Яртися Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)
2. Духовна культура західноєвропейського середньовіччя
В ранньому Середньовіччі (VI —VIII ст.) у більшості країн Західної Європи ще зберігалися традиції античної духовної культури. Перший систематичний виклад різних галузей знань здійснив римський вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових праць Марк Терентій Варрон (116 р. до н.е. — 27 р. до н.е.). В дев'я-титомній енциклопедії "Дисципліни" він розглянув "сім вільних мистецтв" (septem artes liberates) — граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію, астрономію і долучив до них медицину й архітектуру, наголошуючи на їх практичному значенні для людини. Грецька освіта знайшла себе у середньовічних галузях знань, що було безпосередньою заслугою Варрона. З "Дисциплінами" Варрона так чи інакше пов'язані пізніші праці, які аналізують "сім вільних мистецтв". З-поміж них — дев'ятитомна енциклопедія "Шлюб Філології та Меркурія" римського письменника Марціана Капелли (бл. першої половини V ст.). Написана поетично-прозовим стилем, вона своєрідно зображувала "сім вільних мистецтв" у алегоричних образах юних наречених. Пізніше ці алегорії були широко відображені в образотворчому мистецтві та поезії.
Відомий пізньоримський філософ і політичний діяч Боецій (бл. 480 — 524 pp.) намагався поєднати принципи античного світосприйняття з християнськими, зазначив важливість "семи вільних мистецтв" для шкільної освіти. Серед численних праць Боеція — дослідження у галузях схоластичної логіки, богослов'я, арифметики, теорії поезії та музики. Він перекладав латинською мовою грецьких філософів, зокрема Арістотєля і Порфирія. Праця останнього "Вступ" (до вчення Арістотєля про категорії) дала поштовх середньовічним дискусіям з приводу універсалій. Людина високої освіченості, Боецій був радником короля остготів Теодоріха Великого (454 — 526 pp.), який проводив політику зближення з франками, вандалами, вестготами й особливо римлянами, для чого доручав військові посади готам, а цивільні — знатним римлянам. Наприклад, посаду консула обіймав видатний римський політичний діяч і письменник Кассіодор (бл. 490 — 583 pp.). Ця політика Теодоріха зазнала невдачі, а серед численних жертв опинився і Боецій. Перебуваючи у в'язниці, він написав філософсько-елегіч-ну поему "Утішання філософією". Вона перекладена багатьма мовами й увійшла до скарбниці світової філософської літератури, а втілений у ній символ "утішниці" — образ прекрасної жінки, був запозичений у Середні віки як літературний прообраз низки творів, зокрема Беатріче у збірці "Нове життя" Дайте Аліг'єрі (1265-1321 pp.).
Праці Боеція широко використовувалися в середньовічній системі освіти. Особливої популярності набули трактати "Про Трійцю" та "Утішання Філософією", пізніше їх коментували видатні мислителі Середньовіччя Еріугена та Фома Аквінський. "Утішання філософією" стало однією з найпоширеніших латинських книг Середньовіччя, яка вплинула на становлення національних європейських культур — англійської, провансальської, італійської тощо.
Як і Боецій, семизначну систему шкільних наук пропагував Кассіодор. Він розділив "сім вільних мистецтв" на дві групи: тривіум (граматику, риторику, логіку) та квадривіум (арифметику, геометрію, музику, астрономію), виклав основи духовної та світської освіти у підручнику під назвою "Інституції". Основну увагу приділяв удосконаленню універсальної духовної освіти, а світську вважав можливою лише для кращого розуміння Писання. На підвищення знань ченців спрямовувалась здійснена Кассіодором реформа бенедиктинського ордена, за якою переписування книг визначено одним з головних положень чернецького статуту. Важливим історичним джерелом стали написана ним "Хроніка від сотворіння світу до 519 р." та "Історія готів", де він віддав належне римлянам і готам, чим сприяв примиренню обох народів.
До найвидатніших посередників між античною культурою та Середньовіччям належить вчений, латинський письменник з Іспанії Ісидор Севільський (бл. 570 — 636 pp.), який підготував перший енциклопедичний словник Середньовіччя під назвою "Етимології" (або "Начала"). Концептуально укладання словника визначає принцип "етимології', тобто виведення значення слова з його кореня. Ісидор достатньо довільно трактував поняття з астрономії, космографії, географії та ін. Це викликало критичне ставлення до нього представників науки. Важливими документами з історії германських народів є написана Ісидором "Хроніка", присвячена вестготам, та історія вандалів.
У період раннього Середньовіччя школи, що діяли при соборах та монастирях, формально культивували "сім вільних мистецтв", орієнтуючись на ті знання, які вимагало феодальне суспільство. В школах домінували латинське богослужіння, латинська мова з елементами літературної освіти (клас "граматики"), необхідні для засвоєння Писання.
В нових соціальних умовах варварські володарі надавали майже магічного значення письмовим документам-дипломам*, що засвідчували права землеволодіння. Школа навчала мистецтву написання офіційних актів у класі "риторики". Спадщина дипломів, яку її залишила Західна Європа V —VIII ст., зокрема Меро-вінгська Галлія, Лангобардська Італія, Вестготська Іспанія та Англія, — цінні юридичні пам'ятки ранньофеодальної культури. Вони започаткували "правди" — кодекси раннього феодалізму, що містили головно перелік штрафів за різні порушення норм суспільного життя. Найраніші "правди" — Бургундська та Вестготська — з'явилися у V ст. Вони писалися на латині з пізнішими доповненнями тією чи іншою варварською мовою.
Збереженню та поширенню латинської літератури сприяли монастирі Гіберії (антична назва Ірландії), у ранньому Середньовіччі збереглася і її друга давня назва — "Великі острови Океану". Тут було започатковане своєрідне письмо, в якому поєднувалися латинські слова з грецькими закінченнями, латинські рукописи писалися грецькими літерами. Визначну пам'ятку грецько-ірландської культури становить ірландське Євангеліє VIII ст.
Під тиском варварства філософи, клірики, ченці покидали "Острів вчених та святих", здійснюючи паломництво на європейський континент. Ірландський чернець і місіонер Колумбан (бл. 543 — 625 pp.) заснував 614 р. у Північній Італії монастир Боббіо, що став великим науковим центром. При монастирі діяли бібліотека і скрипторій, де переписувалися рукописи, складалися коментарі до творів античних авторів — Вергілія, Горація та ін. З ініціативи ірландців у VII ст. засновано три відомі майстерні письма Європи — в Італії, Франції, Швейцарії.
Першим енциклопедистом заальпійського Заходу вважається англосаксонський письменник Бєда, прозваний Поважним (679 — 735 pp.). Найвідоміші його твори — "Церковна історія англійського народу", закінчена до 731 p., і трактат про літочислення в історії, де вперше використано числення "від народження Христа". Такий відлік світової історії увів 525 р. римський монах Діонісій Малий,, який за дату народження Христа прийняв 25 грудня 753 р. від заснування Риму. Запроваджене ним літочислення, приблизно з 1000 p., широко визнане на Заході.
В IX ст. у середньовічних школах утвердилося викладання двох циклів предметів. У початкових класах — тривіум, три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), старших — квад-ривіум, чотири науки про числа (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Зміст навчання, як і окремих предметів, визначався вимогами церкви.
Певне піднесення феодально-церковної культури пов'язане з активною діяльністю Карла Великого та його послідовників щодо відродження культури й освіти в антично-християнському дусі. В історіографії XIX ст. ця діяльність отримала назву "каролінг-ського Відродження".
На чолі з Карлом Великим була створена "Академія" за античним взірцем, де працювали запрошені ним вчені, письменники, художники, представники різних народів — англосакси, бавари, ірландці, лангобарди. Тут досліджували і вивчали проблеми культури, науки, шкільної освіти, здійснювали спроби відновлення класичної латині, переписували та виправляли античні латинські тексти, що сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів було введено чітке письмо (так званий каролінгський мінускул), яке стало основою написання латинських літер. Одну з перших шкіл, де навчали такому письму, відкрив у м.Турі вчений Алкуїн родом з "Островів Океану". Розвивалося мистецтво оформлення книги, рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.
У Каролінгську епоху були створені вагомі історичні, літературні, науково-теологічні та інші праці. Історик Павло Діакон (бл. 720 — 799 pp.), лангобард за походженням, написав "Історію лангобардів", використав міфи і легенди свого народу, античні та середньовічні джерела. Під впливом античності розвинувся новий вид літератури — художня "біографія імператора". Кращим твором цього напряму вважається "Життєпис Карла Великого" відомого франкського вченого Ейнгарда (770 — 841 pp.). Він поєднав у блискучій формі власні споглядання з чіткими біографічними схемами (послідовним зображенням приватного життя, сімейних відносин, дипломатичних зв'язків, культурних досягнень тощо). Таку схему розробив римський письменник Гай Свєтоній (бл. 70 — бл. 140 pp.), автор знаменитих життєписів 12 цезарів.
