля, а потім на Волинь. На Поділлі він розгромив маєтки Калиновського, на Волині зайняв Луцьк, взяв контрибуцію з шляхти й купців і рушив у Білорусь. Спільно з білоруськими селянами-повстанцями загони Наливайка у листопаді 1595 р. зайняли міста Слуцьк, Бобруйськ, а в грудні — Могильов на Дніпрі. У Білорусі разом з білоруськими повстанськими загонами Савули і Панчохи діяв також загін Матвія Шаули, вихідця з міщан, який, відокремившись від загонів Лободи, з боями пішов угору по Дніпру і дійшов до м. Пропойська (на р. Сожі). Одночасно з українськими й білоруськими селянами на боротьбу проти феодалів стали підніматися й польські селяни. Повстанські загони виникли в Мазовії, в околицях Нейштадта.

Отже, наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькі повстання охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, перекинулись у Білорусь, ставши серйозною загрозою для панування шляхетської Польщі.

Під тиском шляхетських військ, очолюваних литовським гетьманом К. Радзивіллом, Наливайко залишив Могильов і наприкінці січня 1596 р. привів свої загони на Волинь. Проти нього за наказом коронного гетьмана Я. Замойського виступив з коронним військом, що зібралося в Кременці, польський гетьман Станіслав Жолкевський. Наприкінці лютого 1596 р. Жолкевський швидкими переходами рушив на південь Волині, маючи на меті розгромити там Наливайка, не допустивши з'єднання його загонів із загонами Лободи, що діяли тоді на Київщині, і Шаули, який ішов з Білорусі.

Проте Наливайко розгадав намір Жолкевського. З боями він відвів свої загони, що мали близько тисячі повстанців, на Брацлавщину, а потім в уманські ліси. Тоді ж, ранньої весни 1596 p., Лобода під Києвом об'єднався з Шаулою, який повернувся з Білорусі. Біля Білої Церкви всі три повстанські ватажки об'єднали свої сили, що налічували 5—6 тис. чоловік.

Після розгрому під Білою Церквою 23 березня 1596 р. передового загону польсько-шляхетських військ повстанці під натиском переважаючих сил противника змушені були відходити до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, вони стали табором і дали бій, -в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сім'ї — старих, жінок і дітей, повстанці відійшли за Дніпро під Переяслав, а потім рушили далі на схід. Деякі з їхніх керівників мали на меті перейти в межі Російської держави. Через Яготин і Пирятин повстанці вийшли до Лубен, звідки до російського кордону залишилося близько 100 км. Але Жолкевському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. Тоді за 3 км від Лубен, за Сулою, в урочищі Солониця повстанці спорудили укріплений табір, сподіваючись, що їм на допомогу прийдуть запорожці і виручать їх. Вони поставили в чотири ряди вози і навколо влаштували рів і вал, всередині зробили дерев'яні зруби, наповнені землею, на які поставили гармати.

16 травня 1596 р. Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. У таборі спочатку було близько 10 тис. чол., з них боєздатних не більш ніж 3 тис, усі інші — старі, жінки, діти, поранені. Повстанці оборонялися героїчно, але з кожним днем становище ставало дедалі скрутнішим. Не стало борошна й солі, не вистачало паші й фуражу. Повстанці були відрізані від води. Умирали жінки й діти. Гинула худоба. У таборі стояв сморід. Знову спалахнула ворожнеча між наливайківцями і прихильниками Лободи. Наливайківці обвинуватили Лободу в зраді, і його було вбито. Гетьманом повстанці обрали К. Кремпського.

Оскільки становище коронного війська також було тяжким — люди втомилися, не вистачало продовольства й фуражу, а із Запоріжжя на допомогу обложеним вирушили запорізькі козаки, — Жолкевський почав переговори з козаками, обіцяючи амністію.

Після дводенного безперервного обстрілу табору з гармат частина козаків, прихильники Лободи, схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажків і видали їх польським шляхтичам. Але після цього Жолкевський зажадав повернення всіх утікачів-кріпаків їхнім панам. Тоді повстанці заявили, що вони «воліють боронитися до останньої краплі крові». «Бороніться», — відповів Жолкевський. І жовніри, писав Іоахим Бєльський, «кинулися на них, так що не змогли вони ні вишикуватися, ні взятися до зброї. Рубали їх немилосердно, так що на відстані милі або більше лежав труп на трупі. Всіх же їх було в таборі, з черню й жінками, до десяти тисяч, з яких врятувалось з Кремпським не більше тисячі...»

Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де після нелюдських катувань у 1597 р. їх було страчено. Наливайку спочатку відтяли голову, потім тіло четвертували і частини повісили в різних місцях, щоб застрахати народні маси.

Героїчний образ народного ватажка Наливайка оспіваний у піснях і легендах. Він надихав також прогресивних письменників і поетів. Як мужнього борця за волю народну зображували його Т. Шевченко, К. Рилєєв, Іван Ле, М. Вінграновський (історичний твір «Наливайко»).

К. Рилєєв, змальовуючи Наливайка як самовідданого борця проти гнобителів народу, вкладає в його уста такі слова:

Известно мне: погибель ждет

Того, кто первый восстает

На утеснителей народа—

Судьба меня уж обрекла.

Но где, скажи, когда была

Без жертв искуплена свобода?

Погибну я за край родной,—

Я это чувствую, я знаю...

И радостно, отец святой,

Свой жребий я благословляю!

Перші масові селянсько-козацькі повстання 1591 — 1596 pp., в яких українські народні маси виступали проти соціального й національно-релігійного гноблення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, за свою національну гідність, хоч і зазнали поразки, але мали велике значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну самосвідомість.