Крвавич (частина третя) Українське мистецтво (2004)

2.1. Архітектура бароко

Історичним і стильовим виявом часу, в якому найповніше відбилися д-?»| високі злети творчої звільненої думки й культурні запотребування, що щ) стали всезагальним національним явищем — була архітектура другої половини XVII—першої половини XVIII ст.

Повстання 1648 р. і визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького стали унікальними соціальними подіями у тогочасній Європі. Проте, незважаючи на величезні зусилля, Україна не здобула бажаної державності. Закріпився розподіл України на кілька територіальних частин, що перебували під владою трьох найближчих держав-сусідів. Війна і тривала руїна після її завершення уповільнили розвиток культури, однак поступове духовне піднесення торкнулося передусім великих міст і монастирів.

Інтенсивність і характер будівництва у кожній частині України відрізнялися залежно від усталених традицій та ідейних орієнтирів, що не лише не втратили актуальності, а й своїм змістом зумовлювали мистецький розвиток. Галичина і Правобережжя, перебуваючи у складі Речі Посполитої, не змінювали своєї будівельної лінії. Впродовж другої половини XVII ст. тут не з'явилося споруд, позначених нормативами нового європейського стилю. Більшість замків Львівщини, що зазнали руйнування під час битв, змінювали вигляд, переважно відновлюючи репрезентативність й палацовість. Проблема оборони залишалась дуже важливою, оскільки ще тривали походи турків (1672 і 1675 pp.) і напади татар упродовж 1687-1695 pp. Натомість тенденція заміни оборонної функції замків і перетворення їх на престижне житло суттєво вплинула на характер замків Олесько, Підгірці, Поморяни, Білий Камінь та інших, ще не повністю зруйнованих.

У Східній Україні будівництво замків припинилося, виняток становить па-лац-замок Богдана Хмельницького у Суботові (середина XVII ст.). Замок був найбільший у Придніпров'ї, з парадними приміщеннями, невеликими кутовими вежами. Просторий ґанок з аркадами завершувався фігуративним фронтоном, тимпан якого заповнювався барельєфами. Одвірки виконані з тесаного орнаментованого каменю.

Оборонність присутня в житлових спорудах козацької старшини. У Чернігівському замку зведено двоповерховий будинок Полуботка, і хоча його другий будинок у Чернігові належав до простої камерної побудови, нагадуючи плануванням селянську хату, проте міцністю стін справляв суворий вигляд. На початку XIX ст. споруда була реконструйована під семінарію і зруйнована під час Другої світової війни 1941-1945 pp.

Наприкінці XVII ст. споруджено два будинки Лизогуба (у Седневі та Чернігові) — прямокутні у плані, покриті двосхилими дахами, їх структура відображена у фасадах, а характерною ознакою будівель є монументально помпезний вигляд завдяки динамічному декоративному оздобленню надзвичайно товстих стін з глибоко посадженими вікнами. Вікна і залізні грати будинку в Седневі нагадують амбразури, коробове склепіння доповнює риси оборонності.

Будинок у Чернігові мальовничіший за розчленуванням і неспокійним рельєфним вирішенням стін: заглибленими едікулами для вікон і виступаючими півколонами, пілястрами, сандриками, фігуративними фронтонами, карнизом з обломами. Виразна мальовнича пластика стін надає будинкові декоративності. Таке оздоблення характерне для архітектури українського бароко, в якому простежується стремління до влади та багатства козацької верхівки. Житлові будинки козацької старшини збереглися у Чигирині, Гадячі, Любечі, Сорочин-цях, Глухові, Батурині та інших містах.

Оборонний характер позначився на будинку Київського магістрату, що стояв на Подолі (не існує). Його архітектоніка складна порівняно з таким типом громадських споруд Лівобережжя, що нагадували б звичайні хати. Магістрат на Подолі мав високу башту, завершену шпилем і оздоблену годинником, а вхід прикрашала скульптура архангела Михаїла. Башта поділялась поясками на яруси, які, в свою чергу, членувались пілястрами. Скульптура Феміди оздоблювала вхідні сходи. Подібна скульптурна пишність — рідкісне явище для Східної України.

Спорудження шкіл було скромнішим. Однак складністю планувальної системи вирізнялися будинки Київської академії та колегіуму в Новгород-Сіверсь-кому. Видовжена форма двоповерхової споруди Київської академії розподілялася на дві частини. Уздовж фасаду відкриті аркади долучалися до коридору, в який виходили класи і рекреаційні зали. Лучкові арки другого поверху опиралися на спарені колони, ряд нижнього поверху — могутніший і монумен-тальніший, — загалом відображає ренесансний характер споруди. Витончений другий ярус був надбудований архітектором Йоганном Готфрідом Шеделем у 1732-1740 pp. Новгород-Сіверський колегіум так само має двоярусну галерею, до якої на обох поверхах прилягають аудиторії.

