Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
2. Соціально-економічний розвиток і суспільно-політичний лад в Україні.
Адміністративно-політичний устрій. Лівобережжя (Гетьманщини).
Визвольна війна 1648—1654 pp. закінчилася проголошенням на Переяславській раді 1654 р. входження України до складу Росії.
Але внаслідок складних умов боротьба українського народу за возз'єднання всіх українських земель у складі Української держави не завершилась. Північна Буковина разом з Молдовою, до якої входила, залишилася під гнітом султанської Туреччини, Закарпаття — під владою Угорщини, Східна Галичина — у складі Польщі. Правобережжя за Андрусівським перемир'ям 1667 р. і «Вічним миром» 1686 р. залишилося під владою Польщі. Отже, до складу Росії ввійшла Лівобережна Україна з Києвом, під її впливом перебувало Запоріжжя, яке потім офіційно ввійшло до її складу. У складі Російської держави залишалася Слобожанщина.
Лівобережна Україна з Києвом після Переяславської ради 1654 р. в офіційних документах царського уряду почала називатися Малоросією, а в багатьох місцевих писаних пам'ятках і в усній мові часто іменувалася Гетьманщиною. Вона обіймала територію нинішніх Чернігівської, Полтавської, західну частину Сумської та Харківської областей, східну частину Черкаської, Київської областей.
Як і в усій Росії, верховна влада в Лівобережній Україні належала російському цареві. Здійснювалася вона в перші роки до 1663 р. через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, а з 1663 p. — через Малоросійський приказ.
У перший час у складі Росії, відповідно до Березневих статей 1654 р. і статей, що підписувалися в наступні роки при обранні нових гетьманів, Україна мала своєрідне, якого не мала жодна інша адміністративна одиниця Росії, козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордони.
На чолі управління Україною стояв гетьман, який обирався на Генеральній військовій раді і затверджувався царським урядом. Новообраному гетьманові представник царського уряду вручав клейноди — атрибути гетьманської влади: булаву, бунчук, корогву (прапор) і печатку з зображенням козацького герба: на зеленому тлі козак з мушкетом на плечі. Головна корогва мала малиновий або блакитний чи жовтий колір; прапори полків, сотень, запорізьких куренів були різних кольорів — червоні, жовті, жовто-блакитні, сині, жовто-зелені, зелені, білі, сіро-блакитні та ін. Гетьманові належала безпосередня військова й цивільна влада в Україні. На час відсутності гетьмана або для виконання окремого доручення (наприклад, виступати на чолі частини козацьких військ у який-небудь похід) призначався або обирався з числа старшини так званий наказний гетьман.
При гетьмані існувала генеральна рада, до якої входили полковники й генеральна старшина, що відала управлінням окремими галузями життя (писар, обозний, підскарбій, суддя, хорунжий, бунчужний, осавули). Вони мали обиратися на військовій раді, але насправді часто призначалися гетьманом і затверджувалися царським урядом.
Військовими й адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких на Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. існувало 10: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Очолював полкову адміністрацію полковник, який за звичаєм мав обиратися на полковій раді. Але здебільшого полковників призначав гетьман за погодженням з представниками царського уряду. Помічниками полковника була полкова старшина: обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий.
Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, які мали обиратися на сотенній раді, але часто їх призначав гетьман або полковник. При сотникові була сотенна старшина: писар, отаман сотенного міста, осавул, хорунжий.
Сотні поділялися на курені, очолювані курінними отаманами. Козаки села, які разом становили курінь, підлягали отаману, а селяни — виборному війту.
Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб та інші великі міста), управляли виборні магістрати, а тими, що не мали цього права, ратуші, теж виборні. На чолі міського управління стояли війти, яких спочатку обирало населення, а з часом стали призначати гетьмани або полковники. Вирішальну роль в управлінні містами відігравали заможні групи населення, причому дедалі більше в справи міст втручалася козацька старшина.
В Україні продовжували діяти місцеві суди — генеральний, полкові, сотенні, сільські, міські, які вели судочинство на основі звичаєвого права, Литовських статутів, магдебурзького права, пізніше — російських законів і т. ін.
В усій системі адміністративного управління й судах керівна роль належала козацькій старшині і українським шляхтичам, що з кожним роком зосереджували в своїх руках дедалі більше земель та багатств, поступово перетворюючись на феодалів.
Соціально-економічні наслідки визвольної війни 1648—1654 pp.
Визвольна війна 1648—1654 pp. внесла значні зміни і в соціально економічний розвиток України. Внаслідок героїчної боротьби народних мас був знищений польсько-шляхетський режим, ліквідовані земельні володіння польських та великих українських полонізованих магнатів і шляхтичів, а також католицького духівництва. Ці землі, а також землі вільні, «пустоші» перейшли до відання скарбу Війська Запорізького, тобто перетворилися на феодальну скарбову власність. А села, розташовані на цих землях, стали вільними військовими поселеннями. У цих поселеннях, за переписом 1666 p., налічувалося 24 604 двори, не рахуючи дворів козацьких. Посполиті (так від польського слова «поспільство» — маса, простий народ — називали спочатку селян і міщан, а потім здебільшого селян) позбулися повинностей на користь польських магнатів і шляхтичів, яких не стало, і тривалий час ухилялися від виконання їх на користь скарбу і українських старшин-феодалів, зводячи їх до мінімуму. Отже, на українських землях, які ввійшли до складу ц Російської держави, внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. було серйозно підірвано феодально-кріпосницький лад.
Вільним військовим станом було козацтво, в обов'язки якого входило несення військової служби. За Березневими статтями 1654 р. козацький реєстр мав становити 60 тис. чол. Але козацька старшина, боячись незадоволення козацьких мас, тривалий час не наважувалася приступити до складання реєстру, бо фактично козацтва наприкінці визвольної війни було набагато більше — близько 300 тис. чол. Козаки звільнялися від виплати податків і виконання повинностей на користь гетьманського правління й старшини, які накладалися на посполитих. Козаки також мали право участі у Генеральних військових радах, зокрема у тих, на яких обиралася старшина.
У перший час після визвольної війни 1648—1654 pp. селяни порівняно вільно могли переходити в козацтво, але з кожним роком старшина дедалі більше обмежувала ці переходи. До того ж багато селян не могли ставати козаками через свою бідність, оскільки козаки мусили споряджатися в походи й нести військову службу на власний кошт. «Як осіли люде, — розповідали старожили с. Горчаків Стародубського полку, — тогда можнійшіє пописалися в козаки, а подлійшіє осталися в мужиках».
Населення міст України позбулося гноблення польських магнатів і шляхтичів. Тепер міщани, козаки й козацька старшина дістали можливість вільно займатися промислами й торгівлею.
Отже, визвольна війна, основною рушійною силою якої було селянство, серйозно розхитала й підірвала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Проте повністю вони не були знищені. Насамперед у ході війни не всі феодальні маєтності були ліквідовані. Залишилися земельні володіння в руках православних монастирів і церков, а також частини українських шляхтичів, особливо на півночі Чернігівщини, що брали участь у визвольній війні. Але основне — зберігся старий, феодальний спосіб виробництва, який базувався на феодальній власності на землю і експлуатації феодально-залежного населення.
Феодально-кріпосницька політика козацької старшини.
