Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
15. Друга половина XVIII ст.
Регенція Філіппа Орлеанського у Франції. Людовік XIV, що мав такі великі заслуги для розвитку своєї держави, усе ж залишив Францію в економічному занепаді. Довгі війни, що їх вів король з усією Свропою, вичерпали державний скарб, і не тільки нічого не залишилося з ощадностей Кольбера, але держава попала ще в значні борги.
За життя Людовіка XIV повмирали члени королівської родини, призначені на наслідників, а саме син і внук, так що престіл дістався його правнукові, Людовикові XV (1715— 1774), що мав тоді всього 5 років. В його імені регенцію обняв орлеанський князь Філіпп (1715—1723). Це був дуже талановитий князь, найталановитіший, як запевняли, з французької династії. Він визначався як адміністратор і полководець, а також як учений, маляр і музика. Але свій великий талант розтратив у легкодушному товаристві «золотої молоді» , в пиятиці й любовних авантюрах і закінчив життя передчасною смертю.
Філіпп бачив перевтому французького громадянства та його знеохочення абсолютною владою, що її з такою безоглядністю проводив v життя «кополь-сонце». Він привернув паризькому парламентові право реєстрації королівських декретів, а містам дозволив свобідний вибір урядовців. З великою увагою досліджував він справу державних фінансів. Тягар величезних боргів обтяжував бюджет, а великі податки нищили населення. Треба було шукати інших джерел доходу. Регент познайомився з шотландським банкиром Джоном Лоу, а той піддав йому думку заснувати державний банк на зразок лондонського й амстердамського, щоб добути для держави кредити. Лоу спочатку дістав дозвіл заснувати приватний акційний банк у 1716 р. Завдяки доброму проводові банк розвивався успішно, так що процентова стопа від позичок дуже обнизилася (з ЗО на 6 і навіть 4 проценти), а рівночасно почали підноситися торгівля й промисловість. Тоді перемінено банк на «королівський» у 1718 р. Та, на нещастя, Лоу, заохочений успіхами/ пустився на широкі колоніальні інтереси в Америці.
Уже за Генріха IV осіли перші французи в Канаді. Рішелье дуже протегував цю колонізацію і утворив для Канади окреме товариство, так звані «сотні». Але число колоністів збільшувалося поволі, і вони займалися головно скуповуванням хутра від індіянських племен. Єзуїти заснували тут свої місії і навертали на християнство індіян. Товариство «сотні» остаточно зреклося своїх прав на річ держави 1663 p., і Кольбер зорганізував Канаду на кращий лад. З пізніших губернаторів заслужився особливо для цеї країни граф Фронтенак.
У Канаді французи добилися аж до Великих озер, а звідти до ріки Міссісіпі. Один із відважних дослідників, Ля Саль, доїхав згори аж до устя Міссісіпі і цілу країну, під іменем Луїзіани, взяв під владу Франції в 1682 p., побудувавши форт Сен-Луї. Цією великою країною зацікавився Лоу й утворив акційне товариство для її експлуатації та поставив його в тісний зв'язок зі своїм банком. Дотеперішні успіхи Лоу так заохотили громадянство, що акції були розкуплені дуже швидко. Банк дістав право збирання державних податків, тютюнової монополії, право бити монету, почав також вести інтереси в Африці та Індії. Завдяки цим підприємствам акції банку добули собі таку популярність, що всі капітали і депозити перемінювано на ноти банку, а ціна акцій зросла удванадця-теро. Найбільшу користь із банку мав французький скарб, бо банк уділив йому позички півтора мільйона ліврів на 3 проценти. Ця позичка дала можливість санувати фінанси, а сам регент при тій нагоді сплатив свої борги.
Але світлі інтереси, які обіцяв Лоу, показалися ілюзорними. Місто Новий Орлеан, засноване на Міссісіпі, що мало бути центром підприємств, не дійшло до розвитку. Не знайдено також золота, що мало бути в тих околицях. Через те у громадянстві почало підійматися недовір'я до банку, й акції почали Падати в ціні. Щоб підперти банк, Філіпп назначив Лоу генеральним контролером фінансів, тобто міністром скарбу, і видав драконівський едикт, що нікому не вільно мати більше як 500 ліврів у золоті. Але паніки не можна було вже стримати. Всі почали позбуватися акцій. Прийшов нечуваний банковий крах. Лоу зрікся уряду й утік до Венеції і там вмер у недостатку. Французькі громадяни понесли внаслідок банкротства Лоу величезні втрати, — деякі втратили все майно. Держава хоч і зменшила свій борг, усе ж через співучасть у цих операціях втратила довір'я народу.
Людовік XV. В 1723 р. управа держави перейшла в руки Людовіка XV. Народ стрічав молодого короля з незвичайною симпатією, але невдовзі виявилося, що він не визначається ані таланом, ані зацікавленням до державних справ. Увесь свій час посвячував двірським розвагам і цинічно заявляв, що за ціль життя уважає розкоші й безділля. У перших роках міністром Людовіка був його вчитель, єпископ Флері, 70-літній старець, що продовжував традицію давніх великих міністрів, утверджував абсолютизм, вів мирну політику й був роз'ємцем у різних європейських справах. Він зніс зненавиджений шляхтою ґрунтовий податок, а державні доходи віддав в оренду, чим добув деякі доходи для скарбу. Але веі приходи йшли на утримання королівського двору.
Коли цей досвідчений міністр помер, Людовік почав усе більше підлягати впливам своїх улюблениць. Особливе становище займала маркіза ЇІомпадур, жінка одного з королівських шамбелянів. Це була жінка розумна й освічена та визначалася великою культурою, так що надавала тон усьому аристократичному товариству. Але вона була дуже амбітна й визначалася жадобою влади. Помпадур цілком запанувала над королем, так що він в усьому йшов за її порадою. Вона роздавала уряди і відзначення, з державної каси брала гроші скільки тільки хотіла, і навіть засідання державної ради відбувалися часто в її покоях. Хто б відважився щось сказати або написати проти всемогутньої маркізи, того без суду, на основі тайного королівського наказу замикали у Бастілії. Після смерті маркізи Помпадур вплиг на короля здобула графиня Дюбарі, але вона менше втручалася в політику.
За Людовіка XV розтратне життя вищих класів дійшло до найвищого розвитку. «Все життя було забавою, цілий край — одним великим салоном». На розваги і забави видавали тоді нечувані суми. В 1751 р. королівський двір коштував понад 60 мільйонів ліврів, тобто четвертину доходу держави. Великі суми йшли на утримання почесних урядовців, служби великої королівської стайні, на театри, маскаради, лови. Сам Людовік дуже любив лови й власноручно вбив І400 оленів. Короля наслідували всі вельможі. Князь Моріс Саксонський у своїм замку в Шанборі наказав щоднини приготовляти обід на 140 осіб, тримав 400 коней і видавав на театр 600 000 франків. В 1746 р. перед боєм під Року улюблена акторка Фавар заповіла зі сцени: «Завтра з причини битви не буде вистави, післязавтра вистава, як звичайно».
