Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
5. Селянський рух в Україні і революційна боротьба в армії та на флоті восени 1905 р.
Розгортання селянського руху.
Всеросійський жовтневий політичний страйк, а потім грудневе збройне повстання викликали дальше піднесення селянського руху.
Селянський рух восени 1905 р. охопив понад третину повітів (близько 170) Європейської Росії. В Україні у жовтні — грудні 1905 р. відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Як і раніше, вони мали в основному антипоміщицьке спрямування: селяни громили й палили поміщицькі маєтки, розбирали в них майно, захоплювали землі, рубали поміщицькі ліси, робили потрави посівів і т. п. Всього за 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 млн. чол. Селяни розгромили понад 580 поміщицьких маєтків і заможних селян, садиб та хуторів, з них в Лівобережній Україні — 195, на Півдні — 345. Саме в Лівобережжі і на Півдні було найбільше розгромлено поміщицьких маєтків і відбулося гострих сутичок селян з військами та поліцією. У ряді випадків селяни створювали селянські комітети, які й керували їх виступами.
Один з найбільших виступів селян стався у с. Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині (тепер с Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.). Маніфест 17 жовтня і відсутність будь-яких дій властей щодо задоволення насущних потреб селян, звістки про революційні дії робітників у містах зумовили збудження в селянських масах. У таких умовах арешт приставом 17 грудня місцевого селянина, члена селянської спілки Г. Безвіконного, який вів агітацію, викликав виступ селян. Наступного дня селяни зібралися на мітинг в кількості близько 5 тис. чол. і, створивши революційний селянський комітет, до якого ввійшли М. Козиленко, Г. Муха і Ф. Вільченко, заарештували пристава, вигнали з села попа і стражників, вивісили червоні прапори, вирішили не платити податків, не давати новобранців і закрити шинки.
19 грудня до Сорочинців для втихомирення повстання прибула сотня козаків і за наказом помічника миргородського справника Барабаша відкрила вогонь по селянах. Селяни з вилами й косами стали до бою з козаками.
63 повсталих селян загинули чи дістали поранення, був убитий і Барабаш. Козаки змушені були залишити село. Селянський комітет діяв, як справжня революційна влада.
21 грудня в село за наказом губернатора вступив новий загін козаків з двома гарматами, очолюваний статським радником Філоновим, який влаштував над селянами жорстоку розправу, що викликала обурення широких мас трудящих і передової громадськості Росії. На захист сорочинських селян виступив письменник В. Короленко, який у газеті «Полтавщина» опублікував «Відкритий лист статському радникові Філонову» і написав книгу «Сорочинська трагедія», в якій з гнівом викрив нелюдське поводження царських посіпак з селянами.
Звертаючись до Філонова, В. Короленко писав: «Ви відразу почали поводитися в Сорочинцях, як у завойованій країні. Ви звеліли «зігнати сход» і оголосили, що| коли сход не збереться, то ви розгромите все село, «не залишивши від нього й пороху»... Ви поставили всіх на коліна, оточивши козаками з шаблями наголо і виставивши дві гармати. Ви власною рукою з розмаху били... по обличчю і передавали козакам, які, за вашим наказом, продовжували почате вами злочинне катування, кидали у сніг, били нагаями по голові і обличчю, поки жертва не втрачала голосу, свідомості і людської подоби...».
Поряд з розгромами поміщицьких маєтків селянами України, особливо Півдня і Лівобережжя, селянський рух продовжувався у формі мітингів, зборів, сходок, під час яких ухвалювали приговори з вимогами розподілу поміщицьких земель, політичних свобод, загального виборчого права, скликання Установчих зборів, ліквідації непрямий податків і т. д. Восени 1905 р., в основному на Правобережжі, мали місце численні страйки сільськогосподарських робітників, батраків, селян-поденників у поміщицьких економіях і на заводах, особливо цукрових.
Одночасно з боротьбою селянства проти поміщиків відбувалися сутички між біднотою та заможними селянами. Типовою щодо цього була так звана «Вихвостівська трагедія», описана Коцюбинським у повісті «Fata morgan па». У селі Вихвостові Городнянського повіту Чернігівсьдкої губернії у жовтні 1905 р. селяни розгромили економив та горілчаний завод Карвольського-Гриневського. Після цього по селу пішли чутки, що біднота має намір розібрати майно заможних селян. 31 жовтня багатії по-звірячому вбили 11 бідняків, найбільш активних учасників селянського руху, а через день — ще 4 чол. Вбивства селян бідняків заможними селянами мали місце і в інших селах.
