Яртися Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)

4. Культура пізньої Візантії

Загарбання Константинополя хрестоносцями 1204 р. стало причиною короткочасного існування на окремій частині території Візантії, заснованої завойовниками Латинської імперії (1204 — 1261 pp.). У цей період посилюється культурна взаємодія грецької та західноєвропейської цивілізацій. Католицька Церква доклала багато зусиль для поширення серед греків латинської культури і католицького віровчення. Православну патріархію у Константинополі замінила католицька. Одночасно була зроблена спроба заснувати там католицький університет.

Центром поширення католицизму в Латинській імперії став монастир св.Домініка у Константинополі, де чернець Бартоломей написав полемічний трактат "Проти помилок греків". При дворах латинських імператорів, князів і баронів укорінювалися західні звичаї та розваги, проводилися турніри лицарів, театральні вистави. Помітним явищем у культурі Латинської імперії стала пісенна творчість трубадурів. Одночасно й візантійська культура впливала на освічених людей, які прибували зі Заходу. Під її впливом католицький архієпископ Корінфу Гі-йом де Мербеке переклав латиною окремі праці Аристотеля, Гіппократа, Архімеда і Прокла, що згодом сприяло формуванню філософських поглядів видатного католицького теолога Фоми Аквінського.

Спроби введення католицького віросповідання в Латинській імперії зумовили опір православного духовенства і широких верств населення, серед якого зміцнювалися ідеї еллінського патріотизму. Водночас взаємний вплив західної та візантійської культур підготував ґрунт для подальшого їх зближення в пізній Візантії епохи Палеологів.

Завоювання Константинополя хрестоносцями прискорило розпад Візантійської імперії. В її прикордонних областях, які тяжіли до самостійності, утворились Епірське царство (1204-1337 pp.), Трапезундська (1204-1461 pp.) та Нікейська (1204-1261 pp.) імперії. В 1261 р. нікейському імператору Михаїлу VIII Палеологу вдалося відвоювати у хрестоносців Константинополь і відновити Візантійську імперію, але вона мало нагадувала Візантію до латинського завоювання. До її складу входила лише незначна частина Балкан. Була втрачена майже вся Мала Азія, де змінцюва-лась Османська держава. Занепадали візантійські міста, багато з них знову перетворилися на фортеці.

Великі зміни відбулися також у культурі візантійського суспільства. Події IV хрестового походу поклали кінець культурному пануванню Константинополя. Нікея відтіснила його з провідних позицій у культурному житті. В ній сконцентрувалася константинопольська знать, котра втекла із завойованої хрестоносцями столиці Візантії й перетворила Нікею в своєрідний "Константинополь у вигнанні". Цим була забезпечена спадкоємність візантійської культури, яка продовжувалась у Нікеї. Константинопольська трагедія дала новий поштовх вивченню античної спадщини .у зв'язку з прагненням знайти пояснення тому, що сталося в історії Візантії. Ось чому саме в Нікеї зміцніли основи "енциклопедизму", який став згодом характерним для візантійської культурної еліти XIII — XIV ст. і перетворив її представників на непереверше-них знатоків античної спадщини.

За таких умов наприкінці XIII —початку XIV ст. зароджується "візантійський передгуманізм", його представники з духовної еліти не зуміли створити нічого нового, окрім засвоєння античної спадщини. Авторитет останньої поєднався з авторитетом християнського богослов'я, і візантійські інтелектуали виявилися здатними лише протиставити пануванню схоластичної думки ідеї язичницького політеїзму, а у політичній теорії відтворити тугу за ідеальною формою платонівської держави. Вони були непідгото-вленими й до осмислення наслідків громадянської війни у 40-х роках XIV ст., після якої до влади прийшов Іоанн Кантакузін — ватажок нової феодальної аристократії.

