Денисенко М.П. Основи інвестиційної діяльності (2003)
1.2. Інвестиційні ресурси
У процесі інвестування основного капіталу можуть бути використані найрізноманітніші інвестиційні ресурси. Основне їх коло законодавчо зафіксоване у Законі Україні «Про інвестиційну діяльність»: грошові кошти, паї, акції, цінні папери, майно, права користування землею, водою, природними ресурсами, інтелектуальна власність у вигляді «ноу-хау» тощо.
Очевидно, є підстави розглядати гроші як важливий інвестиційний ресурс, оскільки, як і інші ресурси, він потребує витрат на підтримку й приносить прибуток і якість цього ресурсу, як і інших, визначає ефективність функціонування всієї економічної системи. Мінливий попит на гроші, платність їхнього використання як капіталу (відсоток), а також до певної міри поширення на гроші дії закону заміщення підтверджують той факт, що гроші є економічним ресурсом, якісні особливості якого виявляються у формуванні як попиту на нього, так і пропозиції.
Уже з перших кроків реформи, коли мали закладатися підвалини так званого цивілізованого ринку, у вітчизняній економіці взяло гору, образно кажучи, «полегшене» трактування грошей, що не дозволило поставити на належні рейки й інвестиційний процес.
У масштабі всієї економіки гроші, а точніше, постійно функціонуючий грошовий механізм, можна класифікувати як основний капітал, що має багато спільного з нематеріальними активами, інтелектуальним капіталом. Формування цього капіталу потребує певних вкладень, що мають віддачу, приносять прибуток або знижують витрати у виробництві ВВП. Кількісно і вклади, і віддачу від них не завжди можна розрахувати, оскільки мова йде не про ординарні інвестиції. Вклади або витрати, пов'язані з відновленням престижу грошей, можуть бути дуже великі, але іншого шляху повернути економіці цілісність немає і не може бути, якщо тільки не уявити економіку, що функціонує на принципово іншій основі.
Принципово нова оцінка грошової системи, що відповідає завданням інвестиційної діяльності, полягає, очевидно, у тому, що вона є важливим структуроутворюючим елементом економічної системи в цілому, який одночасно створює грошовий ресурс необхідної якості і в
необхідних обсягах. Витрати на створення такого повноцінного ресурсу можуть бути зіставлені з втратами, що їх зазнає економіка у разі його низької якості (перекручені цінові орієнтири, бартер, неплатежі, низька інвестиційна активність, а відтак втрати виробництва ВВП і соціальна напруженість у суспільстві).
Проблема уточнення якості грошового ресурсу цікавить нас у першу чергу тому, що те або інше трактування грошей, грошова політика визначають багато в чому й інвестиційну політику. На базі більш адекватного трактування грошового ресурсу (що реально відбувається в економіці індустріально розвинутих країн, і ми маємо тут саме той випадок, коли практика випереджає теорію) може принципово змінитися як «діагностика», так і засоби оздоровлення інвестиційного процесу.
Своєю роботою «Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей» Кейнс зробив внесок у розуміння механізму функціонування ринкового господарства, особливо це стосується ролі накопичення й інвестицій. Водночас потрібно, на наш погляд, бачити обмежену можливість використання його досліджень у економіці України на нинішньому етапі її розвитку. Адже, по-перше, його висновки стосуються достатньо зрілої ринкової економіки, а не перехідної, хоч і можуть пролити світло на окремі питання. По-друге, ринкова економіка функціонувала в умовах жорсткої монетарної політики держави (ще не втратили своє значення принципи «золотого стандарту»), тоді як монетарна політика, що проводиться з початку 1990-х pp. в українській економіці, підірвала грошову систему і стан економіки визначається насамперед цим чинником.
Вивчення життєво важливої проблеми інвестицій в істотно трансформованій українській економіці поєднано з осмисленням таких понять, які раніше не використовувалися вітчизняними економістами: «довіра», «психологічний чинник», «чекання». «Інвестиції, - писав Кейнс, - стимулюються або підвищенням графіка граничної ефективності, або зниженням норми відсотка» [9, с. 374]. І гранична ефективність капіталу, і норма відсотка в Кейнса - складні поняття, у яких віддзеркалені як вимірювані чинники реального часу, так і досить невизначені майбутні очікування, той чи інший стан впевненості, психологія.
В українській економіці до кінця 1990-х pp., схоже, склалася ситуація, аналогічна (хоч і не в повній мірі) тим крайнім випадкам, на котрі наполегливо вказував Кейнс. Норма відсотка тривалий час (хронічно) завищена, і знизити її не вдасться внаслідок сильної спекулятивної, за Кейнсом, складової попиту на гроші. Високі процентні ставки
стримують інвестиції, що призводить до низької ділової активності суспільства в цілому.
P. К. Харрод вказав на важливий момент кейнсіанського аналізу, який принципово відрізняє його від старої класичної теорії. Якщо в класичній теорії збільшення схильності до заощадження кожного індивіда підвищує заощадження всього суспільства, то у Кейнса ця схильність призводить до скорочення розміру заощадження суспільства [10, с. 54]. Бо наслідком дії «основного психологічного закону» стають скорочення сукупного попиту, зайнятості, сукупного прибутку й зниження схильності до заощадження.
Кейнс, з огляду на це, на одне з перших місць ставив власне трактування грошей. У статті «Загальна теорія зайнятості» він роз'яснює загальні положення своєї книги у відповідь на критику В. В. Леонтьєва, Ф. В. Тауссига, Д. X. Роберсона і Дж. Вінера і зазначає, що гроші служать двом цілям: вони полегшують обмін як розрахункових грошей і є сховищем багатства. Класична теорія вважала, що гроші як засіб збереження багатства марні, але, за Кейнсом, бажання тримати гроші «...є барометром ступеня нашої недовіри до власних розрахунків і угод щодо майбутнього. Цей ступінь недовіри відбиває сума премії, що може спонукати розлучитися з грошима, іншими словами, ставка відсотка» [11, с. 108].