Українська козацька старшина й панство, які після визвольної війни зосередили в своїх руках політичну владу й стали панівною силою в адміністративному управлінні України, всіляко намагалися заволодіти якнайбільшою кількістю земель і багатств, стати великими землевласниками-феодалами і повністю відновити феодально-кріпосницький гніт та експлуатацію селян, бідних міщан, рядових козаків. Старшина, шляхтичі, вище духівництво прибирали до своїх рук передусім землі.
Універсалами гетьманів, а то й «листами» полковників, царськими грамотами, яких добивалася старшина, надавалися землі і юридично оформлялося старшинське, шляхетське й монастирське землеволодіння.
Основними, найбільш поширеними формами старшинського землеволодіння були рангові маєтності і землі, які ставали довічною, спадковою власністю старшини. Рангові землі давалися із скарбового фонду — вільних військових поселень — старшині гетьманськими універсалами за службу відповідно до посади (рангу — звідси назва рангові) в умовне тимчасове користування для «кормління» на час зайняття даної посади. За своїм характером рангові маєтності були подібними до помісного землеволодіння в Росії. Одержуючи рангові землі, старшина діставала й право на «всякое надежное послушенство» посполитих, що жили на цих землях.
Поряд з ранговими маєтностями старшина одержувала за гетьманськими універсалами й царськими грамотами землі: на «вічне», «зуполне» («повне») володіння; на «вспартє» або «на подпору дому», тобто на підтримку господарства; і «до ласки військової», до розпорядження військової влади.
Одночасно з земельними наданнями від гетьманської адміністрації й царського уряду старшина збільшувала свої земельні володіння й іншими способами. Вона захоплювала вільні, пустуючі землі й заселяла їх втікачами з Правобережжя та інших місць, яких на три — п'ять років звільняла зід виплати податків і виконання повинностей, створюючи таким чином слободи. Минали роки слобід, і ці поселенці ставали підданими старшини. Розширювала свої володіння козацька старшина й скуповуванням, вільним чи примусовим, селянських та козацьких земель, а також прямим, насильним захопленням земельних ділянок, що належали селянам і козакам. Такими ж способами збільшували свої земельні володіння шляхтичі й монастирі.
Поступово відновлювалися і збільшувалися побори й повинності, які мусили виконувати посполиті за користування землею на користь Війська Запорізького, тобто військового скарбу, і на користь старшини. Феодальна рента, яку одержували землевласники, в той час існувала в усіх трьох формах: відробітковій, продуктовій і грошовій.
Селяни й міщани мусили утримувати царські війська, що стояли в Україні, давати продовольство і фураж найманим охотницьким полкам, які були при гетьмані,— компанійцям (кінним) і сердюкам (піхотним), будувати й ремонтувати укріплення, мости, лагодити шляхи, заготовляти сіно й дрова для гетьманського двору тощо. На утримання гетьманської адміністрації, війська, суду посполиті платили велику кількість податків і зборів. Це були стація, яка бралася продовольством і грішми, показанщина (податок на виробництво горілки), тютюнова десятина, яку сплачували селяни, що сіяли тютюн, мита від продажу горілки, дьогтю, тютюну, від млинарського збору за помел зерна, мита на довіз (індукта) і вивіз (евекта) товарів та ін. Збирання мит досить часто віддавалося на відкуп (в оренду).
Одночасно з податками й зборами на користь скарбу і гетьманської адміністрації магістратські і ратушні селяни й міщани платили ще й на утримання магістратів і ратуш.
Козацька старшина, дістаючи землі на «ранг», захоплюючи пустища та інші земельні простори, намагалася всі ці землі перетворити на свої довічні, спадкові володіння, а посполитих, що жили на цих землях, зробити своїми кріпаками. Але відразу цього старшині добитися не вдалося, оскільки серед народних мас ще надто сильними були дух визвольної війни й антикріпосницькі настрої. Через це в перші роки другої половини XVII ст. панщина не набула значного поширення. Залежні від старшини селяни обробляли їхню землю, збирали врожай, косили сіно, рубали дрова і виконували інші роботи. Але основними були чинш і данина. На своє утримання старшина збирала з селян зерно, м'ясо, мед, льон, коноплі тощо. Такий самий характер мали й побори та повинності, що їх виконували селяни в монастирських маєтках.
Економічний розвиток Лівобережної України.
Незважаючи на тривалі війни, спустошливі напади польсько-шляхетських і турецько-татарських військ, на Лівобережжі в другій половині XVII ст. розвивалися сільське господарство, промисли, ремесла, торгівля, зростали міста. Піднесенню продуктивних сил сприяло значне збільшення кількості населення внаслідок масового переселення селян, міщан, козаків на Лівобережжя, зокрема в його південну частину, з Правобережжя, особливо після Андрусівського перемир'я 1667 p. На кінець XVII ст. в Лівобережній Україні проживало близько 1,5 млн чол. населення.
Основними галузями в сільському господарстві були землеробство й скотарство. У землеробстві переважало трипілля, але в багатоземельних малонаселених південних степових районах існувала й перелогова, а в північних лісистих — підсічна, вирубна системи. Як тяглову силу використовували волів і коней. Сільськогосподарські знаряддя, як і раніше, були примітивними. Це були сохи, рала, борони, коси, серпи, граблі, вила, ціпи. У цей час з'явився так званий важкий плуг. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку, просо, вирощували льон, коноплі, тютюн, огірки, капусту, буряки, цибулю, моркву та ін. Через недосконалу техніку землеробства врожаї були низькими: на родючих чорноземах сам-4, сам-5 і тільки інколи сам-8, сам-10, а на піщаних ґрунтах навіть сам-3 і сам-2. Посівні площі розширювалися за рахунок освоєння пустищ і розкорчовування лісових ділянок. Зокрема, значно більшими, у зв'язку з розвитком ґуральництва й пивоваріння, стали площі, зайняті під житом і ячменем, а також під льоном і коноплями, оскільки попит на прядиво зростав як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
На Лівобережжі було багато садів. Розвивалося і скотарство: випасали волів, коней, корів, овець, кіз, розводили свиней. Поширеними були бджільництво, рибальство, полювання. Розвивалася промисловість, причому дедалі більше ставало підприємств мануфактурного типу, в яких існував певний поділ праці і застосовувалася як примусова праця селян, залежних від старшини і монастирів, так і праця вільнонаймана.
Важливе місце в економіці України посідало ґуральництво, яким уже в 70—80-х роках XVII ст. мали право займатися тільки козаки, в першу чергу козацька старшина, та заможні міщани. Було багато вітряних і водяних млинів, що виробляли велику кількість борошна, пшона, круп.
Розвивалися й лісові промисли, особливо добування поташу — білого порошку з деревної золи, що використовувався при виготовленні скла, лугів та ін., а також виробництво дьогтю. Поташних буд найбільше було в північних, лісових місцевостях — на Чернігівщині і Стародубщині. Багато вироблялося також селітри, що йшла на виготовлення пороху. Селітра, як і поташ, користувалася великим попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
На півночі Лівобережжя, особливо на Чернігівщині, Ніжинщині й Стародубщині, зосереджувалася основна частина рудень, де з болотних і озерних руд виплавлялося залізо, з якого виробляли лемеші, чересла, сошники, дріб, картеч для війська тощо. Діяли також гути, в яких виготовлялося віконне скло і скляні вироби.
