Рибалко Історія України (частина друга) (1995)

5. Культура в Україні на початку XX ст.

На початку XX ст. правлячі кола й експлуататорські класи Росії та Австро-Угорщини посилювали гноблення прогресивної культури взагалі й української зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську пресу, літературу, мову, театр стали після поразки революції 1905—1907 pp., з наступом третьочервневого режиму. Проте українська культура продовжувала розвиватися.

Освіта.

На початку XX ст. у зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914—1915 навчальному році в Україні, яка входила до складу Росії, налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. чол. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському і Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.

Однак все це далеко не задовольняло потреби, внаслідок чого близько 70 % населення не вміли читати і писати. На кожну тисячу чоловік населення в початкових* неповних і середніх школах навчалося всього 67 чол. У 1914—1915 pp. в Україні, яка перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Щорічно близько 50 % бажаючих учитися відмовляли в прийомі до середніх шкіл.

Царський уряд не допускав української мови в навчальні заклади, включаючи початкові школи. Скрізь навчання велося російською мовою.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. У 1911 р. у Східній Галичині в 500 селах не було ніяких шкіл, 150 тис. дітей шкільного віку ніде не навчались. Через це, за офіційними даними, в 1900 р. у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті — понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Взагалі рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в уєіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.

Із 61 гімназії, які працювали в 1910 р. у Східній Галичині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, українських учнів було лише близько 20 %, а в реальних училищах — 5,5 %. На Буковині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20 %.

У Львівському університеті майже повністю викладання велося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, в Чернівецькому університеті — 17,6 %.

Наука.

Вчені України на початку XX ст. досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Харківському, а з 1902 р. у Київському університеті плідно працював професор-математик Д. О. Граве (1863—1939), який став засновником київської алгебраїчної шкота, що досліджувала найважливіший розділ алгебри— теорію груп. У Харківському університеті великий вклад у розвиток різник галузей математики внесли професори, а потім академіки В. А. Стеклов (1864—1926), Д. М. Синцов (1867—1946), С. Н. Бернштейн (1880—1968). У розвитку фізики й радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. А. Рожанський (1882—1936), що став основоположником харківської школи радіофізиків.

В Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд цінних праць видав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860—1934), а з фізичної хімії — учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету І. П. Осипов (1885—1918).

Багато видатних учених в Україні працювали в галузі біології і медицини. Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, пізніше академік О. М. Северцов (1866—1936), який з 1902 до 1911 р. був професором Київського університету. Там же професор-ембріолог і цитолог рослин С. Г. Навашин (1857—1930) провів важливі дослідження з ботаніки. Загальне визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Ар-нольді (1871—1924) — відомого ботаніка-морфолога, засновника харківської школи альгологів; В. Я. Данилевського (1852—1936) — фізіолога, одного з основоположників ендокринології; М. П. Трінклера (1859—1925) — талановитого хірурга; Л. Л. Гіршмана (1839—1921) — видатного офтальмолога та ін.

Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікробіологи М. Ф. Гамалія (1859—1949), Д. К- Заболотний (1866—1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854—1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії тощо.

Ряд учених України розгортали свої дослідження з проблем геолого-географічних наук. Професор географії Харківського університету А. М. Краснов (1862—1914) широко вивчав природу Харківської, Полтавської та інших губерній України і Росії. Понад 20 років геологію вугільних родовищ Донбасу досліджував професор Петербурзького гірничого інституту Л. І. Лутугін (1864—1915). Він уперше склав геологічний розріз донецької вугленосної товщі й докладну геологічну карту Донецького басейну. Багато удосконалень у розвиток доменного виробництва, зокрема в будівництво домен, вніс металург М. К. Курако (1872—1920), який освіту здобув самотужки і все життя працював на металургійних заводах.

На основі теоретичних засад, розроблених видатними російськими вченими М. Жуковським, О. Можайським і. К. Ціолковським, розвивалося повітроплавання в Україні. У 1908 р. в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін і М. Єфімов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. У Києві були побудовані літаки й дирижаблі. Російський військовий льотчик П. М. Нестеров (1887—1914) — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу, і зокрема «мертву петлю».

