Рибалко Історія України (частина перша) (1995)

1. Україна і Північна війна. Війна з Туреччиною.

Початок і хід Північної війни до 1708 р. Участь у воєнних діях українських козаків.

Наприкінці XVII ст. Російська держава залишалася відрізаною від морів: на півдні від Чорного моря — володіннями султанської Туреччини й Кримського ханства, на півночі — від берегів Балтійського моря — Швецією, яка на початку XVII ст. захопила стародавні руські землі на узбережжі Фінської затоки й по Неві. Івангород, Ям, Копор'є, Орешек, Корела за Столбовським миром 1617 р. перейшли шведам. Гирла життєво необхідних великих рік — Дніпра, Дону, Західної Двіни, Неви — перебували в чужих руках. Для успішного розвитку економіки й культури, розгортання торгівлі з іншими країнами, для ефективної організації оборони Росії потрібні були виходи до морів.

Для здобуття виходу до Балтійського моря Петро І 19 серпня 1700 р. почав проти Швеції війну, що дістала назву Північної, його союзником став курфюрст саксонський Август, що перед цим був обраний і королем польським. Він намагався відібрати у Швеції Лівонію, що перейшла під її владу за Оливським договором 1660 р. До союзу з Петром приєднався і датський король, який претендував на герцогство Шлезвіг-Голштинське.

Швеція була далекою від України, і у війні Україна не мала прямих інтересів. Незважаючи на це, цар Петро І враховував лише інтереси Росії і вимагав від України для війни все більше матеріальних і людських ресурсів. З самого початку війни за розпорядженням царя українські козаки воювали проти шведів далеко поза межами України — в Лівонії, Литві, Польщі, Білорусі та в інших місцях. При цьому козаків ставили під команду» царських офіцерів і генералів, які поводилися з ними жорстоко й грубо, знущалися з них. Козацтво утримувалося за рахунок населення України, збільшувалися різні податки і збори. В Україні розташовувалося багато московських військ, які грабували і гнобили населення, чинили йому різні кривди і образи. Важким тягарем на козаків та й усю людність лягало будівництво фортець, таких, як Києво-Печерська, Богородицька, Таванська. На розладнання господарства України впливав і розрив торгівельних зв'язків з прибалтійськими портами, внаслідок чого українські експортери зазнавали великих втрат.

Воєнні дії почалися в 1700 р. між Швецією і Данією та королем Августом II. Незабаром датські війська зазнали поразки, і Данія уклала мир з Швецією (7 серпня 1700 р.). Потім у війну вступила Росія. Але погано озброєне і непідготовлене російське військо 19 листопада 1700 р. під Нарвою було вщент розгромлено шведами. Перед цим за наказом Петра І 12 тис. козаків на чолі з наказним гетьманом Обидовським пішли під Нарву. Але коли козаки дійшли тільки до Пскова, битва закінчилася, і вони провели на холодній, півночі зиму, дуже намерзлися й наголодувалися, багато з них загинуло або стало інвалідами. На зміну цим козакам було послано новий загін з семи тисяч козаків під командою полковника Боруховича.

У 1701 —1704 pp., коли Карл XII зосередив свою головну увагу на воєнних діях у Польщі і Саксонії, російські війська провели в Прибалтиці ряд успішних боїв, у ході яких було відвойовано гирло Неви й здобуто вихід до Балтійського моря. У 1703 р. були взяті Нотебург і Нінієншанц, де було збудовано Петропавловську фортецю — майбутній Санкт-Петербург, в 1704 р. — Дер і Нарву.

У багатьох з цих боїв активну участь брали українські козацькі полки — Гадяцькнй, Лубенський, Переяславський, Миргородський, Ніжинський, Чернігівський, слобідські козацькі полки й загони запорожців. Зокрема козаки під проводом миргородського полковника Д. Апостола брали участь у розгромі загону шведських військ Шліппенбаха 29 грудня 1701 р. біля с. Ерестфера (поблизу Дерпта на захід від Чудського озера). Козаки захопили велику військову здобич, але московські командири відібрали її. Козаки билися під Гдовом, Псковом, Ригою, Биховом і в інших місцях. У 1704 р. козацькі полки спільно з російськими військами успішно діяли проти шляхтичів, що підтримували шведів, на Правобережній Україні, у 1706 р. — на Волині, у 1706 р. — в Білорусі, у 1707 р. — на Правобережжі і західноукраїнських землях.

