Козик В.В. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини (2003)
2.1. Класифікація країн
У світі існує близько 200 країн, різних за рівнем економічного, соціального та політичного розвитку. Для зручності аналізу досягнень та перспектив подальшого розвитку держав, вивчення та обміну досвідом економічного реформування зручно використовувати їх певну класифікацію.
Найповніше уявлення про групи країн у світовій економіці дає інформація міжнародних організацій, членами яких є більшість країн світу, — Організації Об'єднаних Націй, Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Оцінки цими організаціями груп країн у міжнародній економіці дещо відрізняються, оскільки неоднаковою є кількість країн — членів цих організацій (ООН — 185, МВФ — 181, Світовий банк — 180 (дані на 1997 р.)), а міжнародні організації аналізують стан економік лише тих країн, що є їх членами. До того ж деякі з країн — учасниць міжнародних організацій не надають достатньо повної інформації про свою економіку або надають її несвоєчасно. Це не дає таким країнам можливості фігурувати в оціночній шкалі, що складається експертами міжнародних організацій. Нарешті, будь-яка класифікація відображає певні завдання, що їх ставить перед собою кожна з міжнародних організацій. Наприклад, ООН основну увагу зосереджує на соціальних і демографічних аспектах розвитку країн. Для Світового банку найважливішою є оцінка рівня економічного розвитку тощо.
Виокремлення країн у групи чи підгрупи передбачає врахування особливостей їх історичного, економічного, політичного та культурного розвитку.
Переважно у групи в міжнародній економіці об'єднують країни, які мають спільні або схожі характеристики економічного розвитку, однотипну інституціональну структуру господарського управління, подібні принципи організації виробництва та спільні проблеми. На підставі зазначених ознак країни світу класифікуються на три основні групи: промислово розвинені, або індустріальні, країни, країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою. Така класифікація була прийнята для зручності аналізу в ЕКОСОР (Економічній і соціальній раді ООН). Часто вказані класифікаційні групи визначають ще як країни "першого" світу (ПРК), країни "другого" світу (країни з перехідною економікою) і, нарешті, країни "третього" світу (країни, що розвиваються).
У різноманітних дослідженнях стану та проблем розвитку економік країн зустрічаються ще й такі класифікації: за рівнем доходу на душу населення (класифікація Світового банку); за експертними характеристиками, що відображають ступінь відкритості країни для світового ринку; за географічними ознаками; за рівнем зовнішнього боргу.
Класифікація за станом соціально-економічного розвитку, прийнята ООН
1. Промислово розвинені, або індустріальні, країни (ПРК, industrial countries) — це 24 високорозвинені країни, питома вага яких у світовому ВНП — 54,6 % (табл. 14). Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни "Великої сімки" (Group of Seven): США, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Канада. Ці держави виробляють 47 % світового ВНП і зосереджують у своїх руках 51 % міжнародної торгівлі. Сюди ж входять усі 15 країн — членів Європейського Союзу, а також країни — члени ЄАВТ
(табл. 2.1.1).
2. Країни з перехідною ринковою економікою (economies/countries in transition) — 28 країн Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР, що переходять від адміністративно-командної системи до ринкової економіки (табл. 2.1.2).
У цій групі є також потужніша підгрупа, що має суттєві досягнення у реформуванні власних економік. Це так звана "група просунутих країн", до якої належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. Економіки цих країн стабілізувалися після пореформеного падіння у 1994 p., а з 1995 р. зростають у середньому
на 5—6 % щорічно. Певні досягнення від проведення економічних реформ мають ще деякі країни цієї класифікаційної групи, такі як Болгарія, Румунія, Албанія (після 1992 p.), держави Прибалтики (особливо Естонія). Цей факт дає підстави міжнародним аналітикам виділяти їх в окрему підгрупу країн, що наближаються до групи просунутих. Решта держав з групи країн з перехідною економікою (країни СНД і деякі з нових держав на території колишньої Югославії) сьогодні ще не мають відчутних результатів у реформуванні економіки з погляду внутрішньої і зовнішньої макроекономічної стабілізації. їм ще доведеться вирішити складний комплекс проблем для створення реальної ринкової економіки та забезпечення стійкого економічного зростання.