Як і по всій Росії, в Україні з літа 1905 р. почали виникати селянські спілки — губернські, повітові, волосні і сільські. В Україні було організовано 7 губернських і 12 повітових комітетів та понад 120 волосних і сільських організацій спілки. Найбільш активною в Україні була Покошицька селянська спілка, створена 30 жовтня 1905 р. у с. Покошичах Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер Корейського району Чернігівської області). Керівні органи селянських спілок перебували під сильним впливом есерів, частково кадетів і українських національних партій. Відстоюючи перехід земель до рук селян, ці спілки в основі своїй були масовими, народними, революційними організаціями.
Революційні виступи в армії і на флоті.
Під впливом робітничого й селянського руху посилювалися революційні настрої в армії і на флоті. 26—27 жовтня 1905 р. відбулося повстання матросів і солдатів у Кронштадті, жорстоко придушене царськими властями. 11 листопада, у відповідь на спробу командування Чорноморського флоту силою розігнати мітинг робітників, матросів і солдатів, у Севастополі спалахнуло стихійне повстання матросів флотської дивізії, до яких приєдналися частина солдатів 49-го Брестського піхотного полку, саперна рота, робітники порту і команди 12 кораблів Чорноморської ескадри, зокрема крейсера «Очаков», броненосця «Пантелеймон» (колишній «Потьомкін») і контр-міноносця «Свирепый» (всього понад 6 тис. чол.).
12 листопада повсталі обрали Раду матроських, солдатських і робітничих депутатів, з Ради була виділена як виконавчий орган «Матроська комісія». Командиром крейсера «Очаків» матроси запросили революційно настроєно го лейтенанта П. Шмідта, який взяв на себе керівництво повстанням. Значну революційну роботу на крейсері «Очаків» проводили матроси-більшовики — О. Гладков, М. Антоненко і С. Частник. Повсталі висунули ряд вимог в першу чергу політичних: скликання Установчих зборів, загального виборчого права, 8-годинного робочого дня, скасування смертної кари, зняття воєнного стану та ін.
Але в повсталих не було чіткого плану, діяли вони нерішуче, повстання не мало належної наступальності і організованості. Царські власті стягли до Севастополя надійні війська, які в 13-годинному бою 15 листопада розгромили повсталих. Наступного дня повстання було остаточно придушене.
Близько 400 учасників Севастопольського збройного повстання було засуджено до каторги й ув'язнення, керівників повстання — лейтенанта Шмідта і матросів Гладкова, Антоненка і Частника — до смертної кари. Шмідт і його товариші були розстріляні на острові Березань 6 березня 1906 р.
18 листопада 1905 р. відбулося повстання саперів у Києві. У саперній бригаді, сформованій переважно з робітників, Київська військова організація РСДРП вела агітаційну роботу, розповсюджувала листівки і прокламації. Під| впливом агітації зв'язківці-сапери відмовилися замінити на київському телеграфі страйкуючих службовців, внаслідок чого телеграф протягом доби не діяв. Сапери висунули вимоги поліпшити їх побутові умови. Командир однієї з рот почав знущатися з солдатів — змушував їх повзати на колінах, цілувати підлогу і т. д. Обурені сапери, з рішенням наради їх представників, яка відбулася ввечері 17 листопада, уранці 18 листопада вийшли на збройну демонстрацію (спочатку їх було близько 800 чол.), яка з приєднанням інших військових частин мала перетворитися на повстання. Керівником виступу став підпоручик Б. Жаданівський. З Печерська, де стояла саперна бригада, після" приєднання частини робітників заводу «Арсенал», демонстранти вирушили на Жилянську вулицю (тепер ім. Жаданівського). Коли в колону влилися й робітники Південноросійського заводу (тепер «Ленінська кузня») і демонстрантів стало близько 5 тис. чол., вони вийшли на Галицький майдан (тепер майдан Перемоги), маючи на меті з'єднатися з солдатами 45-го Азовського полку й робітничими бойовими дружинами Шулявки (тепер Жовтневий район). але тут демонстрація була зустрінута вогнем учбової команди Миргородського полку. Повстання саперів зазнало поразки. До слідства було притягнуто понад 100 чол. Більшість із них засудили до каторги або дисциплінарних батальйонів. Жаданівського засудили до страти, заміненої довічною каторгою.
