Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
ЛЕКЦІЯ 15. Культура стародавнього Риму
Самобутність давньоримської культури. Від громадянина до підданого. Від релігії общини до світової релігії. Римське право. Місце науки в системі світогляду. Римське мистецтво. Художнє конструювання і внутрішня форма римської культури. Характер культури і консервативна мораль. Спадщина давньоримської культури
До наших днів поширена думка про те, що давньоримська культура не самобутня, бо римляни намагалися наслідувати недосяжним зразкам класичної грецької культури, переймаючи від них майже усе і практично не створюючи нічого власного. Однак новітні дослідження твердять про самобутність культури Стародавнього Риму оскільки вона являє собою певну єдність, що виникла внаслідок сполучення оригінального із запозиченими культурними іноваціями. Не слід забувати того суттєвого моменту, що давньоримська і давньогрецька культури формувалися й розвивалися на базі античної громадської общини. Весь стрій її визначав шкалу основних цінностей, якими так чи інакше керувалися всі її співгромадяни. До таких цінностей належали: ідея значущості та одвічної єдності громадянської общини за нерозривного зв'язку блага індивіда з благом усього колективу; ідея верховної влади народу; ідея найтіснішого зв'язку громадянської общини з її богами і героями, які піклуються про її благо. Таке сприйняття божества і в Греції, і в Римі відкривало простір вільним пошукам в галузі філософії, науки та мистецтва і в самій релігії, не пов'язаним догмами і канонами. Мала велике значення і відсутність касти жерців.
Необхідно відзначити й те, що політичне життя як грецьких полісів, так і Риму, боротьба лідерів різних напрямків, що прагнули заручитися підтримкою народних зборів, відкриті судові процеси, які відіграли неабияку роль в політиці та приваблювали безліч слухачів, стимулювали розвиток ораторського мистецтва, уміння переконувати, сприяли витонченості логічної аргументації, визначали методи філософії та науки. Східність багатьох рис базису створювала сприятливі умови для взаємодії культур і насамперед для впливу грецької культури на римську.
Але схожість ніяк не означає тотожності — Рим надто відрізнявся від грецького і насампер-ед афінського полісу. Від початку свого існування Рим вів постійні війни зі своїми сусідами, що визначило в значній мірі і його організацію, і весь лад життя, і історію. Якщо греки створювали міфи про богів і напівбогів, то для римлян в центрі їх міфології був сам Рим, його героїчний непереможний народ, ті, хто боровся й загинув за його велич. Боги, за переконанням римлян, лише допомагали їм перемагати, виказуючи тим свою особливу прихильність до римського народу. Залізна військова дисципліна вимагала воїнських чеснот — мужності, вірності, стійкості, суворої незламності, гордої гідності. Такі чесноти потрібні були не тільки для війни, а й для мирного життя, виконання обов'язку доброго громадянина. Свої особливості були й у стосунках патриціїв і плебеїв: першорядного значення набувала боротьба за різні закони, які виривалися плебеями у супротивників, що й зумовило особливу роль права в житті суспільства.
Обидві сторони використовували в своїх інтересах релігію, спершу дуже близьку до права. Міцний зв'язок релігії з правом, політичною боротьбою, з одного боку, підвищував її значення в суспільстві, а з іншого — сприяв її формалізації, деталізації різноманітних засобів спілкування з богами, сприйняттю їх волі. Це виключало «політ» фантазії й власну ініціативу» в релігійній сфері, яка не стала джерелом поетичної творчості. Згадані відмінності багато в чому визначили шляхи засвоєння римлянами грецької культури.
Не дивно, що ми зустрічаємося тут з цікавим феноменом— якщо грецькі мистецтво і література благополучно були «пересаджені» до римського грунту, то грецька математика j логіка на ньому не прижилися. Логіка перестала бути моментом наукового пошуку, логічні знання античності ніби «всихали» в силу інтелектуального рівня споживачів римської культури, а також її практичності та тверезості. Через це сталося збіднення логічних традицій, для ранніх латинських перекладів характерні поверховість і плутанина й термінології. Все це пояснюється специфікою римської культури: сила, а не витонченість, могутність, а не бистрота, масивність, а не краса, утилітарність, а не грація в повсякденному житті, факт, а не уява домінують в мистецтві: нещадно реалістичний портрет у живопису, велична скульптура з характерними для неї рисами. «Сила, убрана у велич»,— ось римський ідеал, що блокував розвиток логіки і математики.
Протягом століть Стародавній Рим здійснив еволюцію від полісу до імперії, від громадянина до підданого s його сильним почуттям порядку. Для громадянина характерні були безпосередні зв'язки в системі «община — Громадянин», тобто зв'язки співучасті. Вельми велике 8начення мала та обставина, що в Римі була рівність громадян, що означало юридичну відповідальність перед законом, але не було рівності в політичній і соціальній сферах. Певну роль тут відігравав ценз — розмір, кількість майна і походження людини. Це й визначало місце Громадянина в соціальній ієрархії, його права і обов'яз-Йи. Так, народні збори були вищим законодавчим і виборчим органом, але прості люди не могли розраховувати на високі посади, які були доступні тільки особам з високим цензом. Найповнішу, хоча й прикрашену його характеристику дав історик Полібій. Він підкреслював досконалість політичного устрою Риму, його «змішаний устрій», що містив елементи монархії (влада консулів) аристократії (авторитет сенату) і демократії (право народних зборів ухвалювати закони, вирішувати питання війни і миру, обирати магістрати, карати чи дарувати почесті в нагороду за доблесті). Взаємоконтроль усіх цих інститутів, узгодженість їх ідей, залежність одне від одного надавали всьому устрою виключну міцність, здатність завойовувати народи і правити ними. Завдяки цьому й виникла світова римська імперія.
Ця держава увібрала в себе численні культури і технічні досягнення підкорених народів, асимілювала, зберегла і надала їм статусу універсальності. Хоча Рим вимагав від індивіда згідно з древніми традиціями абсолютної соціальної дисципліни, він не намагався знищити індивідуальну оригінальність, а навпаки, стимулював і схвалював будь-яку ініціативу в інтересах імперії. Всі піддані імперії залежали тільки від імператора, котрий був верховним власником землі, джерелом права і верховною апеляційною інстанцією, чим і підмінив римський народ. На відміну від громадянина для підданого визначальними стали зв'язки в системі «імперія — підданий», тобто зв'язки підлеглості. Цей перехід від громадянина до підданого зумовив і відповідну еволюцію системи цінностей, в якій відбулася своєрідна мішанина одвічних римських цінностей з новими, орієнтованими на психологію підданого.
