Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
2. Гуманізм і ренесанс
Відродини класичних студій. Перелом між середньовіччям і новими часами зазначився найпомітніше на полі духовної культури. Новий напрям, що тоді проявився, має назву гума- : н і з м у, бо змагав до пізнання людини та її гармонійного розвитку, або Відродження (ренесансу), бо опирався на відродинах студій старовинного світу.
Одним „із пёрших проявів гуманізму була обнова студій над класичними літературами. В часі цілого середньовіччя латинська мова була мовою культурного світу, так що шлях до знання римської старовини все був відкритий. Середньовічні бібліотеки мали багато творів римської і грецьких письменників, їх'не раз переписували й читали. Але все ж знання ста-ровинногр світу не було повне й широке. На перешкоді пізнання старовини стояв середньовічний світогляд, що обмежувався до релігійних справ, а всякі інші досліди легковажив. Середньовічні письменники цінили у класиків тільки те, що могло послужити до розбудови християнських поглядів. Дуже популярний був Арістотель, що у своїх працях дав основи логіки, — на ньому спиралася ціла схоластична філософія. Але все, що не погоджувалося з християнством і аскетизмом, відкидали і нехтували. Багато творів старовинного письменства знищено таким способом, що старі тексти витирали й замість них вписували новітхристиянські, щоб заощадити дорогоцінний пергамен. На таких «палімпсестах» відкрито пізніше багато фрагментів давнього письменства.
Нові студії над старими письменниками розпочалися на відносини і разом із тим поширилося культурне життя. Одним із перших знавців латинської літератури був франческо Петрарка, творець сонетів. Він увесь поринув у славне минуле Риму й мріяв про те, щоб обновити римське цісарство з його культурою. Грецької мови не зміг гаразд навчитися, але латинською володів так, як ніхто з його сучасників, писав багато по-латині й уявляв собі, що його латинські поеми, листи і розправи залишать йому вічну славу. Свої поеми італійською мовою він цінив куди нижче. Латинською мовою захоплювався так само Боккаччо і також полишив багато латинських трактатів.
Для поширення культу старовини немало причинилися візантійські вчені, що переселювалися до Італії і тут ставали учителями різних шкіл і академій. Один із перших був Мануїл Хризолорас, що в 1397 р. осів у Флоренції і викладав тут грецьку мову. Під час Флорентійського собору для ознайомлення Італії з Візантією немало причинився Іоанн (Василій) Бесаріон (1395—1472), нікейський архієпископ, що прийняв унію з Римом і дістав гідність кардинала. Він уславився філологічними й філософічними писаннями. Іоанн Ласкаріс осів в Італії після здобуття Константинополя і був учителем грецької мови. Іоанн Аргіропулос (1416—1486) познайомив італійських учених із невідомими писаннями Арістотеля. Так Візантія, знищена турками, ще змогла скарби своєї культури передати .на захід.
Студії латинської і грецької мови дали початок класичній філології, що змагала до того, щоб дати підручники й граматики класичних мов і усунути варварську, «кухонну», латину, що в середньовіччі панувала всюди. Як один із перших ав-торів-ґраматиків добув собі ім'я німець Йоганн Райхлін (1455—1522). За його життя щорічно появлялися нові видання його пошукуваних підручників. Так само появлялися все повніші й більш критичні видання старовинних авторів, що розбуджували незвичайний інтерес у колах любителів старовини. Учителі, освічені в новому напрямі, переносили класичну освіту до шкіл, і нові покоління володіли вже бездоганною латиною. Класична освіта стала потребою життя і моди. Всі старалися писати стилем Ціцерона й майстрували вірші на. зразок Овідія і Горація. У публічному житті прийнялися давні римські назви. Так, міських радних звали консулами, черниць — весталками, селян — сабинами та ін. Також прізвища осіб почали зміняти на старовинний лад, а містам і країнам надали давні класичні назви.
Гуманізм. Студії старовини не обмежувалися до самого збирання і читання давніх письменників. Люди нової епохи почали. цікавитися і захоплюватися змістом давньої літератури. Різнорідність тем і поглядів, бистрі обсервації природи, всесторонне зрозуміння соціального життя, глибока вникливіст у людську душу, критичний погляд на розвиток народів різнорідні філософічні напрями, критицизм і сміливість ДУИЯ ки, гармонія і спокій в оцінці всіх явищ — все це полонило й чарувало дослідників класичного світу. Це був такий новий, незвичайний і приманливий світ, що ніхто не міг опертися його впливам. Хто раз закуштував солодощів нового знання, той уже не міг визволитися від змагання пізнати його все далі та глибше. Звідси походить та дивна, напівмістична туга, з якою Петрарка або Кола ді Рієнцо віддаються мріям про велике минуле Риму. Звідси йшли пристрасні пошукування за творами давніх письменників, так ішї за нові кодекси й копії плачено нечувані суми: адепти нового знання сподівалися знайти в них вказівки для свого життя.
Досліди старовинної культури показували, яке однобічне й убоге було життя середньовіччя в порівнянні з класичним світом та як багато треба було праці, щоб дійти до того самого рівня. На думку сучасників, дорога була одна — відродження старовинної культури й уведення її наново до життя. Спочатку це було тільки наслідуванням старовини, так що без усяких змін переймалися погляди й науки давніх письменників, ціле життя пересичувалося класичним духом. Але невдовзі прийшло переконання, що суть речі є в дечому іншому, в тому, щоб у дослідах примінити відповідні методи для опертя знання на критичних дослідах. Тоді розпочався новий розвиток природних наук, в яких остаточно відкинено всякі байки і легенди, що утримувалися силою традиції.. Безпосередній дослід і обсервація давали далеко більші, висліди, ніж знання, оперте на давніх авторитетах. Великі географічні відкриття немало причинилися до вироблення наукового світогляду.
До найвищого розвитку дійшла астрономія. У середніх віках астрономічне знання не виходило далеко поза давні досліди Птолемея. Щойно знайомство з іншими творами грецьких і римських учених розбудило інтерес до нових обсервацій. Австрієць Георг Пурбах (1423—1461), що студіював в Італії і Франції, зладив повний спис відомих тоді зірок. Його учень Йоганн Міллер Регіомонтанус (1436—1476) займався поправою календаря. Врешті, до повного розвитку довів астрономію Миколай Коперник (1473—1543), що добув собі початки знання також в Італії і Франції. У праці «Про рухи небесних тіл» він дав докази, що Земля обертається довкола Сонця.
У медицині найбільшу славу добув німець Теофраст Пара-цельс (1493—1541), що виступав проти арабських медичних теорій і повернувся до грецьких традицій Він дораджував лікування природними ліками і поробив різні відкриття на полі природних Наук і хімії.