Проте гроші як сховище багатства у Кейнса усе ж повного мірою не є такими. Він бачив у них насамперед знаряддя впливу держави на поводження економічних суб'єктів, що і відбилося у сформульованій ним кількісній теорії грошей: «Поки є неповна зайнятість, чинники виробництва й ступінь їхнього використання будуть змінюватися в тій самій пропорції, що й кількість грошей; якщо ж наявна повна зайнятість, то ціни будуть змінюватися в тій самій пропорції, що й кількість грошей» [11, с. 453]. І хоч це формулювання супроводжується потім низкою застережень (наприклад, що ефективний попит може і не змінюватися в тій самій пропорції, що й кількість грошей, або що можливий спад прибутковості ресурсів призведе лише до часткового виконання цього правила), можна зауважити, що прямий хід подій поступається тут зворотному.
Здається, що держава займається не підтримкою грошової системи, а, маніпулюючи кількістю грошей, забезпечує повну зайнятість. Саме наслідуючи таку практику, багато країн опинилися у злиднях, у той час як Кейнс стверджував, що збільшення кількості грошей призведе до зменшення ефективного попиту лише у виняткових випадках [11, с. 455].
ні, на тій підставі, що він оперує у своїй роботі обмеженим числом показників. Безсумнівним досягненням «Загальної теорії» є спроба автора показати вплив на економічні процеси таких складних категорій, як схильність до споживання, короткострокові й довгострокові передбачення інвесторів, перевага ліквідності. Вони є реальними дієвими чинниками саме тому, що зусиллями Кейнса, по суті, ставляться в один ряд із звичними економічними поняттями.
Аналіз взаємовпливу сукупного попиту, інвестицій, зайнятості й грошової політики, виконаний Кейнсом, цінний, очевидно, тим, що, дозволяє краще бачити тенденції розвитку економічних явищ, пов'язаних з інвестиційним процесом, і чинники, що на них впливають. Враховувати тенденції й чинники важливо як при осмисленні причин різкого спаду інвестицій в умовах трансформації економічної системи, так і при розробці пропозицій, спрямованих на виправлення наявного становища.
Проблема попиту є, як видно, другим (після грошей) найбільш вразливим і не відпрацьованим елементом вітчизняної економічної доктрини. Закономірно припустити, що період активної структурної перебудови економіки буде характеризуватися значними змінами й у структурі попиту. Крім цього, перехід до економічного піднесення повинен супроводжуватися збільшенням платоспроможного попиту й зниженням диференціації прибутків населення, що є фактичною умовою економічного зростання. Потужним чинником впливу на сукупний попит може стати на певному етапі партнерство найважливіших економічних структур: держави, реального та фінансового секторів і домогосподарств.
Вітчизняна економіка перебувала напередодні економічних реформ у точці, що характеризується як хитка рівновага. Такий стан підтримувався жорсткими централізованими методами розподілу. Коли ця рівновага в ході реформи була значною мірою скасована, «тимчасова перевага» виявилася іншою. В результаті система перейшла в більш низький, але стійкий стан рівноваги, що характеризується як «стагнація». Цей стан виявився нижчим, ніж міг би бути, внаслідок неузгодженості заходів, здійснюваних в ході реформи, що призвели до гіперінфляції, яка порушила усі відтворювальні пропорції. У цьому стані стагнації зовнішні впливи нерадикального характеру не виводять економіку з хиткого стану рівноваги. Наприклад, іноземні позики або безоплатні дарунки країна буде «проїдати», якщо допомога не виявиться настільки масштабною, що перемістить економіку на цілком інший рівень прибутків і тимчасових переваг, де вона підніметься до більш високої точки рівноваги.
На нашу думку, точку рівноваги сьогоднішньої української економіки слід усе ж охарактеризувати як «плаваючу» через незавершеність ряду динамічних процесів.
При аналізі ситуацій економічного розвитку, представлених окремим випадком зростаючої віддачі за А. Маршаллом, напрошується висновок: зовнішні впливи на економіку, що перебуває в точках, близьких до стану хиткої рівноваги, і в точках, де тенденція природно спрямована до стану стійкої рівноваги, мають принципово відрізнятися. Виникає, таким чином, необхідність у більш серйозній оцінці ситуації й істотних макроекономічних впливів, що змінюють її, інакше економіка потрапляє в низький стан стійкої рівноваги і ніби застряє у ньому. В одних випадках мова може йти про збільшення попиту за рахунок зовнішніх споживачів (митна політика, пошук закордонних ринків збуту), заходів для зміни цінової політики (зокрема, жорсткі антимонопольні дії держави), зміцнення вітчизняної грошової системи (що має зупинити прагнення населення й підприємств до накопичення іноземної валюти й інших цінностей, а також відплив капіталу за кордон). В інших випадках будуть потрібні заходи, спрямовані на кардинальне вирішення проблеми.
Довгостроковий ефект стійкого розвитку може забезпечити певна критична маса заходів впливу з тим, щоб вивести економічну систему на траєкторію нового витка економічного росту. Це досягається за рахунок:
а) залучення структурних чинників (нові технології й ін.);
б) зміни споживчих переваг (стимулювання накопичення);
в) масованого притоку капіталу з-за кордону (що створює нові вихідні умови для розвитку економіки).
Проте через хаотичність, випадковість у часі їхнього використання й комбінування, без аналізу загального економічного ефекту вони не досягають необхідної критичної маси.