Одночасно із соціальною історією Древнього Риму відбувалася еволюція його релігії від прадавньої общинної релігії, в якій не було антропоморфних богів (їх уявляли у вигляді невизначених сил), до християнства. Всі дослідження римської релігії відзначають, що введення культу Капітолійської троїці (Юпітера, Марса і Квіріна, які вже мали індивідуальність і властиві їм функції), а також спорудження Капітолійського храму були зумовлені консолідацією Риму як міста з політикою царів етруської династії, як і спорудження храму Діани на Авентині та Юпітера Латиаріса. Зведення їх було продиктоване переходом Риму до гегемонії в латинському союзі. Відіграло неабияку роль і те, що тріада Лібера, Лібери і Церери була плебейською, а культ Діоскурів —і вершницьким. Крім того, в епоху Республіки та імперії, не дивлячись на реформи Авгусіа та імператорський культ, римська релігія все більше втрачає вплив на розум і душу людей, а вони в пошуках нових форм спілкування з божеством та безсмертя душі все більше звертаються до східних культів, містерій, одкровень, астрології, магії та філософії, яка на той час зблизилася з релігією, що імператори намагалися вплинути на своїл-j підданих і перетворити свою владу на теократичну. Таким чином, існує залежність між розвитком соціальних структур Стародавнього Риму і змінами в релігії; сфері, статус якої був досить високим.
Суттєво, що з частковим розкладом сільських общин і поступовим роззосередженням міських громадянських общин в імперії, з встановленням обов'язкового імператорського культу і поглибленням соціальної нерівності різні суспільні прошарки в пошуках відповіді на питання, що стояли перед нимн, різними шляхами приходять де пошуків єдиного, верховного, спільного для всього людства бога. І цей бог, а не санкція будь-якого більш чи менш вузького колективу, стає джерелом моральних норм, гарантом правильного, а тому й щасливого життя на землі та насолоди після смерті. Це ще не було монотеїзмом, бо між верховним богом і людиною знаходилася ціла ієрархія посередників, які ототожнювались з традиційними богами. Останні не заперечувалися й тими, хто шанував ближчих до людини богів (Сильвана, Геракла, Діоніса). Не було в цих релігіях будь-якої обов'язкової догми і відповідно поняття єресі. Але вони підготували перемогу світової релігії — християнства, яке найповніше відповідало на запити різних суспільних верств того часу.
Велике значення в давньоримській культурі мало право, вивчення, коментування і розробка якого вважалися справою, гідною всілякої поваги. Добра юридична освіта, здобута в спеціальних школах, могла відкрити шлях до вищих верств суспільства людям, які за походженням до них не належали. Найвідомішим прикладом цього може служити життя Цицерона.
Повага римлян до цих законів почасти зумовлювалася їх загальним консерватизмом, культом «звичаїв» предків» почасти тією обставиною, що деякі закони римської общини, на базі яких вони складалися, за всіх модифікацій продовжували жити до повного розкладу античного світу та його культури. Закони ХІІ таблиць містили й ряд елементів повсякденного звичайного права, властивого іншим стадіально близьким народам. Одночасно вони відрізнялися рядом специфічних для римської цивільної общини рис, що зберегли своє значення на всіх стадіях еволюції римського права. Насамперед, це положення стосовно аграрних відносин, згідно а якими цивільна община залишалася верховним власником землі й контролювала порядкування нею. Показове також право придбання землі внаслідок двохрічного користування нею, яке діяло протягом всієї римської історії. Володіти землею на території Риму міг тільки римський громадянин, звідси формула «моє за квіритським правом» і нерозривний зв'язок громадянства і землевласни-цтва.
Турботи общини про добрий обробіток з.емлі відображувалися й в основному устрої римської, рйдинй, що, за словами самих римлян, не мала аналогії В жодного іншого народу. її особливість, як відомо, полягала у виключному праві батька на всі ресурси, які належали родині: нерухоме і рухоме майно; люди, іцо перебували під його владою — жінки, сини та їхні жінки з" дітьми, раби. Він міг розпоряджатися їх робочою силою, здати їх в найм, продати, покарати аж до страти, хоча в таких випадках звичай вимагав сімейного суда. Вважається, що така влада батька над усіма ресурсами родини забезпечувала найбільш ефективний обробіток землі у важких для землеробства умовах Стародавнього Риму.
Ряд положень закону XII таблиць стосується прав римських громадян. У першу чергу це статті, згіднб і ЯКИМИ остання постанова народу є обов'язковим зако* ном, а також закон, що забороняв страчувати римського Рромадяиина без санкції вищої законодавчої та судової
інстанції. До них належить і заборона наділяти будь-якими привілеями окремих осіб. Таким чином утверджувалася рівність громадян перед законом і виключалася поширена в інших ранніх суспільствах можливість надавати право управління певною територією, збору податей з населення тощо особі, яка не належала до числа обраних магістратом. Контроль над усією територією Риму та його населенням здійснювався тільки колективом громадян. Можливо, з цим пов'язаний і закон, який карав смертною карою особу, яка була автором пісні, ганебної для будь-якого громадянина.
За Законами XII таблиць каралися смертю й інші злочини; нічна крадіжка чужого врожаю, за що винуватець розпинався на дереві та обрікався Церері; підпал будови або зібраного зерна, що лежить біля домівки,— за це винуватця заковували, били й спалювали. До смертної кари засуджувалися також грабіжник, спійманий вночі на місці, злочину, спійманий вдень злодій, який захищався зброєю, причому дозволяли їх убивати безкарно. З Тарпейської скелі скидали лжесвідка, страчувався суддя чи арбітр, викриті в підкупі, людина, що підняла ворогів проти Риму чи зрадила ворогам громадянина Риму. За свідчення Августіна, Закони XII таблиць передбачали, окрім страти й штрафів, ще й кайдани, порку, таліон, безчестя, вигнання та рабство.
