Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
6. Українсько-російський договір 1654 р. Приєднання України до Росії.
Україна на роздоріжжі.
За шість років війни у численних кривавих битвах український народ величезним напруженням своїх сил здобув багато перемог над польсько-шляхетськими військами. Але завдаючи відчутних ударів Речі Посполитій, Хмельницький у перший час ще не мав наміру відривати Україну від Польської держави. Він стояв, як про це
говорить ряд істориків (В. К. Липинський, Д. I. Дорошенко та ін.), на позиції козацького автономізму, тобто прагнув перетворити козацтво на рівноправний з шляхтою стан, а Україну урівноправити в межах Речі Посполитої з Польщею і Литвою.
Уже в перші роки війни в Україні, та і в Польщі, поширювалися чутки, що Хмельницький хоче відновити «давньоруське» або створити нове князівство, що він титулує себе «князем Русі», що козаки хочуть заснувати незалежну державу. Але тоді для унезалежнення України ще не склалися необхідні передумови. Як відзначав В. К- Липинський, головні учасники війни — неграмотна козаччина і таке ж неграмотне селянство не могли витворити своєї власної державної ідеології, керівна верства — козацькі старшини і шляхта не мали належної ваги, щоб провести в життя свої сепаратистичні плани. Та й гетьман Хмельницький не набув тоді ще всенародної довіри. Лише в ході війни в процесі формування Української козацької держави дедалі більше поширювалася й утверджувалася ідея незалежності цієї держави.
Однак чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький, старшини і народні маси переконувалися, що лише своїми силами без чужої допомоги Україна в той час визволитися з-під влади шляхетської Польщі не могла. Одним із претендентів на роль покровителя України міг бути турецький султан, який мав достатньо сил, щоб протистояти зазіханням Польщі на Україну. Між Хмельницьким і султанським урядом велися переговори. В 1651 р. Оттоманська Порта навіть оголосила про прийняття у васальну залежність гетьмана і Військо Запорізьке. Але реально допомога турецького султана обмежувалася тільки тим, що у бої включалися лише татари, які були дуже ненадійними союзниками і своєю зрадницькою поведінкою, грабунками й забиранням людей у неволю завдавали великого горя населенню України. До того ж не могла зникнути релігійна несумісність православних і мусульман, ненависть до «бусурманів».
Природно, що в цих умовах погляди Хмельницького й населення України зверталися до одновірної Москви. Після першого листа цареві Олексію Михайловичу від 8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв'язки з царським урядом, домагаючись включення Російської держави у війну з шляхетською Польщею. Хмельницький перед московськими послами підкреслював необхідність спільного захисту єдиної для російського і українського народів православної віри, розвінчував перебільшені уявлення про силу шляхетської Польщі, наголошував на великих перевагах, що їх матиме Росія в разі переходу України під владу царя.
У Москві розуміли важливість союзу з Україною, бо він передусім відкривав шлях на південь — до Чорного моря і на захід. Він послаблював Польщу, розладнував можливий союз Хмельницького з Туреччиною, посилював Росію випробуваним 300-тисячним козацьким військом. Але тривалий час, через складні внутрішні й зовнішні умови, а також з розрахунку на ослаблення обох воюючих сторін — Польщі й України, царський уряд займав вичікувальну позицію, обмежуючись відправленням в Україну хліба й солі, дозволом українцям переселятися на окраїнні землі, обміном посольствами.
Особливо пожвавилися зв'язки між Богданом Хмельницьким і російським урядом у 1652—1653 pp.— останні роки визвольної війни. Майже безперервно йшли посольства з України в Москву і з Москви в Україну. У січні 1652 р. Хмельницький послав до Москви свого посланця Івана Іскру. Іскра у посольському приказі заявив, що гетьман і «все військо запорізьке» бажають, щоб «...царськое величество пожаловал велел их принять в свою царского величества сторону...». У грудні 1652 — січні 1653 pp. у Москві провадили переговори Самійло Зарудний з товаришами. Зарудний говорив, щоб цар «...велел их приняти под свою государеву высокую руку...»
6 січня 1653 p. Хмельницький скликав у Чигирині раду старшин, яка вирішила з Польщею не миритись, а продовжувати добиватися прийняття України під високу руку московського царя. У квітні — травні 1653 р. переговори в Москві провадило посольство, очолюване Кіндратом Бурляєм і Силуяном Мужиловським. У розмові з представниками царського уряду 22 квітня посли заявили, що українці з поляками миритися не хочуть і просять царя їх «...принять под свою государеву высокую руку и учинил бы им на неприятелей их на поляков помочь думою и своими государевыми ратными людьми». В свою чергу царський уряд виряджав своїх послів до Богдана Хмельницького, зокрема наприкінці травня 1653 р. виїхали до Чигирина А. Матвеев та І. Фомін.
Ускладнення становища в Україні змусило царський уряд прискорити вирішення питання про її долю. 22 червня 1653 р. в Україну з Москви вирушив стольник Федір Ладижинський з грамотою царя Олексія Михайловича,
в якій давалася згода на перехід України під високу царську руку. Про це в грамоті говорилося так: «И мы, великий государь, возревновав о бозе благою ревностию и возжелев по вас... изволили вас принять под нашу царского величества высокую руку... А ратные наши люди по нашему царского величества указу збираютца и ко ополчению строятца».
Рішення Земського собору 1 жовтня1653 р.
Для остаточного розв'язання питання про відносини України з Росією і початок війни з Польщею. 1 жовтня 1653 р. було винесене на розгляд Земського собору, який зібрався у Грановитій палаті Кремля. В рішенні Земського собору вказується, що «бояре и думные люди», а також кстолники и стряпчие, и дворяне московские, и дьяки, и жильцы, и дворяне ж и дети боярские из городов, и головы стрелецкие, и гости, и гостиные и суконные сотни и черных сотен и дворцовых слобод тяглые люди, и стрельцы» «приговорили», щоб царю «... гетмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское с городами их и землями принять под свою государскую руку».
Земський собор вирішив почати з Польщею війну, «стояти и против польского короля война весть». Для дальшої долі України важливим було визнання Росією України як вільної, незалежної країни. Про це у рішенні Земського собору говорилося так: «Чтоб их не отпустить в подданство турському султану или крымскому хану, потому что они стали присягою королевскою вольные люди».
Присутні на Соборі висловлювали бажання брати участь у війні, говорили, що вони будуть за честь пам'яті батька царя і самого царя Олексія Михайловича «стояти и против литовского короля война весть», служилі люди «за их государскую честь учнут с литовским королём битися, не щадя голов своих и ради помереть за их государскую честь». «А торговые всяких чинов люди вспоможеньем и за их государскую честь головами ж зоими ради помереть...».
Посольство В. Бутурлина. Переяславська рада.
Після ухвали Земського собору 9 жовтня 1653 р. для її здійснення з Москви в Україну було виряджено посольство на чолі з ближнім боярином Василем Васильовичем Бутурліним. Крім Бутурліна, в складі посольства були окольничий І. Алферов і думний дяк Л. Лопухін. А всього в посольстві їхало понад 40 різних сановників і службовців: дев'ять стольників, три стряпчі, сім дворян, 13 піддячих і перекладачів. Посольство супроводжували 200 стрільців з трьома офіцерами.
До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. і було урочисто зустрінуте старшинами. Богдан Хмельницький, який за кілька днів до цього повернувся з-під Жванця в Чигирин, прибув до Переяслава 6 січня 1654 р. і 7 січня відвідав Бутурліна..
Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяславську Раду і оформлення відносин між Україною і Росією українських документів в оригіналах фактично немає. Дізнаємося про ці події передусім з Статейного списку — тобто письмового звіту — посольства В. Бутурліна, в якому, звичайно, події зображуються у вигідному для російського уряду світлі. У цьому списку говориться, що вранці 8 січня у гетьмана відбулася таємна рада з генеральними старшинами й полковниками, на якій, мабуть, обговорювалися умови («статті») переходу України під владу російського царя. ,
Того ж дня, 8 січня, як говориться далі у списку, о другій годині дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду «... слышати совет о деле хотящем совершитися». За короткий час на майдані зібралося «великое множество народу всяких чинов» — козацькі старшини, козаки, селяни, міщани, духівництво, шляхтичі, тих, хто присягали в Переяславі цього дня цареві, перелічуються 284 чол.