За часів Карла Великого започаткована традиція записів німецької пісні, яка продовжувалася і при його спадкоємцях. Зокрема, з IX ст. відомі записи окремих сказань "Про Дітріха Бернського" (короля Теодоріха Великого) та деяких пісень, які згодом увійшли до німецького героїчного епосу "Пісня про Нібе-лунгів".
Завершив Каролінгську епоху на Заході видатний ірландський філософ Іоганн Скотт Еріугена, прозваний "Гегелем IX століття". Норманські нашестя на Ірландію змусили його переселитися в Галлію (Францію), де при дворі Карла Лисого, покровителя наук, він здобув славу вченого-теоретика. Еріугена у філософських працях "Про розподіл природи" й інших утверджував свободу думки, розглядав релігію як тотожну філософію, доводив примат розуму перед авторитетом церкви. Він намагався синтезувати неоплатонівську філософію та християнство, за що пізніше його оголосили єретиком, а твори публічно спалили.
Період X —XI ст., відомий у західному світі як військовий феодалізм, позначений розвитком романського будівництва. Масивні кам'яні "орлині гнізда" на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, захисні споруди численних монастирів — характерні споруди войовничої Європи того часу.
Романський художній стиль передусім виявився в архітектурі й домінував у X —XII ст. Архітектурна масивність найбільше виражена у німецьких соборах (Шпейєрському, Майнцському), декоративна пишність — в Італії, де сформувався своєрідний пі-зано-романський та романо-тосканський стиль (храми Пізи, Флоренції), які становлять виняток з єдиного романського цілого. У французькому романському зодчестві простежувалася рівновага Цих рис.
З-поміж визначних споруд романського стилю — замок Та-уер у Лондоні (XI ст., Англія), собор Санкт-Петер у Вормсі (1170 —1240 pp., Німеччина), церква Нотр-Дам ля Гранд у Пуатьє (кінець XI ст., Франція), баптистерій у Пармі (XI ст., Італія) та ін.
На початку XII ст. на Заході зародився широкий рух хрестоносців. Численні рицарські походи відображені у хроніках хрестоносців, зокрема "Діянні богачерез французів" Г.Ноланського, "Діянні франків та інших подорожніх до Єрусалиму" невідомого автора, який засудив користолюбство баронів. У Іспанії утверджується сім'я Роже-де-Тоені, Північну Італію та Сіцілію захоплюють представники династії Р.Гвіскарді, дружини Вільгельма Завойовника з "благословіння папства" підкорюють Англію.
В Західній Європі XI —XII ст. відбувалися глибокі соціально-культурні зміни. Міська революція порушила замкненість економічного та духовного життя. Виникли корпорації (цехи), які набули пріоритетного значення в розвитку економічних- відносин, досягли високого політичного суверенітету в структурі міської влади.
Закономірно розвивалася міська готична культура. Готичний художній стиль поступово витісняв романський. Німецьке готичне зодчество, яке майже на століття відстало від французького, довго зберігає суворість колишнього романського стилю і в період розквіту залишається художньо менш привабливим, ніж французьке. Лише собори Кельна, Оренбурга та Страсбурга становлять виняток. Готика Англії вирізняється величчю. В Італії церкви Ассізі, Флоренції, Сієни й Орвієто вражають "неготичними" особливостями. Храми за Альпами побудовано з сірого мармуру, італійські — зі світлого, з чергуванням святкових білих, чорних, іноді червоних кольорів. Скульптури італійських храмів набагато бідніші та (особливо всередині) мало пов'язані з готичним ансамблем. Найвідоміші споруди готичного стилю — собор Паризької богоматері Нотр-Дам де Парі (1163—1257 pp., Франція), собор у Даремі (бл. ИЗО р., Англія), собор у м. Орвієто (1310 р., Італія). Готичні собори — своєрід
ний синтез мистецтв при домінуванні архітектури. Вони виконують подвійну функцію:
релігійну та світську. Собор був центром і окрасою міста, символом його процвітання, могутності. Конструкція собору, як і логіка поєднання у ньому різних мистецтв, відповідали
тогочасним ідеологічно-філософським тлумаченням "системи Всесвіту". Все мало символічний характер та багатозначність. Дві основні форми церковних споруд — кругла і хрестоподібна, символізували довершеність. Однак хрестоподібний план будівлі — це не лише зображення розп'яття Христа. Важливо те, що форма, заснована на квадраті, значала чотири головні напрями, символізуючі Всесвіт. І в тому, і в іншому випадку церква уособлювала мікрокосм.
У релігійних обрядах використовувалися елементи театралізації. Наприклад, спроби драматизувати історію життя та воскресіння Христа зумовили виникнення так званих містерій, які поступово відділилися від канонічної, літургійної драми і з-під склепінь собору вийшли на міські вулиці й площі, набуваючи довільних форм виконання та поєднуючись із різноманітними традиціями народної творчості.
У середньовічній Західній Європі ще в X ст. почав складатися інститут народних мандрівних співців і акторів. Ця традиція сформувалася під впливом пізньоімператорського Риму, де були популярними мандрівні актори — міми та гістрігони, які розігрували народні фарси та водили потішних тварин. У середньовічній Франції — це жонглери, в Іспанії — хулгари, у Німеччині — шпільмани. Згодом під впливом церкви жонглери та шпільмани розділилися на потішників (тобто виразників народної культури) та виконавців високих жанрів — епосу і духовних релігійних віршів. Світська влада й аскетично налаштована церква вороже ставилися до мандрівних акторів, їх позбавляли права спадкоємності, не допускали До причастя, відмовляли у християнському похованні тощо.
Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська культура. Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинених міст продемонструвати самостійність зумовило створення на початку XII ст. латинських шкіл на противагу соборним і монастирським. Латинські школи, які передбачали значно ширшу освіту, дали початок так званим іуманітарним гімназіям, де основу навчання становило вивчення грецької та латинської мов і літератури. Згодом частина гімназій розвинулася в університети. До другої половини XIX ст. гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладом, закінчення якого давало змогу вступити до університету. Середньовічні латинські школи широко використовували спадщину античної освіти.
До нашого часу на Заході (як і в інших країнах світу) збереглися з різними модифікаціями усі три ступені античного навчального процесу — елементарна, середня та вища школа.
Вищі школи, де здобували освіту й займалися наукою, в арабських країнах та Візантії існували з VIII —IX ст. У Західній Європі перший університет (лат. universitas — сукупність) засновано у Болоньї (Італія) в XI ст. Структура і звичаї середньовічних університетів певною .мірою нагадували корпорації та цехи, зокрема італійські, звідки до нас дійшла назва ректор (лат. rector — начальник цеху). Тогочасні університети вважались об'єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).
У Болонському університеті діяв Статут, визнаний міською владою, уряд, звід правил і суд. Університет був незалежним від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у'зовнішніх справах. Досягти такої автономності прагнули й інші університети Європи.
Ініціаторами заснування університетів виступали міщани, міська влада, король або духовенство. В XIII ст. склалася традиція, згідно з якою право на відкриття університету надавав Папа або цісар. У середньовічних університетах домінували теологічні науки, тому основне керівництво ними здійснювало переважно духовенство.
Виникли університети в Англії — Оксфордський (заснований у XII ст.); Франції — Паризький (1215 p.); Іспанії — Сіена (1240 p.); Італії (Вінченца — 1205 р.); Падуя — 1222 p., Неаполь — 1224 р., Рим — 1303 р.) та ін. Кембріджський університет лише 1318 р. отримав від Папи Іоанна XXII право називатися університетом, хоча школа, його попередниця, існувала з 1209 р.
Західноєвропейські університети відрізнялися соціально-політичними й ідейними позиціями їх засновників і керівництва. Демократизм — характерна ознака Болонського та Падуанського університетів. Значна увага приділялася світським наукам. Згідно зі Статутом, здійснювалося виборне управління, в якому широкі права надавалися студентам. Представники інших країн, що тут навчалися, мали право обиратися на керівні посади. Наприклад, ректором Болонського університету в 1481 — 1482 pp. був Юрій Дрогобич (бл. 1450— 1494 pp.), українець за походженням. Для порівняння: в Сорбонні перевага надавалася богослов'ю, ректора обирала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.
