Курило Т.В. Митне право України (2007)
Історичний розвиток митного права в Україні
Упродовж віків митниця була і залишається одним із найсуттєвіших чинників державності й незалежності країни, яскравим свідченням владного і фінансового суверенітету.
Перші відомості про мито на території сучасної України належать до IX ст. Саме тоді на нинішніх землях України виникає і впродовж кількох століть, аж до завоювання монголо-татарами, розвивається могутня Київська Русь. У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належали: плата за судочинство, штрафи і мито. Головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях "із варяг у греки". Він проходив униз по Дніпру, перетинав Чорне море і впирався в Константинополь - цей величезний ринок, куди з’їжджалися купці з усього Середземномор'я. Це було найбагатше місто у всьому християнському світі. Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі. Невипадково, що першою угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 p.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови [4].
За Руссю визнавалося, зокрема, право безмитної торгівлі. "...Нехай, - говориться у договорі про руських купців, - входять до міста... і торгують скільки їм треба, не сплачуючи ніяких зборів". Київська Русь уже тоді мала власну митну систему, стягувала і за домовленістю із суміжними країнами сплачувала митні податки.
У 1288 р. був виданий Острогомський митний статут, у якому мова йшла про купців із різних країн: Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Київської Русі. Отже, руські митники керувалися у своїй роботі європейськими митними статутами, діяли в єдиному правовому полі з нашими західними сусідами.
На підступах до Києва, Вишгорода та інших міст Київського князівства будувалися застави-фортеці, де уповноважені князем збирачі стягували мито за перевезення товарів та прогін худоби. Для захисту державних кордонів, як згадують народні билини, залучалися славетні Добриня Микитович, Ілля Муромець, Альоша Попович. Князь і його дружинники пильно слідкували, щоб кожний руський і заморський купець ("гость") справно сплачував мито. Тобто у Київській Русі мито означало податок, сплачуваний за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій.
Були свої митні порядки і в Запорізькій Січі, яка відіграла величезну роль у становленні України як держави. Козацтво вело жваву торгівлю, чому сприяло як розташування їхніх вольностей, так і природні шляхи сполучення.
Адже запорожці жили на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Росією з одного боку, та Кримом і Туреччиною з іншого.
Крім того, вони володіли кращою частиною великого водного шляху "з варяг у греки". Тому без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України і Південної Росії XVI-XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом [5].
Першим торговим партнером запорожців була Туреччина. За договором 1649 р. турецького султана "з військом запорізьким і народом руським" козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним та Білим морями з усіма їх портами, могли в будь-який час заходити в порти і скільки завгодно стояти в них. Могли вільно спілкуватися з купцями материкових та річкових міст з питань продажу, купівлі й обміну, мали право будувати в портах складські приміщення, звільнялися на 100 років від мита і податків. Подібними пільгами в Україні і в Запоріжжі користувались і турецькі купці. Війську запорізькому було дозволено мати у Стамбулі власного представника купецьких інтересів, а султан наказав в одному з портових міст призначити власного намісника, на якого покладався обов'язок видавати за власним підписом і печаткою паспорти запорізьким купцям для їх плавання на суднах з правом стягувати за кожний паспорт лише по одному червінцю та брати присягу з командирів про їх добрі наміри.
Досить складний порядок митних стосунків існував в Україні і за Литовсько-Польської держави. Була встановлена чітка система митних зборів за ввіз та вивіз різноманітних товарів. Прикордонне мито (його називали цлом) стягувалося митниками, які працювали у митницях (тоді вони називалися митними коморами).
Чітку систему митної справи мала славна козацько-гетьманська держава. Починаючи від Богдана Хмельницького Державний скарб (так іменувалася тоді фінансово-банківська і митна служба України) збирав прикордонне мито: евеку (вивізне) й інфуку (ввізне). Вже тоді українські митники відзначалися високими професійними якостями, освіченістю, знанням іноземних мов [4].
В універсалі гетьмана Богдана Хмельницького, датованому 1654 p., встановлювалися митні платежі за товари, що ввозилися на територію Української держави. Як свідчив архідиякон Павло Алепський у своїх записках про подорож до України у 1654 і 1656 pp., митні збори на кордонах щороку приносили в державну скарбницю 100 000 червоних золотих.