Слідом за повстанням саперів у Києві 23 листопада 1905 р. військова організація РСДРП на чолі з Ф. Сергеєвим (Артемом) організувала збройну демонстрацію робітників і солдатів у Харкові. У лавах демонстрантів, як* несли червоні прапори з написами «Геть самодержавство!», «Хай живе революція!», «Хай живе свобода!», йшли разом з робітниками і солдати Старобільського, Богодухівського, Лебединського та Луцького полків. Демонстранти пройшли по головних-вулицях міста і на Скобелєвській площі (тепер ім. Руднева) провели великий мітинг. Всього в мітингах і демонстраціях — цьому спільному виступі харківських робітників і солдатів —взяло участь близько 15 тис. чол.
Всеросійський жовтневий політичний страйк, а потім грудневе збройне повстання викликали дальше піднесення селянського руху.
Селянський рух восени 1905 р. охопив понад третину повітів (близько 170) Європейської Росії. В Україні у жовтні — грудні 1905 р. відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Як і раніше, вони мали в основному антипоміщицьке спрямування: селяни громили й палили поміщицькі маєтки, розбирали в них майно, захоплювали землі, рубали поміщицькі ліси, робили потрави посівів і т. п. Всього за 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 млн. чол. Селяни розгромили понад 580 поміщицьких маєтків і заможних селян, садиб та хуторів, з них в Лівобережній Україні — 195, на Півдні — 345. Саме в Лівобережжі і на Півдні було найбільше розгромлено поміщицьких маєтків і відбулося гострих сутичок селян з військами та поліцією. У ряді випадків селяни створювали селянські комітети, які й керували їх виступами.
Один з найбільших виступів селян стався у с. Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині (тепер с Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.). Маніфест 17 жовтня і відсутність будь-яких дій властей щодо задоволення насущних потреб селян, звістки про революційні дії робітників у містах зумовили збудження в селянських масах. У таких умовах арешт приставом 17 грудня місцевого селянина, члена селянської спілки Г. Безвіконного, який вів агітацію, викликав виступ селян. Наступного дня селяни зібралися на мітинг в кількості близько 5 тис. чол. і, створивши революційний селянський комітет, до якого ввійшли М. Козиленко, Г. Муха і Ф. Вільченко, заарештували пристава, вигнали з села попа і стражників, вивісили червоні прапори, вирішили не платити податків, не давати новобранців і закрити шинки.
19 грудня до Сорочинців для втихомирення повстання прибула сотня козаків і за наказом помічника миргородського справника Барабаша відкрила вогонь по селянах. Селяни з вилами й косами стали до бою з козаками.
63 повсталих селян загинули чи дістали поранення, був убитий і Барабаш. Козаки змушені були залишити село. Селянський комітет діяв, як справжня революційна влада.
21 грудня в село за наказом губернатора вступив новий загін козаків з двома гарматами, очолюваний статським радником Філоновим, який влаштував над селянами жорстоку розправу, що викликала обурення широких мас трудящих і передової громадськості Росії. На захист сорочинських селян виступив письменник В. Короленко, який у газеті «Полтавщина» опублікував «Відкритий лист статському радникові Філонову» і написав книгу «Сорочинська трагедія», в якій з гнівом викрив нелюдське поводження царських посіпак з селянами.
Звертаючись до Філонова, В. Короленко писав: «Ви відразу почали поводитися в Сорочинцях, як у завойованій країні. Ви звеліли «зігнати сход» і оголосили, що| коли сход не збереться, то ви розгромите все село, «не залишивши від нього й пороху»... Ви поставили всіх на коліна, оточивши козаками з шаблями наголо і виставивши дві гармати. Ви власною рукою з розмаху били... по обличчю і передавали козакам, які, за вашим наказом, продовжували почате вами злочинне катування, кидали у сніг, били нагаями по голові і обличчю, поки жертва не втрачала голосу, свідомості і людської подоби...».
Поряд з розгромами поміщицьких маєтків селянами України, особливо Півдня і Лівобережжя, селянський рух продовжувався у формі мітингів, зборів, сходок, під час яких ухвалювали приговори з вимогами розподілу поміщицьких земель, політичних свобод, загального виборчого права, скликання Установчих зборів, ліквідації непрямий податків і т. д. Восени 1905 р., в основному на Правобережжі, мали місце численні страйки сільськогосподарських робітників, батраків, селян-поденників у поміщицьких економіях і на заводах, особливо цукрових.
Одночасно з боротьбою селянства проти поміщиків відбувалися сутички між біднотою та заможними селянами. Типовою щодо цього була так звана «Вихвостівська трагедія», описана Коцюбинським у повісті «Fata morgan па». У селі Вихвостові Городнянського повіту Чернігівсьдкої губернії у жовтні 1905 р. селяни розгромили економив та горілчаний завод Карвольського-Гриневського. Після цього по селу пішли чутки, що біднота має намір розібрати майно заможних селян. 31 жовтня багатії по-звірячому вбили 11 бідняків, найбільш активних учасників селянського руху, а через день — ще 4 чол. Вбивства селян бідняків заможними селянами мали місце і в інших селах.
