Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
4. Франція та Англія в XVI ст.
Зріст Франції в XV—XVI ст. Після щасливо покінченОЇ Столітньої війни французька держава в скорому часі дійшла до нового зросту і сили. Національні почування, що розвинулися завдяки виступові Орлеанської Дівиці, стали основою до дальшої розбудови держави. Король Карл VII (1422—1461) хоч не визначався великим талантом, зумів використати народне захоплення і провів ряд реформ, що обновили і скріпили державну організацію. Спочатку він приєднав собі французьке духовенство т. зв. «прагматичною санкцією» (1438 p.). Це був закон, що забезпечував церкві вільний вибір єпископів (т. зв. «галльські вольності»), але під умовою, що єпископом не буде той, «хто у Франції не народився і королеві не є прихильний». Пізніше король перевів реформу фінансів. Державні маєтності призначено виключно на удержання короля та його двору, мито мало йти на утримання адміністрації; а найважніше було те, що заведено загальний ґрунтовий і поголовний податок на постійне військо.До того часу у Франції було тільки феодальне, лицарське військо, що збиралося під час війни на заклик короля. Але війна з англійцями виявила потребу. постійної армії, і французька держава перша завела таке військо. Поки що утворено 15 кінних компаній по 600 людей, що мали постійно відбувати військові вправи. До війська притягнули досвідних вояків з охотничих відділів, яких багато появилося під час англійської війни. Щоб очистити країну від. різних ватаг, що всюди вешталися і непокоїли населення, король почав висилати їх за границю: частину вислав цісареві Фрідріхові III для війни зі швейцарцями, частину ужив у'війні в Лотарінгії. Крім кінноти, утворив також із міщан відділи піхотинців-лучників, що постійно обучалися у стрілянні. Нарешті зорганізував артилерію.
Політику Карла VII продовжував його син Людовік XI (1461—1483). Це був володар на зразок Маккіавеллевого «Князя» — деспотичний, підступний і віроломний, що не вагався зломити присягу, коли інтерес держави цього вимагав, ставлячи понад усе добре і велич держави. Він намагався усунути впливи анархічної шляхти і допомагав містам, що тоді доходили до більшого значення, в їхній боротьбі з панами. Феодальні пани утворили проти короля «лігу публічного добра», а на чолі її став бургундський князь Карл Сміливий." Але Людовікові повелося за допомогою міст здушити бунт і скріпити монархічну владу. По смерті Карла він влучив Бургундію до своїх володінь.
Карл VIII (1483—1498) розпоряджав уже такими силами, що міг вислати військо до Італії і пробував добути Неаполь. Людовік XII (1498-—1515) вів боротьбу далі і в 1500 р. добув Мілан. Через це французька династія увійшла в конфлікт із Габсбургами, що також змагали до опанування Італії.
До повної могутності довів Францію король Франсуа І < (1515—1547), один із найвизначніших французьких володарів. Головна мета, до якої він змагав, було* стримати напір Габс-бургів, що окружили його державу з трьох сторін: від Рейну, Нідерландів та Іспанії. Про чотири війни з цісарем Карлом V говорили ми вже вище. Хоч Франсуа мав титул «архіхристиянського короля» він не вагався допомагати протестантам в їхній боротьбі з цісарем; навіть увійшов у союз з Туреччиною. У боротьбі він втратив Мілан, але все ж Вирятував незалежність. своєї держави і не піддався під верховодство Габсбургів.
За Франсуа змінилися відносини церкви до держави. В 1515 р. він склав конкордат із папою, привернув Римові річні оплати (аннати) і за те дістав право призначати єпископів. Через це французька церква стала більш залежна від корони, ніж це було на основі санкції 1438 р. Права шляхти король шанував, хоч рідко скликав Генеральні Стани, тобто французький сейм. Могутніх панів приєднував своєю лицарською вдачею і бенкетами на величавому дворі. Він був прихильником свобідних звичаїв Відродження, любив мистецтво, окружив себе визначними мистцями. Серед усього громадянства мав любов і симпатії.
Син Франсуа Генріх II (1547—1559} побільшив границі Франції: в 1552 р. добув від Німеччини Мец, Тулон і Верден, а в 1559 р. від Англії — Кале, яке англійці держали від Столітньої війни.
Кальвінізм і релігійні війни. На' дальшу долю Франції рішальний вплив мала реформація, а саме кальвінізм. Ж а н Кальвін (Жан Ковен; 1509—1564) походив із Пікардії, студії відбув у Парижі й спочатку був прихильником науки Лютера. Щоб забезпечитися від переслідувань, виїхав до Швейцарії і тут видав основи своєї науки під назвою «Наука християнської релігії». В основі його поглядів стоїть віра у предестинацію: Бог згори призначує людей до неба або пекла, і тільки Божа ласка може цей присуд змінити. Людина не повинна разглядати Божих судів, а жити так, щоб здобути ласку. Громада складається з вибраних Божою ласкою, вони повинні жити у строгій дисципліні'й негідних із свого кола виключати. Отже, устрій кальвінської церкви був демократичний. Кальвін добув вплив у Женеві й тут заснував зразкову громаду. Управа йото була дуже сувора: він заборонив усякі розваги і забави, навіть родинні свята, музику і танки, та наказав зачинити всі господи. Богослужения відбувалися щоденно, а в неділю чотири рази,гі всі громадяни повинні були брати в них участь під суворими карами. Всіх противників своєї науки Кальвін карав безжалісно. Так, наприклад, він наказав спалити вогнем Мігеля Сервета, іспанського лікаря і гуманіста, одного з «лібертинів», що не признавали суворого життя. Багато визначних родин залишили тоді Женеву, зате напливали прихильники кальвінізму з інших країн, і «гельветське» віросповідання утрималося.
Із Швейцарії кальвінізм перейшов до Франції. Його прихильників називали гугенотами. Франсуа І і Генріх II хоч із політичних причин підпирали німецьких протестантів, не допускали в своїй державі релігійних новин. Але, не вважаючи на всякі заборони, кальвінізм швидко поширився, і в 1559 р. у Парижі відбувся перший кальвінський синод. До нової віри приступали Навіть деякі члени королівської родини.
Після смерті Генріха II володіли_за чергою три його сини — Франсуа II (1559—1560), Карл IX (1560—1574) і Генріх III (1574—1589) — королі без замітніших прикмет і енергії, що не зуміли опанувати ситуації. Впливи у державі мали в своїх руках дві княжі родини: католицька — Гізів і кальвінська — Бурбонів, що ненавиділи одна одну і завзято ворогували. Так боротьба політична зійшлася з релігійними змаганнями.
Серед обох партій посереднє становище намагалася затримати Катерина Медічі, мати малолітнього короля, що вела регенцію в його імені. Вона видала в 1562 р. толеранційний едикт, яким дозволила кальвінські богослужения, але поза мурами міст.
Цей розпорядок викликав обурення католиків, і люди Гізів у Вассі напали на кальвіністів і розігнали їх богослужения. Тоді гугеноти взялися за зброю і почали нападати на католиків. Так почалися г у г є н о тс ь к і війни, що тривали понад ЗО років і страшно знищили Францію. У проводі кальвіністів стояли князь Конде і генерал Коліньї, а пізніше Генріх, король Наварри; проводирями католиків були князь Франсуа Гіз та Генріх Анжу. Найбільш маркантним епізодом цієї боротьби була так звана ніч св. Варфоломея, або «криваве весілля», у Парижі в 1572 p.: під нас весілля королівської сестри з королем. Наварри католики напали на гугенотів і вирізали іх на вулицях. У Парижі полягло до . 2000 кальвіністів, а в усій Франції до 8000.
1589 р. протектора католиків Генріха III убив фанатичний домініканець.
