Підхомний О.М. Управління інвестиційними процесами на фінансових ринках (2003)
4.6. Стратегічні параметри інвестиційного портфеля
Гарантувати стовідсоткову надійність збереження внесків клієнтів і своїх власних коштів інституційні інвестори об’єктивно не можуть. Тому ми пропонуємо відображати у їх інвестиційній стратегії такий критичний параметр, як ймовірність повної або часткової втрати вартості активів протягом інвестиційного горизонту. Цей стратегічний показник є базою для розрахунку величини лімітів коштів на окремі напрямки інвестицій. Наприклад, якщо стратегією передбачене таке обмеження, що ймовірність втрати половини вартості активів не повинна перевищувати 0,1,
то 50% коштів можна інвестувати в один проект чи в один активу, якщо ймовірність повної втрати їх вартості (нульових грошових надходжень від інвестиції) не перевищує задане критичне значення. Виходячи із теорії ймовірностей, підставою виділення на проект 25% загальної суми коштів є значення ймовірності нульового доходу, що не перевищує 0,11/2 = 0,3162. Ймовірність нульового доходу одразу від двох проектів, кожен із яких має та критичне значення (0,3162), й між результатами яких відсутня кореляція, є рівною 0,31622 =0,1, що відповідає встановленої стратегічному параметру. Всі кошти організації можна інвестувати В ОДИН проект, ЯКЩО ймовірність нульових надходжень по ньому не перевищує 0,12 = 0,01. Ми пропонуємо формулу для розрахунку величини ліміту окремої інвестиції на основі оцінки ймовірності нульових грошових надходжень від неї протягом заданого інвестиційного горизонту на основі залежності:
де р(А) — стратегічний параметр допустимої ймовірності повної втрати вартості активів інституційного або приватного інвестора;
р(І) - ймовірність повної втрати вартості окремої інвестиції, результати якої не пов’язані з результатами від інших інвестицій;
х - допустима величина ліміту коштів на окрему інвестицію, виражена як частка всіх коштів, що перебувають у розпорядженні інвестора. Звідси
Чим обережніша інвестиційна стратегія, тим меншим повинне бути значення р(А).
Відповідно до мотивів дохідності вкладень, стратегічним параметром інституційних та приватних інвесторів повинна бути також величина надлишкової дохідності як головний критерій прийняття та відхилення варіантів інвестицій. Під надлишковою дохідністю ми розуміємо співвідношення між математичним сподіванням прибутку за період та сумою інвестиції.
З методологічного погляду, поняття безризикової ставки ДОХІДНОСТІ, яке використовують у сучасній фінансовій теорії країн з розвинутою ринковою економікою, є близьким за змістом до запропонованого нами поняття надлишкової дохідності і виконує
подібну функцію. Застосування поняття безризикової дохідності має зміст при виключенні варіантів ризикованих інвестицій, надлишкова дохідність яких є нижчою за дохідність відносно безризикових активів. Оскільки у вітчизняній практиці така категорія активів відсутня, то більш доцільно у прийнятті інвестиційних активів використовувати запропоноване нами поняття рішень. Початково прийняте значення надлишкової дохідності потрібно періодично переглядати залежно від ситуації на фінансових ринках. Чим обережніша інвестиційна стратегія, тим більшою повинна бути величина надлишкової дохідності. При цьому треба мати на увазі, що низька величина надлишкової дохідності збільшує ймовірність збитків у довгостроковій перспективі. А надто висока — може спричинити невикористання або недоінвестування наявних коштів через відсутність чи незначну кількість високодохідних можливостей.
У випадку, якщо активи інвестора фінансуються за рахунок зобов’язань перед іншими особами, ми пропонуємо йому визначити для себе такий стратегічний показник як середнє відношення суми вартості активів на початок періоду та планової (прогнозної) суми приросту їх вартості до суми пасивів на початок періоду й плати за цю величину фінансових ресурсів протягом планового періоду. Назвемо цей показник коефіцієнтом маржі дохідності.
Отже, в умовах низької інформаційної ефективності вітчизняних фінансових ринків пріоритетним повинен бути пошук окремих можливостей прибуткового інвестування. Індивідуальний ПіДхід до кожного інвестиційного рішення в сучасних умовах
сприятиме покращенню результатів діяльності окремого тора та підвищенню інформаційної ефективності фінансових ринків у цілому. При цьому окремі інвестиційні рішення потрібно узгоджувати із параметрами інвестиційної стратегії.
Висновки
Базовим поняттям мікрорівня управління інвестиційний процесами на фінансових ринках є інвестиційний портфель. На практиці він може включати й один актив. Універсальність поняття “інвестиційний портфель” дозволяє на певному рівні узагальнення первинної фінансово-економічної інформації провести комплексну оптимізацію фінансових ресурсів та напрямків їх використання. Однак такому синтезу повинен передувати аналіз який охоплює не лише кількісні, але й якісні характеристики окремих об’єктів інвестування. Результатом дослідження інвестиційного середовища може бути встановлення додаткових обмежень щодо структури портфеля.