Активну діяльність розгорнуло Київське товариство повітроплавання, засноване в 1909 р. Ним керував професор політехнічного інституту М. Делоне. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров, Ф. Андерс та ін. І. Сікорський сконструював перші в світі надпотужні багатомоторні літаки «Російський витязь» та «Ілля Муромець». Д. Григорович став конструктором першого в світі гідролітака. Багаторічний робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Андерс у 1909—1912 pp. сконструював і побудував перший цивільний диражабль «Київ». За 1909—1912 pp. в Києві було створено 40 дослідних зразків літаків різних типів.

Розвивалися на початку XX ст. гуманітарні науки.

Найбільш видатним істориком України початку XX ст. став М. С. Грушевський (1866—1934). Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію «Барське староство», Грушевський в 1894 р. посів кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де в офіційному лекційному курсі історії Східної Європи практично почав читати курс історії України. З 1897 р. став головою Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, редагував його «Записки». У 1908 р. переїхав до Києва, очолив Українське наукове товариство. В 1914 р. з початком першої світової війни, як австро-угорський підданий, був висланий царським урядом до Симбірська, в 1916 р. переїхав до Москви. Після Лютневої революції 1917 р. був обраний головою Української Центральної ради. Грушевський написав багато праць: «Нарис історії українського народу» (1904), «Про старі часи на Україні» (1907), «Ілюстрована історія України» (1911) та ін. Найбільшою є десятитомна «Історія України-Русі», в якій уперше в широкому плані висвітлена історія України до 1663 р. Праці Грушевського ґрунтуються на узагальненні сучасних йому найновіших даних археології, етнографії, мовознавства і широкому вивченні та використанні документальних матеріалів з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Австрії, Угорщини, Швеції. Грушевський був одним з керівників багатотомного видання «Джерел до історії України-Русі», в якому зібрано і опубліковано велику кількість цінних історичних документів епохи феодалізму.

Грушевський дослідив багато конкретних питань і створив узагальнюючі праці з історії України, які, зокрема багатотомна «Історія України-Русі», стояли на рівні світової історіографії.

Головною заслугою Грушевського перед українською історіографією є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми українського історичного процесу. Найбільш переконливо ця схема обґрунтована в статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства», опублікованій у 1904 р. (Статьи по славяноведению. СПб., 1904. Вып. 1).

Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою історичного процесу вважав народ, народні маси.

Грушевський уже в дореволюційний час із своїх учнів і послідовників створив велику наукову школу — у Львові (з 1894 по 1914 р.) й у Києві (з 1908 по 1914 р.). До неї належали М. Кордуба (1876—1947), С. Томашівський (1875—1930), І. Джиджора (1880—1919), О. Терлецький (1873—1958), І. Крип'якевич (1886—1967) та ін.

Оцінюючи Грушевського як ученого, І. Франко в 1911 р. писав, що «він не тільки авторитетний історик та університетський професор, але також редактор та співробітник численних наукових та літературних видань, голова різних товариств та комісій, в тих товариських організаціях невтомний ініціатор та дуже тямучий дискутант».

На початку XX ст. продовжувала працювати історик О. Єфименко, яка, зокрема, написала один з перших синтетичних курсів — «Історію українського народу» (1906). Значний вклад в історіографію України кінця XIX —початку XX ст. внесли В. С. Іконников (1841—1923), що створив двотомну працю з російської історіографії, Д. І. Багалій (1857—1932), який особливо багато уваги приділяв вивченню заселення й історії Слобідської

України, В. О. Барвінський (1885—1940), який написав цінні праці з історії селянства і козацтва Лівобережжя, Д. І. Яворницький (1855—1940), який був неперевершеним істориком запорізького козацтва.

Великого розголосу серед широкого кола українських читачів набула перша україномовна узагальнююча праця з історії України — «Історія України-Русі» М. М. Аркаса, видана в 1908 р. у Петербурзі.

І. Франко написав понад 100 праць з історії, серед яких найбільш важливими є монографії і статті «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881—1882), «Хмельнищина 1648—1649 pp. у сучасних віршах» (1898), «Що таке поступ» (1903), «Нарис історії україно-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасоване в 1848 р. в Галичині» (1913) та ін.

