Денисенко М.П. Основи інвестиційної діяльності (2003)
6.2. Використання досвіду залучення інвестицій у зарубіжних країнах
У світовій економіці на порозі XXI століття провідні позиції займали ринкові відносини, які з тими або іншими модифікаціями успішно функціонують у більшості держав світу. Ринкова економіка заснована на принципах вільного підприємництва, вільної конкуренції і зовнішньоекономічної відкритості. Інтеграція у світову економіку є фундаментальною рисою сучасності, а прискорена глобалізація домінує в соціально-економічному розвитку країн і регіонів світу.
Сучасні уявлення про головні напрями західної економічної теорії виражені відомим німецьким ученим-економістом К.-Х. Оппенлен-дером: «Не наявність виробничих чинників і їхнє примноження веде до підвищення результату, а лише поєднання різноманітних чинників ефективним способом» [65, с. 74]. При цьому йдеться про чинники виробництва, вплив яких на економічне зростання відбивається класичною формулою виробничої функції Кобба-Дугласа, тобто праця і капітал.
Нині однією з передумов оптимального поєднання чинників виробництва, які забезпечують бажані економічні та соціальні результати, виступає їхнє вільне переміщення через кордони, міждержавний перетік у формі міграції трудових ресурсів, експорту й імпорту капіталу.
У рамках традиційних для нашої країни досліджень світової економіки, проведених з марксистських позицій, були добре вивчені тенденції розвитку й проблеми експорту капіталу як однієї з ключових форм сучасних міжнародних економічних відносин. Значно меншою мірою досліджено іншу сторону міжнародного руху капіталу - імпорт інвестицій. Тим часом в останні десятиліття саме імпорт капіталу, або, за усталеною термінологією, залучення іноземних інвестицій в економіку, дедалі більше виступає на передній план економічної політики багатьох держав світу.
Якщо з погляду статистичного обліку експорт й імпорт капіталу у світі практично збігаються відповідно до елементарної економічної логіки, то за економічним змістом і цілями ці процеси далеко не ідентичні.
У рамках традиційної марксистської політекономії «імпорт», або «ввіз капіталу», взагалі окремо не розглядався як самостійна наукова категорія. Вся увага концентрувалася винятково на дослідженні «експорту», або «вивозу капіталу». Одним з іманентних недоліків застарілої традиційної концепції вивозу капіталу є неправомірне приниження ролі імпортерів капіталу, які трактуються не як суб'єкти, а лише як об'єкти цієї форми сучасних міжнародних економічних відносин.
Сучасна українська економічна наука поступово переборює застарілі догми й виробляє адекватне дійсності розуміння процесів, що відбуваються у світовій економіці, зокрема в галузі міжнародного руху капіталу. Заслуговує на увагу думка російського економіста Б. Пічу- гіна, який відзначав: «Експорт капіталу регулюється законами країн- експортерів і відображає їхні інтереси. Залучення іноземних ресурсів у сучасному світі, який складається із суверенних держав, - це насамперед результат політики країни, що вдається до використання зовнішніх коштів. Суверенний характер країн-імпортерів капіталу дозволяє їм формувати політику з цього питання відповідно до своїх національних інтересів [66, с. 24].
Таким чином, експортери й імпортери виступають не як «суб'єкти» й «об'єкти» цієї форми міжнародних економічних відносин, а як її рівноправні, суверенні учасники. Вони керуються своїми власними інтересами, які, звісно, далеко не завжди збігаються, але цілком можуть бути гармонізовані чинними міжнародними механізмами.
З позиції реального економічного змісту міжнародний рух капіталу - визначальний елемент у функціонуванні сучасної світової економіки, у розвитку всіх форм міжнародних господарських зв'язків.
Теоретичною основою сучасного розуміння економічного змісту міжнародного руху капіталу в умовах ринкової економіки виступають
основні положення теорії порівняльних витрат і порівняльних переваг, розробленої Д. Рікардо і розвинутої стосовно міжнародного руху чинників виробництва відомими шведськими економістами Е. Хекшером і Б. Оліном. їхні ідеї знайшли подальший розвиток у працях сучасних західних економістів різноманітних напрямів і шкіл, що стоять на позиціях домінуючої сьогодні в науці і практиці концепції вільної торгівлі.
За характером використання міжнародні інвестиції діляться на підприємницький і позичковий капітал. Перший прямо або опосередковано вкладається у виробництво і пов’язаний з одержанням у тому або іншому обсязі права на участь у прибутку. Найчастіше джерелом фінансування підприємницьких інвестицій є приватний капітал [67, с. 16].
З точки зору умов вкладення капіталу підприємницькі інвестиції прийнято ділити на прямі й портфельні. Під прямими інвестиціями розуміється вкладення капіталу з метою одержання довгострокового прибутку, забезпеченого внаслідок придбання права власності або управлінського контролю над об'єктом.
Портфельні інвестиції визначаються як вкладення підприємницького капіталу, що дають їхньому власнику права на прибуток, але не право власності й управлінського контролю над об'єктом [67, с. 139]. За критерій відмінності прямих підприємницьких інвестицій від портфельних у закордонній практиці слугує наявність в інвестора або контролю над 10 і більше відсотками звичайних акцій, або вирішального голосу в управлінні.
Хоча в історичному плані використання позичкової форми міжнародного руху капіталу на кілька сторіч випередило застосування його продуктивної, підприємницької форми, нині прямі інвестиції найвідчутніше впливають на соціально-економічний розвиток країн і регіонів світу, а також на світове господарство. Порівняно з іншими формами міжнародних економічних відносин прямі інвестиції зростають випереджувальними темпами, причому, ця тенденція чітко простежується в довгостроковій ретроспективі.
Так, за період з 1914 року до кінця Першої світової війни прямі закордонні інвестиції збільшилися на одну третину. Потім вони подвоїлися за 10 років, потім знову подвоїлися за 6-7 років. За чверть століття, починаючи із середини 1960-х pp., вони зросли в 4 рази. У 1980-ті pp. світ вступив з обсягом накопичених прямих закордонних іноземних інвестицій у 450 млрд доларів США. У 1990 році був досягнутий рубіж у 1,7 трлн доларів США, тобто їхній обсяг виріс майже в 4 рази вже за одне десятиліття. В другій половині 1990-х pp. цей показник досяг З трлн доларів США [68].
Лавиноподібне збільшення прямих закордонних інвестицій за останні десятиліття наочно свідчить про ефективність цієї форми міжнародного співробітництва і про зацікавленість експортерів й імпортерів капіталу в її використанні.
Головні суб'єкти міжнародного руху капіталу - транснаціональні корпорації (ТНК), за участю й у рамках яких обсяг прямих накопичених закордонних інвестицій досяг 2,7 трлн доларів США, тобто приблизно 90% їхнього загального обсягу. Не випадково ТНК, яких у світі нараховується близько 39 тисяч, плюс 270 тисяч їхніх закордонних філій являють собою найдинамічніший сектор світового господарства [67, с. 137].
З погляду корпорацій, участь у міжнародному русі капіталу у формі прямих інвестицій відповідає їхнім інтересам, тому що забезпечує стабільний ринок у країні - імпортері інвестицій, або «трамплін» для виходу в треті країни, розширення власного внутрішнього ринку корпорації, різноманітні сектори якого можуть бути розташовані в декількох країнах і регіонах.
На рівні країн економічні інтереси виявляються як з боку експортерів, так і імпортерів прямих інвестицій. Країни-експортери одержують прибуток від інвестування за рубежем у формі дивідендів тощо. Країни-імпортери одержують додаткове джерело фінансування інвестицій у соціально-економічний розвиток, а також важливий канал залучення передової технології та менеджменту, створення нових робочих місць, зростання доходів місцевого населення і податкових надходжень у їхні державці бюджети. Тому зацікавленість у міжнародному перетіканні капіталу має не односторонній, а взаємний характер, причому попит на прямі закордонні інвестиції на міжнародному ринку капіталу зараз перевищує їхні пропозиції. Тому сучасний ринок капіталу - це ринок інвесторів, і дефіцит закордонних інвестицій оцінюється в 30-100 млрд доларів США. Країнам-реципієнтам доводиться серйозно конкурувати одна з одною і боротися, щоб залучити саме у свою країну прямі закордонні інвестиції.
Зараз практично всі країни світу втягнуті в тій або іншій формі в міжнародний оборот капіталу, причому значна більшість із них виступають одночасно і як імпортери, і як експортери прямих інвестицій, хоча й у цілком різних пропорціях. Якщо йдеться про рух інвестицій через канали ТНК, то вони виступають або як країни їхнього базування, або як країни, що приймають, - у тому випадку, коли міжнародні інвестори створюють на їхній території дочірні компанії, філії, відділення, які діють на базі прямих інвестицій.
Водночас становище окремих груп країн на міжнародному ринку
прямих інвестицій далеко не однакове, кожна група країн має свою власну роль і специфіку, що видно з даних табл. 6.3.
Таблиця 6.3
Структура міжнародного руху прямих інвестицій по групах країн в 1995 р. з накопиченої вартості [67, с. 138]
Різниця між експортом та імпортом накопичених прямих інвестицій у світі дуже незначна й пояснюється винятково їхніми особливостями статистичного обліку. Проте стан світового руху інвестицій склався досить виразно: як в експорті, так і в імпорті домінують розвинуті країни з ринковою економікою, тобто держави Заходу. Вони утворюють єдину групу країн - нетто-експортерів капіталу. Інші групи країн були й залишаються нетто-імпортерами прямих закордонних інвестицій.
Понад половину загального обсягу закордонних інвестицій становить міжнародний рух капіталу, здійснюваний всередині групи країн Заходу. Саме ці країни, а не держави, що розвиваються, як це було раніше, в історичному минулому, стали основними імпортерами прямих закордонних інвестицій. При цьому такі традиційні стимули експорту капіталу, як доступ до джерел дешевої сировини, дешевої робочої сили, нерозвинених і неосвоєних ринків збуту сьогодні відступили на задній план.
Деякі вітчизняні економісти, які, аналізуючи питання залучення інвестицій в економіку України, як одну з основних складових її привабливості називають низьку вартість нашої робочої сили порівняно з аналогічним показником країн «старого світу», глибоко помиляються. Таке порівняння треба робити не з розвинутими країнами, а з державами Африки та Латинської Америки.
Основні потоки міжнародного руху капіталу визначаються невеличкою кількістю головних в економічному відношенні держав світу. Так, десять провідних світових експортерів прямих інвестицій нині здійснюють приблизно 85% їхнього вивозу, а десять провідних країн-імпортерів - приблизно дві третини їхнього ввозу. На решту країн світу - за межами провідної десятки - припадає лише 15% світового експорту й одна третина світового імпорту прямих інвестицій.
При цьому неважко побачити, що в десятках провідних світових експортерів та імпортерів прямих інвестицій - по 9 держав Заходу, у тому числі до складу провідних експортерів входять всі країни «великої сімки». Єдиний виняток серед країн-експортерів становить Гонконг, що займає 10-е місце, серед імпортерів - Китай, який перебуває на 5-му місці; вони не входять до групи розвинутих країн із ринковою економікою (табл. 6.4).