Коли народ зібрався, говорилося далі в Статейному списку В. Бутурліна,— в коло вийшли старшини й гетьман. Ставши посередині, Богдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповівши про шестирічну війну проти шляхетської Польщі, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собі «...государя из четырех, кого вы хощете»: турецького султана, кримського хана, польського короля або російського царя. Далі Хмельницький охарактеризував кожного з них. Він сказав, що турецький цар це бусурман: всім вам відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби, і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів,— нікому з вас розповідати не треба. Цей великий християнський государ змилувався над нестерпним пригніченням православної церкви в нашій Малій Росії, не знехтував наших шестирічних безперестанних благань, тепер прихилив до нас милостиве царське серце, зволив прислати до нас своїх великих ближніх людей з своєю царською ласкою, — «... которого естьли со усердием возлюбим, кроме его царския высокия руки, благотишнейшаго пристанища не обрящем. А будет кто с нами не согласует теперь, куды хочет вольная дорога. К сим словам весь народ возопил: волим под царя восточного, православного...» Після цього переяславський полковник Павло Тетеря ходив йо колу і запитував, чи всі так бажають. «Рекли весь народ: вси единодушно. Потом гетман молыл: буди тако. Да господь бог наш сукрепит под его царскою крепкою рукою. А народ по нем вси единогласно возопил: боже, утверди, боже, укрепи, чтоб есми во веки, вси едино были».
Після закінчення Ради Хмельницький і старшини поїхали до «заїзжого» двору, де розміщалося російське посольство. Бутурлін урочисто передав Хмельницькому царську грамоту, яку зачитав присутнім військовий писар. Бутурлін у своїй промові розповів про хід переговорів з Польщею, про попередні зносини Війська Запорізького з Москвою і про рішення царя прийняти під свою руку гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями, а також-допомогти їм «государевими ратними людьми» у боротьбі проти Польщі.
По закінченні цієї зустрічі Хмельницький з старшинами й послами «в кареті» поїхали до соборної Успенської церкви, де місцеве українське духівництво, а також духівництво московське, що прибуло разом з послами, уже підготувалося до прийняття від гетьмана і старшин присяги цареві.
Але прибувши до Успенської церкви, Хмельницький зажадав від російських послів учинити «веру», тобто присягу, від імені царя, що «ему, государю, их, гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское, польскому королю не выдавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать, и хто был шляхтич, или казак и мещанин, и хто в каком чину наперед сево и какие местности у себя имел, и тому б всему быть попрежнему». Бутурлін став доводити, що в Московській державі тільки піддані самодержцю «веру чинят», а того, що «за великого государя веру учинити, николи не бывало и впредь не. будет». Гетьман же і все Військо Запорізьке без всякого сумніву мусять присягти цареві, а «великий государь учнет их держать в своем государском милостивом жалованье, и в призренье, и от недругов их во оборони и в защищенье, и вольностей у них не отымает, и маетностями их, чем кто владеет, великий государь их пожалует, велит им владеть попрежнему».
Але така відповідь Бутурліна не задовольнила Хмельницького та старшин, і вони пішли на двір переяславського полковника Павла Тетері на раду, а посли залишилися, в церкві. З ради Хмельницький присилав до церкви Тетерю й миргородського полковника Лісницького, які переконували послів скласти присягу, але вони знову відмовилися зазначивши, що гетьману і полковникам «непристойно» говорити про «веру» царя, тому що «государское слово пременно не бывает».
Через деякий час Хмельницький і старшини повернулися до церкви і заявили послам, що вони «во всем покладываютца на государеву милость, и веру по евангельской заповеди великому государю вседушно учинить готовы, и за государское многолетное здоровье головы складывать ради; а о своих делах учнут они, гетман и все. Войско Запорожское, бити челом великому государю». Після цього гетьман і старшини "склали присягу, «веру государю учинили на том, что быти им з землями и з городами под государевою высокою рукою навеки неотступным». Отже, Хмельницький і старшини склали присягу за умови, що російські посли гарантували царським словом здійснення висунених ними вимог — оборони країни від зазіхань ворогів, збереження існуючого адміністративного устрою і суспільного ладу.
Склавши присягу, Хмельницький з старшиною поїхали на «заїзжий двір», де Бутурлін урочисто вручив Хмельницькому привезені з Москви корогву (прапор), булаву, ферезею (кафтан), шапку,а також подарунки — «соболі». При врученні кожної речі Бутурлін виголошував промову. Після цього гетьман з товаришами відбув з «заїзжого двору».
9 січня і в найближчі дні в тій же соборній церкві було приведено до присяги «сотников, и ясаулов, и писарей, и казаков и мещан». За московськими даними в Переяславі склали присягу 284 чол.
Бутурлін та інші посли, крім Переяслава, прийняли присягу на вірність російському цареві від населення Чернігова і Ніжина.
10—12 січня 1654 p. гетьман Хмельницький, писар Виговський та інші старшини вели переговори з Бутурліним та іншими царськими послами, де йшлося про різні військові питання (оборона України від можливого польського наступу, відносини з Кримським ханством та ін.) і про внутрішній устрій України. Хмельницький і старшини домагалися, щоб був збережений становий поділ, щоб шляхтич був шляхтичем, а козак козаком, а міщанин міщанином, щоб козаки судилися у полковників і сотників, щоб не відбирали у козаків та їхніх вдів маєтностей, щоб війська козацького було 60 тис, щоб на гетьманську булаву був наданий Чигиринський полк. Бутурлін і посли запевняли,що цар «пожалует их, хто в каком чину был, и ныне будет так же: шляхтич шляхтичем, казак казаком, мещанин мещанином».
12 січня до послів прийшли писар Виговський, військовий суддя Самойло, переяславський полковник Тетеря та інші старшини, тобто, мабуть, більша частина Старшинської ради. Вони сказали послам: «Не изволили де вы при сягать за великого государя нашего его царское величество, и вы де дайте нам письмо за своими руками, чтоб вольностям их, и правом, и маетностям быть попрежнему, для того чтоб всякому полковнику было что показать, приехав в свой полк». На це посли відповіли: «то дело нестаточное, что нам дати вам письмо за руками своими, да и вам о том говорить непристойно. Мы вам и преж сего сказывали, что царское величество вольностей у вас не отимаем, и в городах у вас указал государь до своего государева указу быть попрежнему вашим урядником и судитца по своим правам и маєтностей ваших отнять государ не велит».
До російських послів окремо, без відома гетьмана, прийшла шляхта (Остап Виговський, батько писаря, його син Данило, Силуян Мужиловський та ін.). Шляхтичі говорили, щоб «шляхта была меж Козаков знатна, и судилась бы по своим правом, и маетностям бы за ними быть попрежнему». И приносили на письме имена свои, воєводства и уряды розписали». Але Бутурлін відповів шляхті, що «они делают непристойным обычаем: еще ничево не видя, сами себе пописали воеводства и уряды, чего и в мысль взяти не годилось».
13 січня Хмельницький з старшинами приїхав до Бутурліна з прощальним візитом, передав листа до царя, в якому дякував цареві за те, що він прийняв Військо Запорізьке «под крепкую и высокую руку». 14 січня Бутурлін з товаришами відбув до Києва для прийняття від населення присяги цареві. До інших міст були послані стольники, дворяни й піддячі. Від Хмельницького Бутурлін дістав список міст і- містечок, які були під його владою, їх налічувалося 177. Протягом січня-лютого й провадилося в цих містах і містечках прийняття присяги від населення.
У книгах присяги записано всього 127 338 чол. У цілому населення до складання присяги ставилося лояльно. «По усей Україні увесь народ з охотою тое учинил» і від цього «немалая радость межи народом стала»,— писав літописець Самовидець. Але не скрізь усе пройшло гладко. Відмовились від присяги полки Уманський і Брацлавський, не склали присяги полковник Іван Богун та Іван Сірко. У полках Полтавському і Кропив'янському московських урядовців побили киями. Негативно до переходу України під владу московського царя поставився київський митрополит Сильвестр Косів і деякі інші представники вищого православного духівництва. Митрополит Косів заявив, що він з усім собором не посилав бити чолом государеві про те, щоб йому бути під государською високою рукою, і він з духовними людьми живе сам по собі, ні під чиєю владою.
