Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
1. Початок революції. Січнево-березневі страйки в Україні.
9 січня 1905 р. Початок революції.
Погіршення становища народних мас у перші роки XX ст. у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 pp. і поразкою в російсько-японській війні, які показали гнилість царського режиму, загострили суспільні суперечності і прискорили наростання революційної ситуації. Початок революції поклали події 9 січня в Петербурзі, коли за наказом царя війська розстріляли мирну демонстрацію робітників до Зимового палацу. Тим самим була розстріляна віра робітників у доброго «батечка-царя».
Звістка про це вмить рознеслася по широких просторах Російської імперії і викликала загальне обурення трудящих. На кривавий злочин царизму робітники негайно відповіли мітингами, демонстраціями, страйками протесту.
Січнево-березневі страйки в Україні.
Як тільки стало відомо про розстріл мирної демонстрації робітників Петербурга, пролетарі України, спільно з робітниками всієї країни активно включилися в страйки солідарності з петербурзькими робітниками.
При цьому і ліві партії, і робітничі маси відчували необхідність єдності революційних дій. Ось чому вже в перші місяці революції — у січні-лютому 1905 р., у ряді міст передусім великих—Катеринославі, Харкові, Миколаєві, Києві, Луганську,— для керівництва страйками та іншими революційними виступами виникли коаліційні органи, до яких входили соціал-демократи — більшовики і меншовики, есери, бундівці та представники інших демократичних партій.
Уже 12 січня почався масовий страйк на великих машинобудівних заводах Києва — Південноросійському і на заводі Гретера та Криванека. Незабаром до них приєдналися робітники інших підприємств, студенти університету та інших учбових закладів.
17 січня спалахнув загальний страйк у Катеринославі. Розгорнувся страйковий рух на заводах, шахтах і рудниках Донбасу і Криворіжжя.
У Харкові в авангарді йшли паровозобудівники, які застрайкували 17 січня. На багатолюдному мітингу робітники висловили своє обурення кривавим злодіянням царизму й почуття братерської солідарності з робітниками Петербурга. «Ми, робітники паровозобудівного заводу, — говорилося в резолюції мітингу, — обурені до глибини душі дикою звірячою розправою царського уряду над петербурзькими робітниками, їх дружинами і дітьми, сотні безвинно полеглих трупів яких вимагають помсти, залишаємо сьогодні, 17 січня роботу на знак свого обурення проти мерзенного насильства самодержавства і закликаємо всіх харківських робітників приєднатися до цього протесту...». Слідом за паровозобудівниками наприкінці січня — на початку лютого до страйку включилися робітники заводів сільськогосподарських знарядь Гельферіх-Саде (тепер «Серп і молот») і Мельгозе, машинобудівного заводу Пільстрем, чавуноливарного заводу Трепке, канатної й тютюнової фабрик, залізничних майстерень, друкарень та інших заводів і фабрик Харкова.
Страйки відбулися також на окремих підприємствах Волинської і Полтавської губерній.
Почавшись у січні, масові страйки, мітинги, демонстрації продовжувалися у лютому і березні. Всього в січні — березні 1905 р. в Україні відбулося не менше 177 страйків, у яких узяли участь близько 170тис.чол. Із 810 тис. учасників страйків по всій Росії це становило понад 75 частину всіх страйкарів.
У ході страйків робітники України, як і всієї країни, поряд з економічними вимогами (збільшення зарплати, участь робітників у складанні розцінок, скасування надурочних робіт та ін.) висували вимоги й політичні — повалення царизму, встановлення демократичної республіки, введення восьмигодинного робочого дня, демократичних свобод — свободи спілок, зборів, сходок, друку, слова, совісті тощо. Поєднання економічних і політичних страйків сприяло залученню до революційної боротьби широких мас трудящих, у тому числі і їх відсталої частини. Найактивнішу участь у страйках брали металісти, залізничники й робітники друкарень. Робітники України, усвідомлюючи єдність інтересів трудящих усієї Росії і розглядаючи російський пролетаріат як свій авангард, заявляли про свою солідарність з робітниками Петербурга, Москви та інших міст Росії. Робітники Дніпровського металургійного заводу (м. Кам'янське — тепер м. Дніпродзержинськ Катеринославської губернії) у зверненні до петербурзьких робітників, називаючи їх передовим загоном великого революційного руху, писали: «...ми вітаємо вас, петербурзькі робітники, і приєднуємо наш голос до вашого могутнього поклику: «Хай живе народна революція! Хай живе демократична республіка! Хай живе Російська соціал-демократична робітнича партія!».
Перші селянські виступи.
Під впливом робітничого руху, звісток про поразки російських військ у війні з Японією і агітації робітників ширилися революційні настрої серед селянства і стала розгортатися його боротьба проти поміщиків. Уже в лютому 1905 р. почався розгром поміщицьких економій у Курській і Орловській губерніях, звідки селянський рух перекинувся в сусідню Чернігівську та інші губернії України.
Селяни громили або палили поміщицькі маєтки, розбирали в них майно, хліб, корм для худоби, рубали поміщицькі й казенні ліси, робили спроби ділити поміщицькі землі і т. д.
Так, у Глухівському повіті на Чернігівщині в ніч на 23 лютого 1905 р. близько 3 тис. селян на тисячі підвід під'їхали до Хутора-Михайлівського (нині Сумщина) і, щоб «зрівняти в одне становище Мужиків і панів», розгромили маєток Терещенка, майно його розібрали, а цукровий завод спалили. Селянські виступи відбувалися і в Київській, Подільській та інших губерніях.