З точки зору інвестора, проблема управління інвестиційними процесами полягає у формуванні інвестиційного портфеля, який відповідає певним критеріям (дохідність, ризик, ліквідність, тривалість інвестиційного горизонту, контроль над підприємством). Аналіз інвестиційного середовища і, зокрема, фінансових ринків у цьому випадку проводиться для оцінки можливості сформувати такий портфель.
У сучасних умовах економічний розвиток невід’ємно пов’язаний з інноваціями, які є важливою складовою інвестиційних процесів і також пов’язані з розподілом і перерозподілом фінансових ресурсів. Банки виконують функцію фінансування тих елементів економічної системи, які вже стали традиційними. Для фінансування інновацій більшою мірою є придатний акціонерний капітал, особливо венчурний. Обсяги фінансування інновацій можуть бути незначними порівняно із загальним обсягом фінансових ресурсів економіки. Але таке фінансування має особливий якісний зміст та надзвичайно важливе значення.
Фінансові ресурси накопичуються в рамках існуючих інституційних структур. У свою чергу, існуюча в рамках певної організації інституційна структура накладає обмеження на їх інноваційне використання. Це може призвести до надмірного розширення масштабів діяльності за традиційними напрямками. Інноваційний процес пов’язаний із передаванням фінансових ресурсів у розпорядження інших інституційних структур. Ризикованість та складність таких операцій обумовлює необхідність присутності на фінансових Ринках особливої категорії посередників — венчурних фондів. удосконалення організації аналітичної роботи на рівні окремого інституційного інвестора є важливим чинником підвищення ефективності розподілу інвестиційних ресурсів у економічній системі Центральною проблемою мікрорівня управління інвестиційними процесами на фінансових ринках є оцінка ризику інвестицій. Результати такої оцінки доцільно подавати у формі розподілу ймовірностей грошових потоків. Процес визначення розподілу ймовірностей різних сценаріїв інвестиційних проектів та кореляції їх результатів не піддається повністю формалізації. Він повинен базуватись на експертних методах або на комбінації експертних і статистичних методів.
Для оптимального розподілу інвестиційних ресурсів на основі експертних оцінок розподілу ймовірностей та кореляції може використовуватись стандартний математичний апарат: сучасна портфельна теорія або запропонована нами модель визначення лімітів сум інвестицій, яка базується на поняттях надлишкової дохідності та критичної ймовірності втрати вартості активів.
Є й інші підстави подавати результати аналітичних досліджень різних варіантів інвестицій у формі ймовірностей можливих сценаріїв розвитку подій. Така практика передбачає чітке формулювання мети інформаційно-аналітичної роботи та дозволяє уникати зайвих витрат на збір, опрацювання інформації та оформлення відповідної документації, а також оцінювати точність прогнозів окремих фахівців. Подання висновків у формі кількісних показників із вказанням ймовірності реалізації того чи іншого сценарію дає також підстави для розрахунку оптимальної структури інвестиційного портфеля.
то 50% коштів можна інвестувати в один проект чи в один активу, якщо ймовірність повної втрати їх вартості (нульових грошових надходжень від інвестиції) не перевищує задане критичне значення. Виходячи із теорії ймовірностей, підставою виділення на проект 25% загальної суми коштів є значення ймовірності нульового доходу, що не перевищує 0,11/2 = 0,3162. Ймовірність нульового доходу одразу від двох проектів, кожен із яких має та критичне значення (0,3162), й між результатами яких відсутня кореляція, є рівною 0,31622 =0,1, що відповідає встановленої стратегічному параметру. Всі кошти організації можна інвестувати В ОДИН проект, ЯКЩО ймовірність нульових надходжень по ньому не перевищує 0,12 = 0,01. Ми пропонуємо формулу для розрахунку величини ліміту окремої інвестиції на основі оцінки ймовірності нульових грошових надходжень від неї протягом заданого інвестиційного горизонту на основі залежності:
де р(А) — стратегічний параметр допустимої ймовірності повної втрати вартості активів інституційного або приватного інвестора;
р(І) - ймовірність повної втрати вартості окремої інвестиції, результати якої не пов’язані з результатами від інших інвестицій;
х - допустима величина ліміту коштів на окрему інвестицію, виражена як частка всіх коштів, що перебувають у розпорядженні інвестора. Звідси
Чим обережніша інвестиційна стратегія, тим меншим повинне бути значення р(А).
Відповідно до мотивів дохідності вкладень, стратегічним параметром інституційних та приватних інвесторів повинна бути також величина надлишкової дохідності як головний критерій прийняття та відхилення варіантів інвестицій. Під надлишковою дохідністю ми розуміємо співвідношення між математичним сподіванням прибутку за період та сумою інвестиції.