Отже, внаслідок рішення Переяславської Ради і переговорів у Переяславі було досягнуто угоди про перехід України під «високу руку» московського царя, що зумовлювало військовий союз України з Росією, необхідність передусім виступу російських військ на захист України від наступу польсько-шляхетських військ. Посли від імені царя гарантували збереження незалежної Української держави, її прав і вольностей, Хмельницький, Військо Запорізьке — присягою зобов'язалися вірно служити московському цареві. Це був двобічний договір двох рівноправних держав.
Українське посольство в Москві, Березневі статті1654 р.
Але ні внаслідок Переяславської Ради, ні внаслідок переговорів з російськими послами, крім словесних обіцянок і запевнень від імені царя, Хмельницький і старшини не дістали ніяких документальних актів, які містили б письмові гарантії, визначали умови переходу Української держави під владу московського царя, її становище і взаємовідносини з Росією. Для розв'язання всіх цих питань і юридичного оформлення союзу, досягнутого в Переяславі, було вирішено послати до Москви посольство Війська Запорізького.
Наприкінці січня — у першій половині лютого 1654 р. в Корсуні і Чигирині Хмельницький, Виговський та інші старшини виробляли матеріали для посольства. Ці матеріали набули форми «прохання-чолобитної» до царя, яке дістало назву «Статей», у яких було 23 пункти. Разом з «Статтями» було складено грамоту (листа) Богдана Хмельницького цареві Олексієві Михайловичу, датовану 17 лютого 1654 р. Оригіналів цих документів не знайдено, відомі вони в російських перекладах. У грамоті Хмельницький від імені свого, Війська Запорізького і всього народу «православного Російського» (в оригіналі, очевидно, було Руського), посилаючись на слова московського посольства в Переяславі про згоду царя прийняти Військо Запорізьке під свою високу руку і підтвердити його права й вольності, просив царя права, устави, привілеї і всякі свободи і держави маєтностей «добр» духовних і мирських людей грамотами государевими закріпити навічно, а також «от всех враг наших, ненавидящих, обидящих и ратующих нас, покрывати, соблюдати и крепкою рукою и ратью своею царскою защищати». Все інше посли мали переказати цареві усно.
Хоча царський уряд хотів, щоб до Москви приїхав гетьман Хмельницький або генеральний писар Виговський, очолили українське посольство генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний і переяславський полковник Павло Тетеря. Членів посольства було ще п'ять старшин, при посольстві їхали ігумен Новгород-Сіверського Спаського монастиря Сильвестр, 12 чоловік «товариства», 15 «хлопців». Всього посольство налічувало 61 чол. Разом з посольством їхали шість представників міста Переяслава. З Чигирина посли відбули 17 лютого 1654 р., до Путивля приїхали 25 лютого, до. Москви — 11 березня. Офіційний в'їзд їх до Москви відбувся 12 березня. Зустрічали послів урочисто, на вулицях, якими вони проїжджали, «було людно і ошатно». Розміщено посольство було «в старом денежном дворе».
13 березня в «столовой избе» посли урочисто були прийняті царем, а потім у казенному дворі почали переговори з боярами і думними людьми. Від України переговори вели Самійло Богданович-Зарудний і Павло Тетеря, бід російського уряду — бояри і казанський намісник Олексій Микитович Трубецькой, боярин В. Бутурлін, що раніше очолював посольство в Переяславі, окольничий і коширський намісник князь Петро Петрович Головін і видатний дипломат того часу думний дяк Алмаз Іванов. Внаслідок цих переговорів і з'явилися документи, які визначали становище України і характер взаємовідносин її з Росією в перші часи після Переяславської Ради. Цими документами стали так звані «Статті» Богдана Хмельницького, або Березневі статті 1654 р. (надані 21 березня 1654 р.) і жалувані грамоти Війську Запорізькому і українській шляхті, а також пізніше надана грамота православному духівництву. Оскільки оригіналів Березневих статей не знайдено, до того ж за життя Богдана Хмельницького вони не були опубліковані, то щодо складу «Статей» та їх аутентичності історики висловлювали різні погляди. Г. Ф. Карпов у статті «Переговоры о соединении Малой России с Великой» (Журн. мин. нар. проев. 1871. № 11—12) та I. П. Буцинський у книзі «О Богдане Хмельницком» (Харьков, 1882) вважали, що справжнім списком Березневих статей є список з 14 статей, що його подав князь О. М. Трубецькой Юрію Хмельницькому в жовтні 1659 р. на раді в Переяславі. З часом ця думка спростована, і вказаний список визнано фальсифікатом, створеним у московських канцеляріях. Тепер загальноприйнятим є погляд московського архіваріуса П. А. Шафранова, висловлений ним у статті «О статьях Богдана Хмельницкого (1654 г.)» (Киевская старина, 1889. № И. Т. 27). Шафранов вважає, що 13 березня в Переговорах з представниками царського уряду українські посли виклали статті усно. В запису канцеляристів ці статті були поділені на 20 пунктів. Крім того, бояри звеліли подати промови послів у письмовій формі. 14 березня посли подали «Просительные статьи о правах всего малороссийского народа» в 23 пунктах, підготовлені Хмельницьким і старшинами. До цих «Статей» посли додали документи (привілеї польських королів), що підтверджували права і привілеї, які вони просили. Під «Статтями» 14 березня підписані «государевы указы». 11 статей підтверджено повністю без всяких застережень, а інші або підтверджені з застереженнями або цар вимагав додаткових роз'яснень від послів. 19 березня у царя відбувся відпуск послів, після чого на «казенному дворі» бояри оголосили на їх статті «государев указ» і вислухали їх роз'яснення на незатверджені статті. 21 березня посли одержали статті з 11 пунктів. При від'їзді 27 березня їм були передані Статті в 11 пунктах з «государевыми указами» і жалувані грамоти Війську Запорізькому, православній шляхті, а також грамота про те, що Чигиринському староству бути при гетьманській булаві. Були видані й грамоти
Хмельницькому на спадкове володіння містом Гадячем, а також на Суботів і Новоселицю. Крім того, посли Богданович-Зарудний і Тетеря звернулися, таємно від інших членів посольства, з просьбою до царя надати їм грамоти на володіння Зарудному — на містечко Імліїв Старий з підданими, які там будуть, і з усіма землями, що до нього належать, а Тетері — на містечко Смілу, теж із підданими, які там будуть, і з усіма землями, які до них належать, і з селянами, які будуть на цих землях. Цар надав ці грамоти, але, як про це сказав у 1657 р. Тетеря, Зарудний і Тетеря побоялися показати царські грамоти в Україні, бо якби у війську дізналися про випрошені ними маєтності, то їх би побили.
Як видно із змісту Статей з 11 пунктів і жалуваних грамот, вони повністю охоплюють усі питання, що містилися в 23 статтях,— «проханнях-чолобитних» до царя, поданих послами 14 березня. Отже, Статті в 23 пунктах, як проект Хмельницького, Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можна вважати повним текстом договору між Українською державою і Росією в 1654 р.
Насамперед у цьому договорі, який був передусім військовим, розв'язувалися питання оборони України від посягань інших держав, зокрема шляхетської Польщі і султанської Туреччини та Кримського ханства. Цар зобов'язався навесні того ж 1654 р. «по просухе, как конские кормы учнут быть», почати війну з Польщею; для захисту України від нападів польсько-шляхетських військ на кордоні України російські «ратные люди... есть и впредь стоять учнут (три тисячі і більше)»; в разі нападу кримських татар на територію України цар накаже донським козакам іти, на Крим.
Безумовно, те, що Російська держава віднині погоджувалася виступити на захист України від польсько-турецької агресії, мало позитивне значення для життя українського народу.
По-друге, як видно з «Статей» і жалуваних грамот, Україна переходила під владу російського царя як незалежна самостійна держава, зі збереженням системи суспільного ладу і адміністративного устрою, який склався в ході визвольної війни. В Україні залишався обираний «військом запорізьким» «по прежним их обычаям» гетьман, а також поділ на полки і полковий адміністративний устрій. Реєстр козацький установлювався в 60 тис. чол., всі козаки мали жити «по прежним их правам и привилеям» і судитись «по своим прежним правам», а царські бояри і воєводи в ті військові суди втручатися не повинні. У містах України, як це було обумовлено «Статтями», урядники (війти, бурмистри, лавники, райці) залишалися з місцевого населення, вони ж мали збирати податки з населення і передавати в «государеву казну» царським чиновникам. Зберігалося право гетьмана вступати у зносини з іноземними державами, за винятком польського короля й турецького султана. Про це у п'ятому пункті «Статей» говорилося так: «По сей статье царское величество указал: послов о добрых делах принимать и отпускать; а о каких делех приходили и о чем отпущены будут, о том писать к царському величеству подлинно и вскоре. А которые послы присланы от кого будут царскому величеству с противным делом, и так послов и посланников задерживать в войске и писать об них о указе к царскому величеству вскоре ж, а без указу царского величества назад их не отпускать. А с турским солтаном и с полским королем без указу царского величества не ссылатца».