З розвитком нових ідей піднялося також значення людини. Середні віки не дозволяли на розвиток індивідуальності. Людина могла розвиватися тільки у своїй групі й мусила! в усьому підлягати поглядам, що загально обов'язували. Виступи одиниці проти громадянства кінчалися все трагічно, необережних новаторів стрічали тяжкі кари, а то й смерть. Старовинне письменство показувало людину в іншому світлі — вільну, гармонійно розвинену, сміливу, з самостійними поглядами. Це був ідеал, до якого почали змагати нові покоління.
Треба було людину перетворити, перевиховати. Видано боротьбу всьому тому, що цінилося в середньовіччі, — авторитетові церкві, аскетизмові, схоластиці, релігійному письменству. На це місце приходили воля поглядів, свобода, досліду, гармонійний розвиток сил людини, розквіт мистецтва, поезії, товариське життя. «Я людина, і ніщо людське не уважаю чужим для себе» — ці слова Теренція стали гаслом епохи. Витворився новий тип людини, визволеної від пересудів, гордої, амбітної, егоїстичної, що сама себе уважала за найважнішу мету. Велике значення добули сміливі полководці, амбітні політики, талановиті мистці й поети; цінилася всяка буйна індивідуальність. Але разом із тим прийшли занепад моралі й розгнузданість життя. Особливо в Італії, де панував найбільший добробут і найвищий рівень культурного життя, найскорше занепали моральні основи, спори вирішувалися зброєю і підступом, не раз стилетом та отрутою. Типом такого позбавленого всякої моралі чоловіка був Чезаре Борджа, син папи Александра VI, ославлений завдяки своїм злочинам. На полі політики нові ідеї поширив Нікколо Маккіавеллі, згаданий вже вище. Він проголосив засаду, що князь для добра держави' може не рахуватися з ніякими моральними перешкодами.
Центри гуманізму. Гуманістичний рух розпочався в Італії, і тут були його головні осідки. На першому місці стояла Флоренція під світлою управою роду Медічі. Козімо Медічі (1429— 1464) заснував на своєму дворі велику бібліотеку, до якої стягав дорогоцінні рукописи з усіх країн, даючи за них княжі ціни Це була найстарша й найбільша бібліотека, в якій систематично зібрано твори давніх письменників. За співучасті грецького ученого Геміста Платона він уладив так звану Платонівську Академію — рід наукового товариства, що досліджувало діяльність великого філософа, що в середніх віках цілком попав у забуття. У цій діяльності допомагав Козімо другий флорентійський патрицій Лука Пітті, що побудував славну палату. На ще ширшу міру розвинув меценатство культури внук Козімо, Лорен-цо Величавий (1469—1492). Сам він визначався широкою вдачею, цінив радість життя, був знавцем письменства й мистецтва, сам складав вірші й любив збирати на своєму дворі мистців та поетів. Так, при ньому перебували знаменитий перекладач Платона Марсіліо Фічіно, визначний філософ граф Джованні Піко з Мірандоли, поети Луїджі Пульчі й Анджело Поліціано, історик Флоренції і рівночасно автор фацецій По-« джо Браччоліні та багато інших. Лоренцо брав живу участь у працях Платонівської Академії, а ще охотніше уладжував на грецький лад «симпосії», мистецькі бенкети.
За прикладом Флоренції гуманістичний рух поширився і в інших італійських державах і княжих та патриціанських дворах. У Венеції засновано велику «маркіанську» бібліотеку. Початок їй поклав кардинал Бесаріон, що дарував 600 томів рідкісних рукописів. Альд Мануцій зорганізував тут велику друкарню і видавництво класиків, від його імені зване Аль-динським. У Мантуї учений" Вітторіно заснував славну школу, в якій виховувано молодь у гуманістичному дусі. В Мілані на-дворним поетом був Фільельфо. В Неаполі гуманіст Лоренцо Валла писав підручник латинської стилістики.
В Римі гуманізм поширився вперше за папи Миколая V (1447—1455), що стояв у близьких зв'язках з Козімо Медічі й старався його наслідувати. З неввичайним завзяттям він збирав старЬвинні. рукописи; чого не міг дістати, наказував копіювати, не жалів грошей на переклади. За повний переклад Гомера на латинську мову заплатив 10 тисяч дукатів. Таким способом постала славна Ватиканська бібліотека. На папському дворі перебували тоді різні учені й письменники, наприклад Поджо і Валла. Вихованцем гуманізму був також папа Пій II (Енео Сильвіо Пікколоміні; 1458—1464), визначний історик і поет. Але хоч він був гарячим прихильником старовинної літератури, умів стримувати занадто радикальні почини гуманістів. За Александра VI (1492—1503), з роду Борджа, у Римі процвітало широке ренесансове життя, але разом із ним незвичайне зіпсуття.
Великим меценатом мистецтва був папа Юлій II (1503— 1513), що дав почин великим церковним будовам. У 1506 р. поклав він основи під величаву церкву св. Петра і став протектором найбільшого з мистців ренесансу, Мікельанджело. Його праці продовжував Лев X (1513—1521), син Лоренцо Величавого, так що Рим став найпершим осередком мистецтва, і на папському дворі перебували всі великі творці цієї епохи.
З Італії гуманізм перейшов до заальпійських країн, а пізніше далі на північ. До поширення нових ідей значно причинився рух, який викликали великі собори, бо різні народи стрічалися один з одним і взаємно переймали здобутки культури. Немале значення мав також винахід друку. Вже у давніших часах різні підприємці відбивали ілюстрації і малі тексти з дерев'яних різьблених таблиць. Але початок справжньому друкарству дав щойно німець .Йоганн Гутенберг у Майнці близько 1450 р. Він почав уживати рухомих черенок і примітивної друкарської машини, так що друк став легший і дешевий, і книжки могли поширитися в широких масах.
Ренесанс Студії над старовинним світом захопили також ділянку мистецтва. В усіх країнах, до яких сягала колись римська держава, залишилося багато пам'ятників старовинного мистецтва, як останки святинь, тріумфальні луки, акведуки, театри, пам'ятникові обеліски, статуї й ін. Ці пам'ятники у більшості були знищені й лежали в руїнах, без ніякої опіки. Щойно гуманісти, студіюючи життя старовинного світу, звернули на них увагу й почали їх досліджувати. При перших розшуках і розкопках віднайдено багато різьб, орнаментів, написів, цінних предметів, так що старовинне життя відразу виявило свою високу культуру, розквіт і артистичний смак. Дослідувачі старовини провадили дальші
пошукування систематично, і з їх студій виросли класична археологія й історія класичного мистецтва. В усіх осередках гу—( манізму постали музеї і галереї, в яких зібрано щасливо.* віднайдені пам'ятки старовинної культури.