Стрибкоподібне посилення віддачі від капіталу й праці можливе за рахунок масованих інвестицій у людський і основний капітал, перетворення галузевої структури економіки й ін. До них можна віднести і кроки щодо лібералізації української економіки (використання ринкового механізму, приватизація державної власності, зняття монополії зовнішньої торгівлі). Проте з ряду причин ці значні перетворення в економіці не дали належного ефекту. Сьогодні можна розраховувати на певний ефект від зміцнення грошової системи, фінансової стабілізації, формування інвестиційної інфраструктури, пріоритетної політики щодо галузей - «локомотивів», які належать до сфери зростаючої віддачі, «завоювання» зовнішнього ринку.
Проведений аналіз дозволяє виділити два ряди чинників, що помітно відрізняються і вибірково впливають на ситуацію в економіці відповідно до причин, які призвели до непрогнозованого спаду виробництва (криза економічної структури й грошово-кредитної системи з наступним скороченням сукупного попиту). Діапазон впливу цих чинників у часі може бути також різний. У першому випадку, якщо слідувати даному підходові, виявляється набір заходів, що виводять економіку зі стану довгострокової стагнації; вони пов'язані зі зміною «структурних умов» (форми виробничої функції), споживчих переваг. Це заходи кардинального характеру, які повинні бути розраховані на перспективу. У другому випадку визначаються заходи більш оперативного порядку, призначення їх - привести в більш-менш нормальне співвідношення поточний сукупний попит і сукупну пропозицію.
Процес наростання інвестиційної кризи, внаслідок якого загальний обсяг виробничих інвестицій у країні скоротився протягом 1990-х pp. у кілька разів, на наш погляд, відбувався так. Інфляція, перекоси цін, різкі коливання норми відсотка, бартер, грошові сурогати призвели до перекручувань структури сукупного попиту, в тому числі попиту на гроші. Несприятлива для інвестицій структура попиту призвела, у свою чергу, до стрімкого падіння їхніх обсягів.
З урахуванням ролі сучасної грошової системи й особливостей нинішнього стану економіки, ієрархія управління подіями в інвестиційному процесі виглядає таким чином: попит - інвестиції - гроші. Тобто на першому плані - усунення деформацій попиту й створення умов для його росту. Нормалізація попиту сприяє росту інвестицій. Відповідно до позитивної динаміки інвестицій і попиту допустима розширена пропозиція грошей. Варто застерегти, що мається на увазі етап стабілізації макроекономічних показників і пожвавлення економіки, коли потік інвестиційних коштів порівняно невеликий і наявні величезні ненавантажені потужності підприємств, фактично готові до роботи. В міру пожвавлення виробництва об'єктивно повинні бути створені умови для того, щоб зростаючий потік інвестицій скеровувався на удосконалення галузевої й технологічної структури економіки; тільки в цьому разі очікується мультиплікативний ефект від додаткових інвестицій.
Порядок попит - інвестиції - гроші не виключає здійснення державою або за допомогою держави достатньо значних інвестиційних проектів або програм, якщо є можливість без негативних наслідків (рівень інфляції, ставка відсотка) збільшити в такий спосіб загальний обсяг інвестицій. Тим більше що державні інвестиційні програми Дозволяють «розшити» вузькі місця економіки (підтримка галузей, що
мають мультиплікативний вплив на сукупний попит, економічна й соціальна інфраструктура) чи просто реалізують, за висловом А. Сміта, «обов'язок государя» (оборона, здійснення правосудця, громадські роботи). Проте найбільш ефективним напрямом державної діяльності щодо нормалізації інвестиційного процесу пропонується не пряме фінансування величезної кількості об'єктів, що гостро його потребують, а оптимізація макроекономічних показників поряд із забезпеченням економічного порядку і більш справедливого розподілу створюваних благ.
Передумови спаду інвестицій у 1990-х pp. виникли в 1980-ті pp. внаслідок низької норми вибуття основних фондів, дедалі більшої норми заощадження і відносного перенакопичення основного капіталу. Економічний розвиток країни в 1980-ті pp. мав загалом незбалансований характер.
У 1980-ті pp. посилив свої позиції відомчий монополізм, що найчастіше виявлялося в розподілі централізованих коштів залежно від впливу міністерських і регіональних керівників. За господарським механізмом того часу закріпилася назва «витратний».
У 1990-ті pp. відбулося посилення диспропорцій в економіці, що призвело до гальмування інвестиційного процесу. Якщо в першому періоді (1980-ті pp.) вкладення в економіку були нераціонально завищені, порівнюючи з реальними темпами зросту ВВП і рівня життя (причому занадто багато капітальних вкладень направлялося на розширення виробництва і занадто мало на його відновлення, про що свідчать низькі показники вибуття), то в другому періоді (1990-ті pp.) вкладення знизились до такого рівня, що фахівці почали говорити про деінвестування і «проїдання» основного капіталу.
На практиці це означає, що існуючий капітал не відтворюється повного мірою, втрачає споживчу вартість. На нашу думку, протягом обох періодів (1980-1990-ті pp.) в економіці зіграли негативну роль неадекватні часу установки, породжувані насамперед відомчим монополізмом. У першому періоді Держплан України, Держпостач України, а також найбільші галузеві міністерства і відомства вільно або мимоволі зробили інвестиційний процес малоефективним, однобоким (маємо на увазі неузгодженість розвитку галузей, невиправданий наголос на новому будівництві, що прирікає на неефективну роботу діюче виробництво), який не має належного соціального ефекту. В другому періоді у зв'язку зі значними політичними змінами відбулася спонтанна централізація відомчого монополізму з посиленням фінансових важелів. Відомчість стала характерною рисою уряду, парламенту, Національного банку. Відбулося перегрупування колишніх галузевих відомств
із перетворюванням їх у свого роду «акул бізнесу». Використовуючи у своїх інтересах рекомендації МВФ про необхідну відкритість економіки, наближення внутрішніх цін до світових і т. ін., так звані природні монополісти, передусім галузі ПЕК, зв'язку, переробки сільгосппродукції, залізничного транспорту, металургії, випереджаючи один одного, роздували ціни, що призвело в результаті до хронічної кризи неплатежів.