У середньовічних університетах традиційно діяли чотири факультети. На артистичному {підготовчому) вступники опановували латинь — мову католицької церкви, науки й освіти, вивчали "вільні мистецтва"; після засвоєння граматики, риторики, основ діалектики студент отримував ступінь бакалавра мистецтв, після засвоєння арифметики, геометрії, астрономії, теорії музики — ступінь магістра мистецтв. Після закінчення артистичного факультету дозволялося вступати на інші факультети — богословський, медичний, юридичний. У навчальних закладах Західної Європи домінувала схоластика (лат. schola — школа), вид релігійної філософії, для якої характерне принципове впорядкування теології. Теологи зосереджували увагу на співвідношенні віри і знання. Головним завданням науки вони вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки.
Позицій крайнього теологічного раціоналізму дотримувався англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033— 1109 pp.), який утверджував віру передумовою раціонального знання {"вірую, щоб розуміти").
Іншу позицію {"розумію, щоб вірити") обстоював П'єр Абеляр (1079—1142 pp.), видатний французький філософ, теолог і письменник. У творах "Так і ні", "Вступ до теології", "Етика", "Діалектика" він висловлював думку про користь світських знань, передусім античної філософії »для пошуку істини, необхідність підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних поглядів, утверджував пріоритет розуму, логіки, досвіду над сліпою вірою та доказовістю авторитетами; 1113 р. він відкрив власну школу, яка набула широкого визнання. Автобіографічна праця П.Абеляра "Історія моїх бідувань", де він всебічно проаналізував своє життя, розповідав про наукові пошуки і переслідування церковників, про кохання до чарівної Елоізи, учениці, згодом дружини та їх відхід у монастир (1119), приклад високої духовності, глибини думки і палких людських почуттів.
З ім'ям Абеляра пов'язують поширення вільнодумства. Його ідеї наслідували учні, зокрема Г.Коншський.
Вперше протилежні позиції схоласти виявили у філософських дискусіях з приводу загальних понять {універсалій). Представники реалізму (тут більш виражена платонівська лінія) стверджували, Що загальні поняття існують самостійно, поза речами і передують їм як у світі, так і в пізнанні. Представники номіналізму (ідеї Арістотеля співіснували з елементами емпіризму), заперечували самостійне існування універсалів і визнавали лише одиничні речі.
Церква в особі бургундського теолога-містика, реаліста Б.Клер-воського (1090— 1153 pp.) засудила вільнодумство ПАбеляра, Г. Коптського й інших прихильників неофіційної схоластики. Ці дискусії виражали потреби часу і зумовили дві тенденції розвитку готичної культури — спіритуалізм (лат. spirituals — духовний, spiritus — душа, дух) і натуралізм.
Синтез середньовічного світогляду намагалися здійснити схоласти Паризького університету — Альберт Магнус та його учні Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський. Використовуючи ідеї Арістотеля, вони інтерпретували його в потрібному дусі.
Відомий ідеолог католицизму, домініканський чернець Фома Аквінський (1225—1274 pp.) у творі "Сума теології" намагався підвести підсумок середньовічного схоластичного мислення й умоглядної естетики. Він визначав красу як те,' то викликає задоволення при чуттєвому спогляданні закінченістю форм і як те, що має числову пропорцію та блиск. Наприклад, в естетиці відбилося вчення філософського реалізму про первинність понять стосовно речей. Позиція Фоми Аквінського була деяким пом'якшенням реалізму, допускала існування понять не окремо від речей, а лише в них самих і в людській свідомості. У питаннях мистецтва він поділяв арістотелівську традицію, згідно з якою мистецтво — це наслідування природи. В світлі пізньосередньо-вічної філософії він стверджував, що мистецтво є не пізнання, а діяльність. Творчий процес у мистецтві подібний до творчості природи, яка матеріалізує ідеальні цілі. Однак визнаючи, що мистецтво може викликати насолоду, Фома Аквінський пішов значно далі своїх попередників, зокрема Августина, котрий у ранньому Середньовіччі загалом заперечував чуттєве начало в мистецтві. Але і Фома Аквінський лише дещо змінив вихідні естетичні настанови, непорушними залишалися принципи виведення краси з духу, з Божественного начала. В художній практиці це вело до розчинення предмета мистецтва в абстракції і нав'язувало йому алегоричний зміст.
У XII ст. культура Західної Свропи досягає періоду зрілості. З розвитком освіти активізувалося духовне життя, у містах і замках склалася своєрідна світська культура, яка відділилася від церковної. Вона, безумовно, не стала антицерковною, але водночас тенденція секуляризації (лат. saecularis — мирський, світський) набула актуальності в наступному розвитку культури.
У Франції та Німеччині поширилася куртуазна (франц. courtois — ввічливий, люб'язний) придворно-лицарська література, спрямована за змістом проти аскетизму церковної літератури. Основні її жанри — лірика і роман. У них оспівували високі почуття, служіння Прекрасній Дамі, пригоди та подвиги лицарів. Культ Прекрасної Дами активізував куртуазну поезію. Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури, провансальські (Південна Франція) поети-співці XI —XIII ст. До наших днів дійшла творчість близько 500 поетів. Творчість трубадурів тісно пов'язана з народними фольклорними джерелами, передусім із весільними, обрядовими, хороводними піснями, що оброблялися відповідно до вимог куртуазної естетики. Одним з перших у Європі поетів, який звернувся до народної мови, був провансальський трубадур Гільйом IX (герцог Аквітанський, граф де Пуатье, 1071 — 1127 pp.). Творчість цього поета витоками сягає джерел усієї європейської поезії.
Наприкінці XII ст. набула розвитку поезія німецьких мінезин-герів — "співців кохання". Вони широко використали досвід провансальських трубадурів та їхніх нівнічнофранцузьких послідовників — труверів. Але на відміну від попередників німецькі поети надавали перевагу рефлексії та моралізації перед чуттєвими елементами творчості.
В Середні віки особливо поширилась лірична латинська поезія вагантів (лат. vagantes — мандрівний) і голіардіб (старофранц. goliard — блазень). До них належали мандрівні клірики, здебільшого ченці-втікачі, школярі, студенти з Німеччини, Франції, Англії, Північної Італії, які переходили з одного університету до іншого, зустрічаючи в кожній країні знайоме латиномовне середовище. В їхньому творчому доробку були сатиричні, любовні, студентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали. Вони не намагалися прикрашати життя, тому відкидали куртуазну манірність. Творчість вагантів, якій притаманні демократичні риси, дух вільнодумства і свободи, — найраніший провісник майбутньої гуманістичної культури.
З розвитком міської літератури виник жанр реалістичної віршованої новели народною мовою — фабльо (лат. fabula — байка, оповідання) і шванки (нім. shwank — жарт). Ці короткі віршовані або прозаїчні оповідання комічного та сатиричного змісту, спрямовані проти соціальних і моральних вад середньовічного суспільства, поширилися у Північній Франції XII —XIV ст. та Німеччині XIII-XV ст.
Вплив народної творчості яскраво позначився на розвитку західноєвропейського епосу. З усіх національних епосів феодального Середньовіччя особливою різноманітністю вирізняється французький. Він дійшов до нас у вигляді поем, так званих жестів — епічних "пісень про діяння", або "пісень про подвиги". Західноєвропейський епос широко використовував народні перекази та легенди. В "Пісні про Роланда", написаній старофранцузькою мовою, відображено історичні події: похід та поразка Карла Великого в Іспанії у битві з басками (778 р.). В "Пісні про Нібелу-нгів", складеній близько 1200 р. староверхньонімецькою мовою, засуджено свавілля феодалів, оспівано шляхетність Зігфріда — переможця карликів-нібелунгів, що уособлювали темні сили природи.
Казкове і міфічне в героїчних поемах переплітається з реально історичним, християнські тенденції — з пережитками язичництва. Щодо нього середньовічний епос поділяється на три групи. В першій (давньоанглійська поема "Беовульф" та ісландські пісні "Старшої Едди") ще виразно переважає казково-міфічне та язичницьке начало. До другої слід віднести "Пісню про Нібелунгів": тут уже домінує (і навіть всіляко наголошується) феодальна свідомість, але водночас виявляються казковість і надприродність. Нарешті, обидві романські поеми — французька "Пісня про Роланда" й іспанська "Пісня про Сіда" відрізняються від німецькомо-вних поем не лише "національними" рисами, а й близькістю до історичних фактів, майже повною відсутністю міфічно-казкового та надприродного начала.
Пам'ятки героїчного епосу у тому вигляді, в якому вони дійшли до нас, складено та написано окремими авторами, здебільшого професійними співцями, поетами чи вченими (кліриками, тобто священиками або ченцями), імена яких залишились невідомими.