Розглядаючи предмет історії, І. Франко визнавав закономірності історичного процесу, а головне завдання історичної науки вбачав у вивченні цих закономірностей. Під впливом марксизму він вважав, що людство пройшло первіснообщинний і феодальний лад, на зміну якому прийшов капіталізм, що неодмінно мусить бути замінений соціалізмом.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. продовжувалися дослідження і в інших гуманітарних науках. Ряд важливих праць з етнографії і фольклору написав послідовник 1. Франка В. М. Гнатюк (1871—1926), який працював у Львові, а з українського фольклору, мовознавства й літератури — видатний учений — філолог, сходознавець, історик А. Ю. Кримський (1871—1942). Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання в 1909 р. «Українсько-російського словника» В. Дубровського та в 1907—1909 pp. «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка.

Книга і преса.

На початку XX ст., незважаючи на переслідування з боку царського уряду й правлячих кіл Австро-Угорської монархії, видання книг, журналів і газет в Україні, особливо в період революції 1905—1907 pp., коли царизм змушений був послабити чинність Емського акта 1876 p., розширилося.

Ряд українських газет і журналів виходили під час революції 1905—1907 pp. («Хлібороб» у Лубнах, «Рідний край» у Полтаві, «Громадська думка», а потім «Рада» в Києві та ін.). У період реакції і з наближенням першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, і в 1913 p. з 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одна.

У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд журналів, які відігравали значну роль у громадському й літературному житті. Це були: «Літературно-науковий вісник» (1898—1914), «Молода Україна» (1900—1903), «Світ» (1906—1907) та ін. Найбільш важливим серед них був «Літературно-науковий вісник», яким протягом десяти років (1897—1906) фактично керував І. Франко разом з своїми однодумцями В. Гнатюком і О. Маковеем. У 1907 р. «Літературно-науковий вісник» було переведено до Києва, керувати ним став М. Грушевський.

Незважаючи ні на які перешкоди, в цілому видання українських книг у Росії на початку XX ст. зростало. Усього за час з 1798 по 1916 p., тобто за 118 років, в Україні випущено 2804 книги українською мовою. З них за 56 років — з 1848 по 1904 р. — в Росії видано 1233 українські книги, а тільки за період з 1905 по 1916 pp. їх з'явилося 1920. Проте порівняно з потребами це було дуже мало, тим більше, що тиражі українських книг залишалися невеликими. Так, у 1913 р. книги українською мовою становили за тиражем лише 0,6 % книжкової продукції Росії.

Література.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні продовжували свою творчість видатні письменники І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.

У своїх численних творах (казка «Ох», оповідання «Лялечка», «Дорогою ціною», новели «Persona grata», «Сміх», «В дорозі», «Intermecco», «Коні не винні», повість «Fata morgana» та ін.) М. М. Коцюбинський (1864—1913) затаврував царизм і всю самодержавну систему як ворогів народу, викрив зрадницьку роль лібералів, широко відобразив боротьбу трудящих, створив образи революціонерів, зокрема робітників. У повісті «Fata morgana» Коцюбинський, як ніхто інший, глибоко художньо й правдиво змалював картину життя села в період революції 1905— 1907 pp., соціальні конфлікти, революційні події, психологію мас, настрої і думи селян.

Письменницею широкого діапазону виступала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871—1913). Леся Українка створила велику кількість високохудожніх поетичних, прозових і драматургічних творів (поезії «Contra spem spero», «Досвітні огні», «Дим» та ін.; п'єси «В катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» тощо; оповідання, повісті, казки та ін.), в яких глибоко відображено життя народних мас, їх прагнення до свободи, до визволення з-під влади експлуататорських класів, послідовно проводиться думка про громадське призначення творчості письменника.

За умов наростання суспільних суперечностей у літературу стали входити робітничі поети і письменники. В Україні це були А. Шабленко, П. Махиня, Т. Романченко, А. Бобенко, Олексій Чижик, Софія Дальняя та ін., які змальовували тяжке життя робітників і закликали їх до революційної боротьби. Так, П. Махиня у 1916 р. писав:

Я свою шахтарську ліру,—

Ту, що виготував сам,—

Боротьбі робочих миру

І Україні віддам.