Важливим був похід українських військ під проводом Мазепи (40 тис. чол.) на Правобережну Україну в 1704 р. на підтримку ставленика Петра І на польському престолі Августа II у боротьбі проти ставленика Швеції Станіслава Лещинського. Цей похід дав можливість Мазепі зайняти Правобережну Україну, зокрема Київщину і Волинь. Висланий Мазепою вперед 17-тисячний загін під командою полковників Апостола й Мировича разом з військами Августа воював проти шведів у Познані. Загін Апостола розгромив шведські війська Лейонгельма, а козаки Мировича брали участь у взятті Варшави. У 1705 р. козацька армія Мазепи зайняла Галичину і дійшла до Сандомира. У 1706 р. вони вели бої в Білорусі. Особливо високі зразки героїзму козаки проявили в боях при обороні міста Несвіж і фортеці Ляховичі.

Але шведські війська захопили майже всю Польщу, вдерлися у Саксонію. Війська Августа II капітулювали, і 24 вересня 1706 р. він уклав з Карлом XII в м. Альтрандштадті сепаратний мирний договір (Альтрандштадський), за яким зрікся польської корони на користь шведського ставленика познанського воєводи Станіслава Лещинського і вийшов із антишведської коаліції. Польща ставала васалом Швеції. Наприкінці 1706 — на початку 1707 pp. на західноукраїнських землях було зосереджено значні сили російських військ і українських козаків.

Отже, сьомий рік Україна була втягнута у війну зі Швецією і за цей час зазнала величезних збитків, несла важкий тягар. У походах і запеклих боях далеко від Вітчизни — у Фінляндії, Литві, Польщі, Саксонії та в інших краях загинули десятки тисяч українських козаків. Господарство України руйнувалося, торгівля гальмувалася, з краю вивозили хліб, фураж та інші товари, населення гнали на різні, зокрема, фортифікаційні роботи. Російські воєводи та інші начальники самовільно розпоряджалися у містах і козацьких військах, не рахувалися ні з законами, ні з звичаями українців, свавільничали й чинили всякі неподобства.

Так, у 1704 р. за наказом Петра І козаків послали у Польщу. Передовий тритисячний загін Апостола був підпорядкований царському посланнику німцю Паткулю. Паткуль, навчаючи козаків німецькому військовому строю, люто бив їх. «Від самого початку вірної служби нашої престолу пресвітлійших монархів, — писав Апостол Мазепі, — ніколи не були ми в такім безчестю й нарузі,' як тут від паша Паткуля. Він самовільно велить нам бути під його командою і каже, що цар нас прислав сюди тільки по те, щоби тут ім'я наше пропало. Військо голе, босе й голодне...».

Ставало дедалі ясніше, що цар Петро І розглядає Україну як свою вотчину, розпоряджається нею за своїм розсудом, не зважає на потреби й інтереси українського народу, може в перший-ліпший момент пожертвувати Україною заради потреб Москви. Так, ходили чутки, що цар Петро І збирається з українських земель створити князівство і віддати його за допомогу герцогу Мальборо, а гетьманом зробити Меншикова. Мазепі ж за усунення від гетьманства надати титул князя Святої Римської імперії. За участь у боротьбі проти шведів польських військ цар погоджувався повернути Польщі Правобережну Україну. Мазепа в час ради у Жовкві просив царя для оборони України на випадок наступу польських або шведських військ надати на поміч хоча б десять тисяч війська. Петро І відповів, що «не тільки десяти тисяч, а й десяти душ не можу дати,— самі обороняйтеся, як хочете.

У величезному тягарі і руйнуванні України народні маси звинувачували передусім правлячу верхівку — старшин й гетьмана. Про це прямо заявили наприкінці 1706 р. козацькі полковники Апостол і Горленко Мазепі: «Всі ми за душу Хмельницького бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості

діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі».

Мазепа й старшини мусили думати: якою має бути дальша доля України. А війна тривала.

У грудні 1706 p., прибувши у ставку російських військ до м. Жовкви (нині районний центр Львівської області), Петро І провів генеральну раду командирів російських військ, на якій було схвалено стратегічний план дій: через ненадійність польського тилу у Польщі шведським військам вирішального бою не давати, відходити до своїх кордонів, бити шведів частинами, виснажувати їх «оголожением провианта, фуража, томить неприятеля». Водночас за наказами Петра І будувалися й зміцнювалися укріплення між Псковом, Смоленськом і Брянськом, посилювалася оборона Москви, Петербурга та інших міст.

Здобувши перемогу в Польщі, внаслідок якої королем її поставили Станіслава Лещинського, Карл XII вирішив повернути основні сили проти Росії. Влітку 1708 р. на чолі 50-тисячної армії він через Гродно — Мінськ вирушив на Москву. 7 липня його передові частини ввійшли до Могильова, а потім пробилися до Мстиславля. Російська армія, не даючи вирішального бою, безперервно громила окремі загони шведів. Солдати й місцеві жителі, зокрема білоруські селяни й міщани, не давали спокою шведам. Населення втікало з міст і сіл, виводило худобу, ховало й знищувало провіант і фураж, створювало завали на шляхах, руйнувало мости, розгортало партизанську війну.