Керівником митної справи в Україні спеціальним Універсалом Богдана Хмельницького від 28 квітня 1654 р. призначено дозорця Астматія (Остматенка), який чимало зробив для організації митної служби Української держави.
З кінця ХVII до початку XX ст. українці жили в складі Російської імперії. Україна одержала назву "Малоросія". Історія розвитку України тісно переплелася з історією розвитку Російської імперії. У період палацових переворотів (з 1725 по 1762 р.) економічна політика та її складовий елемент — митна політика - характеризувалися непослідовністю. Питаннями митної політики займалися хаотично часто змінюючи один одного вищі органи. Катерина І у 1724 р. видала указ про "Покровительський митний тариф" (товару, які ввозились іноземними купцями, обкладалися митом, руські купці могли вивозити свої товари без перешкод). Але була небезпека, що зменшиться приплив митних доходів. Тому були підписані російсько-англійський (1726 р.) та російсько-прусський (1728 р.) договори, які для більшості товарів встановлювали режим взаємного митного сприяння.
Митна політика регулювалася митними тарифами. Митний тариф 1731 р. повністю скасував "Покровительський" тариф 1724 р., тобто для товарів власного виробництва вводилося мито в розмірі 20 % від вартості товару. Формується капіталістичний устрій у феодальній Росії. Ростуть міста і торговельно-промислове населення.
Уряди Олександра І та Миколи І проводили покровительську митну політику. Вони орієнтувалися на збільшення митних доходів казни. Для цього були підстави: розпочинався процес будівництва залізниць і парового транспорту. Вже до 1861 р. в Росії було більше 300 парових суден. За 50 років (1810-1860) зовнішньоторговельний оборот збільшився майже в 3,5 рази [4].
Митний тариф 12 березня 1822 р. мав яскраво виражений забороняючий характер: був заборонений вивіз 21 найменування товару та ввіз 301 найменування. Тариф ґрунтувався на таких положеннях:
=> низьке мито на товари, необхідні для Росії, виробництво яких неможливе в Росії;
=> звільнення від мита іноземних товарів та продуктів, які не виробляються в країні, але в яких є потреба;
=> заборона ввозу товарів, що можуть конкурувати з російськими.
Митний тариф 1822 р. частково припинив ввіз імпортних товарів у Росію, забезпечив активний торговий баланс. Почала розвиватися внутрішня бавовняна промисловість. Але забороняючий тариф на імпортні товари зменшив попит на російську сировину, підвищив ціни на товари, сприяв росту контрабанди. Тому новий митний тариф 1850 р. поступово пом'якшив заборону і в міру зберіг обмеження ввозу іноземних товарів.
Митна політика першої половини XIX ст. в основному відображала протекціоністські тенденції (обмеження ввозу іноземних товарів), забезпечувала верхівці російської буржуазії високий прибуток, нагромадження капіталів для розвитку промисловості.
У митній політиці Російської держави другої половини XIX ст. віддавалася перевага вільній торгівлі і підприємництву, зменшувалися мита на сільськогосподарські продукти і ціни на них.
Гасло вільної торгівлі було спрямоване на захист інтересів промислової буржуазії, яка боролася за скасування митних бар'єрів на іноземних ринках, полегшуючи просування своїх товарів на них, і забезпечувала перевагу експорту над імпортом у своїй країні.
У 1864 р. в Міністерстві фінансів був організований Департамент митних зборів для управління митними закладами. Підвищилася дієвість митного контролю у сфері боротьби з контрабандою, збільшилися внески митних зборів у казну.
Розпочинається активне будівництво та організація митних органів, розробляються інструкції, положення, статути, будуються прикордонні споруди.
9 січня 1918 р. Центральна Рада Української Народної Республіки прийняла IV Універсал, яким проголосила Україну "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою, українського народу". IV Універсал визначав основні засади самовизначення, державного ладу і перспективи державотворення в Україні, в тому числі в економічній, торговельній і податковій сферах. "Однині Народна Українська Республіка, - зазначалося в Універсалі, - бере у свої руки найважливіші галузі торгівлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу. Торг товарами, які будуть привозитися з-за кордону і вивозитися за кордон, вестиме сама держава наша".