подібну функцію. Застосування поняття безризикової дохідності має зміст при виключенні варіантів ризикованих інвестицій, надлишкова дохідність яких є нижчою за дохідність відносно безризикових активів. Оскільки у вітчизняній практиці така категорія активів відсутня, то більш доцільно у прийнятті інвестиційних активів використовувати запропоноване нами поняття рішень. Початково прийняте значення надлишкової дохідності потрібно періодично переглядати залежно від ситуації на фінансових ринках. Чим обережніша інвестиційна стратегія, тим більшою повинна бути величина надлишкової дохідності. При цьому треба мати на увазі, що низька величина надлишкової дохідності збільшує ймовірність збитків у довгостроковій перспективі. А надто висока — може спричинити невикористання або недоінвестування наявних коштів через відсутність чи незначну кількість високодохідних можливостей.
У випадку, якщо активи інвестора фінансуються за рахунок зобов’язань перед іншими особами, ми пропонуємо йому визначити для себе такий стратегічний показник як середнє відношення суми вартості активів на початок періоду та планової (прогнозної) суми приросту їх вартості до суми пасивів на початок періоду й плати за цю величину фінансових ресурсів протягом планового періоду. Назвемо цей показник коефіцієнтом маржі дохідності.
Отже, в умовах низької інформаційної ефективності вітчизняних фінансових ринків пріоритетним повинен бути пошук окремих можливостей прибуткового інвестування. Індивідуальний ПіДхід до кожного інвестиційного рішення в сучасних умовах
сприятиме покращенню результатів діяльності окремого тора та підвищенню інформаційної ефективності фінансових ринків у цілому. При цьому окремі інвестиційні рішення потрібно узгоджувати із параметрами інвестиційної стратегії.
Висновки
Базовим поняттям мікрорівня управління інвестиційний процесами на фінансових ринках є інвестиційний портфель. На практиці він може включати й один актив. Універсальність поняття “інвестиційний портфель” дозволяє на певному рівні узагальнення первинної фінансово-економічної інформації провести комплексну оптимізацію фінансових ресурсів та напрямків їх використання. Однак такому синтезу повинен передувати аналіз який охоплює не лише кількісні, але й якісні характеристики окремих об’єктів інвестування. Результатом дослідження інвестиційного середовища може бути встановлення додаткових обмежень щодо структури портфеля.
З точки зору інвестора, проблема управління інвестиційними процесами полягає у формуванні інвестиційного портфеля, який відповідає певним критеріям (дохідність, ризик, ліквідність, тривалість інвестиційного горизонту, контроль над підприємством). Аналіз інвестиційного середовища і, зокрема, фінансових ринків у цьому випадку проводиться для оцінки можливості сформувати такий портфель.
У сучасних умовах економічний розвиток невід’ємно пов’язаний з інноваціями, які є важливою складовою інвестиційних процесів і також пов’язані з розподілом і перерозподілом фінансових ресурсів. Банки виконують функцію фінансування тих елементів економічної системи, які вже стали традиційними. Для фінансування інновацій більшою мірою є придатний акціонерний капітал, особливо венчурний. Обсяги фінансування інновацій можуть бути незначними порівняно із загальним обсягом фінансових ресурсів економіки. Але таке фінансування має особливий якісний зміст та надзвичайно важливе значення.
Фінансові ресурси накопичуються в рамках існуючих інституційних структур. У свою чергу, існуюча в рамках певної організації інституційна структура накладає обмеження на їх інноваційне використання. Це може призвести до надмірного розширення масштабів діяльності за традиційними напрямками. Інноваційний процес пов’язаний із передаванням фінансових ресурсів у розпорядження інших інституційних структур. Ризикованість та складність таких операцій обумовлює необхідність присутності на фінансових Ринках особливої категорії посередників — венчурних фондів. удосконалення організації аналітичної роботи на рівні окремого інституційного інвестора є важливим чинником підвищення ефективності розподілу інвестиційних ресурсів у економічній системі Центральною проблемою мікрорівня управління інвестиційними процесами на фінансових ринках є оцінка ризику інвестицій. Результати такої оцінки доцільно подавати у формі розподілу ймовірностей грошових потоків. Процес визначення розподілу ймовірностей різних сценаріїв інвестиційних проектів та кореляції їх результатів не піддається повністю формалізації. Він повинен базуватись на експертних методах або на комбінації експертних і статистичних методів.
Для оптимального розподілу інвестиційних ресурсів на основі експертних оцінок розподілу ймовірностей та кореляції може використовуватись стандартний математичний апарат: сучасна портфельна теорія або запропонована нами модель визначення лімітів сум інвестицій, яка базується на поняттях надлишкової дохідності та критичної ймовірності втрати вартості активів.
Є й інші підстави подавати результати аналітичних досліджень різних варіантів інвестицій у формі ймовірностей можливих сценаріїв розвитку подій. Така практика передбачає чітке формулювання мети інформаційно-аналітичної роботи та дозволяє уникати зайвих витрат на збір, опрацювання інформації та оформлення відповідної документації, а також оцінювати точність прогнозів окремих фахівців. Подання висновків у формі кількісних показників із вказанням ймовірності реалізації того чи іншого сценарію дає також підстави для розрахунку оптимальної структури інвестиційного портфеля.