Генріх IV. Мир у Франції привернув король Генріх IV (1589—1610), з родини Бурбонів, що мав титул короля Наварри. Свою молодість він перебув у баскських горах, на ловах і в лицарських вправах, та здобув там фізичне здоров'я і веселу вдачу. Потім пірнув у внутрішню боротьбу у Франції і здобув собі славу завзятого лицаря. Оповідали, що він брав участь у французький король французький міністр 200 битвах і сутичках. Він охоче перебував серед народу, мав багато приятелів серед міщан і своєю безжурною веселістю добув собі загальну симпатію. Спочатку Генріх був кальвіністом і проводирем гугенотів, але коли відкрився йому шлях до корони, прийняв католицтво. За мету свого володіння він мав помирити релігійні спори й обновити добробут і силу Франції.
Почин до цього він дав своїм толеранційним едиктом, виданим у 1598 р. в Нанті (т. зв. Нантський дикт). Він дав дозвіл кальвіністам визнавати їх іросповідання і скрізь утримувати свої громади, де вони до того часу існували; тільки в Парижі і в місцях побуту коро-ляле дозволив відправляти реформованих богослужень. У 200 містах поставлені були залоги, складені з гугенотів, але камандантів їх назначував король з-поміж кальвіністів. Гугеноти дістали також доступ до всіх урядів, а в судах, де суджено кальвіністів, половина трибуналу була із людей їх віросповідання. Цей едикт закінчив довголітню внутрішню боротьбу у Франції і дозволив королеві звернути всі еили на розбудову держави.
Завдяки симпатіям, що їх мав серед населення, Генріх IV легко переводив усі свої наміри. Генеральні Стани, тобто французький сейм, він скликав дуже рідко, але ніхто не виступав проти такої політики короля. Щляхта ослабла у релігійних війнах, і король умів утримати її у послуху. Визначщших панш він притягав на свій двір, давав ім уряди і таким чином заспокоював їх амбіції. Зате в кожній потребі дістав допомогу міщанства, а особливо міг розраховувати на багатих гугенотів.
Дорадником Генріха і головним міністром був князь Сюллі — гугенот, визначний економіст. Разом із ним Генріх укладав плани господарських реформ, але в своїх рішеннях король усе йшов далі, ніж міністр. ;
Перші реформи торкалися державних фінансів, що дуже підупали в часі внутрішнього безладдя. Сюллі завів енергійний догляд над збором податків і відразу добув великі успіхи: королівські урядовці добровільно повернули до каси 3600000 ліврів, що через недостачу контролю були б пропали для держави. Далі упорядковано церковні домени, і хто не мав доказів орендування, мусив повернути їх скарбові. Потім зреформовано мита відповідно до потреб держави і рівномірно розкладено поголовний і маєтковий податок Судові уряди при парламентах (трибуналах) король признав спадщинними за річною оплатою шістдесятої частини тієї суми, на яку їх оцінено. Таким способом постав бюрократичний стан, що був противагою родовій шляхті Сюллі очистив державний скарб майже цілком від боргів і лишив у ньому значні резерви в золоті.
Реформи Генріха IV торкнулися також суспільного господарства. Король розумів, що держава.тоді стане справді сильною, коли збільшиться добробут громадянства. Велику дбайливість він проявив до селянства, уважаючи його за основу розвитку хліборобства, зменшував селянські обов'язки і боронив селян від утиску панів. Довго згадували його приповідку, що у Франції тоді буде добре, коли селянин у неділю матиме курку в горщику. Генріх IV прикладав велику вагу до розвитку французької промисловості, звільнив ремесло від утяжливого цехового устрою і намагався розвинути нові роди промислу. Завдяки йому постали великі шовкові майстерні в Ліоні та інших містах. Так само він протегував торгівлю, будував нові шляхи та, в мирних договорах забезпечував Франції участь у міжнародних торгах. Для заморської торгівлі він відкрив Східноіндійську компанію і підпирав відкривчі експедиції. В 1604 р. під проводом Шамплена французи уладили першу свою колонію в Канаді
~ У заграничній політиці Генріх ішов за традиціями Франсуа І і всюди протиставився Габсбургам, але уникав відкритої війни, щоб не пошкодити економічному розвиткові держави. Але хоч всі його заходи служили добру Франції, Генріх мав своїх ворогів, що закидали йому байдужість у релігійних справах. Один із таких фанатиків у 1610 р. пробив короля стилетом.
Англія за Тюдорів. Генріх VIII. У другій половині XV століття Англія переживала внутрішні війни, що велися між двома могутніми родами Ланкастерів і Йорків. Від гербів цих двох суперників боротьбу цю названо Війною" двох рож: червоної — Ланкастерів і білої — Йорків. Ця тридцятилітня війна (1455—1485) виповнила час королювання Едуар-да IV (1461—1483) і Річарда III (1483—1485).
Мир і лад у державі завела нова династія Тюдорів. Генріх VII (1485—1509), посвоячений зЛанкастерами, взяв за жінку останню представницю роду Йорків і таким чином закінчив криваві змагання. Він зумів використати ослаблення аристократії, що під час усобиці втратила багато сил, і укріпив авторитет королівської влади. Проти шляхти він шукав опори серед міщанства, що почало саме розростатися, дбав про розвиток ткацької промисловості і поширював англійську торгівлю на континент.
Другий із Тюдорів, Генріх VIII (1509—1547), розбудовував далі основи англійської могутності. Рядив він майже як самовладний монарх, не дуже числячися з постановами парламенту. Палата лордів, днищена внутрішньою війною, що не прийшла до сили, а, палата громад ішла за королем, шукаючи в нього захисту проти вельмож. Англія після війни не могла скріпитися економічно. Хліборобство занепало так, що багато землевласників занехаяло рільництво і заводило на землях пасовиська на годівлю овець. Через це поширилася нужда серед селян і постала приповідка, що «вівці виганяють людей, а пасовиська руйнують села». Король по змозі намагався зарадити господарській кризі й підпомагав промисловість та торгівлю.
Генріх VIII добув собі слави заведенням нової, англіканської церкви. Спочатку він не був прихильником церковної реформи. Коли Лютер виступив із своєю наукою, король у 1522 р. виступив проти нього і в окремій полемічній брошурі обороняв католицьку тезу про 7 таїн та гостро переслідував англійських лютеран. Але пізніше з особистих причин виступив проти Риму. Причиною було те, що Генріх бажаїВ розвестися зі своєю жінкою Катериною Арагонською (тіткою Карла V) і одружитися з дамою двору Анною Болен. Папа Климент VII, до якого король віднісся за дозволом, не дав своєї згоди. Тоді Генріх скликав з'їзд англійського духовенства і на ньому перевів постанову в 1532 p., що король є найвищим головою англійської церкви. На основі опінії університетів і наукових корпорацій нових примас Англії, архієпископ Тома Кренмер, дав Генріхові розвід і дозвіл на нове подружжя. Коли ж папа запротестував проти цього й загрозив церковними карами, парламент прийняв акт суперматії, тобто зверхньої влади короля над церквою, і наказав урядовцям і духовенству цю постанову заприсягти в 1534 р. Так прийшло до розриву Англії з Апостольською Столицею. Але поза тим догматичні та ієрархічні відносини залишилися непорушені, бо король на ніякі переміни не погоджувався. Нову церкву названо є п и-скопадьною, бо в ній існував уряд єпископів, знесений в інших зреформованих віросповіданнях. В 1539 р. король оповістив т. зв. «6 артикулів» яких під карою смерті наказав берегти деякі церковні приписи (целібат, чернечі обіти, сповідь, читана богослужба, транссубстан-ціація, причастя під одним видом). Ті постанови він проводив із такою жорстокістю, що їх назвали «кривавими артикулами». Щоб знести католицьку опозицію, що проявилася в колах чернецтва, Генріх наказав закрити всі монастирі.