Старовинне мистецтво захоплювало сучасників своїм пощ важним стилем, технічною виробленістю, багатством мотивіж та великим відчуттям краси. Мистці, зачаровані цимад відкриттями, почали їх студіювати, досліджувати техніку! "стиль, орнаментику і дійшли до пересвідчення, що старовиннії греки й римляни у різних напрямах перевищували сучасну! епоху. Середньовічне мистецтво у порівнянні зі старовинним! видавалося одностороннім, убогим і неповним. Почали звати його згордливо «готицьким», тобто варварським, та відверталися від нього. Для всіх незрівнянним ідеалом стали і старовинні мистці, й всі почали їх тепер наслідувати — ті архітектурі, прикладному мистецтві. Так постало мистецтво Відродження, або ренесансу. В Італії, де воно най-скорше появилося, ділили його на дві епохи: початкову, з XV ст. (так зване Кваттроченто), і повного розвитку, з XVI ст. (Квінквеченто).
Ренесанс брав собі зразки з мистецтва греків і римлян, але не переймав іх по-рабськи і без змін, а перетворював і перероблював відповідно до поглядів і потреб своєї епохи. А що часи Відродження і гуманізму визначалися буйним життям і всестороннім розвитком, то й мистецтво ренесансу є незвичайно багате і різнорідне.
Характеристичною прикметою ренесансу є передусім його світський характер. У середньовіччі панівне становище займало релігійне мистецтво, і воно надавало характер цілій епосі. Величаві готичні собори, з високими вежами, гостро-лучними вікнами і ніжною мевиявом середньовічного аскетизму й побожності, що змагала до неба. Інакше було в епоху Відродження. Тут переважав розвиток світського життя, що проливався у повних формах і шукав вислову для свого багатства. На перше місце виступала світська культура, що змагала до вигоди, різнорідності, розкоші. Тому новий стиль розвивався наперед у світських будовах, прикрасах палат князів і патриціїв, у різьбі й малярстві світського характеру. Церковне мистецтво появилося на другому плані й мусило прийняти ці елементи, які приготовив йому розвиток світського мистецтва.
У своїх зверхніх виявах ренесанс прийняв інші форми, ніж середньовіччя. В архітектурі замість гострих лук появляються півкруглі, замість високих стрімких веж приходять широкі копули, в цілій будові видно змагання до гармонії і рівномірності. Так само в різьбі й малярстві зникають високі аскетичні постаті, а людське тіло виступає у нормальному природному виді, зббражене не на основі пильних студій анатомії. Ренесанс був тут вірним виявом своєї епохи, що зірвала з традиціями попередніх поколінь, а на досвіді природи шукала собі власних шляхів.
Архітектура. Новий стиль проявився найперше у будові палат. Середньовічні доми, вузькі й тісні, не вистачали потребам розвиненого товариського життя, й італійські володарі та міські патриції почали будувати собі нові, величаві, широко заложені палати. Батьком ренесансового будівництва був флорентієць Філіппо Брунеллескі (1377—:1446). Він був одним із перших дослідників римських пам'ятників і здобутки старовинного мистецтва примінив у будівництві, різьбі й золотарстві. Коло 1420 р. він побудував у Флоренції палату патриція Пітті, в якій ужив уже сміливо різних елементів старовинної архітектури й орнаментики. Ренесансова палата мала план чотирикутника, що замикав внутрішнє подвір'я. Будови були великі й широкі, займали багато місця і давали багато світла. Сходи були заложені широко, вигідні й просторі. Фасади, тобто зверхні стіни, були будовані з необробленого каміння, залишеного у природному стані (так звана рустика), так що давали будові дещо суворий, але солідний вигляд. Сильно виступаючі карнизи ділили будову на поверхи. Вікна і двері були уставлені симетрично, закінчені круглими луками або трикутниками (тимпанонами). У будові уживали багато колон, що служили для прикраси брам, дверей, вікон або віддідювали вікна одне від одного. Колони нагадували давні грецькі стилі, але не були жолобковані, а капітелі перероблювано довільно, злучуючи різні орнаментаційні комбінації.
Замість колон появляються також півколони і півфіляри (пілястри). Склепіння були коробові, не раз поділені на поля або касети, прикрашені різнорідним орнаментом. Найбільш характеристичний для ренесансу є орнамент рослинний, а саме листя аканту, лавра, винограду, плюща. Часто стрічаються розети, тобто стилізовані рожі, у дуже різнорідних комбінаціях. Врешті маємо символічні предмети, як зброя, маски, герби, вази, канделябри, різні емблеми, фігури та ін. Еле менти класичні й середньовічні знаходили місце поруч одне одного у фантазійно складених сполученнях. Фасади бували деколи мальовані різнорідними барвами на всякі узори. Верх будинку вінчав сильно висунений карниз, а на ньому деколи був так званий аттик у виді балюстради, прикрашеної колонами, статуями й ін.
Із світської архітектури новий стиль перейшов до церковної. На місце високих струнких і тісних середньовічних церков появляються будови широко заложені, повні простору й світла. Ренесанс узяв за основу візантійську центральну будову, але часто лучив її з базилікою, так що грецький хрест через добудову довгої нави замінявся на латинський. На перехресті нав підіймалася копула, що стала характеристичною зверхньою прикметою ренесансової церкви. Від візантійського стилю вона відрізнялася тим, що не опиралася просто на головних луках, а мала круглу побудову — барабан. Вище, при копулі, ставлено ще ліхтарню з вікнами, а щойно на ній приходив «шолом» із хрестом. Передня стіна церкви була прикрашена колонадою з величавим порталом, багато оздобленим усякими орнаментами. Стіни, фризи й карнизи мали ті самії елементи, що й світське будівництво. Всередині головне перехрестя підтримували великі колони або філяри, стіни були переділені пілястрами, сильно виступали карнизи. Копула всередині часто бувала касетована, тобто поділена на чотирикутні поля, прикрашені розетами чи іншими ренесансовими орна-; ментами.
Перший творець нового стилю, Брунеллескі, окрім палати, побудував копулу собору у Флоренції, що була першою спробою такої конструкції у новому стилі. У Мілані представником раннього ренесансу був Донато Лацарі* званий Браманте (1445—1514). Він переніс нове мистецтво до Рима і від папи Юлія II дістав доручення скласти плани будови нової церквид св. Петра замість давньої базиліки. Будову розпочато в 1504 р. 1 План цієї великої церкви творив грецький хрест у квадраті І На чотирьох середніх філярах підіймається головна копула. План будови змінив у дечому Мікельанджело, а саме копулу зробив легшою і стрункішою. Церкву св. Петра докінчено і посвячено щойно в 1626 р. Довжина її має 187 м, висота 117 м, сама копула має 42 м заввишки.
З інших італійських архітекторів цієї епохи визначне місце займали Бенедетто ді Бартоломео, що побудував у Флоренції палату Строцці; Перуцці, будівничий палати Фернезе; Сансовіно, що поставив бібліотеку св. Марка у Венеції; Віньола і Палладіо теоретики нового будівництва та ін. Поза межами Італії стиль Відродження появився із значним запізненням, бо у Франції та Німеччині сильні ще були традиції готики, а на сході панувало візантійське будівництво. На українських землях ренесанс стрічаємо вперше в'половині XVI ст.