Таким чином, вектор інтересів різноманітних суб’єктів економіки зумовив наприкінці першого періоду, й особливо в другому періоді процес інфляції. Характер і черговість інституціональних перетворень у 1990-х pp. тільки підсилили її. З-поміж інших причин неефективного використання ресурсів і диспропорцій, що відбилися в інвестиційному процесі й викликали невідповідності в загальному зниженні рівня попиту й пропозицій, варто назвати неузгодженість у розвитку галузей, неефективність процесів відновлення основного капіталу в першому періоді та деінвестування, «проїдання» його в другому періоді, розлад ряду галузей і переорієнтування інших на зовнішній ринок.
Отже, існує комплекс явищ, викликаних неузгодженістю інтересів різноманітних суб'єктів господарювання в ході об'єктивно назрілих реформ, превалюванням відомчих, місцевих інтересів, що призвели до спаду в економіці й згасання інвестиційного процесу. Відповідно необхідним є комплекс адекватних заходів, що сприяли б розвитку інвестиційного процесу й стійкому економічному зростанню.
Інвестиційне партнерство. Проблема полягає не тільки у формальному створенні сприятливого інвестиційного клімату. «Самі по собі інвестиції, - як справедливо зауважив Г. Клейнер, - зможуть стати імпульсом, поштовхом до промислового розвитку тільки в тому разі, коли економіка вже знаходиться на підйомі й створені умови для реалізації інвестицій у вигляді функціонуючого виробництва й інвестиційної інфраструктури» [13, с. 83].
З огляду на це доцільно розглянути передумови створення інвестиційного партнерства, його завдання й механізм реалізації структурних перетворень. Як уже відзначалося, слід звернути увагу на найважливіші причини кризового стану економіки. Це розбіжність між потенційно можливим і реально наявним сукупним попитом, інакше кажучи, знижений і до того ж перекручений попит, що сформувався насамперед у відповідь на несприятливі й хиткі характеристики грошово-кредитної системи. Такий стан можна перебороти методами макроекономічного регулювання. Інша складова кризи - неадекватність структурних перетворень в економіці - реальна можливість більш ефективного використання наявних ресурсів. Тут мало розраховувати на ефективну алокацію ресурсів, що дозволяє досягти мети за рахунок чисто ринкових
умов. Має бути створений механізм політичних і економічних рішень, що формують інституціональне середовище, в якому більшості економічних суб'єктів було б вигідне форсоване створення індустріальної бази. Це відповідає вимогам забезпечення високого життєвого рівня населення, екологічної безпеки, розумного використання природного потенціалу, достатньої обороноздатності. І до того ж - не повинно викликати неприйняття світової спільносте.
Ми поділяємо позицію В. І. Розгона, що в цілому можна виділити такі напрями участі держави в інвестиційному партнерстві [7]:
- розробка загальних положень, правових і економічних основ інституту партнерства й відповідної інфраструктури;
- підтримка сприятливого інвестиційного клімату, в першу чергу, стійких, нормальних характеристик грошово-кредитної системи, а також усунення дефектів ринкового регулювання у традиційних галузях;
- модернізація і подальший розвиток виробничої й соціальної інфраструктури, у тому числі освоєння нових, перспективних для розвитку промисловості й сільського господарства районів;
- субсидування перспективних науково-дослідних розробок, що виводять економічну структуру країни на передові позиції;
- створення необхідних умов, у тому числі пільгове фінансування, пільгове оподатковування тощо, для обмеженого переліку галузей високих технологій з метою завоювання провідних позицій на внутрішньому й зовнішньому ринках;
- масовані операції на фондовому й товарному ринках з метою виводу й утилізації величезної кількості застарілого обладнання;
- інвестиції у людський капітал з метою розвитку інноваційних спроможностей і підвищення загальної кваліфікації робочої сили;
- управління інвестиційними фінансовими потоками на макрорівні, налагодження механізму накопичення інвестицій.
Установлення сфер і масштабів діяльності держави в структурних перетвореннях означає, що решта питань вирішуються іншими учасниками партнерства (реальним і фінансовим секторами та населенням) самостійно в рамках програми дій у цілому під загальною координацією мінімального числа представників партнерства. Це допоможе, з одного боку, якоюсь мірою звільнитися від традиційної автократичності і непідзвітності державного апарату, з іншого боку - запобігти необгрунтованим спробам звалити на державу прорахунки керівництва підприємств у реальному й фінансовому секторах. Але головне, що може бути досягнуте при реалізації ідеї партнерства, - зрослий рівень довіри до урядової політики і дій партнерів у відносинах один з одним. Схему організації інвестиційного партнерства подано на рис. 1.6.
Рис. 1.6. Складові механізму інвестиційного партнерства
Суть інвестиційного партнерства полягає у визначенні і дотримуванні кожним учасником відповідних погоджених правил і норм поведінки, здійснення яких закладає основи для координації зусиль і активізації інвестиційної діяльності.