Народні сюжети нерідко використовувала лицарська література. Біля витоків лицарського роману був поет, уродженець Шампані, К. де Труа (бл. 1130 р. — після 1191 p.), автор перших "романних" обробок сказань про героїв "бретанського циклу" — короля Артура, лицаря Ланселота та ін. Створений ним тип роману згодом повторили його послідовники майже всіма мовами середньовічної Європи. В тогочасному суспільстві французька мова поряд з латиною все більше набувала права мови міжнародного літературного спілкування, тому творчість французьких поетів мала загальноєвропейське значення.
Сказання про сумну любов юнака Трістана і королеви ізоль-ди, що коренями сягас в кельтські джерела, пізніше вплелося у зміст артурівських легенд. Представник світського напряму в німецькій куртуазній поезії Г.Страсбурзький (кінець XII ст. — бл. 1220 р.) створив незакінчений віршований роман "Трістан та Ізольда", написаний за мотивами однойменного твору англо-нор-мандського трувера Томаса Британського (бл. 1170 р.). У романі оспівується земне кохання як почуття, що долає станові релігійні закони феодального суспільства. Дописати твір намагалися послідовники Г. Страсбурзького поети У. фон Тюргейм (бл. 1240 р.) і Г. фон Фрейберг (бл. 1300 p.). Відомі численні переробки цього сюжету — німецькі, норвезькі, англійські, італійські, чеські, сербські, польсько-білоруські та ін. За мотивами цього роману Леся Українка написала поему "Ізольда Білорука".
Наприкінці епохи Середньовіччя лицарська культура втрачає значення, куртуазне служіння вже не відповідає новим історичним умовам. У XIV —XV ст. занепадає творчість мінезингерів, їх змінюють мейстерзингєри (нім. Meistersinger — співець), літературно-співацькі товариства (цехи) поетів бюргерського походження, діяльність яких позначена головно релігійною тематикою.
Одним з перших досліджував лицарство як соціально-культурне явище Й.Хейзінга — голландський історик, представник західної культурології XX ст. На його думку, лицарство має певний етичний і соціальний зміст, пов'язаний з концепціями вірності та справедливості, однак до ідеалу лицарство підносили не ці риси, а ідея куртуазного кохання, породжена самим життям. "Роман про Троянду", який почав писати близько 1240 р. Г. де Лорріс, а завершив 1280 р. Ж. де Мен, визначив аристократичну концепцію кохання. Водночас це була енциклопедична скарбниця знань. Як зазначав Й.Хейзінга, такого синтезу, коли ідеал культури ототожнювався з ідеалом кохання, не знала жодна епоха. Певний спад куртуазності він простежує у продовженні роману, де Ж. де Мен зосередив увагу на чуттєвому характері кохання. Середньовічний за формою, роман насичений багатозначними алегоріями і міфологією, що поєднує його з німфами та сатирами Ренесансу. Важливою рисою духовного життя пізнього Середньовіччя Й.Хейзінга вважав формалізм, характерний для релігійного і художнього стилю мислення, а також практичної діяльності.
З поширенням християнства об'єктивно постає проблема взаємовідносин нової офіційної ідеології та народної (фольклорної) культури. До аналізу цієї проблеми одночасно і незалежно один від одного зверталися вчені двох країн — Михайло Бахтін (Росія) і Жан Ле Гофф (Франція).
М.Бахтін аргументовано довів, що характерною ознакою середньовічної свідомості є наявність позацерковної сфери світосприйняття: неофіційної народної культури та народної мови. Протилежність офіційної і народн&ї культур вчений проаналізував як протистояння ідеології і менталітету.
Жан Ле Гофф першочергово звернув увагу на процеси взаємодії вченої та фольклорної культурних традицій, дослідження механізмів цієї взаємодії, розглянув широкий спектр середньовічної символіки.
Середньовічна символіка широко втілювалась у християнській релігійній архітектурі. Хрестокупольна і кругла форми вважались образами довершеності. Хрестоподібний план споруд — не лише уявне розп'ятгя Христа; форма, заснована на квадраті, означала чотири основні напрями світу, символізувала Всесвіт. У такий спосіб церква втілювала макрокосм. Особливе значення мала символіка числа. Красу виводили із пропорційності, гармонії. Звідси — увага до музики, заснованої на науці чисел. Загалом число трактувалося мірою речей. За влучним висловом одного із західноєвропейських середньовічних єпископів, "архітектор — це композитор".
Органна музика, хорали, месси, реквієм, що звучали під склепінням католицьких храмів, створювали атмосферу ірреальності. Католицька церква протиставляла "абсолютну" духовність релігійної музики реальності відображення світу засобами живопису і скульптури. В Середньовіччі окремі види мистецтв не вважалися рівноцінними. Музику і поезію трактували "вільними мистецтвами", водночас музику вважали наукою, поділяли її на "світову" і "людську"; "людську" відповідно поділяли на "теоретичну" і "практичну" (тобто власне музику). "Теоретичну" музику пов'язували з пізнанням світу ("світової" музики) і трактували її як "філософію математики".
Середньовічне розуміння музики зазнало впливу ідей пізньо-римського філософа Боеція (бл. 480 — 524 pp.), який з позицій діалектики проаналізував музичне мистецтво у трактаті "Настанови до музики". Він виходив із єдності світу природного і людського, вважав, що гармонія небесних рухів і природних процесів визначає "світову музику" (musica mundana), яка сприймається людиною завдяки гармонійності її тіла і душі. Така гармонія досягається завдяки "людській музиці" (musica humana). Третій рід гармонії (якому і присвячено трактат) має назву "інструментальна музика" (musica instrumentrum) — будь-яка музика, пов'язана з людським мистецтвом. На переконання Боеція, щоб створювати морально довершену музику, недостатньо бути хорошим музикантом або • мати талант, головне — осягнути гармонію світу. Живопис і скульптуру в Середньовіччі відносили до "механічних" мистецтв, теорія яких на той час ще не .була розроблена.
Французький філософ і теолог Гуто Сен-Вікторський (1096 — 1141 pp.) намагався упорядкувати і класифікувати багатоманітні людські знання. Йому належить цікавий девіз — "вчись усьому, і ти потім побачиш, що нічого не даремно". Намагаючись пояснити смисл числової символіки, він наголошував на різниці у числах. Якщо починати з семи днів Буття чи з шести днів, у які Творець сотворив світ, то 7 >6 означає відпочинок після трудів, а 8 >7 — вічність після земного життя (вісім виявляється у восьмикутних храмах, зокрема храмі Гробу Господнього в Єрусалимі). Якщо починати з десяти (десять означає довершеність), то 9 < 10 вказує на недолік довершеності, а 1К10 — її надмір. Проте, незважаючи на вияви містики, Гуто Сен-Вікторський визнавав певну самостійність чуттєво-прекрасного, до якого відносив красу образів, фігур, рухів (і навіть запахів). Він увів новий мотив у вчення про мистецтво; трактував мистецтво не лише як знання (так переважно розуміли мистецтво у Середні віки), а й як діяльність, розділив художників на дві групи: теоретиків — які пізнають закони та обґрунтовують правила мистецької діяльності, та практиків — котрі творять образи в матерії; вперше розглянув "видовища" як вид мистецтва, хоч і "механічного".
Загалом мистецтво "готичного натуралізму" поєднало містичне вчення про числа і наукові розрахунки, релігійне одухотворення і земну красу, абстрактні зображення і рослинний орнамент, образи тварин і птахів.
Привабливість фізичної краси була також ознакою довершеності, її вважали атрибутом святості: добрий Бог був водночас прекрасним Богом. На середньовічному Заході святі мали втілювали духовні дари — приязнь, мудрість, честь, здатність взаєморозуміння, упевненість, світлоносність (світла радість), а також сім дарів тілесних — красу, вправність, силу, рухливість, здоров'я, здатність до насолод, довголіття (Ле Гофф).
У світоглядній системі Середньовіччя образ світу, уявлення про смерть і потойбічне існування взаємопов'язані. Ле Гофф намагався відповісти на питання, як у західному християнстві відбувся перехід від дуалістичної моделі потойбічного світу (пекло і рай) до троїчної моделі (пекло —чистилище—рай); чому виникло чистилище, місце, де душі грішників піддаються мукам, але не вічно, як у пеклі, а впродовж певного часу, після чого перед ними знову відкриваються врата раю?