Через таку розтратність занепало багато аристократичних родів і незвичайні втрати поносив державний скарб. Рівночасно Франція вела війни, що також коштували великі суми. Скарб попадав у чимраз більший дефіцит. Не плачено вже платень навіть двірській службі. Міністри скарбу радили собі різними надзвичайними податками. Так, наприклад, були накладені окремі оплати на власників дорогого каміння і золота, підвищено оплати від привозних до Парижа товарів, ви-державлено тютюнову монополію. Врешті королівський едикт наложив спеціальний податок на церковні маєтності Це викликало рішучий протест духовенства, і церква по довгій боротьбі таки добула давні права. В 1759 р. дежавний дефіцит перейшов уже 200 мільйонів. Міністр фінансів виступив із планом оподаткувати вищі стани, але парламенти (трибунали) цей проект відкинули. Так-Франція ішла до чимраз гострішої кризи.
У заграничній політиці Людовік XV не міг виказатися ніякими успіхами. В Індії уряд не підпер раціональних проектів губернатора Дюпле і втратив найцінніші колонії на річ Англії. Після Семилітньої війни Франція мусила зректися Канади й усіх територій по ріку Міссісіпі. Так до економічного банкрутства прилучився також занепад авторитету у міжнародній політиці
Іспанія. Перший з Бурбонів на іспанському престолі, Філіпп V (1701—1746), був людиною слабовитою і без енергії. Державними справами кермувала амбітна його жінка Єлизавета, з італійського роду 'Фарнезе з Парми, Співробітником її був кардинал Д ж у л і о Альбероні. Він походив із бідної родини з околиць П'яченци, присвятився духовному званню, перебував як учитель у Франції, а потім переїхав до Мадрида і тут став дорадником королеви та добув кардинальську порфиру. Він розвів всесторонню організаційну діяльність, побільшив військо й флот, побудував нові твердині та порти, заснував моряцьку школу, розвинув промисловість, спроваджував чужесторонніх учителів, щоб вивчити населення нових ремесел. Амбітний міністр намагався знівечити Утрехтський мир і привернути іспанську імперію в давніх границях. В 1717 р. він вислав іспанський флот на Сардінію і зайняв острів, а в 1718 р. опанував частину Сицилії. Але проти іспанських планів повстав «почвірний союз» — Франція, Англія, Голландія і цісар, — і в Гаазькому мирі в 1720 р. привернено попередній стан річей. Альбероні мусив уступити з уряду й виїхав до Риму. Управу держави вела (далі сама Єлизавета. Умілою політикою здобула нові князівства для своїх синів: для Дон Карлоса неаполітансько-сицилійське королівство, для Дон Філіп-па — Парму і П'яченцу.
Фердінанд VI (1746—1759), син Філіппа, був так само без таланту; як і батько, та проводив час на слуханні славного співака Фарінеллі.
Реформи в -дусі раціоналізму почав проводити Карл III (1759—1788). Це він зніс в Іспанії орден єзуїтів у 1767 р.
Аранда продовжував політику Альбероні і намагався оздоровити господарство Іспанії. Селяни були вповні залежні від вищих класів, були «нужденними невільниками церкви й панів». Через великі податки хліборобство не оплачувалося, селяни кидали землю, і багато грунтів лежало облогом. Зате поширилася дуже годівля овець, що приносила шляхті більші користі, як управа землі. Незчисленні отари овець випасалися по пасовищах і неужитках, а пани не дозволяли селянам загороджувати їх поля та після жнив уживали їх на випас овець. Аранда намагався колонізувати запущені простори чужосторонніми поселенцями — німцями й швейцарцями.
Уряд, бажав також 'оживити іспанську торгівлю. Вже давніше Іспанія була залежна від чужого імпорту а після сукцесійної війни ця залежність стала ще більша. В 1734 р. до Кадіса приплинуло 596 англійських кораблів, 228 французьких, 147 голландських і 33 інших країн. Упала також -іспанська монополія торгівлі з американськими колоніями: всі великі держави наввипередки висилали контрабанду до Америки. Самі колонії - всупереч наказам уряду підтримували цю заборонену торгівлю і самі між собою вели торгові зносини, не оглядаючися на матерній край. Іспанія мусила рахуватися з тими перемінами і приміняти до них свою господарську політику.
Реформи Аранди були занадто радикальні для консервативних іспанців, і в 1773 р. він уступив з уряду. Але він знайшов своїх оборонців і наслідувачів у так званих «патріотичних
товариствах», що поширювали ідеї раціоналізму. Ці поступові гурти нав'язали зносини з іншими краями, цікавилися розвитком промисловості. й комунікації, закладали нові школи, студіювали господарські відносини.
В останніх роках свого володіння Карл Ш робив спроби збройною рукою побільшити державу. Він уладив похід на Марокко й Алжир у 1776 p., але без успіху. Пізніше взяв участь у війні за визволення Сполучених Штатів та добув Ме-норку й Флоріду в 1783 р. Але англійський Гібралтар оборо-. нився від нападу іспанців.
Північна Італія. Італія від середніх віків залишилася поділена на кілька держав і впродовж XVI—XVTH ст. не об'єдналася в одну цілість. Багатство італійськихміст, великий розвиток промисловості, торгівлі і культури, осереднє положення півострова серед важних шляхів — все те стягало на Італію увагу сусідніх держав, і все наново починалася боротьба , за неї. У середньовіччі до опанування Італії змагали німецькі володарі; в XVI і XVII ст. змагання за неї вели Габсбурги і Франція; у XVIII ст. перехрещувалися тут впливи Австрії й Іспанії. Серед цієї боротьби одні італійські держави дісталися під управу чужих династій, інші затримали свою незалежність.
У Північній Італії наймогутнішою державою була В є н є -ц і я,-але її значення почало меншати. Розвиток Венеції опирався на торгівлі з Туреччиною і володіннях, які вона мала на Балканському півострові й сусідніх островах. Але між Туреччиною та Венецією часто приходило до непорозумінь і навіть війни, звичайно некорисної для республіки св. Марка. В 1573 p., незважаючи на перемогу під Лепанто, Венеція мусила відступити туркам острів Кіпр, але утримала свої торгові привілеї. В 1669 р. після двадцятип'ятилітньої оборони в руки турків попав Кріт. В 1699 р. у війні з турками Венеція добула Морею, але вже в 1718 р. мусила її зректися. З давніх широких володінь у XVIII ст. залишилися при республіці тільки Корфу і Далматія. Торгівля Венеції почала підупадати також через те, що Австрія відкрила свої пристані у Трієсті і Фіуме. Устрій республіки залишився без змін. Венецька аристократія вороже відносилася до всяких перемін і не допускала до себе свіжих елементів; через це держава внутрішньо закостеніла і втратила творчий розгін.