В міру поглиблення класових протиріч все суворішими ставали покарання римських громадян, причому їх рівність перед законом зникала у зв'язку з соціальною диференцією, про що свідчать жорстокі покарання за законами, виданими Августом та його наступниками. Су перестає бути привселюдним видовищем, процеси за едк новладдя втратили політичну значущість, відповідно зменшилася роль емоцій і зросло значення всебічного й витонченого знання права, уміння його тлумачити й відносити до конкретного випадку. Між тим право все більше ускладнювалося. Це призводило до його систематизації, яку засвідчили «Інституції» Гая. Слід відзначити і відому двоїстість юристів часів Імперії у ставленні до давнього права: з одного боку, воно визнавалося непорушною основою, з іншого — нові течії прокладали собі шляхи. В цей же період остаточно складається і відомий принцип «презумпції невинуватості», за яким якщо з тієї чи іншої причини питання про статус людини або право раба на свободу доходить до суду і виявляється сумнівним, їх слід вирішувати на користь свободи. Римська наука не була панівною силою в суспільстві завдяки особливостям римської культури. Не було й соціального інституту вчених або груп вузьких спеціалістів, подібно до сучасних.
Автори римської імперії розрізняли умоглядні (теоретичні) та емпіричні (практичні) науки, сюди ж відносили й мистецтва (науки), що задовольняли потреби розкошу. Практичні науки були ближче до дійсності й диктувалися необхідністю. До них належали медицина, землеробство, будівництво та військова справа, мистецтво мореплавання, право та інші життєво важливі галузі знань. Заняття цими науками традиційно вважалися гідними «благородної» людини ґі містили знання граматики, риторики, діалектики, арифметики, астрономії, геометрії та музики. Ці дисципліни входили до числа необхідних в системі грецької освіти та виховання, а також були основою всілякого практичного знання протягом усієї античної історії.
Умоглядні (теоретичні) науки безпосередньо з прак-Атикою не пов'язані (ще 'Арістотель ставив їх над усіма іншими). Найголовніша з них'—філософія, що ділиться г на фізику, етику та логіку і являє собою метод філософського викладання. Фізика займається питаннями будови універсума і законами природи, етика розглядає зв'язки людини з суспільством та її місце в космічному цілому, її положення в світовому і соціальному устрої. В римській філософії були всі основні школи античності— платонізм, стоїцизм, піфагореїзм, скептицизм, епікуреїзм та ін., що дозволяло древнім римлянам визначати й осмислювати своє місцезнаходження й положення в світі.
Своєрідність римської науки пов'язана й з загальним світоглядом, в якому переплітаються грецька, елліністична і чисто римська традиції, що відбивалися 6 уявленні про наукове пізнання. Вже в часи Республіки римська Культура стає двомовною, вищі римські родини говорять і читають двома мовами (по-грецьки). До того ж римська наука була й різнонаправленою: тоном, та латиною За« вдяки Діяльності вчених-філологів латинська мова виробляв категоріальний апарат, здатний передавати всі тонкощі та складності елліністичної культури й наукової традиції, Тому й наука в Римській імперії стала вже різномовною (Апулей писав латиною, а Марк Аврелій або Еліан — по-грецьки). До того ж римська наука бул; й різнонаправленою: теоретична спадщина є привіле-іноземців, тоді як люди практичних знань (Вітру., Целье Фронтів) прагнули використати досягнення . кі8 на славу Риму. А нагромаджений запас практи . знань з досвіду — римське цивільне будівництво, риме, санітарія, гігієна тощо були гордістю Риму.
Власне обличчя має й римське мистецтво, яке ви ло із змішання місцевих традицій (в основному етруо мистецтва з грецьким впливом. На римське мистецтво мали вплив і різні народи — германці, галли, кельти та ін., які входили до складу багатонаціональної Римської імперії. Але всі ці впливи не порушують основних особливостей римського мистецтва. Його художня форма була результатом специфічних для Риму ідеологічних передумов. Римське мистецтво — продовження грецького, і-завдяки глибокій пошані римлян до грецького w цтва в римських копіях збереглася більша частина в" рів грецької класики.
Від етрусків римське мистецтво одержало свою основну спадщину. Римська архітектура багато взяла у етрусків — круглу форму плану і арак, що була характерною для міських воріт етрусків. Арку римляни перетворили в тріумфальний портал, через який проходив переможець. Така форма, як конструкція склепіння, збереглася і в новій європейській архітектурі.
Будувалися форуми, бані, амфітеатри, палаци, храми, кріпосні стіни й т. д., що й сьогодні вражають своєю монументальністю, продуманістю і красою архітектурних форм. В області скульптури римляни також наслідувачі етрусків. Вони запозичають звичай створювати надгробні маски і портрети на саркофагах померлих, і з цих надгробних масок широко розвинувся римський портрет на основі реалістичного відображення дійсності. Римський скульптор не створював ідеалізоване зображення в портреті, а зображував конкретних осіб з підкресленням портретної схожості. Римська скульптура, на відміну від грецької, не створювала й узагальнюючих образів атлетів. Взагалі оголене тіло рідко зустрічається в ній. Римська монументальна скульптура створює статуї, одягнені в тогу і зайняті своєю роботою.
Живописне римське мистецтво також має значні успіхи. Створюється оригінальний живопис, відмінний від грецького. Римський живописець насамперед прагне відобразити оточуючу природу і розмістити постаті в просторі. Він не досягає реалістичного відображення дійсності, але створює певні ілюзії її, підкреслює внутрішній остір лінеарно, хоча й без досягнення перспективи (яка івиться значно пізніше). Все це дає римському живо до певні переваги перед грецьким. Прекрасна і рим-поезія, золотий вік якої настав в епоху Августа. чим із відомих поетів є Вергілій Марон, який створив ми «Георгики», «Енеїду», «Пісні пастухів». В творчо-Горація Флакка латинська поезія досягла свого най-лхого за формою розвитку. Він взяв за взірець гре-'цьких ліричних поетів, особливо Алкея, створив декілька од. В них Горацій Флакк прославляв особистість і діяльність Августа, римську зброю, а також радощі кохання та дружби і спостережливе тихе життя поета-філо-софа. Видатним поетом золотого віку був Овідій Назон, який писав численні вірші про кохання. Своєрідною інструкцією закоханим про те, як домогтися любові, є його і «Мистецтво кохання», яка викликала гнів Августа, ий угледів у віршах Овідія пародію на своє законодавство про зміцнення сімейного життя римського нобілітету і вислав поета за межі імперії.