Реалізація принципу інвестиційного партнерства, на відміну від існуючої практики інвестування, передбачає підвищення ролі держави в цьому процесі через координацію зусиль всіх його учасників з урахуванням їх інтересів і досягнення консенсусу у збільшенні та підвищенні ефективності використання інвестиційних ресурсів на всіх стадіях їх кругообігу. Партнерами можуть виступати суб’єкти інвестиційної діяльності - органи державного управління, підприємці, фінансові інституції і домогосподарства. В цьому партнерстві кожен з учасників має виконувати відповідну роль і отримувати свою частку прибутків.
Таким чином, інвестиційне партнерство є принципом здійснення інвестиційної політики, що передбачає узгодження суб'єктами інвестиційних відносин цілеспрямованої інвестиційної діяльності, покликаної забезпечити її активізацію для якісних зрушень в розвитку національної економіки.
Очевидно, є підстави розглядати гроші як важливий інвестиційний ресурс, оскільки, як і інші ресурси, він потребує витрат на підтримку й приносить прибуток і якість цього ресурсу, як і інших, визначає ефективність функціонування всієї економічної системи. Мінливий попит на гроші, платність їхнього використання як капіталу (відсоток), а також до певної міри поширення на гроші дії закону заміщення підтверджують той факт, що гроші є економічним ресурсом, якісні особливості якого виявляються у формуванні як попиту на нього, так і пропозиції.
Уже з перших кроків реформи, коли мали закладатися підвалини так званого цивілізованого ринку, у вітчизняній економіці взяло гору, образно кажучи, «полегшене» трактування грошей, що не дозволило поставити на належні рейки й інвестиційний процес.
У масштабі всієї економіки гроші, а точніше, постійно функціонуючий грошовий механізм, можна класифікувати як основний капітал, що має багато спільного з нематеріальними активами, інтелектуальним капіталом. Формування цього капіталу потребує певних вкладень, що мають віддачу, приносять прибуток або знижують витрати у виробництві ВВП. Кількісно і вклади, і віддачу від них не завжди можна розрахувати, оскільки мова йде не про ординарні інвестиції. Вклади або витрати, пов'язані з відновленням престижу грошей, можуть бути дуже великі, але іншого шляху повернути економіці цілісність немає і не може бути, якщо тільки не уявити економіку, що функціонує на принципово іншій основі.
Принципово нова оцінка грошової системи, що відповідає завданням інвестиційної діяльності, полягає, очевидно, у тому, що вона є важливим структуроутворюючим елементом економічної системи в цілому, який одночасно створює грошовий ресурс необхідної якості і в
необхідних обсягах. Витрати на створення такого повноцінного ресурсу можуть бути зіставлені з втратами, що їх зазнає економіка у разі його низької якості (перекручені цінові орієнтири, бартер, неплатежі, низька інвестиційна активність, а відтак втрати виробництва ВВП і соціальна напруженість у суспільстві).
Проблема уточнення якості грошового ресурсу цікавить нас у першу чергу тому, що те або інше трактування грошей, грошова політика визначають багато в чому й інвестиційну політику. На базі більш адекватного трактування грошового ресурсу (що реально відбувається в економіці індустріально розвинутих країн, і ми маємо тут саме той випадок, коли практика випереджає теорію) може принципово змінитися як «діагностика», так і засоби оздоровлення інвестиційного процесу.
Своєю роботою «Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей» Кейнс зробив внесок у розуміння механізму функціонування ринкового господарства, особливо це стосується ролі накопичення й інвестицій. Водночас потрібно, на наш погляд, бачити обмежену можливість використання його досліджень у економіці України на нинішньому етапі її розвитку. Адже, по-перше, його висновки стосуються достатньо зрілої ринкової економіки, а не перехідної, хоч і можуть пролити світло на окремі питання. По-друге, ринкова економіка функціонувала в умовах жорсткої монетарної політики держави (ще не втратили своє значення принципи «золотого стандарту»), тоді як монетарна політика, що проводиться з початку 1990-х pp. в українській економіці, підірвала грошову систему і стан економіки визначається насамперед цим чинником.
Вивчення життєво важливої проблеми інвестицій в істотно трансформованій українській економіці поєднано з осмисленням таких понять, які раніше не використовувалися вітчизняними економістами: «довіра», «психологічний чинник», «чекання». «Інвестиції, - писав Кейнс, - стимулюються або підвищенням графіка граничної ефективності, або зниженням норми відсотка» [9, с. 374]. І гранична ефективність капіталу, і норма відсотка в Кейнса - складні поняття, у яких віддзеркалені як вимірювані чинники реального часу, так і досить невизначені майбутні очікування, той чи інший стан впевненості, психологія.
стримують інвестиції, що призводить до низької ділової активності суспільства в цілому.
P. К. Харрод вказав на важливий момент кейнсіанського аналізу, який принципово відрізняє його від старої класичної теорії. Якщо в класичній теорії збільшення схильності до заощадження кожного індивіда підвищує заощадження всього суспільства, то у Кейнса ця схильність призводить до скорочення розміру заощадження суспільства [10, с. 54]. Бо наслідком дії «основного психологічного закону» стають скорочення сукупного попиту, зайнятості, сукупного прибутку й зниження схильності до заощадження.
Кейнс, з огляду на це, на одне з перших місць ставив власне трактування грошей. У статті «Загальна теорія зайнятості» він роз'яснює загальні положення своєї книги у відповідь на критику В. В. Леонтьєва, Ф. В. Тауссига, Д. X. Роберсона і Дж. Вінера і зазначає, що гроші служать двом цілям: вони полегшують обмін як розрахункових грошей і є сховищем багатства. Класична теорія вважала, що гроші як засіб збереження багатства марні, але, за Кейнсом, бажання тримати гроші «...є барометром ступеня нашої недовіри до власних розрахунків і угод щодо майбутнього. Цей ступінь недовіри відбиває сума премії, що може спонукати розлучитися з грошима, іншими словами, ставка відсотка» [11, с. 108].