Різьба й малярство. Відродження змінило основно погляд на людське тіло в мистецтві. У середньовіччі постать людини зображували все в неприродному виді — незвичайно видовжену, з вузьким лицем — це відповідало тодішньому аскетичному ідеалові. Щойно студії над грецькою і римською! різьбою вказали мистцям, що у старовинних часах далеко осЗ новніще знали людське тіло і краще вміли його зображувати. 1 Тоді різьбарі й малярі почали віддаватися пильним анатомічним дослідам, а рівночасно змагали до пізнання канонів естетики. Ренесансове мистецтво віддає людське тіло вповні! реалістично, причому творить постаті незвичайної краси й ве- Р личі.
У ренесансовій різьбі перший добув собі славу Лоренцо J Гіберті (1378—1435) бронзовими дверима флорентійського баптистерію. Постаті святих у нього були повні руху й принади.
Другий флорентієць, Донателло (1386—1466), дав багато мармурових статуй, плоскорізьб, бронзів, що зображували святих, міфологічні постаті, жанрові сцени та ін. Лука делла Роббіа (1399—1482) та його братанич уславилися творами з паленої глини (терракотами). .Андреа Вероккьо (1435—1488) виконав для Венеції славну кінну статую Коллеоні й багато інших різьб. В XVI ст.," під_ час найвищого розквіту Відродження, визначне місце займали венеціанець Джакомо Сансовіно (1479—1570) і Джованні да Болонья (1524—1608). Але усіх славою перевищив Мікельанджело.
Поруч із різьбою розвивалися відливництво і золотарство. Замітні твори дав Бенвенуто Челліні (1500—1571), що працював у Флоренції, Римі й Франції. Своє бурхливе життя він описав у мемуарах, що є першорядним джерелом для пізнання епохи Відродження.
Малярство, так само як різьба, прийняло реалістичний характер. У творах ренёсансових малярів звертають увагу пере- І дусім риси лиця, передані з великим знанням анатомії та психології. Визначні Мистці дають безліч типів, схоплених ЦН різних кіл громадянства на основі пильних підготовчих; студій. Старанно зображували мальовничий одяг епохи, так що усякі матерії, як сукно, щовк, оксамит або хутро, передані з незвичайною дбайливістю. Новістю у портретах є краєвид, що творить улюблене тло образів. У ньому відбивається замилування цієї епохи до природи, а при тім також нові здобутки науки про перспективу. Ренесансові малярі виказували також велику вмілість у порядкуванні осіб і предметів у групи, так що у мальовилах виступають продумані засади гармонії і симетрії. У початковій стадії Відродження переважало церковне малярство, але нові малярі змагали до того, щоб на місце конвенціональних, традиційних постатей давати живі особи.
Ренесансове малярство не розвивалося в одному напрямі, а розбилося на різні школи, що виступали в різних околицях і містах В Італії в XV ст. найвизначніша була флорентійська школа. У ній нові мистецькі засоби виступають уперше з повною силою. Першим мистцем, що вказав новий шлях, був флорентієць Томмазо Гвіді, званий Мазаччо (1401—1428). Він умів уже змалювати людську постать у свобідному виді, давав головам індивідуальну характеристику, поглиблював тло.-Дальші обсяги добув домініканець Фра Анджеліко да Фьєзоле (1387—1455), що надав постатям ангелів незвичайної краси. Він щасливо сполучував ідеалізм середньовіччя з новочасним розумінням індивідуальності. Кармелітанець Фра Філіппо Лігші (1406—1469) давав погідні образи мадон. Сандро Боттічеллі (1446—1510) давав ніжні жіночі постаті — особливо славна його «Весна» і рисунки до «Божественної комедії» Данте.
Умбрійська школа віддавала з незвичайною майстерністю почування побожності, блаженства, святості; представником її був П'єтро Перуджино (1446—1524), учитель Ра-фаеля. У Цадуї особливу славу добув собі Андреа Мантенья (1439—1506), мистець перспективи. УВенеції вславилися малярські родини Вітторіні й Белліні. Свої окремі школи мали також Феррара, Болонья, Верона, Мілан та ін.
У XVI ст. прийшов найбільший розквіт ренесансового малярства. Студії природи не виступають уже так безпосередньо, як у Кваттроченто, але перетворюються під розвитком техніки; мистці змагають до ідеалізації, дають постаті ідеальної краси. Теми беруть із найрізнорідніших ділянок: з родинного життя, громадських змагань, історії, міфології, старовинного світу, а у релігійних образах добувають найвищі осяги артизму.
На чолі всіх мистців стоїть велика трійця: Леонардо да Вінчі, Мікельанджело Буонаротті і Рафаель Санті.
Леонардо да Вінчі (1452—1519), був учнем Верок-кьо, а працював спочатку у Флоренції, потім на дворі міланських князів, знову у Флоренції і врешті у службі французького короля Франсуа І. Він визначався глибоким знанням і незвичайною всесторонністю: досліджував анатомію людини, життя звірів і рослин, астрономію, механіку, інженерію, зладив плани зрошувальної мережі Ломбардії, досліджував явища голосу і світла, будував фортифікації, навіть пробував конструювати літаки. Леонардо вдосконалив у різних напрямах малярську техніку, особливо ж по-мистецьки зображував перехід від світла до тіней. Свої досвіди він описав у «Трактаті про малярство». Мистецьких творів залишив небагато, та й , чимало з них незакінчені. Найбільш відома є його «Тайна Вечеря» у рефектарі монастиря Санта Марія делла Граціє у Мілані, мальована олійними фарбами на стіні (тепер дуже знищена). Сцену, яку зображували усі малярі від найдавніших часів, Леонардо передав оригінальним способом із незвичайним реалізмом. Кожний з апостолів зображує інший психо- „ логічний тип і характер, що проявляється у,виразі лиця і рухах. З портретів Леонардо найславніший портрет Монни Лізи (так званої Джоконди).
М і к е л ь а н д жело Буонаротті (1475-—1564) визначався рівночасно як будівничий, різьбар і маляр. Молоді літа перебув у Флоренції, де добув собі признання Лоренцо Величавого, потім на зазив папи Юлія II приїхав до Рима і тут залишив свої найбільші твори. Він був найкращим представником кипучих сил цієї великої епохи, що йшла новими шляхами, спираючись на традиції класичної культури. Мікельанджело залишив також поезії, що дають пізнати глибину його поглядів та почувань.