І надалі римська поезія та проза. Ювенала, Апулея, Сенеки та інших стають все поширенішими. Слід підкреслити прагматичний характер усього римського мистецтва, метою якого було зміцнення існуючого порядку. В Стародавньому Римі здійснювалися програми засобів сового впливу, вони коштували дорого, однак інформаційний ефект був величезний. До них належали гладіаторські бої та «бойові» програми. «Іноді арену заповнювали водою, перетворюючи її таким чином в навма-хію: у воду напускали риб та різних морських чудовиськ; тут же влаштовували морські битви, наприклад, Сала-мінську між афінянами та персами, або бій корінф'ян з корцирянами. В 46 р. до н. є. влаштовано було битву "між сірійським та єгипетським флотом на озері, яке Цезар навмисне звелів викопати на Марсовому полі; в битві брали участь 2000 гребців і 1000 матрбсів. Подібна битва була влаштована Августом у 2 р. н. е на штучному озері по той бік Тибру. Число учасників досягалб 3000. Але всі ці ігри затьмарила велика морська битве, була влаштована за царювання Клавдія на Фуцинському озері. Тут один проти одного виступали два флота — сіцілійський та родосський, причому з обох сторін би нося 19000 чоловік» (П. Про).
Принцип «Хліба та видовищ», що характерний для образу життя Древнього Риму, мав світоглядницьке значення й ніс аудиторії морально-політичну інформацію. Видовища служили досить ефективним засобом зміцнення влади, чи то в республіканському, чи в імператорському Римі. Збереглося оповідання про те, що одного разу Август докоряв міму Піладу за його суперництво з партнером, на що Пілад відповів: «Це тобі вигідно, Цезар, що народ зайнятий нами». Видовища переслідували певну ціль — дати думкам натовпу визначений напрямок на користь існуючого режиму. Це досягалося пишнотою і розкошем урочистостей, видовищ та будов, що впливали на уяву і фантазію народних мас.
Дослідження різних сторін римського способу життя знаходять в ньому універсальну тенденцію історії культури. Принципи дизайну в галузі художнього конструювання, категорії теоретичної думки і образ соціальної дійсності, що відклався в народній свідомості, виявляють в Стародавньому Римі певну ізоморфність їх об'єднує загальне уявлення про мінливість поверхні буття, яка демонструє його постійну основу — напівпоняття-напівоб-раз, котре, однак, мало безперечні підстави.в об'єктивній дійсності і реалізувалося в ній. Це те, що можна назвати внутрішньою формою культури. Діалектика зовні — минущого та внутрішнє — що перебуває, походила з об'єктивного характеру римського життя. Пригадаємо: «античний світ» складався, по суті, з бідних націй (Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 26. Ч. II. С 587), і його основна форма, а саме місто-держава, або поліс, відповідала вельми обмеженому рівню суспільного багатства. Значний історичний розвиток не міг вміститися в таку суспільну форму, розкладав її, втягував періодично в найлютіші кризи, породжував війни, викликав до життя патріотизм або лиходійство, самовідданість або жадобу, подвиги або злочини. Але обмеженість виробничих сил суспільства і характер полісу, що їй відповідав, визначалися природою античного світу, його місцем в історії людства, і тому поліс вічно гинув і вічно відроджувався з тими ж незмінними якостями. Легіонер, котрий відкрокував тисячі миль, побачив десятки міст та країн, награбував купу золота, домагався від полководця того ж самого: демобілізуватися, поки живий, одержати наділ, осісти на
землі, влитися в місцеву общину, зажити так, як жили прадіди. І які б країни не підкорювала армія імператорів, демобілізовані ветерани засновували свої міста завжди однакові — в Африці чи Британії, з однаковими магістралями північ — південь та схід — захід, з однаковими форумами, храмами і базилікою, з однаковою системою управління, що копіювала єдиний для всіх, непідвладний часу еталон — систему управління міста Риму. За миготінням перемін дійсно відчувалися глибинні й незворушні пласти буття. Зрозуміло, що хоча Рим перетворився з невеликого міста-держави на гігантську імперію, його народ зберіг старі церемонії та звичаї майже незмінними,
У світлі цього не викликає подиву те масове роздратування, котре викликала епатуюча демонстрація багатства, що полягала в використанні деякими римлянами яектик (носилок). Воно грунтується не стільки на політиці чи ідеології, скільки на тих потаємних, але незаперечно живих прошарках суспільної свідомості, де віковічний та поверхово зжитий історичний досвід народу відлився у форми повсякденної поведінки, в несвідомі смаки і антипатії, традиції побуту. В кінці Республіки та в І ст. н. є. в Римі знаходилися у вжитку фантастичні суми грошей. Імператор Вітеллій протягом року проїв 900 млн сестерціїв, тимчасовик Нерона та Клавдіїв Вібій Крісп був багатшим імператора Августа, гроші були його головною життєвою цінністю. Але загальне уявлення про моральне і належне, як і раніше, коренилося в натурально общинних формах життя, і багатство було жаданим, але в той же час і якимось нечистим, ганебним. Дружина Августа Лівія сама пряла вовну в атрії імператорського палацу, принцепси проводили закони проти розкошу, Веспасіан заощаджував по копійці, Пліній славив бережливість, і вісім сірійців — лектикаріїв, з котрих кожний був вартий не менше півмільйона сестерціїв, зневажали закладені в прачаси, але зрозумілі кожному уявлення про гідне і допустиме. Справа не лише в багатстві. Вільно народжений римський громадянин проводив більшу частину свого часу в натовпі, що заповнював форум, базиліки, терми, або в амфітеатрі чи циркові, збігався на релігійну церемонію, розміщувався за столами під час колективної трапези. Таке перебування в натовпі не було зовнішньою і вимушеною незручністю, напроти, воно відчувалося як цінність, як джерело гострої колективної позитивної емоції, бо гальванізувало чуття общинної солідарності та рівності, яке майже щезло з реальних суспільних відносин, зневажалося повсякденно й повсякчасно, але гніздилося в самому корені римського життя, вперто не щезало і тим більш владно вимагало компенсаторного задоволення.
Повсякденна життєва необхідність відчувалася як негожість, як те, що протирічило невиразній, порушуваній, але всюдисущій і ясній нормі — «звичаям предків», і це постійне зіставлення даного, безпосередньо зримого повсякденного буття з віддаленою, але незаперечною парадигмою древніх санкцій та обмежень, доброчес" стей та заборон є однією з найяскравіших і специфіч. рис римської культури. Життя й розвиток, співвіднесені з архаїчною нормою, або передбачали постійне її порушення і тому несли в собі щось кризисне та аморальне. або вимагали зовнішньої відповідності їй всупереч природному ходові дійсності і містили щось хитре та лицемірне. Це була лише універсальна тенденція, що пояснює багато що і в римській історії, і в римській культурі.