По-третє, панівні верстви — козацька старшина, заможна частина козацтва, українські шляхтичі і духівництва, піклуючись про збереження самостійності Української держави і непорушність суспільно-економічного ладу, водночас всіма способами прагнули забезпечити свої станові й групові інтереси. Про це свідчить насамперед те, що старшина наполегливо добивалася, а царизм у «Статтях» і грамотах пішов їй назустріч і встановив платню, правда, з місцевих доходів, а також їй, шляхтичам і духівництву ствердив право на володіння маєтностями. Крім того, царський уряд на прохання старшин дуже щедро видавав іменні грамоти на володіння землями. У царській грамоті Війську Запорізькому встановлювалося: «Имений казатцких и земель, которые они имеют для пожитку, отнимати у них и вдов после Козаков остадых у детей не велели, а быти за ними по прежнему.» Повністю підтверджено було права й привілеї української шляхти в спеціальній царській грамоті: «...Шляхте, которые пребывают в нашей царского величества отчине в Малой России, велели быти под нашей царского величества высокою рукою, по прежним их правам и привилиям,- каковы даны им права и привилия и волности от королей полских: а волностей их шляхетцких ни в чем нарушивати не велим, и старших им себе на уряды судовые земские и градцкие выбирати меж себя самим, и маєтностями своими владеть поволили, и судитись им меж себя, по своим правам, поволили». Відповідно до обіцянки, даної в «Статтях», 11 серпня 1654 p. була дана царська грамота українському духівництву, в якій «мы великий государь, наше царское величество» українському духівництву «велели на их маетности дати наши царского величества жалованные грамоти, что им теми маетностями, по нашей государской милости, владети и дани всякие имати».
Отже, станові інтереси козацьких старшин, козацтва, шляхти, духівництва у «Статтях» і царських грамотах були визначені й забезпечені. У якійсь мірі були застережені й права міщан. У першому пункті «Стаїей» встановлювалося, що урядники в містах (війти, бурмистри, райці й лавники) мали обиратися з місцевої людності, вони мусили «доходы всякие денежные и хлебные збирать на царское величество и отдавать в его государеву казну». І тільки селянство, яке становило основну масу українського народу, ні в «Статтях», ні в жалуваних царських грамотах не дістало ніяких гарантій ні на свої землі й господарства, ні на свої права й вольності, здобуті в тяжких боях визвольної війни. Про селян ідеться лише в 17-му пункті «Просительных статей» з 23 пунктів, підготовлених Хмельницьким та старшиною і поданих українськими послами боярам 14 березня 1654 р. У цьому пункті старшини просили царя, щоб привілеї «нам, на хартиях писаные, с печатьми вислыми, едни на вольности козатцкие, а другой на шляхетцкие дал, чтоб на вечные времена непоколебимо было. А когда то одержим, мы сами смотр меж себя имети будем, и кто казак, тот будет вольность казатцкую иметь, а кто пашенной крестьянин, то будет должность обыклую его царскому величеству отдавать, как и преже сего». На цю просьбу старшин послідувала царська воля: «Быть по их челобитью». Отже, селяни мусили виконувати свою «должность обыклую», а що це изначало — роз'яснень не було.
Хоча документи, які оформляли союз України з Росією за формою мали з боку Хмельницького й старшин характер «чолобитної», а від царя — «жалування», «милості», за змістом вони є договором двох самостійних держав. Про те, що Україна переходила під високу руку московського царя як самостійна держава, свідчать наявність власної території, своєрідного державного устрою, повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки з іноземними державами й роздавати вільні землі за своїм розсудом, вести зносини з Росією, як і інші держави, через Посольський приказ, нарешті, добровільність приєднання України до Москви. Про договірний характер акту 1654 р. свідчать численні пізніші офіційні документи як російські, так і українські. Акт 1654 р. неодноразово називається «трактатом», «договором», «договірними статтями» (1659 p., 1663 p., 1669 p., 1687 p., 1722 p. та ін.). Але укладаючи договір, обидві сторони — і Хмельницький, і царський уряд — переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, добитися повної від неї незалежності, забезпечити самостійність Української держави, а за це цар одержуватиме щорічну грошову данину (трибут). Що це так, засвідчує дальша діяльність Хмельницького: до смерті він вів свою і внутрішню, і зовнішню політику незалежно від Москви. Московський же уряд, укладаючи договір з Україною, мав далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати Українську державу і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися її повної інкорпорації.
Визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. та приєднання України до Росії в історіографії.
Видатними подіями в історії України й Росії, а також в усій європейській історії, були визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. -і перехід України під владу російського царя. Цим пояснюється той великий інтерес, з яким вивчали ці питання історики різних часів і різних класових угруповань.
Польські історики Й. Ролле, Ф. Равіта-Гавронський, О. Яблоновський, Т. Корзон та інші змальовували визвольну війну українського народу 1648—1654 pp. як боротьбу українського «дикунства», «варварства» проти польсько-шляхетської культури, «меча» проти «плуга» і, цілком зрозуміло, різко негативно ставились до переходу України під владу російського царя. Польщу вони змальовували як носія культури, цивілізації в Україні, а український народ як дикунів, які були здатні лише до руйнування, а не до творчої, будівничої праці. Так, зокрема, змальовував українців і польський письменник Генріх Сенкевич у трилогії «Вогнем і мечем», присвяченій визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. На його погляд, українські козаки — це якісь дикі, жорстокі, некультурні люди, п'яниці, ледарі, не здатні до корисної праці.
Російські дореволюційні історики визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. приділили небагато уваги. Побіжні зауваження й окремі фрагменти є в загальних працях і курсах С Соловйова («История России». Т. 10. 1860), В.. Ключевського («Курс русской истории».
Т. 3. 1905), Д. Іловайського («История России». Т. 5. 1905). М. Покровського («Русская история». Т. 3. 1911) та ін. Були опубліковані окремі статті (Г. Карпова, П. Буцинського та деякі інші). Здебільшого у визвольній війні по-великодержавному настроєні російські історики підкреслювали головним чином релігійний момент, ігнорували боротьбу українського народу за створення Української держави, затушовували антифеодальну спрямованість селянських рухів. Наприклад, С. Соловйов, Г. Карпов бачили в акті переходу України під владу російського царя підданство заради збереження православ'я. Як писав Г. Карпов, Україна «Христа ради просилась в подданство» до російського царя. Російські великодержавницькі історики не визнавали українського народу ' приєднання України до Росії намагалися зобразити як возз'єднання єдиного російського народу в Російській державі, а Хмельницького як «возз'єднувача» Русі. Між Україною і Росією начебто був не рівноправний договір, а звичайне підданство, повернення старої «вотчини» під високу руку московських царів.
В Україні визвольна війна, або Хмельниччина, як вона часто називається у фольклорних творах, історичних джерелах і літературі, дістала широке висвітлення. Найважливішими джерелами з цієї проблеми служать козацько-старшинські літописи XVII—XVIII ст. — Самовидця, Григорія Грабянки й Самійла Величка. Велика увага визвольній війні і переходу України під владу російського царя приділена в анонімному політичному творі кінця XVIII — початку XIX ст. «Історії русів», а також у перших узагальнюючих працях «Історія Малої Росії» Д. М. Бантиша-Каменського (1822) та «Історії Малоросії» (1842—1843) М. А. Маркевича. У 1857 р. була опублікована монографія «Богдан Хмельницький» М. І. Костомарова.
Активізувалось дослідження Хмельниччини наприкінці XIX — на початку XX ст. Внаслідок цього з'явилося немало статей—М. Грушевського, С Томашівського, В. Липинського, І. Каманіна та ін. У 1897 р. в Чернівцях, а потім у 1912 р. у Коломиї вийшла праця «Про козацькі часи на Україні» видатного українського історика В. Б. Антоновича. Але найбільшим досягненням у вивченні визвольної війни 1648—1654 pp. є 8 і 9 томи «Історії України-Руси» М. С Грушевського (1916—1931).