Шведська армія опинилася в тяжкому стані: йшла вона по спустошеній місцевості, оточена ненавистю народних мас, солдати були стомлені, не вистачало провіанту, фуражу, боєприпасів. До того ж шведські війська наткнулися на укріплення, які захищалися російськими військами.

Карл XII, натрапивши на опір народних мас і російських військ, не ризикнув наступати на Москву через Смоленськ, повернув на південь, щоб там спробувати пробитися до Москви через Брянськ — Калугу, а коли й це не вдалося, повів свої війська далі на південь. 21 вересня 1708 р. біля села Дрокова на Стародубщині шведські війська вступили на територію Лівобережної України і почали повільно заглиблюватися в її межі. Але Україна не була готова до прийому шведських військ. Та це їй і не було потрібно, краще було б, щоб Росія і Швеція знесилили себе в боях за межами України.

Мазепа й старшини мусили думати: якою має бути дальша доля України. А війна тривала.

У грудні 1706 p., прибувши у ставку російських військ до м. Жовкви (нині районний центр Львівської області), Петро І провів генеральну раду командирів російських військ, на якій було схвалено стратегічний план дій: через ненадійність польського тилу у Польщі шведським військам вирішального бою не давати, відходити до своїх кордонів, бити шведів частинами, виснажувати їх «оголожением провианта, фуража, томить неприятеля». Водночас за наказами Петра І будувалися й зміцнювалися укріплення між Псковом, Смоленськом і Брянськом, посилювалася оборона Москви, Петербурга та інших міст.

Здобувши перемогу в Польщі, внаслідок якої королем її поставили Станіслава Лещинського, Карл XII вирішив повернути основні сили проти Росії. Влітку 1708 р. на чолі 50-тисячної армії він через Гродно — Мінськ вирушив на Москву. 7 липня його передові частини ввійшли до Могильова, а потім пробилися до Мстиславля. Російська армія, не даючи вирішального бою, безперервно громила окремі загони шведів. Солдати й місцеві жителі, зокрема білоруські селяни й міщани, не давали спокою шведам. Населення втікало з міст і сіл, виводило худобу, ховало й знищувало провіант і фураж, створювало завали на шляхах, руйнувало мости, розгортало партизанську війну.

Шведська армія опинилася в тяжкому стані: йшла вона по спустошеній місцевості, оточена ненавистю народних мас, солдати були стомлені, не вистачало провіанту, фуражу, боєприпасів. До того ж шведські війська наткнулися на укріплення, які захищалися російськими військами.

Карл XII, натрапивши на опір народних мас і російських військ, не ризикнув наступати на Москву через Смоленськ, повернув на південь, щоб там спробувати пробитися до Москви через Брянськ — Калугу, а коли й це не вдалося, повів свої війська далі на південь. 21 вересня 1708 р. біля села Дрокова на Стародубщині шведські війська вступили на територію Лівобережної України і почали повільно заглиблюватися в її межі. Але Україна не була готова до прийому шведських військ. Та це їй і не було потрібно, краще було б, щоб Росія і Швеція знесилили себе в боях за межами України.

Союз Мазепи з Карлом XII.

Однією з причин, що зумовили спрямування Карлом XII своїх військ в Україну, був перехід гетьмана Мазепи та його найближчих прихильників на бік шведів.

Мазепа й козацькі старшини дедалі більше переконувалися, що царський уряд не зважає на інтереси України, накладає на неї дедалі більший тягар, веде лінію на повну ліквідацію політичної автономії Гетьманщини. У цих умовах вони шукали виходу, щоб забезпечити незалежність України і, відповідно, зберегти українську державність та своє панування, свою владу.

На цьому ґрунті в Мазепи й визрів план зберегти незалежну Українську державу, «княжіння» за допомогою шведського короля. Але, на жаль, оригінальних, цілком вірогідних документів про зносини Мазепи з Карлом XII не знайдено. Доводиться використовувати окремі згадки і записки сучасників, зокрема Пилипа Орлика, генерального писаря, а потім, після смерті Мазепи, гетьмана. В літературі говориться, що ще у 1703 р. Мазепа увійшов у таємні зносини з прошведською групою польської шляхти, очолюваною Станіславом Лещинським, а через неї згодом, десь у 1705 p., і з Карлом XII. Посередницею у переговорах виступала княгиня Анна Дольська, рідна тітка Станіслава Лещинського, знайома з Карлом XII і Мазепою (вона була кумою Мазепи).