У 1918 р. за рішенням гетьмана Павла Скоропадського було організовано Корпус прикордонної варти, якому була доручена неї лише охорона кордону України, а й здійснення окремих митних функцій [7].
Кістяком цієї правоохоронної структури став Запорізький корпус, створений Центральною Радою ще в 1917 році. Військовики корпусу вели боротьбу з контрабандою, контролювали переміщення вантажів і товарів через українсько-російський та українсько-румунський кордони. Водночас для організації роботи із зміцнення фінансової бази і митної справи в країні гетьман у складі
Міністерства фінансів створив Департамент митних зборів, директором якого було призначено П. Андреева.
Окреслюючи історичний шлях українських митників, необхідно відзначити позитивний досвід і професійну майстерність, яких вони набули протягом останніх десятиріч в умовах колишнього Союзу РСР. Працюючи в досить складній соціально-економічній обстановці, переважна більшість наших колег самовіддано служили народові, подавали приклад сумлінного виконання громадського обов'язку.
Хоча - і це треба підкреслити з усією категоричністю — нечисленні митниці, що діяли в Україні, були абсолютно безправними. В республіці не було жодних керівних або навіть координуючих структур, які б займалися митною справою. Всі питання - від асигнувань на інфраструктуру до видачі інспекторові форменого кашкета - вирішувались у центрі.
Організацію митної служби в незалежній демократичній Українській державі довелося починати буквально з нуля.
Гранично складні та відповідальні завдання із забезпечення економічних інтересів України постали перед митниками після проголошення незалежності нашої країни. Вони вимагали принципово нових підходів, суттєвого внеску кожної митниці, кожного співробітника у справу державотворення, правопорядку, зміцнення економічного потенціалу України [13].
Пам'ятного для митників дня, 25 червня 1991 p., Верховна Рада України прийняла Закон "Про митну справу в Україні", в якому проголосила, що Україна "...як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу".
12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Постанову "Про введення в дію Митного кодексу України", який втратив чинність 31 грудня 2003 року, 3 1. січня 2004, року в дію вступив Митний кодекс України від 11 липня 2002 року, який гармонізований та уніфікований до загальноприйнятих європейських та світових стандартів.
Використана література: Курило, Т.В. Митне право України: Навчальний посібник. / Т В Курило. — Львів: Новий світ-2000, 2007. — 240 с
Перші відомості про мито на території сучасної України належать до IX ст. Саме тоді на нинішніх землях України виникає і впродовж кількох століть, аж до завоювання монголо-татарами, розвивається могутня Київська Русь. У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належали: плата за судочинство, штрафи і мито. Головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях "із варяг у греки". Він проходив униз по Дніпру, перетинав Чорне море і впирався в Константинополь - цей величезний ринок, куди з’їжджалися купці з усього Середземномор'я. Це було найбагатше місто у всьому християнському світі. Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі. Невипадково, що першою угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 p.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови [4].
За Руссю визнавалося, зокрема, право безмитної торгівлі. "...Нехай, - говориться у договорі про руських купців, - входять до міста... і торгують скільки їм треба, не сплачуючи ніяких зборів". Київська Русь уже тоді мала власну митну систему, стягувала і за домовленістю із суміжними країнами сплачувала митні податки.
У 1288 р. був виданий Острогомський митний статут, у якому мова йшла про купців із різних країн: Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Київської Русі. Отже, руські митники керувалися у своїй роботі європейськими митними статутами, діяли в єдиному правовому полі з нашими західними сусідами.
На підступах до Києва, Вишгорода та інших міст Київського князівства будувалися застави-фортеці, де уповноважені князем збирачі стягували мито за перевезення товарів та прогін худоби. Для захисту державних кордонів, як згадують народні билини, залучалися славетні Добриня Микитович, Ілля Муромець, Альоша Попович. Князь і його дружинники пильно слідкували, щоб кожний руський і заморський купець ("гость") справно сплачував мито. Тобто у Київській Русі мито означало податок, сплачуваний за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій.