Таблиця 6.4
Головні світові експортери й імпортери прямих закордонних інвестицій з накопиченої вартості за станом на 1995 р. [69]
Лідирування США як серед країн-експортерів, так і імпортерів прямих закордонних інвестицій не потребуєть особливих пояснень. Воно є логічним з огляду на провідни позиції США у світовій економіці й торгівлі, де вони стійко посідають перше місце за обсягами ВВП і експорту, а також ролі американського долара як світової валюти. Друге місце Великобританії в обох випадках може бути пояснене тим, що в таблиці 6.4. наведено обсяги накопичених прямих закордонних інвестицій за весь період розвитку у світі експорту капіталу, тобто починаючи з останніх десятиліть XIX століття. Хоча Великобританія як провідна колоніальна держава одна з перших почала використовувати цю форму міжнародного співробітництва і кілька десятиліть лідирувала у світі щодо її розвитку; це й позначилося на її сучасному становищі.
Цими ж обставинами, а також збереженням економічних зв'язків із колишніми колоніями можна пояснити високе місце Франції в обох списках і присутність у них такої країни, як Нідерланди. Канада, яка сама тривалий час була колонією, зуміла посісти 7-ме місце в обох списках винятково завдяки успіхам свого економічного розвитку, а також тісному діловому партнерству з найближчим сусідом - США.
Відсутність Японії в списку провідних країн-імпортерів інвестицій пояснюється традиційно високою нормою накопичення і надлишком капіталу в цій країні, що не потребує масштабного залучення іноземних інвестицій.
Неважко помітити, що всі країни Заходу, які містяться в обох списках, за винятком Канади, мають активне сальдо в міжнародному русі інвестицій. Щодо Канади, то, очевидно, можна говорити скоріше про збалансованість потоків інвестицій із країни в країну, ніж про їхнє негативне сальдо.
Найбільшим у світі нетто-експортером прямих закордонних інвестицій за їх накопиченим обсягом виступає Японія, чисті закордонні інвестиції якої перевищили 180 млрд доларів, за нею йдуть США - близько 140 млрд доларів, далі - Німеччина і Швейцарія - приблизно і по 100 млрд доларів. Серед негго-імпортерів явні лідери - Китай, Іспа- : нія, Австралія, які мають по 100 і більше мільярдів доларів іноземного капіталу. Проте дві останні з названих країн досягай такого рівня за тривалий період свого розвитку, у той час як Китай - за останні півтора . десятиліття, і за щорічним залученням прямих закордонних інвестицій він вийшов на провідні позиції у світі, приймаючи по 35-40 млрд доларів.
За останні десятиліття принципово змінилося місце країн, що розвиваються, у міжнародному русі капіталу. їхня частка у світовому обороті капіталу оцінюється в 15%, і ця група країн втратила роль
основного місця вкладення прямих закордонних інвестицій. Нині накопичений обсяг прямих закордонних інвестицій у США більший, ніж у всіх країнах, що розвиваються, разом взятих. Але, з іншого боку, вони стали і достатньо серйозними експортерами прямих закордонних інвестицій, випередивши за їхнім накопиченим обсягом таку провідну країну в цій галузі, як Франція.
Проте приплив прямих іноземних інвестицій у країнах «третього світу» розподіляється вкрай нерівномірно. Приблизно три чверті загального імпорту інвестицій у цій групі країн припадає на 10 найбільших держав, що динамічно розвиваються, включаючи такі країни, як Сінгапур, Бразилія, Мексика, Китай, Гонконг, Малайзія, Єгипет, Аргентина, Таїланд, Колумбія.
Прикметно, що це, в основному, так звані нові індустріальні країни (НІК) Східної Азії і Латинської Америки, які представляють економічний авангард «третього світу». Іншій частині цієї групи країн, населення якої становить близько половини людства, дістається, можна сказати, лише мізерна частка імпорту капіталу.
В регіональному плані основними імпортерами прямих закордонних інвестицій у «третьому світі» були й залишаються країни Азії. Проте фінансова криза, що вибухнула у Південо-Східній Азії, не може не відбитися на розподілі потоків інвестицій не на користь країн, найбільше вражених цією кризою. Однак саме залучення прямих закордонних інвестицій стало одним із головних чинників динамічного економічного зростання й експортної експансії «азіатських тигрів» як першого, так і другого покоління. Попри всі теперішні труднощі деяких із цих країн, їхній позитивній досвід модернізації економіки на основі залучення прямих закордонних інвестицій, як і раніше, становить певний інтерес.
Поряд із змінами в регіональному розподілі, істотні зрушення протягом останніх кількох десятиліть відбулися в галузевій структурі експорту й імпорту прямих закордонних інвестицій. На початкових етапах розвитку цього процесу, а також у перший повоєнний період, включаючи 1950-ті pp., переважали вкладення іноземного капіталу в первинний сектор економіки - в основному у видобувні та сировинні галузі промисловості. У 1960-1970-ті pp. центр ваги прямих закордонних інвестицій перемістився у вторинний сектор економіки - в обробні галузі промисловості, потім, у 1980-1990-ті pp., - у третинний сектор економіки, що включає інфраструктуру, сферу послуг у широкому розумінні - транспорт, туризм, фінанси, торгівлю. Так, якщо на початку 1970-х pp. на сферу послуг припадало блізько чверті накопичених прямих закордонних інвестицій, то в 1990-ті pp. ця частка наблизилася
до 45%, а в річному потоці іноземних інвестицій вона сягає 55-60%. Поступово зростає частка прямих закордонних інвестицій, що спрямовуються в четвертинний сектор - галузі інформаційно-комп'ютерного комплексу, що визначають технологічний рівень науки й виробництва завтрашнього дня.
Досвід країн із ринковою економікою переконливо свідчить, що продум&не й науково обгрунтоване використання іноземних інвестицій у сучасних умовах - важливий чинник успішного функціонування національних економік і забезпечення конкурентоздатності товарів і послуг на світовому ринку. При цьому пріоритетна роль належить саме прямим інвестиціям - вкладенню капіталу в підприємницькій, продуктивній формі, механізм залучення яких у національні економіки поступово удосконалюється відповідно до тенденцій і зрушень у світовій економіці.
Світовий досвід також доводить, що масштаби залучення іноземних інвестицій в економіку в продуктивній формі визначаються не тільки і не стільки пільгами, наданими закордонним вкладникам капіталу, скільки ступенем розвиненості в країнах-реципієнтах ринкових відносин, стабільністю їхньої законодавчої бази та соціально-політичної ситуації й усталеністю економічного зростання в цих країнах.
Міжнародний рух капіталу тісно пов’язаний з розвитком світового будівельного ринку. Домінуюче місце на ньому займають провідні країни - США, Японія, Німеччина.
Американський часопис «Engiering News Record» («ENR») опублікував результати досліджень стану світового будівельного ринку в 2000 році. Загальносвітові інвестиції в будівництво, за даними «ENR», становили 3,22 трлн доларів США.
Протягом двох років ситуація в різних регіонах світу змінювалася, але в 2000 році на загальносвітовому будівельному ринку відзначено зростання на 5,8%, а сумарні інвестиції становили 3,41 трлн доларів США.
Цих показників досягнуто, головним чином, завдяки розширенню ринку США, на частку якого припадає 90% усього приросту, на інші ж країни й регіони - дуже мізерна частка. Загальносвітовий приріст інвестицій у будівництві в грошовому виразі становив 190 млрд доларів.
Відповідно до звіту, Азія, як і два роки тому, являє собою найбільший регіональний ринок, лідерами якого є Японія і Китай. Це ні багато ні мало - 1,113 трлн доларів. Європа інвестувала в будівництво в 2000 році 1,016 трлн доларів. Північна Америка, включаючи США й Канаду, виділила на будівельні роботи 884 млрд доларів. Інвестиції Латинської Америки, де лідирують Бразилія й Мексика, - 241 млрд доларів; країни Ближнього Сходу -101,2 млрд; Африки - 56,1 млрд.
Головним показником стану міжнародного будівельного ринку в 2000 році є сума витрат на будівництво в різних країнах і те, яку частку (у відсотках) валового внутрішнього продукту становить ця сума.
У таблиці 6.5 наведено вибіркові дані щодо інвестицій у будівництво країн, у котрих найбільш високий рівень вкладень коштів у будівництво, оскільки повний перелік включає 150 країн.
Таблиця 6.5
Вибіркові дані щодо інвестицій у будівництво
(млн дол.)
На 50-му місці знаходиться Кувейт з інвестиціями в будівництво 5146,85 млн доларів, відсоток від ВВП - і 6,8. На 100-му місці - Боснія і Герцеговина, з обсягом витрат 679,36 млн доларів, на 150-му місці - Гренада, з обсягом інвестицій 30,78 млн доларів.
Протягом останніх десяти років XX століття на міжнародному ринку капіталу з’явилися нові дійові особи - країни з перехідною економікою. Відповідно до міжнародних класифікацій, зокрема, прийнятих у рамках ООН, вони утворюють окрему групу країн поряд із розвинутими країнами з ринковою економікою й країнами, що розвиваються [70, с. 43-44].
До групи країн з перехідною економікою входять держави, що включалися раніше у світову соціалістичну систему, - як учасники, так і неучасники РЕВ. Це держави Центральної і Східної Європи, республіки колишнього СРСР, які отримали назву «нових незалежних держав». Фактично країнами з перехідною економікою є азіатські соціалістичні й постсоціалістичні країни - Китай, Монголія, В'єтнам, Лаос, за єдиним винятком Північної Кореї, де реформи поки не проводяться. Окремо стоїть Куба, де за збереження діючого суспільного ладу з’являються лише окремі ознаки змін.
Спільною характерною рисою, що дозволяє об'єднати настільки різнорідні держави в одну групу країн, є проведення в них економічних реформ ринкової спрямованості, які об'єктивно ведуть до зміни їх соціально-економічної системи і політичного ладу. У більшості випадків ці реформи проводяться досить швидко й рішуче, і зміну системи оголошено їх метою. Це стосується країн Центральної і Східної Європи, республік колишніх СРСР і СФРЮ, а також Монголії.
В інших випадках зміна соціально-економічної системи офіційно не визнається, і політичний лад зберігається в незмінному вигляді або слабко модифікується. Проте ринкові реформи проводяться достатньо послідовно й об'єктивно мають в перспективі привести до змін системи. Саме так відбувається в Китаї, В'єтнамі, Лаосі, де за збереження старих назв держав - КНР, СРВ, ЛНДР - і керівної ролі марксистських партій спостерігається значний прогрес у реформуванні економіки на ринкових засадах, іноді навіть більш помітний, ніж у країнах, що декларують зміну суспільної системи.
В усіх країнах з перехідною економікою здійснюються принципові зміни в галузі зовнішньоекономічних зв'язків у напрямі відкритості економіки та її інтеграції в міжнародну економічну систему, що стали невід'ємним елементом ринкових реформ. Як відомо, управління зовнішньоекономічними зв'язками в умовах планової економічної системи господарювання здійснювалося адміністративно-господарськими методами на засадах державної монополії на зовнішню торгівлю і валютні операції. Планова система істотно деформувала структуру зовнішньоекономічних зв'язків країн з погляду можливостей використання відомих у світовій практиці форм і напрямів, які успішно застосовувалися країнами з ринковою економікою.
Це повною мірою стосується участі країн з плановою економікою в міжнародному русі капіталу. Згідно з догматичними ідеологічними принципами цілком виключався експорт капіталу із соціалістичних країн, більш того, стосовно них заперечувалося використання самої економічної категорії «капітал». Замість звичної у світі в умовах ринкової економіки категорії «інвестиції» використовувалося набагато вужче поняття «капітальні вкладення».
Крім прямих інвестицій в основний капітал, у ринковій економіці
використовуються і портфельні інвестиції. Щодо планової економіки поняття прямих і портфельних інвестицій взагалі не використовувалося.