У своїм приватнім житті Тенріх не добув щастя. Свою другу жінку, Анну Болен, обжалував за невірність і покарав смертю. Потім мав іще чотири жінки: Жанна Семур умерла пороці; Анна Клеве і Катерина Гавард були засуджені на смерть; тільки шоста жінка Катерина Пар пережила «Синьобородого». -
Син Генріха VIII і Катерини Гавард, Едуард VI (1547— 1553), як малолітній, був під опікою могутніх регентів, князів Сомерсета и Нортумберленда. В англійській церкві скріпилися тоді лютеранські впливи, і в цьому дусі зредаговано нові «42 артикули» в 1553 р. В іншому напрямку пішла королева Марія (1553—1558), донька першої жінки Генріха, Катерини Арагон-ської. Вихована в католицькій вірі, вона намагалася привернути зверхність Риму над Англією, але безуспішно, бо англіканська церква вже закорінилася.
Єлизавета. Нову епоху розвитку Англії розпочала королева Єлизавета (1558—1603), донька Генріха VIII і Анни Болен. Мати її умерла на ешафоті, а батько, зайнятий своїми справами, відносився до неї байдуже. Але малою королівною заопікувалася остання жінка Генріха, Катерина Пар, і пізніший її чоловік, адмірал Семур. Єлизавета від молодих літ проявляла великий талант і добула собі глибоке знання класичних мов і математики. За володіння Марії Єлизавета попала знову в неласку, і навіть її ув'язнено у в'язниці Тауер як підозрілу в заговорі на королеву. Але після смерті Марії, коли не було інших членів королівської родини, Єлизавета, як остання з Тюдорів, добула англійський престол. її руки домагалися най-могутніші володарі — Габсбурги і французька династія. Іспанський король Філіп II був дуже зацікавлений цим подружжям, щоб приєднати Англію до війни з Францією. Коли Єлизавета йому відмовила, він поручав їй одного з австрійських князів. З другого боку подружні заходи робив французький князь Франсуа Анжу, але також безуспішно. На домагання парламенту, щоб королева рішилася на подружжя, Єлизавета відповідала все відмовно, заявляючи, що вона віддала своє серце тільки Англії. І справді, всі свої сили і змагання вона жертвувала англійській державі.
. Політичним дорадником Єлизавети був Вільям Сесіл, пізніше лорд Берлі. Хоч королева не раз ішла своїм власним шляхом і відкидала проекти свого державного секретаря, усе ж Берлі співпрацював із нею упродовж кільканадцятьох років.
Першим державним актом Єлизавети була обнова англіканської церкви. Головною причиною, що вплинула на це рішення королеви, було становище Рима: католицька церква уважала подружжя Генріха VIII з Анною Болен за неважне і тому також не признавала прав Єлизавети до престолу. Єлизавета не мала іншого виходу, як опертися на англіканах, і тому видала т. зв. «39 артикулів», в яких привернула устрій англіканської церкви з деякими змінами едикту Едуарда VI. Частину духовенства, що залишилася вірна Римові, усунено з посад, але до переслідування католиків королева не допустила. Єпископальну церкву уведено також в Ірландії, але там більшість народу лишилася вірна католицтву. Натомість Єлизавета гостро виступала проти прихильників кальвінізму, яких в Англії звали пуританами, та їх радикального відламу — індепендентів.
На релігійно-політичному тлі розвинувся конфлікт між Єлизаветою та шотландською королевою Марією Стюарт.
Марія Стюарт. Марія Стюарт (1542—1587) була донькою і шотландського короля Якова V і Марії І із французької ди- настії. У молодих роках вона перебувала на французькому і дворі, де визначилася красою і таким чаром, що «однією усмішкою могла закрутити голову всім французам». На 15-му 1 році життя стала жінкою наслідника престолу, а потім короля, Франсуа II. Після ранньої смерті чоловіка в 1560 р. переїхала і до Шотландії і засіла на престолі по своїй матері. Тут попала З відразу у трагічний конфлікт із своїм народом. У Шотландії J поширилися тоді кальвінізм, ненависть до католицької церкви і та безоглядна боротьба з проявами вищої культури, що їх пуритани уважали за безбожність. Тим часом Марія 5ула католичкою і була вихована серед висококультурного середовища французького двору, а сама визначалася мистецьким замилуванням. Молода королева спочатку не вводила ніяких перемін у Шотландії, застерегла тільки для себе католицьке богослужіння і намагалася приєднати собі визначних панів особистими зв'язками. Частина лицарської шляхти стала відразу при її боці, але пуритани відносилися до Марії вороже, особливо суворий проповідник Яків Нокс, що порівнював її з біблійною Єзавеллю. Розбурхана юрба напала на королівський замок під час першого католицького богослужения.
Руки Марії домагалися, так само, як і Єлизаветиної, габс-бурзькі володарі, але вона всупереч раді панів вибрала собі за чоловіка близького кревняка Генріха Дарнлі (1565 p.). Рівночасно розпочала живу католицьку акцію, ввійшла у зв'язки з папою і Філіпом II та приготовляла виступ проти кальвіністів. Посередником у її листуванні був італієць Давид Річо, що був надворним співаком королеви. Проти католицької політики Марії повстав граф Джеймс Мерре, але його заговір відкрито і він мусив утікати до Англії. Опозиція приєднала собі потім самого Дарнлі, що був невдоволений тим, що королева не допускає його до влади. Пуританські лорди склали заговір, напали на двір королеви, вбили Річо, а Марію кинули до в'язниці. Але Марія зуміла довести до згоди з чоловіком, за його допомогою визволилася з в'язниці й триумфально вернулася до столичного Единбурга. Заговірники повтікали до Англії.
Становище Марії скріпилося через те, що тоді народився її син Яків (пізніший англійський і шотландський король). Але добрі відносини Марії з Дарнлі тривали недовго. Дарнлі мав невисоку освіту, відомий був із грубих звичаїв, віддавався тільки ловам і не проявляв ніяких вищих інтересів. Вплив на королеву здобув граф Джеймс Ботвел, що хоч і був протестантом, все їй вірно служив. З прихильності до королеви він рішився усунути Дарнлі зі світу. В 1567 р. прийшло до вибуху в замковій церкві, й . Дарнлі погиб. Чи Марія була -співучасницею цього плану, про це не знаємо нічого певного. Противники Марії поширювали потім копії листів королеви, ніби знайдені у потайній шкатулі Ботвела, що мали свідчити проти неї; але оригіналів цих листів не найдено, а копії виразно носять на собі сліди підроблення. Ботвела суд кликав до відповідальності, але він явився на розправу на чолі збройної дружини, і його оправдали.
Марія у своїй легкодушності вступила потім на шлях, що став причиною її трагедії: три місяці після смерті Дарнлі вона віддала свою руку Ботвелові. Це подружжя підняло відразу народ до повстання. У бою недалеко Единбурга військо Ботвела було розбите, і він мусив втікати до Швеції, де й перебув у в'язниці до самої смерті (1578 p.). Марію шотландські пани присилували зректися престолу, і зона виїхала до Англії.