Якщо відкрита аркада — ознака колегіумів, то асиметрія характерна для трапезних і домових церков. У Києві та Лівобережжі трапезні монастирі будувалися за прийнятою схемою: горизонтальний зал перекритий циліндричним склепінням з вертикальним об'ємом церкви. Споруди вирізнялися декоративним вирішенням зовнішнього вигляду (трапезна Троїцького монастиря у Чернігові, трапезні Миколаївського та Видубицького монастирів у Києві).

Українське бароко найяскравіше втілилося у храмовому будівництві. На цей час припадає створення оригінальних і неповторних за зовнішнім виглядом храмів, де мурована архітектура епохи досягла виняткового стильового виразу. Будівництво відбувалося у Києві, полкових містах і Слобожанщині. Щодо плану церкви, то дотримувалися традицій (три-, п'яти- й дев'ятидільні). Найдоцільнішими виявилися тридільні з розвиненою центральною частиною, що відповідало базилікальній системі та потребам служби. Тут, як і в інших типах храмів, зберігалась традиція монументального купола — символічної вершини, справжнього центра, який під час літургії мав виняткове значення.

Зовнішній вигляд споруд вражав грандіозністю і величчю, захоплював пластичним вирішенням фасаду, в якому декоративні рельєфні мотиви, що виступали на кольоровому тлі стін, становили живописний зв'язок із оточенням. Тут усе було спрямоване на посилення емоційної дії, всупереч попереднім класичним пропорціям і стриманості. Фасад набув першочергового значення і став важливим моментом в архітектурі бароко, що тісно зближувало українську архітектуру цього періоду з європейською (краса і велич архітектури, оптимізм, естетичне втілення національного менталітету і віри у здійснення державницьких ідей). Значною мірою завдяки такому змісту архітектуру XVII ст. нерідко називали козацьким бароко.

На початках формування нового стилю чітко визначилися складові елементи: давні традиції, дерев'яна архітектура, полкові п'ятидільні церкви, будівельні впливи сусідніх країнл

До перехідного етапу (від пізнього Ренесансу — до бароко) відносять Іл-лінську церкву в Суботові (1653), скромну, невелику споруду оборонного характеру. Суворість вигляду церкви пом'якшує вибаглива форма фронтону фасаду. Однак достатньо стриманий декор фронтону Іллінської церкви потім масштабно розвинеться, бо покриє всю споруду з дивовижно примхливим вирішенням багатобанного завершення, створюючи могутній образ експресивної дії.

Трибанні храми з яскраво вираженою вертикальністю і стриманим декором будувалися у Стародубі, Глухові, Путивлі, Сумах. Серед них найвидатнішим є харківський двоповерховий Покровський собор (1689). У його споруді поєднані засади українського й російського будівництва. Конструктивна система тут використовує восьмикутники, що, зменшуючись, поставлені один на одний. Російські елементи вбачають у декоративному оздобленні.,

Складними спорудами другої половини XVII ст. є храми, хрещаті у плані. Вони виглядають центричними — як монументи, бо споруджувались на честь славетних подій (Благовіщенський собор у Ніжині, Катерининська церква у Чернігові).

Монументальніше розвинена хрещата п'ятибанна композиція дев'ятикамер-ної споруди Миколаївського собору в Ніжині (1668). Весь вигляд собору вражає ступінчастою пірамідальністю і гранчастістю (зрізані кути зовнішніх об'ємів і під-купольних барабанів). Подібний за планом Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676), фундатором якого був гетьман Іван Самойлович. Така сама пірамідальність, п'ятикупольність і гранчастість, однак ритм вікон активніший, — вікна другого ярусу обрамлені висячими півколонками. Інтер'єр собору оздоблював фресковий розпис, від якого майже нічого не збереглося. До таких пам'яток за пірамідальністю, п'ятибанністю, хрестовим планом та гранчастістю зовнішніх об'ємів належить слобожанський Преображенський собор в Ізюмі (1684). В соборі збереглися фрагменти фрескового розпису високого художнього рівня.

Отже, такий тип храму наприкінці XVII ст. — найпоширеніший. Без змін в основних конструктивних засадах поступово у ньому застосовувався зовнішній декор, що згодом набув яскраво виражених національних рис. Це позначилося на низці виняткових споруд: церква в Лютенках (1686), церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698), Георгіївський собор Видубицького монастиря (1701), Успенський собор у Новгороді-Сіверському (1715), церква Преображення в Сорочинцях (1732). Серед них київські лаврські пам'ятки вирізняються багатством пластичного оздоблення і високою художньою культурою.