Наприкінці V ст. Давній Рим як світова імперія перестав існувати, однак його культурна спадщина не загинула. Сьогодні вона є суттєвим інгредієнтом західадї культури. Римська культурна спадщина надала форму і була втілена в мислення, мови та установи західного світу. Певний вплив стародавньої римської культури відчувається як в класичній архітектурі громадських споруд, так і в науковій номенклатурі, сконструйованій іг коренів латинської мови, однак деякі її елементи важке виділити, настільки міцно вони ввійшли до плоті й кргаі повсякденної культури, мистецтва і літератури. Ми вже не говоримо про принципи класичного римського права, що полягають в основі правових систем багатьох захід-: них держав і католицької церкви, побудованої на основі римської адміністративної системи.
До наших днів поширена думка про те, що давньоримська культура не самобутня, бо римляни намагалися наслідувати недосяжним зразкам класичної грецької культури, переймаючи від них майже усе і практично не створюючи нічого власного. Однак новітні дослідження твердять про самобутність культури Стародавнього Риму оскільки вона являє собою певну єдність, що виникла внаслідок сполучення оригінального із запозиченими культурними іноваціями. Не слід забувати того суттєвого моменту, що давньоримська і давньогрецька культури формувалися й розвивалися на базі античної громадської общини. Весь стрій її визначав шкалу основних цінностей, якими так чи інакше керувалися всі її співгромадяни. До таких цінностей належали: ідея значущості та одвічної єдності громадянської общини за нерозривного зв'язку блага індивіда з благом усього колективу; ідея верховної влади народу; ідея найтіснішого зв'язку громадянської общини з її богами і героями, які піклуються про її благо. Таке сприйняття божества і в Греції, і в Римі відкривало простір вільним пошукам в галузі філософії, науки та мистецтва і в самій релігії, не пов'язаним догмами і канонами. Мала велике значення і відсутність касти жерців.
Необхідно відзначити й те, що політичне життя як грецьких полісів, так і Риму, боротьба лідерів різних напрямків, що прагнули заручитися підтримкою народних зборів, відкриті судові процеси, які відіграли неабияку роль в політиці та приваблювали безліч слухачів, стимулювали розвиток ораторського мистецтва, уміння переконувати, сприяли витонченості логічної аргументації, визначали методи філософії та науки. Східність багатьох рис базису створювала сприятливі умови для взаємодії культур і насамперед для впливу грецької культури на римську.
Але схожість ніяк не означає тотожності — Рим надто відрізнявся від грецького і насампер-ед афінського полісу. Від початку свого існування Рим вів постійні війни зі своїми сусідами, що визначило в значній мірі і його організацію, і весь лад життя, і історію. Якщо греки створювали міфи про богів і напівбогів, то для римлян в центрі їх міфології був сам Рим, його героїчний непереможний народ, ті, хто боровся й загинув за його велич. Боги, за переконанням римлян, лише допомагали їм перемагати, виказуючи тим свою особливу прихильність до римського народу. Залізна військова дисципліна вимагала воїнських чеснот — мужності, вірності, стійкості, суворої незламності, гордої гідності. Такі чесноти потрібні були не тільки для війни, а й для мирного життя, виконання обов'язку доброго громадянина. Свої особливості були й у стосунках патриціїв і плебеїв: першорядного значення набувала боротьба за різні закони, які виривалися плебеями у супротивників, що й зумовило особливу роль права в житті суспільства.
Обидві сторони використовували в своїх інтересах релігію, спершу дуже близьку до права. Міцний зв'язок релігії з правом, політичною боротьбою, з одного боку, підвищував її значення в суспільстві, а з іншого — сприяв її формалізації, деталізації різноманітних засобів спілкування з богами, сприйняттю їх волі. Це виключало «політ» фантазії й власну ініціативу» в релігійній сфері, яка не стала джерелом поетичної творчості. Згадані відмінності багато в чому визначили шляхи засвоєння римлянами грецької культури.
Не дивно, що ми зустрічаємося тут з цікавим феноменом— якщо грецькі мистецтво і література благополучно були «пересаджені» до римського грунту, то грецька математика j логіка на ньому не прижилися. Логіка перестала бути моментом наукового пошуку, логічні знання античності ніби «всихали» в силу інтелектуального рівня споживачів римської культури, а також її практичності та тверезості. Через це сталося збіднення логічних традицій, для ранніх латинських перекладів характерні поверховість і плутанина й термінології. Все це пояснюється специфікою римської культури: сила, а не витонченість, могутність, а не бистрота, масивність, а не краса, утилітарність, а не грація в повсякденному житті, факт, а не уява домінують в мистецтві: нещадно реалістичний портрет у живопису, велична скульптура з характерними для неї рисами. «Сила, убрана у велич»,— ось римський ідеал, що блокував розвиток логіки і математики.
Протягом століть Стародавній Рим здійснив еволюцію від полісу до імперії, від громадянина до підданого s його сильним почуттям порядку. Для громадянина характерні були безпосередні зв'язки в системі «община — Громадянин», тобто зв'язки співучасті. Вельми велике 8начення мала та обставина, що в Римі була рівність громадян, що означало юридичну відповідальність перед законом, але не було рівності в політичній і соціальній сферах. Певну роль тут відігравав ценз — розмір, кількість майна і походження людини. Це й визначало місце Громадянина в соціальній ієрархії, його права і обов'яз-Йи. Так, народні збори були вищим законодавчим і виборчим органом, але прості люди не могли розраховувати на високі посади, які були доступні тільки особам з високим цензом. Найповнішу, хоча й прикрашену його характеристику дав історик Полібій. Він підкреслював досконалість політичного устрою Риму, його «змішаний устрій», що містив елементи монархії (влада консулів) аристократії (авторитет сенату) і демократії (право народних зборів ухвалювати закони, вирішувати питання війни і миру, обирати магістрати, карати чи дарувати почесті в нагороду за доблесті). Взаємоконтроль усіх цих інститутів, узгодженість їх ідей, залежність одне від одного надавали всьому устрою виключну міцність, здатність завойовувати народи і правити ними. Завдяки цьому й виникла світова римська імперія.