М. С. Грушевський та інші українські історики на багатому фактичному матеріалі в цілому зображували події 1648—1654 pp. як боротьбу народних мас України за визволення з-під влади шляхетської Польщі і створення самостійної Української держави. Вони підкреслювали національно-релїгійний момент, але не замовчували й антикріпосницької спрямованості у боротьбі селянства й рядового козацтва. Вони, отже, оцінювали війну-як національно-визвольну, справедливу. Лише П. О. Куліш в останні роки життя, зокрема в праці «История отпадения Малороссии от Польши (1888—1889), став очорняти козацтво, характеризувати його як руйнівну силу, «пустоцвіт» у нашій історії, а Б. Хмельницького як «руйнівника» цивілізації.
Після революції 1917 р. проблеми визвольної війни 1648—1654 pp., зокрема боротьби за створення незалежної Української держави, широко досліджувалися за межами. Радянської України. В самій же Україні історична наука дедалі більше підпорядковувалася партійно-державному диктату, а з початку 30-х років зазнала повного розгрому. Розгорнулася боротьба проти «буржуазної ідеології», «українського буржуазного націоналізму», багато істориків було репресовано.
Але і в цих умовах історики продовжували працю. У 1940 р. була опублікована цінна книга професора М. Н. Петровського «Визвольна війна укра
За шість років війни у численних кривавих битвах український народ величезним напруженням своїх сил здобув багато перемог над польсько-шляхетськими військами. Але завдаючи відчутних ударів Речі Посполитій, Хмельницький у перший час ще не мав наміру відривати Україну від Польської держави. Він стояв, як про це
говорить ряд істориків (В. К. Липинський, Д. I. Дорошенко та ін.), на позиції козацького автономізму, тобто прагнув перетворити козацтво на рівноправний з шляхтою стан, а Україну урівноправити в межах Речі Посполитої з Польщею і Литвою.
Уже в перші роки війни в Україні, та і в Польщі, поширювалися чутки, що Хмельницький хоче відновити «давньоруське» або створити нове князівство, що він титулує себе «князем Русі», що козаки хочуть заснувати незалежну державу. Але тоді для унезалежнення України ще не склалися необхідні передумови. Як відзначав В. К- Липинський, головні учасники війни — неграмотна козаччина і таке ж неграмотне селянство не могли витворити своєї власної державної ідеології, керівна верства — козацькі старшини і шляхта не мали належної ваги, щоб провести в життя свої сепаратистичні плани. Та й гетьман Хмельницький не набув тоді ще всенародної довіри. Лише в ході війни в процесі формування Української козацької держави дедалі більше поширювалася й утверджувалася ідея незалежності цієї держави.
Однак чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький, старшини і народні маси переконувалися, що лише своїми силами без чужої допомоги Україна в той час визволитися з-під влади шляхетської Польщі не могла. Одним із претендентів на роль покровителя України міг бути турецький султан, який мав достатньо сил, щоб протистояти зазіханням Польщі на Україну. Між Хмельницьким і султанським урядом велися переговори. В 1651 р. Оттоманська Порта навіть оголосила про прийняття у васальну залежність гетьмана і Військо Запорізьке. Але реально допомога турецького султана обмежувалася тільки тим, що у бої включалися лише татари, які були дуже ненадійними союзниками і своєю зрадницькою поведінкою, грабунками й забиранням людей у неволю завдавали великого горя населенню України. До того ж не могла зникнути релігійна несумісність православних і мусульман, ненависть до «бусурманів».
Природно, що в цих умовах погляди Хмельницького й населення України зверталися до одновірної Москви. Після першого листа цареві Олексію Михайловичу від 8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв'язки з царським урядом, домагаючись включення Російської держави у війну з шляхетською Польщею. Хмельницький перед московськими послами підкреслював необхідність спільного захисту єдиної для російського і українського народів православної віри, розвінчував перебільшені уявлення про силу шляхетської Польщі, наголошував на великих перевагах, що їх матиме Росія в разі переходу України під владу царя.
У Москві розуміли важливість союзу з Україною, бо він передусім відкривав шлях на південь — до Чорного моря і на захід. Він послаблював Польщу, розладнував можливий союз Хмельницького з Туреччиною, посилював Росію випробуваним 300-тисячним козацьким військом. Але тривалий час, через складні внутрішні й зовнішні умови, а також з розрахунку на ослаблення обох воюючих сторін — Польщі й України, царський уряд займав вичікувальну позицію, обмежуючись відправленням в Україну хліба й солі, дозволом українцям переселятися на окраїнні землі, обміном посольствами.
Особливо пожвавилися зв'язки між Богданом Хмельницьким і російським урядом у 1652—1653 pp.— останні роки визвольної війни. Майже безперервно йшли посольства з України в Москву і з Москви в Україну. У січні 1652 р. Хмельницький послав до Москви свого посланця Івана Іскру. Іскра у посольському приказі заявив, що гетьман і «все військо запорізьке» бажають, щоб «...царськое величество пожаловал велел их принять в свою царского величества сторону...». У грудні 1652 — січні 1653 pp. у Москві провадили переговори Самійло Зарудний з товаришами. Зарудний говорив, щоб цар «...велел их приняти под свою государеву высокую руку...»
6 січня 1653 p. Хмельницький скликав у Чигирині раду старшин, яка вирішила з Польщею не миритись, а продовжувати добиватися прийняття України під високу руку московського царя. У квітні — травні 1653 р. переговори в Москві провадило посольство, очолюване Кіндратом Бурляєм і Силуяном Мужиловським. У розмові з представниками царського уряду 22 квітня посли заявили, що українці з поляками миритися не хочуть і просять царя їх «...принять под свою государеву высокую руку и учинил бы им на неприятелей их на поляков помочь думою и своими государевыми ратными людьми». В свою чергу царський уряд виряджав своїх послів до Богдана Хмельницького, зокрема наприкінці травня 1653 р. виїхали до Чигирина А. Матвеев та І. Фомін.
Ускладнення становища в Україні змусило царський уряд прискорити вирішення питання про її долю. 22 червня 1653 р. в Україну з Москви вирушив стольник Федір Ладижинський з грамотою царя Олексія Михайловича,
Рішення Земського собору 1 жовтня1653 р.
Для остаточного розв'язання питання про відносини України з Росією і початок війни з Польщею. 1 жовтня 1653 р. було винесене на розгляд Земського собору, який зібрався у Грановитій палаті Кремля. В рішенні Земського собору вказується, що «бояре и думные люди», а також кстолники и стряпчие, и дворяне московские, и дьяки, и жильцы, и дворяне ж и дети боярские из городов, и головы стрелецкие, и гости, и гостиные и суконные сотни и черных сотен и дворцовых слобод тяглые люди, и стрельцы» «приговорили», щоб царю «... гетмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское с городами их и землями принять под свою государскую руку».
Земський собор вирішив почати з Польщею війну, «стояти и против польского короля война весть». Для дальшої долі України важливим було визнання Росією України як вільної, незалежної країни. Про це у рішенні Земського собору говорилося так: «Чтоб их не отпустить в подданство турському султану или крымскому хану, потому что они стали присягою королевскою вольные люди».
Присутні на Соборі висловлювали бажання брати участь у війні, говорили, що вони будуть за честь пам'яті батька царя і самого царя Олексія Михайловича «стояти и против литовского короля война весть», служилі люди «за их государскую честь учнут с литовским королём битися, не щадя голов своих и ради помереть за их государскую честь». «А торговые всяких чинов люди вспоможеньем и за их государскую честь головами ж зоими ради помереть...».
Посольство В. Бутурлина. Переяславська рада.
Після ухвали Земського собору 9 жовтня 1653 р. для її здійснення з Москви в Україну було виряджено посольство на чолі з ближнім боярином Василем Васильовичем Бутурліним. Крім Бутурліна, в складі посольства були окольничий І. Алферов і думний дяк Л. Лопухін. А всього в посольстві їхало понад 40 різних сановників і службовців: дев'ять стольників, три стряпчі, сім дворян, 13 піддячих і перекладачів. Посольство супроводжували 200 стрільців з трьома офіцерами.
До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. і було урочисто зустрінуте старшинами. Богдан Хмельницький, який за кілька днів до цього повернувся з-під Жванця в Чигирин, прибув до Переяслава 6 січня 1654 р. і 7 січня відвідав Бутурліна..
Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяславську Раду і оформлення відносин між Україною і Росією українських документів в оригіналах фактично немає. Дізнаємося про ці події передусім з Статейного списку — тобто письмового звіту — посольства В. Бутурліна, в якому, звичайно, події зображуються у вигідному для російського уряду світлі. У цьому списку говориться, що вранці 8 січня у гетьмана відбулася таємна рада з генеральними старшинами й полковниками, на якій, мабуть, обговорювалися умови («статті») переходу України під владу російського царя. ,
Того ж дня, 8 січня, як говориться далі у списку, о другій годині дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду «... слышати совет о деле хотящем совершитися». За короткий час на майдані зібралося «великое множество народу всяких чинов» — козацькі старшини, козаки, селяни, міщани, духівництво, шляхтичі, тих, хто присягали в Переяславі цього дня цареві, перелічуються 284 чол.
Коли народ зібрався, говорилося далі в Статейному списку В. Бутурліна,— в коло вийшли старшини й гетьман. Ставши посередині, Богдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповівши про шестирічну війну проти шляхетської Польщі, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собі «...государя из четырех, кого вы хощете»: турецького султана, кримського хана, польського короля або російського царя. Далі Хмельницький охарактеризував кожного з них. Він сказав, що турецький цар це бусурман: всім вам відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби, і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів,— нікому з вас розповідати не треба. Цей великий християнський государ змилувався над нестерпним пригніченням православної церкви в нашій Малій Росії, не знехтував наших шестирічних безперестанних благань, тепер прихилив до нас милостиве царське серце, зволив прислати до нас своїх великих ближніх людей з своєю царською ласкою, — «... которого естьли со усердием возлюбим, кроме его царския высокия руки, благотишнейшаго пристанища не обрящем. А будет кто с нами не согласует теперь, куды хочет вольная дорога. К сим словам весь народ возопил: волим под царя восточного, православного...» Після цього переяславський полковник Павло Тетеря ходив йо колу і запитував, чи всі так бажають. «Рекли весь народ: вси единодушно. Потом гетман молыл: буди тако. Да господь бог наш сукрепит под его царскою крепкою рукою. А народ по нем вси единогласно возопил: боже, утверди, боже, укрепи, чтоб есми во веки, вси едино были».
Після закінчення Ради Хмельницький і старшини поїхали до «заїзжого» двору, де розміщалося російське посольство. Бутурлін урочисто передав Хмельницькому царську грамоту, яку зачитав присутнім військовий писар. Бутурлін у своїй промові розповів про хід переговорів з Польщею, про попередні зносини Війська Запорізького з Москвою і про рішення царя прийняти під свою руку гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями, а також-допомогти їм «государевими ратними людьми» у боротьбі проти Польщі.
По закінченні цієї зустрічі Хмельницький з старшинами й послами «в кареті» поїхали до соборної Успенської церкви, де місцеве українське духівництво, а також духівництво московське, що прибуло разом з послами, уже підготувалося до прийняття від гетьмана і старшин присяги цареві.
Але прибувши до Успенської церкви, Хмельницький зажадав від російських послів учинити «веру», тобто присягу, від імені царя, що «ему, государю, их, гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское, польскому королю не выдавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать, и хто был шляхтич, или казак и мещанин, и хто в каком чину наперед сево и какие местности у себя имел, и тому б всему быть попрежнему». Бутурлін став доводити, що в Московській державі тільки піддані самодержцю «веру чинят», а того, що «за великого государя веру учинити, николи не бывало и впредь не. будет». Гетьман же і все Військо Запорізьке без всякого сумніву мусять присягти цареві, а «великий государь учнет их держать в своем государском милостивом жалованье, и в призренье, и от недругов их во оборони и в защищенье, и вольностей у них не отымает, и маетностями их, чем кто владеет, великий государь их пожалует, велит им владеть попрежнему».
Але така відповідь Бутурліна не задовольнила Хмельницького та старшин, і вони пішли на двір переяславського полковника Павла Тетері на раду, а посли залишилися, в церкві. З ради Хмельницький присилав до церкви Тетерю й миргородського полковника Лісницького, які переконували послів скласти присягу, але вони знову відмовилися зазначивши, що гетьману і полковникам «непристойно» говорити про «веру» царя, тому що «государское слово пременно не бывает».
Склавши присягу, Хмельницький з старшиною поїхали на «заїзжий двір», де Бутурлін урочисто вручив Хмельницькому привезені з Москви корогву (прапор), булаву, ферезею (кафтан), шапку,а також подарунки — «соболі». При врученні кожної речі Бутурлін виголошував промову. Після цього гетьман з товаришами відбув з «заїзжого двору».
9 січня і в найближчі дні в тій же соборній церкві було приведено до присяги «сотников, и ясаулов, и писарей, и казаков и мещан». За московськими даними в Переяславі склали присягу 284 чол.
Бутурлін та інші посли, крім Переяслава, прийняли присягу на вірність російському цареві від населення Чернігова і Ніжина.
10—12 січня 1654 p. гетьман Хмельницький, писар Виговський та інші старшини вели переговори з Бутурліним та іншими царськими послами, де йшлося про різні військові питання (оборона України від можливого польського наступу, відносини з Кримським ханством та ін.) і про внутрішній устрій України. Хмельницький і старшини домагалися, щоб був збережений становий поділ, щоб шляхтич був шляхтичем, а козак козаком, а міщанин міщанином, щоб козаки судилися у полковників і сотників, щоб не відбирали у козаків та їхніх вдів маєтностей, щоб війська козацького було 60 тис, щоб на гетьманську булаву був наданий Чигиринський полк. Бутурлін і посли запевняли,що цар «пожалует их, хто в каком чину был, и ныне будет так же: шляхтич шляхтичем, казак казаком, мещанин мещанином».
12 січня до послів прийшли писар Виговський, військовий суддя Самойло, переяславський полковник Тетеря та інші старшини, тобто, мабуть, більша частина Старшинської ради. Вони сказали послам: «Не изволили де вы при сягать за великого государя нашего его царское величество, и вы де дайте нам письмо за своими руками, чтоб вольностям их, и правом, и маетностям быть попрежнему, для того чтоб всякому полковнику было что показать, приехав в свой полк». На це посли відповіли: «то дело нестаточное, что нам дати вам письмо за руками своими, да и вам о том говорить непристойно. Мы вам и преж сего сказывали, что царское величество вольностей у вас не отимаем, и в городах у вас указал государь до своего государева указу быть попрежнему вашим урядником и судитца по своим правам и маєтностей ваших отнять государ не велит».
До російських послів окремо, без відома гетьмана, прийшла шляхта (Остап Виговський, батько писаря, його син Данило, Силуян Мужиловський та ін.). Шляхтичі говорили, щоб «шляхта была меж Козаков знатна, и судилась бы по своим правом, и маетностям бы за ними быть попрежнему». И приносили на письме имена свои, воєводства и уряды розписали». Але Бутурлін відповів шляхті, що «они делают непристойным обычаем: еще ничево не видя, сами себе пописали воеводства и уряды, чего и в мысль взяти не годилось».
13 січня Хмельницький з старшинами приїхав до Бутурліна з прощальним візитом, передав листа до царя, в якому дякував цареві за те, що він прийняв Військо Запорізьке «под крепкую и высокую руку». 14 січня Бутурлін з товаришами відбув до Києва для прийняття від населення присяги цареві. До інших міст були послані стольники, дворяни й піддячі. Від Хмельницького Бутурлін дістав список міст і- містечок, які були під його владою, їх налічувалося 177. Протягом січня-лютого й провадилося в цих містах і містечках прийняття присяги від населення.
У книгах присяги записано всього 127 338 чол. У цілому населення до складання присяги ставилося лояльно. «По усей Україні увесь народ з охотою тое учинил» і від цього «немалая радость межи народом стала»,— писав літописець Самовидець. Але не скрізь усе пройшло гладко. Відмовились від присяги полки Уманський і Брацлавський, не склали присяги полковник Іван Богун та Іван Сірко. У полках Полтавському і Кропив'янському московських урядовців побили киями. Негативно до переходу України під владу московського царя поставився київський митрополит Сильвестр Косів і деякі інші представники вищого православного духівництва. Митрополит Косів заявив, що він з усім собором не посилав бити чолом государеві про те, щоб йому бути під государською високою рукою, і він з духовними людьми живе сам по собі, ні під чиєю владою.