Однак зазначимо, що у монументальному храмовому будівництві Лівобережжя та Придніпров'я не застосовувалась обов'язкова регламентація, бо при п'яти-дільній основі споруда могла мати одне завершення, як Вознесенський собор у Переяславі (1700) — з однією банею, фігуративно витягненою вгору. Однобан-ними споруджувалися церкви в Седневі (1690), Спаська церква у Глухові та ін.

Все-таки п'ятиверхий хрещатий собор виражав у той період дух часу і як найпопулярніший тип релігійної споруди втілював барокове світовідчуття, що і становило ідейно-художню сутність козацького бароко.

В історії України до найвидатніших меценатів належав І.Мазепа. Мистецтво ' його часу називають козацьким бароко, а також мазепинськгім.

Мазепинська доба збагатилась низкою монументальних будов, які гідно прикрасили Київ, Чернігів, Переяслав. Спорудження відбувалося у цивільній ділянці: добудова Київської академії (поява другого поверху), будинок київської ратуші, мур навколо Києво-Печерської лаври з вежами і брамами. Щедре фінансування І.Мазепи сприяло побудові великої кількості храмів. Конструктивне і художнє вирішення цих монументальних споруд набуло специфічного вигляду — національного стилю. І.Мазепа у 1687-1706 pp. власним коштом збудував такі церкви: Миколаївську на Печерську, Троїцьку і Головну церкву Лаври, Братську на Подолі, Всіх Святих над Економічною брамою Лаври, Воз-несенську в Переяславі; розбудував п'ять інших храмових споруд старокняжої доби, які при цьому втратили (особливо назовні) первісні стилістичні риси, а набули розкішних барокових форм, насамперед завершення цибулястими банями: Софія Київська заходами "реставрації" значно зміцнила свій зовнішній вигляд і розширила розміри; Михайлівський Золотоверхий собор отримав також примхливе завершення; головна соборна церква Успіння Богородиці Києво-Печерської лаври у 1695-1696 pp. розбудована: до трьох первісних нав додано ще дві бокові, зі заходу над входом з'явилися пишно декоровані фронтони; Троїцька надбрамна церква лаври 1698 р. завершилась високою бароковою банею і двома меншими з боків, над входом з'явився декорований фронтон.

Коштом гетьмана І.Мазепи закінчено кілька величних споруд, розпочатих його попередниками, — соборна церква Мгарського монастиря поблизу м. Лубен, розпочата гетьманом І.Самойловичем у 1684—1687 pp.; у цьому ж монастирі велика церква Спаса; у Чернігові збудовано будинок Колегії та дзвіницю Борисо-Глібської церкви. Фундований гетьманом І.Мазепою новий тип церкви за величчю і красою асоціювався з великокнязівськими спорудами Київської Русі, виражаючи архітектурою ідею української державності. Людина того часу, захоплено сприймаючи могутню споруду, духовно усвідомлювала повернення стародавньої слави Києва. Порівняно з вигадливо декорованими полковими козацькими церквами, збудовані гетьманом собори у Києві, Чернігові та Мгарі, прямокутні в плані, з видовженими нефами, розмежовані хрещатими стовпами та величезними нерозчленованими площинами стін, справляли монументальне враження (Макаров, 1994, с 198-199). У цій архітектурі з використанням ордерної системи, фронтонів, пілястрів, колон демонстративно виявилось наближення до європейської архітектури.

Цивільна архітектура цього часу — виняткова сторінка барокової архітектури. Найкращі її досягнення простежуються у Києві та кількох більших містах, де працювали видатні архітектори. Завдяки вихованню на класичній спадщині архітекторів-фахівців, змінилося значення художнього образу споруди відповідно до розроблених проектів, що позбавило стихійного втручання місцевих майстрів, які раніше вносили в споруду чимало набутих на власний розсуд практичних навиків. Тепер усе підлягало єдиному проекту, що вплинуло на стильову чистоту споруди. І хоча їх побільшало у містах, але особливих змін у принципі забудов не спостерігалося. Нерегулярність і відсутність ансамбле-вості залишалась. Винятком став тодішній адміністративний центр України — Глухів, де впродовж 60-70-х років XVIII ст. над переплануванням міста працював російський архітектор Андрій Квасов. Однак споруди були знищені пожежею або перебудовами у XIX ст.

На цивільну архітектуру вплинуло палацове будівництво Петербурга та Москви, а також поширене у Волині й Правобережжі будівництво, що належало до так званого барокового класицизму, за яким стильова двозначність була виявом нових естетичних потреб. Тут приховувався симптом відриву від декоративної перенасиченості бароко й усвідомлене повернення до ордерної системи. Монастирські комплекси, окремі споруди вимагали нового розуміння зв'язку з довкіллям і введенням висотних споруд для організації ансамблю.

Невибагливе житлове будівництво розпочалося у першій половині XVIII ст. у монастирях (келії Києво-Печерської лаври, Єлецького та Троїцького монастирів у Чернігові, Гамаліївського, Домницького, Рихлівського та інших монастирів).