3. Країни, що розвиваються (developing countries), — це 132 держави Азії, Африки, Латинської Америки. Через їхню велику кількість і різноманітність національних економік ці країни звичайно класифікують з врахуванням їх географічного розташування. Але з метою аналізу використовуються й інші ознаки (табл. 2.1.3).
Найчастіше окремо виділяють країни з активним платіжним балансом і країни — імпортери капіталу. Останні поділяються на країни — експортери та країни — імпортери енергоресурсів. Країну вважають експортером енергоносіїв, якщо вона одночасно відповідає таким двом критеріям:
а) виробництво нею первинних енергоресурсів (включаючи кам'яне вугілля, лігніт, сиру нафту, природний газ, гідроенергію та атомну енергію) перевищує власне споживання як мінімум на 20 %;
б) експорт енергоносіїв становить не менше ніж 20 % від загального обсягу експорту.
Найпотужнішу підгрупу країн у цій групі утворюють країни — експортери нафти, країни, для яких експорт нафти та газу включно з реекспортом становить щонайменше 50 % експорту товарів і
послуг. Це Народна Республіка Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, Саудівська Аравія, Трінідад і Тобаго, Об'єднані Арабські Емірати та Венесуела. Зазначеним критеріям відповідає також Росія, проте через обмеженість даних вона практично не фігурує у відповідних економічних довідниках, які систематично друкують міжнародні економічні організації.
Серед країн, що розвиваються, імпортерів енергоносіїв, особливе місце посідають держави з нещодавно сформованим активним сальдо платіжного балансу, досягнутим завдяки успішному експорту готових виробів. Ці держави — Республіка Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань. Загалом країни, що розвиваються, у сучасних умовах переживають подальшу економічну диференціацію. Сьогодні серед них можна виділити принаймні три рівні економічного розвитку. Найрозвиненіші з країн, що розвиваються, об'єднують у групу "нових індустріальних країн". Сюди включають найчастіше Аргентину, Бразилію, Мексику, Республіку Корею, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Туреччину. Інколи тут згадують Індію і Китай. Критеріями зарахування країн до НІК є такі: питома вага промислової продукції у ВВП повинна становити ЗО % і більше; готові вироби в експорті — не менше ніж 50 %; дохід на душу населення має становити, як мінімум, 1000 дол. США.
Друга, проміжна, група складається з країн, що мають дещо гірші показники стосовно загального обсягу виробництва та його значення на душу населення. Ці країни, зокрема держави Близького Схо- ду, характеризуються значною диференціацією галузевих структур, соціальних верств населення та їх становища у суспільстві.
До групи "найменш розвинених" належать приблизно 50 країн, що розвиваються. Переважно вони мають вузьку, часто монокультурну структуру господарства, високий ступінь залежності від зовнішніх джерел фінансування заходів у соціально-економічній сфері. А для деяких з найбідніших країн цієї групи зовнішні фінансові надходження визначають міру їх виживання у надзвичайно складних економічних і природно-кліматичних умовах.
В ООН існують такі критерії зарахування країн до цієї групи: частка ВВП на душу населення не перевищує 350 дол. США; частка дорослого письменного населення — не більша за 20 % , частка обробної промисловості у ВВП становить не більше ніж 10 %.
Необхідно зауважити, що кардинальні геополітичні зміни, що відбуваються у сучасному світі, потребують перегляду класифікаційних угруповань з врахуванням новітніх змін. Наприклад, з 1997 р. Ізраїль, Південна Корея та Чехія на підставі досягнених макро-економічних перетворень та результатів розвитку, стали членами ОЕСР, угруповання, що об'єднує найрозвиненіші індустріальні країни світу. Раніше, у 1995 p., Сінгапур і Мексика увійшли у групу промислово розвинених країн. Очевидно, це певною мірою змінює якісні й кількісні пропорції між різними групами зазначеної класифікації. Але у відповідній довідковій та аналітичній літературі такі зміни відображаються з суттєвою часовою затримкою.