Візантія вийшла з громадянської війни надзвичайно ослабленою і розореною. Перемога феодальної аристократії сприяла дальшому занепаду централізованої візантійської державності. За правління Кантакузіна Візантія поділяється на окремі апанажі й уділи, що їх роздавали в управління родичам імператора. Феодальне дроблення Візантії посилювалося. Виникли декілька, фактично незалежних від столиці, державних утворень на зразок Містрій-ського деспотату. Вони безперервно суперничали з Константинополем, що послаблювало його опір завоюванню Балканського півострова турками. Наприкінці XIV ст. Візантія була змушена визнати себе васалом Османської імперії.

У цей заключний період історії візантійського суспільства застій у ньому зумовлювався кризою середньовічно-ортодоксального світогляду. Це посилювалося внутрішніми незгодами і зовнішніми бідами. Вони викликали духовне бродіння, яке, на відміну від італійського гуманізму, не було спрямоване на підрив підвалин цього світогляду. Йшлося не про завершену культуру гуманізму, а лише про гуманістичні тенденції, пов'язані з відродженням античної освіченості. Проблема протистояння, віри і знання, номіналізму і реалізму не стала головною у візантійській філософії, як у західноєвропейській. Центр її пошуків становило лише питання причинності розвитку, необхідності та випадковості, що знайшли конкретний вияв у осмисленні проблеми величі Візантії та її занепаду.

Поняття "візантійський гуманізм" стосується насамперед того духовно-інтелектуального потенціалу ерудитів Візантії у XIV—XV ст., що певною мірою передував італійському гуманізму і сприяв його формуванню. Енциклопедичні знання таких уславлених візантійських мислителів, як Георгій Геміст Плифон, Дмитро Кидоніс, Емануїл Хрисолор та Віссаріон Нікейський, викликали захоплення італійських гуманістів, багато з яких стали їхніми учнями і послідовниками. Саме вони відкрили західним гуманістам чудовий світ греко-римської культурної спадщини, ознайомили їх з класичною античною літературою та філософією.

Водночас із розвитком гуманістичних поглядів у пізній Візантії спостерігається посилення впливу містицизму. Ідеї фаталізму, неминучості долі стали закономірним підсумком еволюції візантійської свідомості, що формувалася за умов безвихідного становища імперії. В атмосфері безнадії, зумовленої смертельною зовнішньою небезпекою та феодальними чварами, серед візантійців зростало переконання, що пізнання істини та спасіння від земних бід можливе лише за пасивного споглядання, повного заспокоєння (ісихії) — самозаглибленого екстазу, що настає внаслідок містичного злиття з Богом. Це спіритуалістичне вчення паламістсь-кого ісихазму ґрунтувалося на аскетичній проповіді Григорія Палами (1297—1360 pp.) про відсутність зв'язку духовного життя з довкіллям. Воно й отримало перемогу над слабкими паростками ідеалів Ренесансу з їх раціоналістичною логікою.

Богословська та філософська думка Візантії того часу не знайшла іншого виходу з духовної кризи суспільства. Ось чому візантійські гуманісти виявилися самотніми і відірваними від загальної течії розвитку суспільної думки, зумовленої суперечностями візантійського середньовічного суспільства.

Гуманістичні риси візантійської культури XIV—XV ст., так само як і суперечності останнього періоду історії Візантії, відображені також у будівництві та художній творчості. Для візантійської архітектури залишалась характерною розробка попереднього типу будівель, однак з більшою елегантністю і вишуканістю їх зовнішнього та внутрішнього оформлення. До чудових пам'яток архітектури цього періоду належать Кахріє-Джамі, церква монастиря Хора у Константинополі, храм Св.Софії у Трапезунді, комплекс церковно-монастирських споруд і палац деспотів у Містрі.

Характерними ознаками візантійського живопису стали чуттєвість і динамізм. Фігури в русі, яскраві фарби і використання жанрових сцен створювали не тільки емоційну напругу, а й підвищений драматизм, характерний для фресок Містри незадовго до загибелі Візантії. Цей стиль відображав реальний стан візантійського суспільства — нестійкість буття, неспокій очікування біди.