Між Єлизаветою та Марією відносини здавна були напружені. Марія, йдучи за католицькою політикою, не признавала за Єлизаветою прав до англійського престолу і спочатку навіть уживала титул англійської королеви. Коли ж тепер Марія явилася на англійській території, Єлизавета мала нагоду помститися на своїй суперниці. Вона не дозволила Марії виїхати до Франції та затримала її в однім із своїх замків. Проти Марії виступили шотландські вельможі, що за її панування втекли до Англії, і жадали суду над нею за убивство її чоловіка. Єлизавета була б не рішилася на якісь гостріші кроки, але на її відносини до Марії вплинула акція католицьких держав. Іспанський король готовив похід на Англію, щоб Марію визволити, заступалися за неї і французькі католики, а папа кинув на Єлизавету екскомуніку і звільнив англійців, від присяги їй. Ці заходи знайшли відгук також в Англії: по-' чався рух серед католиків, в Ірландії піднялося повстання, в різних околицях появилися чужосторонні агітатори, відкрито заговори проти самої Єлизавети. Це був час, коли у Франції проводилася боротьба між католиками й гугенотами, а в Нідерландах протестанти підняли повстання проти католицької Іспанії. Ціла Європа поділилася на ворожі релігійні табори, й обидві сторони старалися добути вплив на Англію. Так минуло кільканадцять років. Марія перебувала ввесь час у відокремленні, але утримувала переписку з своїми прихильниками. Коли ж політика католицьких держав почала загрожувати все більше Англії, парламент у 1585 р. ухвалив окремий закон, що загрожував карою смертю кожному, хто бере участь у заговорах проти королеви. Саме тоді відкрито комплот під проводом Антона Бабінгтона. Заговірники мали намір убити Єлизавету і допомогти іспанському флотові причалити до Англії. Марія Стюарт стояла у деякому порозумінні із змовниками, і на цій підставі поставлено її перед суд лордів. Процес не виказав її прямої вини, але трибунал засудив її на смерть за діяльність, що загрожувала Англії та її королеві, і кат відрубав їй голову в 1587 р.
Боротьба з Іспанією. Смерть Марії Стюарт спричинила виступ Іспанії проти Англії. Король Філіпп II, наймогутніший із католицьких володарів, уважав за обов'язок своєї честі помстити смерть Марії, тим більше що вона у тестаменті переказала йому наследство по собі. Зрештою, між Англією та Іспанією ішло суперництво на морі, а Єлизавета підпомагала нідерландське повстання проти Англії.
Великий іспанський воєнний флот, «Непереможна армада», в липні 1588 р. в'їхав в Англійський Канал. Воєнних кораблів було 130, між Ними деякі невиданих досі розмірів, залогу числено на 30000, артилерію складало 2400 гармат. Окремо йшов транспортовий флот, почасти з Іспанії, почасти з іспанських Нідерландів. Єлизавета не мала навіть четвертини тої сили, але на її зазив англійське громадянство кинулося до організації оборонних засобів. При королеві стали всі, без огляду на віросповідання, бо всім була відома безоглядність Філіппа, що в разі перемоги готов був знищити самостійність Англії. Парламент ухвалив окремий корабельний податок, і в недовгому часі Англія розпоряджала флотом, складеним з 190 кораблів, значно менших, ніж іспанські, але багато рухливіших. Англійці спочатку уникали застрічі, й іспанці поплили в напрямку на Кале, щоб там зійтися з помічними силами з Нідерландів. Коли іспанський флот причалив до Кале, несподівано вночі підплили до нього 8 англійських кораблів і почали іспанців обстрілювати. Цей наступ викликав такий переполох, що флот попав у безладдя і почав уступати на Гравелінген. На морі почалася тоді буря, і вона спричинила остаточну катастрофу флоту. Іспанські кораблі кинулися врозтіч по незнаному морю, а англійці, яким увесь терен був добре відомий, на своїх легких кораблях без труду їх наздоганяли й винищували. Частина іспанського флоту доїхала до Шотландії, але тут знайшла собі остаточну загибель на прибережних скелях.
Вислід цього великого морського бою був незвичайним тріумфом Англії, що без значніших втрат перемогла непереможних до того часу іспанців. Це .була рівночасно історична подія у боротьбі за владу над морями: Іспанія почала тратити свій провід на водах, а її місце зайняла Англія. Єлизавета використала цю перемогу й перейшла до скорого наступу проти Іспанії. Героєм тих часів був Френсіс Дрейк (1540— 1596), сміливий англійський моряк, напівпірат, що відважувався на найбільш небезпечні морські походи, щоб добути собі славу й здобич. В 1577—1589 pp. він відбув — другу після • Магеллана — подорож довкола Землі через Атлантичний і Тихий океани, попри Південну Азію та довкола Африки. В 1585 р. він виправився на Західну Індію і добув цілий. іспанський «срібний флот», який рахували на 600000 фунтів стерлінгів. В 1589 р. Єлизавета вислала його з 120 кораблями на Португалію, що в 1580 р. перейшла під владу Філіппа П: це була відплата за наїзд Великої армади. Англійці добули великі воєнні припаси в Коруні, але не змогли добути головного португальського порту — Ліссабона. Далі почалися англійські напади на колонії Іспанії. Волтер Рейлі виправився на Гуану, Трінідад й Оріноко, Дрецк і Гоукінс — на Порто-Ріко і Панаму. Вони оба полягли там у боях у 1596 р. У тому ж році з'єднаний англійсько-нідерландський флот наїхав на Ка-дикс, здобув місто і знищив багато кораблів та воєнного матеріалу. В 1597 р. Рейлі й Ессекс виправилися на Азори, але не могли доїхати до мети з причини великої морської бурі. Філшп відповів на ці наїзди своїми наїздами, а також підтримував католицькі повстання проти Єлизавети в Ірландії. Англійці спочатку намагалися гострими засобами знищити повстанців: знечуваною жорстокістю карали учасників, нищили цілі села. Коли ж ці репресії не заспокоїли Ірландії, висланник Єлизавети, граф Ессекс, в 1599 р. склав з ірландцями мир, дозволяючи їм католицьке богослужіння; сконфісковані маєтності наказано віддати назад власникам, а урядовцями мали бути представники обох народів. Але королева відкинула це порозуміння, а Ессекса за спробу спротиву покарала смертю. Англійське вийсько знову виправилося на Ірландію і погромило проводиря повстанців графа Тайрона, якому помагали іспанці Єлизавета зі свого боку підпомагала нідерландців у їх повстанні проти Іспанії. До миру між обома державами прийшло щойно після смерті Єлизавети в 1604 р.
Господарський розвиток Англії- Перші морські перемоги поставили Англію перед новим господарським розвитком. До того часу англійські острови жили доволі примітивним господарським життям: головним заняттям населення було скотарство, особливо годівля овець, хліборобство не розвивалося, бо на перешкоді йому стояло вогке підсоння, промисловості не було, а торгівля обмежувалася до місцевих торгів. Нові перспективи перед Англією відкрилися від часу відкриття Америки, а тепер Єлизавета свідомо й доцільно вела свою країну на нові шляхи. Вона намагалася підняти хліборобство та видала заборону запускати орні грунти й заміняти їх на пасовиська, як це часто робили сільські землевласники. Цими заходами хліборобська площа дещо збільшилася. Далі королева подбала про те, щоб використати надмір вовни, яку продукували острови. Протеговані нею ткацькі робітні почали успішно розвиватися, й англійське сукно скоро почало конкурувати з фландрійським, що дотепер мало монополію в Європі. В Англії осіло багато емігрантів із Нідерландів, що втікали через релігійні переслідування; вони немало причинилися до зросту англійської промисловості. Королева зреформувала цехові відносини, дбала про добро і рівень ремісничих виробів й особливу увагу звертала на ремісничу молодь.