Промислові підприємства створювалися переважно в маєтках старшини, у володіннях монастирів. Одночасно з промислами розвивалися й різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, бондарське, гончарне, шевське, кравецьке, ткацьке, шкіряне та ін.
Після визвольної війни внаслідок ліквідації хижацького господарювання польських магнатів і шляхтичів, завдяки кращим умовам значно швидше стали розвиватися міста Лівобережжя, яких у 1666 р. разом з сотенними містами й містечками налічувалося близько 90. Серед міських жителів стало багато козаків.
Міста, особливо найбільші — Київ, Переяслав, Чернігів, Стародуб, Ніжин, Новгород-Сіверський, Полтава та ін., — стали значними промисловими й торговими центрами, в яких ремісники й торгові люди становили до третини населення. Широко розвивалося ремесло. Серед міських ремісників, більшість яких об'єднувалися в цехи, були фахівці близько 300 спеціальностей. Серед міського населення зростало соціальне розшарування, внаслідок якого виділялися заможна верхівка міста і збіднілі міщани, міський плебс, який вів боротьбу проти багатіїв. Усі міста, як магістратські, так і ратушні, дедалі більше підпадали під владу козацької старшини.
Розвиток сільського господарства, промислів, ремесла, зростання міст і збільшення кількості міського населення сприяли розширенню товарно-грошових відносин, піднесенню внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Лівобережжя було покрите густою мережою торгів і ярмарків, де продавалися як місцеві сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби (хліб, олія, мед, прядиво, посуд та ін.), так і привізні товари (російські, шльонські (сілезькі) суконні й шовкові тканини, голландське й швабське полотно, дорогі вина, перли та ін.). Купці України торгували з Молдовою, Валахією та іншими землями, що перебували під владою Туреччини, їздили в Данціг, Кенігсберг, Відень, міста Сілезії та в інші місця.
Важливе значення мала торгівля з Росією. У той час У Російській державі все більше посилювався обмін, поступово зростав товарний обіг і невеликі місцеві ринки зливалися в один всеросійський ринок. Економічні зв'язки України з Росією ставали дедалі тіснішими.
Українські купці були постійними гостями в російських містах. Вони вивозили в Росію худобу, шкіри, вовну, віск, горілку, тютюн, мед, сало, поташ, селітру, скло, дзеркала, скляний посуд та інші товари. В Україну з Росії довозилися риба, металеві вироби (цвяхи, голки, ножі, коси та ін.), хутра, особливо соболині, дорогі тканини та ін. У торгівлі з Росією найважливіше місце посідали Стародуб, Чернігів, Кролевець.
Слобідська Україна в другій половині XVII ст.
На схід від Лівобережної України лежала територія Слобідської України, що охоплювала землі, які нині входять до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей. Слобідська Україна була південною окраїною Російської держави. До неї входила частина сучасних Бєлгородської, Курської та Воронезької областей. Вона ще наприкінці XVI ст. була майже безлюдною й зазнавала частих нападів кримських татар. У першій половині і особливо з середини XVII ст. територія Слобожанщини стала швидко заселятися головним чином за рахунок переселенців з Правобережної й Лівобережної України — українських селян, міщан, козаків, які втікали сюди від гніту польських магнатів та шляхтичів, рятуючись «от разоренья, от безбожних ляхов и от татар». Крім того, сюди втікали від гніту панів і російські селяни та старообрядці, що зазнавали релігійних утисків. Поселялися тут і російські служилі люди, які будували укріплення і несли сторожову службу, оберігаючи населення від нападів кримських татар.
Уже в середині XVII ст. переселенці заснували ряд міст — Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харків і багато містечок, сіл, хуторів і слобід (від останього слова пішла й назва Слобідська Україна). Населення швидко зростало, і вже наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на Слобожанщині налічувалося близько 250 тис. українських і російських поселенців.
Втікачі з України переносили на Слобожанщину й козацький устрій, який нагадував лад Лівобережжя. Як і на території Лівобережжя, на Слобожанщині існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. У другій половині XVII ст. тут
було п'ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський), Ізюмський. Усіма справами відали в полку полковник і полкова старшина — обозний, суддя, хорунжий і писар. Слобідські полки в адміністративних і військових питаннях були підпорядковані бєлгородському воєводі, а через нього — спочатку Розрядному приказу в Москві, а з 1688 р. — Посольському приказу.
Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство, в місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли й дьогтю. Видобували також сіль, особливо в районі Тора (в районі нинішнього Слов'янська) й Бахмута.
На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпосницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе й експлуатували населення: підданих селян («пашенних мужиків»), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і «робітних людей», що добували сіль на Торських і Бахмутських соляних промислах.
Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них «послушенство», тобто виконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо — не менше одного-двох днів на тиждень, і платити чинш.
Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, які відбували військову службу, і козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуговували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.
Посилювався також і гніт царизму. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, установлювали повинності й оброки і обмежували права козаків.
Гноблені народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони брали участь у повстанні 1668 p., що розгорнулося на Лівобережжі, а також підняли велике повстання в 1670 р. під впливом селянської війни на чолі з Степаном Разіним.
Політичне та економічне становище Запоріжжя.
На півдні України лежали землі Запорізької Січі, які займали нинішні Запорізьку, Дніпропетровську, частково й Кіровоградську області і після визвольної війни 1648—1654 pp. формально входили до складу Лівобережжя і мусили підпорядковуватись гетьманові. За Андрусівською угодою 1667 р. Запоріжжя мало підкорятись Росії і Польщі. Але фактично Запорізька Січ, не визнаючи вла- щ ди Польщі, мала тісні зв'язки з Росією. За «Вічним миром» 1686 р. Запоріжжя офіційно ввійшло до складу Російської держави.
Центром Запоріжжя в другій половині XVII ст. була Базавлуцька (Чортомлицька) Січ, що містилася в 1593— 1709 pp. на о. Базавлуці, біля нинішнього с Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської обл. Вона займала вигідні позиції (обмивалася гирлами річок — Чортом-лика, Підпільної і Скарбної) і укріплювалась земляним валом заввишки 13 м та ровом. У центрі Січі була велика площа, навколо якої містились козацькі курені й будинки старшини. Тут, у самій Січі, постійно проживало від 6 до 12 тис. січовиків.
Вищим органом влади на Запоріжжі, як і раніше, була військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Але фактично на ній часто не була присутньою значна частина рядових, бідних козаків, яка сторожувала на віддалених від Січі пунктах, працювала в зимівниках старшини і т. ін. На чолі управління Січчю стояли кошовий отаман і його помічники — писар, суддя, осавули. Куренями управляли курінні отамани.
Хоч Запоріжжя адміністративно підпорядковувалося гетьману Лівобережжя, проте кошові отамани часто зносилися безпосередньо з російським урядом. На Запоріжжі стояли загони царських військ, очолювані воєводою.
Запорожці займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, скотарством, особливо конярством і, через постійну загрозу татарсько-турецьких нападів, меншою мірою, ніж населення Лівобережжя, хліборобством. Поширеним заняттям на Січі було ремесло. Запорожці виготовляли човни — чайки, байдаки, дуби, рибальські каюки, виробляли порох, відливали залізні й свинцеві ядра для гармат та ін.
