Шимон С. І. Цивільне та торгове право зарубіжних країн (2004)
7.1. Поняття та види зобов’язань у континентальній та англо-американській цивільно-правових системах
У романо-германській правовій системі зобов’язальне право є одним із фундаментальних інститутів, тоді як в англо-американському праві не існує аналогів навіть самого терміна «зобов’язання» і, звісно, не можна говорити про існування чітко окресленого інституту зобов’язального права.
У країнах кодифікованого цивільного права зобов’язання регулюються спеціальними статтями (параграфами) цивільних кодексів, об’єднаними в певних структурних підрозділах. Так, у НЦК право зобов’язальних відносин регламентується книгою 2 «Зобов’язальне право», яка охоплює приписи загального характеру, зокрема норми про зміст зобов’язань, загальні положення про договори, припинення зобов’язань, уступку вимоги та переведення боргу, множинність боржників і кредиторів, а також положення щодо окремих видів договірних і недоговірних зобов’язань. Діють також спеціальні закони щодо окремих видів зобов’язань.
Слід мати на увазі, що приписи зобов’язального права, які розміщені в НЦК, розраховані насамперед на звичайних громадян, хоча можуть субсидіарно застосовуватися і щодо підприємницьких відносин, які більшою мірою регулюються НТК та іншими законами.
Французький ЦК не встановлює загальних принципів чи норм, які б застосовувалися до всіх зобов’язань, незалежно від їх виду.
У праві Англії та США проблеми зобов’язальних правовідносин врегульовуються судовим прецедентом і судовою практикою та завжди розглядаються у зв’язку з договором чи деліктом. Однак ні в доктрині, ні в судовій практиці такі правовідносини не порівнюються для виявлення загальних властивостей чи принципів.
У континентальній правовій системі зобов’язання розглядається як обов’язок особи (боржника) надати дещо іншій особі (кредитору), вчинити або утриматися від вчинення певних дій в інтересах останнього. Згідно з положеннями НЦК зобов’язання — це правовідношення, в якому кредитор має право вимагати від боржника виконання дій, які реалізують обов’язок, або утримання від виконання певної дії. У німецькій юридичній літературі зобов’язання розглядається також і в широкому розумінні, як переважно двосторонні відносні правовідносини, які зазвичай мають тривалий характер і полягають в обов’язку виконання (боржником) та можливості застосування примусу до виконання (кредитором) певних дій. У будь-якому разі за німецькою доктриною, основу зобов’язальних правовідносин становлять «заборговані» (взяті на себе боржником) послуги, тобто те, що він зобов’язаний виконати, а тому мусить перетерплювати підвищену увагу до нього з боку кредитора; до них безпосередньо прилягає обов’язок відшкодування шкоди.
У Франції Цивільний кодекс не дає легального тлумачення поняття «зобов’язання», а доктрина, виходячи з поняття договору, визначає його як правовий зв’язок, у якому одна особа зобов’язується стосовно іншої до певного надання, вчинення дії чи утримання від певних дій.
У доктрині англо-американського права є спроби сформулювати поняття зобов’язального права, однак, як вже зазначалося, виключно стосовно або договорів, або деліктів.
Учасниками зобов’язань є дві сторони: кредитор (має право вимагати виконання або утримання від вчинення певної дії) і боржник (зобов’язаний виконати або не вчиняти певні дії). Кожна сторона в зобов’язанні може бути представлена як однією, так і кількома особами, права та обов’язки між якими можуть розподілятися по-різному залежно від змісту зобов’язання. Учасником таких правовідносин можуть бути треті особи, які одержують за зобов’язанням право вимагати від боржника виконання передбаченої зобов’язанням дії нарівні з кредитором.