Це питання широко трактувалося богословами. Натомість Ле Гофф розглянув його у широкому соціальному контексті. На той час розвиток міст, міського населення, поширення освіти зумовили нові духовні орієнтації. Система цінностей почала переорієнтовуватися з "небес на землю". Виникли соціальні зміни, грошові відносини і нова діяльність людей. Поява ідеї чистилища давала окремим грішникам (ростовщикам та ін.) надію на спасіння після спокутування муками земних гріхів. Папство прийняло догмат про чистилище у середині XIII ст. За концепцією Ле Гоффа, зрушення у соціальних відносинах Заходу спонукали ндвий розвиток теологічної думки, що відповідало вимогам міщан, зайнятим торгівлею, фінансами тощо, які потребували вищого виправдання своїх професій. Дослідження Ле Гоффа подають широку картину розвитку культури Європи X —XIII ст. — періоду її розквіту. Він поєднав два методи аналізу: синхронічний, спрямований на розкриття загального стаїгу розвитку, і діахронічний — відображення в часі усіх змін, що відбувалися. Його праця "Цивілізація середньовічного Заходу" — ґрунтовне історико-антропологічне дослідження, де висвітлено середньовічний європейський соціально-культурний процес, ментальність населення, сприйняття простору і часу, художні уявлення і символіку мистецтва.
Офіційне мистецтво християнського Середньовіччя намагалося у своїй системі закріпити сферу народного (фольклорного) мислення, підґрунтям якого була міфологія. Канони церковного мистецтва брали до уваги специ
Відомий пізньоримський філософ і політичний діяч Боецій (бл. 480 — 524 pp.) намагався поєднати принципи античного світосприйняття з християнськими, зазначив важливість "семи вільних мистецтв" для шкільної освіти. Серед численних праць Боеція — дослідження у галузях схоластичної логіки, богослов'я, арифметики, теорії поезії та музики. Він перекладав латинською мовою грецьких філософів, зокрема Арістотєля і Порфирія. Праця останнього "Вступ" (до вчення Арістотєля про категорії) дала поштовх середньовічним дискусіям з приводу універсалій. Людина високої освіченості, Боецій був радником короля остготів Теодоріха Великого (454 — 526 pp.), який проводив політику зближення з франками, вандалами, вестготами й особливо римлянами, для чого доручав військові посади готам, а цивільні — знатним римлянам. Наприклад, посаду консула обіймав видатний римський політичний діяч і письменник Кассіодор (бл. 490 — 583 pp.). Ця політика Теодоріха зазнала невдачі, а серед численних жертв опинився і Боецій. Перебуваючи у в'язниці, він написав філософсько-елегіч-ну поему "Утішання філософією". Вона перекладена багатьма мовами й увійшла до скарбниці світової філософської літератури, а втілений у ній символ "утішниці" — образ прекрасної жінки, був запозичений у Середні віки як літературний прообраз низки творів, зокрема Беатріче у збірці "Нове життя" Дайте Аліг'єрі (1265-1321 pp.).
Праці Боеція широко використовувалися в середньовічній системі освіти. Особливої популярності набули трактати "Про Трійцю" та "Утішання Філософією", пізніше їх коментували видатні мислителі Середньовіччя Еріугена та Фома Аквінський. "Утішання філософією" стало однією з найпоширеніших латинських книг Середньовіччя, яка вплинула на становлення національних європейських культур — англійської, провансальської, італійської тощо.
Як і Боецій, семизначну систему шкільних наук пропагував Кассіодор. Він розділив "сім вільних мистецтв" на дві групи: тривіум (граматику, риторику, логіку) та квадривіум (арифметику, геометрію, музику, астрономію), виклав основи духовної та світської освіти у підручнику під назвою "Інституції". Основну увагу приділяв удосконаленню універсальної духовної освіти, а світську вважав можливою лише для кращого розуміння Писання. На підвищення знань ченців спрямовувалась здійснена Кассіодором реформа бенедиктинського ордена, за якою переписування книг визначено одним з головних положень чернецького статуту. Важливим історичним джерелом стали написана ним "Хроніка від сотворіння світу до 519 р." та "Історія готів", де він віддав належне римлянам і готам, чим сприяв примиренню обох народів.
До найвидатніших посередників між античною культурою та Середньовіччям належить вчений, латинський письменник з Іспанії Ісидор Севільський (бл. 570 — 636 pp.), який підготував перший енциклопедичний словник Середньовіччя під назвою "Етимології" (або "Начала"). Концептуально укладання словника визначає принцип "етимології', тобто виведення значення слова з його кореня. Ісидор достатньо довільно трактував поняття з астрономії, космографії, географії та ін. Це викликало критичне ставлення до нього представників науки. Важливими документами з історії германських народів є написана Ісидором "Хроніка", присвячена вестготам, та історія вандалів.
У період раннього Середньовіччя школи, що діяли при соборах та монастирях, формально культивували "сім вільних мистецтв", орієнтуючись на ті знання, які вимагало феодальне суспільство. В школах домінували латинське богослужіння, латинська мова з елементами літературної освіти (клас "граматики"), необхідні для засвоєння Писання.
В нових соціальних умовах варварські володарі надавали майже магічного значення письмовим документам-дипломам*, що засвідчували права землеволодіння. Школа навчала мистецтву написання офіційних актів у класі "риторики". Спадщина дипломів, яку її залишила Західна Європа V —VIII ст., зокрема Меро-вінгська Галлія, Лангобардська Італія, Вестготська Іспанія та Англія, — цінні юридичні пам'ятки ранньофеодальної культури. Вони започаткували "правди" — кодекси раннього феодалізму, що містили головно перелік штрафів за різні порушення норм суспільного життя. Найраніші "правди" — Бургундська та Вестготська — з'явилися у V ст. Вони писалися на латині з пізнішими доповненнями тією чи іншою варварською мовою.
Збереженню та поширенню латинської літератури сприяли монастирі Гіберії (антична назва Ірландії), у ранньому Середньовіччі збереглася і її друга давня назва — "Великі острови Океану". Тут було започатковане своєрідне письмо, в якому поєднувалися латинські слова з грецькими закінченнями, латинські рукописи писалися грецькими літерами. Визначну пам'ятку грецько-ірландської культури становить ірландське Євангеліє VIII ст.
Під тиском варварства філософи, клірики, ченці покидали "Острів вчених та святих", здійснюючи паломництво на європейський континент. Ірландський чернець і місіонер Колумбан (бл. 543 — 625 pp.) заснував 614 р. у Північній Італії монастир Боббіо, що став великим науковим центром. При монастирі діяли бібліотека і скрипторій, де переписувалися рукописи, складалися коментарі до творів античних авторів — Вергілія, Горація та ін. З ініціативи ірландців у VII ст. засновано три відомі майстерні письма Європи — в Італії, Франції, Швейцарії.
Першим енциклопедистом заальпійського Заходу вважається англосаксонський письменник Бєда, прозваний Поважним (679 — 735 pp.). Найвідоміші його твори — "Церковна історія англійського народу", закінчена до 731 p., і трактат про літочислення в історії, де вперше використано числення "від народження Христа". Такий відлік світової історії увів 525 р. римський монах Діонісій Малий,, який за дату народження Христа прийняв 25 грудня 753 р. від заснування Риму. Запроваджене ним літочислення, приблизно з 1000 p., широко визнане на Заході.
Певне піднесення феодально-церковної культури пов'язане з активною діяльністю Карла Великого та його послідовників щодо відродження культури й освіти в антично-християнському дусі. В історіографії XIX ст. ця діяльність отримала назву "каролінг-ського Відродження".
На чолі з Карлом Великим була створена "Академія" за античним взірцем, де працювали запрошені ним вчені, письменники, художники, представники різних народів — англосакси, бавари, ірландці, лангобарди. Тут досліджували і вивчали проблеми культури, науки, шкільної освіти, здійснювали спроби відновлення класичної латині, переписували та виправляли античні латинські тексти, що сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів було введено чітке письмо (так званий каролінгський мінускул), яке стало основою написання латинських літер. Одну з перших шкіл, де навчали такому письму, відкрив у м.Турі вчений Алкуїн родом з "Островів Океану". Розвивалося мистецтво оформлення книги, рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.
У Каролінгську епоху були створені вагомі історичні, літературні, науково-теологічні та інші праці. Історик Павло Діакон (бл. 720 — 799 pp.), лангобард за походженням, написав "Історію лангобардів", використав міфи і легенди свого народу, античні та середньовічні джерела. Під впливом античності розвинувся новий вид літератури — художня "біографія імператора". Кращим твором цього напряму вважається "Життєпис Карла Великого" відомого франкського вченого Ейнгарда (770 — 841 pp.). Він поєднав у блискучій формі власні споглядання з чіткими біографічними схемами (послідовним зображенням приватного життя, сімейних відносин, дипломатичних зв'язків, культурних досягнень тощо). Таку схему розробив римський письменник Гай Свєтоній (бл. 70 — бл. 140 pp.), автор знаменитих життєписів 12 цезарів.