З поширенням промислу до незвичайного розвитку прийшла англійська торгівля. Вже в 1553 р. постала в Лондоні «Гільдія відважних купців» —- товариство, що поставило собі завдання розвести англійські торгові підприємства. Головну роль відіграв тут великий купець Том Грешем, що був довіреним фінансовим агентом королеви в Антверпені. Англійське купецтво зайнялося передусім здобуванням чужих ринків для англійської вОвни й сукна. Так, наприклад, йому повелося опанувати Гамбург і там відкрити свою факторію. Потім добуло собі самостійне місце в Антверпені, далі дісталося на Балтійське море до Пруссії та Лівонії та заснувало окрему балтійську торгову компанію. Одночасно англійські кораблі намагалися дістатися до Московщини, пропливли здовж Скандинавського півострова і в 1553 р. заїхали до Холмогорів, де пізніше постав Архангельськ. Там англійці заснували Московську компанію, і цар Іван Грозний дав їй широкі привілеї. Ця жива діяльність англійців нарушувала дотеперішню монополію німецької Ганзи, і ця могутня організація почала гостро поборювати «відважних купців». Єлизавета у відповідь на це почала репресії проти ганзеатів: в 1578 р. вона знесла митні привілеї Ганзи, а двадцятьма роками пізніше зачинила ганзейську факторію в Лондоні. Довгими роками,йшла між Англією та Ганзою завзята торгова боротьба, але англійці,остаточно перемогли й усунули зі свого терену німців.
Англійський торговий флот появився тоді й на Середземному морі й намагався увійти у зв'язки з Туреччиною. Так постали компанії Левантійська, Турецька і Марокканська.
Із замкнених Середземних вод англійці перекинулися далі й на відкриті океани. Перші шляхи прокладали тут моряки-пірати і відкривці, як Дрейк, Кавендіш, Рейлі, Фробішер, Го-укінс та інші. їхньою заслугою було прослідмення північних країв Америки в пошукуваннях північного переїзду до Азії, щоб мати свій шлях, незалежний від Іспанії. Так, у 1585 р. Джон Девіс відкрив пролив на захід від Гренландії, названий його ім'ям. Волтер Рейлі перший заснував англійську колонію у Північній Америці і на пошану королеви-дівиці назвав її Вірджинією (1584 р,).
Всі торгові компанії добували свої привілеї від Єлизавети, що з особливою увагою стежила за розвитком морських і торгових сил своєї держави.
Політику Карла VII продовжував його син Людовік XI (1461—1483). Це був володар на зразок Маккіавеллевого «Князя» — деспотичний, підступний і віроломний, що не вагався зломити присягу, коли інтерес держави цього вимагав, ставлячи понад усе добре і велич держави. Він намагався усунути впливи анархічної шляхти і допомагав містам, що тоді доходили до більшого значення, в їхній боротьбі з панами. Феодальні пани утворили проти короля «лігу публічного добра», а на чолі її став бургундський князь Карл Сміливий." Але Людовікові повелося за допомогою міст здушити бунт і скріпити монархічну владу. По смерті Карла він влучив Бургундію до своїх володінь.
Карл VIII (1483—1498) розпоряджав уже такими силами, що міг вислати військо до Італії і пробував добути Неаполь. Людовік XII (1498-—1515) вів боротьбу далі і в 1500 р. добув Мілан. Через це французька династія увійшла в конфлікт із Габсбургами, що також змагали до опанування Італії.
До повної могутності довів Францію король Франсуа І < (1515—1547), один із найвизначніших французьких володарів. Головна мета, до якої він змагав, було* стримати напір Габс-бургів, що окружили його державу з трьох сторін: від Рейну, Нідерландів та Іспанії. Про чотири війни з цісарем Карлом V говорили ми вже вище. Хоч Франсуа мав титул «архіхристиянського короля» він не вагався допомагати протестантам в їхній боротьбі з цісарем; навіть увійшов у союз з Туреччиною. У боротьбі він втратив Мілан, але все ж Вирятував незалежність. своєї держави і не піддався під верховодство Габсбургів.
За Франсуа змінилися відносини церкви до держави. В 1515 р. він склав конкордат із папою, привернув Римові річні оплати (аннати) і за те дістав право призначати єпископів. Через це французька церква стала більш залежна від корони, ніж це було на основі санкції 1438 р. Права шляхти король шанував, хоч рідко скликав Генеральні Стани, тобто французький сейм. Могутніх панів приєднував своєю лицарською вдачею і бенкетами на величавому дворі. Він був прихильником свобідних звичаїв Відродження, любив мистецтво, окружив себе визначними мистцями. Серед усього громадянства мав любов і симпатії.
Син Франсуа Генріх II (1547—1559} побільшив границі Франції: в 1552 р. добув від Німеччини Мец, Тулон і Верден, а в 1559 р. від Англії — Кале, яке англійці держали від Столітньої війни.
Кальвінізм і релігійні війни. На' дальшу долю Франції рішальний вплив мала реформація, а саме кальвінізм. Ж а н Кальвін (Жан Ковен; 1509—1564) походив із Пікардії, студії відбув у Парижі й спочатку був прихильником науки Лютера. Щоб забезпечитися від переслідувань, виїхав до Швейцарії і тут видав основи своєї науки під назвою «Наука християнської релігії». В основі його поглядів стоїть віра у предестинацію: Бог згори призначує людей до неба або пекла, і тільки Божа ласка може цей присуд змінити. Людина не повинна разглядати Божих судів, а жити так, щоб здобути ласку. Громада складається з вибраних Божою ласкою, вони повинні жити у строгій дисципліні'й негідних із свого кола виключати. Отже, устрій кальвінської церкви був демократичний. Кальвін добув вплив у Женеві й тут заснував зразкову громаду. Управа йото була дуже сувора: він заборонив усякі розваги і забави, навіть родинні свята, музику і танки, та наказав зачинити всі господи. Богослужения відбувалися щоденно, а в неділю чотири рази,гі всі громадяни повинні були брати в них участь під суворими карами. Всіх противників своєї науки Кальвін карав безжалісно. Так, наприклад, він наказав спалити вогнем Мігеля Сервета, іспанського лікаря і гуманіста, одного з «лібертинів», що не признавали суворого життя. Багато визначних родин залишили тоді Женеву, зате напливали прихильники кальвінізму з інших країн, і «гельветське» віросповідання утрималося.
Із Швейцарії кальвінізм перейшов до Франції. Його прихильників називали гугенотами. Франсуа І і Генріх II хоч із політичних причин підпирали німецьких протестантів, не допускали в своїй державі релігійних новин. Але, не вважаючи на всякі заборони, кальвінізм швидко поширився, і в 1559 р. у Парижі відбувся перший кальвінський синод. До нової віри приступали Навіть деякі члени королівської родини.
Після смерті Генріха II володіли_за чергою три його сини — Франсуа II (1559—1560), Карл IX (1560—1574) і Генріх III (1574—1589) — королі без замітніших прикмет і енергії, що не зуміли опанувати ситуації. Впливи у державі мали в своїх руках дві княжі родини: католицька — Гізів і кальвінська — Бурбонів, що ненавиділи одна одну і завзято ворогували. Так боротьба політична зійшлася з релігійними змаганнями.
Серед обох партій посереднє становище намагалася затримати Катерина Медічі, мати малолітнього короля, що вела регенцію в його імені. Вона видала в 1562 р. толеранційний едикт, яким дозволила кальвінські богослужения, але поза мурами міст.
1589 р. протектора католиків Генріха III убив фанатичний домініканець.
Генріх IV. Мир у Франції привернув король Генріх IV (1589—1610), з родини Бурбонів, що мав титул короля Наварри. Свою молодість він перебув у баскських горах, на ловах і в лицарських вправах, та здобув там фізичне здоров'я і веселу вдачу. Потім пірнув у внутрішню боротьбу у Франції і здобув собі славу завзятого лицаря. Оповідали, що він брав участь у французький король французький міністр 200 битвах і сутичках. Він охоче перебував серед народу, мав багато приятелів серед міщан і своєю безжурною веселістю добув собі загальну симпатію. Спочатку Генріх був кальвіністом і проводирем гугенотів, але коли відкрився йому шлях до корони, прийняв католицтво. За мету свого володіння він мав помирити релігійні спори й обновити добробут і силу Франції.