У континентальному праві основним завданням зобов’язального права вважається регулювання відносин цивільно-правового обігу: надання речей (купівля-продаж, обмін, дарування), «тривале» надання речей (найм, оренда), надання послуг у широкому розумінні (трудовий договір, підряд, туризм, страхування та ін.). Зобов’язальні приписи містяться й в корпоративному праві; воно виконує функції захисту прав особистості та майнових благ, встановлює передумови відповідальності, порядок компенсації у випадку безпідставного збагачення та ін. Вважається, що найбільш наочно значення зобов’язального права розкривається в орієнтовному переліку видів зобов’язань, під час сприйняття якого слід враховувати особливості цивільно-правової доктрини та судової практики.
Класифікація зобов’язань у різних правових системах і в різних країнах має свої особливості, які обумовлені специфікою розвитку доктрини та судової практики. У праві Німеччини найбільш загальним є поділ зобов’язань за підставами виникнення: а) із угод (договірні); б) переддоговірні (виникають внаслідок взаємодії договірного відношення з соціальним контактом) і квазідоговірні (з відносин, схожих із договірними); в) із закону (виникають із ведення справ без доручення, безпідставного збагачення, незаконних дій (деліктні), утримання, спадкування тощо).
Французьке право розрізняє зобов’язання: а) договірні (виникають із договорів) і б) недоговірні (виникають із делікту, квазіделікту, квазідоговору, закону). Такий поділ їх на види відображено в структурі ФЦК. Квазідоговірні зобов’язання виникають між особами, які не укладали ніяких угод, однак вони перебувають у відносинах, схожих з договірними (ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення та ін.). Квазідоговорами є дії однієї особи, що вчиняються з її власної волі від імені іншої, з яких виникають обов’язки перед третіми особами. Квазіделіктними є зобов’язання, які виникли внаслідок ненавмисного заподіяння шкоди (недбалості чи необережності), оскільки деліктними за французьким цивільним правом є лише навмисні дії заподіювача шкоди.
У праві Англії та США, як вже зазначалося, не існує системного підходу до класифікації зобов’язань, оскільки немає законодавства, яке б визначало загальні принципи й систему підстав виникнення зобов’язань. У доктрині наводяться класифікації, які мають суто науковий характер. Найпоширенішою є класифікація, яка передбачає такі підстави їх виникнення: а)договір; б) делікт; в) квазідоговір; г) інші підстави.
Юридична наука в усіх правових системах розглядає класифікацію зобов’язань і за іншими критеріями: за змістом, предметом, характером поведінки боржника тощо. Так, розрізняють зобов’язання:
подільні (можуть виконуватися частинами) і неподільні (виконуються тільки повністю);
предметом яких є замінні (родові) та незамінні (індивідуально-визначені) речі;
позитивні (боржник має вчинити якусь дію) і негативні (має утриматися від вчинення певних дій);
альтернативні (боржник має право на власний розсуд виконати одну з кількох заздалегідь погоджених дій) і факультативні (у разі неможливості виконання основної дії боржник має право замінити її на іншу, заздалегідь обумовлену дію);
захищені позовом, або так звані «одягнені», (можуть бути виконані в примусовому порядку) і незахищені позовом (у романо-германському праві — натуральні; в англо-американському — «безсильні договори»), або так звані «голі», зобов’язання (не можуть захищатися позовом, тобто не можуть бути виконані в примусовому порядку, їх дійсність залежить від добровільного визнання їх боржником, а їх виконання є правомірною дією). В усіх країнах до останніх відносять зобов’язання, по яких закінчився строк позовної давності. У континентальному праві це також зобов’язання сплатити борг за азартними іграми чи парі, надання утримання позашлюбній дитині, виплати аліментів родичам, які не мають такого права за законом, зобов’язання, що покладені на спадкоємця за заповітом, який є недійсним через порушення форми укладення, виплати не обумовлених у договорі відсотків за грошовою позикою та деякі інші.
В американському праві (США) виділяють так звані ілюзорні зобов’язання — які полягають в обіцянні чого-небудь, але фактично не спонукають боржника до будь-чого (обіцянка кредитора не вимагати повернення боргу до тих пір, поки гроші не знадобляться йому).
