Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
3. Селянські повстання на Лівобережжі і Слобожанщині.
Загострення класової боротьби. Селянські повстання.
Посилення феодально-кріпосницького гноблення викликало загострення незадоволення широких народних мас, які активно виступали проти погіршення свого соціально-економічного становища. Форми їх протесту були різноманітними. Насамперед, наївно вірячи в справедливість царя й царської адміністрації, селяни подавали цареві і в урядові установи скарги, в яких просили перевести їх у розряд державних селян або повернути в козацтво. Сенат у Петербурзі був завалений справами «об ищущих казачества крестьянах». Масового характеру набули селянські втечі на південь, у Новоросію, на Дон, на Правобережжя і в інші місця. Часто селяни спалювали поміщицькі садиби, розправлялися з поміщиками, управителями, орендарям!» маєтків, відмовлялися виконувати повинності й платити податки.
Але найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські селяни й пригнобленій інших національностей.
Повстання в с Кліщинцях.
Одним з найзначніших був виступ селян і козаків с Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку (тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), який тривав з 1767 по 1770 р Генеральний суддя Лисенко при підтримці свого родича генерального писаря Туманського перетворив кліщинецьких козаків на своїх підданих, примушував їх відбувати панщину й намагався привласнити їхні землі. Козаки скаржилися лубенському полковникові, Малоросійській колегії та її президентові Румянцеву, але всі інстанції приймали рішення на користь поміщика. Тоді у травні 1767 р. на чолі з Опанасом Вороною та Григорієм Білимом козаки й селяни, які до них приєдналися, перестали коритися поміщикові, озброїлись і напали на будинок Туманського. Протягом 1767—1768 рр. вони відбили шість нападів військових команд. Тільки в 1769 р. властям вдалося придушити повстання. 120 повстанців було засуджено до ув'язнення і довічного заслання, 185 — до покарання канчуками. Коли в 1770 р. у Клітинці прибув каральний загін для здійснення вироку, кліщинці напали на нього. Але сили були нерівні, і повстанці зазнали поразки. Це повстання мало великий відгук серед народних мас України.
Тяжкі умови життя, які ще погіршились з початком російсько-турецької війни 1768—1774 pp., викликали незадоволення серед пікінерів, які відмовлялися відбувати військову службу. У 1769 р. повстали Донецький і Дніпровський шкінерські полки. Повстання поширилося на Соколинці, Китай-город, Нехворощу, Маячку, Царичанку й Орлик. У 1770 р. царизм жорстоко придушив це повстання.
Селянська війна під проводом Омеляна Пугачева та її вплив на Україну.
Значні народні повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773—1775 pp. в Росії під проводом донського козака О. Пугачова, який оголосив себе «імператором Петром III». Пугачов кілька разів бував в Україні. Під час Семилітньої війни 1756—1763 pp., будучи в армії, він проходив через Київ, у період російсько-турецької війни 1768—1774 pp. був у Бахмуті, потім стояв з полком під Бендерами в Молдові. Повстання, що переросло у велику селянську війну і стало серйозною загрозою пануванню поміщиків, почалося у 1.773 р. з виступу козаків на р. Яїку. Воно швидко охопило Приуралля та Поволжя і стало поширюватися на інші райони. Проти жорстокого феодально-кріпосницького гніту піднялися російські селяни й робітні люди, козаки, солдати-втікачі, трудящі башкири, татари, марійці, калмики.
Добре знаючи тяжке життя українських селян і козаків, Пугачов після початку селянської війни посилав листи и маніфести. Він закликав поневолені маси селян знищувати панів і обіцяв їм «вольность», «свободу», землі, лісові и сінокісні угіддя, козацьке звання. Під впливом цих закликів народні маси Лівобережжя й Слобожанщини виступили проти своїх поміщиків (у селах Груні, Василівці, Катеринівці на Слобожанщині та в інших місцях).
Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато українців (запорожців, гайдамаків з Правобережжя, селян-утікачів та засланих поміщиками селян) було і серед повстанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол.
У той час як українські селяни й козаки вели боротьбу разом із повстанцями Пугачова, українські поміщики виступили на боці російських поміщиків і царизму. На допомогу генералові Бібікову, який придушував повстання, вони посилали свої війська.
Видатним ватажком повстанських загонів, які в 1776—1784 pp. вчинили багато нападів на поміщицькі маєтки, будинки купців і багатіїв на Лівобережжі й Правобережжі, був син кріпака, потім запорізький козак, учасник Коліївщини С І. Гаркуша. У судових справах називаються 74 населених пункти, де побували загони Гаркуші. Відібрані у панів і багатіїв гроші й майно Гаркуша та його побратими роздавали бідним і знедоленим.
Повстання в с. Турбаях.
Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 pp.
Після визвольної війни 1648—1654 pp. с. Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих.
Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході.
Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин.