На початку 1708 р. Мазепа і Лещинський, що в той час був королем польським, уклали угоду, за якою Україна як велике князівство мала входити до складу Польщі. Мазепа діставав князівський титул і в своє володіння воєводства Вітебське та Полоцьке на основі васальної залежності від польського короля.

Але головним для Мазепи був союз з Швецією. У 1708 р. між Мазепою і Карлом XII договір був укладений. Цей договір у політичному меморіалі гетьмана Пилипа Орлика «Вивід прав України», складеному в 1712 p., знайшов у 1922 р. професор Ілько Борщак в архівах замку Дентевіль (у Франції), що належав дружині Григора Орлика, Олені Орлик, уродженій маркізи де Дентевіль.

За договором шведський король зобов'язувався обороняти Україну і прилучені до країни землі й задля цього негайно висилати, на просьбу князя (гетьмана) й старшин, помічні війська, які будуть в Україні доти, доки вона потребуватиме їх.

Все, що буде завойоване на території Московщини, але; що належало колись українському народові, буде приєднане до князівства Українського. Князь (гетьман) і стани зберігали всі права, якими користувалися доти, на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього. Іван Мазепа визнавався довічним законним князем або гетьманом України, а після його смерті стани (Генеральна рада) мали право обрати нового гетьмана. Король шведський не мав права присвоювати собі герб і титул князя України.

Для забезпечення як договору, так і самої України Мазепа погоджувався на весь час, поки триватиме ця війна, а з нею й небезпека, передати шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

Отже, як свідчить документ, Мазепа намагався забезпечити свободу, незалежність і соборність усіх українських земель Української держави. Про це неодноразово говорили й сучасники. Пилип Орлик у надгробному слові над Мазепою наголошував: «Цей славетний і високошановний вождь, якого великий вік залишався без нащадків, який володів безмежними багатствами — все офірував задля свободи батьківщини... Він віддав навіть своє життя, щоби його батьківщина могла знищити московське ярмо». Це ж мусив перед Полтавською битвою визнати й цар Петро І, хоча й з іншою оцінкою: «Король шведський і самозванець Лещинський перехилили на свій бік зрадника Мазепу й присягою умовилися відірвати Малу Русь, зробити з неї незалежне князівство під владою того зрадника, приєднавши до цього князівства й Волинь».

Мазепа тримав свій задум у глибокій таємниці. Про нього знало дуже вузьке коло найближчих до нього людей. Частина старшини не підтримувала планів Мазепи і сповіщала про них царя. Зокрема, про ці плани Мазепи повідомляли царя генеральний суддя Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра. Але, поїхавши добровільно до штаб-квартири Петра І у Вітебськ, вони під час слідства, спрямованого на те, щоб довести невинність Мазепи, під тяжкими тортурами відмовились від обвинувачень проти гетьмана. За наказом Петра І Кочубей та Іскра, заковані в кайдани, були передані Мазепі, і 14 липня 1708 р. у його таборі біля м. Борщагівки на Київщині їм було відтято голови.

Коли шведські війська вступили на Лівобережжя, а О. Меншиков з військом за наказом Петра І став наближатися до гетьманської резиденції, Мазепа 24 жовтня 1708 р. з невеликим загоном козаків та групою старшини покинув Батурин, перейшов на правий берег Десни і через кілька днів прибув до табору шведських військ біля м. Макошина.

Народні виступи на Україні проти шведських військ у 1708—170 pp.

28 жовтня 1708 р. у своєму маніфесті до українського народу Петро І, повідомляючи про перехід Мазепи в табір Карпа, закликав. рішуче виступити проти шведських інтервентів. Батурин — гетьманська резиденція, де знаходилося багато гармат і військових припасів, які могли бути використані шведами, в ніч на 2 листопада був Меншиковим узятий і спалений. Генеральна рада, скликана за указом Петра І у Глухові б листопада 1708 p., проголосила зміщення Мазепи з посади гетьмана. Його чучело повісили на шибеницю. Духівництво прокляло і навічно піддало Мазепу анафемі. Гетьманом з волі царя був обраний старий і безвільний стародубський полковник Іван Скоропадський (1708—1722), про якого сучасники, "глузуючи, говорили: «Іван носить плахту, а Настя (його дружина) — булаву. За наказом царя гетьманську резиденцію з м. Батурина перенесли до м. Глухова.

Повертаючи в Україну, Карл XII сподівався, що тут його війська, як обіцяв Мазепа, будуть з радістю зустрінуті народом, розмістяться в теплих квартирах, дістануть продовольство, спокійно відпочинуть, до них приєднаються українські козацькі полки і 16-тисячний корпус Левенгаупта, який прямував з Риги з Провіантом та боєприпасами.