Ця держава увібрала в себе численні культури і технічні досягнення підкорених народів, асимілювала, зберегла і надала їм статусу універсальності. Хоча Рим вимагав від індивіда згідно з древніми традиціями абсолютної соціальної дисципліни, він не намагався знищити індивідуальну оригінальність, а навпаки, стимулював і схвалював будь-яку ініціативу в інтересах імперії. Всі піддані імперії залежали тільки від імператора, котрий був верховним власником землі, джерелом права і верховною апеляційною інстанцією, чим і підмінив римський народ. На відміну від громадянина для підданого визначальними стали зв'язки в системі «імперія — підданий», тобто зв'язки підлеглості. Цей перехід від громадянина до підданого зумовив і відповідну еволюцію системи цінностей, в якій відбулася своєрідна мішанина одвічних римських цінностей з новими, орієнтованими на психологію підданого.
Одночасно із соціальною історією Древнього Риму відбувалася еволюція його релігії від прадавньої общинної релігії, в якій не було антропоморфних богів (їх уявляли у вигляді невизначених сил), до християнства. Всі дослідження римської релігії відзначають, що введення культу Капітолійської троїці (Юпітера, Марса і Квіріна, які вже мали індивідуальність і властиві їм функції), а також спорудження Капітолійського храму були зумовлені консолідацією Риму як міста з політикою царів етруської династії, як і спорудження храму Діани на Авентині та Юпітера Латиаріса. Зведення їх було продиктоване переходом Риму до гегемонії в латинському союзі. Відіграло неабияку роль і те, що тріада Лібера, Лібери і Церери була плебейською, а культ Діоскурів —і вершницьким. Крім того, в епоху Республіки та імперії, не дивлячись на реформи Авгусіа та імператорський культ, римська релігія все більше втрачає вплив на розум і душу людей, а вони в пошуках нових форм спілкування з божеством та безсмертя душі все більше звертаються до східних культів, містерій, одкровень, астрології, магії та філософії, яка на той час зблизилася з релігією, що імператори намагалися вплинути на своїл-j підданих і перетворити свою владу на теократичну. Таким чином, існує залежність між розвитком соціальних структур Стародавнього Риму і змінами в релігії; сфері, статус якої був досить високим.
Суттєво, що з частковим розкладом сільських общин і поступовим роззосередженням міських громадянських общин в імперії, з встановленням обов'язкового імператорського культу і поглибленням соціальної нерівності різні суспільні прошарки в пошуках відповіді на питання, що стояли перед нимн, різними шляхами приходять де пошуків єдиного, верховного, спільного для всього людства бога. І цей бог, а не санкція будь-якого більш чи менш вузького колективу, стає джерелом моральних норм, гарантом правильного, а тому й щасливого життя на землі та насолоди після смерті. Це ще не було монотеїзмом, бо між верховним богом і людиною знаходилася ціла ієрархія посередників, які ототожнювались з традиційними богами. Останні не заперечувалися й тими, хто шанував ближчих до людини богів (Сильвана, Геракла, Діоніса). Не було в цих релігіях будь-якої обов'язкової догми і відповідно поняття єресі. Але вони підготували перемогу світової релігії — християнства, яке найповніше відповідало на запити різних суспільних верств того часу.
Повага римлян до цих законів почасти зумовлювалася їх загальним консерватизмом, культом «звичаїв» предків» почасти тією обставиною, що деякі закони римської общини, на базі яких вони складалися, за всіх модифікацій продовжували жити до повного розкладу античного світу та його культури. Закони ХІІ таблиць містили й ряд елементів повсякденного звичайного права, властивого іншим стадіально близьким народам. Одночасно вони відрізнялися рядом специфічних для римської цивільної общини рис, що зберегли своє значення на всіх стадіях еволюції римського права. Насамперед, це положення стосовно аграрних відносин, згідно а якими цивільна община залишалася верховним власником землі й контролювала порядкування нею. Показове також право придбання землі внаслідок двохрічного користування нею, яке діяло протягом всієї римської історії. Володіти землею на території Риму міг тільки римський громадянин, звідси формула «моє за квіритським правом» і нерозривний зв'язок громадянства і землевласни-цтва.
Турботи общини про добрий обробіток з.емлі відображувалися й в основному устрої римської, рйдинй, що, за словами самих римлян, не мала аналогії В жодного іншого народу. її особливість, як відомо, полягала у виключному праві батька на всі ресурси, які належали родині: нерухоме і рухоме майно; люди, іцо перебували під його владою — жінки, сини та їхні жінки з" дітьми, раби. Він міг розпоряджатися їх робочою силою, здати їх в найм, продати, покарати аж до страти, хоча в таких випадках звичай вимагав сімейного суда. Вважається, що така влада батька над усіма ресурсами родини забезпечувала найбільш ефективний обробіток землі у важких для землеробства умовах Стародавнього Риму.
Ряд положень закону XII таблиць стосується прав римських громадян. У першу чергу це статті, згіднб і ЯКИМИ остання постанова народу є обов'язковим зако* ном, а також закон, що забороняв страчувати римського Рромадяиина без санкції вищої законодавчої та судової
інстанції. До них належить і заборона наділяти будь-якими привілеями окремих осіб. Таким чином утверджувалася рівність громадян перед законом і виключалася поширена в інших ранніх суспільствах можливість надавати право управління певною територією, збору податей з населення тощо особі, яка не належала до числа обраних магістратом. Контроль над усією територією Риму та його населенням здійснювався тільки колективом громадян. Можливо, з цим пов'язаний і закон, який карав смертною карою особу, яка була автором пісні, ганебної для будь-якого громадянина.
За Законами XII таблиць каралися смертю й інші злочини; нічна крадіжка чужого врожаю, за що винуватець розпинався на дереві та обрікався Церері; підпал будови або зібраного зерна, що лежить біля домівки,— за це винуватця заковували, били й спалювали. До смертної кари засуджувалися також грабіжник, спійманий вночі на місці, злочину, спійманий вдень злодій, який захищався зброєю, причому дозволяли їх убивати безкарно. З Тарпейської скелі скидали лжесвідка, страчувався суддя чи арбітр, викриті в підкупі, людина, що підняла ворогів проти Риму чи зрадила ворогам громадянина Риму. За свідчення Августіна, Закони XII таблиць передбачали, окрім страти й штрафів, ще й кайдани, порку, таліон, безчестя, вигнання та рабство.