Були свої митні порядки і в Запорізькій Січі, яка відіграла величезну роль у становленні України як держави. Козацтво вело жваву торгівлю, чому сприяло як розташування їхніх вольностей, так і природні шляхи сполучення.
Адже запорожці жили на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Росією з одного боку, та Кримом і Туреччиною з іншого.
Крім того, вони володіли кращою частиною великого водного шляху "з варяг у греки". Тому без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України і Південної Росії XVI-XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом [5].
Першим торговим партнером запорожців була Туреччина. За договором 1649 р. турецького султана "з військом запорізьким і народом руським" козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним та Білим морями з усіма їх портами, могли в будь-який час заходити в порти і скільки завгодно стояти в них. Могли вільно спілкуватися з купцями материкових та річкових міст з питань продажу, купівлі й обміну, мали право будувати в портах складські приміщення, звільнялися на 100 років від мита і податків. Подібними пільгами в Україні і в Запоріжжі користувались і турецькі купці. Війську запорізькому було дозволено мати у Стамбулі власного представника купецьких інтересів, а султан наказав в одному з портових міст призначити власного намісника, на якого покладався обов'язок видавати за власним підписом і печаткою паспорти запорізьким купцям для їх плавання на суднах з правом стягувати за кожний паспорт лише по одному червінцю та брати присягу з командирів про їх добрі наміри.
Досить складний порядок митних стосунків існував в Україні і за Литовсько-Польської держави. Була встановлена чітка система митних зборів за ввіз та вивіз різноманітних товарів. Прикордонне мито (його називали цлом) стягувалося митниками, які працювали у митницях (тоді вони називалися митними коморами).
В універсалі гетьмана Богдана Хмельницького, датованому 1654 p., встановлювалися митні платежі за товари, що ввозилися на територію Української держави. Як свідчив архідиякон Павло Алепський у своїх записках про подорож до України у 1654 і 1656 pp., митні збори на кордонах щороку приносили в державну скарбницю 100 000 червоних золотих.
Керівником митної справи в Україні спеціальним Універсалом Богдана Хмельницького від 28 квітня 1654 р. призначено дозорця Астматія (Остматенка), який чимало зробив для організації митної служби Української держави.
З кінця ХVII до початку XX ст. українці жили в складі Російської імперії. Україна одержала назву "Малоросія". Історія розвитку України тісно переплелася з історією розвитку Російської імперії. У період палацових переворотів (з 1725 по 1762 р.) економічна політика та її складовий елемент — митна політика - характеризувалися непослідовністю. Питаннями митної політики займалися хаотично часто змінюючи один одного вищі органи. Катерина І у 1724 р. видала указ про "Покровительський митний тариф" (товару, які ввозились іноземними купцями, обкладалися митом, руські купці могли вивозити свої товари без перешкод). Але була небезпека, що зменшиться приплив митних доходів. Тому були підписані російсько-англійський (1726 р.) та російсько-прусський (1728 р.) договори, які для більшості товарів встановлювали режим взаємного митного сприяння.
Митна політика регулювалася митними тарифами. Митний тариф 1731 р. повністю скасував "Покровительський" тариф 1724 р., тобто для товарів власного виробництва вводилося мито в розмірі 20 % від вартості товару. Формується капіталістичний устрій у феодальній Росії. Ростуть міста і торговельно-промислове населення.
Уряди Олександра І та Миколи І проводили покровительську митну політику. Вони орієнтувалися на збільшення митних доходів казни. Для цього були підстави: розпочинався процес будівництва залізниць і парового транспорту. Вже до 1861 р. в Росії було більше 300 парових суден. За 50 років (1810-1860) зовнішньоторговельний оборот збільшився майже в 3,5 рази [4].
Митний тариф 12 березня 1822 р. мав яскраво виражений забороняючий характер: був заборонений вивіз 21 найменування товару та ввіз 301 найменування. Тариф ґрунтувався на таких положеннях:
=> низьке мито на товари, необхідні для Росії, виробництво яких неможливе в Росії;
=> звільнення від мита іноземних товарів та продуктів, які не виробляються в країні, але в яких є потреба;
=> заборона ввозу товарів, що можуть конкурувати з російськими.