М і л а н, що у середньовіччі мав провідну роль у Ломбардії, від 1545 р. належав до Іспанії, а в 1714 р. перейшов під владу австрійських Габсбурга. Парма йП'яченца в 1545 р. дістали титул князівств і були під владою династії Фарнезе, але в 1730 р. дісталися під владу іспанських Бурбонів. М а н т у я мала свою династію Гонзаго, але в 1708 р. перейшла також до Австрії. М о дена до кінця XVIII ст. утрималася як незалежна держава лід династією Есте.
Князівство Савойя простягалося у Західних Альпах від моря аж до Женеви. У XVI і XVII ст. ця країна була часто предметом боротьби між Габсбургами та Францією. До більшого значення ця держава дійшла за Віктора Амадея II (1675—1730), що в Утрехтському мирі дістав Сицилію і титул короля, але в 1720 р. замінив Сицилію на Сардінію. Савойсько-сардінська держава відіграла пізніше ваЖНу роль як центр об'єднання Італії:
Стара республіка Генуя так само не раз була в небезпеці від сусідів, а саме Франції, Австрії і Савойї, але пощастило їй утримати незалежність. Устрій Генуї був аристократичний, але серед тяжких умов патриціят мусив поробити деякі уступки нижчим класам. До Генуї належала Корсика, але населення часто підіймало повстання проти республіки, що накладало на край тяжкі податки. У 1768 р. острів Корсику прилучила до себе Франція.
До Флоренції в 1530 р. вернулася родина Медічі, яких перше прогнала революція Савонароли. Козімо І (1537—1574) об'єднав під владою Флоренції сусідні міста і в 1569 р. прийняв титул князя Тоскани. Це був енергійний князь із широкою освітою, ішов за традиціями свого роду, дбав про добробут Країни, опікувався мистецтвом і письменством, так що панегіристи називали його другим Августом. Його наслідник Франко Марія (1574—1587) виказав велике зацікавлення до промислових і торговельних підприємств, а особливу славу здобув собі своїми любовними пригодами. Фернандо І (1587— 1609) вів великі торговельні підприємства і дуже збагатив свою державу. Він заснував нову пристань Ліворно, прийняв до Тоскани морисків, прогнаних з Іспанії, і за їх допомогою поширив флорентійську промисловість. Завдяки великим фінансовим засобам Тоскана могла утримати'повну незалежність у боротьбі між Іспанією і Францією, що хотіла розтягнути над нею свою опіку. За Козімо II (1609—1621) тосканська держава утрималася на високому рівні добробуту і куль- і тури. За Фернандо II (1621—1670) і Козімо III (1670—1723) піддалася під впливи Габсбургів і розтрачувала великі суми на і позички своїм могутнім сусідам. Тоді у Тоскані зросло дуже значення духовенства. Через неврожаї підупало хліборобство, а епідемії знищили населення, -— і багата перше країна почала а занепадати. В 1737 р. вимер рід Медічі, а тосканський престіл j дістав лотарінгський князь Франц Стефан, чоловік Марії Те- І резії. Від того часу Тоскана залишилася при лотарінгсько-габ- 1 сбурзькій родині. Князь Леопольд (1765—1790), пізніший цісар, перевів у Тоскані реформи просвіченого абсолютизму, так як-його брат Йосиф II в Австрії. Він зреформував право, зніс інквізицію, зменшив число монастирів, розтягнув податки на шляхту, поширював освіту.
Рим, Неаполь і Сицилія. Найбільший авторитет в Італії мала Церковна Держава. її границі впродовж століть залишалися ненарушені, й територія Апостольської Столиці простягалася від Рима до Равенни. При кінці XVI ст., коли притихла релігійна боротьба, на папському престолі засів СиКст V (1585—1590), один із найвизначніших пап, політик із широким поглядом і зручний адміністратор. Він згнобив гострими засобами повстання римської шляхти (т. зв. бандитів) й привернув у державі правний порядок. Климент VIII (1592—1605) склав угоду з французьким королем Генріхом IV і поблагословив Берестейську унію. Павло V (1605—1621) намагався утримати на давньому рівні політичний авторитет папства і навіть наложив інтердикт на Венецію за її вороже ставлення до духовенства. Григорій XV (1621—1623) заснував колегію кардиналів для поширення віри (1622 p.), що стала осередком католицьких місій. Урбан VIII (1623—1644) цікавився поширенням унії і висказав історичні слова до 'українських єпископів:4«Через вас", маю надію, навернеться весь Схід». Інокентій X (1644—1655) відкинув Вестфальський мир за його постанови, некорисні для церкви. Інокентій XI (1676— 1689) підпирав протитурецьку лігу і виступав, проти імперіалізму Людовіка XIV. Климент XI (1700—1721) протиставився поширенню габсбурзьких впливів в Італії. Бенедикт XIII (1724—1730), домініканець, визначався простим чернечим життям. Климент Xllj[1730—1740) звертав велику увагу на поширення ватиканської бібліотеки. Климент ХІІІ (1769—1774) скасував орден єзуїтів.
Південну Італію займала неаполітансько-сици-лійська держава під владою іспанських королів. Сицилія належала до Іспанії від 1282 p., Неаполь — від 1504 р. В обох країнах управу вели віце-королі. Іспанський уряд накладав на свої провінції високі податки; значні суми йшли також до Рима, бо папи від норманських часів вважалися сеньорами Південної Італії. Велика посілість належала до шляхти й духовенства, народ платив тяжкі податки і жив у нужді та темноті. Не раз приходило в різних місцях до ворохобні і повстань.
Після поділу іспанської імперії обидві країни перейшли до Австрії (Неаполь у 1713 p., Сицилія в 1720 p.), але тільки на короткий час, бо в 1735 р. неаполітансько-Сицилійське королівство дісталося іспанським Бурбонам як так звана секун-догенітура, призначена для молодших членів династії. - Карл III (1735-—1759) за допомогою міністра Тунучі упорядкував фінанси, обмежив права шляхти й духовенства, заопікувався селянством. Він поставив багато величавих будов ' розпочав розкопи в Геркуланумі та Помпеї. За Фернандо IV (1759—1825) Танучі, йдучи за прикладом Іспанії, закрив багато монастирів, усунув єзуїтів і переводив реформи в дусі просвіченого абсолютизму.