В міру поглиблення класових протиріч все суворішими ставали покарання римських громадян, причому їх рівність перед законом зникала у зв'язку з соціальною диференцією, про що свідчать жорстокі покарання за законами, виданими Августом та його наступниками. Су перестає бути привселюдним видовищем, процеси за едк новладдя втратили політичну значущість, відповідно зменшилася роль емоцій і зросло значення всебічного й витонченого знання права, уміння його тлумачити й відносити до конкретного випадку. Між тим право все більше ускладнювалося. Це призводило до його систематизації, яку засвідчили «Інституції» Гая. Слід відзначити і відому двоїстість юристів часів Імперії у ставленні до давнього права: з одного боку, воно визнавалося непорушною основою, з іншого — нові течії прокладали собі шляхи. В цей же період остаточно складається і відомий принцип «презумпції невинуватості», за яким якщо з тієї чи іншої причини питання про статус людини або право раба на свободу доходить до суду і виявляється сумнівним, їх слід вирішувати на користь свободи. Римська наука не була панівною силою в суспільстві завдяки особливостям римської культури. Не було й соціального інституту вчених або груп вузьких спеціалістів, подібно до сучасних.
Автори римської імперії розрізняли умоглядні (теоретичні) та емпіричні (практичні) науки, сюди ж відносили й мистецтва (науки), що задовольняли потреби розкошу. Практичні науки були ближче до дійсності й диктувалися необхідністю. До них належали медицина, землеробство, будівництво та військова справа, мистецтво мореплавання, право та інші життєво важливі галузі знань. Заняття цими науками традиційно вважалися гідними «благородної» людини ґі містили знання граматики, риторики, діалектики, арифметики, астрономії, геометрії та музики. Ці дисципліни входили до числа необхідних в системі грецької освіти та виховання, а також були основою всілякого практичного знання протягом усієї античної історії.
Умоглядні (теоретичні) науки безпосередньо з прак-Атикою не пов'язані (ще 'Арістотель ставив їх над усіма іншими). Найголовніша з них'—філософія, що ділиться г на фізику, етику та логіку і являє собою метод філософського викладання. Фізика займається питаннями будови універсума і законами природи, етика розглядає зв'язки людини з суспільством та її місце в космічному цілому, її положення в світовому і соціальному устрої. В римській філософії були всі основні школи античності— платонізм, стоїцизм, піфагореїзм, скептицизм, епікуреїзм та ін., що дозволяло древнім римлянам визначати й осмислювати своє місцезнаходження й положення в світі.
Своєрідність римської науки пов'язана й з загальним світоглядом, в якому переплітаються грецька, елліністична і чисто римська традиції, що відбивалися 6 уявленні про наукове пізнання. Вже в часи Республіки римська Культура стає двомовною, вищі римські родини говорять і читають двома мовами (по-грецьки). До того ж римська наука була й різнонаправленою: тоном, та латиною За« вдяки Діяльності вчених-філологів латинська мова виробляв категоріальний апарат, здатний передавати всі тонкощі та складності елліністичної культури й наукової традиції, Тому й наука в Римській імперії стала вже різномовною (Апулей писав латиною, а Марк Аврелій або Еліан — по-грецьки). До того ж римська наука бул; й різнонаправленою: теоретична спадщина є привіле-іноземців, тоді як люди практичних знань (Вітру., Целье Фронтів) прагнули використати досягнення . кі8 на славу Риму. А нагромаджений запас практи . знань з досвіду — римське цивільне будівництво, риме, санітарія, гігієна тощо були гордістю Риму.
Власне обличчя має й римське мистецтво, яке ви ло із змішання місцевих традицій (в основному етруо мистецтва з грецьким впливом. На римське мистецтво мали вплив і різні народи — германці, галли, кельти та ін., які входили до складу багатонаціональної Римської імперії. Але всі ці впливи не порушують основних особливостей римського мистецтва. Його художня форма була результатом специфічних для Риму ідеологічних передумов. Римське мистецтво — продовження грецького, і-завдяки глибокій пошані римлян до грецького w цтва в римських копіях збереглася більша частина в" рів грецької класики.
Від етрусків римське мистецтво одержало свою основну спадщину. Римська архітектура багато взяла у етрусків — круглу форму плану і арак, що була характерною для міських воріт етрусків. Арку римляни перетворили в тріумфальний портал, через який проходив переможець. Така форма, як конструкція склепіння, збереглася і в новій європейській архітектурі.
Будувалися форуми, бані, амфітеатри, палаци, храми, кріпосні стіни й т. д., що й сьогодні вражають своєю монументальністю, продуманістю і красою архітектурних форм. В області скульптури римляни також наслідувачі етрусків. Вони запозичають звичай створювати надгробні маски і портрети на саркофагах померлих, і з цих надгробних масок широко розвинувся римський портрет на основі реалістичного відображення дійсності. Римський скульптор не створював ідеалізоване зображення в портреті, а зображував конкретних осіб з підкресленням портретної схожості. Римська скульптура, на відміну від грецької, не створювала й узагальнюючих образів атлетів. Взагалі оголене тіло рідко зустрічається в ній. Римська монументальна скульптура створює статуї, одягнені в тогу і зайняті своєю роботою.
Живописне римське мистецтво також має значні успіхи. Створюється оригінальний живопис, відмінний від грецького. Римський живописець насамперед прагне відобразити оточуючу природу і розмістити постаті в просторі. Він не досягає реалістичного відображення дійсності, але створює певні ілюзії її, підкреслює внутрішній остір лінеарно, хоча й без досягнення перспективи (яка івиться значно пізніше). Все це дає римському живо до певні переваги перед грецьким. Прекрасна і рим-поезія, золотий вік якої настав в епоху Августа. чим із відомих поетів є Вергілій Марон, який створив ми «Георгики», «Енеїду», «Пісні пастухів». В творчо-Горація Флакка латинська поезія досягла свого най-лхого за формою розвитку. Він взяв за взірець гре-'цьких ліричних поетів, особливо Алкея, створив декілька од. В них Горацій Флакк прославляв особистість і діяльність Августа, римську зброю, а також радощі кохання та дружби і спостережливе тихе життя поета-філо-софа. Видатним поетом золотого віку був Овідій Назон, який писав численні вірші про кохання. Своєрідною інструкцією закоханим про те, як домогтися любові, є його і «Мистецтво кохання», яка викликала гнів Августа, ий угледів у віршах Овідія пародію на своє законодавство про зміцнення сімейного життя римського нобілітету і вислав поета за межі імперії.