Участь колишніх соціалістичних країн у міжнародному русі інвестицій була односторонньою і вкрай обмеженою. Вони виступали переважно як імпортери інвестицій, причому виключно в позичковій формі. Не тільки експорт, а й імпорт підприємницького, продуктивного капіталу відхилявся з ідеологічних міркувань. Через це не допускалося створення спільних підприємств з участю іноземного капіталу, не говорячи вже про підприємства, що цілком належать іноземним власникам.
Водночас перевага віддавалася такій архаїчній формі руху позичкового капіталу, як «компенсаційні угоди» - угоди бартерного типу. Вони застосовувалися переважно до сировинних галузей видобувної промисловості. Прямим наслідком такої обмежувальної політики стала величезна зовнішня кредитна заборгованість колишніх соціалістичних країн, що перевищила до кінця 1980-х pp. 100 млрд доларів США, причому її обслуговування стало важким тягарем для їхньої економіки. Тупиковий характер цієї політики став більш ніж очевидним.
Як наслідок, реформа в зовнішньоекономічній сфері в більшості випадків випереджала загальні ринкові перетворення. Реформування йшло в напрямі відкритості економіки для іноземних інвестицій, що мало місце в колишніх соціалістичних країнах ще у 1980-ті pp. До зрушень у напрямі зовнішньоекономічної відкритості можна віднести створення спеціальних (особливих) економічних зон у Китаї саме з метою залучення іноземного капіталу в економіку насамперед шляхом створення в них спільних підприємств [71]. Спроби створення вільних економічних, зокрема митних, зон у той час здійснювалися в ряді країн Центральної і Східної Європи - Угорщині, Болгарії, Польщі, Югославії. При цьому під вільною економічною зоною вбачалася обмежена частина території країни або одного з її регіонів з особливими пільговими податковими, митними, валютними, візовими й іншими умовами для іноземних підприємців. *
Проте, за винятком Китаю, спроби використання вільних економічних зон у колишніх соціалістичних країнах принесли більш ніж скромні результати й поступово зійшли нанівець. Серйозний західний капітал туди не пішов. «Піонерами» у створенні спільних підприємств були Угорщина та Югославія, що раніше за інших приступили до економічних реформ ринкової спрямованості, однак ця форма співробітництва погано вписувалася навіть у їхню економіку. В інших країнах спільні підприємства взагалі виявилися штучним утворенням, чужорідним тілом, не життєздатним в умовах планової системи.
Реальні зрушення в залученні іноземних інвестицій в економіку
країн Центральної і Східної Європи припадають на першу половину 1990-х pp., коли розгорнулися радикальні ринкові реформи. Ще наприкінці 1980-х pp. у більшості цих країн у процесі демонтажу планової системи було скасовано державну монополію на зовнішню торгівлю, а потім і валютну монополію. Підприємства всіх форм власності одержали прямий вихід на світовий ринок. У ході реформ було введено внутрішню конвертованість національних валют країн ЦСЄ, здійснено перехід до звичного у ринковій економіці тарифного і нетарифного регулювання товарних експортно-імпортних потоків. Було знято ідеологічні обмеження на експорт і імпорт капіталу, на використання усіх форм зовнішньоекономічних зв'язків, апробованих в умовах ринкової економіки. Було знято й обмеження на залучення в економіку прямих закордонних інвестицій, що негативно позначалося на масштабах їхнього використання.
Як видно з таблиці 6.6, з погляду динаміки, обсягів і питомих показників залучення прямих іноземних інвестицій серед країн ЦСЄ лідерство належить тим з них, що досягли найбільших успіхів у здісненні ринкових перетворень. Це - Угорщина, Польща, Чеська Республіка, а також Словенія. Міжнародним визнанням досягнень цих країн у проведенні ринкових реформ стало рішення органів ЄС наприкінці 1997 р. про початок процедури їх прийому до Європейського Союзу поряд з Естонією та Кіпром.
Таблиця 6.6
Чисті прямі іноземні інвестиції в країнах Центральної і Східної Європи (млрд доларів США) [72]
Накопичено на кінець періоду
Незважаючи на певні коливання в останні роки, стійке лідерство щодо залучення іноземних інвестицій у підприємницькій формі зберігає Угорщина. Накопичений обсяг прямих іноземних інвестицій у цій країні досяг 17 млрд доларів, тобто цей показник найбільший серед країн ЦСЄ.
Обсяг прямих іноземних інвестицій у розрахунку на душу населення в країнах ЦСЄ 1995 р. становив в Угорщині - 1114 доларів США, Чехії - 569, Словенії - 210, Польщі - 150, Болгарії - 43, Румунії - 42.
Попри високі темпи приросту прямих закордонних інвестицій в економіку країн ЦСЄ, країни з перехідною економікою посідають надто скромне місце на міжнародному ринку підприємницького капіталу. їхня частка в сукупному світовому обороті прямих інвестицій оцінюється приблизно в 1,5%, що відповідає 10% частки країн, що розвиваються. Експорт капіталу з цих країн вкрай незначний і приблизно в 25 разів нижчий, ніж імпорт інвестицій.
Нинішні масштаби залучення Підприємницького капіталу з-за кордону в країни з перехідною економікою не відповідають їхнім потребам. Справа в тому, що роль прямих закордонних інвестицій в умовах перехідної економіки значно вища, ніж у нормальній ринковій економіці, де вони органічно вписуються у відтворювальний процес завдяки добре налагодженим ринковим механізмам кругообігу й обігу капіталу.
Складність економічного становища країн з перехідною економікою полягає в тому, що їм одночасно необхідно вирішувати завдання системних і структурних перетворень, а також антикризової макроекономічної стабілізації. Як показує досвід, системні перетворення в цих країнах неминуче супроводжуються трансформаційним спадом виробництва й інвестицій. Власних джерел фінансування інвестицій для подолання спаду і, тим більше, для здійснення назрілих структурних змін у них не вистачає. Нові форми господарювання, що активно розвиваються в процесі системних перетворень, також потребують фінансової й інвестиційної підтримки, і для цього також бракує внутрішніх ресурсів цих держав. Обмежені й можливості використання позичкової форми імпорту капіталу, по-перше, через уже накопичену високу зовнішню заборгованість країн ЦСЄ, по-друге, у зв'язку зі значним навантаженням на бюджети, викликаним її обслуговуванням. Свого часу, на початку ринкових реформ, західні кредитори, що домінують у Паризькому і Лондонському клубах, активно підтримали такі країни, як Польща і Болгарія, списавши з них половину боргу (зрозуміло, на певних умовах - скажімо, виконання приписів МВФ), і реструктуризували частину боргу, що залишилася.
Проте знову очікувати від західних кредиторів подібних дій поки
що не доводиться, бо країни ЦСЄ в основному перебороли трансформаційний спад і вийшли на траєкторію економічного росту, що вимірюється двома-трьома відсотками на рік для таких країн, як Болгарія й Угорщина, і 5-6% - у Польщі і Чеській Республіці, це непогано виглядає і на загальноєвропейському фоні. Переборено в них і інвестиційний спад, запрацювали внутрішні джерела накопичення і ринкові механізми їхнього залучення. Чималу роль у цьому зіграла продумана політика залучення прямих закордонних інвестицій, хоча потреба в них залишається значною.
Останнім часом спостерігається значне збільшення темпів приросту прямих закордонних інвестицій в економіку країн ЦСЄ, їхнє загальне залучення перевищило рівень 1994 р. майже удвічі, причому в Угорщині і Чеській Республіці - утричі [73]. Це пов’язано з успіхами процесу приватизації й початком економічного піднесення. Проте самі країни ЦСЄ роблять дуже багато для залучення іноземного підприємницького капіталу у свою економіку, створюють сприятливий інвестиційний клімат для закордонних вкладників капіталу, заклали стійку законодавчу базу для закордонного інвестування, що забезпечує стабільні умови економічної діяльності. За усіма цими напрямами, як і за показниками залучення іноземного капіталу, країни ЦСЄ значно випереджають Україну й інші країни СНД.
Правові умови залучення і функціонування іноземного капіталу в країнах ЦСЄ регулюються насамперед прийнятими в більшості з них законами про іноземні інвестиції. Спільною рисою цих законів є надання іноземним вкладникам капіталу режиму господарювання, близького до встановленого для вітчизняних інвесторів. У цих країнах забезпечено правові гарантії захисту іноземних інвестицій: прийнято законодавчі акти, які захищають закордонних інвесторів від націоналізації й експропріації.
Країни, що лідирують в галузі залучення й використання іноземного капіталу, - Угорщина, Польща, Чеська Республіка, а слідом за ними й інші - уклали з рядом західних держав угоди про взаємний захист інвестицій і запобігання подвійного оподатковування.
Для стимулювання припливу іноземних інвестицій в економіку країни ЦСЄ ввели диференційований режим оподатковування. Так, наприклад, у Румунії податкові пільги даються спільним підприємствам залежно від пріоритетності галузі, де вони створюються. На п'ять років звільняються від сплати податку підприємства з іноземною участю в промисловості, сільському господарстві, транспорті, на три роки - у гірничодобувних галузях, на два роки - у сфері послуг. При цьому будівництво належить до пріоритетних галузей.
Важливою є та обставина, що у всіх східноєвропейських країнах реінвестований прибуток спільних та іноземних підприємств звільняється від оподаткування. Це сприяє закріпленню іноземних інвесторів у країнах, що переживають період ринкових реформ. Зрозуміло, що в короткостроковому плані це веде до деяких фіскальних втрат, однак дає змогу розширити податкову базу на перспективу; на це і роблять ставку країни ЦСЄ.
Практично у всіх з них іноземним інвесторам забезпечена можливість вивезення прибутку завдяки введенню конвертованості їхніх національних валют у поточних операціях за єдиним курсом. Спеціальні курси валют для перерахунку іноземних інвестицій у цих країнах не застосовуються.
З погляду адміністративного регулювання іноземних інвестицій для країн ЦСЄ характерним є постійне спрощення процедури та порядку створення й реєстрації як спільних, так і чисто іноземних підприємств. Скажімо, у Чеській Республіці діє найліберальніший, максимально наближений до західних норм режим заснування й реєстрації підприємств з іноземною участю. В Угорщині для цього не потрібно дозволу Мінфіну і МЗЕЗ, достатньо реєстрації в органах Міністерства юстиції. У Польщі спеціальних дозволів для цього, як правило, взагалі не потрібно.
Дуже важливою рисою східноєвропейського досвіду залучення іноземних інвестицій стало підключення закордонних вкладників капіталу до процесу приватизації державної власності. Так, особливістю чеської моделі приватизації стала орієнтація на переважне використання іноземного капіталу для ^створення нового виробничого потенціалу. Одночасно простежується прагнення держави не втратити економічний контроль над національним виробництвом. В Угорщині значне поширення одержала приватизація з ініціативи іноземних фірм для придбання ними колишнього державного майна. Вже на ранньому етапі приватизації в 1991 році понад половину іноземних інвестицій становили кошти, витрачені на покупку майна й акцій державних підприємств. Здійснюється так звана прискорена приватизація малих і середніх підприємств із залученням іноземних фірм-консультантів. Не можна не відзначити й виключно польський феномен у галузі залучення прямих іноземних інвестицій. Скажімо, залучення так званого полонійного капіталу, тобто використання коштів, що належать іноземним громадянам польського походження, для створення з їхньою участю спільних і чисто іноземних підприємств.