Класифікація за рівнем доходу, прийнята Світовим банком
Одним з найважливіших методів класифікації країн у світовій економіці є об'єднання їх у групи за показником ВНП на душу населення. Цей економічний параметр прийнятий головним критерієм Світового банку для економічного аналізу та формування власної економічної політики. Зокрема, зарахування будь-якої країни до тієї чи іншої групи даної класифікації дає їй можливість отримувати за необхідності пільгові кредити від Світового банку (і не лише від нього) або безкоштовну допомогу від розвинених країн та міжнародних організацій.
За рівнем доходу кожна економіка класифікується на: економіку з низьким доходом, середнім доходом (який може бути нижчим середнім та вищим середнім) та економіку з високим доходом. Станом на 1994 р. класифікація Світового банку охоплює 209 країн:
1. Країни з низьким доходом (low-income countries) — 64 держави, у яких ВНП на душу населення становить 725 дол. США або менше.
2. Країни з середнім доходом (middle-income countries), які діляться на:
а) країни з нижЧим середнім доходом (lower middle-income countries) — 66 держав з ВНП на душу населення у межах від 726 до 2895 дол. США;
б) країни з вищим середнім доходом (upper middle-income countries) — 35 держав, а яких ВНП на душу населення — 2896— 8995 дол. США.
3. Країни з високим доходом (high-income countries) — 44 держави, в яких ВНП на душу населення становить 8995 дол. США і вище.
Більшість країн з високим рівнем доходу — це індустріальні, промислово розвинені країни.
Своєю чергою, переважна кількість країн, що розвиваються, має низькі доходи на душу населення (за винятком держав — членів ОПЕК і групи НІК). Країни з перехідними економіками групи просунутих і тих, що наближаються до них, характеризуються здебільшого вищими середніми доходами, держави ж СНД — нижчими середніми.
Класифікуючи країни за ступенем відкритості світовому ринку, за основний критерій Світовий банк звичайно приймає частку експорту у ВНП. Економіка будь-якої країни умовно вважається закритою, якщо частка експорту у ВНП становить менше ніж 10 % (на 1994 p.). Для країн з відносно відкритою економікою показник експорту у ВНП має перевищувати 35 %. Більшість країн світу є достатньо відкритими для світового ринку (див. табл. 2.1.4), зокрема країни з перехідними економіками. В Україні частка експорту у ВНП коливається у проміжку від 20 до 24 % (дані за 1994 p.).
У додатку 4 наведена детальна класифікація країн за часткою експорту у ВНП.
Найповніше уявлення про групи країн у світовій економіці дає інформація міжнародних організацій, членами яких є більшість країн світу, — Організації Об'єднаних Націй, Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Оцінки цими організаціями груп країн у міжнародній економіці дещо відрізняються, оскільки неоднаковою є кількість країн — членів цих організацій (ООН — 185, МВФ — 181, Світовий банк — 180 (дані на 1997 р.)), а міжнародні організації аналізують стан економік лише тих країн, що є їх членами. До того ж деякі з країн — учасниць міжнародних організацій не надають достатньо повної інформації про свою економіку або надають її несвоєчасно. Це не дає таким країнам можливості фігурувати в оціночній шкалі, що складається експертами міжнародних організацій. Нарешті, будь-яка класифікація відображає певні завдання, що їх ставить перед собою кожна з міжнародних організацій. Наприклад, ООН основну увагу зосереджує на соціальних і демографічних аспектах розвитку країн. Для Світового банку найважливішою є оцінка рівня економічного розвитку тощо.
Виокремлення країн у групи чи підгрупи передбачає врахування особливостей їх історичного, економічного, політичного та культурного розвитку.