Отже, внаслідок рішення Переяславської Ради і переговорів у Переяславі було досягнуто угоди про перехід України під «високу руку» московського царя, що зумовлювало військовий союз України з Росією, необхідність передусім виступу російських військ на захист України від наступу польсько-шляхетських військ. Посли від імені царя гарантували збереження незалежної Української держави, її прав і вольностей, Хмельницький, Військо Запорізьке — присягою зобов'язалися вірно служити московському цареві. Це був двобічний договір двох рівноправних держав.
Українське посольство в Москві, Березневі статті1654 р.
Але ні внаслідок Переяславської Ради, ні внаслідок переговорів з російськими послами, крім словесних обіцянок і запевнень від імені царя, Хмельницький і старшини не дістали ніяких документальних актів, які містили б письмові гарантії, визначали умови переходу Української держави під владу московського царя, її становище і взаємовідносини з Росією. Для розв'язання всіх цих питань і юридичного оформлення союзу, досягнутого в Переяславі, було вирішено послати до Москви посольство Війська Запорізького.
Наприкінці січня — у першій половині лютого 1654 р. в Корсуні і Чигирині Хмельницький, Виговський та інші старшини виробляли матеріали для посольства. Ці матеріали набули форми «прохання-чолобитної» до царя, яке дістало назву «Статей», у яких було 23 пункти. Разом з «Статтями» було складено грамоту (листа) Богдана Хмельницького цареві Олексієві Михайловичу, датовану 17 лютого 1654 р. Оригіналів цих документів не знайдено, відомі вони в російських перекладах. У грамоті Хмельницький від імені свого, Війська Запорізького і всього народу «православного Російського» (в оригіналі, очевидно, було Руського), посилаючись на слова московського посольства в Переяславі про згоду царя прийняти Військо Запорізьке під свою високу руку і підтвердити його права й вольності, просив царя права, устави, привілеї і всякі свободи і держави маєтностей «добр» духовних і мирських людей грамотами государевими закріпити навічно, а також «от всех враг наших, ненавидящих, обидящих и ратующих нас, покрывати, соблюдати и крепкою рукою и ратью своею царскою защищати». Все інше посли мали переказати цареві усно.
Хоча царський уряд хотів, щоб до Москви приїхав гетьман Хмельницький або генеральний писар Виговський, очолили українське посольство генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний і переяславський полковник Павло Тетеря. Членів посольства було ще п'ять старшин, при посольстві їхали ігумен Новгород-Сіверського Спаського монастиря Сильвестр, 12 чоловік «товариства», 15 «хлопців». Всього посольство налічувало 61 чол. Разом з посольством їхали шість представників міста Переяслава. З Чигирина посли відбули 17 лютого 1654 р., до Путивля приїхали 25 лютого, до. Москви — 11 березня. Офіційний в'їзд їх до Москви відбувся 12 березня. Зустрічали послів урочисто, на вулицях, якими вони проїжджали, «було людно і ошатно». Розміщено посольство було «в старом денежном дворе».
13 березня в «столовой избе» посли урочисто були прийняті царем, а потім у казенному дворі почали переговори з боярами і думними людьми. Від України переговори вели Самійло Богданович-Зарудний і Павло Тетеря, бід російського уряду — бояри і казанський намісник Олексій Микитович Трубецькой, боярин В. Бутурлін, що раніше очолював посольство в Переяславі, окольничий і коширський намісник князь Петро Петрович Головін і видатний дипломат того часу думний дяк Алмаз Іванов. Внаслідок цих переговорів і з'явилися документи, які визначали становище України і характер взаємовідносин її з Росією в перші часи після Переяславської Ради. Цими документами стали так звані «Статті» Богдана Хмельницького, або Березневі статті 1654 р. (надані 21 березня 1654 р.) і жалувані грамоти Війську Запорізькому і українській шляхті, а також пізніше надана грамота православному духівництву. Оскільки оригіналів Березневих статей не знайдено, до того ж за життя Богдана Хмельницького вони не були опубліковані, то щодо складу «Статей» та їх аутентичності історики висловлювали різні погляди. Г. Ф. Карпов у статті «Переговоры о соединении Малой России с Великой» (Журн. мин. нар. проев. 1871. № 11—12) та I. П. Буцинський у книзі «О Богдане Хмельницком» (Харьков, 1882) вважали, що справжнім списком Березневих статей є список з 14 статей, що його подав князь О. М. Трубецькой Юрію Хмельницькому в жовтні 1659 р. на раді в Переяславі. З часом ця думка спростована, і вказаний список визнано фальсифікатом, створеним у московських канцеляріях. Тепер загальноприйнятим є погляд московського архіваріуса П. А. Шафранова, висловлений ним у статті «О статьях Богдана Хмельницкого (1654 г.)» (Киевская старина, 1889. № И. Т. 27). Шафранов вважає, що 13 березня в Переговорах з представниками царського уряду українські посли виклали статті усно. В запису канцеляристів ці статті були поділені на 20 пунктів. Крім того, бояри звеліли подати промови послів у письмовій формі. 14 березня посли подали «Просительные статьи о правах всего малороссийского народа» в 23 пунктах, підготовлені Хмельницьким і старшинами. До цих «Статей» посли додали документи (привілеї польських королів), що підтверджували права і привілеї, які вони просили. Під «Статтями» 14 березня підписані «государевы указы». 11 статей підтверджено повністю без всяких застережень, а інші або підтверджені з застереженнями або цар вимагав додаткових роз'яснень від послів. 19 березня у царя відбувся відпуск послів, після чого на «казенному дворі» бояри оголосили на їх статті «государев указ» і вислухали їх роз'яснення на незатверджені статті. 21 березня посли одержали статті з 11 пунктів. При від'їзді 27 березня їм були передані Статті в 11 пунктах з «государевыми указами» і жалувані грамоти Війську Запорізькому, православній шляхті, а також грамота про те, що Чигиринському староству бути при гетьманській булаві. Були видані й грамоти
Хмельницькому на спадкове володіння містом Гадячем, а також на Суботів і Новоселицю. Крім того, посли Богданович-Зарудний і Тетеря звернулися, таємно від інших членів посольства, з просьбою до царя надати їм грамоти на володіння Зарудному — на містечко Імліїв Старий з підданими, які там будуть, і з усіма землями, що до нього належать, а Тетері — на містечко Смілу, теж із підданими, які там будуть, і з усіма землями, які до них належать, і з селянами, які будуть на цих землях. Цар надав ці грамоти, але, як про це сказав у 1657 р. Тетеря, Зарудний і Тетеря побоялися показати царські грамоти в Україні, бо якби у війську дізналися про випрошені ними маєтності, то їх би побили.
Як видно із змісту Статей з 11 пунктів і жалуваних грамот, вони повністю охоплюють усі питання, що містилися в 23 статтях,— «проханнях-чолобитних» до царя, поданих послами 14 березня. Отже, Статті в 23 пунктах, як проект Хмельницького, Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можна вважати повним текстом договору між Українською державою і Росією в 1654 р.
Насамперед у цьому договорі, який був передусім військовим, розв'язувалися питання оборони України від посягань інших держав, зокрема шляхетської Польщі і султанської Туреччини та Кримського ханства. Цар зобов'язався навесні того ж 1654 р. «по просухе, как конские кормы учнут быть», почати війну з Польщею; для захисту України від нападів польсько-шляхетських військ на кордоні України російські «ратные люди... есть и впредь стоять учнут (три тисячі і більше)»; в разі нападу кримських татар на територію України цар накаже донським козакам іти, на Крим.
Безумовно, те, що Російська держава віднині погоджувалася виступити на захист України від польсько-турецької агресії, мало позитивне значення для життя українського народу.