Але сподівання Карла виявилися марними. Корпус Левенгаупта 28 вересня 1708 р. на р. Сожі поблизу м. Пропойська (тепер у Білорусі) російськими військами був розгромлений. Замість десятків тисяч козаків з Мазепою до шведського табору прибули лише приблизно 2 тис. переважно найманих сердюків і компанійців та невелика купка старшин, з яких через короткий час чимало повернулися До своїх полків. Основна ж маса козацьких військ як на Лівобережжі, так і на Правобережжі не пішла за Мазепою. Селянство, міське населення, козацтво, нижчі й середні прошарки старшини, частина полковників і духівництва не зрозуміли й не підтримали задумів Мазепи. Вони піднялися на партизанську боротьбу проти шведських військ, разом з російськими військами й козаками героїчно, захищали міста й села, виловлювали й знищували шведських солдатів, вели розвідку на користь російських військ, не давали ворогам ні провіанту, ні фуражу. Характеризуючи широкий розмах народної війни, сучасник, автор Лизогубівського літопису, писав, що «малоросияне везде на квартерах и по дорогам тайно и явно шведов били, а иных живых к государю привозили, разными способами бьючи и ловлячи блудящих».

Особливо багато самовідданості, винахідливості, мужності і хоробрості виявили місцеві жителі, козаки й російські війська при обороні багатьох міст і містечок Лівобережжя й Слобожанщини, здебільшого погано або зовсім неукріплених,— Стародуба, Мглина, Новгорода-Сіверського, Почепа, Погара, Недригайлова, Пирятина, Веприка, Зінькова, Опішні, Охтирки, Красного Кута та ін. Опі захисників Пирятина й Недригайлова був настільки рішу чим, стійким, що шведам так і не вдалося цими містам оволодіти. Відбиваючи щораз дужчі атаки ворога, жителі Недригайлова вперто заявляли, що вони шведів «у місто не пустять, хоч смерть приймуть». Починаючи з 19 листопада 1708 p., 50 днів витримувало ворожу облогу слабко укріплене сотенне містечко Гадяцького полку Веприк. У боях за Веприк шведи втратили 1200 чол. І незважаючи на те, що абсолютна більшість населення українських земель вела відчайдушну боротьбу з шведськими нападниками, за наказами Петра І були проведеш в ряді українських міст каральні акції. Виконуючи наказ Петра І «Батурин... другим за приклад сжечь весь», загони царських військ під командуванням Меншикова влаштували в гетьманській резиденції криваву оргію. Перебивши і переколовши гетьманських сердюків, Меншиков, пише автор анонімного трактату «Історія русів», «ударил на граждан безоружных и в домах их бывших, кои ни мало в умысле Мазепином не участвовали, выбил всех их до единого, не щадя ни пола, ни возраста, ни самых ссущих младенцев». Повного розорення і знущань зазнали й мирні жителі Лебедина, Ромен та інших міст і сіл. Говорячи про покарання Меншиковим населення Лебедина, автор «Історії русів» пише: «Казнь сия была обыкновенного Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать и на кол сажать, а самая легчайшая, почитавшаяся за игрушку, вешать и головы рубить». І що це були непоодинокі факти, далі автор «Історії русів» говорить: «Равной участи подвержена была большая часть Малороссии. Разъезжавшие по ней партии воинства царского сожигали и грабили все селения без изъятия, и по праву войны, почти неслыханному. Малороссия долго еще курилась после пожиравшего его пламени».

Запорізька Січ під час шведської навали.

Опинившись в дуже скрутному становищі, Карл XII і Мазепа всіма силами намагалися залучити на свій бік Запорізьку Січ, щоб заручитися її допомогою і поліпшити відносини з Кримським ханством. Кошовий отаман Кость Гордієнко і невелика група запорізької старшини шляхом вмовлянь зуміли повести за собою незначну кількість запорожців. Гордієнко з загоном близько 1000 козаків 26 березня 1709 р. прибув у табір Мазепи в Диканьку. І хоч основна маса козаків, що залишилась у Запоріжжі, вороже поставилася до мазепинців, Петро І віддав наказ про зруйнування Запорізької Січі. 14 травня 1709 р. царські війська полковника П. Яковлева за допомогою полка компанійців Г. Галагана узяли і зруйнували Стару (Чортомлицьку, або Базавлуцьку) Січ. На умовляння колишнього запорожця компанійського полковника Гната Галагана, який сам перед тим був разом з Мазепою і тепер спокутував гріх свій перед Петром, не чинити опору царським військам, запорожці впустили їх до Січі. Але й після цього запорожцям «головы обдирали, шеи рубили на плахе, вешали и иной тиранской смерти предавали. Много мертвых вырывали из могил не только товариства — но и монахов,— головы им рубили, сдирали кожу, вешали». Це зруйнування Січі — важливого вогнища антифеодальної і центру національно-визвольної боротьби — було викликане не лише воєнними потребами, а й класовими міркуваннями. В умовах, коли царський уряд став на шлях посилення кріпосницького гніту, Запорізька Січ як вогнище антифеодальних рухів стала небажаною. Факт переходу на бік шведів деякої частини старшинської верхівки дав привід для ліквідації Запорізької Січі, прискорив здійснення цього акту.