Запоріжжя підтримувало широкі торговельні зносини з Лівобережною і Правобережної Україною, Слобожанщиною, з Росією. Торгувало воно й з Кримом, Туреччиною, Польщею, Литвою. Вивозили запорожці рибу, шкіри, хутро, мед, віск, рогату худобу, коней, довозили хліб, сіль, зброю, боєприпаси, сукна та ін. Як і в інших районах України, на Запоріжжі козацька старшина зосереджувала в своїх руках великі земельні володіння й багатства (хліб, човни, зброю та ін.) й поступово ставила в залежність від себе козацьку голоту, сірому, зокрема з числа втікачів від панського гніту, змушувала її «працювати на себе, Це викликало незадоволення голоти, загострення боротьби. Проте у цей час на Січі не було кріпацтва і сюди стікався всі незадоволені кріпосницьким гнітом. Січ через це відігравала роль важливого осередку антифеодальної боротьби. Запорожці брали участь у всіх антифеодальних pyxax, які розгорталися в Україні.
Разом з тим Запорізька Січ була великою силою у боротьбі проти іноземних загарбників — шляхетської Польщі, султанської Туреччини І кримських татар. Особливо багато успішних походів проти турків і татар здійснили запорожці під проводом Івана Сірка, якого вони вісім разів обирали кошовим отаманом. Сірко походив, очевидно, із козацької слободи Мерефи (біля Харкова). За дві версти від Мерефи він заснував слободу Артемівку, де й жила його сім'я. Під керівництвом Сірка запорожці успішно воювали проти польских шляхтичів, турків і татар. Сірко був талановитим ватажком, кмітливим і мужнім. Татари називали його «урус-шайтаном» («руським чортом»). Помер він 1 серпня 1680 р. і похований у с. Капулівці.
Усні перекази пов'язують з іменем Сірка написання запорожцями турецькому султану листа у відповідь на пропозицію султана Магомета IV Запоріжжю визнати його владу й перейти до нього на службу.
«.Ти — шайтан турецький, — писали запорожці, — проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар?.. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битись із тобою. Вавілонський ти .кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і піесвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда... різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!..
Кошовий Отаман Іван Сірко зо всім кошем запорізьким».
Цей лист став основою для картини І. Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»
Відносини України і кримських татар.
Відносини запорізьких козаків і взагалі України з кримськими татарами в різні часи були неоднако вими. Як відомо, у XV — першій половині XVII ст. відбувалися численні напади татарських орд на українські землі, пограбування їх і виведення в рабство невільників. За підрахунками львівського професора Я. Дашкевича, протягом XV — першої половини XVII ст. татари й турки знищили й вивезли з України близько 2—2,5 млн чол., причому не менше половини з них залишалися в Криму як невільники-раби, багатьох жінок забирали в гареми. Як писав у своїх мемуарах турецький мандрівник Евлія Челебі, за переписом населення 1666—1667 pp. серед населення Кримського ханства тоді було 187 тис. татар, 20 тис. вільних представників інших національностей (вірмени, греки, євреї, караїми) і 920 тис. невільників, в основному українців. Отже, близько чотирьох п'ятих населення Кримського ханства були українці. Наявність великої кількості українців, в тому числі українок-наложниць у гаремах, зумовила певні зміни в генетичному, демографічному і культурному відношеннях у Криму.
З середини XVII ст. стає значно слабшим напруження у відносинах між Україною і Кримом. Зміцніле козацтво, Українська козацька держава стали твердою перепоною для татарських набігів на Україну. Між Україною, передусім Запорізькою Січчю, і кримськими татарами розгортаються політичні, економічні, зокрема торговельні, та інші зв'язки. Гетьмани Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Самойлович, запорізькі кошові отамани намагалися забезпечити мирні відносини з Кримом, укладали договори й союзи з кримськими ханами. Навіть за часів, коли запорізьким кошовим був Іван Сірко, який багато разів воював проти кримців, були періоди, коли між татарами і запоріжцями зберігалися мирні, добросусідські відносини. Відомий факт, що коли гетьман Самойлович
висловив докір Сірку за те, що він дозволяє кочувати й пасти худобу татарам на запорізьких землях, Сірко глузливо відповів, що в татар тепер недорід на траву, а якщо ми, «живучи з татарами по-сусідськи, помагаєм одні одному, то це розумному ніскільки не дивно».
Становище Правобережжя й західноукраїнських земель 1667 р.
На Правобережній Україні в другій половині XVII ст. йшли численні війни, які несли краєві руїни, а народним масам тяжкі страждання. За Андрусівською угодою Правобережжя (без Києва) поверталося під владу шляхетської Польщі. Проте всією територією Правобережжя Польща спочатку оволодіти не змогла, оскільки значна її частина перебувала в руках протурецької групи старшини на чолі з П. Дорошенком. Наприкінці XVII ст. Східна Галичина й Правобережжя залишалися в складі шляхетської Польщі. На цій території тоді проживало 1700—1750 тис. чол. населення. Польські магнати й шляхтичі відновили там тяжкий феодально-кріпосницький гніт і національно-колоніальне гноблення. Були відновлені польський адміністративний устрій, польські органи влади. Правобережжя ділилося на чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське і Подільське, а Східна Галичина — на два: Руське і Белзьке. Воєводства складалися з повітів.
Магнати й шляхтичі, відновивши кріпацтво і скорочуючи земельні наділи селян, примушували їх відробляти на Правобережжі 4—5, а в Галичині 5—6 днів на тиждень. Крім того, селяни мусили виконувати ще різноманітні додаткові повинності (шарварки), платити грошовий чинш, натуральну данину (курей, гусей, яйця, овець, свиней, мед тощо).
Надзвичайно обтяжливими були повинності й податки, якими обкладалися селяни на користь держави (поголовний податок — податок з кожного дорослого члена селянської сім'ї, подимний — від двору, стація — на утримання війська та ін.).
Крім того, селянин перебував у повній владі феодала, який міг його карати, втручатися в особисті справи, продати, подарувати, як річ. Тяжким було й життя міського населення. Міщани платили на користь феодалів і держави численні податки (чинші, капщину, десятину з меду, худоби тощо); виконували повинності (підводну, сторожову, ремонтували фортеці таін.). Польський уряд всіляко гальмував розвиток торгівлі й ремесла в українських містах, що вело до їх застою й деградації.
Польська адміністрація, магнати й шляхтичі посилювали також національне й релігійне гноблення українського населення, намагаючись його денаціоналізувати, полонізувати й покатоличити. Вони закривали православні церкви й монастирі, насильно змушували православних приймати католицтво або уніатство, закривали українські школи, друкарні, знищували книги, переслідували українську мову й культуру. За постановою польського сейму 1696 р. в судах і діловодстві на правобережних українських землях запроваджувалася польська мова, а в Галичині й на Поділлі — латинська. Православні шляхтичі були позбавлені права засідати в сенаті, обіймати будь-які урядові посади.
Північна Буковина в другій половині XVII ст. входила до складу Молдови. її населення терпіло гніт султанської Туреччини. Світські й духовні феодали дедалі більше закріпачували й експлуатували селян. Але особливістю тут було те, що, крім панщини й податків на користь українських і молдовських феодалів, селянам та міщанам доводилося платити данину й турецькому султанові. Крім того, на відміну від Східної Галичини й Правобережжя, на Буковині релігійний гніт набував форми переслідування християн з боку мусульманського духівництва.