Почин до цього він дав своїм толеранційним едиктом, виданим у 1598 р. в Нанті (т. зв. Нантський дикт). Він дав дозвіл кальвіністам визнавати їх іросповідання і скрізь утримувати свої громади, де вони до того часу існували; тільки в Парижі і в місцях побуту коро-ляле дозволив відправляти реформованих богослужень. У 200 містах поставлені були залоги, складені з гугенотів, але камандантів їх назначував король з-поміж кальвіністів. Гугеноти дістали також доступ до всіх урядів, а в судах, де суджено кальвіністів, половина трибуналу була із людей їх віросповідання. Цей едикт закінчив довголітню внутрішню боротьбу у Франції і дозволив королеві звернути всі еили на розбудову держави.
Завдяки симпатіям, що їх мав серед населення, Генріх IV легко переводив усі свої наміри. Генеральні Стани, тобто французький сейм, він скликав дуже рідко, але ніхто не виступав проти такої політики короля. Щляхта ослабла у релігійних війнах, і король умів утримати її у послуху. Визначщших панш він притягав на свій двір, давав ім уряди і таким чином заспокоював їх амбіції. Зате в кожній потребі дістав допомогу міщанства, а особливо міг розраховувати на багатих гугенотів.
Дорадником Генріха і головним міністром був князь Сюллі — гугенот, визначний економіст. Разом із ним Генріх укладав плани господарських реформ, але в своїх рішеннях король усе йшов далі, ніж міністр. ;
Перші реформи торкалися державних фінансів, що дуже підупали в часі внутрішнього безладдя. Сюллі завів енергійний догляд над збором податків і відразу добув великі успіхи: королівські урядовці добровільно повернули до каси 3600000 ліврів, що через недостачу контролю були б пропали для держави. Далі упорядковано церковні домени, і хто не мав доказів орендування, мусив повернути їх скарбові. Потім зреформовано мита відповідно до потреб держави і рівномірно розкладено поголовний і маєтковий податок Судові уряди при парламентах (трибуналах) король признав спадщинними за річною оплатою шістдесятої частини тієї суми, на яку їх оцінено. Таким способом постав бюрократичний стан, що був противагою родовій шляхті Сюллі очистив державний скарб майже цілком від боргів і лишив у ньому значні резерви в золоті.
Реформи Генріха IV торкнулися також суспільного господарства. Король розумів, що держава.тоді стане справді сильною, коли збільшиться добробут громадянства. Велику дбайливість він проявив до селянства, уважаючи його за основу розвитку хліборобства, зменшував селянські обов'язки і боронив селян від утиску панів. Довго згадували його приповідку, що у Франції тоді буде добре, коли селянин у неділю матиме курку в горщику. Генріх IV прикладав велику вагу до розвитку французької промисловості, звільнив ремесло від утяжливого цехового устрою і намагався розвинути нові роди промислу. Завдяки йому постали великі шовкові майстерні в Ліоні та інших містах. Так само він протегував торгівлю, будував нові шляхи та, в мирних договорах забезпечував Франції участь у міжнародних торгах. Для заморської торгівлі він відкрив Східноіндійську компанію і підпирав відкривчі експедиції. В 1604 р. під проводом Шамплена французи уладили першу свою колонію в Канаді
~ У заграничній політиці Генріх ішов за традиціями Франсуа І і всюди протиставився Габсбургам, але уникав відкритої війни, щоб не пошкодити економічному розвиткові держави. Але хоч всі його заходи служили добру Франції, Генріх мав своїх ворогів, що закидали йому байдужість у релігійних справах. Один із таких фанатиків у 1610 р. пробив короля стилетом.
Англія за Тюдорів. Генріх VIII. У другій половині XV століття Англія переживала внутрішні війни, що велися між двома могутніми родами Ланкастерів і Йорків. Від гербів цих двох суперників боротьбу цю названо Війною" двох рож: червоної — Ланкастерів і білої — Йорків. Ця тридцятилітня війна (1455—1485) виповнила час королювання Едуар-да IV (1461—1483) і Річарда III (1483—1485).
Мир і лад у державі завела нова династія Тюдорів. Генріх VII (1485—1509), посвоячений зЛанкастерами, взяв за жінку останню представницю роду Йорків і таким чином закінчив криваві змагання. Він зумів використати ослаблення аристократії, що під час усобиці втратила багато сил, і укріпив авторитет королівської влади. Проти шляхти він шукав опори серед міщанства, що почало саме розростатися, дбав про розвиток ткацької промисловості і поширював англійську торгівлю на континент.
Другий із Тюдорів, Генріх VIII (1509—1547), розбудовував далі основи англійської могутності. Рядив він майже як самовладний монарх, не дуже числячися з постановами парламенту. Палата лордів, днищена внутрішньою війною, що не прийшла до сили, а, палата громад ішла за королем, шукаючи в нього захисту проти вельмож. Англія після війни не могла скріпитися економічно. Хліборобство занепало так, що багато землевласників занехаяло рільництво і заводило на землях пасовиська на годівлю овець. Через це поширилася нужда серед селян і постала приповідка, що «вівці виганяють людей, а пасовиська руйнують села». Король по змозі намагався зарадити господарській кризі й підпомагав промисловість та торгівлю.
Генріх VIII добув собі слави заведенням нової, англіканської церкви. Спочатку він не був прихильником церковної реформи. Коли Лютер виступив із своєю наукою, король у 1522 р. виступив проти нього і в окремій полемічній брошурі обороняв католицьку тезу про 7 таїн та гостро переслідував англійських лютеран. Але пізніше з особистих причин виступив проти Риму. Причиною було те, що Генріх бажаїВ розвестися зі своєю жінкою Катериною Арагонською (тіткою Карла V) і одружитися з дамою двору Анною Болен. Папа Климент VII, до якого король віднісся за дозволом, не дав своєї згоди. Тоді Генріх скликав з'їзд англійського духовенства і на ньому перевів постанову в 1532 p., що король є найвищим головою англійської церкви. На основі опінії університетів і наукових корпорацій нових примас Англії, архієпископ Тома Кренмер, дав Генріхові розвід і дозвіл на нове подружжя. Коли ж папа запротестував проти цього й загрозив церковними карами, парламент прийняв акт суперматії, тобто зверхньої влади короля над церквою, і наказав урядовцям і духовенству цю постанову заприсягти в 1534 р. Так прийшло до розриву Англії з Апостольською Столицею. Але поза тим догматичні та ієрархічні відносини залишилися непорушені, бо король на ніякі переміни не погоджувався. Нову церкву названо є п и-скопадьною, бо в ній існував уряд єпископів, знесений в інших зреформованих віросповіданнях. В 1539 р. король оповістив т. зв. «6 артикулів» яких під карою смерті наказав берегти деякі церковні приписи (целібат, чернечі обіти, сповідь, читана богослужба, транссубстан-ціація, причастя під одним видом). Ті постанови він проводив із такою жорстокістю, що їх назвали «кривавими артикулами». Щоб знести католицьку опозицію, що проявилася в колах чернецтва, Генріх наказав закрити всі монастирі.
У своїм приватнім житті Тенріх не добув щастя. Свою другу жінку, Анну Болен, обжалував за невірність і покарав смертю. Потім мав іще чотири жінки: Жанна Семур умерла пороці; Анна Клеве і Катерина Гавард були засуджені на смерть; тільки шоста жінка Катерина Пар пережила «Синьобородого». -
Син Генріха VIII і Катерини Гавард, Едуард VI (1547— 1553), як малолітній, був під опікою могутніх регентів, князів Сомерсета и Нортумберленда. В англійській церкві скріпилися тоді лютеранські впливи, і в цьому дусі зредаговано нові «42 артикули» в 1553 р. В іншому напрямку пішла королева Марія (1553—1558), донька першої жінки Генріха, Катерини Арагон-ської. Вихована в католицькій вірі, вона намагалася привернути зверхність Риму над Англією, але безуспішно, бо англіканська церква вже закорінилася.