8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами, обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті. У народній пісні співається:
Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у п'ятницю вранці. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, — Як побили Базилевців — усім панам дивно.
Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним.
Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті.
У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.
Посилення феодально-кріпосницького гноблення викликало загострення незадоволення широких народних мас, які активно виступали проти погіршення свого соціально-економічного становища. Форми їх протесту були різноманітними. Насамперед, наївно вірячи в справедливість царя й царської адміністрації, селяни подавали цареві і в урядові установи скарги, в яких просили перевести їх у розряд державних селян або повернути в козацтво. Сенат у Петербурзі був завалений справами «об ищущих казачества крестьянах». Масового характеру набули селянські втечі на південь, у Новоросію, на Дон, на Правобережжя і в інші місця. Часто селяни спалювали поміщицькі садиби, розправлялися з поміщиками, управителями, орендарям!» маєтків, відмовлялися виконувати повинності й платити податки.
Але найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські селяни й пригнобленій інших національностей.
Повстання в с Кліщинцях.
Одним з найзначніших був виступ селян і козаків с Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку (тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), який тривав з 1767 по 1770 р Генеральний суддя Лисенко при підтримці свого родича генерального писаря Туманського перетворив кліщинецьких козаків на своїх підданих, примушував їх відбувати панщину й намагався привласнити їхні землі. Козаки скаржилися лубенському полковникові, Малоросійській колегії та її президентові Румянцеву, але всі інстанції приймали рішення на користь поміщика. Тоді у травні 1767 р. на чолі з Опанасом Вороною та Григорієм Білимом козаки й селяни, які до них приєдналися, перестали коритися поміщикові, озброїлись і напали на будинок Туманського. Протягом 1767—1768 рр. вони відбили шість нападів військових команд. Тільки в 1769 р. властям вдалося придушити повстання. 120 повстанців було засуджено до ув'язнення і довічного заслання, 185 — до покарання канчуками. Коли в 1770 р. у Клітинці прибув каральний загін для здійснення вироку, кліщинці напали на нього. Але сили були нерівні, і повстанці зазнали поразки. Це повстання мало великий відгук серед народних мас України.
Тяжкі умови життя, які ще погіршились з початком російсько-турецької війни 1768—1774 pp., викликали незадоволення серед пікінерів, які відмовлялися відбувати військову службу. У 1769 р. повстали Донецький і Дніпровський шкінерські полки. Повстання поширилося на Соколинці, Китай-город, Нехворощу, Маячку, Царичанку й Орлик. У 1770 р. царизм жорстоко придушив це повстання.
Селянська війна під проводом Омеляна Пугачева та її вплив на Україну.
Значні народні повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773—1775 pp. в Росії під проводом донського козака О. Пугачова, який оголосив себе «імператором Петром III». Пугачов кілька разів бував в Україні. Під час Семилітньої війни 1756—1763 pp., будучи в армії, він проходив через Київ, у період російсько-турецької війни 1768—1774 pp. був у Бахмуті, потім стояв з полком під Бендерами в Молдові. Повстання, що переросло у велику селянську війну і стало серйозною загрозою пануванню поміщиків, почалося у 1.773 р. з виступу козаків на р. Яїку. Воно швидко охопило Приуралля та Поволжя і стало поширюватися на інші райони. Проти жорстокого феодально-кріпосницького гніту піднялися російські селяни й робітні люди, козаки, солдати-втікачі, трудящі башкири, татари, марійці, калмики.
Добре знаючи тяжке життя українських селян і козаків, Пугачов після початку селянської війни посилав листи и маніфести. Він закликав поневолені маси селян знищувати панів і обіцяв їм «вольность», «свободу», землі, лісові и сінокісні угіддя, козацьке звання. Під впливом цих закликів народні маси Лівобережжя й Слобожанщини виступили проти своїх поміщиків (у селах Груні, Василівці, Катеринівці на Слобожанщині та в інших місцях).
Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато українців (запорожців, гайдамаків з Правобережжя, селян-утікачів та засланих поміщиками селян) було і серед повстанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол.
Видатним ватажком повстанських загонів, які в 1776—1784 pp. вчинили багато нападів на поміщицькі маєтки, будинки купців і багатіїв на Лівобережжі й Правобережжі, був син кріпака, потім запорізький козак, учасник Коліївщини С І. Гаркуша. У судових справах називаються 74 населених пункти, де побували загони Гаркуші. Відібрані у панів і багатіїв гроші й майно Гаркуша та його побратими роздавали бідним і знедоленим.
Повстання в с. Турбаях.
Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 pp.
Після визвольної війни 1648—1654 pp. с. Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих.
Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході.
Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин.
8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами, обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті. У народній пісні співається:
Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у п'ятницю вранці. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, — Як побили Базилевців — усім панам дивно.
Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним.
Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті.
У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.