І надалі римська поезія та проза. Ювенала, Апулея, Сенеки та інших стають все поширенішими. Слід підкреслити прагматичний характер усього римського мистецтва, метою якого було зміцнення існуючого порядку. В Стародавньому Римі здійснювалися програми засобів сового впливу, вони коштували дорого, однак інформаційний ефект був величезний. До них належали гладіаторські бої та «бойові» програми. «Іноді арену заповнювали водою, перетворюючи її таким чином в навма-хію: у воду напускали риб та різних морських чудовиськ; тут же влаштовували морські битви, наприклад, Сала-мінську між афінянами та персами, або бій корінф'ян з корцирянами. В 46 р. до н. є. влаштовано було битву "між сірійським та єгипетським флотом на озері, яке Цезар навмисне звелів викопати на Марсовому полі; в битві брали участь 2000 гребців і 1000 матрбсів. Подібна битва була влаштована Августом у 2 р. н. е на штучному озері по той бік Тибру. Число учасників досягалб 3000. Але всі ці ігри затьмарила велика морська битве, була влаштована за царювання Клавдія на Фуцинському озері. Тут один проти одного виступали два флота — сіцілійський та родосський, причому з обох сторін би нося 19000 чоловік» (П. Про).
Дослідження різних сторін римського способу життя знаходять в ньому універсальну тенденцію історії культури. Принципи дизайну в галузі художнього конструювання, категорії теоретичної думки і образ соціальної дійсності, що відклався в народній свідомості, виявляють в Стародавньому Римі певну ізоморфність їх об'єднує загальне уявлення про мінливість поверхні буття, яка демонструє його постійну основу — напівпоняття-напівоб-раз, котре, однак, мало безперечні підстави.в об'єктивній дійсності і реалізувалося в ній. Це те, що можна назвати внутрішньою формою культури. Діалектика зовні — минущого та внутрішнє — що перебуває, походила з об'єктивного характеру римського життя. Пригадаємо: «античний світ» складався, по суті, з бідних націй (Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 26. Ч. II. С 587), і його основна форма, а саме місто-держава, або поліс, відповідала вельми обмеженому рівню суспільного багатства. Значний історичний розвиток не міг вміститися в таку суспільну форму, розкладав її, втягував періодично в найлютіші кризи, породжував війни, викликав до життя патріотизм або лиходійство, самовідданість або жадобу, подвиги або злочини. Але обмеженість виробничих сил суспільства і характер полісу, що їй відповідав, визначалися природою античного світу, його місцем в історії людства, і тому поліс вічно гинув і вічно відроджувався з тими ж незмінними якостями. Легіонер, котрий відкрокував тисячі миль, побачив десятки міст та країн, награбував купу золота, домагався від полководця того ж самого: демобілізуватися, поки живий, одержати наділ, осісти на
землі, влитися в місцеву общину, зажити так, як жили прадіди. І які б країни не підкорювала армія імператорів, демобілізовані ветерани засновували свої міста завжди однакові — в Африці чи Британії, з однаковими магістралями північ — південь та схід — захід, з однаковими форумами, храмами і базилікою, з однаковою системою управління, що копіювала єдиний для всіх, непідвладний часу еталон — систему управління міста Риму. За миготінням перемін дійсно відчувалися глибинні й незворушні пласти буття. Зрозуміло, що хоча Рим перетворився з невеликого міста-держави на гігантську імперію, його народ зберіг старі церемонії та звичаї майже незмінними,
У світлі цього не викликає подиву те масове роздратування, котре викликала епатуюча демонстрація багатства, що полягала в використанні деякими римлянами яектик (носилок). Воно грунтується не стільки на політиці чи ідеології, скільки на тих потаємних, але незаперечно живих прошарках суспільної свідомості, де віковічний та поверхово зжитий історичний досвід народу відлився у форми повсякденної поведінки, в несвідомі смаки і антипатії, традиції побуту. В кінці Республіки та в І ст. н. є. в Римі знаходилися у вжитку фантастичні суми грошей. Імператор Вітеллій протягом року проїв 900 млн сестерціїв, тимчасовик Нерона та Клавдіїв Вібій Крісп був багатшим імператора Августа, гроші були його головною життєвою цінністю. Але загальне уявлення про моральне і належне, як і раніше, коренилося в натурально общинних формах життя, і багатство було жаданим, але в той же час і якимось нечистим, ганебним. Дружина Августа Лівія сама пряла вовну в атрії імператорського палацу, принцепси проводили закони проти розкошу, Веспасіан заощаджував по копійці, Пліній славив бережливість, і вісім сірійців — лектикаріїв, з котрих кожний був вартий не менше півмільйона сестерціїв, зневажали закладені в прачаси, але зрозумілі кожному уявлення про гідне і допустиме. Справа не лише в багатстві. Вільно народжений римський громадянин проводив більшу частину свого часу в натовпі, що заповнював форум, базиліки, терми, або в амфітеатрі чи циркові, збігався на релігійну церемонію, розміщувався за столами під час колективної трапези. Таке перебування в натовпі не було зовнішньою і вимушеною незручністю, напроти, воно відчувалося як цінність, як джерело гострої колективної позитивної емоції, бо гальванізувало чуття общинної солідарності та рівності, яке майже щезло з реальних суспільних відносин, зневажалося повсякденно й повсякчасно, але гніздилося в самому корені римського життя, вперто не щезало і тим більш владно вимагало компенсаторного задоволення.
Повсякденна життєва необхідність відчувалася як негожість, як те, що протирічило невиразній, порушуваній, але всюдисущій і ясній нормі — «звичаям предків», і це постійне зіставлення даного, безпосередньо зримого повсякденного буття з віддаленою, але незаперечною парадигмою древніх санкцій та обмежень, доброчес" стей та заборон є однією з найяскравіших і специфіч. рис римської культури. Життя й розвиток, співвіднесені з архаїчною нормою, або передбачали постійне її порушення і тому несли в собі щось кризисне та аморальне. або вимагали зовнішньої відповідності їй всупереч природному ходові дійсності і містили щось хитре та лицемірне. Це була лише універсальна тенденція, що пояснює багато що і в римській історії, і в римській культурі.
Наприкінці V ст. Давній Рим як світова імперія перестав існувати, однак його культурна спадщина не загинула. Сьогодні вона є суттєвим інгредієнтом західадї культури. Римська культурна спадщина надала форму і була втілена в мислення, мови та установи західного світу. Певний вплив стародавньої римської культури відчувається як в класичній архітектурі громадських споруд, так і в науковій номенклатурі, сконструйованій іг коренів латинської мови, однак деякі її елементи важке виділити, настільки міцно вони ввійшли до плоті й кргаі повсякденної культури, мистецтва і літератури. Ми вже не говоримо про принципи класичного римського права, що полягають в основі правових систем багатьох захід-: них держав і католицької церкви, побудованої на основі римської адміністративної системи.