Говорячи про досвід країн ЦСЄ в залученні прямих іноземних інвестицій в економіку, слід наголосити на деяких моментах, що стримують цей процес. Насамперед, вузькість ринків невеличких країнреципієнтів. Далі слід зазначити недостатню - за західними стандартами - розвиненість ринкової інфраструктури в цих країнах, яка, щоправда, поступово долається. Вкрай негативну роль відіграє успадкована від соціалістичного періоду застарілість основної частини виробничих потужностей багатьох галузей. Вони виявилися мало привабливими об'єктами вкладення капіталу, що пояснює уповільнений хід так званої великої приватизації і слабкий приплив у цю сферу іноземного капіталу. І, нарешті, - недостатня кваліфікація та невисока трудова дисципліна персоналу; причому особливо сильно відчувається нестача сучасних менеджерів.
Саме тому, за наявними оцінками, приплив закордонного капіталу в країни ЦСЄ виявився значно слабшим, ніж очікувалося на початку ринкових реформ [74, с. 91].
Не справдилися також надії на приплив приватних іноземних інвестицій без істотного стимулювання й гарантій з боку урядів і державної підтримки.
Виявилося явне прагнення іноземних інвесторів у країнах ЦСЄ, по-перше, обмежуватися придбанням наявних виробничих потужностей підприємств без їхньої модернізації і, по-друге, вкладати незначні кошти в обмежену кількість об'єктів.
Минулий період реформ показав хибність уявлень про те, що іноземні інвестиції можна залучити шляхом надання якихось особливих пільг. Результати дослідження ряду авторитетних міжнародних організацій (ЄБРР та ін.) показали, що серйозні інвестори орієнтуються не на пільги, а на можливість закріпитися на місткому і перспективному ринку. З’ясувалося, що пільги й відносна дешевизна робочої сили в країнах ЦСЄ не завжди компенсують додаткові витрати інвесторів, пов’язані з доведенням виробничої діяльності до сучасних західних стандартів.
З цих причин у країнах ЦСЄ проявилася тенденція до поступової відмови від надання іноземним інвесторам особливих пільг і до переходу їх на національний режим господарювання. Залучення іноземних інвестицій стало розглядатися як елемент загальної системи заходів для поліпшення інвестиційного клімату в країнах з перехідною економікою.
Незадовільною визнається й галузева структура прямих іноземних інвестицій, занадто велика частина яких спрямовується у фінансову сферу, а не в реальний сектор економіки, в інфраструктуру, а не у виробничі галузі, незважаючи на визначені цими країнами пріоритети.
Окремо слід розглянути питання залучення інвестицій в економіку України. Слід констатувати, що на початок 2002 р. прямі іноземні інвестиції в економіку нашої держави з початку інвестування наростаючим підсумком становили 4,4 млрд дол. США (табл. 6.7) (тоді як, наприклад, в Росію 25 млрд, а Китай цю (багаторічну російську) суму отримує щорічно). Інвестиції надійшли з 110 країн світу. Найбільші обсяги внесено нерезидентами: зі США - 730,9; Кіпру - 478,0; Сполученого Королівства Великобританії- 420,4; Нідерландів - 370,2; Росії - 295,1 млн дол. США.
Таблиця 6.7
Прямі іноземні інвестиції в Україну
(на початок року; млн дол. США)
Для активізації взаємного інвестиційного співробітництва нашої країни зі своїм північним сусідом в Україні створено Російсько-Український інвестиційно-комерційний центр. Основною метою і завданнями цього центру в сфері інвестиційної діяльності є:
- маркетингові дослідження інвестиційних ринків України і Російської Федерації;
- надання допомоги в доопрацюванні інвестиційних пропозицій до рівня, що відповідає сучасним міжнародним стандартам;
- проведення експертизи і відбору найбільш перспективних інвестиційних проектів;
- пошук інвесторів для реалізації інвестиційних проектів за рахунок власних і залучених коштів;
- надання відповідних гарантій інвесторам, у т. ч. за рахунок організацій заставних і страхових операцій;
- підготовка фахівців для інвестиційної діяльності, що включає проведення семінарів в регіонах;
- здійснення взаємодії з центральними органами виконавчої влади.
Серед регіонів України найбільш привабливими для інвесторів є:
м. Київ і Київська область, Донецька та Дніпропетровська області. Найменше інвестицій надходить в Чернівецьку область (табл. 6.8).
Таблиця 6.8
Прямі іноземні інвестиції в регіони України
(на початок року; млн дол. США)
Надходження в Україну прямих іноземних інвестицій за видами економічної діяльності характеризується даними таблиці 6.9.
Таблиця 6.9
Прямі іноземні інвестиції зарубіжних країн в економіку України за видами економічної діяльності (на початок року; млн дол. США)
Мають також місце хоч і зовсім не значні, але прямі іноземні інвестиції з України в економіку країн світу (табл. 6.10).
Таблиця 6.10
Прямі інвестиції України в економіку країн світу
(на початок року; млн дол. США)
Вище наведені дані свідчать про необхідність значно активізувати діяльність України на ринку інвестицій.
Сучасні уявлення про головні напрями західної економічної теорії виражені відомим німецьким ученим-економістом К.-Х. Оппенлен-дером: «Не наявність виробничих чинників і їхнє примноження веде до підвищення результату, а лише поєднання різноманітних чинників ефективним способом» [65, с. 74]. При цьому йдеться про чинники виробництва, вплив яких на економічне зростання відбивається класичною формулою виробничої функції Кобба-Дугласа, тобто праця і капітал.
Нині однією з передумов оптимального поєднання чинників виробництва, які забезпечують бажані економічні та соціальні результати, виступає їхнє вільне переміщення через кордони, міждержавний перетік у формі міграції трудових ресурсів, експорту й імпорту капіталу.
У рамках традиційних для нашої країни досліджень світової економіки, проведених з марксистських позицій, були добре вивчені тенденції розвитку й проблеми експорту капіталу як однієї з ключових форм сучасних міжнародних економічних відносин. Значно меншою мірою досліджено іншу сторону міжнародного руху капіталу - імпорт інвестицій. Тим часом в останні десятиліття саме імпорт капіталу, або, за усталеною термінологією, залучення іноземних інвестицій в економіку, дедалі більше виступає на передній план економічної політики багатьох держав світу.
Якщо з погляду статистичного обліку експорт й імпорт капіталу у світі практично збігаються відповідно до елементарної економічної логіки, то за економічним змістом і цілями ці процеси далеко не ідентичні.
У рамках традиційної марксистської політекономії «імпорт», або «ввіз капіталу», взагалі окремо не розглядався як самостійна наукова категорія. Вся увага концентрувалася винятково на дослідженні «експорту», або «вивозу капіталу». Одним з іманентних недоліків застарілої традиційної концепції вивозу капіталу є неправомірне приниження ролі імпортерів капіталу, які трактуються не як суб'єкти, а лише як об'єкти цієї форми сучасних міжнародних економічних відносин.
Сучасна українська економічна наука поступово переборює застарілі догми й виробляє адекватне дійсності розуміння процесів, що відбуваються у світовій економіці, зокрема в галузі міжнародного руху капіталу. Заслуговує на увагу думка російського економіста Б. Пічу- гіна, який відзначав: «Експорт капіталу регулюється законами країн- експортерів і відображає їхні інтереси. Залучення іноземних ресурсів у сучасному світі, який складається із суверенних держав, - це насамперед результат політики країни, що вдається до використання зовнішніх коштів. Суверенний характер країн-імпортерів капіталу дозволяє їм формувати політику з цього питання відповідно до своїх національних інтересів [66, с. 24].
Таким чином, експортери й імпортери виступають не як «суб'єкти» й «об'єкти» цієї форми міжнародних економічних відносин, а як її рівноправні, суверенні учасники. Вони керуються своїми власними інтересами, які, звісно, далеко не завжди збігаються, але цілком можуть бути гармонізовані чинними міжнародними механізмами.
З позиції реального економічного змісту міжнародний рух капіталу - визначальний елемент у функціонуванні сучасної світової економіки, у розвитку всіх форм міжнародних господарських зв'язків.
основні положення теорії порівняльних витрат і порівняльних переваг, розробленої Д. Рікардо і розвинутої стосовно міжнародного руху чинників виробництва відомими шведськими економістами Е. Хекшером і Б. Оліном. їхні ідеї знайшли подальший розвиток у працях сучасних західних економістів різноманітних напрямів і шкіл, що стоять на позиціях домінуючої сьогодні в науці і практиці концепції вільної торгівлі.
За характером використання міжнародні інвестиції діляться на підприємницький і позичковий капітал. Перший прямо або опосередковано вкладається у виробництво і пов’язаний з одержанням у тому або іншому обсязі права на участь у прибутку. Найчастіше джерелом фінансування підприємницьких інвестицій є приватний капітал [67, с. 16].
З точки зору умов вкладення капіталу підприємницькі інвестиції прийнято ділити на прямі й портфельні. Під прямими інвестиціями розуміється вкладення капіталу з метою одержання довгострокового прибутку, забезпеченого внаслідок придбання права власності або управлінського контролю над об'єктом.
Портфельні інвестиції визначаються як вкладення підприємницького капіталу, що дають їхньому власнику права на прибуток, але не право власності й управлінського контролю над об'єктом [67, с. 139]. За критерій відмінності прямих підприємницьких інвестицій від портфельних у закордонній практиці слугує наявність в інвестора або контролю над 10 і більше відсотками звичайних акцій, або вирішального голосу в управлінні.
Хоча в історичному плані використання позичкової форми міжнародного руху капіталу на кілька сторіч випередило застосування його продуктивної, підприємницької форми, нині прямі інвестиції найвідчутніше впливають на соціально-економічний розвиток країн і регіонів світу, а також на світове господарство. Порівняно з іншими формами міжнародних економічних відносин прямі інвестиції зростають випереджувальними темпами, причому, ця тенденція чітко простежується в довгостроковій ретроспективі.
Так, за період з 1914 року до кінця Першої світової війни прямі закордонні інвестиції збільшилися на одну третину. Потім вони подвоїлися за 10 років, потім знову подвоїлися за 6-7 років. За чверть століття, починаючи із середини 1960-х pp., вони зросли в 4 рази. У 1980-ті pp. світ вступив з обсягом накопичених прямих закордонних іноземних інвестицій у 450 млрд доларів США. У 1990 році був досягнутий рубіж у 1,7 трлн доларів США, тобто їхній обсяг виріс майже в 4 рази вже за одне десятиліття. В другій половині 1990-х pp. цей показник досяг З трлн доларів США [68].
Лавиноподібне збільшення прямих закордонних інвестицій за останні десятиліття наочно свідчить про ефективність цієї форми міжнародного співробітництва і про зацікавленість експортерів й імпортерів капіталу в її використанні.
Головні суб'єкти міжнародного руху капіталу - транснаціональні корпорації (ТНК), за участю й у рамках яких обсяг прямих накопичених закордонних інвестицій досяг 2,7 трлн доларів США, тобто приблизно 90% їхнього загального обсягу. Не випадково ТНК, яких у світі нараховується близько 39 тисяч, плюс 270 тисяч їхніх закордонних філій являють собою найдинамічніший сектор світового господарства [67, с. 137].
З погляду корпорацій, участь у міжнародному русі капіталу у формі прямих інвестицій відповідає їхнім інтересам, тому що забезпечує стабільний ринок у країні - імпортері інвестицій, або «трамплін» для виходу в треті країни, розширення власного внутрішнього ринку корпорації, різноманітні сектори якого можуть бути розташовані в декількох країнах і регіонах.