Більша частина Закарпатської України в другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. На Закарпатті у той час жило 300 тис. українців, угорців, румунів і словаків. Українські, угорські, австрійські (німецькі) феодали експлуатували селян і міщан. Селяни відробляли 3—4 дні постійної панщини на тиждень та додаткові дні, а також мусили сплачувати різні податки й побори феодалам (за дозвіл на одруження, за право одержати в спадщину батьківське майно та ін.). Зазнавали вони й національно-релігійного гніту. Селяни, бідні міщани протестували, йшли в Карпати до опришківських загонів, що вели боротьбу проти гнобителів.
Таким чином, на всіх українських землях у другій половині XVII ст. посилювалися феодально-кріпосницькі відносини й гноблення народних мас.
Визвольна війна 1648—1654 pp. закінчилася проголошенням на Переяславській раді 1654 р. входження України до складу Росії.
Але внаслідок складних умов боротьба українського народу за возз'єднання всіх українських земель у складі Української держави не завершилась. Північна Буковина разом з Молдовою, до якої входила, залишилася під гнітом султанської Туреччини, Закарпаття — під владою Угорщини, Східна Галичина — у складі Польщі. Правобережжя за Андрусівським перемир'ям 1667 р. і «Вічним миром» 1686 р. залишилося під владою Польщі. Отже, до складу Росії ввійшла Лівобережна Україна з Києвом, під її впливом перебувало Запоріжжя, яке потім офіційно ввійшло до її складу. У складі Російської держави залишалася Слобожанщина.
Лівобережна Україна з Києвом після Переяславської ради 1654 р. в офіційних документах царського уряду почала називатися Малоросією, а в багатьох місцевих писаних пам'ятках і в усній мові часто іменувалася Гетьманщиною. Вона обіймала територію нинішніх Чернігівської, Полтавської, західну частину Сумської та Харківської областей, східну частину Черкаської, Київської областей.
Як і в усій Росії, верховна влада в Лівобережній Україні належала російському цареві. Здійснювалася вона в перші роки до 1663 р. через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, а з 1663 p. — через Малоросійський приказ.
У перший час у складі Росії, відповідно до Березневих статей 1654 р. і статей, що підписувалися в наступні роки при обранні нових гетьманів, Україна мала своєрідне, якого не мала жодна інша адміністративна одиниця Росії, козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордони.
На чолі управління Україною стояв гетьман, який обирався на Генеральній військовій раді і затверджувався царським урядом. Новообраному гетьманові представник царського уряду вручав клейноди — атрибути гетьманської влади: булаву, бунчук, корогву (прапор) і печатку з зображенням козацького герба: на зеленому тлі козак з мушкетом на плечі. Головна корогва мала малиновий або блакитний чи жовтий колір; прапори полків, сотень, запорізьких куренів були різних кольорів — червоні, жовті, жовто-блакитні, сині, жовто-зелені, зелені, білі, сіро-блакитні та ін. Гетьманові належала безпосередня військова й цивільна влада в Україні. На час відсутності гетьмана або для виконання окремого доручення (наприклад, виступати на чолі частини козацьких військ у який-небудь похід) призначався або обирався з числа старшини так званий наказний гетьман.
При гетьмані існувала генеральна рада, до якої входили полковники й генеральна старшина, що відала управлінням окремими галузями життя (писар, обозний, підскарбій, суддя, хорунжий, бунчужний, осавули). Вони мали обиратися на військовій раді, але насправді часто призначалися гетьманом і затверджувалися царським урядом.
Військовими й адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких на Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. існувало 10: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Очолював полкову адміністрацію полковник, який за звичаєм мав обиратися на полковій раді. Але здебільшого полковників призначав гетьман за погодженням з представниками царського уряду. Помічниками полковника була полкова старшина: обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий.
Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, які мали обиратися на сотенній раді, але часто їх призначав гетьман або полковник. При сотникові була сотенна старшина: писар, отаман сотенного міста, осавул, хорунжий.
Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб та інші великі міста), управляли виборні магістрати, а тими, що не мали цього права, ратуші, теж виборні. На чолі міського управління стояли війти, яких спочатку обирало населення, а з часом стали призначати гетьмани або полковники. Вирішальну роль в управлінні містами відігравали заможні групи населення, причому дедалі більше в справи міст втручалася козацька старшина.
В Україні продовжували діяти місцеві суди — генеральний, полкові, сотенні, сільські, міські, які вели судочинство на основі звичаєвого права, Литовських статутів, магдебурзького права, пізніше — російських законів і т. ін.
В усій системі адміністративного управління й судах керівна роль належала козацькій старшині і українським шляхтичам, що з кожним роком зосереджували в своїх руках дедалі більше земель та багатств, поступово перетворюючись на феодалів.
Соціально-економічні наслідки визвольної війни 1648—1654 pp.
Визвольна війна 1648—1654 pp. внесла значні зміни і в соціально економічний розвиток України. Внаслідок героїчної боротьби народних мас був знищений польсько-шляхетський режим, ліквідовані земельні володіння польських та великих українських полонізованих магнатів і шляхтичів, а також католицького духівництва. Ці землі, а також землі вільні, «пустоші» перейшли до відання скарбу Війська Запорізького, тобто перетворилися на феодальну скарбову власність. А села, розташовані на цих землях, стали вільними військовими поселеннями. У цих поселеннях, за переписом 1666 p., налічувалося 24 604 двори, не рахуючи дворів козацьких. Посполиті (так від польського слова «поспільство» — маса, простий народ — називали спочатку селян і міщан, а потім здебільшого селян) позбулися повинностей на користь польських магнатів і шляхтичів, яких не стало, і тривалий час ухилялися від виконання їх на користь скарбу і українських старшин-феодалів, зводячи їх до мінімуму. Отже, на українських землях, які ввійшли до складу ц Російської держави, внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. було серйозно підірвано феодально-кріпосницький лад.
Вільним військовим станом було козацтво, в обов'язки якого входило несення військової служби. За Березневими статтями 1654 р. козацький реєстр мав становити 60 тис. чол. Але козацька старшина, боячись незадоволення козацьких мас, тривалий час не наважувалася приступити до складання реєстру, бо фактично козацтва наприкінці визвольної війни було набагато більше — близько 300 тис. чол. Козаки звільнялися від виплати податків і виконання повинностей на користь гетьманського правління й старшини, які накладалися на посполитих. Козаки також мали право участі у Генеральних військових радах, зокрема у тих, на яких обиралася старшина.
У перший час після визвольної війни 1648—1654 pp. селяни порівняно вільно могли переходити в козацтво, але з кожним роком старшина дедалі більше обмежувала ці переходи. До того ж багато селян не могли ставати козаками через свою бідність, оскільки козаки мусили споряджатися в походи й нести військову службу на власний кошт. «Як осіли люде, — розповідали старожили с. Горчаків Стародубського полку, — тогда можнійшіє пописалися в козаки, а подлійшіє осталися в мужиках».
Населення міст України позбулося гноблення польських магнатів і шляхтичів. Тепер міщани, козаки й козацька старшина дістали можливість вільно займатися промислами й торгівлею.
Отже, визвольна війна, основною рушійною силою якої було селянство, серйозно розхитала й підірвала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Проте повністю вони не були знищені. Насамперед у ході війни не всі феодальні маєтності були ліквідовані. Залишилися земельні володіння в руках православних монастирів і церков, а також частини українських шляхтичів, особливо на півночі Чернігівщини, що брали участь у визвольній війні. Але основне — зберігся старий, феодальний спосіб виробництва, який базувався на феодальній власності на землю і експлуатації феодально-залежного населення.