. Політичним дорадником Єлизавети був Вільям Сесіл, пізніше лорд Берлі. Хоч королева не раз ішла своїм власним шляхом і відкидала проекти свого державного секретаря, усе ж Берлі співпрацював із нею упродовж кільканадцятьох років.
Першим державним актом Єлизавети була обнова англіканської церкви. Головною причиною, що вплинула на це рішення королеви, було становище Рима: католицька церква уважала подружжя Генріха VIII з Анною Болен за неважне і тому також не признавала прав Єлизавети до престолу. Єлизавета не мала іншого виходу, як опертися на англіканах, і тому видала т. зв. «39 артикулів», в яких привернула устрій англіканської церкви з деякими змінами едикту Едуарда VI. Частину духовенства, що залишилася вірна Римові, усунено з посад, але до переслідування католиків королева не допустила. Єпископальну церкву уведено також в Ірландії, але там більшість народу лишилася вірна католицтву. Натомість Єлизавета гостро виступала проти прихильників кальвінізму, яких в Англії звали пуританами, та їх радикального відламу — індепендентів.
На релігійно-політичному тлі розвинувся конфлікт між Єлизаветою та шотландською королевою Марією Стюарт.
Марія Стюарт. Марія Стюарт (1542—1587) була донькою і шотландського короля Якова V і Марії І із французької ди- настії. У молодих роках вона перебувала на французькому і дворі, де визначилася красою і таким чаром, що «однією усмішкою могла закрутити голову всім французам». На 15-му 1 році життя стала жінкою наслідника престолу, а потім короля, Франсуа II. Після ранньої смерті чоловіка в 1560 р. переїхала і до Шотландії і засіла на престолі по своїй матері. Тут попала З відразу у трагічний конфлікт із своїм народом. У Шотландії J поширилися тоді кальвінізм, ненависть до католицької церкви і та безоглядна боротьба з проявами вищої культури, що їх пуритани уважали за безбожність. Тим часом Марія 5ула католичкою і була вихована серед висококультурного середовища французького двору, а сама визначалася мистецьким замилуванням. Молода королева спочатку не вводила ніяких перемін у Шотландії, застерегла тільки для себе католицьке богослужіння і намагалася приєднати собі визначних панів особистими зв'язками. Частина лицарської шляхти стала відразу при її боці, але пуритани відносилися до Марії вороже, особливо суворий проповідник Яків Нокс, що порівнював її з біблійною Єзавеллю. Розбурхана юрба напала на королівський замок під час першого католицького богослужения.
Руки Марії домагалися, так само, як і Єлизаветиної, габс-бурзькі володарі, але вона всупереч раді панів вибрала собі за чоловіка близького кревняка Генріха Дарнлі (1565 p.). Рівночасно розпочала живу католицьку акцію, ввійшла у зв'язки з папою і Філіпом II та приготовляла виступ проти кальвіністів. Посередником у її листуванні був італієць Давид Річо, що був надворним співаком королеви. Проти католицької політики Марії повстав граф Джеймс Мерре, але його заговір відкрито і він мусив утікати до Англії. Опозиція приєднала собі потім самого Дарнлі, що був невдоволений тим, що королева не допускає його до влади. Пуританські лорди склали заговір, напали на двір королеви, вбили Річо, а Марію кинули до в'язниці. Але Марія зуміла довести до згоди з чоловіком, за його допомогою визволилася з в'язниці й триумфально вернулася до столичного Единбурга. Заговірники повтікали до Англії.
Становище Марії скріпилося через те, що тоді народився її син Яків (пізніший англійський і шотландський король). Але добрі відносини Марії з Дарнлі тривали недовго. Дарнлі мав невисоку освіту, відомий був із грубих звичаїв, віддавався тільки ловам і не проявляв ніяких вищих інтересів. Вплив на королеву здобув граф Джеймс Ботвел, що хоч і був протестантом, все їй вірно служив. З прихильності до королеви він рішився усунути Дарнлі зі світу. В 1567 р. прийшло до вибуху в замковій церкві, й . Дарнлі погиб. Чи Марія була -співучасницею цього плану, про це не знаємо нічого певного. Противники Марії поширювали потім копії листів королеви, ніби знайдені у потайній шкатулі Ботвела, що мали свідчити проти неї; але оригіналів цих листів не найдено, а копії виразно носять на собі сліди підроблення. Ботвела суд кликав до відповідальності, але він явився на розправу на чолі збройної дружини, і його оправдали.
Марія у своїй легкодушності вступила потім на шлях, що став причиною її трагедії: три місяці після смерті Дарнлі вона віддала свою руку Ботвелові. Це подружжя підняло відразу народ до повстання. У бою недалеко Единбурга військо Ботвела було розбите, і він мусив втікати до Швеції, де й перебув у в'язниці до самої смерті (1578 p.). Марію шотландські пани присилували зректися престолу, і зона виїхала до Англії.
Між Єлизаветою та Марією відносини здавна були напружені. Марія, йдучи за католицькою політикою, не признавала за Єлизаветою прав до англійського престолу і спочатку навіть уживала титул англійської королеви. Коли ж тепер Марія явилася на англійській території, Єлизавета мала нагоду помститися на своїй суперниці. Вона не дозволила Марії виїхати до Франції та затримала її в однім із своїх замків. Проти Марії виступили шотландські вельможі, що за її панування втекли до Англії, і жадали суду над нею за убивство її чоловіка. Єлизавета була б не рішилася на якісь гостріші кроки, але на її відносини до Марії вплинула акція католицьких держав. Іспанський король готовив похід на Англію, щоб Марію визволити, заступалися за неї і французькі католики, а папа кинув на Єлизавету екскомуніку і звільнив англійців, від присяги їй. Ці заходи знайшли відгук також в Англії: по-' чався рух серед католиків, в Ірландії піднялося повстання, в різних околицях появилися чужосторонні агітатори, відкрито заговори проти самої Єлизавети. Це був час, коли у Франції проводилася боротьба між католиками й гугенотами, а в Нідерландах протестанти підняли повстання проти католицької Іспанії. Ціла Європа поділилася на ворожі релігійні табори, й обидві сторони старалися добути вплив на Англію. Так минуло кільканадцять років. Марія перебувала ввесь час у відокремленні, але утримувала переписку з своїми прихильниками. Коли ж політика католицьких держав почала загрожувати все більше Англії, парламент у 1585 р. ухвалив окремий закон, що загрожував карою смертю кожному, хто бере участь у заговорах проти королеви. Саме тоді відкрито комплот під проводом Антона Бабінгтона. Заговірники мали намір убити Єлизавету і допомогти іспанському флотові причалити до Англії. Марія Стюарт стояла у деякому порозумінні із змовниками, і на цій підставі поставлено її перед суд лордів. Процес не виказав її прямої вини, але трибунал засудив її на смерть за діяльність, що загрожувала Англії та її королеві, і кат відрубав їй голову в 1587 р.
Боротьба з Іспанією. Смерть Марії Стюарт спричинила виступ Іспанії проти Англії. Король Філіпп II, наймогутніший із католицьких володарів, уважав за обов'язок своєї честі помстити смерть Марії, тим більше що вона у тестаменті переказала йому наследство по собі. Зрештою, між Англією та Іспанією ішло суперництво на морі, а Єлизавета підпомагала нідерландське повстання проти Англії.