На рівні країн економічні інтереси виявляються як з боку експортерів, так і імпортерів прямих інвестицій. Країни-експортери одержують прибуток від інвестування за рубежем у формі дивідендів тощо. Країни-імпортери одержують додаткове джерело фінансування інвестицій у соціально-економічний розвиток, а також важливий канал залучення передової технології та менеджменту, створення нових робочих місць, зростання доходів місцевого населення і податкових надходжень у їхні державці бюджети. Тому зацікавленість у міжнародному перетіканні капіталу має не односторонній, а взаємний характер, причому попит на прямі закордонні інвестиції на міжнародному ринку капіталу зараз перевищує їхні пропозиції. Тому сучасний ринок капіталу - це ринок інвесторів, і дефіцит закордонних інвестицій оцінюється в 30-100 млрд доларів США. Країнам-реципієнтам доводиться серйозно конкурувати одна з одною і боротися, щоб залучити саме у свою країну прямі закордонні інвестиції.
Зараз практично всі країни світу втягнуті в тій або іншій формі в міжнародний оборот капіталу, причому значна більшість із них виступають одночасно і як імпортери, і як експортери прямих інвестицій, хоча й у цілком різних пропорціях. Якщо йдеться про рух інвестицій через канали ТНК, то вони виступають або як країни їхнього базування, або як країни, що приймають, - у тому випадку, коли міжнародні інвестори створюють на їхній території дочірні компанії, філії, відділення, які діють на базі прямих інвестицій.
Водночас становище окремих груп країн на міжнародному ринку
прямих інвестицій далеко не однакове, кожна група країн має свою власну роль і специфіку, що видно з даних табл. 6.3.
Таблиця 6.3
| Імпорт інвестицій | Експорт інвестицій | Сальдо | |||
| млн доларів США | в % до результату | млн доларів США | в % до результату | (+нетто-імпорт, - нетто-експорт) млн доларів | |
| ВСЬОГО | 2657 | 100 | 2730 | 100 | |
| в т. ч. розвинуті країни з ринковою економікою | 1933 | 73 | 2514 | 92 | -581 |
| країни, що розвиваються | 653 | 24 | 214 | 8 | +439 |
| країни Центральної і Східної Європи | 32 | 1,5 | 1,4 | 0,0 | +30,6 |
| Інші | 39 | 1,5 | 0,6 | 0,0 | +38,4 |
Понад половину загального обсягу закордонних інвестицій становить міжнародний рух капіталу, здійснюваний всередині групи країн Заходу. Саме ці країни, а не держави, що розвиваються, як це було раніше, в історичному минулому, стали основними імпортерами прямих закордонних інвестицій. При цьому такі традиційні стимули експорту капіталу, як доступ до джерел дешевої сировини, дешевої робочої сили, нерозвинених і неосвоєних ринків збуту сьогодні відступили на задній план.
Деякі вітчизняні економісти, які, аналізуючи питання залучення інвестицій в економіку України, як одну з основних складових її привабливості називають низьку вартість нашої робочої сили порівняно з аналогічним показником країн «старого світу», глибоко помиляються. Таке порівняння треба робити не з розвинутими країнами, а з державами Африки та Латинської Америки.
Основні потоки міжнародного руху капіталу визначаються невеличкою кількістю головних в економічному відношенні держав світу. Так, десять провідних світових експортерів прямих інвестицій нині здійснюють приблизно 85% їхнього вивозу, а десять провідних країн-імпортерів - приблизно дві третини їхнього ввозу. На решту країн світу - за межами провідної десятки - припадає лише 15% світового експорту й одна третина світового імпорту прямих інвестицій.
При цьому неважко побачити, що в десятках провідних світових експортерів та імпортерів прямих інвестицій - по 9 держав Заходу, у тому числі до складу провідних експортерів входять всі країни «великої сімки». Єдиний виняток серед країн-експортерів становить Гонконг, що займає 10-е місце, серед імпортерів - Китай, який перебуває на 5-му місці; вони не входять до групи розвинутих країн із ринковою економікою (табл. 6.4).
Таблиця 6.4
Головні світові експортери й імпортери прямих закордонних інвестицій з накопиченої вартості за станом на 1995 р. [69]
| Країни-імпортери | Млрд доларів США | У % до світового результату | |
| 1. | США | 564,6 | 21,2 |
| 2. | Великобританія | 244,1 | 9,2 |
| 3. | Франція | 162,4 | 6,1 |
| 4. | Німеччина | 134,0 | 5,0 |
| 5. | Китай | 129,0 | 4,9 |
| 6. | Іспанія | 128,9 | 4,9 |
| 7. | Канада | 116,8 | 4,4 |
| 8. | Австралія | 104,2 | 3,9 |
| 9. | Нідерланди | 102,5 | 3,8 |
| 10. | Бельгія-Люксембург | 84,6 | 3,2 |
| Країни-експортери | Млрд доларів США | У % до світового результату | |
| 1. | США | 705,6 | 25,8 |
| 2. | Великобританія | 319,0 | 11,7 |
| 3. | Японія | 305,5 | 11,2 |
| 4. | Німеччина | 235,0 | 8,6 |
| 5. | Франція | 200,9 | 7,4 |
| 6. | Нідерланди | 158,6 | 5,8 |
| 7. | Канада | 110,4 | 4,0 |
| 8. | Швейцарія | 108,3 | 3,9 |
| 9. | Італія | 86,7 | 3,1 |
| 10. | Гонконг | 85,2 | 3,1 |
Цими ж обставинами, а також збереженням економічних зв'язків із колишніми колоніями можна пояснити високе місце Франції в обох списках і присутність у них такої країни, як Нідерланди. Канада, яка сама тривалий час була колонією, зуміла посісти 7-ме місце в обох списках винятково завдяки успіхам свого економічного розвитку, а також тісному діловому партнерству з найближчим сусідом - США.
Відсутність Японії в списку провідних країн-імпортерів інвестицій пояснюється традиційно високою нормою накопичення і надлишком капіталу в цій країні, що не потребує масштабного залучення іноземних інвестицій.
Неважко помітити, що всі країни Заходу, які містяться в обох списках, за винятком Канади, мають активне сальдо в міжнародному русі інвестицій. Щодо Канади, то, очевидно, можна говорити скоріше про збалансованість потоків інвестицій із країни в країну, ніж про їхнє негативне сальдо.
Найбільшим у світі нетто-експортером прямих закордонних інвестицій за їх накопиченим обсягом виступає Японія, чисті закордонні інвестиції якої перевищили 180 млрд доларів, за нею йдуть США - близько 140 млрд доларів, далі - Німеччина і Швейцарія - приблизно і по 100 млрд доларів. Серед негго-імпортерів явні лідери - Китай, Іспа- : нія, Австралія, які мають по 100 і більше мільярдів доларів іноземного капіталу. Проте дві останні з названих країн досягай такого рівня за тривалий період свого розвитку, у той час як Китай - за останні півтора . десятиліття, і за щорічним залученням прямих закордонних інвестицій він вийшов на провідні позиції у світі, приймаючи по 35-40 млрд доларів.
За останні десятиліття принципово змінилося місце країн, що розвиваються, у міжнародному русі капіталу. їхня частка у світовому обороті капіталу оцінюється в 15%, і ця група країн втратила роль
основного місця вкладення прямих закордонних інвестицій. Нині накопичений обсяг прямих закордонних інвестицій у США більший, ніж у всіх країнах, що розвиваються, разом взятих. Але, з іншого боку, вони стали і достатньо серйозними експортерами прямих закордонних інвестицій, випередивши за їхнім накопиченим обсягом таку провідну країну в цій галузі, як Франція.
Проте приплив прямих іноземних інвестицій у країнах «третього світу» розподіляється вкрай нерівномірно. Приблизно три чверті загального імпорту інвестицій у цій групі країн припадає на 10 найбільших держав, що динамічно розвиваються, включаючи такі країни, як Сінгапур, Бразилія, Мексика, Китай, Гонконг, Малайзія, Єгипет, Аргентина, Таїланд, Колумбія.
Прикметно, що це, в основному, так звані нові індустріальні країни (НІК) Східної Азії і Латинської Америки, які представляють економічний авангард «третього світу». Іншій частині цієї групи країн, населення якої становить близько половини людства, дістається, можна сказати, лише мізерна частка імпорту капіталу.
В регіональному плані основними імпортерами прямих закордонних інвестицій у «третьому світі» були й залишаються країни Азії. Проте фінансова криза, що вибухнула у Південо-Східній Азії, не може не відбитися на розподілі потоків інвестицій не на користь країн, найбільше вражених цією кризою. Однак саме залучення прямих закордонних інвестицій стало одним із головних чинників динамічного економічного зростання й експортної експансії «азіатських тигрів» як першого, так і другого покоління. Попри всі теперішні труднощі деяких із цих країн, їхній позитивній досвід модернізації економіки на основі залучення прямих закордонних інвестицій, як і раніше, становить певний інтерес.
Поряд із змінами в регіональному розподілі, істотні зрушення протягом останніх кількох десятиліть відбулися в галузевій структурі експорту й імпорту прямих закордонних інвестицій. На початкових етапах розвитку цього процесу, а також у перший повоєнний період, включаючи 1950-ті pp., переважали вкладення іноземного капіталу в первинний сектор економіки - в основному у видобувні та сировинні галузі промисловості. У 1960-1970-ті pp. центр ваги прямих закордонних інвестицій перемістився у вторинний сектор економіки - в обробні галузі промисловості, потім, у 1980-1990-ті pp., - у третинний сектор економіки, що включає інфраструктуру, сферу послуг у широкому розумінні - транспорт, туризм, фінанси, торгівлю. Так, якщо на початку 1970-х pp. на сферу послуг припадало блізько чверті накопичених прямих закордонних інвестицій, то в 1990-ті pp. ця частка наблизилася
до 45%, а в річному потоці іноземних інвестицій вона сягає 55-60%. Поступово зростає частка прямих закордонних інвестицій, що спрямовуються в четвертинний сектор - галузі інформаційно-комп'ютерного комплексу, що визначають технологічний рівень науки й виробництва завтрашнього дня.
Світовий досвід також доводить, що масштаби залучення іноземних інвестицій в економіку в продуктивній формі визначаються не тільки і не стільки пільгами, наданими закордонним вкладникам капіталу, скільки ступенем розвиненості в країнах-реципієнтах ринкових відносин, стабільністю їхньої законодавчої бази та соціально-політичної ситуації й усталеністю економічного зростання в цих країнах.
Міжнародний рух капіталу тісно пов’язаний з розвитком світового будівельного ринку. Домінуюче місце на ньому займають провідні країни - США, Японія, Німеччина.
Американський часопис «Engiering News Record» («ENR») опублікував результати досліджень стану світового будівельного ринку в 2000 році. Загальносвітові інвестиції в будівництво, за даними «ENR», становили 3,22 трлн доларів США.
Протягом двох років ситуація в різних регіонах світу змінювалася, але в 2000 році на загальносвітовому будівельному ринку відзначено зростання на 5,8%, а сумарні інвестиції становили 3,41 трлн доларів США.
Цих показників досягнуто, головним чином, завдяки розширенню ринку США, на частку якого припадає 90% усього приросту, на інші ж країни й регіони - дуже мізерна частка. Загальносвітовий приріст інвестицій у будівництві в грошовому виразі становив 190 млрд доларів.