Проте гроші як сховище багатства у Кейнса усе ж повного мірою не є такими. Він бачив у них насамперед знаряддя впливу держави на поводження економічних суб'єктів, що і відбилося у сформульованій ним кількісній теорії грошей: «Поки є неповна зайнятість, чинники виробництва й ступінь їхнього використання будуть змінюватися в тій самій пропорції, що й кількість грошей; якщо ж наявна повна зайнятість, то ціни будуть змінюватися в тій самій пропорції, що й кількість грошей» [11, с. 453]. І хоч це формулювання супроводжується потім низкою застережень (наприклад, що ефективний попит може і не змінюватися в тій самій пропорції, що й кількість грошей, або що можливий спад прибутковості ресурсів призведе лише до часткового виконання цього правила), можна зауважити, що прямий хід подій поступається тут зворотному.
Здається, що держава займається не підтримкою грошової системи, а, маніпулюючи кількістю грошей, забезпечує повну зайнятість. Саме наслідуючи таку практику, багато країн опинилися у злиднях, у той час як Кейнс стверджував, що збільшення кількості грошей призведе до зменшення ефективного попиту лише у виняткових випадках [11, с. 455].
ні, на тій підставі, що він оперує у своїй роботі обмеженим числом показників. Безсумнівним досягненням «Загальної теорії» є спроба автора показати вплив на економічні процеси таких складних категорій, як схильність до споживання, короткострокові й довгострокові передбачення інвесторів, перевага ліквідності. Вони є реальними дієвими чинниками саме тому, що зусиллями Кейнса, по суті, ставляться в один ряд із звичними економічними поняттями.
Аналіз взаємовпливу сукупного попиту, інвестицій, зайнятості й грошової політики, виконаний Кейнсом, цінний, очевидно, тим, що, дозволяє краще бачити тенденції розвитку економічних явищ, пов'язаних з інвестиційним процесом, і чинники, що на них впливають. Враховувати тенденції й чинники важливо як при осмисленні причин різкого спаду інвестицій в умовах трансформації економічної системи, так і при розробці пропозицій, спрямованих на виправлення наявного становища.
Проблема попиту є, як видно, другим (після грошей) найбільш вразливим і не відпрацьованим елементом вітчизняної економічної доктрини. Закономірно припустити, що період активної структурної перебудови економіки буде характеризуватися значними змінами й у структурі попиту. Крім цього, перехід до економічного піднесення повинен супроводжуватися збільшенням платоспроможного попиту й зниженням диференціації прибутків населення, що є фактичною умовою економічного зростання. Потужним чинником впливу на сукупний попит може стати на певному етапі партнерство найважливіших економічних структур: держави, реального та фінансового секторів і домогосподарств.
Вітчизняна економіка перебувала напередодні економічних реформ у точці, що характеризується як хитка рівновага. Такий стан підтримувався жорсткими централізованими методами розподілу. Коли ця рівновага в ході реформи була значною мірою скасована, «тимчасова перевага» виявилася іншою. В результаті система перейшла в більш низький, але стійкий стан рівноваги, що характеризується як «стагнація». Цей стан виявився нижчим, ніж міг би бути, внаслідок неузгодженості заходів, здійснюваних в ході реформи, що призвели до гіперінфляції, яка порушила усі відтворювальні пропорції. У цьому стані стагнації зовнішні впливи нерадикального характеру не виводять економіку з хиткого стану рівноваги. Наприклад, іноземні позики або безоплатні дарунки країна буде «проїдати», якщо допомога не виявиться настільки масштабною, що перемістить економіку на цілком інший рівень прибутків і тимчасових переваг, де вона підніметься до більш високої точки рівноваги.
На нашу думку, точку рівноваги сьогоднішньої української економіки слід усе ж охарактеризувати як «плаваючу» через незавершеність ряду динамічних процесів.
При аналізі ситуацій економічного розвитку, представлених окремим випадком зростаючої віддачі за А. Маршаллом, напрошується висновок: зовнішні впливи на економіку, що перебуває в точках, близьких до стану хиткої рівноваги, і в точках, де тенденція природно спрямована до стану стійкої рівноваги, мають принципово відрізнятися. Виникає, таким чином, необхідність у більш серйозній оцінці ситуації й істотних макроекономічних впливів, що змінюють її, інакше економіка потрапляє в низький стан стійкої рівноваги і ніби застряє у ньому. В одних випадках мова може йти про збільшення попиту за рахунок зовнішніх споживачів (митна політика, пошук закордонних ринків збуту), заходів для зміни цінової політики (зокрема, жорсткі антимонопольні дії держави), зміцнення вітчизняної грошової системи (що має зупинити прагнення населення й підприємств до накопичення іноземної валюти й інших цінностей, а також відплив капіталу за кордон). В інших випадках будуть потрібні заходи, спрямовані на кардинальне вирішення проблеми.
Довгостроковий ефект стійкого розвитку може забезпечити певна критична маса заходів впливу з тим, щоб вивести економічну систему на траєкторію нового витка економічного росту. Це досягається за рахунок:
а) залучення структурних чинників (нові технології й ін.);
б) зміни споживчих переваг (стимулювання накопичення);
Проте через хаотичність, випадковість у часі їхнього використання й комбінування, без аналізу загального економічного ефекту вони не досягають необхідної критичної маси.
Стрибкоподібне посилення віддачі від капіталу й праці можливе за рахунок масованих інвестицій у людський і основний капітал, перетворення галузевої структури економіки й ін. До них можна віднести і кроки щодо лібералізації української економіки (використання ринкового механізму, приватизація державної власності, зняття монополії зовнішньої торгівлі). Проте з ряду причин ці значні перетворення в економіці не дали належного ефекту. Сьогодні можна розраховувати на певний ефект від зміцнення грошової системи, фінансової стабілізації, формування інвестиційної інфраструктури, пріоритетної політики щодо галузей - «локомотивів», які належать до сфери зростаючої віддачі, «завоювання» зовнішнього ринку.