Безпросвітне життя селянства і його революційна боротьба в 1905—1907 pp. знайшли реалістичне відображення в творах письменників селянської демократії —А. Ю. Тесленка (1882—1911) (оповідання «Немає матусі», «В тюрмі», «Поганяй до ями», «В пазурах у людини» та ін.) і С. В. Васильченка (1878—1932) (новели «Мужицька арихметика», «У панів», «На чужину» та ін.).

Г. М. Хоткевич (1877—1938) одним з перших із демократичних позицій відтворив революційні події 1905—1907 pp., яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів та ін.), глибоко поетично змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» та ін.).

На початку XX ст. в українську літературу ввійшов Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878—1944) — поет глибокого ліричного таланту. З 1907 до 1917 р. з'явилося п'ять книг поезій Олеся. У перших двох, особливо першій «З журбою радість обнялась», автор з радістю вітає революцію 1905—1907 pp., закликає до боротьби за волю, за торжество справедливості, оспівує чудову рідну природу. Не маючи твердого революційного світогляду, з поразкою революції і наступом реакції, Олесь все більше наповнює свої поезії мотивами журби, суму, песимізму, розчарування.

Складним і суперечливим був світогляд, політична діяльність і художня творчість В. К- Винниченка (1880— 1951). Один із лідерів українських партій — спочатку РУП, а потім УСДРП, в 1917 р.— голова уряду Центральної ради, Бинниченко був, разом з тим, надзвичайно плідним письменником. У своїх ранніх кращих творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902—1906 pp., — «Голота», «Солдатики», «Контрасти», «Голод», «Малорос-європеєць» та інших автор реалістично зображував життя селян, наймитів, міської бідноти, в'язнів, показував соціальні контрасти, таврував ліберальних панів, які удавали з себе народолюбців, глибоко відтворював внутрішній світ героїв. У Західній Україні співцями тяжкої селянської долі були демократичні письменники В. С. Стефаник (1871— 1936), Л. С. Мартович (1871—1916), Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк, 1874—1927). На Буковині найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська (1863—1942). Найзначнішим її твором є повість «Земля».

Усна народна творчість.

На початку XX продовжувала розвиватися усна народна творчість. її характерною рисою було передусім те, що дедалі більше з'являлося історичних пісень і народних дум, у яких відбивалося тяжке життя робітників на заводах, фабриках, шахтах та інших капіталістичних підприємствах («Вітер з поля, хвиля з моря», «Як у Карлівці на заводі», «Хто в заводі не бував» та ін.). З великою тугою розповідалося і про нестерпний гніт, якого зазнавали наймити й наймички в поміщицьких маєтках та заможних селянських господарствах (пісні «Ой горе нам, молодим», «А хазяйський син рано пообідав», «Та тече річка невеличка»), також про поневіряння емігрантів у чужих краях («Ой Канадо, Канадочко, Канадо-небого» (Пісня про еміграцію в Канаду), «Помож, боже, помож прийти до Європи» та ін. В історичних піснях і народних думах оспівувався революційний рух робітників та селян, і зокрема революційні події 1905—1907 pp. («Одна хмара із села, а другая з міста», «Долой панів, долой царя», «Чорна неділя у Сорочинцях», «То не вітер, то не сильний» (Пісня про збройне грудневе повстання 1905 р. в Москві) та ін.).

Театральне мистецтво.

На початку XX ст., незважаючи на тяжкі умови, продовжували розвиватися в Україні драматургія, театр, музика. Як і раніше, вони зазнавали благотворного впливу російського мистецтва. Для українського театру особливо велике значення мала діяльність Московського художнього театру, керованого К. Станіславським і В. Немировичем-Данченком, з його новаторськими, глибоко реалістичними методами зображення життя. До речі, першим містом, куди виїхав на гастролі Московський художній театр, був Київ.

На порозі нового століття найбільш значною в Україні була українська трупа М. Кропивницького під керівництвом М. Садовського і П. Саксаганського при участі М. Заньковецької. Крім названих корифеїв українського театру в цій трупі об'єдналися й інші видатні актори — І. Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Л. Ліницька, Ф. Левицький та ін. У такому складі трупа гастролювала в 1900— 1903 pp., маючи багатий репертуар, який включав близько 60 п'єс.