Рафаель Санті (1483—1520) з Урбіно, учень Перуд-жино, працював коротше, як його, великі сучасники, але залишив велике число по-мистецьки викінчених творів. У його образах панують спокій і гармонія. Найохотніше малював він Мадонн, в яких старався зобразити ідеальну, одуховлену красу. Його твори вказують, як бурхливе Відродження поволі вспокоювалося і приймало закінчені форми. У Ватикані він залишив славні «станци» (кімнати), де на стінах змальовані чотири царства духу: релігія, наука, мистецтво й державна влада. З більших композицій найкраща «Афінська школа», в якій знайшли місце всі старовинні філософи. Посередині звертають увагу Платон, творець ідеалізму, з рукою, піднесеною догори, й Арістотель, прихильник реалізму, що вказує рукою до землі.
Поруч із трійцею найбільших мистців працювали безліч інших малярів, що творили свої окремі школи. У Пармі на першому місці стояв Антоніо Корреджо (1494—1534), мистець світлотіні, що залишив багато релігійних мальовил. На чолі венеційської школи стояв Тіціан Вечелльо (1477—1576), незвичайний колорист, славний був своїми портретами. Джакомо Тінторетто (1518—1594), венеціанець, виказував велике знання анатомії і давав реалістичні постаті у стилі Мікельанджело. Його сучасник Паоло Веронезе (1528—1588) давав'монументальні композиції, наприклад «Тріумф Венеції».
Одним „із пёрших проявів гуманізму була обнова студій над класичними літературами. В часі цілого середньовіччя латинська мова була мовою культурного світу, так що шлях до знання римської старовини все був відкритий. Середньовічні бібліотеки мали багато творів римської і грецьких письменників, їх'не раз переписували й читали. Але все ж знання ста-ровинногр світу не було повне й широке. На перешкоді пізнання старовини стояв середньовічний світогляд, що обмежувався до релігійних справ, а всякі інші досліди легковажив. Середньовічні письменники цінили у класиків тільки те, що могло послужити до розбудови християнських поглядів. Дуже популярний був Арістотель, що у своїх працях дав основи логіки, — на ньому спиралася ціла схоластична філософія. Але все, що не погоджувалося з християнством і аскетизмом, відкидали і нехтували. Багато творів старовинного письменства знищено таким способом, що старі тексти витирали й замість них вписували новітхристиянські, щоб заощадити дорогоцінний пергамен. На таких «палімпсестах» відкрито пізніше багато фрагментів давнього письменства.
Нові студії над старими письменниками розпочалися на відносини і разом із тим поширилося культурне життя. Одним із перших знавців латинської літератури був франческо Петрарка, творець сонетів. Він увесь поринув у славне минуле Риму й мріяв про те, щоб обновити римське цісарство з його культурою. Грецької мови не зміг гаразд навчитися, але латинською володів так, як ніхто з його сучасників, писав багато по-латині й уявляв собі, що його латинські поеми, листи і розправи залишать йому вічну славу. Свої поеми італійською мовою він цінив куди нижче. Латинською мовою захоплювався так само Боккаччо і також полишив багато латинських трактатів.
Для поширення культу старовини немало причинилися візантійські вчені, що переселювалися до Італії і тут ставали учителями різних шкіл і академій. Один із перших був Мануїл Хризолорас, що в 1397 р. осів у Флоренції і викладав тут грецьку мову. Під час Флорентійського собору для ознайомлення Італії з Візантією немало причинився Іоанн (Василій) Бесаріон (1395—1472), нікейський архієпископ, що прийняв унію з Римом і дістав гідність кардинала. Він уславився філологічними й філософічними писаннями. Іоанн Ласкаріс осів в Італії після здобуття Константинополя і був учителем грецької мови. Іоанн Аргіропулос (1416—1486) познайомив італійських учених із невідомими писаннями Арістотеля. Так Візантія, знищена турками, ще змогла скарби своєї культури передати .на захід.
Студії латинської і грецької мови дали початок класичній філології, що змагала до того, щоб дати підручники й граматики класичних мов і усунути варварську, «кухонну», латину, що в середньовіччі панувала всюди. Як один із перших ав-торів-ґраматиків добув собі ім'я німець Йоганн Райхлін (1455—1522). За його життя щорічно появлялися нові видання його пошукуваних підручників. Так само появлялися все повніші й більш критичні видання старовинних авторів, що розбуджували незвичайний інтерес у колах любителів старовини. Учителі, освічені в новому напрямі, переносили класичну освіту до шкіл, і нові покоління володіли вже бездоганною латиною. Класична освіта стала потребою життя і моди. Всі старалися писати стилем Ціцерона й майстрували вірші на. зразок Овідія і Горація. У публічному житті прийнялися давні римські назви. Так, міських радних звали консулами, черниць — весталками, селян — сабинами та ін. Також прізвища осіб почали зміняти на старовинний лад, а містам і країнам надали давні класичні назви.
Гуманізм. Студії старовини не обмежувалися до самого збирання і читання давніх письменників. Люди нової епохи почали. цікавитися і захоплюватися змістом давньої літератури. Різнорідність тем і поглядів, бистрі обсервації природи, всесторонне зрозуміння соціального життя, глибока вникливіст у людську душу, критичний погляд на розвиток народів різнорідні філософічні напрями, критицизм і сміливість ДУИЯ ки, гармонія і спокій в оцінці всіх явищ — все це полонило й чарувало дослідників класичного світу. Це був такий новий, незвичайний і приманливий світ, що ніхто не міг опертися його впливам. Хто раз закуштував солодощів нового знання, той уже не міг визволитися від змагання пізнати його все далі та глибше. Звідси походить та дивна, напівмістична туга, з якою Петрарка або Кола ді Рієнцо віддаються мріям про велике минуле Риму. Звідси йшли пристрасні пошукування за творами давніх письменників, так ішї за нові кодекси й копії плачено нечувані суми: адепти нового знання сподівалися знайти в них вказівки для свого життя.
Досліди старовинної культури показували, яке однобічне й убоге було життя середньовіччя в порівнянні з класичним світом та як багато треба було праці, щоб дійти до того самого рівня. На думку сучасників, дорога була одна — відродження старовинної культури й уведення її наново до життя. Спочатку це було тільки наслідуванням старовини, так що без усяких змін переймалися погляди й науки давніх письменників, ціле життя пересичувалося класичним духом. Але невдовзі прийшло переконання, що суть речі є в дечому іншому, в тому, щоб у дослідах примінити відповідні методи для опертя знання на критичних дослідах. Тоді розпочався новий розвиток природних наук, в яких остаточно відкинено всякі байки і легенди, що утримувалися силою традиції.. Безпосередній дослід і обсервація давали далеко більші, висліди, ніж знання, оперте на давніх авторитетах. Великі географічні відкриття немало причинилися до вироблення наукового світогляду.