По-друге, як видно з «Статей» і жалуваних грамот, Україна переходила під владу російського царя як незалежна самостійна держава, зі збереженням системи суспільного ладу і адміністративного устрою, який склався в ході визвольної війни. В Україні залишався обираний «військом запорізьким» «по прежним их обычаям» гетьман, а також поділ на полки і полковий адміністративний устрій. Реєстр козацький установлювався в 60 тис. чол., всі козаки мали жити «по прежним их правам и привилеям» і судитись «по своим прежним правам», а царські бояри і воєводи в ті військові суди втручатися не повинні. У містах України, як це було обумовлено «Статтями», урядники (війти, бурмистри, лавники, райці) залишалися з місцевого населення, вони ж мали збирати податки з населення і передавати в «государеву казну» царським чиновникам. Зберігалося право гетьмана вступати у зносини з іноземними державами, за винятком польського короля й турецького султана. Про це у п'ятому пункті «Статей» говорилося так: «По сей статье царское величество указал: послов о добрых делах принимать и отпускать; а о каких делех приходили и о чем отпущены будут, о том писать к царському величеству подлинно и вскоре. А которые послы присланы от кого будут царскому величеству с противным делом, и так послов и посланников задерживать в войске и писать об них о указе к царскому величеству вскоре ж, а без указу царского величества назад их не отпускать. А с турским солтаном и с полским королем без указу царского величества не ссылатца».
Отже, станові інтереси козацьких старшин, козацтва, шляхти, духівництва у «Статтях» і царських грамотах були визначені й забезпечені. У якійсь мірі були застережені й права міщан. У першому пункті «Стаїей» встановлювалося, що урядники в містах (війти, бурмистри, райці й лавники) мали обиратися з місцевої людності, вони мусили «доходы всякие денежные и хлебные збирать на царское величество и отдавать в его государеву казну». І тільки селянство, яке становило основну масу українського народу, ні в «Статтях», ні в жалуваних царських грамотах не дістало ніяких гарантій ні на свої землі й господарства, ні на свої права й вольності, здобуті в тяжких боях визвольної війни. Про селян ідеться лише в 17-му пункті «Просительных статей» з 23 пунктів, підготовлених Хмельницьким та старшиною і поданих українськими послами боярам 14 березня 1654 р. У цьому пункті старшини просили царя, щоб привілеї «нам, на хартиях писаные, с печатьми вислыми, едни на вольности козатцкие, а другой на шляхетцкие дал, чтоб на вечные времена непоколебимо было. А когда то одержим, мы сами смотр меж себя имети будем, и кто казак, тот будет вольность казатцкую иметь, а кто пашенной крестьянин, то будет должность обыклую его царскому величеству отдавать, как и преже сего». На цю просьбу старшин послідувала царська воля: «Быть по их челобитью». Отже, селяни мусили виконувати свою «должность обыклую», а що це изначало — роз'яснень не було.
Хоча документи, які оформляли союз України з Росією за формою мали з боку Хмельницького й старшин характер «чолобитної», а від царя — «жалування», «милості», за змістом вони є договором двох самостійних держав. Про те, що Україна переходила під високу руку московського царя як самостійна держава, свідчать наявність власної території, своєрідного державного устрою, повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки з іноземними державами й роздавати вільні землі за своїм розсудом, вести зносини з Росією, як і інші держави, через Посольський приказ, нарешті, добровільність приєднання України до Москви. Про договірний характер акту 1654 р. свідчать численні пізніші офіційні документи як російські, так і українські. Акт 1654 р. неодноразово називається «трактатом», «договором», «договірними статтями» (1659 p., 1663 p., 1669 p., 1687 p., 1722 p. та ін.). Але укладаючи договір, обидві сторони — і Хмельницький, і царський уряд — переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, добитися повної від неї незалежності, забезпечити самостійність Української держави, а за це цар одержуватиме щорічну грошову данину (трибут). Що це так, засвідчує дальша діяльність Хмельницького: до смерті він вів свою і внутрішню, і зовнішню політику незалежно від Москви. Московський же уряд, укладаючи договір з Україною, мав далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати Українську державу і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися її повної інкорпорації.
Визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. та приєднання України до Росії в історіографії.
Видатними подіями в історії України й Росії, а також в усій європейській історії, були визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. -і перехід України під владу російського царя. Цим пояснюється той великий інтерес, з яким вивчали ці питання історики різних часів і різних класових угруповань.
Польські історики Й. Ролле, Ф. Равіта-Гавронський, О. Яблоновський, Т. Корзон та інші змальовували визвольну війну українського народу 1648—1654 pp. як боротьбу українського «дикунства», «варварства» проти польсько-шляхетської культури, «меча» проти «плуга» і, цілком зрозуміло, різко негативно ставились до переходу України під владу російського царя. Польщу вони змальовували як носія культури, цивілізації в Україні, а український народ як дикунів, які були здатні лише до руйнування, а не до творчої, будівничої праці. Так, зокрема, змальовував українців і польський письменник Генріх Сенкевич у трилогії «Вогнем і мечем», присвяченій визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. На його погляд, українські козаки — це якісь дикі, жорстокі, некультурні люди, п'яниці, ледарі, не здатні до корисної праці.
Російські дореволюційні історики визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. приділили небагато уваги. Побіжні зауваження й окремі фрагменти є в загальних працях і курсах С Соловйова («История России». Т. 10. 1860), В.. Ключевського («Курс русской истории».
Т. 3. 1905), Д. Іловайського («История России». Т. 5. 1905). М. Покровського («Русская история». Т. 3. 1911) та ін. Були опубліковані окремі статті (Г. Карпова, П. Буцинського та деякі інші). Здебільшого у визвольній війні по-великодержавному настроєні російські історики підкреслювали головним чином релігійний момент, ігнорували боротьбу українського народу за створення Української держави, затушовували антифеодальну спрямованість селянських рухів. Наприклад, С. Соловйов, Г. Карпов бачили в акті переходу України під владу російського царя підданство заради збереження православ'я. Як писав Г. Карпов, Україна «Христа ради просилась в подданство» до російського царя. Російські великодержавницькі історики не визнавали українського народу ' приєднання України до Росії намагалися зобразити як возз'єднання єдиного російського народу в Російській державі, а Хмельницького як «возз'єднувача» Русі. Між Україною і Росією начебто був не рівноправний договір, а звичайне підданство, повернення старої «вотчини» під високу руку московських царів.
В Україні визвольна війна, або Хмельниччина, як вона часто називається у фольклорних творах, історичних джерелах і літературі, дістала широке висвітлення. Найважливішими джерелами з цієї проблеми служать козацько-старшинські літописи XVII—XVIII ст. — Самовидця, Григорія Грабянки й Самійла Величка. Велика увага визвольній війні і переходу України під владу російського царя приділена в анонімному політичному творі кінця XVIII — початку XIX ст. «Історії русів», а також у перших узагальнюючих працях «Історія Малої Росії» Д. М. Бантиша-Каменського (1822) та «Історії Малоросії» (1842—1843) М. А. Маркевича. У 1857 р. була опублікована монографія «Богдан Хмельницький» М. І. Костомарова.
Активізувалось дослідження Хмельниччини наприкінці XIX — на початку XX ст. Внаслідок цього з'явилося немало статей—М. Грушевського, С Томашівського, В. Липинського, І. Каманіна та ін. У 1897 р. в Чернівцях, а потім у 1912 р. у Коломиї вийшла праця «Про козацькі часи на Україні» видатного українського історика В. Б. Антоновича. Але найбільшим досягненням у вивченні визвольної війни 1648—1654 pp. є 8 і 9 томи «Історії України-Руси» М. С Грушевського (1916—1931).
М. С. Грушевський та інші українські історики на багатому фактичному матеріалі в цілому зображували події 1648—1654 pp. як боротьбу народних мас України за визволення з-під влади шляхетської Польщі і створення самостійної Української держави. Вони підкреслювали національно-релїгійний момент, але не замовчували й антикріпосницької спрямованості у боротьбі селянства й рядового козацтва. Вони, отже, оцінювали війну-як національно-визвольну, справедливу. Лише П. О. Куліш в останні роки життя, зокрема в праці «История отпадения Малороссии от Польши (1888—1889), став очорняти козацтво, характеризувати його як руйнівну силу, «пустоцвіт» у нашій історії, а Б. Хмельницького як «руйнівника» цивілізації.
Після революції 1917 р. проблеми визвольної війни 1648—1654 pp., зокрема боротьби за створення незалежної Української держави, широко досліджувалися за межами. Радянської України. В самій же Україні історична наука дедалі більше підпорядковувалася партійно-державному диктату, а з початку 30-х років зазнала повного розгрому. Розгорнулася боротьба проти «буржуазної ідеології», «українського буржуазного націоналізму», багато істориків було репресовано.
Але і в цих умовах історики продовжували працю. У 1940 р. була опублікована цінна книга професора М. Н. Петровського «Визвольна війна укра