До будівництва у Києво-Печерській лаврі спонукали руйнівні наслідки пожежі 1718 р. У першій половині XVIII ст. споруджено митрополичий будинок, що мало відрізнявся від звичайних келій: кімнати розташовані в один ряд, у плануванні не відбито призначення, але зовнішній вигляд з широкими пілястрами, нішами, глибоко посадженими вікнами та багатим карнизом все-таки відрізняв їх від келій.

Оригінальною спорудою лаври є розташований за Успенським собором Ков-нірівський корпус, названий на честь будівничого — С.Ковніра (1695-1786). Корпус складався з двох частин, збудованих у різний час. До корпусу належали хлібопекарня, книгарня, друкарня, об'єднані фасадною стіною з фронтонами. На декоративне вирішення фронтонів наклала відбиток тривалість спорудження: від стриманого й площинного трактування форм з елементами мотивів народного мистецтва — до експресивно пластичнішої ліпки, збагаченої бароковими мотивами, волютами, півколонками, тягами. Сам С.Ковнір народився у с Гвоздові під Києвом. Ймовірно, будівельній справі навчився у Києво-Печерській лаврі (спеціальної освіти не мав). Він збудував дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах, церкву і дзвіницю у Василькові та ін.

Митрополичий будинок на Софійському подвір'ї має складнішу структуру в зовнішньому вигляді та внутрішньому плануванні. Ускладнення функціонального та художнього стану споруди відбилось під час надбудови та перебудови у середині XVIII ст. Будинок має заакцентований центр — вхід та виступаючі грановані ризаліти у кінцях споруди. Перший поверх амбразурами-вікнами і суворим без декорації виглядом подібний до оборонних будов. Другий поверх заакцентований з двох боків високими боковими фронтонами. Поряд з будинком, творячи одну композиційну цілісність, розташована Брама Заборовського (створив архітектор Й.Шедель на кошти митрополита Заборовського), яка становить частину високої цегляної огорожі. її особливістю є фронтон, оздоблений рельєфом динамічного рослинного мотиву.

Принцип простої камерної побудови, який зберігся у житлових і громадських спорудах Києва, Лівобережжя, Слобожанщини, втілений у магістраті м. Козельця. Магістрат збудував у середині XVIII ст. видатний архітектор Іван Григорович-Барський (1713-1785). У цьому будинку діяла полкова канцелярія. Споруда у плані — прямокутна, двоповерхова, розділена двома поперечними стінами на сіни і п'ять кімнат. Фасади оформлені пілястрами (на першому поверсі рустовані), над вікнами — сандрики. По центральній осі — вхід-ганок, над ним відкрита аркада, як у будинках Духовної академії та Київського магістрату.

Складнішою і більшою спорудою був триповерховий будинок Малоросійської колегії у Глухові, споруджений у 1768-1782 pp. Андрієм Квасовим (будинок розібрано на початку XIX ст. після пожежі).

Поступово цивільні споруди збільшувалися в об'ємі. Довжина Софійської бурси сягає 90 м; збудував бурсу у 70-х роках XVIII ст. архітектор М.Юрасов, котрий спорудив і будинок ігумена Видубицького монастиря у Києві. Ніщо тут не нагадує скромних компактних попередніх будівель. Внутрішні приміщення розташовані за алфавітним принципом, яким зовні відповідає чіткий ритм вікон.

У Києві в середині XVIII ст. було збудовано два палаци — Царський, або Марийський (1755, архітектор ПНеєлов) і Кловський (1754-1758, архітектор ПНеєлов і СКовнір). Царський нагадував палац у Перово під Москвою архітектора Варфоломія Растреллі й вирізнявся багатством форм та органічним зв'язком з парком (первісний вигляд втрачений у зв'язку з переробками). Первісно Марійський палац мав перший поверх кам'яний, другий — дерев'яний. Палац згорів 1819 p., лише 1870 р. за проектом архітектора К.Маєвського він відновлений і в такому вигляді зберігся до нашого часу. К.Маєвський

зумів чітко відтворити творчі особливості В.Растреллі. Палац має П-подібну форму, збагачений ризалітами та боковими одноповерховими флігелями. Фасад прикрашають білі колони, білі наличники і тяги та карнизи, які виділяються на блакитно-зеленуватому тлі стін. Від парку ведуть двомаршові сходи, з боків невисокої тераси у всьому простежується зручність і гармонійність. Кловський палац дещо інший, однак повторює П-подібний план. Споруда закінчена 1755 р. і первісно мала два поверхи. Тут прості об'єми, широкі площини стін, декоровані пілястрами, а вікна черговані трикутними та лучковими фронтончиками. Палац, на жаль, не зберіг первісного вигляду.