До найвищого розвитку дійшла астрономія. У середніх віках астрономічне знання не виходило далеко поза давні досліди Птолемея. Щойно знайомство з іншими творами грецьких і римських учених розбудило інтерес до нових обсервацій. Австрієць Георг Пурбах (1423—1461), що студіював в Італії і Франції, зладив повний спис відомих тоді зірок. Його учень Йоганн Міллер Регіомонтанус (1436—1476) займався поправою календаря. Врешті, до повного розвитку довів астрономію Миколай Коперник (1473—1543), що добув собі початки знання також в Італії і Франції. У праці «Про рухи небесних тіл» він дав докази, що Земля обертається довкола Сонця.
У медицині найбільшу славу добув німець Теофраст Пара-цельс (1493—1541), що виступав проти арабських медичних теорій і повернувся до грецьких традицій Він дораджував лікування природними ліками і поробив різні відкриття на полі природних Наук і хімії.
З розвитком нових ідей піднялося також значення людини. Середні віки не дозволяли на розвиток індивідуальності. Людина могла розвиватися тільки у своїй групі й мусила! в усьому підлягати поглядам, що загально обов'язували. Виступи одиниці проти громадянства кінчалися все трагічно, необережних новаторів стрічали тяжкі кари, а то й смерть. Старовинне письменство показувало людину в іншому світлі — вільну, гармонійно розвинену, сміливу, з самостійними поглядами. Це був ідеал, до якого почали змагати нові покоління.
Центри гуманізму. Гуманістичний рух розпочався в Італії, і тут були його головні осідки. На першому місці стояла Флоренція під світлою управою роду Медічі. Козімо Медічі (1429— 1464) заснував на своєму дворі велику бібліотеку, до якої стягав дорогоцінні рукописи з усіх країн, даючи за них княжі ціни Це була найстарша й найбільша бібліотека, в якій систематично зібрано твори давніх письменників. За співучасті грецького ученого Геміста Платона він уладив так звану Платонівську Академію — рід наукового товариства, що досліджувало діяльність великого філософа, що в середніх віках цілком попав у забуття. У цій діяльності допомагав Козімо другий флорентійський патрицій Лука Пітті, що побудував славну палату. На ще ширшу міру розвинув меценатство культури внук Козімо, Лорен-цо Величавий (1469—1492). Сам він визначався широкою вдачею, цінив радість життя, був знавцем письменства й мистецтва, сам складав вірші й любив збирати на своєму дворі мистців та поетів. Так, при ньому перебували знаменитий перекладач Платона Марсіліо Фічіно, визначний філософ граф Джованні Піко з Мірандоли, поети Луїджі Пульчі й Анджело Поліціано, історик Флоренції і рівночасно автор фацецій По-« джо Браччоліні та багато інших. Лоренцо брав живу участь у працях Платонівської Академії, а ще охотніше уладжував на грецький лад «симпосії», мистецькі бенкети.
За прикладом Флоренції гуманістичний рух поширився і в інших італійських державах і княжих та патриціанських дворах. У Венеції засновано велику «маркіанську» бібліотеку. Початок їй поклав кардинал Бесаріон, що дарував 600 томів рідкісних рукописів. Альд Мануцій зорганізував тут велику друкарню і видавництво класиків, від його імені зване Аль-динським. У Мантуї учений" Вітторіно заснував славну школу, в якій виховувано молодь у гуманістичному дусі. В Мілані на-дворним поетом був Фільельфо. В Неаполі гуманіст Лоренцо Валла писав підручник латинської стилістики.
В Римі гуманізм поширився вперше за папи Миколая V (1447—1455), що стояв у близьких зв'язках з Козімо Медічі й старався його наслідувати. З неввичайним завзяттям він збирав старЬвинні. рукописи; чого не міг дістати, наказував копіювати, не жалів грошей на переклади. За повний переклад Гомера на латинську мову заплатив 10 тисяч дукатів. Таким способом постала славна Ватиканська бібліотека. На папському дворі перебували тоді різні учені й письменники, наприклад Поджо і Валла. Вихованцем гуманізму був також папа Пій II (Енео Сильвіо Пікколоміні; 1458—1464), визначний історик і поет. Але хоч він був гарячим прихильником старовинної літератури, умів стримувати занадто радикальні почини гуманістів. За Александра VI (1492—1503), з роду Борджа, у Римі процвітало широке ренесансове життя, але разом із ним незвичайне зіпсуття.
Великим меценатом мистецтва був папа Юлій II (1503— 1513), що дав почин великим церковним будовам. У 1506 р. поклав він основи під величаву церкву св. Петра і став протектором найбільшого з мистців ренесансу, Мікельанджело. Його праці продовжував Лев X (1513—1521), син Лоренцо Величавого, так що Рим став найпершим осередком мистецтва, і на папському дворі перебували всі великі творці цієї епохи.
З Італії гуманізм перейшов до заальпійських країн, а пізніше далі на північ. До поширення нових ідей значно причинився рух, який викликали великі собори, бо різні народи стрічалися один з одним і взаємно переймали здобутки культури. Немале значення мав також винахід друку. Вже у давніших часах різні підприємці відбивали ілюстрації і малі тексти з дерев'яних різьблених таблиць. Але початок справжньому друкарству дав щойно німець .Йоганн Гутенберг у Майнці близько 1450 р. Він почав уживати рухомих черенок і примітивної друкарської машини, так що друк став легший і дешевий, і книжки могли поширитися в широких масах.
Ренесанс Студії над старовинним світом захопили також ділянку мистецтва. В усіх країнах, до яких сягала колись римська держава, залишилося багато пам'ятників старовинного мистецтва, як останки святинь, тріумфальні луки, акведуки, театри, пам'ятникові обеліски, статуї й ін. Ці пам'ятники у більшості були знищені й лежали в руїнах, без ніякої опіки. Щойно гуманісти, студіюючи життя старовинного світу, звернули на них увагу й почали їх досліджувати. При перших розшуках і розкопках віднайдено багато різьб, орнаментів, написів, цінних предметів, так що старовинне життя відразу виявило свою високу культуру, розквіт і артистичний смак. Дослідувачі старовини провадили дальші
пошукування систематично, і з їх студій виросли класична археологія й історія класичного мистецтва. В усіх осередках гу—( манізму постали музеї і галереї, в яких зібрано щасливо.* віднайдені пам'ятки старовинної культури.
Старовинне мистецтво захоплювало сучасників своїм пощ важним стилем, технічною виробленістю, багатством мотивіж та великим відчуттям краси. Мистці, зачаровані цимад відкриттями, почали їх студіювати, досліджувати техніку! "стиль, орнаментику і дійшли до пересвідчення, що старовиннії греки й римляни у різних напрямах перевищували сучасну! епоху. Середньовічне мистецтво у порівнянні зі старовинним! видавалося одностороннім, убогим і неповним. Почали звати його згордливо «готицьким», тобто варварським, та відверталися від нього. Для всіх незрівнянним ідеалом стали і старовинні мистці, й всі почали їх тепер наслідувати — ті архітектурі, прикладному мистецтві. Так постало мистецтво Відродження, або ренесансу. В Італії, де воно най-скорше появилося, ділили його на дві епохи: початкову, з XV ст. (так зване Кваттроченто), і повного розвитку, з XVI ст. (Квінквеченто).