Великий слід у розвитку українського театру залишила трупа українських артистів під керівництвом М. Садовського, яка почала свою діяльність у Полтаві 15 вересня 1906 р. виставою «Мартин Боруля». До її складу ввійшли відомі митці — М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, І. Мар'яненко, О. Полянська, Л. Ліницька та ін. У 1907 p., після успішних гастролей цієї трупи в Києві, Садовський там же взяв у оренду Троїцький народний будинок (тепер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний театр.

Крім цих найвидатніших труп, на початку XX ст. в Україні діяли й інші театральні трупи: Гайдамаки (1897— 1917), О. Суслова (1898—1909), Суходольського (1898— 1918), Л. Сабініна (1907—1920) тощо. На західноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр «Руської бесіди» у Львові. Серед російських театральних колективів виділявся театр М. Соловцова у Києві, в якому об'єдналися видатні майстри сцени — М. М. Тарханов (Москвін), О. М. Свєтловидов, К- О. Марджанішвілі (Марджанов) та ін. У містах і селах продовжували працювати численні аматорські театральні гуртки, зокрема робітничі і селянські.

Значно розширився на початку XX ст., особливо в період революції 1905—1907 pp., репертуар українського театру. Його основою залишалися класичні п'єси М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі частіше ставили і п'єси інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, Л. Яновської, а також твори російських і західноєвропейських класиків — Горького, Островського, Толстого, Чехова, Ібсена, Гауптмана та ін. У кращих своїх виставах українські театральні трупи реалістично зображували минуле й сучасне українського народу, глибокі соціальні суперечності й класову боротьбу.

Музика.

У реалістичному напрямі розвивалося в Україні на початку XX ст. музичне мистецтво. Значний вплив на його характер справив революційний рух і особливо революція 1905— 1907 pp., внаслідок чого кращі композитори, передусім М. Лисенко, К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич та ін., дедалі ширше у своїх працях розробляли проблеми, сповнені глибокого соціального і громадянського змісту. Визначну роль в активізації музичного життя в Україні відіграло створення М. Лисенком у 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізована в консерваторію, і в 1903 р. у Львові з ініціативи А. Вахнянина Вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка. Важливе значення мало також виникнення багатьох хорових колективів, у репертуарі яких чільне місце займали революційні пісні — «Інтернаціонал», «Варшав'янка», «Марсельєза» та ін. Для поширення оперної музики багато зробили постійні російські оперні театри, що діяли в Києві, Харкові та Одесі з другої половини XIX ст., та українські драматичні театри, в першу чергу стаціонарний музично-драматичний театр М. Садовського в Києві, в якому поряд з драматичними виставами за період з 1907 по 1915 р. було поставлено близько півтора десятка опер і оперет («Наталка Полтавка», «Чорноморці», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Енеїда» М. Лисенка; «Катерина» М. Аркаса; «Роксолана» Д. В. Сочинського, «Галька» С. Монюшка; «Продана наречена» Б. Сметани та ін.). Світової слави набули видатні українські співаки С. А. Крушельницька (1873—1952) і О. П. Мишуга (1853—1922).

На початку XX ст. продовжував свою творчу роботу М. Лисенко. Відгукуючись на революційні події, він написав твори, які мали глибоко громадянське, революційне звучання: хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Франка, драматичний монолог «В грудях вогонь» на слова М. Старицького, кантату «До 50-х роковин смерті Т. Г. Шевченка» на слова В. Самійленка, опери «Тарас Бульба» за М. Гоголем і «Енеїда» за поемою І. Котляревського та ін.

Ряд творів високого громадянського звучання написали учні й послідовники М. Лисенка.

' К. Г. Стеценко (1882—1922) написав героїчну оперу «Кармалюк», музично-вокальні твори на слова Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, солоспіви «Плавай, плавай, лебедонько», «Вечірня пісня», хори «Бурлака», «Рано-вранці новобранці» та ін.