У середині XVIII ст. закінчилося формування багатоярусної дзвіниці, конструктивно важливої для завершення ансамблю. Стрункі дзвіниці тоді з'явилися у багатьох містах і монастирях: Козельці, Мгарі, Троїцькому монастирі у Чернігові, Переяславі-Хмельни-цькому та ін. Кожну з них вирізняє особливе художнє вирішення. Дзвіниця Успенського собору об'єднує весь лаврський ансамбль. Вона збудована (після знищення пожежею 1718 р. дерев'яної дзвіниці) архітектором Йоганном Готфрідом Шеде-лем, який прибув із Москви до Києва. Він народився 1680 р. у Пруссії, працював у Москві, а завершив життя у Києві (1752). Вежа восьмигранна у плані, чотириярусна, з тенденцією поступового звуження вгору, загальною висотою 96,52 м; баня позолочена. Кращої дзвіниці в Україні й Росії в той період не було. На ній встановлено два дзвони вагою 5 тис. пудів, а 1901 р. добавлено ще 14 малих дзвонів для виконання особливого "Лаврського" дзвону. На дзвіниці збереглося чотири дзвони: три — на третьому ярусі, один — годинниковий — на четвертому. Чотири яруси різної висоти, кожен наступний вищий від попереднього — відносно першого заввишки 12,44 м, четвертий має висоту 22,42 м. Будівництво дзвіниці відбувалося у 1731-1745 pp. За красою до неї дорівнюєть-ся дзвіниця Софійського собору в Києві, збудована наприкінці XVII-XVIII ст. і пізніше добудована Шеделем. (Додаток 2, іл. 83). Багатством пластики позначені два перші яруси: розкреповані кутові пілястри, витончені півколонки, глибокі ніші, густий ліплений орнамент, високий ступінчастий карниз. Відгуком лаврської є дзвіниця церкви Різдва Богородиці у м. Козельці, авторами дзвіниці, ймовірно, були ІГригорович-Барський, А.Квасов. Вона збудована у 1766-1770 pp., чотириярусна, внизу рустована, зі спареними колонами по зрізаних кутах; висота дзвіниці — 50 м.

Водночас із цивільним будівництвом продовжувалося культове будівництво. Переважав розвиток п'ятиверхого храму на хрещатій основі, п'яти- або дев'я-тидільного. Ще у храмах початку XVIII ст. — церкви Катерини у Чернігові (1715), Преображенському соборі у Прилуках (1716), Преображенській церкві у Великих Сорочинцях (1732) та низці інших панували форми та будівельні засади, вироблені у минулому столітті. їх відмінність зауважувалась лише у більших розмірах, розвинутому основному об'ємі та менших бічних частинах. Стіни були розчленовані пілястрами композитного ордера, декоративне оздоблення — по бароковому пишніше. Тут поступово набувала конкретнішого вияву ордерна система, що стала характерною ознакою храмів середини XVIII ст. Тоді з'явилися такі шедеври, як церква Антонія та Феодосія (1756-1758) у Василькові, собор Різдва Богородиці (1746-1753) у Козельці, надбрамна церква Кирилівського монастиря у Києві. Останню будував архітектор І.Григорович-Барський і (вперше в Україні) поєднав зі дзвіницею, для чого помітно поділив по висоті середній об'єм. Споруда набула вигляду пірамідальної композиції.

Преображенська церква у Великих Сорочинцях збудована місцевими майстрами водночас з гетьманським палацом Данила Апостола. Дев'ятидільна церква спочатку мала дев'ять верхів, з-поміж них величиною виділялась центральна. Пізніше верхи над невеликими камерами були зняті. Фасади церкви пишно оздоблені декоративними рельєфами, в інтер'єрі збережений давній іконостас.

Видатним творінням геніального архітектора Варфоломія Растреллі у Києві стала Андріївська церква. її будівництво очолив помічник В.Растреллі — І.Мічурін у 1747—1753 pp. Церква височить над Подолом і прилеглими дніпровськими схилами. В її основі — грецький хрест, західна частина дещо видовжена для влаштування притвору. В кутах хреста поставлено пілони з чотирма верхами. Завершують церкву п'ять верхів, причому бокові декоративні бані не на хрестовинах, а розташовані по діагоналі будівлі, що виходило поза норми українського церковного будівництва того часу, на глухих контрфорсах, прикрашених з трьох боків парними колонами. Ці бокові невеличкі бані височать на струнких вежках — храм виглядає п'ятикупольним. Церкву вирізняє вертикальність, що підкреслено колонами, пілястрами у першому ярусі, а у другому — вежками і пілястрами барабана головного купола.Храм має дивовижно святковий вигляд: на тлі зеленувато-блакитних стін виступають білі пілястри, колони і золото капітелей. Церква розташована на високому майдані, до якого з вулиці ведуть чавунні сходи, збудовані 1844 р. (Додаток 2, іл. 87).