Данія. Упродовж XVHI ст. Данія розвивалася успішно і на господарському полі, і в ділянці культури. Фрідріх IV (1699— 1730) у. Північній війні побільшив ПІлезвіг і зв'язав його сильніше з Данією. Данська торгівля значно розвинулася, флот збільшився, і данські моряки шукали для своєї держави нових теренів. Гренландська компанія обновила зв'язки з Гренландією, а норвезький пастор Егед почав повертати ескімосів на християнську віру. Король опікувався селянством і в державних маєтностях скасував підданство. Завів також суворі кари проти тих панів, що лихо поводилися зі своїми підданими. Христіан VI (1730—1746) продовжував господарську політику свого батька. Але на своєму дворі завів строгий етикет, так що люди з нижчих верств не мали вже свобідного доступу до короля, і через те упали давні щирі зв'язки володаря з народом. Христіан дістався під вплив надвірного проповідника Блюме, що домагався суворого релігійного життя. Король наказав гостре святкування неділі з дворазовим богослужениям, заборонив у неділю всякі забави, доручив замикати театри. Установлено окремий церковний інспекторат, що пильнував тих розпорядків, а над пресою настановлено сувору цензуру.
Фрідріх V (1746—1766) скасував церковні розпорядки й усунув пересадний двірський етикет. Король визначався веселою вдачею, умів добути собі любов народу і дбав про його потреби. Короля підпомагав у його замислах міністр Бернсторф, що добув собі славу тим, що звільнив своїх селян від підданчих робіт і віддав їм на власність землю з обов'язком платити невеликі чинші: Король наказав розпарцелювати частину своїх маєтностей і старався розпродати їх між селянством, але виявилося, що селяни не мали змоги цих грунтів закупити, і власність шляхти збільшилася знову. Фрідріх був прихильником меркантилізму і протегував промисловість.
Часи Фрідріха V названо золотим віком мистецтва й науки. Королівська академія в Копенгагені розвинула широку діяльність, так що дорівнювала іншим світовим академіям. Особливо славні стали її наукові збірки. З дорученням короля Карстен Нібур відбув наукову подорож на Схід (1761—1767), що мала велике значення для дослідів над арабською і перською старовиною. В Данії вів свою діяльність визначний педагог Базедов. До великого розквіту дійшов данський театр, якого представником був Людвіг Гольберг. Данське письменство стояло під впливом Німеччини.
Христіан VII (1766—1808) був людиною слабого характеру, дбав тільки про розваги й забави. Необмежений вплив на нього мав Ганс Фрідріх Штруєнзє, спочатку прибічний лікар, потім всемогутній міністр. Штруєнзє був гарячим прихильником раціоналізму і в Дусі просвітніх ідей переводив основні реформи у данській державі. Він поліпшив адміністрацію, завів у ній централізацію, усунув з уряду шляхту, а урядовцями назначав кваліфікованих людей без огляду на їх класову приналежність. Зреформував судівництво, уводячи простішу процедуру і зробивши суддів незалежними, для чого визначував їм постійні пенсії. Щоб звільнити державу від великого боргу, об-низив платні дворян і зніс королівську гвардію, якої утримання коштувало дуже дорого. Усунув перестарілі цехові приписи і деякі монополії, столичному Копенгагену надав новий міський устрій. Щоб підняти господарський стан селянства, означав докладно обов'язки підданих і замінив данини в натурі на гроші. Облегшив суворі церковні приписи, а пресі забезпечив повну свободу. Всі ці реформи Штруензе переводив незвичайно поспішно, так що впродовж півтора року вийшло 600 різнорідних едиктів. Король довіряв йому так, що розпорядки міністра обов'язували навіть без королівського підпису.
Але проти сміливого реформатора зростала все більша опозиція. Шляхта не могла йому дарувати, що нарушив її відвічні права й уряди доручав своїм ставленикам. Духовенство ненавиділо його за вільнодумство і за те, що навіть королевича виховував у поглядах Руссо. Багато ворогів набув також тим, що всё-зазначував своє німецьке походження і відкрито
заявляв, що не має часу вчитися данської мози. Коли ж ще Штруензе нав'язав любовний зв'язок із молодою королевою і не скривався з тим, шляхта зробила заговір і добула від короля наказ ув'язнити міністра. Суд видав на нього засуд смерті, і Штруензе дав голову під топір ката, а після смерті ще його тіло четвертовано в 1772 р. Королева дістала розвід і невдовзі умерла. Тоді всі реформи Штруензе упали і настала повна реакція.
Швеція. У Щвеції від смерті Карла XII провід у державі мала аристократія. Вели з собою боротьбу дві партії: «капелюхів», що опирались на Франції, і «шапок», що шукали - підмоги в Росії. Аристократична управа знищила Швецію, так що загрожувала їй доля Польщі, що також упадала через шляхетську анархію. В 1743 р. Швеція втратила частину Фінляндії на річ Росії. Жінка короля Адольфа Фрідріха (1751—1771) Луїза Ульріка, сестра Фрідріха Великого, пробувала піднести королівську владу, але ця спроба не повелася.
Владу шляхти усунув щойно король Густав III (1771— 1792). Він поводився спочатку дуже обережно, прийняв усі домагання, що.їх накидали йому вельможі, і святочно коронувався. Але пізніше приєднав собі гвардію та залоги по замках і в 1772 р. перевів державний замах. Армія виповіла послух Станам, і сейм під дулами гармат мусив погодитися на зміну конституції. До рук короля перейшла вся виконавча влада, призначування урядовців, військо, фінанси, загранична політика. Король призначив державну раду з 17 осіб, але вона мала бути тільки дорадчим тілом. Сейм втратив свої давні права: міг збиратися тільки на наказ короля-! радити над справами, що їх король віддавав йому до розгляду. Таким способом Швеція стала абслютною монархією.
Густав III використав свою владу на господарський і культурний розвій своєї країни. Він зреформував судівництво, зніс тортури, привів фінанси до рівноваги, завів спиртову монополію, протегував гірництво й промисловість, особливо фабрики сталі, закладав шпиталі та доми сиріт, дав свободу пресі. Густав був прихильником французької культури, уладив Академію за французькими зразками, опікувався театром і оперою, підтримував шведське письменство, мистецтво й науку. Світову славу добув собі ботанік Карл Лінней (1707— 1778).