За часів Карла Великого започаткована традиція записів німецької пісні, яка продовжувалася і при його спадкоємцях. Зокрема, з IX ст. відомі записи окремих сказань "Про Дітріха Бернського" (короля Теодоріха Великого) та деяких пісень, які згодом увійшли до німецького героїчного епосу "Пісня про Нібе-лунгів".
Завершив Каролінгську епоху на Заході видатний ірландський філософ Іоганн Скотт Еріугена, прозваний "Гегелем IX століття". Норманські нашестя на Ірландію змусили його переселитися в Галлію (Францію), де при дворі Карла Лисого, покровителя наук, він здобув славу вченого-теоретика. Еріугена у філософських працях "Про розподіл природи" й інших утверджував свободу думки, розглядав релігію як тотожну філософію, доводив примат розуму перед авторитетом церкви. Він намагався синтезувати неоплатонівську філософію та християнство, за що пізніше його оголосили єретиком, а твори публічно спалили.
Період X —XI ст., відомий у західному світі як військовий феодалізм, позначений розвитком романського будівництва. Масивні кам'яні "орлині гнізда" на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, захисні споруди численних монастирів — характерні споруди войовничої Європи того часу.
Романський художній стиль передусім виявився в архітектурі й домінував у X —XII ст. Архітектурна масивність найбільше виражена у німецьких соборах (Шпейєрському, Майнцському), декоративна пишність — в Італії, де сформувався своєрідний пі-зано-романський та романо-тосканський стиль (храми Пізи, Флоренції), які становлять виняток з єдиного романського цілого. У французькому романському зодчестві простежувалася рівновага Цих рис.
З-поміж визначних споруд романського стилю — замок Та-уер у Лондоні (XI ст., Англія), собор Санкт-Петер у Вормсі (1170 —1240 pp., Німеччина), церква Нотр-Дам ля Гранд у Пуатьє (кінець XI ст., Франція), баптистерій у Пармі (XI ст., Італія) та ін.
На початку XII ст. на Заході зародився широкий рух хрестоносців. Численні рицарські походи відображені у хроніках хрестоносців, зокрема "Діянні богачерез французів" Г.Ноланського, "Діянні франків та інших подорожніх до Єрусалиму" невідомого автора, який засудив користолюбство баронів. У Іспанії утверджується сім'я Роже-де-Тоені, Північну Італію та Сіцілію захоплюють представники династії Р.Гвіскарді, дружини Вільгельма Завойовника з "благословіння папства" підкорюють Англію.
В Західній Європі XI —XII ст. відбувалися глибокі соціально-культурні зміни. Міська революція порушила замкненість економічного та духовного життя. Виникли корпорації (цехи), які набули пріоритетного значення в розвитку економічних- відносин, досягли високого політичного суверенітету в структурі міської влади.
Закономірно розвивалася міська готична культура. Готичний художній стиль поступово витісняв романський. Німецьке готичне зодчество, яке майже на століття відстало від французького, довго зберігає суворість колишнього романського стилю і в період розквіту залишається художньо менш привабливим, ніж французьке. Лише собори Кельна, Оренбурга та Страсбурга становлять виняток. Готика Англії вирізняється величчю. В Італії церкви Ассізі, Флоренції, Сієни й Орвієто вражають "неготичними" особливостями. Храми за Альпами побудовано з сірого мармуру, італійські — зі світлого, з чергуванням святкових білих, чорних, іноді червоних кольорів. Скульптури італійських храмів набагато бідніші та (особливо всередині) мало пов'язані з готичним ансамблем. Найвідоміші споруди готичного стилю — собор Паризької богоматері Нотр-Дам де Парі (1163—1257 pp., Франція), собор у Даремі (бл. ИЗО р., Англія), собор у м. Орвієто (1310 р., Італія). Готичні собори — своєрід
ний синтез мистецтв при домінуванні архітектури. Вони виконують подвійну функцію:
релігійну та світську. Собор був центром і окрасою міста, символом його процвітання, могутності. Конструкція собору, як і логіка поєднання у ньому різних мистецтв, відповідали
тогочасним ідеологічно-філософським тлумаченням "системи Всесвіту". Все мало символічний характер та багатозначність. Дві основні форми церковних споруд — кругла і хрестоподібна, символізували довершеність. Однак хрестоподібний план будівлі — це не лише зображення розп'яття Христа. Важливо те, що форма, заснована на квадраті, значала чотири головні напрями, символізуючі Всесвіт. І в тому, і в іншому випадку церква уособлювала мікрокосм.
У середньовічній Західній Європі ще в X ст. почав складатися інститут народних мандрівних співців і акторів. Ця традиція сформувалася під впливом пізньоімператорського Риму, де були популярними мандрівні актори — міми та гістрігони, які розігрували народні фарси та водили потішних тварин. У середньовічній Франції — це жонглери, в Іспанії — хулгари, у Німеччині — шпільмани. Згодом під впливом церкви жонглери та шпільмани розділилися на потішників (тобто виразників народної культури) та виконавців високих жанрів — епосу і духовних релігійних віршів. Світська влада й аскетично налаштована церква вороже ставилися до мандрівних акторів, їх позбавляли права спадкоємності, не допускали До причастя, відмовляли у християнському похованні тощо.
Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська культура. Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинених міст продемонструвати самостійність зумовило створення на початку XII ст. латинських шкіл на противагу соборним і монастирським. Латинські школи, які передбачали значно ширшу освіту, дали початок так званим іуманітарним гімназіям, де основу навчання становило вивчення грецької та латинської мов і літератури. Згодом частина гімназій розвинулася в університети. До другої половини XIX ст. гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладом, закінчення якого давало змогу вступити до університету. Середньовічні латинські школи широко використовували спадщину античної освіти.
До нашого часу на Заході (як і в інших країнах світу) збереглися з різними модифікаціями усі три ступені античного навчального процесу — елементарна, середня та вища школа.
Вищі школи, де здобували освіту й займалися наукою, в арабських країнах та Візантії існували з VIII —IX ст. У Західній Європі перший університет (лат. universitas — сукупність) засновано у Болоньї (Італія) в XI ст. Структура і звичаї середньовічних університетів певною .мірою нагадували корпорації та цехи, зокрема італійські, звідки до нас дійшла назва ректор (лат. rector — начальник цеху). Тогочасні університети вважались об'єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).
У Болонському університеті діяв Статут, визнаний міською владою, уряд, звід правил і суд. Університет був незалежним від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у'зовнішніх справах. Досягти такої автономності прагнули й інші університети Європи.
Ініціаторами заснування університетів виступали міщани, міська влада, король або духовенство. В XIII ст. склалася традиція, згідно з якою право на відкриття університету надавав Папа або цісар. У середньовічних університетах домінували теологічні науки, тому основне керівництво ними здійснювало переважно духовенство.
Виникли університети в Англії — Оксфордський (заснований у XII ст.); Франції — Паризький (1215 p.); Іспанії — Сіена (1240 p.); Італії (Вінченца — 1205 р.); Падуя — 1222 p., Неаполь — 1224 р., Рим — 1303 р.) та ін. Кембріджський університет лише 1318 р. отримав від Папи Іоанна XXII право називатися університетом, хоча школа, його попередниця, існувала з 1209 р.
Західноєвропейські університети відрізнялися соціально-політичними й ідейними позиціями їх засновників і керівництва. Демократизм — характерна ознака Болонського та Падуанського університетів. Значна увага приділялася світським наукам. Згідно зі Статутом, здійснювалося виборне управління, в якому широкі права надавалися студентам. Представники інших країн, що тут навчалися, мали право обиратися на керівні посади. Наприклад, ректором Болонського університету в 1481 — 1482 pp. був Юрій Дрогобич (бл. 1450— 1494 pp.), українець за походженням. Для порівняння: в Сорбонні перевага надавалася богослов'ю, ректора обирала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.
У середньовічних університетах традиційно діяли чотири факультети. На артистичному {підготовчому) вступники опановували латинь — мову католицької церкви, науки й освіти, вивчали "вільні мистецтва"; після засвоєння граматики, риторики, основ діалектики студент отримував ступінь бакалавра мистецтв, після засвоєння арифметики, геометрії, астрономії, теорії музики — ступінь магістра мистецтв. Після закінчення артистичного факультету дозволялося вступати на інші факультети — богословський, медичний, юридичний. У навчальних закладах Західної Європи домінувала схоластика (лат. schola — школа), вид релігійної філософії, для якої характерне принципове впорядкування теології. Теологи зосереджували увагу на співвідношенні віри і знання. Головним завданням науки вони вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки.