Відповідно до звіту, Азія, як і два роки тому, являє собою найбільший регіональний ринок, лідерами якого є Японія і Китай. Це ні багато ні мало - 1,113 трлн доларів. Європа інвестувала в будівництво в 2000 році 1,016 трлн доларів. Північна Америка, включаючи США й Канаду, виділила на будівельні роботи 884 млрд доларів. Інвестиції Латинської Америки, де лідирують Бразилія й Мексика, - 241 млрд доларів; країни Ближнього Сходу -101,2 млрд; Африки - 56,1 млрд.
Головним показником стану міжнародного будівельного ринку в 2000 році є сума витрат на будівництво в різних країнах і те, яку частку (у відсотках) валового внутрішнього продукту становить ця сума.
У таблиці 6.5 наведено вибіркові дані щодо інвестицій у будівництво країн, у котрих найбільш високий рівень вкладень коштів у будівництво, оскільки повний перелік включає 150 країн.
Таблиця 6.5
Вибіркові дані щодо інвестицій у будівництво
(млн дол.)
| Країна | 1998 р. | 1999 р. | 2000 р. | Яке місце займає | |||
| % від ВВП | Витрати | % від ВВП | Витрати | % від ВВП | Виграти | ||
| США | 8,09 | 711127,18 | 8,22 | 764233,00 | 8,24 | 819300,00 | 1 |
| Японія | 14,44 | 630239,29 | - | 630606,09 | 13,87 | 617909,12 | 2 |
| Німеч чина | 12,13 | 257848,62 | 11,78 | 254415,13 | 11,37 | 252681,54 | 3 |
| Китай | 17,31 | 163807,30 | 16,92 | 167741,28 | 17,02 | 181323,45 | 4 |
| Велико британія | 7,35 | 100034,97 | 7,54 | 103570,20 | 7,72 | 109223,95 | 5 |
| Бразилія | 14,01 | 109027,08 | 13,40 | 101886,23 | 13,80 | 109124,74 | 6 |
| Франція | 6,76 | 96583,50 | 6,92 | 101736,73 | 7,01 | 106666,96 | 7 |
| Італія | 7,75 | 90819,93 | 7,83 | 90041,87 | 8,11 | 95779,83 | 8 |
| Іспанія | 11,27 | 62447,09 | 14,32 | 80513,49 | 14,76 | 86389,84 | 9 |
| Південна Корея | 20,60 | 75726,84' | 17,80 | 72435,32 | 15,40 | 68183,50 | 10 |
Протягом останніх десяти років XX століття на міжнародному ринку капіталу з’явилися нові дійові особи - країни з перехідною економікою. Відповідно до міжнародних класифікацій, зокрема, прийнятих у рамках ООН, вони утворюють окрему групу країн поряд із розвинутими країнами з ринковою економікою й країнами, що розвиваються [70, с. 43-44].
До групи країн з перехідною економікою входять держави, що включалися раніше у світову соціалістичну систему, - як учасники, так і неучасники РЕВ. Це держави Центральної і Східної Європи, республіки колишнього СРСР, які отримали назву «нових незалежних держав». Фактично країнами з перехідною економікою є азіатські соціалістичні й постсоціалістичні країни - Китай, Монголія, В'єтнам, Лаос, за єдиним винятком Північної Кореї, де реформи поки не проводяться. Окремо стоїть Куба, де за збереження діючого суспільного ладу з’являються лише окремі ознаки змін.
Спільною характерною рисою, що дозволяє об'єднати настільки різнорідні держави в одну групу країн, є проведення в них економічних реформ ринкової спрямованості, які об'єктивно ведуть до зміни їх соціально-економічної системи і політичного ладу. У більшості випадків ці реформи проводяться досить швидко й рішуче, і зміну системи оголошено їх метою. Це стосується країн Центральної і Східної Європи, республік колишніх СРСР і СФРЮ, а також Монголії.
В інших випадках зміна соціально-економічної системи офіційно не визнається, і політичний лад зберігається в незмінному вигляді або слабко модифікується. Проте ринкові реформи проводяться достатньо послідовно й об'єктивно мають в перспективі привести до змін системи. Саме так відбувається в Китаї, В'єтнамі, Лаосі, де за збереження старих назв держав - КНР, СРВ, ЛНДР - і керівної ролі марксистських партій спостерігається значний прогрес у реформуванні економіки на ринкових засадах, іноді навіть більш помітний, ніж у країнах, що декларують зміну суспільної системи.
В усіх країнах з перехідною економікою здійснюються принципові зміни в галузі зовнішньоекономічних зв'язків у напрямі відкритості економіки та її інтеграції в міжнародну економічну систему, що стали невід'ємним елементом ринкових реформ. Як відомо, управління зовнішньоекономічними зв'язками в умовах планової економічної системи господарювання здійснювалося адміністративно-господарськими методами на засадах державної монополії на зовнішню торгівлю і валютні операції. Планова система істотно деформувала структуру зовнішньоекономічних зв'язків країн з погляду можливостей використання відомих у світовій практиці форм і напрямів, які успішно застосовувалися країнами з ринковою економікою.
Це повною мірою стосується участі країн з плановою економікою в міжнародному русі капіталу. Згідно з догматичними ідеологічними принципами цілком виключався експорт капіталу із соціалістичних країн, більш того, стосовно них заперечувалося використання самої економічної категорії «капітал». Замість звичної у світі в умовах ринкової економіки категорії «інвестиції» використовувалося набагато вужче поняття «капітальні вкладення».
Крім прямих інвестицій в основний капітал, у ринковій економіці
використовуються і портфельні інвестиції. Щодо планової економіки поняття прямих і портфельних інвестицій взагалі не використовувалося.
Участь колишніх соціалістичних країн у міжнародному русі інвестицій була односторонньою і вкрай обмеженою. Вони виступали переважно як імпортери інвестицій, причому виключно в позичковій формі. Не тільки експорт, а й імпорт підприємницького, продуктивного капіталу відхилявся з ідеологічних міркувань. Через це не допускалося створення спільних підприємств з участю іноземного капіталу, не говорячи вже про підприємства, що цілком належать іноземним власникам.
Водночас перевага віддавалася такій архаїчній формі руху позичкового капіталу, як «компенсаційні угоди» - угоди бартерного типу. Вони застосовувалися переважно до сировинних галузей видобувної промисловості. Прямим наслідком такої обмежувальної політики стала величезна зовнішня кредитна заборгованість колишніх соціалістичних країн, що перевищила до кінця 1980-х pp. 100 млрд доларів США, причому її обслуговування стало важким тягарем для їхньої економіки. Тупиковий характер цієї політики став більш ніж очевидним.
Як наслідок, реформа в зовнішньоекономічній сфері в більшості випадків випереджала загальні ринкові перетворення. Реформування йшло в напрямі відкритості економіки для іноземних інвестицій, що мало місце в колишніх соціалістичних країнах ще у 1980-ті pp. До зрушень у напрямі зовнішньоекономічної відкритості можна віднести створення спеціальних (особливих) економічних зон у Китаї саме з метою залучення іноземного капіталу в економіку насамперед шляхом створення в них спільних підприємств [71]. Спроби створення вільних економічних, зокрема митних, зон у той час здійснювалися в ряді країн Центральної і Східної Європи - Угорщині, Болгарії, Польщі, Югославії. При цьому під вільною економічною зоною вбачалася обмежена частина території країни або одного з її регіонів з особливими пільговими податковими, митними, валютними, візовими й іншими умовами для іноземних підприємців. *
Проте, за винятком Китаю, спроби використання вільних економічних зон у колишніх соціалістичних країнах принесли більш ніж скромні результати й поступово зійшли нанівець. Серйозний західний капітал туди не пішов. «Піонерами» у створенні спільних підприємств були Угорщина та Югославія, що раніше за інших приступили до економічних реформ ринкової спрямованості, однак ця форма співробітництва погано вписувалася навіть у їхню економіку. В інших країнах спільні підприємства взагалі виявилися штучним утворенням, чужорідним тілом, не життєздатним в умовах планової системи.
Реальні зрушення в залученні іноземних інвестицій в економіку
країн Центральної і Східної Європи припадають на першу половину 1990-х pp., коли розгорнулися радикальні ринкові реформи. Ще наприкінці 1980-х pp. у більшості цих країн у процесі демонтажу планової системи було скасовано державну монополію на зовнішню торгівлю, а потім і валютну монополію. Підприємства всіх форм власності одержали прямий вихід на світовий ринок. У ході реформ було введено внутрішню конвертованість національних валют країн ЦСЄ, здійснено перехід до звичного у ринковій економіці тарифного і нетарифного регулювання товарних експортно-імпортних потоків. Було знято ідеологічні обмеження на експорт і імпорт капіталу, на використання усіх форм зовнішньоекономічних зв'язків, апробованих в умовах ринкової економіки. Було знято й обмеження на залучення в економіку прямих закордонних інвестицій, що негативно позначалося на масштабах їхнього використання.
Як видно з таблиці 6.6, з погляду динаміки, обсягів і питомих показників залучення прямих іноземних інвестицій серед країн ЦСЄ лідерство належить тим з них, що досягли найбільших успіхів у здісненні ринкових перетворень. Це - Угорщина, Польща, Чеська Республіка, а також Словенія. Міжнародним визнанням досягнень цих країн у проведенні ринкових реформ стало рішення органів ЄС наприкінці 1997 р. про початок процедури їх прийому до Європейського Союзу поряд з Естонією та Кіпром.
Таблиця 6.6
Чисті прямі іноземні інвестиції в країнах Центральної і Східної Європи (млрд доларів США) [72]
Накопичено на кінець періоду
| Залучення за 1995 р. | ||||
| 1990 р. | 1995 р. | 1995 р. у % до 1990 р. | ||
| Всього | 9,1 | ІД | 23,1 | 2100 |
| В тому числі: | ||||
| Угорщина | 4,4 | 0,5 | 11,4 | 2280 |
| Чеська Республіка | 2,5 | 0,4 | 5,9 | 1475 |
| Польща | 1,1 | 0,1 | 5,8 | 5800 |
| Румунія | 0,4 | - | 1,0 | - |
| Словенія | 0,1 | - | 0,5 | - |
| Болгарія | од | - | 0,4 | - |
| Хорватія | 0,1 | - | 0,3 | - |
| Албанія | од | - | 0,2 | - |
Обсяг прямих іноземних інвестицій у розрахунку на душу населення в країнах ЦСЄ 1995 р. становив в Угорщині - 1114 доларів США, Чехії - 569, Словенії - 210, Польщі - 150, Болгарії - 43, Румунії - 42.
Попри високі темпи приросту прямих закордонних інвестицій в економіку країн ЦСЄ, країни з перехідною економікою посідають надто скромне місце на міжнародному ринку підприємницького капіталу. їхня частка в сукупному світовому обороті прямих інвестицій оцінюється приблизно в 1,5%, що відповідає 10% частки країн, що розвиваються. Експорт капіталу з цих країн вкрай незначний і приблизно в 25 разів нижчий, ніж імпорт інвестицій.
Нинішні масштаби залучення Підприємницького капіталу з-за кордону в країни з перехідною економікою не відповідають їхнім потребам. Справа в тому, що роль прямих закордонних інвестицій в умовах перехідної економіки значно вища, ніж у нормальній ринковій економіці, де вони органічно вписуються у відтворювальний процес завдяки добре налагодженим ринковим механізмам кругообігу й обігу капіталу.