Феодально-кріпосницька політика козацької старшини.
Українська козацька старшина й панство, які після визвольної війни зосередили в своїх руках політичну владу й стали панівною силою в адміністративному управлінні України, всіляко намагалися заволодіти якнайбільшою кількістю земель і багатств, стати великими землевласниками-феодалами і повністю відновити феодально-кріпосницький гніт та експлуатацію селян, бідних міщан, рядових козаків. Старшина, шляхтичі, вище духівництво прибирали до своїх рук передусім землі.
Універсалами гетьманів, а то й «листами» полковників, царськими грамотами, яких добивалася старшина, надавалися землі і юридично оформлялося старшинське, шляхетське й монастирське землеволодіння.
Основними, найбільш поширеними формами старшинського землеволодіння були рангові маєтності і землі, які ставали довічною, спадковою власністю старшини. Рангові землі давалися із скарбового фонду — вільних військових поселень — старшині гетьманськими універсалами за службу відповідно до посади (рангу — звідси назва рангові) в умовне тимчасове користування для «кормління» на час зайняття даної посади. За своїм характером рангові маєтності були подібними до помісного землеволодіння в Росії. Одержуючи рангові землі, старшина діставала й право на «всякое надежное послушенство» посполитих, що жили на цих землях.
Поряд з ранговими маєтностями старшина одержувала за гетьманськими універсалами й царськими грамотами землі: на «вічне», «зуполне» («повне») володіння; на «вспартє» або «на подпору дому», тобто на підтримку господарства; і «до ласки військової», до розпорядження військової влади.
Поступово відновлювалися і збільшувалися побори й повинності, які мусили виконувати посполиті за користування землею на користь Війська Запорізького, тобто військового скарбу, і на користь старшини. Феодальна рента, яку одержували землевласники, в той час існувала в усіх трьох формах: відробітковій, продуктовій і грошовій.
Селяни й міщани мусили утримувати царські війська, що стояли в Україні, давати продовольство і фураж найманим охотницьким полкам, які були при гетьмані,— компанійцям (кінним) і сердюкам (піхотним), будувати й ремонтувати укріплення, мости, лагодити шляхи, заготовляти сіно й дрова для гетьманського двору тощо. На утримання гетьманської адміністрації, війська, суду посполиті платили велику кількість податків і зборів. Це були стація, яка бралася продовольством і грішми, показанщина (податок на виробництво горілки), тютюнова десятина, яку сплачували селяни, що сіяли тютюн, мита від продажу горілки, дьогтю, тютюну, від млинарського збору за помел зерна, мита на довіз (індукта) і вивіз (евекта) товарів та ін. Збирання мит досить часто віддавалося на відкуп (в оренду).
Одночасно з податками й зборами на користь скарбу і гетьманської адміністрації магістратські і ратушні селяни й міщани платили ще й на утримання магістратів і ратуш.
Козацька старшина, дістаючи землі на «ранг», захоплюючи пустища та інші земельні простори, намагалася всі ці землі перетворити на свої довічні, спадкові володіння, а посполитих, що жили на цих землях, зробити своїми кріпаками. Але відразу цього старшині добитися не вдалося, оскільки серед народних мас ще надто сильними були дух визвольної війни й антикріпосницькі настрої. Через це в перші роки другої половини XVII ст. панщина не набула значного поширення. Залежні від старшини селяни обробляли їхню землю, збирали врожай, косили сіно, рубали дрова і виконували інші роботи. Але основними були чинш і данина. На своє утримання старшина збирала з селян зерно, м'ясо, мед, льон, коноплі тощо. Такий самий характер мали й побори та повинності, що їх виконували селяни в монастирських маєтках.
Економічний розвиток Лівобережної України.
Незважаючи на тривалі війни, спустошливі напади польсько-шляхетських і турецько-татарських військ, на Лівобережжі в другій половині XVII ст. розвивалися сільське господарство, промисли, ремесла, торгівля, зростали міста. Піднесенню продуктивних сил сприяло значне збільшення кількості населення внаслідок масового переселення селян, міщан, козаків на Лівобережжя, зокрема в його південну частину, з Правобережжя, особливо після Андрусівського перемир'я 1667 p. На кінець XVII ст. в Лівобережній Україні проживало близько 1,5 млн чол. населення.
Основними галузями в сільському господарстві були землеробство й скотарство. У землеробстві переважало трипілля, але в багатоземельних малонаселених південних степових районах існувала й перелогова, а в північних лісистих — підсічна, вирубна системи. Як тяглову силу використовували волів і коней. Сільськогосподарські знаряддя, як і раніше, були примітивними. Це були сохи, рала, борони, коси, серпи, граблі, вила, ціпи. У цей час з'явився так званий важкий плуг. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку, просо, вирощували льон, коноплі, тютюн, огірки, капусту, буряки, цибулю, моркву та ін. Через недосконалу техніку землеробства врожаї були низькими: на родючих чорноземах сам-4, сам-5 і тільки інколи сам-8, сам-10, а на піщаних ґрунтах навіть сам-3 і сам-2. Посівні площі розширювалися за рахунок освоєння пустищ і розкорчовування лісових ділянок. Зокрема, значно більшими, у зв'язку з розвитком ґуральництва й пивоваріння, стали площі, зайняті під житом і ячменем, а також під льоном і коноплями, оскільки попит на прядиво зростав як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
На Лівобережжі було багато садів. Розвивалося і скотарство: випасали волів, коней, корів, овець, кіз, розводили свиней. Поширеними були бджільництво, рибальство, полювання. Розвивалася промисловість, причому дедалі більше ставало підприємств мануфактурного типу, в яких існував певний поділ праці і застосовувалася як примусова праця селян, залежних від старшини і монастирів, так і праця вільнонаймана.
Важливе місце в економіці України посідало ґуральництво, яким уже в 70—80-х роках XVII ст. мали право займатися тільки козаки, в першу чергу козацька старшина, та заможні міщани. Було багато вітряних і водяних млинів, що виробляли велику кількість борошна, пшона, круп.
Розвивалися й лісові промисли, особливо добування поташу — білого порошку з деревної золи, що використовувався при виготовленні скла, лугів та ін., а також виробництво дьогтю. Поташних буд найбільше було в північних, лісових місцевостях — на Чернігівщині і Стародубщині. Багато вироблялося також селітри, що йшла на виготовлення пороху. Селітра, як і поташ, користувалася великим попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
На півночі Лівобережжя, особливо на Чернігівщині, Ніжинщині й Стародубщині, зосереджувалася основна частина рудень, де з болотних і озерних руд виплавлялося залізо, з якого виробляли лемеші, чересла, сошники, дріб, картеч для війська тощо. Діяли також гути, в яких виготовлялося віконне скло і скляні вироби.
Промислові підприємства створювалися переважно в маєтках старшини, у володіннях монастирів. Одночасно з промислами розвивалися й різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, бондарське, гончарне, шевське, кравецьке, ткацьке, шкіряне та ін.
Після визвольної війни внаслідок ліквідації хижацького господарювання польських магнатів і шляхтичів, завдяки кращим умовам значно швидше стали розвиватися міста Лівобережжя, яких у 1666 р. разом з сотенними містами й містечками налічувалося близько 90. Серед міських жителів стало багато козаків.