Оборона Полтави. Полтавська битва.

У зимову компанію 1708—1709 pp. Карл XII успіху не домігся. Навесні 1709 р. він вирішив оволодіти містом Полтавою, яке мало велике стратегічне значення. Полтава стояла на перетині важливих шляхів: на північний схід — у напрямі до Москви, про похід на яку продовжував мріяти Карл XII; на південь — до Криму й Туреччини, на підтримку яких poзpaxoвували шведи; на захід — до Дніпра, до Польщі, звідки Карл чекав приходу шведсько-польського війська польського короля Станіслава Лещинського й генерала» Красова. Крім того, в Полтаві зберігалася значна кількість провіанту, фуражу й одягу, конче необхідних шведським військам. У той час Полтава була невеликим містом, в якому жило 4 тис. чол. населення. Укріплення її складалася з земляного валу з п'ятьма бастіонами, обнесеного глибоким ровом. У Полтаві стояв гарнізон чисельність 4200 чол. На захист рідного міста піднялося все доросле населення. Керував обороною комендант Полтави полковник О. Келія. З кінця квітня до 27 червня, до дня вирішального бою, захисники Полтави витримували облогу 15-тисячного шведського війська, відбиваючи його численні штурми и влаштовуючи вилазки, під час яких шведи зазнавала великих втрат. І це тоді, коли Карл XII до облоги хвальковито заявляв: «Полтава —- фортеця нікчемна».

Як Петро І, так і Карл XII готувалися до вирішального І бою. Петро І переправив свої війська на правий берег Ворскли, до збудованого біля с Яківців укріпленого табору Перед табором на відкритій долині, якою мало наступати шведське військо, були споруджені за новою системою-Я окремі (шість фронтальних і чотири перпендикулярних до 1 них) земляні редути, що мали розрізати наступаючі ворожі лави. Російські війська, якими командував Петро І, налічували 42 тис. чол., на чолі 30-тисячного шведського війська стояв Карл XII. У складі російської армії перебували українські лівобережній слобідські полки, очолюваній гетьманом Іваном Скоропадським. За наказом Петра І вони займали позиції на північний захід від поля бою і малям завдання — не допустити втечі шведів до Польщі. У Полтавській битві взяв участь і Семен Палій, повернутий з Сибіру після того, як стало відомо про перехід Мазепи у табір шведів (помер у січні 1710 p.).

О другій годині ночі 27 червня Карл XII вишикував свої війська і вирішив рішучим ударом прорвати фронті російських військ. Але шведам вдалося захопити лише ] два крайніх недобудованих редути. Під натиском російських військ вони змушені були відступити.

Вирішальний бій почався о 9-й годині ранку. Перед його початком Петро І звернувся до своїх солдатів із словами: «Воины! Вот пришел час, который решит судьбу отечества. Итак, не должны вы помышлять, что сражаетесь за Петра, а но за государство, Петру врученное, за род свой, за отечество... А о Петре ведайте, что ему жизнь не дорога, только бы жила Россия в блаженстве н в славе для благосостояния нашего».

Лави російських і шведських військ пішли одні одним назустріч, і спалахнув гарячий, запеклий бій. Гуркіт гармат, густий рушничний вогонь, рукопашні бої...

Оцінка особи й діяльності І. Мазепи.

Особа і діяльність гетьмана України Мазепи, який став широко відомим у Європі ще за життя, оцінювалися як сучасниками, так і нащадками, надзвичайно неоднозначно, з найполярнішими характеристиками. Одні змальовували Мазепу тільки негативно, чорними фарбами, як «зрадника, кривоприсяжника й Юду». Інші характеризували його лише в рожевих тонах, без належного аналізу, як беззавітного борця за волю І незалежність України.

Негативну оцінку Мазепи започаткував цар Петро І. Як тільки він дізнався про перехід Мазепи у табір і шведів, він звернувся 28 жовтня 1708 р. до українського народу з маніфестом, у якому й оголосив Мазепу зрадником. А через кілька днів у листі до полтавського полковника Петро І писав: «Гетьман Мазепа, забыв страх божий, изменил нам... Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей тщетной славы и властолюбия учинил, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ...» За розпорядженням царя духівництво відлучило Мазепу від православної церкви і проголосило йому анафему (прокляття). І після цього щороку на Великдень у всіх православних храмах Російської імперії виголошувалася Мазепі анафема.