Широка участь робітників і селян у революції, яка почалася, поширення революційних настроїв серед демократичної інтелігенції і студентської молоді свідчили про те, що революція з самого початку набула загальнонародного характеру.
Погіршення становища народних мас у перші роки XX ст. у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 pp. і поразкою в російсько-японській війні, які показали гнилість царського режиму, загострили суспільні суперечності і прискорили наростання революційної ситуації. Початок революції поклали події 9 січня в Петербурзі, коли за наказом царя війська розстріляли мирну демонстрацію робітників до Зимового палацу. Тим самим була розстріляна віра робітників у доброго «батечка-царя».
Звістка про це вмить рознеслася по широких просторах Російської імперії і викликала загальне обурення трудящих. На кривавий злочин царизму робітники негайно відповіли мітингами, демонстраціями, страйками протесту.
Січнево-березневі страйки в Україні.
Як тільки стало відомо про розстріл мирної демонстрації робітників Петербурга, пролетарі України, спільно з робітниками всієї країни активно включилися в страйки солідарності з петербурзькими робітниками.
При цьому і ліві партії, і робітничі маси відчували необхідність єдності революційних дій. Ось чому вже в перші місяці революції — у січні-лютому 1905 р., у ряді міст передусім великих—Катеринославі, Харкові, Миколаєві, Києві, Луганську,— для керівництва страйками та іншими революційними виступами виникли коаліційні органи, до яких входили соціал-демократи — більшовики і меншовики, есери, бундівці та представники інших демократичних партій.
Уже 12 січня почався масовий страйк на великих машинобудівних заводах Києва — Південноросійському і на заводі Гретера та Криванека. Незабаром до них приєдналися робітники інших підприємств, студенти університету та інших учбових закладів.
17 січня спалахнув загальний страйк у Катеринославі. Розгорнувся страйковий рух на заводах, шахтах і рудниках Донбасу і Криворіжжя.
У Харкові в авангарді йшли паровозобудівники, які застрайкували 17 січня. На багатолюдному мітингу робітники висловили своє обурення кривавим злодіянням царизму й почуття братерської солідарності з робітниками Петербурга. «Ми, робітники паровозобудівного заводу, — говорилося в резолюції мітингу, — обурені до глибини душі дикою звірячою розправою царського уряду над петербурзькими робітниками, їх дружинами і дітьми, сотні безвинно полеглих трупів яких вимагають помсти, залишаємо сьогодні, 17 січня роботу на знак свого обурення проти мерзенного насильства самодержавства і закликаємо всіх харківських робітників приєднатися до цього протесту...». Слідом за паровозобудівниками наприкінці січня — на початку лютого до страйку включилися робітники заводів сільськогосподарських знарядь Гельферіх-Саде (тепер «Серп і молот») і Мельгозе, машинобудівного заводу Пільстрем, чавуноливарного заводу Трепке, канатної й тютюнової фабрик, залізничних майстерень, друкарень та інших заводів і фабрик Харкова.
Страйки відбулися також на окремих підприємствах Волинської і Полтавської губерній.
У ході страйків робітники України, як і всієї країни, поряд з економічними вимогами (збільшення зарплати, участь робітників у складанні розцінок, скасування надурочних робіт та ін.) висували вимоги й політичні — повалення царизму, встановлення демократичної республіки, введення восьмигодинного робочого дня, демократичних свобод — свободи спілок, зборів, сходок, друку, слова, совісті тощо. Поєднання економічних і політичних страйків сприяло залученню до революційної боротьби широких мас трудящих, у тому числі і їх відсталої частини. Найактивнішу участь у страйках брали металісти, залізничники й робітники друкарень. Робітники України, усвідомлюючи єдність інтересів трудящих усієї Росії і розглядаючи російський пролетаріат як свій авангард, заявляли про свою солідарність з робітниками Петербурга, Москви та інших міст Росії. Робітники Дніпровського металургійного заводу (м. Кам'янське — тепер м. Дніпродзержинськ Катеринославської губернії) у зверненні до петербурзьких робітників, називаючи їх передовим загоном великого революційного руху, писали: «...ми вітаємо вас, петербурзькі робітники, і приєднуємо наш голос до вашого могутнього поклику: «Хай живе народна революція! Хай живе демократична республіка! Хай живе Російська соціал-демократична робітнича партія!».
Перші селянські виступи.
Під впливом робітничого руху, звісток про поразки російських військ у війні з Японією і агітації робітників ширилися революційні настрої серед селянства і стала розгортатися його боротьба проти поміщиків. Уже в лютому 1905 р. почався розгром поміщицьких економій у Курській і Орловській губерніях, звідки селянський рух перекинувся в сусідню Чернігівську та інші губернії України.
Селяни громили або палили поміщицькі маєтки, розбирали в них майно, хліб, корм для худоби, рубали поміщицькі й казенні ліси, робили спроби ділити поміщицькі землі і т. д.
Так, у Глухівському повіті на Чернігівщині в ніч на 23 лютого 1905 р. близько 3 тис. селян на тисячі підвід під'їхали до Хутора-Михайлівського (нині Сумщина) і, щоб «зрівняти в одне становище Мужиків і панів», розгромили маєток Терещенка, майно його розібрали, а цукровий завод спалили. Селянські виступи відбувалися і в Київській, Подільській та інших губерніях.
Широка участь робітників і селян у революції, яка почалася, поширення революційних настроїв серед демократичної інтелігенції і студентської молоді свідчили про те, що революція з самого початку набула загальнонародного характеру.