Складність економічного становища країн з перехідною економікою полягає в тому, що їм одночасно необхідно вирішувати завдання системних і структурних перетворень, а також антикризової макроекономічної стабілізації. Як показує досвід, системні перетворення в цих країнах неминуче супроводжуються трансформаційним спадом виробництва й інвестицій. Власних джерел фінансування інвестицій для подолання спаду і, тим більше, для здійснення назрілих структурних змін у них не вистачає. Нові форми господарювання, що активно розвиваються в процесі системних перетворень, також потребують фінансової й інвестиційної підтримки, і для цього також бракує внутрішніх ресурсів цих держав. Обмежені й можливості використання позичкової форми імпорту капіталу, по-перше, через уже накопичену високу зовнішню заборгованість країн ЦСЄ, по-друге, у зв'язку зі значним навантаженням на бюджети, викликаним її обслуговуванням. Свого часу, на початку ринкових реформ, західні кредитори, що домінують у Паризькому і Лондонському клубах, активно підтримали такі країни, як Польща і Болгарія, списавши з них половину боргу (зрозуміло, на певних умовах - скажімо, виконання приписів МВФ), і реструктуризували частину боргу, що залишилася.
Проте знову очікувати від західних кредиторів подібних дій поки
що не доводиться, бо країни ЦСЄ в основному перебороли трансформаційний спад і вийшли на траєкторію економічного росту, що вимірюється двома-трьома відсотками на рік для таких країн, як Болгарія й Угорщина, і 5-6% - у Польщі і Чеській Республіці, це непогано виглядає і на загальноєвропейському фоні. Переборено в них і інвестиційний спад, запрацювали внутрішні джерела накопичення і ринкові механізми їхнього залучення. Чималу роль у цьому зіграла продумана політика залучення прямих закордонних інвестицій, хоча потреба в них залишається значною.
Останнім часом спостерігається значне збільшення темпів приросту прямих закордонних інвестицій в економіку країн ЦСЄ, їхнє загальне залучення перевищило рівень 1994 р. майже удвічі, причому в Угорщині і Чеській Республіці - утричі [73]. Це пов’язано з успіхами процесу приватизації й початком економічного піднесення. Проте самі країни ЦСЄ роблять дуже багато для залучення іноземного підприємницького капіталу у свою економіку, створюють сприятливий інвестиційний клімат для закордонних вкладників капіталу, заклали стійку законодавчу базу для закордонного інвестування, що забезпечує стабільні умови економічної діяльності. За усіма цими напрямами, як і за показниками залучення іноземного капіталу, країни ЦСЄ значно випереджають Україну й інші країни СНД.
Правові умови залучення і функціонування іноземного капіталу в країнах ЦСЄ регулюються насамперед прийнятими в більшості з них законами про іноземні інвестиції. Спільною рисою цих законів є надання іноземним вкладникам капіталу режиму господарювання, близького до встановленого для вітчизняних інвесторів. У цих країнах забезпечено правові гарантії захисту іноземних інвестицій: прийнято законодавчі акти, які захищають закордонних інвесторів від націоналізації й експропріації.
Країни, що лідирують в галузі залучення й використання іноземного капіталу, - Угорщина, Польща, Чеська Республіка, а слідом за ними й інші - уклали з рядом західних держав угоди про взаємний захист інвестицій і запобігання подвійного оподатковування.
Для стимулювання припливу іноземних інвестицій в економіку країни ЦСЄ ввели диференційований режим оподатковування. Так, наприклад, у Румунії податкові пільги даються спільним підприємствам залежно від пріоритетності галузі, де вони створюються. На п'ять років звільняються від сплати податку підприємства з іноземною участю в промисловості, сільському господарстві, транспорті, на три роки - у гірничодобувних галузях, на два роки - у сфері послуг. При цьому будівництво належить до пріоритетних галузей.
Важливою є та обставина, що у всіх східноєвропейських країнах реінвестований прибуток спільних та іноземних підприємств звільняється від оподаткування. Це сприяє закріпленню іноземних інвесторів у країнах, що переживають період ринкових реформ. Зрозуміло, що в короткостроковому плані це веде до деяких фіскальних втрат, однак дає змогу розширити податкову базу на перспективу; на це і роблять ставку країни ЦСЄ.
Практично у всіх з них іноземним інвесторам забезпечена можливість вивезення прибутку завдяки введенню конвертованості їхніх національних валют у поточних операціях за єдиним курсом. Спеціальні курси валют для перерахунку іноземних інвестицій у цих країнах не застосовуються.
З погляду адміністративного регулювання іноземних інвестицій для країн ЦСЄ характерним є постійне спрощення процедури та порядку створення й реєстрації як спільних, так і чисто іноземних підприємств. Скажімо, у Чеській Республіці діє найліберальніший, максимально наближений до західних норм режим заснування й реєстрації підприємств з іноземною участю. В Угорщині для цього не потрібно дозволу Мінфіну і МЗЕЗ, достатньо реєстрації в органах Міністерства юстиції. У Польщі спеціальних дозволів для цього, як правило, взагалі не потрібно.
Дуже важливою рисою східноєвропейського досвіду залучення іноземних інвестицій стало підключення закордонних вкладників капіталу до процесу приватизації державної власності. Так, особливістю чеської моделі приватизації стала орієнтація на переважне використання іноземного капіталу для ^створення нового виробничого потенціалу. Одночасно простежується прагнення держави не втратити економічний контроль над національним виробництвом. В Угорщині значне поширення одержала приватизація з ініціативи іноземних фірм для придбання ними колишнього державного майна. Вже на ранньому етапі приватизації в 1991 році понад половину іноземних інвестицій становили кошти, витрачені на покупку майна й акцій державних підприємств. Здійснюється так звана прискорена приватизація малих і середніх підприємств із залученням іноземних фірм-консультантів. Не можна не відзначити й виключно польський феномен у галузі залучення прямих іноземних інвестицій. Скажімо, залучення так званого полонійного капіталу, тобто використання коштів, що належать іноземним громадянам польського походження, для створення з їхньою участю спільних і чисто іноземних підприємств.
Говорячи про досвід країн ЦСЄ в залученні прямих іноземних інвестицій в економіку, слід наголосити на деяких моментах, що стримують цей процес. Насамперед, вузькість ринків невеличких країнреципієнтів. Далі слід зазначити недостатню - за західними стандартами - розвиненість ринкової інфраструктури в цих країнах, яка, щоправда, поступово долається. Вкрай негативну роль відіграє успадкована від соціалістичного періоду застарілість основної частини виробничих потужностей багатьох галузей. Вони виявилися мало привабливими об'єктами вкладення капіталу, що пояснює уповільнений хід так званої великої приватизації і слабкий приплив у цю сферу іноземного капіталу. І, нарешті, - недостатня кваліфікація та невисока трудова дисципліна персоналу; причому особливо сильно відчувається нестача сучасних менеджерів.
Саме тому, за наявними оцінками, приплив закордонного капіталу в країни ЦСЄ виявився значно слабшим, ніж очікувалося на початку ринкових реформ [74, с. 91].
Не справдилися також надії на приплив приватних іноземних інвестицій без істотного стимулювання й гарантій з боку урядів і державної підтримки.
Виявилося явне прагнення іноземних інвесторів у країнах ЦСЄ, по-перше, обмежуватися придбанням наявних виробничих потужностей підприємств без їхньої модернізації і, по-друге, вкладати незначні кошти в обмежену кількість об'єктів.
Минулий період реформ показав хибність уявлень про те, що іноземні інвестиції можна залучити шляхом надання якихось особливих пільг. Результати дослідження ряду авторитетних міжнародних організацій (ЄБРР та ін.) показали, що серйозні інвестори орієнтуються не на пільги, а на можливість закріпитися на місткому і перспективному ринку. З’ясувалося, що пільги й відносна дешевизна робочої сили в країнах ЦСЄ не завжди компенсують додаткові витрати інвесторів, пов’язані з доведенням виробничої діяльності до сучасних західних стандартів.
З цих причин у країнах ЦСЄ проявилася тенденція до поступової відмови від надання іноземним інвесторам особливих пільг і до переходу їх на національний режим господарювання. Залучення іноземних інвестицій стало розглядатися як елемент загальної системи заходів для поліпшення інвестиційного клімату в країнах з перехідною економікою.
Незадовільною визнається й галузева структура прямих іноземних інвестицій, занадто велика частина яких спрямовується у фінансову сферу, а не в реальний сектор економіки, в інфраструктуру, а не у виробничі галузі, незважаючи на визначені цими країнами пріоритети.
Окремо слід розглянути питання залучення інвестицій в економіку України. Слід констатувати, що на початок 2002 р. прямі іноземні інвестиції в економіку нашої держави з початку інвестування наростаючим підсумком становили 4,4 млрд дол. США (табл. 6.7) (тоді як, наприклад, в Росію 25 млрд, а Китай цю (багаторічну російську) суму отримує щорічно). Інвестиції надійшли з 110 країн світу. Найбільші обсяги внесено нерезидентами: зі США - 730,9; Кіпру - 478,0; Сполученого Королівства Великобританії- 420,4; Нідерландів - 370,2; Росії - 295,1 млн дол. США.
Таблиця 6.7
Прямі іноземні інвестиції в Україну
(на початок року; млн дол. США)
| Країни | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 |
| Сполучені Штати | 96,6 | 183,3 | 263,0 | 385,0 | 511,3 | 589,5 | 639,5 | 730,9 |
| Кіпр | 28,5 | 51,5 | 86,1 | 126,3 | 149,6 | 211,2 | 377,7 | 478,0 |
| Сполучене Королівство | 33,8 | 53,9 | 100,3 | 151,4 | 201,3 | 246,1 | 312,0 | 420,4 |
| Нідерланди | 11,8 | 46,5 | 119,6 | 213,1 | 270,2 | 302,9 | 362,2 | 370,2 |
| Російська Федерація | 19,1 | 50,0 | 106,2 | 152,6 | 187,2 | 287,9 | 286,6 | 295,1 |
| Німеччина | 101,3 | 156,9 | 166,5 | 179,2 | 229,6 | 228,5 | 240,9 | 249,5 |
| Віргінські Острови (Брит.) | 0,8 | 5,0 | 21,3 | 37,6 | 86,7 | 156,6 | 192,8 | 248,2 |
| Швейцарія | 21,3 | 38,4 | 49,7 | 80,5 | 90,7 | 133,0 | 163,3 | 193,1 |
| Корея, Республіка | - | 0,1 | 7,8 | 16,8 | 186,2 | 171,2 | 170,4 | 170,4 |
| Австрія | 8,2 | 16,4 | 21,5 | 44,8 | 77,9 | 87,9 | 124,5 | 144,1 |
| Швеція | 3,6 | 19,1 | 22,1 | 40,8 | 59,1 | 64,8 | 77,1 | 88,4 |
| Ірландія | 14,2 | 25,2 | 31,5 | 42,5 | 61,5 | 56,2 | 90,5 | 85,8 |
| Італія | 14,6 | 1-9,2 | 31,4 | 51,5 | 60,4 | 69,9 | 72,2 | 81,6 |
| Ліхтенштейн | 1,7 | 19,3 | 96,6 | 111,4 | 104,1 | 84,1 | 75,3 | 75,9 |
| Польща | 13,1 | 20,5 | 25,4 | 37,1 | 45,7 | 54,5 | 62,8 | 69,3 |
| Угорщина | 13,7 | 20,0 | 26,4 | 35,7 | 41,8 | 45,0 | 51,9 | 58,0 |
| Канада | 14,8 | 19,4 | 23,5 | 35,6 | 52,0 | 57,8 | 57,5 | 52,1 |
| Словаччина | 6,4 | 12,3 | 15,7 | 35,8 | 39,9 | 40,4 | 43,5 | 48,2 |
| Чеська Республіка | 4,3 | 7,6 | 10,8 | 14,5 | 22,0 | 22,1 | 36,0 | 41,2 |
| Норвегія | 2,1 | 2,1 | 16,0 | 0,8 | 13,2 | 16,8 | 24,1 | 40,8 |
| Туреччина | 2,3 | 4,7 | 7,4 | 13,6 | 20,1 | 24,1 | 31,6 | 36,8 |
| Франція | 9,6 | 11,3 | 13,6 | 18,1 | 18,6 | 33,7 | 39,9 | 29,4 |
| Інші країни | 61,7 | 114,2 | 175,8 | 238,9 | 281.6 | 297,6 | 342,7 | 398,8 |
| Усього | 483,5 | 896,9 | 1438,2 | 2063,6 | 2810,7 | 3281,8 | 3875,0 | 4406,2 |
- маркетингові дослідження інвестиційних ринків України і Російської Федерації;
- надання допомоги в доопрацюванні інвестиційних пропозицій до рівня, що відповідає сучасним міжнародним стандартам;
- проведення експертизи і відбору найбільш перспективних інвестиційних проектів;
- пошук інвесторів для реалізації інвестиційних проектів за рахунок власних і залучених коштів;
- надання відповідних гарантій інвесторам, у т. ч. за рахунок організацій заставних і страхових операцій;
- підготовка фахівців для інвестиційної діяльності, що включає проведення семінарів в регіонах;
- здійснення взаємодії з центральними органами виконавчої влади.