Суперечливість суспільних відносин пізньої Візантії, слабкість паростків Відродження, наступ турків і перемога містичних течій у ідейній боротьбі призвели до того, що цей новий напрям у художній творчості, подібний до італійського Ренесансу, так і не дістав завершення. Стилізація й умовність зображення згодом суттєво видозмінили попередню манеру, віддалили її від живопису західноєвропейського Відродження, звідси — відмова від жанрових сцен, динаміки і насиченого тла. У візантійському живописі почала переважати атмосфера суворого аскетизму, посилилась асиметрія облич. Все це стало яскравим виявом перемоги ісихазму в образотворчому мистецтві, що так само, як і у філософській думці, заперечував зв'язок духовного життя з навколишнім світом, розглядав духовні явища ізольовано від матеріальної реальності. Зображені на іконах божественні та святі лики перетворювалися на окремий, замкнутий світ зі своєю внутрішньою напругою та чуттєвою атмосферою, незалежний від буття людей з їхніми земними пристрастями.

Для звичаїв пізньовізантійської аристократії характерною рисою стає прагнення до розкошів і комфорту. Придворні кола та чиновницький апарат були просякнуті задушливою атмосферою підлабузництва, вичікування нових посад, продажності, хабарництва, наклепництва. Ці моральні риси знаті, що увійшли в поняття "візантизму", збереглися до останніх днів існування Візантії.

У пізній Візантії були надзвичайно поширені різноманітні забобони, ворожба, віщування і магія. Суспільне безладдя посилювало думки про наближення кінця світу, яке ототожнювалося із загибеллю Візантії. Існували спеціальні книги ворожби ("Біблія хрисмалогіка"), що пророкували майбутнє. Погане самопочуття, хвороба або невдача у справах пояснювалися впливом злих чар, ворожби чаклунів. Тому запідозрених у чародійстві піддавали страшним тортурам. Поряд із знанням фармакології, вживанням наркозу у Візантії використовувалися й наївні знахарські рецепти лікування хвороб. Забобони існували й у сфері правосуддя у вигляді "божого суду". Подекуди звинувачений у злочині випробовувався вогнем. Навіть спірні питання теології богослови часом розв'язували за допомогою перевірки вогнем своїх манускриптів. Для вирішення судових справ іноді вдавалися до поєдинку між звинуваченим і позивачем.

Особливість пізньовізантійського суспільства — його релігійна налаштованість, що виявлялась у проповіді аскетизму, відчуженості від життя, анахоретства. Життя більшості населення було охоплене прагненням до самотності та молитви. Не дивно, що за таких умов багато з візантійських державних' діячів йшли з політичного життя у монастир.

Перемога ісихазму стала фатальною як для культурного розвитку, так і для історичної долі Візантії, оскільки він не лише знищив паростки гуманістичних ідей, а й послабив волю народу до опору турецьким завойовникам. Не виправдалась і надія на допомогу Заходу після прийняття Ферраро-Флорентійським собором (1438—1439 pp.) унії між Католицькою і Православною церквами. Доля Візантії була вирішена. Візантійський престол зайняв останній імператор Константин XI Палеолог. У квітні 1453 р. Константинополь був повністю оточений 200-тисячною армією і флотом турків з 400 кораблів, яким протистояли лише 7 тис. захисників столиці і флот з 25 суден. У травні 1453 р. почався останній штурм Константинополя. Візантійська імперія перестала існувати.

Після загибелі Візантії залишились значні культурні надбання та традиції — "Візантія після Візантії", де чільне місце посідав синтез елементів античної культури з християнством. Реальною спадщиною візантійської історії стало формування грецького народу, новогрецької мови і культури та православної культурно-релігійної спільноти. Здобутки культурного життя візантійського суспільства значно вплинули не лише на подальший розвиток культури грецького народу, а й стали вагомим внеском у скарбницю світової цивілізації.