У закордонній політиці Густав III змагав до того, щоб Швеції привернути давнє світове становище, що його вона мала за Густава Адольфа, Карла Густава і Карла XII. Він увійшов у союз із Францією і без дозволу Станів розпочав війну з Росією (1788—1790), маючи надію повернути втрачені давно провінції над Фінським заливом. Момент до війни був відповідний, бо Катерина II була зайнята війною з Туреччиною, а Англія і Пруссія були лихо настроєні до російських завоювань. Але під час облоги твердині фрідріхсгам у Фінляндії офіцери з аристократичних родин підняли проти короля бунт, закидаючи йому, що він не мав права зачинати війни без дозволу парламенту, і звернулися за допомогою до Катерини. Але Густав відкликався до народу і за допомогою селян здушив шляхетський бунт. Свою перемогу використав для скріплення королівської влади. Сейм, стероризований тим, що ув'язнено ЗО членів опозиції, ухвалив у 1789 p., що король має право без дозволу Станів вести війну, зніс державну раду і дав дозвіл міщанам займати уряди та купувати лицарські землі. Так Густав став цілком абсолютним володарем.
Тим часом добра ситуація для ведення війни минулася. Коло Свенсзунда шведи добули ще 1790 р. велику морську перемогу, так що росіяни втратили 55 кораблів і 14000 людей, але не змогли вже перенести війни на суходіл. Мир у 1790 р. затвердив дотеперішні границі між обома державами.
Шляхта не залишила своєї ворожнечі до короля. Знову прийшло до заговору, і під час маскового балу один із давніх офіцерів гвардії пострілив Густава, й король від рани помер.
За життя Людовіка XIV повмирали члени королівської родини, призначені на наслідників, а саме син і внук, так що престіл дістався його правнукові, Людовикові XV (1715— 1774), що мав тоді всього 5 років. В його імені регенцію обняв орлеанський князь Філіпп (1715—1723). Це був дуже талановитий князь, найталановитіший, як запевняли, з французької династії. Він визначався як адміністратор і полководець, а також як учений, маляр і музика. Але свій великий талант розтратив у легкодушному товаристві «золотої молоді» , в пиятиці й любовних авантюрах і закінчив життя передчасною смертю.
Філіпп бачив перевтому французького громадянства та його знеохочення абсолютною владою, що її з такою безоглядністю проводив v життя «кополь-сонце». Він привернув паризькому парламентові право реєстрації королівських декретів, а містам дозволив свобідний вибір урядовців. З великою увагою досліджував він справу державних фінансів. Тягар величезних боргів обтяжував бюджет, а великі податки нищили населення. Треба було шукати інших джерел доходу. Регент познайомився з шотландським банкиром Джоном Лоу, а той піддав йому думку заснувати державний банк на зразок лондонського й амстердамського, щоб добути для держави кредити. Лоу спочатку дістав дозвіл заснувати приватний акційний банк у 1716 р. Завдяки доброму проводові банк розвивався успішно, так що процентова стопа від позичок дуже обнизилася (з ЗО на 6 і навіть 4 проценти), а рівночасно почали підноситися торгівля й промисловість. Тоді перемінено банк на «королівський» у 1718 р. Та, на нещастя, Лоу, заохочений успіхами/ пустився на широкі колоніальні інтереси в Америці.
Уже за Генріха IV осіли перші французи в Канаді. Рішелье дуже протегував цю колонізацію і утворив для Канади окреме товариство, так звані «сотні». Але число колоністів збільшувалося поволі, і вони займалися головно скуповуванням хутра від індіянських племен. Єзуїти заснували тут свої місії і навертали на християнство індіян. Товариство «сотні» остаточно зреклося своїх прав на річ держави 1663 p., і Кольбер зорганізував Канаду на кращий лад. З пізніших губернаторів заслужився особливо для цеї країни граф Фронтенак.
У Канаді французи добилися аж до Великих озер, а звідти до ріки Міссісіпі. Один із відважних дослідників, Ля Саль, доїхав згори аж до устя Міссісіпі і цілу країну, під іменем Луїзіани, взяв під владу Франції в 1682 p., побудувавши форт Сен-Луї. Цією великою країною зацікавився Лоу й утворив акційне товариство для її експлуатації та поставив його в тісний зв'язок зі своїм банком. Дотеперішні успіхи Лоу так заохотили громадянство, що акції були розкуплені дуже швидко. Банк дістав право збирання державних податків, тютюнової монополії, право бити монету, почав також вести інтереси в Африці та Індії. Завдяки цим підприємствам акції банку добули собі таку популярність, що всі капітали і депозити перемінювано на ноти банку, а ціна акцій зросла удванадця-теро. Найбільшу користь із банку мав французький скарб, бо банк уділив йому позички півтора мільйона ліврів на 3 проценти. Ця позичка дала можливість санувати фінанси, а сам регент при тій нагоді сплатив свої борги.
Але світлі інтереси, які обіцяв Лоу, показалися ілюзорними. Місто Новий Орлеан, засноване на Міссісіпі, що мало бути центром підприємств, не дійшло до розвитку. Не знайдено також золота, що мало бути в тих околицях. Через те у громадянстві почало підійматися недовір'я до банку, й акції почали Падати в ціні. Щоб підперти банк, Філіпп назначив Лоу генеральним контролером фінансів, тобто міністром скарбу, і видав драконівський едикт, що нікому не вільно мати більше як 500 ліврів у золоті. Але паніки не можна було вже стримати. Всі почали позбуватися акцій. Прийшов нечуваний банковий крах. Лоу зрікся уряду й утік до Венеції і там вмер у недостатку. Французькі громадяни понесли внаслідок банкротства Лоу величезні втрати, — деякі втратили все майно. Держава хоч і зменшила свій борг, усе ж через співучасть у цих операціях втратила довір'я народу.
Людовік XV. В 1723 р. управа держави перейшла в руки Людовіка XV. Народ стрічав молодого короля з незвичайною симпатією, але невдовзі виявилося, що він не визначається ані таланом, ані зацікавленням до державних справ. Увесь свій час посвячував двірським розвагам і цинічно заявляв, що за ціль життя уважає розкоші й безділля. У перших роках міністром Людовіка був його вчитель, єпископ Флері, 70-літній старець, що продовжував традицію давніх великих міністрів, утверджував абсолютизм, вів мирну політику й був роз'ємцем у різних європейських справах. Він зніс зненавиджений шляхтою ґрунтовий податок, а державні доходи віддав в оренду, чим добув деякі доходи для скарбу. Але веі приходи йшли на утримання королівського двору.
Коли цей досвідчений міністр помер, Людовік почав усе більше підлягати впливам своїх улюблениць. Особливе становище займала маркіза ЇІомпадур, жінка одного з королівських шамбелянів. Це була жінка розумна й освічена та визначалася великою культурою, так що надавала тон усьому аристократичному товариству. Але вона була дуже амбітна й визначалася жадобою влади. Помпадур цілком запанувала над королем, так що він в усьому йшов за її порадою. Вона роздавала уряди і відзначення, з державної каси брала гроші скільки тільки хотіла, і навіть засідання державної ради відбувалися часто в її покоях. Хто б відважився щось сказати або написати проти всемогутньої маркізи, того без суду, на основі тайного королівського наказу замикали у Бастілії. Після смерті маркізи Помпадур вплиг на короля здобула графиня Дюбарі, але вона менше втручалася в політику.