Серед регіонів України найбільш привабливими для інвесторів є:
м. Київ і Київська область, Донецька та Дніпропетровська області. Найменше інвестицій надходить в Чернівецьку область (табл. 6.8).
Таблиця 6.8
Прямі іноземні інвестиції в регіони України
(на початок року; млн дол. США)
| РЕГІОНИ | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 |
| Автономна Республіка Крим | 8,4 | 15,8 | 92,6 | 133,4 | 128,7 | 132,7 | 146,0 | 162,9 |
| Вінницька | 0,4 | 5,4 | 6,6 | 12,5 | 12,3 | 12,9 | 22,0 | 28,1 |
| Волинська | 2,2 | 3,2 | 10,5 | 22,6 | 42,3 | 42,8 | 49,0 | 48,9 |
| Дніпропетровська | 43,4 | 64,0 | 118,3 | 153,8 | 172,9 | 178,0 | 220,0 | 311,9 |
| Донецька | 60,7 | 79,4 | 86,6 | 111,8 | 166,2 | 259,4 | 306,8 | 334,8 |
| Житомирська | 3,2 | 4,0 | 32,1 | 38,0 | 32,0 | 27,9 | 27,9 | 38,1 |
| Закарпатська | 14,0 | 18,0 | 33,2 | 46,7 | 64,9 | 73,8 | 92,1 | 107,5 |
| Запорізька | 8,4 | 14,3 | 15,6 | 50,0 | 229,2 | 214,7 | 230,0 | 249,6 |
| Івано-Франківська | 12,3 | 18,0 | 18,7 | 24,7 | 34,5 | 36,9 | 40,1 | 46,3 |
| Київська | 14,3 | 32,4 | 120,8 | 203,7 | 260,1 | 267,6 | 342,7 | 351,1 |
| Кіровоградська | 4,6 | 6,8 | 8,8 | 12,7 | 15,4 | 16,7 | 19,5 | 34,4 |
| Луганська | 19,1 | 22,7 | 24,7 | 27,9 | 28,2 | 28,3 | 31,4 | 39,3 |
| Львівська | 26,9 | 43,6 | 54,6 | 72,9 | 82,7 | 113,1 | 150,0 | 168,5 |
| Миколаївська | 2,3 | 6,3 | 25,7 | 30,8 | 31,5 | 36,3 | 45,4 | 57,7 |
| РЕГІОНИ | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 |
| Одеська | 59,6 | 77,3 | 108,5 | 126,2 | 182,7 | 183,5 | 203,0 | 236,0 |
| Полтавська | 10,5 | 13,6 | 21,2 | 37,0 | 85,7 | 208,0 | 181,0 | 146,1 |
| Рівненська | 2,4 | 3,4 | 18,9 | 31,8 | 51,0 | 46,2 | 45,6 | 47,9 |
| Сумська | 4,4 | 16,9 | 13,3 | 12,9 | 20,0 | 31,2 | 44,3 | 49,2 |
| Тернопільська | 8,7 | 9,1 | 10,7 | 20,7 | 18,2 | 17,3 | 21,3 | 23,0 |
| Харківська | 2,7 | 8,2 | 19,4 | 41,5 | 51,3 | 74,9 | 121,0 | 166,5 |
| Херсонська | 0,4 | 2,1 | 6,6 | 12,1 | 16,1 | 25,9 | 35,2 | 40,8 |
| Хмельницька | 4,6 | 7,0 | 8,6 | 11,3 | 12,3 | 13,9 | 15,4 | 18,0 |
| Черкаська | 22,5 | 28,2 | 102,6 | 134,0 | 120,9 | 103.8 | 104,7 | 85,3 |
| Чернівецька | 3,4 | 4,2 | 5,8 | 9,2 | 10,5 | 8,2 | 8,9 | 10,0 |
| Чернігівська | 8,2 | 12,1 | 22,3 | 31,9 | 42,4 | 46,8 | 51,5 | 54,0 |
| м.Київ | 120,7 | 365,9 | 436,9 | 618,0 | 863,9 | 1043,2 | 1288,2 | 1522,0 |
| м. Севастополь | 1,0 | 1,0 | 1,9 | 13,8 | 13,8 | 16,7 | 15,2 | 15,5 |
| Усього | 483,5 | 896,9 | 14382 | 2063,6 | 2810,7 | 3281,8 | 3875,0 | 4406,2 |
Таблиця 6.9
Прямі іноземні інвестиції зарубіжних країн в економіку України за видами економічної діяльності (на початок року; млн дол. США)
| ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ | 2001 | 2002 |
| Сільське господарство, мисливство та лісове господарство у тому числі: сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги лісове господарство та пов'язані з ним послуги | 73,4 70,8 2,6 | 88,1 85,1 3,0 |
| Рибне господарство | 0,4 | 0,4 |
| Промисловість у тому числі: добувна промисловість | 2063,2 121,2 | 2285,1 167,9 |
| Обробна промисловість з неї: харчова промисловість та переробка сільськогосподарської продукції легка промисловість (текстильна промисловість, пошиття одягу, виробництво шкіри та шкіряного взуття) виробництво деревини та виробів з деревини | 1919,9 795,7 47,6 41,9 | 2087,6 795,9 54,0 52,3 |
| ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ | 2001 | 2002 |
| целюлозно-паперова промисловість, видавнича справа виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного пального хімічна та нафтохімічна промисловість (хімічне виробництво, виробництво гумових та пластмасових виробів) виробництво інших неметалевих мінеральних виробів металургія та обробка металу машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) інше виробництво, не віднесене до зазначених груп | 44,4 151,1 206,0 63,8 166.9 302,6 99.9 | 53,5 180,1 232,8 86,7 172,7 345,6 114,0 |
| Виробництво електроенергії, газу та води | 22,1 | 29,6 |
| Будівництво | 99,7 | 115,5 |
| Оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами і послуги з ремонту у тому числі: торгівля транспортними засобами та їх ремонт оптова торгівля і посередництво в торгівлі роздрібна торгівля побутовими товарами та їх ремонт | 647,2 58,8 521,7 66,7 | 778,5 66,3 648,1 64,1 |
| Готелі | 108,7 | 115,6 |
| Транспорт у тому числі: наземний транспорт водний транспорт авіаційний транспорт допоміжні транспортні послуги пошта та зв'язок | 245,1 76,55 0,4 16,5 65,1 86,6 | 309,2 94,9 0,5 16,6 85,8 111,4 |
| Фінансова діяльність | 313,1 | 361,3 |
| Операції з нерухомістю, аренда та послуги юридичним особам | 152,2 | 174,6 |
| Державне управління | 0,0 | 0,1 |
| Освіта | 2,5 | 3,4 |
| Охорона здоров'я та соціальна допомога | 116,1 | 117,1 |
| Колективні, громадські та особисті послуги | 53,4 | 57,3 |
| Усього | 3875,0 | 4406,2 |
Таблиця 6.10
Прямі інвестиції України в економіку країн світу
(на початок року; млн дол. США)
| Країни | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 |
| Російська Федерація | 4,2 | 52,1 | 47,6 | 38,2 | 16,7 | 16,4 | 68,1 | 84,9 |
| Панама | - | 2,0 | 0,0 | 43,0 | 43,0 | 46,1 | 46,8 | 18,9 |
| В'єтнам | - | - | 23,0 | 23,1 | 16, 3 | 16,4 | 17,0 | 16,8 |
| Іспанія | - | - | - | - | - | 13,8 | 13,8 | |
| Китай, Cap Гонконг | - | - | - | - | 0,5 | 0,5 | 5,4 | 5,4 |
| Швейцарія | 8,0 | 8,1 | 7,9 | 7,4 | 7,0 | 6,6 | 6,5 | 3,3 |
| Кіпр | - | 2,4 | 2,4 | 2,4 | 2,4 | 2,4 | 2,4 | 2,4 |
| Г реція | - | - | 0,6 | 0,6 | 1,6 | 1,6 | 1,6 | |
| Естонія | 1,1 | 1,1 | 1,1 | 1,1 | 1,1 | 1,1 | 1,1 | 1,1 |
| Грузія | 0,0 | 6,1 | 3,8 | 4,2 | 1,5 | 0,9 | 0,9 | 0,8 |
| Індія | - | 0,2 | 0,2 | 0,2 | 0,2 | 0,8 | 0,8 | |
| Сполучені Штати | 1,6 | 1,4 | 5,3 | 1,5 | 1,5 | 0,9 | 0,7 | 0,7 |
| Австрія | 0,9 | 1,6 | 1,4 | 1,2 | 1,3 | 1,1 | 0,7 | 0,7 |
| Угорщина | 2,1 | 7,1 | 1,7 | 1,4 | 2,0 | 0,9 | 0,8 | 0,5 |
| Китай | - | - | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,4 |
| Литва | - | 0,0 | 0,0 | 0,2 | 0,2 | 0,4 | 0,4 | 0,4 |
| Хорватія | - | - | - | - | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,4 |
| Італія | 0,3 | 0,3 | 0,3 | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,3 |
| Єгипет | 0,2 | 0,2 | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,4 | 0,4 |
| Польща | 0,4 | 0,3 | 0,3 | 0,3 | 0,3 | 0,3 | 0,3 | 0,3 |
| Туреччина | 0,1 | 0,3 | 0,5 | 0,4 | 0,3 | 0,3 | 0,4 | 0,3 |
| Німеччина | 0,-0 - | 0,2 | 0,3 | 0,2 | 0,3 | 0,2 | 0,2 | 0,2 |
| Інші країни | 1,3 | 0,9 | 0,8 | 0,9 | 0,7 | 0,6 | 0,8 | 3,1 |
| Усього | 20,2 | 84,1 | 97,4 | 127,5 | 97,5 | 98,5 | 170,3 | 1573 |