Революційні виступи в армії і на флоті.
Під впливом робітничого й селянського руху посилювалися революційні настрої в армії і на флоті. 26—27 жовтня 1905 р. відбулося повстання матросів і солдатів у Кронштадті, жорстоко придушене царськими властями. 11 листопада, у відповідь на спробу командування Чорноморського флоту силою розігнати мітинг робітників, матросів і солдатів, у Севастополі спалахнуло стихійне повстання матросів флотської дивізії, до яких приєдналися частина солдатів 49-го Брестського піхотного полку, саперна рота, робітники порту і команди 12 кораблів Чорноморської ескадри, зокрема крейсера «Очаков», броненосця «Пантелеймон» (колишній «Потьомкін») і контр-міноносця «Свирепый» (всього понад 6 тис. чол.).
12 листопада повсталі обрали Раду матроських, солдатських і робітничих депутатів, з Ради була виділена як виконавчий орган «Матроська комісія». Командиром крейсера «Очаків» матроси запросили революційно настроєно го лейтенанта П. Шмідта, який взяв на себе керівництво повстанням. Значну революційну роботу на крейсері «Очаків» проводили матроси-більшовики — О. Гладков, М. Антоненко і С. Частник. Повсталі висунули ряд вимог в першу чергу політичних: скликання Установчих зборів, загального виборчого права, 8-годинного робочого дня, скасування смертної кари, зняття воєнного стану та ін.
Але в повсталих не було чіткого плану, діяли вони нерішуче, повстання не мало належної наступальності і організованості. Царські власті стягли до Севастополя надійні війська, які в 13-годинному бою 15 листопада розгромили повсталих. Наступного дня повстання було остаточно придушене.
Близько 400 учасників Севастопольського збройного повстання було засуджено до каторги й ув'язнення, керівників повстання — лейтенанта Шмідта і матросів Гладкова, Антоненка і Частника — до смертної кари. Шмідт і його товариші були розстріляні на острові Березань 6 березня 1906 р.
18 листопада 1905 р. відбулося повстання саперів у Києві. У саперній бригаді, сформованій переважно з робітників, Київська військова організація РСДРП вела агітаційну роботу, розповсюджувала листівки і прокламації. Під| впливом агітації зв'язківці-сапери відмовилися замінити на київському телеграфі страйкуючих службовців, внаслідок чого телеграф протягом доби не діяв. Сапери висунули вимоги поліпшити їх побутові умови. Командир однієї з рот почав знущатися з солдатів — змушував їх повзати на колінах, цілувати підлогу і т. д. Обурені сапери, з рішенням наради їх представників, яка відбулася ввечері 17 листопада, уранці 18 листопада вийшли на збройну демонстрацію (спочатку їх було близько 800 чол.), яка з приєднанням інших військових частин мала перетворитися на повстання. Керівником виступу став підпоручик Б. Жаданівський. З Печерська, де стояла саперна бригада, після" приєднання частини робітників заводу «Арсенал», демонстранти вирушили на Жилянську вулицю (тепер ім. Жаданівського). Коли в колону влилися й робітники Південноросійського заводу (тепер «Ленінська кузня») і демонстрантів стало близько 5 тис. чол., вони вийшли на Галицький майдан (тепер майдан Перемоги), маючи на меті з'єднатися з солдатами 45-го Азовського полку й робітничими бойовими дружинами Шулявки (тепер Жовтневий район). але тут демонстрація була зустрінута вогнем учбової команди Миргородського полку. Повстання саперів зазнало поразки. До слідства було притягнуто понад 100 чол. Більшість із них засудили до каторги або дисциплінарних батальйонів. Жаданівського засудили до страти, заміненої довічною каторгою.
Слідом за повстанням саперів у Києві 23 листопада 1905 р. військова організація РСДРП на чолі з Ф. Сергеєвим (Артемом) організувала збройну демонстрацію робітників і солдатів у Харкові. У лавах демонстрантів, як* несли червоні прапори з написами «Геть самодержавство!», «Хай живе революція!», «Хай живе свобода!», йшли разом з робітниками і солдати Старобільського, Богодухівського, Лебединського та Луцького полків. Демонстранти пройшли по головних-вулицях міста і на Скобелєвській площі (тепер ім. Руднева) провели великий мітинг. Всього в мітингах і демонстраціях — цьому спільному виступі харківських робітників і солдатів —взяло участь близько 15 тис. чол.