За Людовіка XV розтратне життя вищих класів дійшло до найвищого розвитку. «Все життя було забавою, цілий край — одним великим салоном». На розваги і забави видавали тоді нечувані суми. В 1751 р. королівський двір коштував понад 60 мільйонів ліврів, тобто четвертину доходу держави. Великі суми йшли на утримання почесних урядовців, служби великої королівської стайні, на театри, маскаради, лови. Сам Людовік дуже любив лови й власноручно вбив І400 оленів. Короля наслідували всі вельможі. Князь Моріс Саксонський у своїм замку в Шанборі наказав щоднини приготовляти обід на 140 осіб, тримав 400 коней і видавав на театр 600 000 франків. В 1746 р. перед боєм під Року улюблена акторка Фавар заповіла зі сцени: «Завтра з причини битви не буде вистави, післязавтра вистава, як звичайно».
Через таку розтратність занепало багато аристократичних родів і незвичайні втрати поносив державний скарб. Рівночасно Франція вела війни, що також коштували великі суми. Скарб попадав у чимраз більший дефіцит. Не плачено вже платень навіть двірській службі. Міністри скарбу радили собі різними надзвичайними податками. Так, наприклад, були накладені окремі оплати на власників дорогого каміння і золота, підвищено оплати від привозних до Парижа товарів, ви-державлено тютюнову монополію. Врешті королівський едикт наложив спеціальний податок на церковні маєтності Це викликало рішучий протест духовенства, і церква по довгій боротьбі таки добула давні права. В 1759 р. дежавний дефіцит перейшов уже 200 мільйонів. Міністр фінансів виступив із планом оподаткувати вищі стани, але парламенти (трибунали) цей проект відкинули. Так-Франція ішла до чимраз гострішої кризи.
Іспанія. Перший з Бурбонів на іспанському престолі, Філіпп V (1701—1746), був людиною слабовитою і без енергії. Державними справами кермувала амбітна його жінка Єлизавета, з італійського роду 'Фарнезе з Парми, Співробітником її був кардинал Д ж у л і о Альбероні. Він походив із бідної родини з околиць П'яченци, присвятився духовному званню, перебував як учитель у Франції, а потім переїхав до Мадрида і тут став дорадником королеви та добув кардинальську порфиру. Він розвів всесторонню організаційну діяльність, побільшив військо й флот, побудував нові твердині та порти, заснував моряцьку школу, розвинув промисловість, спроваджував чужесторонніх учителів, щоб вивчити населення нових ремесел. Амбітний міністр намагався знівечити Утрехтський мир і привернути іспанську імперію в давніх границях. В 1717 р. він вислав іспанський флот на Сардінію і зайняв острів, а в 1718 р. опанував частину Сицилії. Але проти іспанських планів повстав «почвірний союз» — Франція, Англія, Голландія і цісар, — і в Гаазькому мирі в 1720 р. привернено попередній стан річей. Альбероні мусив уступити з уряду й виїхав до Риму. Управу держави вела (далі сама Єлизавета. Умілою політикою здобула нові князівства для своїх синів: для Дон Карлоса неаполітансько-сицилійське королівство, для Дон Філіп-па — Парму і П'яченцу.
Фердінанд VI (1746—1759), син Філіппа, був так само без таланту; як і батько, та проводив час на слуханні славного співака Фарінеллі.
Реформи в -дусі раціоналізму почав проводити Карл III (1759—1788). Це він зніс в Іспанії орден єзуїтів у 1767 р.
Аранда продовжував політику Альбероні і намагався оздоровити господарство Іспанії. Селяни були вповні залежні від вищих класів, були «нужденними невільниками церкви й панів». Через великі податки хліборобство не оплачувалося, селяни кидали землю, і багато грунтів лежало облогом. Зате поширилася дуже годівля овець, що приносила шляхті більші користі, як управа землі. Незчисленні отари овець випасалися по пасовищах і неужитках, а пани не дозволяли селянам загороджувати їх поля та після жнив уживали їх на випас овець. Аранда намагався колонізувати запущені простори чужосторонніми поселенцями — німцями й швейцарцями.
Уряд, бажав також 'оживити іспанську торгівлю. Вже давніше Іспанія була залежна від чужого імпорту а після сукцесійної війни ця залежність стала ще більша. В 1734 р. до Кадіса приплинуло 596 англійських кораблів, 228 французьких, 147 голландських і 33 інших країн. Упала також -іспанська монополія торгівлі з американськими колоніями: всі великі держави наввипередки висилали контрабанду до Америки. Самі колонії - всупереч наказам уряду підтримували цю заборонену торгівлю і самі між собою вели торгові зносини, не оглядаючися на матерній край. Іспанія мусила рахуватися з тими перемінами і приміняти до них свою господарську політику.
Реформи Аранди були занадто радикальні для консервативних іспанців, і в 1773 р. він уступив з уряду. Але він знайшов своїх оборонців і наслідувачів у так званих «патріотичних
товариствах», що поширювали ідеї раціоналізму. Ці поступові гурти нав'язали зносини з іншими краями, цікавилися розвитком промисловості. й комунікації, закладали нові школи, студіювали господарські відносини.
В останніх роках свого володіння Карл Ш робив спроби збройною рукою побільшити державу. Він уладив похід на Марокко й Алжир у 1776 p., але без успіху. Пізніше взяв участь у війні за визволення Сполучених Штатів та добув Ме-норку й Флоріду в 1783 р. Але англійський Гібралтар оборо-. нився від нападу іспанців.
Північна Італія. Італія від середніх віків залишилася поділена на кілька держав і впродовж XVI—XVTH ст. не об'єдналася в одну цілість. Багатство італійськихміст, великий розвиток промисловості, торгівлі і культури, осереднє положення півострова серед важних шляхів — все те стягало на Італію увагу сусідніх держав, і все наново починалася боротьба , за неї. У середньовіччі до опанування Італії змагали німецькі володарі; в XVI і XVII ст. змагання за неї вели Габсбурги і Франція; у XVIII ст. перехрещувалися тут впливи Австрії й Іспанії. Серед цієї боротьби одні італійські держави дісталися під управу чужих династій, інші затримали свою незалежність.