Митний тариф 1822 р. частково припинив ввіз імпортних товарів у Росію, забезпечив активний торговий баланс. Почала розвиватися внутрішня бавовняна промисловість. Але забороняючий тариф на імпортні товари зменшив попит на російську сировину, підвищив ціни на товари, сприяв росту контрабанди. Тому новий митний тариф 1850 р. поступово пом'якшив заборону і в міру зберіг обмеження ввозу іноземних товарів.
Митна політика першої половини XIX ст. в основному відображала протекціоністські тенденції (обмеження ввозу іноземних товарів), забезпечувала верхівці російської буржуазії високий прибуток, нагромадження капіталів для розвитку промисловості.
У митній політиці Російської держави другої половини XIX ст. віддавалася перевага вільній торгівлі і підприємництву, зменшувалися мита на сільськогосподарські продукти і ціни на них.
Гасло вільної торгівлі було спрямоване на захист інтересів промислової буржуазії, яка боролася за скасування митних бар'єрів на іноземних ринках, полегшуючи просування своїх товарів на них, і забезпечувала перевагу експорту над імпортом у своїй країні.
У 1864 р. в Міністерстві фінансів був організований Департамент митних зборів для управління митними закладами. Підвищилася дієвість митного контролю у сфері боротьби з контрабандою, збільшилися внески митних зборів у казну.
9 січня 1918 р. Центральна Рада Української Народної Республіки прийняла IV Універсал, яким проголосила Україну "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою, українського народу". IV Універсал визначав основні засади самовизначення, державного ладу і перспективи державотворення в Україні, в тому числі в економічній, торговельній і податковій сферах. "Однині Народна Українська Республіка, - зазначалося в Універсалі, - бере у свої руки найважливіші галузі торгівлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу. Торг товарами, які будуть привозитися з-за кордону і вивозитися за кордон, вестиме сама держава наша".
У 1918 р. за рішенням гетьмана Павла Скоропадського було організовано Корпус прикордонної варти, якому була доручена неї лише охорона кордону України, а й здійснення окремих митних функцій [7].
Кістяком цієї правоохоронної структури став Запорізький корпус, створений Центральною Радою ще в 1917 році. Військовики корпусу вели боротьбу з контрабандою, контролювали переміщення вантажів і товарів через українсько-російський та українсько-румунський кордони. Водночас для організації роботи із зміцнення фінансової бази і митної справи в країні гетьман у складі
Міністерства фінансів створив Департамент митних зборів, директором якого було призначено П. Андреева.
Окреслюючи історичний шлях українських митників, необхідно відзначити позитивний досвід і професійну майстерність, яких вони набули протягом останніх десятиріч в умовах колишнього Союзу РСР. Працюючи в досить складній соціально-економічній обстановці, переважна більшість наших колег самовіддано служили народові, подавали приклад сумлінного виконання громадського обов'язку.
Хоча - і це треба підкреслити з усією категоричністю — нечисленні митниці, що діяли в Україні, були абсолютно безправними. В республіці не було жодних керівних або навіть координуючих структур, які б займалися митною справою. Всі питання - від асигнувань на інфраструктуру до видачі інспекторові форменого кашкета - вирішувались у центрі.
Організацію митної служби в незалежній демократичній Українській державі довелося починати буквально з нуля.
Гранично складні та відповідальні завдання із забезпечення економічних інтересів України постали перед митниками після проголошення незалежності нашої країни. Вони вимагали принципово нових підходів, суттєвого внеску кожної митниці, кожного співробітника у справу державотворення, правопорядку, зміцнення економічного потенціалу України [13].
Пам'ятного для митників дня, 25 червня 1991 p., Верховна Рада України прийняла Закон "Про митну справу в Україні", в якому проголосила, що Україна "...як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу".
12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Постанову "Про введення в дію Митного кодексу України", який втратив чинність 31 грудня 2003 року, 3 1. січня 2004, року в дію вступив Митний кодекс України від 11 липня 2002 року, який гармонізований та уніфікований до загальноприйнятих європейських та світових стандартів.
Використана література: Курило, Т.В. Митне право України: Навчальний посібник. / Т В Курило. — Львів: Новий світ-2000, 2007. — 240 с