Міста, особливо найбільші — Київ, Переяслав, Чернігів, Стародуб, Ніжин, Новгород-Сіверський, Полтава та ін., — стали значними промисловими й торговими центрами, в яких ремісники й торгові люди становили до третини населення. Широко розвивалося ремесло. Серед міських ремісників, більшість яких об'єднувалися в цехи, були фахівці близько 300 спеціальностей. Серед міського населення зростало соціальне розшарування, внаслідок якого виділялися заможна верхівка міста і збіднілі міщани, міський плебс, який вів боротьбу проти багатіїв. Усі міста, як магістратські, так і ратушні, дедалі більше підпадали під владу козацької старшини.
Розвиток сільського господарства, промислів, ремесла, зростання міст і збільшення кількості міського населення сприяли розширенню товарно-грошових відносин, піднесенню внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Лівобережжя було покрите густою мережою торгів і ярмарків, де продавалися як місцеві сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби (хліб, олія, мед, прядиво, посуд та ін.), так і привізні товари (російські, шльонські (сілезькі) суконні й шовкові тканини, голландське й швабське полотно, дорогі вина, перли та ін.). Купці України торгували з Молдовою, Валахією та іншими землями, що перебували під владою Туреччини, їздили в Данціг, Кенігсберг, Відень, міста Сілезії та в інші місця.
Важливе значення мала торгівля з Росією. У той час У Російській державі все більше посилювався обмін, поступово зростав товарний обіг і невеликі місцеві ринки зливалися в один всеросійський ринок. Економічні зв'язки України з Росією ставали дедалі тіснішими.
Українські купці були постійними гостями в російських містах. Вони вивозили в Росію худобу, шкіри, вовну, віск, горілку, тютюн, мед, сало, поташ, селітру, скло, дзеркала, скляний посуд та інші товари. В Україну з Росії довозилися риба, металеві вироби (цвяхи, голки, ножі, коси та ін.), хутра, особливо соболині, дорогі тканини та ін. У торгівлі з Росією найважливіше місце посідали Стародуб, Чернігів, Кролевець.
Слобідська Україна в другій половині XVII ст.
На схід від Лівобережної України лежала територія Слобідської України, що охоплювала землі, які нині входять до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей. Слобідська Україна була південною окраїною Російської держави. До неї входила частина сучасних Бєлгородської, Курської та Воронезької областей. Вона ще наприкінці XVI ст. була майже безлюдною й зазнавала частих нападів кримських татар. У першій половині і особливо з середини XVII ст. територія Слобожанщини стала швидко заселятися головним чином за рахунок переселенців з Правобережної й Лівобережної України — українських селян, міщан, козаків, які втікали сюди від гніту польських магнатів та шляхтичів, рятуючись «от разоренья, от безбожних ляхов и от татар». Крім того, сюди втікали від гніту панів і російські селяни та старообрядці, що зазнавали релігійних утисків. Поселялися тут і російські служилі люди, які будували укріплення і несли сторожову службу, оберігаючи населення від нападів кримських татар.
Втікачі з України переносили на Слобожанщину й козацький устрій, який нагадував лад Лівобережжя. Як і на території Лівобережжя, на Слобожанщині існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. У другій половині XVII ст. тут
було п'ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський), Ізюмський. Усіма справами відали в полку полковник і полкова старшина — обозний, суддя, хорунжий і писар. Слобідські полки в адміністративних і військових питаннях були підпорядковані бєлгородському воєводі, а через нього — спочатку Розрядному приказу в Москві, а з 1688 р. — Посольському приказу.
Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство, в місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли й дьогтю. Видобували також сіль, особливо в районі Тора (в районі нинішнього Слов'янська) й Бахмута.
На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпосницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе й експлуатували населення: підданих селян («пашенних мужиків»), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і «робітних людей», що добували сіль на Торських і Бахмутських соляних промислах.
Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них «послушенство», тобто виконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо — не менше одного-двох днів на тиждень, і платити чинш.
Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, які відбували військову службу, і козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуговували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.
Посилювався також і гніт царизму. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, установлювали повинності й оброки і обмежували права козаків.
Гноблені народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони брали участь у повстанні 1668 p., що розгорнулося на Лівобережжі, а також підняли велике повстання в 1670 р. під впливом селянської війни на чолі з Степаном Разіним.
Політичне та економічне становище Запоріжжя.
На півдні України лежали землі Запорізької Січі, які займали нинішні Запорізьку, Дніпропетровську, частково й Кіровоградську області і після визвольної війни 1648—1654 pp. формально входили до складу Лівобережжя і мусили підпорядковуватись гетьманові. За Андрусівською угодою 1667 р. Запоріжжя мало підкорятись Росії і Польщі. Але фактично Запорізька Січ, не визнаючи вла- щ ди Польщі, мала тісні зв'язки з Росією. За «Вічним миром» 1686 р. Запоріжжя офіційно ввійшло до складу Російської держави.
Центром Запоріжжя в другій половині XVII ст. була Базавлуцька (Чортомлицька) Січ, що містилася в 1593— 1709 pp. на о. Базавлуці, біля нинішнього с Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської обл. Вона займала вигідні позиції (обмивалася гирлами річок — Чортом-лика, Підпільної і Скарбної) і укріплювалась земляним валом заввишки 13 м та ровом. У центрі Січі була велика площа, навколо якої містились козацькі курені й будинки старшини. Тут, у самій Січі, постійно проживало від 6 до 12 тис. січовиків.
Вищим органом влади на Запоріжжі, як і раніше, була військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Але фактично на ній часто не була присутньою значна частина рядових, бідних козаків, яка сторожувала на віддалених від Січі пунктах, працювала в зимівниках старшини і т. ін. На чолі управління Січчю стояли кошовий отаман і його помічники — писар, суддя, осавули. Куренями управляли курінні отамани.
Хоч Запоріжжя адміністративно підпорядковувалося гетьману Лівобережжя, проте кошові отамани часто зносилися безпосередньо з російським урядом. На Запоріжжі стояли загони царських військ, очолювані воєводою.
Запорожці займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, скотарством, особливо конярством і, через постійну загрозу татарсько-турецьких нападів, меншою мірою, ніж населення Лівобережжя, хліборобством. Поширеним заняттям на Січі було ремесло. Запорожці виготовляли човни — чайки, байдаки, дуби, рибальські каюки, виробляли порох, відливали залізні й свинцеві ядра для гармат та ін.
Запоріжжя підтримувало широкі торговельні зносини з Лівобережною і Правобережної Україною, Слобожанщиною, з Росією. Торгувало воно й з Кримом, Туреччиною, Польщею, Литвою. Вивозили запорожці рибу, шкіри, хутро, мед, віск, рогату худобу, коней, довозили хліб, сіль, зброю, боєприпаси, сукна та ін. Як і в інших районах України, на Запоріжжі козацька старшина зосереджувала в своїх руках великі земельні володіння й багатства (хліб, човни, зброю та ін.) й поступово ставила в залежність від себе козацьку голоту, сірому, зокрема з числа втікачів від панського гніту, змушувала її «працювати на себе, Це викликало незадоволення голоти, загострення боротьби. Проте у цей час на Січі не було кріпацтва і сюди стікався всі незадоволені кріпосницьким гнітом. Січ через це відігравала роль важливого осередку антифеодальної боротьби. Запорожці брали участь у всіх антифеодальних pyxax, які розгорталися в Україні.