Позицій крайнього теологічного раціоналізму дотримувався англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033— 1109 pp.), який утверджував віру передумовою раціонального знання {"вірую, щоб розуміти").
Іншу позицію {"розумію, щоб вірити") обстоював П'єр Абеляр (1079—1142 pp.), видатний французький філософ, теолог і письменник. У творах "Так і ні", "Вступ до теології", "Етика", "Діалектика" він висловлював думку про користь світських знань, передусім античної філософії »для пошуку істини, необхідність підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних поглядів, утверджував пріоритет розуму, логіки, досвіду над сліпою вірою та доказовістю авторитетами; 1113 р. він відкрив власну школу, яка набула широкого визнання. Автобіографічна праця П.Абеляра "Історія моїх бідувань", де він всебічно проаналізував своє життя, розповідав про наукові пошуки і переслідування церковників, про кохання до чарівної Елоізи, учениці, згодом дружини та їх відхід у монастир (1119), приклад високої духовності, глибини думки і палких людських почуттів.
З ім'ям Абеляра пов'язують поширення вільнодумства. Його ідеї наслідували учні, зокрема Г.Коншський.
Вперше протилежні позиції схоласти виявили у філософських дискусіях з приводу загальних понять {універсалій). Представники реалізму (тут більш виражена платонівська лінія) стверджували, Що загальні поняття існують самостійно, поза речами і передують їм як у світі, так і в пізнанні. Представники номіналізму (ідеї Арістотеля співіснували з елементами емпіризму), заперечували самостійне існування універсалів і визнавали лише одиничні речі.
Церква в особі бургундського теолога-містика, реаліста Б.Клер-воського (1090— 1153 pp.) засудила вільнодумство ПАбеляра, Г. Коптського й інших прихильників неофіційної схоластики. Ці дискусії виражали потреби часу і зумовили дві тенденції розвитку готичної культури — спіритуалізм (лат. spirituals — духовний, spiritus — душа, дух) і натуралізм.
Синтез середньовічного світогляду намагалися здійснити схоласти Паризького університету — Альберт Магнус та його учні Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський. Використовуючи ідеї Арістотеля, вони інтерпретували його в потрібному дусі.
Відомий ідеолог католицизму, домініканський чернець Фома Аквінський (1225—1274 pp.) у творі "Сума теології" намагався підвести підсумок середньовічного схоластичного мислення й умоглядної естетики. Він визначав красу як те,' то викликає задоволення при чуттєвому спогляданні закінченістю форм і як те, що має числову пропорцію та блиск. Наприклад, в естетиці відбилося вчення філософського реалізму про первинність понять стосовно речей. Позиція Фоми Аквінського була деяким пом'якшенням реалізму, допускала існування понять не окремо від речей, а лише в них самих і в людській свідомості. У питаннях мистецтва він поділяв арістотелівську традицію, згідно з якою мистецтво — це наслідування природи. В світлі пізньосередньо-вічної філософії він стверджував, що мистецтво є не пізнання, а діяльність. Творчий процес у мистецтві подібний до творчості природи, яка матеріалізує ідеальні цілі. Однак визнаючи, що мистецтво може викликати насолоду, Фома Аквінський пішов значно далі своїх попередників, зокрема Августина, котрий у ранньому Середньовіччі загалом заперечував чуттєве начало в мистецтві. Але і Фома Аквінський лише дещо змінив вихідні естетичні настанови, непорушними залишалися принципи виведення краси з духу, з Божественного начала. В художній практиці це вело до розчинення предмета мистецтва в абстракції і нав'язувало йому алегоричний зміст.
У XII ст. культура Західної Свропи досягає періоду зрілості. З розвитком освіти активізувалося духовне життя, у містах і замках склалася своєрідна світська культура, яка відділилася від церковної. Вона, безумовно, не стала антицерковною, але водночас тенденція секуляризації (лат. saecularis — мирський, світський) набула актуальності в наступному розвитку культури.
У Франції та Німеччині поширилася куртуазна (франц. courtois — ввічливий, люб'язний) придворно-лицарська література, спрямована за змістом проти аскетизму церковної літератури. Основні її жанри — лірика і роман. У них оспівували високі почуття, служіння Прекрасній Дамі, пригоди та подвиги лицарів. Культ Прекрасної Дами активізував куртуазну поезію. Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури, провансальські (Південна Франція) поети-співці XI —XIII ст. До наших днів дійшла творчість близько 500 поетів. Творчість трубадурів тісно пов'язана з народними фольклорними джерелами, передусім із весільними, обрядовими, хороводними піснями, що оброблялися відповідно до вимог куртуазної естетики. Одним з перших у Європі поетів, який звернувся до народної мови, був провансальський трубадур Гільйом IX (герцог Аквітанський, граф де Пуатье, 1071 — 1127 pp.). Творчість цього поета витоками сягає джерел усієї європейської поезії.
Наприкінці XII ст. набула розвитку поезія німецьких мінезин-герів — "співців кохання". Вони широко використали досвід провансальських трубадурів та їхніх нівнічнофранцузьких послідовників — труверів. Але на відміну від попередників німецькі поети надавали перевагу рефлексії та моралізації перед чуттєвими елементами творчості.
З розвитком міської літератури виник жанр реалістичної віршованої новели народною мовою — фабльо (лат. fabula — байка, оповідання) і шванки (нім. shwank — жарт). Ці короткі віршовані або прозаїчні оповідання комічного та сатиричного змісту, спрямовані проти соціальних і моральних вад середньовічного суспільства, поширилися у Північній Франції XII —XIV ст. та Німеччині XIII-XV ст.
Вплив народної творчості яскраво позначився на розвитку західноєвропейського епосу. З усіх національних епосів феодального Середньовіччя особливою різноманітністю вирізняється французький. Він дійшов до нас у вигляді поем, так званих жестів — епічних "пісень про діяння", або "пісень про подвиги". Західноєвропейський епос широко використовував народні перекази та легенди. В "Пісні про Роланда", написаній старофранцузькою мовою, відображено історичні події: похід та поразка Карла Великого в Іспанії у битві з басками (778 р.). В "Пісні про Нібелу-нгів", складеній близько 1200 р. староверхньонімецькою мовою, засуджено свавілля феодалів, оспівано шляхетність Зігфріда — переможця карликів-нібелунгів, що уособлювали темні сили природи.
Казкове і міфічне в героїчних поемах переплітається з реально історичним, християнські тенденції — з пережитками язичництва. Щодо нього середньовічний епос поділяється на три групи. В першій (давньоанглійська поема "Беовульф" та ісландські пісні "Старшої Едди") ще виразно переважає казково-міфічне та язичницьке начало. До другої слід віднести "Пісню про Нібелунгів": тут уже домінує (і навіть всіляко наголошується) феодальна свідомість, але водночас виявляються казковість і надприродність. Нарешті, обидві романські поеми — французька "Пісня про Роланда" й іспанська "Пісня про Сіда" відрізняються від німецькомо-вних поем не лише "національними" рисами, а й близькістю до історичних фактів, майже повною відсутністю міфічно-казкового та надприродного начала.
Пам'ятки героїчного епосу у тому вигляді, в якому вони дійшли до нас, складено та написано окремими авторами, здебільшого професійними співцями, поетами чи вченими (кліриками, тобто священиками або ченцями), імена яких залишились невідомими.
Народні сюжети нерідко використовувала лицарська література. Біля витоків лицарського роману був поет, уродженець Шампані, К. де Труа (бл. 1130 р. — після 1191 p.), автор перших "романних" обробок сказань про героїв "бретанського циклу" — короля Артура, лицаря Ланселота та ін. Створений ним тип роману згодом повторили його послідовники майже всіма мовами середньовічної Європи. В тогочасному суспільстві французька мова поряд з латиною все більше набувала права мови міжнародного літературного спілкування, тому творчість французьких поетів мала загальноєвропейське значення.
Сказання про сумну любов юнака Трістана і королеви ізоль-ди, що коренями сягас в кельтські джерела, пізніше вплелося у зміст артурівських легенд. Представник світського напряму в німецькій куртуазній поезії Г.Страсбурзький (кінець XII ст. — бл. 1220 р.) створив незакінчений віршований роман "Трістан та Ізольда", написаний за мотивами однойменного твору англо-нор-мандського трувера Томаса Британського (бл. 1170 р.). У романі оспівується земне кохання як почуття, що долає станові релігійні закони феодального суспільства. Дописати твір намагалися послідовники Г. Страсбурзького поети У. фон Тюргейм (бл. 1240 р.) і Г. фон Фрейберг (бл. 1300 p.). Відомі численні переробки цього сюжету — німецькі, норвезькі, англійські, італійські, чеські, сербські, польсько-білоруські та ін. За мотивами цього роману Леся Українка написала поему "Ізольда Білорука".