Багаторічний прес пропаганди царського світського й духовного апарату зумовив те, що більшість населення, навіть істориків, у тому числі й українських, повірили цареві і його чиновній братії.

Російські дореволюційні історики, які здебільшого спеціально не досліджували діяльності Мазепи, вважали Мазепу зрадником і, відповідно, негативно оцінювали його діяльність. Наприклад, В. Ключевський у своєму курсі російської історії говорив, що Мазепа — «бесполезный предатель Петра».

Одним із перших по-науковому став вивчати епоху Мазепи М. Костомаров. У 1882—1884 pp. він опублікував праці «Мазепа» і «Мазепинці», а також нарис «Гетьман Іван Степанович Мазепа». Костомаров на основі пильного дослідження джерел, передусім архівних, докладно й захоплююче розповів про життя і діяльність Мазепи. Але оцінки Мазепи в цілому у нього відповідали офіційній ідеології. Роблячи висновки із праці «Мазепа», Костомаров писав: «Гетьман Мазепа, як історична особа, не був представником ніякої національної ідеї. Це був егоїст в повному розумінні цього слова. Поляк за вихованням і прийомами життя, він перейшов в' Малоросію і там зробив собі кар'єру, підлещуючись... до московських властей і аж ніяк не зупиняючись ні перед якими аморальними шляхами. Найвірніше визначення цієї особи буде сказати, що це була втілена лжа...» На думку Костомарова, Мазепа обманював і поляків, і малоросіян, і царя, і Карла, всім був готовий заподіяти зло, як тільки траплялась йому можливість дістати собі вигоду або вивернутися з небезпеки. Він обманював і своїх українських співучасників привидом незалежності, а насправді збирався їх ввергнути з усією країною в рабство.

Аналогічні оцінки Мазепи, як зрадника, боговідступника тощо, були притаманні майже всім працям російських істориків. Лише у 1897 р. вийшла спеціальна монографія Ф. Уманця «Гетьман Мазепа» (Петербург, 1897), в якій автор на основі нових матеріалів зробив спробу відійти від існуючих тоді стереотипів і більш-менш об'єктивно розглянути досліджувану тему.

Данину офіційній версії щодо оцінки Мазепи віддали й автори перших узагальнюючих праць з історії України Д. Бантиш-Каменський і М. Маркевич. Бантиш-Каменський в «Історії Малої Росії» вважав Мазепу зрадником і писав про нього так: «Мазепа мав на увазі особисті тільки вигоди, і зійшов з життєвого шляху з такою ганьбою, як і з'явився на ньому». Зрадником України називає Мазепу в своїй «Історії Малоросії» Маркевич. Він вважає, що не заради національних інтересів перейшов на бік шведів Мазепа. Ставши гетьманом через «інтриги» Софії і Голіцина, «не любимий військом і посполитством», Мазепа «перед Полтавою став зрадником України і брехуном перед вітчизною».

Але серед українських істориків поступово стала утверджуватися більш об'єктивна характеристика особи й діяльності Мазепи. Ще в 1811 p., перебуваючи на могилі Мазепи в Галаці, виходець з Полтавщини, тоді російський офіцер О. Мартос, що пізніше написав п'ятитомну історію України, у своєму щоденнику записав: «Мазепа умер в отдаленности от отечества своего, коего он защищал независимость; он друг свободы и за сие стоит уважения потомства... Мазепа — просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искусный полководец и повелитель вольного, следовательно, счастливого народа».

Високо оцінював Мазепу видатний український історик В. Антонович. Він вважав Мазепу «чоловіком, найбільш освіченим серед українських діячів», «природним талантом», «справжнім політиком». «Коли придивитися до його діяльності,— писав Антонович,— то можна переконатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю».

Так само, як українського патріота, борця за волю й незалежність України характеризував Мазепу М. Грушевський. «Не любили в народі «вельмишановного Мазепу» і не без причини, — писав він. — А про те, не був він ворогом українському народові. Навпаки, судячи по всьому, він був українським патріотом, — хотів високо піднести Україну, її освіту й культуру… Діяльність Мазепи Грушевський поєднував з політикою його попередників — Виговського і Дорошенка. Він писав: «Галицький трактат 1658 p., яким українська старшина з гетьманом Виговським на чолі давала згоду на повернення під верховенство Польщі, за умови повної автономії для утвореного із українських земель «великого князівства Руського»; договір Дорошенка з Туреччиною 1669 p., який забезпечував автономію України під верховенством Туреччини; нарешті, договори Мазепи й Орлика з Карлом XII в 1709 і 1710 pp. — це найбільш характеристичні моменти у прагненнях України до забезпечення свого автономного життя».