Необхідно згадати також пам'ятки кам'яного будівництва українських земель на захід від Дніпра, що входили до Речі Посполитої. Після другого поділу Польщі 1793 р. Правобережжя, Волинь і Поділля відійшли до Російської імперії, а Галичина з 1772 р. перебувала у складі Австрії. На цих землях будівництво проводилось за ініціативою окремих магнатів та монастирів запрошеними з різних країн архітекторами. Очевидно, вподобання замовників і творців-вико-навців, котрі приносили зі Заходу стильові особливості, відбились на спорудах, де не відчутно такої художньо-стильової єдності, як на сході України.

Архітектура Галичини й Поділля дещо відмінна від споруд Волині, — не лише в художньому вирішенні, а й у будівельному, бо камінь переважав у Галичині, а цегла — на Волині.

У XVIII ст. житлове будівництво у Львові та Кам'янці-Подільському продовжувалось за давніми традиціями. Різких змін і обновлень не відбулось. Переважали триповерхові будинки, рідко — чотири поверхи, без господарських замкнених дворів; житло — спрощене і скромне. Крупних споруд створено небагато, але кожна пам'ятка вражає стильовою чіткістю і високим художнім вирішенням. До таких належить ратуша у Бучачі (близько 1750), над створенням якої працювали архітектор Бернард Меретин і скульптор Йоганн Пінзель. Ратуша розташована у центрі міста, в плані — квадрат (14x14 м), споруда двоповерхова, по центру здіймається двоярусна (35 м) вежа — низ є стилобатом вежі, обмежений декоративним бордюром. Фасади оформлені корінфським ордером і великою кількістю скульптур (спочатку їх налічувалося ЗО, збереглося дев'ять). Ратуша — найвитонченіший твір Меретина, вражає легкістю і стрімкістю.

Архітектор Б.Меретин був автором церкви св.Юра у Львові (1744-1770), яка належить до чотирьох шедеврів бароко Галичини: Домініканський костел у Львові, Домініканський костел у Тернополі й Успенський собор Почаївської лаври.

Церква св. Юра розташована на пагорбі — на місці давньої чотиристовпної однокупольної церкви, яка значною мірою використана стилобатом-терасою для новобудови. Обмеженість території продиктувала головний вхід до храму зі сходу. В основі — це чотиристовпний хрестокупольний храм з бічними виступами, що разом творять тринефний прямокутник (25x22 м), до якого примикають видовжені вівтар і бабинець, що дорівнюють ширині центрального нефа. Чотири стовпи-пілони підтримують систему склепіння з головним куполом. Високе хрестове склепіння перекриває повздовжній і поперечний нефи. Кутові понижені приміщення перекриті купольними склепіннями. До входу ведуть двомаршеві сходи, декоровані скульптурою, якою прикрашений собор в інтер'єрі й екстер'єрі. З прилеглими приміщеннями церква св. Юра піднімається на високому пагорбі, створюючи просторову пірамідальну композицію. Вона належить до найпишніших рококових храмів Східної Європи.

Водночас у Львові будувався костел Домініканського монастиря (1749-1764) за проектом військового інженера Яна де Вітте. Спорудження очолював М.Урбанік, фасад закінчував С.Фесінгер. Костел будувався за європейськими зразками у стилі пізнього бароко. В плані — витягнутий хрест з овальною середньою частиною і двома каплицями з боків. Центральному овалу відповідає великий еліптичний купол з чудовим ліхтарем (перебудований 1895). Спарені колони підтримують лоджії та галереї, прикрашені дерев'яними скульптурами. Могутній барабан розчленований колонами, які підтримують купол. Урочисто величавим виглядає портал з арковим завершенням, збагаченим скульптурою. За проектом львівського архітектора Ю.Захаревича 1865 р. збудована чотириярусна дзвіниця.

За межами Львова крупними пам'ятками бароко є зведені у Тернополі костел Домініканського монастиря з келіями (1749-1779) та у Києві — Успенський собор Почаївської лаври (1771-1783). Тернопільський костел збудований за проектом архітектора Августа Мошинського (під час останньої війни споруда була пошкоджена), тринефний, середній неф овальної форми, йому підпорядковані вузькі бокові нефи, перекриті півциркульними та хрестовими склепіннями. Центральний неф перекритий півциркульним склепінням з розпалубками, по всьому об'єму завершений декоративним куполом. Головний фасад двоярусний, декорований пілястрами, вікна обрамлені сандриками, фасад двовежовий, кожна з веж завершена багатозаломними шатровими верхами з люкарнами*. Зі стриманим і простим фасадом злегка контрастує інтер'єр у стилі рококо: м'які лінії, капітелі композитного ордера та ін.