В усіх правових системах як самостійний вид зобов’язань розглядаються грошові зобов’язання, змістом яких є обов’язок боржника передати кредиторові певну суму грошей або у власність (оплата готівкою), або за правом вимоги (безготівкові розрахунки). Вони можуть безпосередньо виникати як грошові або ж перетворюватися в грошові внаслідок невиконання чи неналежного виконання будь-яких інших зобов’язань.
У країнах кодифікованого цивільного права зобов’язання регулюються спеціальними статтями (параграфами) цивільних кодексів, об’єднаними в певних структурних підрозділах. Так, у НЦК право зобов’язальних відносин регламентується книгою 2 «Зобов’язальне право», яка охоплює приписи загального характеру, зокрема норми про зміст зобов’язань, загальні положення про договори, припинення зобов’язань, уступку вимоги та переведення боргу, множинність боржників і кредиторів, а також положення щодо окремих видів договірних і недоговірних зобов’язань. Діють також спеціальні закони щодо окремих видів зобов’язань.
Слід мати на увазі, що приписи зобов’язального права, які розміщені в НЦК, розраховані насамперед на звичайних громадян, хоча можуть субсидіарно застосовуватися і щодо підприємницьких відносин, які більшою мірою регулюються НТК та іншими законами.
Французький ЦК не встановлює загальних принципів чи норм, які б застосовувалися до всіх зобов’язань, незалежно від їх виду.
У праві Англії та США проблеми зобов’язальних правовідносин врегульовуються судовим прецедентом і судовою практикою та завжди розглядаються у зв’язку з договором чи деліктом. Однак ні в доктрині, ні в судовій практиці такі правовідносини не порівнюються для виявлення загальних властивостей чи принципів.
У континентальній правовій системі зобов’язання розглядається як обов’язок особи (боржника) надати дещо іншій особі (кредитору), вчинити або утриматися від вчинення певних дій в інтересах останнього. Згідно з положеннями НЦК зобов’язання — це правовідношення, в якому кредитор має право вимагати від боржника виконання дій, які реалізують обов’язок, або утримання від виконання певної дії. У німецькій юридичній літературі зобов’язання розглядається також і в широкому розумінні, як переважно двосторонні відносні правовідносини, які зазвичай мають тривалий характер і полягають в обов’язку виконання (боржником) та можливості застосування примусу до виконання (кредитором) певних дій. У будь-якому разі за німецькою доктриною, основу зобов’язальних правовідносин становлять «заборговані» (взяті на себе боржником) послуги, тобто те, що він зобов’язаний виконати, а тому мусить перетерплювати підвищену увагу до нього з боку кредитора; до них безпосередньо прилягає обов’язок відшкодування шкоди.
У Франції Цивільний кодекс не дає легального тлумачення поняття «зобов’язання», а доктрина, виходячи з поняття договору, визначає його як правовий зв’язок, у якому одна особа зобов’язується стосовно іншої до певного надання, вчинення дії чи утримання від певних дій.
У доктрині англо-американського права є спроби сформулювати поняття зобов’язального права, однак, як вже зазначалося, виключно стосовно або договорів, або деліктів.
Учасниками зобов’язань є дві сторони: кредитор (має право вимагати виконання або утримання від вчинення певної дії) і боржник (зобов’язаний виконати або не вчиняти певні дії). Кожна сторона в зобов’язанні може бути представлена як однією, так і кількома особами, права та обов’язки між якими можуть розподілятися по-різному залежно від змісту зобов’язання. Учасником таких правовідносин можуть бути треті особи, які одержують за зобов’язанням право вимагати від боржника виконання передбаченої зобов’язанням дії нарівні з кредитором.