Великий іспанський воєнний флот, «Непереможна армада», в липні 1588 р. в'їхав в Англійський Канал. Воєнних кораблів було 130, між Ними деякі невиданих досі розмірів, залогу числено на 30000, артилерію складало 2400 гармат. Окремо йшов транспортовий флот, почасти з Іспанії, почасти з іспанських Нідерландів. Єлизавета не мала навіть четвертини тої сили, але на її зазив англійське громадянство кинулося до організації оборонних засобів. При королеві стали всі, без огляду на віросповідання, бо всім була відома безоглядність Філіппа, що в разі перемоги готов був знищити самостійність Англії. Парламент ухвалив окремий корабельний податок, і в недовгому часі Англія розпоряджала флотом, складеним з 190 кораблів, значно менших, ніж іспанські, але багато рухливіших. Англійці спочатку уникали застрічі, й іспанці поплили в напрямку на Кале, щоб там зійтися з помічними силами з Нідерландів. Коли іспанський флот причалив до Кале, несподівано вночі підплили до нього 8 англійських кораблів і почали іспанців обстрілювати. Цей наступ викликав такий переполох, що флот попав у безладдя і почав уступати на Гравелінген. На морі почалася тоді буря, і вона спричинила остаточну катастрофу флоту. Іспанські кораблі кинулися врозтіч по незнаному морю, а англійці, яким увесь терен був добре відомий, на своїх легких кораблях без труду їх наздоганяли й винищували. Частина іспанського флоту доїхала до Шотландії, але тут знайшла собі остаточну загибель на прибережних скелях.
Вислід цього великого морського бою був незвичайним тріумфом Англії, що без значніших втрат перемогла непереможних до того часу іспанців. Це .була рівночасно історична подія у боротьбі за владу над морями: Іспанія почала тратити свій провід на водах, а її місце зайняла Англія. Єлизавета використала цю перемогу й перейшла до скорого наступу проти Іспанії. Героєм тих часів був Френсіс Дрейк (1540— 1596), сміливий англійський моряк, напівпірат, що відважувався на найбільш небезпечні морські походи, щоб добути собі славу й здобич. В 1577—1589 pp. він відбув — другу після • Магеллана — подорож довкола Землі через Атлантичний і Тихий океани, попри Південну Азію та довкола Африки. В 1585 р. він виправився на Західну Індію і добув цілий. іспанський «срібний флот», який рахували на 600000 фунтів стерлінгів. В 1589 р. Єлизавета вислала його з 120 кораблями на Португалію, що в 1580 р. перейшла під владу Філіппа П: це була відплата за наїзд Великої армади. Англійці добули великі воєнні припаси в Коруні, але не змогли добути головного португальського порту — Ліссабона. Далі почалися англійські напади на колонії Іспанії. Волтер Рейлі виправився на Гуану, Трінідад й Оріноко, Дрецк і Гоукінс — на Порто-Ріко і Панаму. Вони оба полягли там у боях у 1596 р. У тому ж році з'єднаний англійсько-нідерландський флот наїхав на Ка-дикс, здобув місто і знищив багато кораблів та воєнного матеріалу. В 1597 р. Рейлі й Ессекс виправилися на Азори, але не могли доїхати до мети з причини великої морської бурі. Філшп відповів на ці наїзди своїми наїздами, а також підтримував католицькі повстання проти Єлизавети в Ірландії. Англійці спочатку намагалися гострими засобами знищити повстанців: знечуваною жорстокістю карали учасників, нищили цілі села. Коли ж ці репресії не заспокоїли Ірландії, висланник Єлизавети, граф Ессекс, в 1599 р. склав з ірландцями мир, дозволяючи їм католицьке богослужіння; сконфісковані маєтності наказано віддати назад власникам, а урядовцями мали бути представники обох народів. Але королева відкинула це порозуміння, а Ессекса за спробу спротиву покарала смертю. Англійське вийсько знову виправилося на Ірландію і погромило проводиря повстанців графа Тайрона, якому помагали іспанці Єлизавета зі свого боку підпомагала нідерландців у їх повстанні проти Іспанії. До миру між обома державами прийшло щойно після смерті Єлизавети в 1604 р.
Господарський розвиток Англії- Перші морські перемоги поставили Англію перед новим господарським розвитком. До того часу англійські острови жили доволі примітивним господарським життям: головним заняттям населення було скотарство, особливо годівля овець, хліборобство не розвивалося, бо на перешкоді йому стояло вогке підсоння, промисловості не було, а торгівля обмежувалася до місцевих торгів. Нові перспективи перед Англією відкрилися від часу відкриття Америки, а тепер Єлизавета свідомо й доцільно вела свою країну на нові шляхи. Вона намагалася підняти хліборобство та видала заборону запускати орні грунти й заміняти їх на пасовиська, як це часто робили сільські землевласники. Цими заходами хліборобська площа дещо збільшилася. Далі королева подбала про те, щоб використати надмір вовни, яку продукували острови. Протеговані нею ткацькі робітні почали успішно розвиватися, й англійське сукно скоро почало конкурувати з фландрійським, що дотепер мало монополію в Європі. В Англії осіло багато емігрантів із Нідерландів, що втікали через релігійні переслідування; вони немало причинилися до зросту англійської промисловості. Королева зреформувала цехові відносини, дбала про добро і рівень ремісничих виробів й особливу увагу звертала на ремісничу молодь.
З поширенням промислу до незвичайного розвитку прийшла англійська торгівля. Вже в 1553 р. постала в Лондоні «Гільдія відважних купців» —- товариство, що поставило собі завдання розвести англійські торгові підприємства. Головну роль відіграв тут великий купець Том Грешем, що був довіреним фінансовим агентом королеви в Антверпені. Англійське купецтво зайнялося передусім здобуванням чужих ринків для англійської вОвни й сукна. Так, наприклад, йому повелося опанувати Гамбург і там відкрити свою факторію. Потім добуло собі самостійне місце в Антверпені, далі дісталося на Балтійське море до Пруссії та Лівонії та заснувало окрему балтійську торгову компанію. Одночасно англійські кораблі намагалися дістатися до Московщини, пропливли здовж Скандинавського півострова і в 1553 р. заїхали до Холмогорів, де пізніше постав Архангельськ. Там англійці заснували Московську компанію, і цар Іван Грозний дав їй широкі привілеї. Ця жива діяльність англійців нарушувала дотеперішню монополію німецької Ганзи, і ця могутня організація почала гостро поборювати «відважних купців». Єлизавета у відповідь на це почала репресії проти ганзеатів: в 1578 р. вона знесла митні привілеї Ганзи, а двадцятьма роками пізніше зачинила ганзейську факторію в Лондоні. Довгими роками,йшла між Англією та Ганзою завзята торгова боротьба, але англійці,остаточно перемогли й усунули зі свого терену німців.
Англійський торговий флот появився тоді й на Середземному морі й намагався увійти у зв'язки з Туреччиною. Так постали компанії Левантійська, Турецька і Марокканська.
Із замкнених Середземних вод англійці перекинулися далі й на відкриті океани. Перші шляхи прокладали тут моряки-пірати і відкривці, як Дрейк, Кавендіш, Рейлі, Фробішер, Го-укінс та інші. їхньою заслугою було прослідмення північних країв Америки в пошукуваннях північного переїзду до Азії, щоб мати свій шлях, незалежний від Іспанії. Так, у 1585 р. Джон Девіс відкрив пролив на захід від Гренландії, названий його ім'ям. Волтер Рейлі перший заснував англійську колонію у Північній Америці і на пошану королеви-дівиці назвав її Вірджинією (1584 р,).
Всі торгові компанії добували свої привілеї від Єлизавети, що з особливою увагою стежила за розвитком морських і торгових сил своєї держави.