Ренесанс брав собі зразки з мистецтва греків і римлян, але не переймав іх по-рабськи і без змін, а перетворював і перероблював відповідно до поглядів і потреб своєї епохи. А що часи Відродження і гуманізму визначалися буйним життям і всестороннім розвитком, то й мистецтво ренесансу є незвичайно багате і різнорідне.
Характеристичною прикметою ренесансу є передусім його світський характер. У середньовіччі панівне становище займало релігійне мистецтво, і воно надавало характер цілій епосі. Величаві готичні собори, з високими вежами, гостро-лучними вікнами і ніжною мевиявом середньовічного аскетизму й побожності, що змагала до неба. Інакше було в епоху Відродження. Тут переважав розвиток світського життя, що проливався у повних формах і шукав вислову для свого багатства. На перше місце виступала світська культура, що змагала до вигоди, різнорідності, розкоші. Тому новий стиль розвивався наперед у світських будовах, прикрасах палат князів і патриціїв, у різьбі й малярстві світського характеру. Церковне мистецтво появилося на другому плані й мусило прийняти ці елементи, які приготовив йому розвиток світського мистецтва.
У своїх зверхніх виявах ренесанс прийняв інші форми, ніж середньовіччя. В архітектурі замість гострих лук появляються півкруглі, замість високих стрімких веж приходять широкі копули, в цілій будові видно змагання до гармонії і рівномірності. Так само в різьбі й малярстві зникають високі аскетичні постаті, а людське тіло виступає у нормальному природному виді, зббражене не на основі пильних студій анатомії. Ренесанс був тут вірним виявом своєї епохи, що зірвала з традиціями попередніх поколінь, а на досвіді природи шукала собі власних шляхів.
Архітектура. Новий стиль проявився найперше у будові палат. Середньовічні доми, вузькі й тісні, не вистачали потребам розвиненого товариського життя, й італійські володарі та міські патриції почали будувати собі нові, величаві, широко заложені палати. Батьком ренесансового будівництва був флорентієць Філіппо Брунеллескі (1377—:1446). Він був одним із перших дослідників римських пам'ятників і здобутки старовинного мистецтва примінив у будівництві, різьбі й золотарстві. Коло 1420 р. він побудував у Флоренції палату патриція Пітті, в якій ужив уже сміливо різних елементів старовинної архітектури й орнаментики. Ренесансова палата мала план чотирикутника, що замикав внутрішнє подвір'я. Будови були великі й широкі, займали багато місця і давали багато світла. Сходи були заложені широко, вигідні й просторі. Фасади, тобто зверхні стіни, були будовані з необробленого каміння, залишеного у природному стані (так звана рустика), так що давали будові дещо суворий, але солідний вигляд. Сильно виступаючі карнизи ділили будову на поверхи. Вікна і двері були уставлені симетрично, закінчені круглими луками або трикутниками (тимпанонами). У будові уживали багато колон, що служили для прикраси брам, дверей, вікон або віддідювали вікна одне від одного. Колони нагадували давні грецькі стилі, але не були жолобковані, а капітелі перероблювано довільно, злучуючи різні орнаментаційні комбінації.
Замість колон появляються також півколони і півфіляри (пілястри). Склепіння були коробові, не раз поділені на поля або касети, прикрашені різнорідним орнаментом. Найбільш характеристичний для ренесансу є орнамент рослинний, а саме листя аканту, лавра, винограду, плюща. Часто стрічаються розети, тобто стилізовані рожі, у дуже різнорідних комбінаціях. Врешті маємо символічні предмети, як зброя, маски, герби, вази, канделябри, різні емблеми, фігури та ін. Еле менти класичні й середньовічні знаходили місце поруч одне одного у фантазійно складених сполученнях. Фасади бували деколи мальовані різнорідними барвами на всякі узори. Верх будинку вінчав сильно висунений карниз, а на ньому деколи був так званий аттик у виді балюстради, прикрашеної колонами, статуями й ін.
Із світської архітектури новий стиль перейшов до церковної. На місце високих струнких і тісних середньовічних церков появляються будови широко заложені, повні простору й світла. Ренесанс узяв за основу візантійську центральну будову, але часто лучив її з базилікою, так що грецький хрест через добудову довгої нави замінявся на латинський. На перехресті нав підіймалася копула, що стала характеристичною зверхньою прикметою ренесансової церкви. Від візантійського стилю вона відрізнялася тим, що не опиралася просто на головних луках, а мала круглу побудову — барабан. Вище, при копулі, ставлено ще ліхтарню з вікнами, а щойно на ній приходив «шолом» із хрестом. Передня стіна церкви була прикрашена колонадою з величавим порталом, багато оздобленим усякими орнаментами. Стіни, фризи й карнизи мали ті самії елементи, що й світське будівництво. Всередині головне перехрестя підтримували великі колони або філяри, стіни були переділені пілястрами, сильно виступали карнизи. Копула всередині часто бувала касетована, тобто поділена на чотирикутні поля, прикрашені розетами чи іншими ренесансовими орна-; ментами.
З інших італійських архітекторів цієї епохи визначне місце займали Бенедетто ді Бартоломео, що побудував у Флоренції палату Строцці; Перуцці, будівничий палати Фернезе; Сансовіно, що поставив бібліотеку св. Марка у Венеції; Віньола і Палладіо теоретики нового будівництва та ін. Поза межами Італії стиль Відродження появився із значним запізненням, бо у Франції та Німеччині сильні ще були традиції готики, а на сході панувало візантійське будівництво. На українських землях ренесанс стрічаємо вперше в'половині XVI ст.
Різьба й малярство. Відродження змінило основно погляд на людське тіло в мистецтві. У середньовіччі постать людини зображували все в неприродному виді — незвичайно видовжену, з вузьким лицем — це відповідало тодішньому аскетичному ідеалові. Щойно студії над грецькою і римською! різьбою вказали мистцям, що у старовинних часах далеко осЗ новніще знали людське тіло і краще вміли його зображувати. 1 Тоді різьбарі й малярі почали віддаватися пильним анатомічним дослідам, а рівночасно змагали до пізнання канонів естетики. Ренесансове мистецтво віддає людське тіло вповні! реалістично, причому творить постаті незвичайної краси й ве- Р личі.
У ренесансовій різьбі перший добув собі славу Лоренцо J Гіберті (1378—1435) бронзовими дверима флорентійського баптистерію. Постаті святих у нього були повні руху й принади.