Успенський собор Почаївської лаври збудовано за проектом архітектора Гофріда Гофмана, будівництво проводив архітектор Петро Полейовський. Собор розташований на високому пагорбі над давніми печерами і поставлений на штучному майдані. Перед входом — півкрута тераса, оточена балюстрадою, до неї ведуть широкі сходи. Храм композиційно завершує ансамбль будівель, що уступами піднімаються на пагорб. Він відкритий фасадом, підкреслений двома вежами, що фланкують вхід. Вежі стрункі, п'ятиярусні, але повернуті під кутом 45" до повздовжньої осі споруди, наче підхоплюють еліптичну форму притвору, створюючи разом плавну вигнуту лінію фасаду. Такий наплив округлих форм відповідний пізньому бароко, оскільки загалом узгоджується з насиченням рокайлевого декору. Храм — це тринефна центральнокупольна базиліка з прямокутним вівтарним об'ємом. Нефи перекриті півциркульними склепіннями. Архітектоніка інтер'єру достатньо стримана, ближча до класицизму, на відміну від екстер'єру, де яскраво виражена декоративна рокайлева насиченість; — композитний ордер, спарені пілястри, лучкові сандрики, розкрепова-ні карнизи над монетами, люкарни дахів, декоративні вази, ліпна рослинна орнаментика.

Успенський собор Почаївської лаври — пам'ятка перехідного періоду від бароко до класицизму.

Дерев'яна архітектура епохи бароко становить яскраву сторінку національного зодчества. Якщо дерев'яне світське будівництво XVII ст. засвідчують лише описи та художні зображення, то храмове будівництво представлено низкою збережених пам'яток Волині, Галичини, Закарпаття. Кожна територія використовувала лише певні засоби будівництва, але найважливіше — у них домінує власне неповторне художньо-образне вирішення.

У Галичині поширився тип дерев'яної тризрубної церкви з трьома верхами. Ідеальним зразком стала церква св. Юрія у Дрогобичі (друга половина XVII ст.). Усе, що передбачено спорудженням (церква перевезена 1656 р. із с Надієво) і сучасний вигляд вона отримала на початку XVIII ст.: квадратний неф з двома боковими граненими конхами-крилосами та п'ятикутним вівтарем і притвором-бабинцем. Над бабинцем — хори, де розташована каплиця. Опасання спирається на галерейку. Церкву завершують барокові бані, а також два крилоси з декоративними невеликими верхами. Надзвичайно вишукана форма цибулястих верхів, які м'яко осідають на восьмерики барабанів і через заломи органічно зливаються з цільним масивом, — усе разом творить напрочуд гармонійний і художньо завершений образ храму, визрілий у Ренесансі й вдосконалений пізніше. Інтер'єр церкви розмальований. Суцільним килимом покриті стіни на теми: "Акафістів Христу і Богородиці", "Страстей", "Страшного Суду", "Мученицькі смерті апостолів". Поблизу церкви 1678 р. споруджено дзвіницю з широким опасанням, завершену верхом, узгідненим із верхом церкви. Дзвіниця поєднує традиційні риси дерев'яних оборонних веж з формами храмової архітектури, — з церквою св. Юра. Однак у дзвіниці простежується архітектурно-художня особливість споруди. Поряд — церква Чесного Хреста, збудована ще у XVI ст., але 1661 р. розширена: над бабинцем влаштовано Предтеченську каплицю. Загалом церква зберегла архаїчні форми, зокрема, у завершенні двома верхами, подібно до Святодухівської церкви у Потеличі. Церква Чесного Хреста — тризрубна, дво-верха, з квадратним центральним зрубом, меншими бабинцем і п'ятистінним східним. Крім бабинця, двоє інших оточені опасанням. Над бабинцем — двоярусна аркада-галерея, яка увінчується на восьмерику восьмигранним шатром. Центральний зруб перебуває значно вище від бокових. Інтер'єр церкви розмальований, темперний розпис становить велику художню цінність.

Дзвіниця (друга половина XVII ст.) квадратна у плані, триярусна, каркасної конструкції, завершена шатром. Третій ярус вирішений аркадою-галереєю з підсебиттям*. Загалом дзвіниця творить образ суворої величі, нагадуючи оборонні вежі. її предтеча — дзвіниця Троїцької церкви в Потеличі (1593), завершена високим шатром, під яким розташована ажурна аркада, низ дзвіниці оперізаний піддашшям великого виносу. Висота її сягає 20 м; архітектурні форми — монументальні й суворі, творять образ могутній, неперевершений за героїзованою величчю.

У двох пам'ятках Дрогобича втілено два типи храмів: архаїзований і новіший, визрілий на ренесансній основі, що здобув активне поширення, зокрема, триділь-ного членіння у Галичині, на Поділлі та Волині. Якщо традиція зберігалась сталою у зрубах, то в завершеннях, їх формах і конфігураціях повторення не спостерігається — кожний край має особливі мальовничі відмінності та художній неповторний вияв. Храм із дзвіницею створює гармонійний ансамбль, стильово об'єднаний, але кожен — неповторний, бо не існує навіть двох однакових. Проте в основі тризрубної чи п'ятизрубної центрально-вертикальної побудови є спільний принцип, що об'єднує дерев'яні пам'ятки Галичини і Придніпров'я в одну стилістичну систему.