У Північній Італії наймогутнішою державою була В є н є -ц і я,-але її значення почало меншати. Розвиток Венеції опирався на торгівлі з Туреччиною і володіннях, які вона мала на Балканському півострові й сусідніх островах. Але між Туреччиною та Венецією часто приходило до непорозумінь і навіть війни, звичайно некорисної для республіки св. Марка. В 1573 p., незважаючи на перемогу під Лепанто, Венеція мусила відступити туркам острів Кіпр, але утримала свої торгові привілеї. В 1669 р. після двадцятип'ятилітньої оборони в руки турків попав Кріт. В 1699 р. у війні з турками Венеція добула Морею, але вже в 1718 р. мусила її зректися. З давніх широких володінь у XVIII ст. залишилися при республіці тільки Корфу і Далматія. Торгівля Венеції почала підупадати також через те, що Австрія відкрила свої пристані у Трієсті і Фіуме. Устрій республіки залишився без змін. Венецька аристократія вороже відносилася до всяких перемін і не допускала до себе свіжих елементів; через це держава внутрішньо закостеніла і втратила творчий розгін.
М і л а н, що у середньовіччі мав провідну роль у Ломбардії, від 1545 р. належав до Іспанії, а в 1714 р. перейшов під владу австрійських Габсбурга. Парма йП'яченца в 1545 р. дістали титул князівств і були під владою династії Фарнезе, але в 1730 р. дісталися під владу іспанських Бурбонів. М а н т у я мала свою династію Гонзаго, але в 1708 р. перейшла також до Австрії. М о дена до кінця XVIII ст. утрималася як незалежна держава лід династією Есте.
Князівство Савойя простягалося у Західних Альпах від моря аж до Женеви. У XVI і XVII ст. ця країна була часто предметом боротьби між Габсбургами та Францією. До більшого значення ця держава дійшла за Віктора Амадея II (1675—1730), що в Утрехтському мирі дістав Сицилію і титул короля, але в 1720 р. замінив Сицилію на Сардінію. Савойсько-сардінська держава відіграла пізніше ваЖНу роль як центр об'єднання Італії:
Стара республіка Генуя так само не раз була в небезпеці від сусідів, а саме Франції, Австрії і Савойї, але пощастило їй утримати незалежність. Устрій Генуї був аристократичний, але серед тяжких умов патриціят мусив поробити деякі уступки нижчим класам. До Генуї належала Корсика, але населення часто підіймало повстання проти республіки, що накладало на край тяжкі податки. У 1768 р. острів Корсику прилучила до себе Франція.
До Флоренції в 1530 р. вернулася родина Медічі, яких перше прогнала революція Савонароли. Козімо І (1537—1574) об'єднав під владою Флоренції сусідні міста і в 1569 р. прийняв титул князя Тоскани. Це був енергійний князь із широкою освітою, ішов за традиціями свого роду, дбав про добробут Країни, опікувався мистецтвом і письменством, так що панегіристи називали його другим Августом. Його наслідник Франко Марія (1574—1587) виказав велике зацікавлення до промислових і торговельних підприємств, а особливу славу здобув собі своїми любовними пригодами. Фернандо І (1587— 1609) вів великі торговельні підприємства і дуже збагатив свою державу. Він заснував нову пристань Ліворно, прийняв до Тоскани морисків, прогнаних з Іспанії, і за їх допомогою поширив флорентійську промисловість. Завдяки великим фінансовим засобам Тоскана могла утримати'повну незалежність у боротьбі між Іспанією і Францією, що хотіла розтягнути над нею свою опіку. За Козімо II (1609—1621) тосканська держава утрималася на високому рівні добробуту і куль- і тури. За Фернандо II (1621—1670) і Козімо III (1670—1723) піддалася під впливи Габсбургів і розтрачувала великі суми на і позички своїм могутнім сусідам. Тоді у Тоскані зросло дуже значення духовенства. Через неврожаї підупало хліборобство, а епідемії знищили населення, -— і багата перше країна почала а занепадати. В 1737 р. вимер рід Медічі, а тосканський престіл j дістав лотарінгський князь Франц Стефан, чоловік Марії Те- І резії. Від того часу Тоскана залишилася при лотарінгсько-габ- 1 сбурзькій родині. Князь Леопольд (1765—1790), пізніший цісар, перевів у Тоскані реформи просвіченого абсолютизму, так як-його брат Йосиф II в Австрії. Він зреформував право, зніс інквізицію, зменшив число монастирів, розтягнув податки на шляхту, поширював освіту.
Південну Італію займала неаполітансько-сици-лійська держава під владою іспанських королів. Сицилія належала до Іспанії від 1282 p., Неаполь — від 1504 р. В обох країнах управу вели віце-королі. Іспанський уряд накладав на свої провінції високі податки; значні суми йшли також до Рима, бо папи від норманських часів вважалися сеньорами Південної Італії. Велика посілість належала до шляхти й духовенства, народ платив тяжкі податки і жив у нужді та темноті. Не раз приходило в різних місцях до ворохобні і повстань.
Після поділу іспанської імперії обидві країни перейшли до Австрії (Неаполь у 1713 p., Сицилія в 1720 p.), але тільки на короткий час, бо в 1735 р. неаполітансько-Сицилійське королівство дісталося іспанським Бурбонам як так звана секун-догенітура, призначена для молодших членів династії. - Карл III (1735-—1759) за допомогою міністра Тунучі упорядкував фінанси, обмежив права шляхти й духовенства, заопікувався селянством. Він поставив багато величавих будов ' розпочав розкопи в Геркуланумі та Помпеї. За Фернандо IV (1759—1825) Танучі, йдучи за прикладом Іспанії, закрив багато монастирів, усунув єзуїтів і переводив реформи в дусі просвіченого абсолютизму.
Данія. Упродовж XVHI ст. Данія розвивалася успішно і на господарському полі, і в ділянці культури. Фрідріх IV (1699— 1730) у. Північній війні побільшив ПІлезвіг і зв'язав його сильніше з Данією. Данська торгівля значно розвинулася, флот збільшився, і данські моряки шукали для своєї держави нових теренів. Гренландська компанія обновила зв'язки з Гренландією, а норвезький пастор Егед почав повертати ескімосів на християнську віру. Король опікувався селянством і в державних маєтностях скасував підданство. Завів також суворі кари проти тих панів, що лихо поводилися зі своїми підданими. Христіан VI (1730—1746) продовжував господарську політику свого батька. Але на своєму дворі завів строгий етикет, так що люди з нижчих верств не мали вже свобідного доступу до короля, і через те упали давні щирі зв'язки володаря з народом. Христіан дістався під вплив надвірного проповідника Блюме, що домагався суворого релігійного життя. Король наказав гостре святкування неділі з дворазовим богослужениям, заборонив у неділю всякі забави, доручив замикати театри. Установлено окремий церковний інспекторат, що пильнував тих розпорядків, а над пресою настановлено сувору цензуру.