Наприкінці епохи Середньовіччя лицарська культура втрачає значення, куртуазне служіння вже не відповідає новим історичним умовам. У XIV —XV ст. занепадає творчість мінезингерів, їх змінюють мейстерзингєри (нім. Meistersinger — співець), літературно-співацькі товариства (цехи) поетів бюргерського походження, діяльність яких позначена головно релігійною тематикою.
Одним з перших досліджував лицарство як соціально-культурне явище Й.Хейзінга — голландський історик, представник західної культурології XX ст. На його думку, лицарство має певний етичний і соціальний зміст, пов'язаний з концепціями вірності та справедливості, однак до ідеалу лицарство підносили не ці риси, а ідея куртуазного кохання, породжена самим життям. "Роман про Троянду", який почав писати близько 1240 р. Г. де Лорріс, а завершив 1280 р. Ж. де Мен, визначив аристократичну концепцію кохання. Водночас це була енциклопедична скарбниця знань. Як зазначав Й.Хейзінга, такого синтезу, коли ідеал культури ототожнювався з ідеалом кохання, не знала жодна епоха. Певний спад куртуазності він простежує у продовженні роману, де Ж. де Мен зосередив увагу на чуттєвому характері кохання. Середньовічний за формою, роман насичений багатозначними алегоріями і міфологією, що поєднує його з німфами та сатирами Ренесансу. Важливою рисою духовного життя пізнього Середньовіччя Й.Хейзінга вважав формалізм, характерний для релігійного і художнього стилю мислення, а також практичної діяльності.
З поширенням християнства об'єктивно постає проблема взаємовідносин нової офіційної ідеології та народної (фольклорної) культури. До аналізу цієї проблеми одночасно і незалежно один від одного зверталися вчені двох країн — Михайло Бахтін (Росія) і Жан Ле Гофф (Франція).
М.Бахтін аргументовано довів, що характерною ознакою середньовічної свідомості є наявність позацерковної сфери світосприйняття: неофіційної народної культури та народної мови. Протилежність офіційної і народн&ї культур вчений проаналізував як протистояння ідеології і менталітету.
Жан Ле Гофф першочергово звернув увагу на процеси взаємодії вченої та фольклорної культурних традицій, дослідження механізмів цієї взаємодії, розглянув широкий спектр середньовічної символіки.
Середньовічна символіка широко втілювалась у християнській релігійній архітектурі. Хрестокупольна і кругла форми вважались образами довершеності. Хрестоподібний план споруд — не лише уявне розп'ятгя Христа; форма, заснована на квадраті, означала чотири основні напрями світу, символізувала Всесвіт. У такий спосіб церква втілювала макрокосм. Особливе значення мала символіка числа. Красу виводили із пропорційності, гармонії. Звідси — увага до музики, заснованої на науці чисел. Загалом число трактувалося мірою речей. За влучним висловом одного із західноєвропейських середньовічних єпископів, "архітектор — це композитор".
Органна музика, хорали, месси, реквієм, що звучали під склепінням католицьких храмів, створювали атмосферу ірреальності. Католицька церква протиставляла "абсолютну" духовність релігійної музики реальності відображення світу засобами живопису і скульптури. В Середньовіччі окремі види мистецтв не вважалися рівноцінними. Музику і поезію трактували "вільними мистецтвами", водночас музику вважали наукою, поділяли її на "світову" і "людську"; "людську" відповідно поділяли на "теоретичну" і "практичну" (тобто власне музику). "Теоретичну" музику пов'язували з пізнанням світу ("світової" музики) і трактували її як "філософію математики".
Середньовічне розуміння музики зазнало впливу ідей пізньо-римського філософа Боеція (бл. 480 — 524 pp.), який з позицій діалектики проаналізував музичне мистецтво у трактаті "Настанови до музики". Він виходив із єдності світу природного і людського, вважав, що гармонія небесних рухів і природних процесів визначає "світову музику" (musica mundana), яка сприймається людиною завдяки гармонійності її тіла і душі. Така гармонія досягається завдяки "людській музиці" (musica humana). Третій рід гармонії (якому і присвячено трактат) має назву "інструментальна музика" (musica instrumentrum) — будь-яка музика, пов'язана з людським мистецтвом. На переконання Боеція, щоб створювати морально довершену музику, недостатньо бути хорошим музикантом або • мати талант, головне — осягнути гармонію світу. Живопис і скульптуру в Середньовіччі відносили до "механічних" мистецтв, теорія яких на той час ще не .була розроблена.
Французький філософ і теолог Гуто Сен-Вікторський (1096 — 1141 pp.) намагався упорядкувати і класифікувати багатоманітні людські знання. Йому належить цікавий девіз — "вчись усьому, і ти потім побачиш, що нічого не даремно". Намагаючись пояснити смисл числової символіки, він наголошував на різниці у числах. Якщо починати з семи днів Буття чи з шести днів, у які Творець сотворив світ, то 7 >6 означає відпочинок після трудів, а 8 >7 — вічність після земного життя (вісім виявляється у восьмикутних храмах, зокрема храмі Гробу Господнього в Єрусалимі). Якщо починати з десяти (десять означає довершеність), то 9 < 10 вказує на недолік довершеності, а 1К10 — її надмір. Проте, незважаючи на вияви містики, Гуто Сен-Вікторський визнавав певну самостійність чуттєво-прекрасного, до якого відносив красу образів, фігур, рухів (і навіть запахів). Він увів новий мотив у вчення про мистецтво; трактував мистецтво не лише як знання (так переважно розуміли мистецтво у Середні віки), а й як діяльність, розділив художників на дві групи: теоретиків — які пізнають закони та обґрунтовують правила мистецької діяльності, та практиків — котрі творять образи в матерії; вперше розглянув "видовища" як вид мистецтва, хоч і "механічного".
Загалом мистецтво "готичного натуралізму" поєднало містичне вчення про числа і наукові розрахунки, релігійне одухотворення і земну красу, абстрактні зображення і рослинний орнамент, образи тварин і птахів.
Привабливість фізичної краси була також ознакою довершеності, її вважали атрибутом святості: добрий Бог був водночас прекрасним Богом. На середньовічному Заході святі мали втілювали духовні дари — приязнь, мудрість, честь, здатність взаєморозуміння, упевненість, світлоносність (світла радість), а також сім дарів тілесних — красу, вправність, силу, рухливість, здоров'я, здатність до насолод, довголіття (Ле Гофф).
У світоглядній системі Середньовіччя образ світу, уявлення про смерть і потойбічне існування взаємопов'язані. Ле Гофф намагався відповісти на питання, як у західному християнстві відбувся перехід від дуалістичної моделі потойбічного світу (пекло і рай) до троїчної моделі (пекло —чистилище—рай); чому виникло чистилище, місце, де душі грішників піддаються мукам, але не вічно, як у пеклі, а впродовж певного часу, після чого перед ними знову відкриваються врата раю?
Це питання широко трактувалося богословами. Натомість Ле Гофф розглянув його у широкому соціальному контексті. На той час розвиток міст, міського населення, поширення освіти зумовили нові духовні орієнтації. Система цінностей почала переорієнтовуватися з "небес на землю". Виникли соціальні зміни, грошові відносини і нова діяльність людей. Поява ідеї чистилища давала окремим грішникам (ростовщикам та ін.) надію на спасіння після спокутування муками земних гріхів. Папство прийняло догмат про чистилище у середині XIII ст. За концепцією Ле Гоффа, зрушення у соціальних відносинах Заходу спонукали ндвий розвиток теологічної думки, що відповідало вимогам міщан, зайнятим торгівлею, фінансами тощо, які потребували вищого виправдання своїх професій. Дослідження Ле Гоффа подають широку картину розвитку культури Європи X —XIII ст. — періоду її розквіту. Він поєднав два методи аналізу: синхронічний, спрямований на розкриття загального стаїгу розвитку, і діахронічний — відображення в часі усіх змін, що відбувалися. Його праця "Цивілізація середньовічного Заходу" — ґрунтовне історико-антропологічне дослідження, де висвітлено середньовічний європейський соціально-культурний процес, ментальність населення, сприйняття простору і часу, художні уявлення і символіку мистецтва.
Офіційне мистецтво християнського Середньовіччя намагалося у своїй системі закріпити сферу народного (фольклорного) мислення, підґрунтям якого була міфологія. Канони церковного мистецтва брали до уваги специ