Після 1917 р., за радянських часів, у всій країні, в тому числі і в Україні, панівною була дореволюційна царська версія про зраду Мазепи. Тільки за межами України історики мали можливість вільно досліджувати і трактувати діяльність Мазепи. Ряд праць з цієї тематики написав Ілько Борщак (1892—1959) —відомий український історик і літературознавець, який працював у Львові і Парижі («Мазепа» (1931), «Войнаровський, сестрінок Івана Мазепи» (1939), «Григорій Орлик, французький козак — генерал» (1956) та ін.). Зокрема, всебічну характеристику Мазепі, як видатному українському діячеві, Борщак дав у доповіді «Людина і історичний діяч», виголошеній на святковому засіданні наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові 11 вересня 1932 р.

Останніми роками, після проголошення суверенітету і незалежності України, в історичній науці розпочався перегляд стереотипів, штампів і міфів, що утвердилися за багато років. З'явилося ряд статей істориків, публіцистичних і художніх творів, в яких автори намагаються об'єктивно підійти до характеристики особи й діяльності Мазепи.

Багато українських, російських, польських і західноєвропейських письменників присвятили свої твори Мазепі. У XIX ст. романи про Івана Мазепу опублікували П. Голота («Іван Мазепа», 1832), О. Кузьмич («Козаки», 1843), Д. Мордовець («Цар і гетьман») та ін. У 20-х роках XX ст. найбільший роман про Мазепу написав Богдан Лепкий. Він складається з таких частин: «Мотря» два томи, «Не вбивай», «Батурин», «Полтава» — два томи. В останні роки роман про Мазепу опублікував Г. Колісник. Але особливо велике значення мало опублікування поеми Володимира Сосюри «Мазепа». Поет вкладає такі слова в уста Мазепи:

Я так люблю твої дороги,

Що час визволення настане,

Моя Україно сумна!

І шабля золота моя,

Ти на груді моїй, як рана...

Мазепи, гетьмана Івана,

О, як залізно вірю я,

Над трупом ката засія.

Серед творів російських письменників найбільш відомі поеми К- Рилєєва «Войнаровський» і О. Пушкіна «Полтава». Поему «Мазепа» написав відомий англійський поет Байрон, вірш «Мазепа» — французький письменник В. Гюго, драму «Мазепа» — польський письменник Ю. Словацький. Музичні твори про Мазепу створили П. Сокальський, Ф. Ліст, П. Чайковський. У художній літературі образ Мазепи теж подається по-різному: то в романтичному дусі, як лиходійного й любовного героя, то як борця за волю України, то як «зрадника, кривоприсяжника й Юди».

Оцінюючи діяльність Мазепи, слід передусім з'ясувати питання: чому Мазепа пішов на союз з Карлом XII, які він мав наміри? Цар Петро І і його послідовники говорили, що Мазепа перейшов на бік шведів із своїх егоїстичних, корисливих інтересів. Але які ж могли бути в Мазепи особисті інтереси?

Мазепі було тоді понад 70 років, дружини й дітей у нього не було. Понад 20 років він був гетьманом, мав найбільшу владу в Україні, користувався безмежною довірою царя, одержав від нього орден Андрія Первозванного № 2, завдяки його клопотанню дістав титул князя Святої Римської імперії, був, мабуть, найбагатшою людиною в Україні. Очевидно, що особистих мотивів для такого ризикованого заходу, як союз з Швецією, у Мазепи не було. Мазепа піклувався про долю України, про її волю і незалежність. Саме в союзі з Швецією, яка була на віддалі від України, під протекторатом шведського короля Мазепа й розраховував забезпечити незалежність Української держави. Про це зізнався сам Мазепа у сповіді перед Пилипом Орликом 17 вересня 1707 p., виголошеній ним на хресті та євангелії: «Я кличу всемогучого Бога в свідки і заприсягаю, що не ради високих почестей, не для багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що есте під моїм урядом, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей — хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і рідний край не загинули ні під москалями, ні під шведами. Коли ж я це роблю задля яких-небудь приватних інтересів, то нехай побере мене душею і тілом Бог, в Тройці Святій Єдиний, і безневинно понесені муки Христові».

Отже, є всі підстави вважати Мазепу борцем за волю й незалежність України. Він був видатним політичним діячем, який прагнув зміцнити й повністю унезалежнити Українську державу. У своїй діяльності він багато зробив для розвитку економіки й особливо культури України. Турботами Мазепи було споруджено багато як цивільних, так і церковних та монастирських будов. Мазепа збудував на свій кошт ряд монастирів і церков у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах, розбудував Киє