Разом з тим Запорізька Січ була великою силою у боротьбі проти іноземних загарбників — шляхетської Польщі, султанської Туреччини І кримських татар. Особливо багато успішних походів проти турків і татар здійснили запорожці під проводом Івана Сірка, якого вони вісім разів обирали кошовим отаманом. Сірко походив, очевидно, із козацької слободи Мерефи (біля Харкова). За дві версти від Мерефи він заснував слободу Артемівку, де й жила його сім'я. Під керівництвом Сірка запорожці успішно воювали проти польских шляхтичів, турків і татар. Сірко був талановитим ватажком, кмітливим і мужнім. Татари називали його «урус-шайтаном» («руським чортом»). Помер він 1 серпня 1680 р. і похований у с. Капулівці.
Усні перекази пов'язують з іменем Сірка написання запорожцями турецькому султану листа у відповідь на пропозицію султана Магомета IV Запоріжжю визнати його владу й перейти до нього на службу.
«.Ти — шайтан турецький, — писали запорожці, — проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар?.. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битись із тобою. Вавілонський ти .кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і піесвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда... різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!..
Кошовий Отаман Іван Сірко зо всім кошем запорізьким».
Цей лист став основою для картини І. Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»
Відносини України і кримських татар.
Відносини запорізьких козаків і взагалі України з кримськими татарами в різні часи були неоднако вими. Як відомо, у XV — першій половині XVII ст. відбувалися численні напади татарських орд на українські землі, пограбування їх і виведення в рабство невільників. За підрахунками львівського професора Я. Дашкевича, протягом XV — першої половини XVII ст. татари й турки знищили й вивезли з України близько 2—2,5 млн чол., причому не менше половини з них залишалися в Криму як невільники-раби, багатьох жінок забирали в гареми. Як писав у своїх мемуарах турецький мандрівник Евлія Челебі, за переписом населення 1666—1667 pp. серед населення Кримського ханства тоді було 187 тис. татар, 20 тис. вільних представників інших національностей (вірмени, греки, євреї, караїми) і 920 тис. невільників, в основному українців. Отже, близько чотирьох п'ятих населення Кримського ханства були українці. Наявність великої кількості українців, в тому числі українок-наложниць у гаремах, зумовила певні зміни в генетичному, демографічному і культурному відношеннях у Криму.
З середини XVII ст. стає значно слабшим напруження у відносинах між Україною і Кримом. Зміцніле козацтво, Українська козацька держава стали твердою перепоною для татарських набігів на Україну. Між Україною, передусім Запорізькою Січчю, і кримськими татарами розгортаються політичні, економічні, зокрема торговельні, та інші зв'язки. Гетьмани Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Самойлович, запорізькі кошові отамани намагалися забезпечити мирні відносини з Кримом, укладали договори й союзи з кримськими ханами. Навіть за часів, коли запорізьким кошовим був Іван Сірко, який багато разів воював проти кримців, були періоди, коли між татарами і запоріжцями зберігалися мирні, добросусідські відносини. Відомий факт, що коли гетьман Самойлович
висловив докір Сірку за те, що він дозволяє кочувати й пасти худобу татарам на запорізьких землях, Сірко глузливо відповів, що в татар тепер недорід на траву, а якщо ми, «живучи з татарами по-сусідськи, помагаєм одні одному, то це розумному ніскільки не дивно».
Становище Правобережжя й західноукраїнських земель 1667 р.
На Правобережній Україні в другій половині XVII ст. йшли численні війни, які несли краєві руїни, а народним масам тяжкі страждання. За Андрусівською угодою Правобережжя (без Києва) поверталося під владу шляхетської Польщі. Проте всією територією Правобережжя Польща спочатку оволодіти не змогла, оскільки значна її частина перебувала в руках протурецької групи старшини на чолі з П. Дорошенком. Наприкінці XVII ст. Східна Галичина й Правобережжя залишалися в складі шляхетської Польщі. На цій території тоді проживало 1700—1750 тис. чол. населення. Польські магнати й шляхтичі відновили там тяжкий феодально-кріпосницький гніт і національно-колоніальне гноблення. Були відновлені польський адміністративний устрій, польські органи влади. Правобережжя ділилося на чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське і Подільське, а Східна Галичина — на два: Руське і Белзьке. Воєводства складалися з повітів.
Магнати й шляхтичі, відновивши кріпацтво і скорочуючи земельні наділи селян, примушували їх відробляти на Правобережжі 4—5, а в Галичині 5—6 днів на тиждень. Крім того, селяни мусили виконувати ще різноманітні додаткові повинності (шарварки), платити грошовий чинш, натуральну данину (курей, гусей, яйця, овець, свиней, мед тощо).
Надзвичайно обтяжливими були повинності й податки, якими обкладалися селяни на користь держави (поголовний податок — податок з кожного дорослого члена селянської сім'ї, подимний — від двору, стація — на утримання війська та ін.).
Крім того, селянин перебував у повній владі феодала, який міг його карати, втручатися в особисті справи, продати, подарувати, як річ. Тяжким було й життя міського населення. Міщани платили на користь феодалів і держави численні податки (чинші, капщину, десятину з меду, худоби тощо); виконували повинності (підводну, сторожову, ремонтували фортеці таін.). Польський уряд всіляко гальмував розвиток торгівлі й ремесла в українських містах, що вело до їх застою й деградації.
Польська адміністрація, магнати й шляхтичі посилювали також національне й релігійне гноблення українського населення, намагаючись його денаціоналізувати, полонізувати й покатоличити. Вони закривали православні церкви й монастирі, насильно змушували православних приймати католицтво або уніатство, закривали українські школи, друкарні, знищували книги, переслідували українську мову й культуру. За постановою польського сейму 1696 р. в судах і діловодстві на правобережних українських землях запроваджувалася польська мова, а в Галичині й на Поділлі — латинська. Православні шляхтичі були позбавлені права засідати в сенаті, обіймати будь-які урядові посади.
Північна Буковина в другій половині XVII ст. входила до складу Молдови. її населення терпіло гніт султанської Туреччини. Світські й духовні феодали дедалі більше закріпачували й експлуатували селян. Але особливістю тут було те, що, крім панщини й податків на користь українських і молдовських феодалів, селянам та міщанам доводилося платити данину й турецькому султанові. Крім того, на відміну від Східної Галичини й Правобережжя, на Буковині релігійний гніт набував форми переслідування християн з боку мусульманського духівництва.
Більша частина Закарпатської України в другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. На Закарпатті у той час жило 300 тис. українців, угорців, румунів і словаків. Українські, угорські, австрійські (німецькі) феодали експлуатували селян і міщан. Селяни відробляли 3—4 дні постійної панщини на тиждень та додаткові дні, а також мусили сплачувати різні податки й побори феодалам (за дозвіл на одруження, за право одержати в спадщину батьківське майно та ін.). Зазнавали вони й національно-релігійного гніту. Селяни, бідні міщани протестували, йшли в Карпати до опришківських загонів, що вели боротьбу проти гнобителів.
Таким чином, на всіх українських землях у другій половині XVII ст. посилювалися феодально-кріпосницькі відносини й гноблення народних мас.