М. Д. Леонтович (1877—1921) найбільше уславився хоровою обробкою народних («Щедрик», «Дударик», «Ой з-за гори кам'яної», «Козака несуть» та ін.) і революційних («Інтернаціонал», «Варшав'янка», «Ми ковалі» та ін.) пісень. Організовуючи учнівські й народні хори, керуючи ними, Леонтович багато зробив для розвитку масового хорового мистецтва.

Видатним композитором, педагогом і музичним діячем був Я. С Степовий (Якименко, 1883—1921). У ряді його творів — вокальному циклі «Барвінки», фортепіанному «Прелюді пам'яті Т. Г, Шевченка» та ін. — відображено наростання революційного руху, могутність і велич народу, що піднімається на боротьбу за своє визволення.

На західноукраїнських землях композитором демократичного напряму був С. П. Людкевич (1879—1979). У своїх творах — «Хор підземних ковалів», кантатах «Ой вигострю товариша» і «Останній бій», кантаті-симфонії «Кавказ» (на слова Т. Шевченка) — Людкевич оспівував революційних борців, створив образ нескореного народу, закликаючи його на боротьбу.

Активно, як музичний діяч і композитор, працював у Західній Україні А. К. Вахнянин (1841—1908). Він написав оперу «Купало», створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. Пісня на музику «Хору норманнів» (до трагедії «Ярополк») стала відомою революційною піснею «Шалійте, шалійте, скажені кати».

Образотворче мистецтво й архітектура.

На початку XX ст. продовжували свою творчу діяльність художники К. Костанді, М. Пимоненко, С. Васильківський, П. Левченко, С. Світославський, І. Труш та ін.

Нові цікаві картини створив С. Васильківський. Зокрема в 1901—1908 pp. він разом з художниками М. Самокишем та М. Беркосом написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції — «Чумацький1 Ромоданівський шлях», «Вибори полковником Мартина Пушкаря», «Козак Голота». Автором високохудожніх картин зарекомендував себе О. О. Мурашко (1875—1919). Найкращі з них — «Похорон кошового», жанрові картини з життя селян. Видатним майстром пейзажного, жанрового і портретного живопису був І. Труш, який жив і працював у Львові.

Розвивалися також скульптура і графіка.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (від французького moderne — новітній, сучасний). Прихильники модернізму, відходячи від принципів класичної архітектури, прагнули до логічного й зручного планування, використовували нові залізні конструкції й оздоблювальні матеріали (цементне ліплення, штукатурка, прикраси з витого заліза та ін.). Вони вдавалися до асиметричного планування будівель, деформації звичних форм (вигнуті карнизи, криволінійні віконні прорізи та ін.), до вигадливих оздоб, символічних химерних орнаментів, ламаних ліній тощо. Однією з кращих споруд у стилі модерн є Критий ринок на Бессарабці в Києві (архітектор Г. Гай, 1910).

Одночасно з модерністськими в архітектурі початку XX ст. використовувалися й мотиви класичного та інших стилів. У цей час було споруджено немало прекрасних будівель. У Києві це насамперед будинки Педагогічного музею на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин, 1909—1911), Державного банку (архітектор О. Кобелєв, 1902—1905), бібліотеки Київського університету по вулиці Володимирській (архітектор В. Осьмак, 1914—1915) та ін.

У Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911—, 1913) і Комерційного інституту по вул. Артема (пізніше університет ім. Артема), М. Верьовкін спорудив адміністративний будинок страхового протипожежного товариства «Росія» (тепер Палац праці, 1910) і прибутковий житловий будинок кредитного товариства «Саламандра» на Сумській вулиці (1913—1914).

У Севастополі у 1905 р. за проектом архітектора В. Фельдмана зведено будинок панорами «Оборона Севастополя», в якому було розміщено полотно панорами, створене художником-баталістом Ф. Рубо.

В Україні на початку XX ст. чимало архітекторів намагалися поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, господарських будівель, національний орнамент, барвиста кераміка і т. ін.). У цьому стилі — українського модерну — споруджено в 1903—1908 pp. за проектом архітектора В. Кричевського будинок Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей) і школу ім. Котляревського, у Харкові — художнє училище (архітектор К. Жуков, 1913) та ін.

← prev content next →