Дерев'яні церкви будували народні майстри. Лише деякі з них залишали свої прізвища у врізаних написах над вхідними дверима. До рідкісних конструкцій належить кілька церков центричного зразка, що нагадує ротонду. Прикладом може бути церква св. Параскеви в Буську (1708) — восьмигранний зруб зі шатровим восьмигранним верхом та східним п'ятигранним зрубом (бабинець, добудований XIX ст.). Такою є і Дмитрівська каплиця (1750) у с Добротворі Кам'янко-Бузького району — каплиця восьмигранна в плані, зруб оточений підвалищем і перекритий куполом з розкритим внутрішнім простором.

Народних майстрів у вирішенні побудови храмів захоплювала не стільки виняткова оригінальність будови, скільки художнє рішення в межах поширеного зразка. Серед одноглавих тризрубних храмів налічується немало шедеврів, з-поміж них — церкви Микитська (1666) в Дернові, Різдва Богородиці (1702) в с Чижові та Жовкві, Покровська церква (1740) в с. Луковець Бродівського району та хрестова, одноверха Михайлівська церква в с Підгірці, Вознесенська (1680) у Волиці-Деревлянській, прославлена іконостасом, створеним видатним художником І.Рутковичем. Проте унікальною красою вирізняється Микитівська церква (1666) у с Дернів, що належить до найдосконаліших пам'яток, як і Борисоглібська з дзвіницею (XVII ст.) у с. Буховичі Мостиського району.

Незрівнянно більше церков, унікальних за художнім вирішенням, серед тризрубних з трьома верхами: церкви св.Параскеви (1724) — ус. Крехові, Троїцька (1720) — у Жовкві, Введенська (1754) — ус. Переволочна, Іванівська (1755) — у м. Городок та Різдва Богородиці (1780) — ус. Бусовисько. Бусовиська церква разом із дзвіницею (1788) створюють унікальний ансамбль, що можна сказати про більшість таким способом створених ансамблів. У Бусовиській церкві всі зруби мають комбіновані верхи — нижні заломи квадратні, верхні — восьмигранні, перекриті верхами з перехватом в основі. За периметром споруда оточена піддашшям. Верхи, висотно розкриваючись, створюють цільний внутрішній простір. Для цього виду храмів характерна така конструктивна відмінність, як влаштування хорів над бабинцем (Іванівська церква, м. Городок).

Золочівський район на Львівщині особливо багатий пам'ятками такого зразка. Михайлівська церква (1704) у с. Мала Ольшанка була 1925 р. перенесена зі с. Соко-лівки Буського району, яку пізніше добудовано дзвіницею (XX ст.). Вона тризруб-на, триверха, з опасанням у вигляді аркади-галереї. Центральний зруб — вищий внаслідок восьмерика, на якому поставлений шоломоподібний верх з банькою, бокові мають витягнуті шоломоподібні верхи, що стоять без барабанів на зрубах. І в цій пам'ятці, як у більшості інших, — довжина дорівнює висоті. Найцінніший у церкві — іконостас кінця XVII ст., живопис якого належить до кола І.Рутковича.

Серед видатних ансамблів — церква і дзвіниця (1697) у с Махнівці. Знову ж повторилася історія з перенесенням невеликої дзвіниці, що стояла у лісі, неподалік села, до якої на місці спаленої під час татарського наскоку був добудований зруб, згодом розширений (що, врешті, щеркву зробило хрестовою у плані, а її початкова дзвіниця була відсунута на місце вівтарної частини). Завершення різні: бокові крила та бабинець покриті шатром, центральний об'єм завершений восьмигранною банею, інші — меншими баньками, над бабинцем — хори.

Оригінальна за своїми шоломоподібними верхами, обшита суцільним гонтом з опасанням, що оточує за периметром споруду, церква Собору Богородиці разом з дзвіницею (1690) у с Поморяни становить цільний художній образ, ідеально відповідний пірамідальній композиції. Такий образ має Миколаївська церква (XVII ст.) у с. Сасів, але тут зруби однакової висоти та верхи, що надають споруді монументальності компактним розташуванням (центральна цибуляста баня з перехватом піднята на могутньому восьмерику). В інтер'єрі — лише центр, висотно розкритий.

Особливо ошатна Миколаївська церква та дзвіниця (1762) у м. Кам'янка -Бузька. Церква складається з квадратного центрального зруба та гранених, п'ятистінних бабинця й вівтаря. Середній зруб значно вищий від бокових,