Переважно у групи в міжнародній економіці об'єднують країни, які мають спільні або схожі характеристики економічного розвитку, однотипну інституціональну структуру господарського управління, подібні принципи організації виробництва та спільні проблеми. На підставі зазначених ознак країни світу класифікуються на три основні групи: промислово розвинені, або індустріальні, країни, країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою. Така класифікація була прийнята для зручності аналізу в ЕКОСОР (Економічній і соціальній раді ООН). Часто вказані класифікаційні групи визначають ще як країни "першого" світу (ПРК), країни "другого" світу (країни з перехідною економікою) і, нарешті, країни "третього" світу (країни, що розвиваються).
У різноманітних дослідженнях стану та проблем розвитку економік країн зустрічаються ще й такі класифікації: за рівнем доходу на душу населення (класифікація Світового банку); за експертними характеристиками, що відображають ступінь відкритості країни для світового ринку; за географічними ознаками; за рівнем зовнішнього боргу.
Класифікація за станом соціально-економічного розвитку, прийнята ООН
1. Промислово розвинені, або індустріальні, країни (ПРК, industrial countries) — це 24 високорозвинені країни, питома вага яких у світовому ВНП — 54,6 % (табл. 14). Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни "Великої сімки" (Group of Seven): США, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Канада. Ці держави виробляють 47 % світового ВНП і зосереджують у своїх руках 51 % міжнародної торгівлі. Сюди ж входять усі 15 країн — членів Європейського Союзу, а також країни — члени ЄАВТ
(табл. 2.1.1).
2. Країни з перехідною ринковою економікою (economies/countries in transition) — 28 країн Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР, що переходять від адміністративно-командної системи до ринкової економіки (табл. 2.1.2).
на 5—6 % щорічно. Певні досягнення від проведення економічних реформ мають ще деякі країни цієї класифікаційної групи, такі як Болгарія, Румунія, Албанія (після 1992 p.), держави Прибалтики (особливо Естонія). Цей факт дає підстави міжнародним аналітикам виділяти їх в окрему підгрупу країн, що наближаються до групи просунутих. Решта держав з групи країн з перехідною економікою (країни СНД і деякі з нових держав на території колишньої Югославії) сьогодні ще не мають відчутних результатів у реформуванні економіки з погляду внутрішньої і зовнішньої макроекономічної стабілізації. їм ще доведеться вирішити складний комплекс проблем для створення реальної ринкової економіки та забезпечення стійкого економічного зростання.
3. Країни, що розвиваються (developing countries), — це 132 держави Азії, Африки, Латинської Америки. Через їхню велику кількість і різноманітність національних економік ці країни звичайно класифікують з врахуванням їх географічного розташування. Але з метою аналізу використовуються й інші ознаки (табл. 2.1.3).
Найчастіше окремо виділяють країни з активним платіжним балансом і країни — імпортери капіталу. Останні поділяються на країни — експортери та країни — імпортери енергоресурсів. Країну вважають експортером енергоносіїв, якщо вона одночасно відповідає таким двом критеріям:
а) виробництво нею первинних енергоресурсів (включаючи кам'яне вугілля, лігніт, сиру нафту, природний газ, гідроенергію та атомну енергію) перевищує власне споживання як мінімум на 20 %;
б) експорт енергоносіїв становить не менше ніж 20 % від загального обсягу експорту.
Найпотужнішу підгрупу країн у цій групі утворюють країни — експортери нафти, країни, для яких експорт нафти та газу включно з реекспортом становить щонайменше 50 % експорту товарів і
послуг. Це Народна Республіка Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, Саудівська Аравія, Трінідад і Тобаго, Об'єднані Арабські Емірати та Венесуела. Зазначеним критеріям відповідає також Росія, проте через обмеженість даних вона практично не фігурує у відповідних економічних довідниках, які систематично друкують міжнародні економічні організації.