Фрідріх V (1746—1766) скасував церковні розпорядки й усунув пересадний двірський етикет. Король визначався веселою вдачею, умів добути собі любов народу і дбав про його потреби. Короля підпомагав у його замислах міністр Бернсторф, що добув собі славу тим, що звільнив своїх селян від підданчих робіт і віддав їм на власність землю з обов'язком платити невеликі чинші: Король наказав розпарцелювати частину своїх маєтностей і старався розпродати їх між селянством, але виявилося, що селяни не мали змоги цих грунтів закупити, і власність шляхти збільшилася знову. Фрідріх був прихильником меркантилізму і протегував промисловість.
Часи Фрідріха V названо золотим віком мистецтва й науки. Королівська академія в Копенгагені розвинула широку діяльність, так що дорівнювала іншим світовим академіям. Особливо славні стали її наукові збірки. З дорученням короля Карстен Нібур відбув наукову подорож на Схід (1761—1767), що мала велике значення для дослідів над арабською і перською старовиною. В Данії вів свою діяльність визначний педагог Базедов. До великого розквіту дійшов данський театр, якого представником був Людвіг Гольберг. Данське письменство стояло під впливом Німеччини.
Христіан VII (1766—1808) був людиною слабого характеру, дбав тільки про розваги й забави. Необмежений вплив на нього мав Ганс Фрідріх Штруєнзє, спочатку прибічний лікар, потім всемогутній міністр. Штруєнзє був гарячим прихильником раціоналізму і в Дусі просвітніх ідей переводив основні реформи у данській державі. Він поліпшив адміністрацію, завів у ній централізацію, усунув з уряду шляхту, а урядовцями назначав кваліфікованих людей без огляду на їх класову приналежність. Зреформував судівництво, уводячи простішу процедуру і зробивши суддів незалежними, для чого визначував їм постійні пенсії. Щоб звільнити державу від великого боргу, об-низив платні дворян і зніс королівську гвардію, якої утримання коштувало дуже дорого. Усунув перестарілі цехові приписи і деякі монополії, столичному Копенгагену надав новий міський устрій. Щоб підняти господарський стан селянства, означав докладно обов'язки підданих і замінив данини в натурі на гроші. Облегшив суворі церковні приписи, а пресі забезпечив повну свободу. Всі ці реформи Штруензе переводив незвичайно поспішно, так що впродовж півтора року вийшло 600 різнорідних едиктів. Король довіряв йому так, що розпорядки міністра обов'язували навіть без королівського підпису.
Але проти сміливого реформатора зростала все більша опозиція. Шляхта не могла йому дарувати, що нарушив її відвічні права й уряди доручав своїм ставленикам. Духовенство ненавиділо його за вільнодумство і за те, що навіть королевича виховував у поглядах Руссо. Багато ворогів набув також тим, що всё-зазначував своє німецьке походження і відкрито
заявляв, що не має часу вчитися данської мози. Коли ж ще Штруензе нав'язав любовний зв'язок із молодою королевою і не скривався з тим, шляхта зробила заговір і добула від короля наказ ув'язнити міністра. Суд видав на нього засуд смерті, і Штруензе дав голову під топір ката, а після смерті ще його тіло четвертовано в 1772 р. Королева дістала розвід і невдовзі умерла. Тоді всі реформи Штруензе упали і настала повна реакція.
Швеція. У Щвеції від смерті Карла XII провід у державі мала аристократія. Вели з собою боротьбу дві партії: «капелюхів», що опирались на Франції, і «шапок», що шукали - підмоги в Росії. Аристократична управа знищила Швецію, так що загрожувала їй доля Польщі, що також упадала через шляхетську анархію. В 1743 р. Швеція втратила частину Фінляндії на річ Росії. Жінка короля Адольфа Фрідріха (1751—1771) Луїза Ульріка, сестра Фрідріха Великого, пробувала піднести королівську владу, але ця спроба не повелася.
Владу шляхти усунув щойно король Густав III (1771— 1792). Він поводився спочатку дуже обережно, прийняв усі домагання, що.їх накидали йому вельможі, і святочно коронувався. Але пізніше приєднав собі гвардію та залоги по замках і в 1772 р. перевів державний замах. Армія виповіла послух Станам, і сейм під дулами гармат мусив погодитися на зміну конституції. До рук короля перейшла вся виконавча влада, призначування урядовців, військо, фінанси, загранична політика. Король призначив державну раду з 17 осіб, але вона мала бути тільки дорадчим тілом. Сейм втратив свої давні права: міг збиратися тільки на наказ короля-! радити над справами, що їх король віддавав йому до розгляду. Таким способом Швеція стала абслютною монархією.
Густав III використав свою владу на господарський і культурний розвій своєї країни. Він зреформував судівництво, зніс тортури, привів фінанси до рівноваги, завів спиртову монополію, протегував гірництво й промисловість, особливо фабрики сталі, закладав шпиталі та доми сиріт, дав свободу пресі. Густав був прихильником французької культури, уладив Академію за французькими зразками, опікувався театром і оперою, підтримував шведське письменство, мистецтво й науку. Світову славу добув собі ботанік Карл Лінней (1707— 1778).
У закордонній політиці Густав III змагав до того, щоб Швеції привернути давнє світове становище, що його вона мала за Густава Адольфа, Карла Густава і Карла XII. Він увійшов у союз із Францією і без дозволу Станів розпочав війну з Росією (1788—1790), маючи надію повернути втрачені давно провінції над Фінським заливом. Момент до війни був відповідний, бо Катерина II була зайнята війною з Туреччиною, а Англія і Пруссія були лихо настроєні до російських завоювань. Але під час облоги твердині фрідріхсгам у Фінляндії офіцери з аристократичних родин підняли проти короля бунт, закидаючи йому, що він не мав права зачинати війни без дозволу парламенту, і звернулися за допомогою до Катерини. Але Густав відкликався до народу і за допомогою селян здушив шляхетський бунт. Свою перемогу використав для скріплення королівської влади. Сейм, стероризований тим, що ув'язнено ЗО членів опозиції, ухвалив у 1789 p., що король має право без дозволу Станів вести війну, зніс державну раду і дав дозвіл міщанам займати уряди та купувати лицарські землі. Так Густав став цілком абсолютним володарем.
Тим часом добра ситуація для ведення війни минулася. Коло Свенсзунда шведи добули ще 1790 р. велику морську перемогу, так що росіяни втратили 55 кораблів і 14000 людей, але не змогли вже перенести війни на суходіл. Мир у 1790 р. затвердив дотеперішні границі між обома державами.
Шляхта не залишила своєї ворожнечі до короля. Знову прийшло до заговору, і під час маскового балу один із давніх офіцерів гвардії пострілив Густава, й король від рани помер.