Другий флорентієць, Донателло (1386—1466), дав багато мармурових статуй, плоскорізьб, бронзів, що зображували святих, міфологічні постаті, жанрові сцени та ін. Лука делла Роббіа (1399—1482) та його братанич уславилися творами з паленої глини (терракотами). .Андреа Вероккьо (1435—1488) виконав для Венеції славну кінну статую Коллеоні й багато інших різьб. В XVI ст.," під_ час найвищого розквіту Відродження, визначне місце займали венеціанець Джакомо Сансовіно (1479—1570) і Джованні да Болонья (1524—1608). Але усіх славою перевищив Мікельанджело.
Поруч із різьбою розвивалися відливництво і золотарство. Замітні твори дав Бенвенуто Челліні (1500—1571), що працював у Флоренції, Римі й Франції. Своє бурхливе життя він описав у мемуарах, що є першорядним джерелом для пізнання епохи Відродження.
Малярство, так само як різьба, прийняло реалістичний характер. У творах ренёсансових малярів звертають увагу пере- І дусім риси лиця, передані з великим знанням анатомії та психології. Визначні Мистці дають безліч типів, схоплених ЦН різних кіл громадянства на основі пильних підготовчих; студій. Старанно зображували мальовничий одяг епохи, так що усякі матерії, як сукно, щовк, оксамит або хутро, передані з незвичайною дбайливістю. Новістю у портретах є краєвид, що творить улюблене тло образів. У ньому відбивається замилування цієї епохи до природи, а при тім також нові здобутки науки про перспективу. Ренесансові малярі виказували також велику вмілість у порядкуванні осіб і предметів у групи, так що у мальовилах виступають продумані засади гармонії і симетрії. У початковій стадії Відродження переважало церковне малярство, але нові малярі змагали до того, щоб на місце конвенціональних, традиційних постатей давати живі особи.
Ренесансове малярство не розвивалося в одному напрямі, а розбилося на різні школи, що виступали в різних околицях і містах В Італії в XV ст. найвизначніша була флорентійська школа. У ній нові мистецькі засоби виступають уперше з повною силою. Першим мистцем, що вказав новий шлях, був флорентієць Томмазо Гвіді, званий Мазаччо (1401—1428). Він умів уже змалювати людську постать у свобідному виді, давав головам індивідуальну характеристику, поглиблював тло.-Дальші обсяги добув домініканець Фра Анджеліко да Фьєзоле (1387—1455), що надав постатям ангелів незвичайної краси. Він щасливо сполучував ідеалізм середньовіччя з новочасним розумінням індивідуальності. Кармелітанець Фра Філіппо Лігші (1406—1469) давав погідні образи мадон. Сандро Боттічеллі (1446—1510) давав ніжні жіночі постаті — особливо славна його «Весна» і рисунки до «Божественної комедії» Данте.
Умбрійська школа віддавала з незвичайною майстерністю почування побожності, блаженства, святості; представником її був П'єтро Перуджино (1446—1524), учитель Ра-фаеля. У Цадуї особливу славу добув собі Андреа Мантенья (1439—1506), мистець перспективи. УВенеції вславилися малярські родини Вітторіні й Белліні. Свої окремі школи мали також Феррара, Болонья, Верона, Мілан та ін.
У XVI ст. прийшов найбільший розквіт ренесансового малярства. Студії природи не виступають уже так безпосередньо, як у Кваттроченто, але перетворюються під розвитком техніки; мистці змагають до ідеалізації, дають постаті ідеальної краси. Теми беруть із найрізнорідніших ділянок: з родинного життя, громадських змагань, історії, міфології, старовинного світу, а у релігійних образах добувають найвищі осяги артизму.
На чолі всіх мистців стоїть велика трійця: Леонардо да Вінчі, Мікельанджело Буонаротті і Рафаель Санті.
Леонардо да Вінчі (1452—1519), був учнем Верок-кьо, а працював спочатку у Флоренції, потім на дворі міланських князів, знову у Флоренції і врешті у службі французького короля Франсуа І. Він визначався глибоким знанням і незвичайною всесторонністю: досліджував анатомію людини, життя звірів і рослин, астрономію, механіку, інженерію, зладив плани зрошувальної мережі Ломбардії, досліджував явища голосу і світла, будував фортифікації, навіть пробував конструювати літаки. Леонардо вдосконалив у різних напрямах малярську техніку, особливо ж по-мистецьки зображував перехід від світла до тіней. Свої досвіди він описав у «Трактаті про малярство». Мистецьких творів залишив небагато, та й , чимало з них незакінчені. Найбільш відома є його «Тайна Вечеря» у рефектарі монастиря Санта Марія делла Граціє у Мілані, мальована олійними фарбами на стіні (тепер дуже знищена). Сцену, яку зображували усі малярі від найдавніших часів, Леонардо передав оригінальним способом із незвичайним реалізмом. Кожний з апостолів зображує інший психо- „ логічний тип і характер, що проявляється у,виразі лиця і рухах. З портретів Леонардо найславніший портрет Монни Лізи (так званої Джоконди).
М і к е л ь а н д жело Буонаротті (1475-—1564) визначався рівночасно як будівничий, різьбар і маляр. Молоді літа перебув у Флоренції, де добув собі признання Лоренцо Величавого, потім на зазив папи Юлія II приїхав до Рима і тут залишив свої найбільші твори. Він був найкращим представником кипучих сил цієї великої епохи, що йшла новими шляхами, спираючись на традиції класичної культури. Мікельанджело залишив також поезії, що дають пізнати глибину його поглядів та почувань.
Рафаель Санті (1483—1520) з Урбіно, учень Перуд-жино, працював коротше, як його, великі сучасники, але залишив велике число по-мистецьки викінчених творів. У його образах панують спокій і гармонія. Найохотніше малював він Мадонн, в яких старався зобразити ідеальну, одуховлену красу. Його твори вказують, як бурхливе Відродження поволі вспокоювалося і приймало закінчені форми. У Ватикані він залишив славні «станци» (кімнати), де на стінах змальовані чотири царства духу: релігія, наука, мистецтво й державна влада. З більших композицій найкраща «Афінська школа», в якій знайшли місце всі старовинні філософи. Посередині звертають увагу Платон, творець ідеалізму, з рукою, піднесеною догори, й Арістотель, прихильник реалізму, що вказує рукою до землі.
Поруч із трійцею найбільших мистців працювали безліч інших малярів, що творили свої окремі школи. У Пармі на першому місці стояв Антоніо Корреджо (1494—1534), мистець світлотіні, що залишив багато релігійних мальовил. На чолі венеційської школи стояв Тіціан Вечелльо (1477—1576), незвичайний колорист, славний був своїми портретами. Джакомо Тінторетто (1518—1594), венеціанець, виказував велике знання анатомії і давав реалістичні постаті у стилі Мікельанджело. Його сучасник Паоло Веронезе (1528—1588) давав'монументальні композиції, наприклад «Тріумф Венеції».