Проведений аналіз дозволяє виділити два ряди чинників, що помітно відрізняються і вибірково впливають на ситуацію в економіці відповідно до причин, які призвели до непрогнозованого спаду виробництва (криза економічної структури й грошово-кредитної системи з наступним скороченням сукупного попиту). Діапазон впливу цих чинників у часі може бути також різний. У першому випадку, якщо слідувати даному підходові, виявляється набір заходів, що виводять економіку зі стану довгострокової стагнації; вони пов'язані зі зміною «структурних умов» (форми виробничої функції), споживчих переваг. Це заходи кардинального характеру, які повинні бути розраховані на перспективу. У другому випадку визначаються заходи більш оперативного порядку, призначення їх - привести в більш-менш нормальне співвідношення поточний сукупний попит і сукупну пропозицію.
Процес наростання інвестиційної кризи, внаслідок якого загальний обсяг виробничих інвестицій у країні скоротився протягом 1990-х pp. у кілька разів, на наш погляд, відбувався так. Інфляція, перекоси цін, різкі коливання норми відсотка, бартер, грошові сурогати призвели до перекручувань структури сукупного попиту, в тому числі попиту на гроші. Несприятлива для інвестицій структура попиту призвела, у свою чергу, до стрімкого падіння їхніх обсягів.
З урахуванням ролі сучасної грошової системи й особливостей нинішнього стану економіки, ієрархія управління подіями в інвестиційному процесі виглядає таким чином: попит - інвестиції - гроші. Тобто на першому плані - усунення деформацій попиту й створення умов для його росту. Нормалізація попиту сприяє росту інвестицій. Відповідно до позитивної динаміки інвестицій і попиту допустима розширена пропозиція грошей. Варто застерегти, що мається на увазі етап стабілізації макроекономічних показників і пожвавлення економіки, коли потік інвестиційних коштів порівняно невеликий і наявні величезні ненавантажені потужності підприємств, фактично готові до роботи. В міру пожвавлення виробництва об'єктивно повинні бути створені умови для того, щоб зростаючий потік інвестицій скеровувався на удосконалення галузевої й технологічної структури економіки; тільки в цьому разі очікується мультиплікативний ефект від додаткових інвестицій.
Порядок попит - інвестиції - гроші не виключає здійснення державою або за допомогою держави достатньо значних інвестиційних проектів або програм, якщо є можливість без негативних наслідків (рівень інфляції, ставка відсотка) збільшити в такий спосіб загальний обсяг інвестицій. Тим більше що державні інвестиційні програми Дозволяють «розшити» вузькі місця економіки (підтримка галузей, що
мають мультиплікативний вплив на сукупний попит, економічна й соціальна інфраструктура) чи просто реалізують, за висловом А. Сміта, «обов'язок государя» (оборона, здійснення правосудця, громадські роботи). Проте найбільш ефективним напрямом державної діяльності щодо нормалізації інвестиційного процесу пропонується не пряме фінансування величезної кількості об'єктів, що гостро його потребують, а оптимізація макроекономічних показників поряд із забезпеченням економічного порядку і більш справедливого розподілу створюваних благ.
Передумови спаду інвестицій у 1990-х pp. виникли в 1980-ті pp. внаслідок низької норми вибуття основних фондів, дедалі більшої норми заощадження і відносного перенакопичення основного капіталу. Економічний розвиток країни в 1980-ті pp. мав загалом незбалансований характер.
У 1980-ті pp. посилив свої позиції відомчий монополізм, що найчастіше виявлялося в розподілі централізованих коштів залежно від впливу міністерських і регіональних керівників. За господарським механізмом того часу закріпилася назва «витратний».
У 1990-ті pp. відбулося посилення диспропорцій в економіці, що призвело до гальмування інвестиційного процесу. Якщо в першому періоді (1980-ті pp.) вкладення в економіку були нераціонально завищені, порівнюючи з реальними темпами зросту ВВП і рівня життя (причому занадто багато капітальних вкладень направлялося на розширення виробництва і занадто мало на його відновлення, про що свідчать низькі показники вибуття), то в другому періоді (1990-ті pp.) вкладення знизились до такого рівня, що фахівці почали говорити про деінвестування і «проїдання» основного капіталу.
На практиці це означає, що існуючий капітал не відтворюється повного мірою, втрачає споживчу вартість. На нашу думку, протягом обох періодів (1980-1990-ті pp.) в економіці зіграли негативну роль неадекватні часу установки, породжувані насамперед відомчим монополізмом. У першому періоді Держплан України, Держпостач України, а також найбільші галузеві міністерства і відомства вільно або мимоволі зробили інвестиційний процес малоефективним, однобоким (маємо на увазі неузгодженість розвитку галузей, невиправданий наголос на новому будівництві, що прирікає на неефективну роботу діюче виробництво), який не має належного соціального ефекту. В другому періоді у зв'язку зі значними політичними змінами відбулася спонтанна централізація відомчого монополізму з посиленням фінансових важелів. Відомчість стала характерною рисою уряду, парламенту, Національного банку. Відбулося перегрупування колишніх галузевих відомств
із перетворюванням їх у свого роду «акул бізнесу». Використовуючи у своїх інтересах рекомендації МВФ про необхідну відкритість економіки, наближення внутрішніх цін до світових і т. ін., так звані природні монополісти, передусім галузі ПЕК, зв'язку, переробки сільгосппродукції, залізничного транспорту, металургії, випереджаючи один одного, роздували ціни, що призвело в результаті до хронічної кризи неплатежів.