У континентальному праві основним завданням зобов’язального права вважається регулювання відносин цивільно-правового обігу: надання речей (купівля-продаж, обмін, дарування), «тривале» надання речей (найм, оренда), надання послуг у широкому розумінні (трудовий договір, підряд, туризм, страхування та ін.). Зобов’язальні приписи містяться й в корпоративному праві; воно виконує функції захисту прав особистості та майнових благ, встановлює передумови відповідальності, порядок компенсації у випадку безпідставного збагачення та ін. Вважається, що найбільш наочно значення зобов’язального права розкривається в орієнтовному переліку видів зобов’язань, під час сприйняття якого слід враховувати особливості цивільно-правової доктрини та судової практики.
Французьке право розрізняє зобов’язання: а) договірні (виникають із договорів) і б) недоговірні (виникають із делікту, квазіделікту, квазідоговору, закону). Такий поділ їх на види відображено в структурі ФЦК. Квазідоговірні зобов’язання виникають між особами, які не укладали ніяких угод, однак вони перебувають у відносинах, схожих з договірними (ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення та ін.). Квазідоговорами є дії однієї особи, що вчиняються з її власної волі від імені іншої, з яких виникають обов’язки перед третіми особами. Квазіделіктними є зобов’язання, які виникли внаслідок ненавмисного заподіяння шкоди (недбалості чи необережності), оскільки деліктними за французьким цивільним правом є лише навмисні дії заподіювача шкоди.
У праві Англії та США, як вже зазначалося, не існує системного підходу до класифікації зобов’язань, оскільки немає законодавства, яке б визначало загальні принципи й систему підстав виникнення зобов’язань. У доктрині наводяться класифікації, які мають суто науковий характер. Найпоширенішою є класифікація, яка передбачає такі підстави їх виникнення: а)договір; б) делікт; в) квазідоговір; г) інші підстави.
Юридична наука в усіх правових системах розглядає класифікацію зобов’язань і за іншими критеріями: за змістом, предметом, характером поведінки боржника тощо. Так, розрізняють зобов’язання:
подільні (можуть виконуватися частинами) і неподільні (виконуються тільки повністю);
предметом яких є замінні (родові) та незамінні (індивідуально-визначені) речі;
позитивні (боржник має вчинити якусь дію) і негативні (має утриматися від вчинення певних дій);
альтернативні (боржник має право на власний розсуд виконати одну з кількох заздалегідь погоджених дій) і факультативні (у разі неможливості виконання основної дії боржник має право замінити її на іншу, заздалегідь обумовлену дію);
захищені позовом, або так звані «одягнені», (можуть бути виконані в примусовому порядку) і незахищені позовом (у романо-германському праві — натуральні; в англо-американському — «безсильні договори»), або так звані «голі», зобов’язання (не можуть захищатися позовом, тобто не можуть бути виконані в примусовому порядку, їх дійсність залежить від добровільного визнання їх боржником, а їх виконання є правомірною дією). В усіх країнах до останніх відносять зобов’язання, по яких закінчився строк позовної давності. У континентальному праві це також зобов’язання сплатити борг за азартними іграми чи парі, надання утримання позашлюбній дитині, виплати аліментів родичам, які не мають такого права за законом, зобов’язання, що покладені на спадкоємця за заповітом, який є недійсним через порушення форми укладення, виплати не обумовлених у договорі відсотків за грошовою позикою та деякі інші.
В американському праві (США) виділяють так звані ілюзорні зобов’язання — які полягають в обіцянні чого-небудь, але фактично не спонукають боржника до будь-чого (обіцянка кредитора не вимагати повернення боргу до тих пір, поки гроші не знадобляться йому).
В усіх правових системах як самостійний вид зобов’язань розглядаються грошові зобов’язання, змістом яких є обов’язок боржника передати кредиторові певну суму грошей або у власність (оплата готівкою), або за правом вимоги (безготівкові розрахунки). Вони можуть безпосередньо виникати як грошові або ж перетворюватися в грошові внаслідок невиконання чи неналежного виконання будь-яких інших зобов’язань.