Серед країн, що розвиваються, імпортерів енергоносіїв, особливе місце посідають держави з нещодавно сформованим активним сальдо платіжного балансу, досягнутим завдяки успішному експорту готових виробів. Ці держави — Республіка Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань. Загалом країни, що розвиваються, у сучасних умовах переживають подальшу економічну диференціацію. Сьогодні серед них можна виділити принаймні три рівні економічного розвитку. Найрозвиненіші з країн, що розвиваються, об'єднують у групу "нових індустріальних країн". Сюди включають найчастіше Аргентину, Бразилію, Мексику, Республіку Корею, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Туреччину. Інколи тут згадують Індію і Китай. Критеріями зарахування країн до НІК є такі: питома вага промислової продукції у ВВП повинна становити ЗО % і більше; готові вироби в експорті — не менше ніж 50 %; дохід на душу населення має становити, як мінімум, 1000 дол. США.
Друга, проміжна, група складається з країн, що мають дещо гірші показники стосовно загального обсягу виробництва та його значення на душу населення. Ці країни, зокрема держави Близького Схо- ду, характеризуються значною диференціацією галузевих структур, соціальних верств населення та їх становища у суспільстві.
До групи "найменш розвинених" належать приблизно 50 країн, що розвиваються. Переважно вони мають вузьку, часто монокультурну структуру господарства, високий ступінь залежності від зовнішніх джерел фінансування заходів у соціально-економічній сфері. А для деяких з найбідніших країн цієї групи зовнішні фінансові надходження визначають міру їх виживання у надзвичайно складних економічних і природно-кліматичних умовах.
В ООН існують такі критерії зарахування країн до цієї групи: частка ВВП на душу населення не перевищує 350 дол. США; частка дорослого письменного населення — не більша за 20 % , частка обробної промисловості у ВВП становить не більше ніж 10 %.
Класифікація за рівнем доходу, прийнята Світовим банком
Одним з найважливіших методів класифікації країн у світовій економіці є об'єднання їх у групи за показником ВНП на душу населення. Цей економічний параметр прийнятий головним критерієм Світового банку для економічного аналізу та формування власної економічної політики. Зокрема, зарахування будь-якої країни до тієї чи іншої групи даної класифікації дає їй можливість отримувати за необхідності пільгові кредити від Світового банку (і не лише від нього) або безкоштовну допомогу від розвинених країн та міжнародних організацій.
За рівнем доходу кожна економіка класифікується на: економіку з низьким доходом, середнім доходом (який може бути нижчим середнім та вищим середнім) та економіку з високим доходом. Станом на 1994 р. класифікація Світового банку охоплює 209 країн:
1. Країни з низьким доходом (low-income countries) — 64 держави, у яких ВНП на душу населення становить 725 дол. США або менше.
2. Країни з середнім доходом (middle-income countries), які діляться на:
а) країни з нижЧим середнім доходом (lower middle-income countries) — 66 держав з ВНП на душу населення у межах від 726 до 2895 дол. США;
б) країни з вищим середнім доходом (upper middle-income countries) — 35 держав, а яких ВНП на душу населення — 2896— 8995 дол. США.
3. Країни з високим доходом (high-income countries) — 44 держави, в яких ВНП на душу населення становить 8995 дол. США і вище.
Більшість країн з високим рівнем доходу — це індустріальні, промислово розвинені країни.
Своєю чергою, переважна кількість країн, що розвиваються, має низькі доходи на душу населення (за винятком держав — членів ОПЕК і групи НІК). Країни з перехідними економіками групи просунутих і тих, що наближаються до них, характеризуються здебільшого вищими середніми доходами, держави ж СНД — нижчими середніми.
Класифікуючи країни за ступенем відкритості світовому ринку, за основний критерій Світовий банк звичайно приймає частку експорту у ВНП. Економіка будь-якої країни умовно вважається закритою, якщо частка експорту у ВНП становить менше ніж 10 % (на 1994 p.). Для країн з відносно відкритою економікою показник експорту у ВНП має перевищувати 35 %. Більшість країн світу є достатньо відкритими для світового ринку (див. табл. 2.1.4), зокрема країни з перехідними економіками. В Україні частка експорту у ВНП коливається у проміжку від 20 до 24 % (дані за 1994 p.).
У додатку 4 наведена детальна класифікація країн за часткою експорту у ВНП.