Таким чином, вектор інтересів різноманітних суб’єктів економіки зумовив наприкінці першого періоду, й особливо в другому періоді процес інфляції. Характер і черговість інституціональних перетворень у 1990-х pp. тільки підсилили її. З-поміж інших причин неефективного використання ресурсів і диспропорцій, що відбилися в інвестиційному процесі й викликали невідповідності в загальному зниженні рівня попиту й пропозицій, варто назвати неузгодженість у розвитку галузей, неефективність процесів відновлення основного капіталу в першому періоді та деінвестування, «проїдання» його в другому періоді, розлад ряду галузей і переорієнтування інших на зовнішній ринок.
Отже, існує комплекс явищ, викликаних неузгодженістю інтересів різноманітних суб'єктів господарювання в ході об'єктивно назрілих реформ, превалюванням відомчих, місцевих інтересів, що призвели до спаду в економіці й згасання інвестиційного процесу. Відповідно необхідним є комплекс адекватних заходів, що сприяли б розвитку інвестиційного процесу й стійкому економічному зростанню.
Інвестиційне партнерство. Проблема полягає не тільки у формальному створенні сприятливого інвестиційного клімату. «Самі по собі інвестиції, - як справедливо зауважив Г. Клейнер, - зможуть стати імпульсом, поштовхом до промислового розвитку тільки в тому разі, коли економіка вже знаходиться на підйомі й створені умови для реалізації інвестицій у вигляді функціонуючого виробництва й інвестиційної інфраструктури» [13, с. 83].
З огляду на це доцільно розглянути передумови створення інвестиційного партнерства, його завдання й механізм реалізації структурних перетворень. Як уже відзначалося, слід звернути увагу на найважливіші причини кризового стану економіки. Це розбіжність між потенційно можливим і реально наявним сукупним попитом, інакше кажучи, знижений і до того ж перекручений попит, що сформувався насамперед у відповідь на несприятливі й хиткі характеристики грошово-кредитної системи. Такий стан можна перебороти методами макроекономічного регулювання. Інша складова кризи - неадекватність структурних перетворень в економіці - реальна можливість більш ефективного використання наявних ресурсів. Тут мало розраховувати на ефективну алокацію ресурсів, що дозволяє досягти мети за рахунок чисто ринкових
умов. Має бути створений механізм політичних і економічних рішень, що формують інституціональне середовище, в якому більшості економічних суб'єктів було б вигідне форсоване створення індустріальної бази. Це відповідає вимогам забезпечення високого життєвого рівня населення, екологічної безпеки, розумного використання природного потенціалу, достатньої обороноздатності. І до того ж - не повинно викликати неприйняття світової спільносте.
Ми поділяємо позицію В. І. Розгона, що в цілому можна виділити такі напрями участі держави в інвестиційному партнерстві [7]:
- розробка загальних положень, правових і економічних основ інституту партнерства й відповідної інфраструктури;
- модернізація і подальший розвиток виробничої й соціальної інфраструктури, у тому числі освоєння нових, перспективних для розвитку промисловості й сільського господарства районів;
- субсидування перспективних науково-дослідних розробок, що виводять економічну структуру країни на передові позиції;
- створення необхідних умов, у тому числі пільгове фінансування, пільгове оподатковування тощо, для обмеженого переліку галузей високих технологій з метою завоювання провідних позицій на внутрішньому й зовнішньому ринках;
- масовані операції на фондовому й товарному ринках з метою виводу й утилізації величезної кількості застарілого обладнання;
- інвестиції у людський капітал з метою розвитку інноваційних спроможностей і підвищення загальної кваліфікації робочої сили;
- управління інвестиційними фінансовими потоками на макрорівні, налагодження механізму накопичення інвестицій.
Установлення сфер і масштабів діяльності держави в структурних перетвореннях означає, що решта питань вирішуються іншими учасниками партнерства (реальним і фінансовим секторами та населенням) самостійно в рамках програми дій у цілому під загальною координацією мінімального числа представників партнерства. Це допоможе, з одного боку, якоюсь мірою звільнитися від традиційної автократичності і непідзвітності державного апарату, з іншого боку - запобігти необгрунтованим спробам звалити на державу прорахунки керівництва підприємств у реальному й фінансовому секторах. Але головне, що може бути досягнуте при реалізації ідеї партнерства, - зрослий рівень довіри до урядової політики і дій партнерів у відносинах один з одним. Схему організації інвестиційного партнерства подано на рис. 1.6.
Рис. 1.6. Складові механізму інвестиційного партнерства
Суть інвестиційного партнерства полягає у визначенні і дотримуванні кожним учасником відповідних погоджених правил і норм поведінки, здійснення яких закладає основи для координації зусиль і активізації інвестиційної діяльності.
Реалізація принципу інвестиційного партнерства, на відміну від існуючої практики інвестування, передбачає підвищення ролі держави в цьому процесі через координацію зусиль всіх його учасників з урахуванням їх інтересів і досягнення консенсусу у збільшенні та підвищенні ефективності використання інвестиційних ресурсів на всіх стадіях їх кругообігу. Партнерами можуть виступати суб’єкти інвестиційної діяльності - органи державного управління, підприємці, фінансові інституції і домогосподарства. В цьому партнерстві кожен з учасників має виконувати відповідну роль і отримувати свою частку прибутків.
Таким чином, інвестиційне партнерство є принципом здійснення інвестиційної політики, що передбачає узгодження суб'єктами інвестиційних відносин цілеспрямованої інвестиційної діяльності, покликаної забезпечити її активізацію для якісних зрушень в розвитку національної економіки.
