Козик В.В. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини (2003)
2.5. Країни, що розвиваються, у світовій економіці
2.5.1. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються
Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.
У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи — у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.
Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: перша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму" низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс — це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М'янма тощо, всього — 48—50 країн.
Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.
Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.
Такими ознаками переважно є:
• багатоукладний характер економіки з різними формами власності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);
• високі темпи росту населення;
• спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на виробництві сировини;
• значна залежність від іноземного капіталу;
• вплив традиційних інститутів в економіці. Тепер про ці риси детальніше.
Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталістичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Суттєву роль в економіках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний уклад.
Характеризуючи багатоукладний характер економік держав "третього" світу, необхідно зауважити, що більшість з них є селянськими країнами з переважанням сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві визначальним є дрібнотоварний уклад зі значною часткою патріархальних, натуральних відносин.
Приватнокапіталістичний уклад, який існує у країнах, що розвиваються, об'єднує різні форми капіталістичної власності. За рівнем розвитку приватнокапіталістичних відносин країни, що розвиваються, значно відрізняються одна від одної. У найрозвиненіших з них капіталізм, ринок стали повноцінною складовою економічної системи, досягли певного рівня зрілості. У групі найменш розвинених держав національний приватнокапіталістичний уклад знаходиться на стадії формування.
Специфіка розвитку національного приватнокапіталістичного укладу пов'язана з проблемами нагромадження (браком грошових коштів) та особливостями реалізації нагромаджених коштів. Ці кошти вкладаються у торгівлю (внутрішню та зовнішню), купівлю нерухомості, ремонт автомобілів, страхування, володіння таксі, бензоколонками тощо, тобто туди, де капітал швидше обертається. У виробництво капітал іде лише тоді, коли створюються сприятливі умови. Часто проблеми для національних інвесторів у країнах, що розвиваються, пов'язані ще й з тим, що основні позиції в економіці належать іноземному капіталу, який вкрай неохоче поступається своїми позиціями на користь місцевих підприємців.
Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій економіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї групи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основних споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвиваються, ключові позиції займає іноземний капітал. Економічна відсталість та економічна залежність — наслідок умов включення країн третього світу в систему світового поділу праці, що склалася в постколоніальний період. Постколоніальний поділ праці сформувався ще в попередні десятиліття, а сьогодні існує певною мірою як самостійний, автономний чинник світового господарства.
Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбувається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техніки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традиційної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн змушені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.
Капіталізм, який виникає та розвивається у більшості країн "третього" світу, має периферійний характер. Це означає, що він відрізняється від капіталізму промислово розвинених держав не лише ступенем розвитку, але й, і це головне, моделлю способу виробництва та розподілу матеріальних благ. Капіталізм центрів виникав і розвивався на національному ґрунті як тривалий, органічний та взаємопов'язаний процес постійного нагромадження.
У країнах, де капіталізм почав розвиватися значно пізніше, він виникає та розвивається як імітаційна модель у результаті вливання іноземного капіталу, технологій та ідеологій. Тут відсутнє органічне взаємоув'язування розвитку елементів моделі. Імітація починається зі створення ринку, на якому привілейовані верстви населення можуть придбати все потрібне. А це майже завжди автоматично виключає з участі у ринку та прирікає на бідність значні верстви населення.
Нові технології, що впроваджують тут ТНК, переважно не є новітніми, проте є дорогими.
Периферійний капіталізм розвивається асинхронно, нерівномірно. Економічний прогрес і політична демократія розвиваються не паралельно, а часто, навпаки, відстають одне від одного. Деяким з країн, що розвиваються, вдається знайти оптимальну модель поєднання національної специфіки та привнесених ззовні складових економічної системи. У результаті цього формується органічніша економіка, що має внутрішні чинники економічного зростання.
Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20— 50 разів. Асигнування на соціальні потреби та добробут зазвичай становлять менш ніж 10 % загальних видатків у країнах Африки й Азії. У латиноамериканських державах цей показник дещо вищий. Майже половина усіх бідних світу мешкає у Південній Азії, частка якої у населенні планети становить ЗО %. Найгірше становище з бідністю у регіоні в Індії, Бангладеші, М'янмі. На країни Тропічної Африки припадає 16 % бідних світу.
У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостерігалося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чисельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіційного безробіття перевищує 10 %, а у Нігерії — 50 %. У при сахарських країнах показник міського безробіття піднявся з 10 % у середині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. У латиноамериканських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до 22 % на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначених регіонах, але загальна чисельність безробітних величезна. Лише в Індії вона у 1990 р. становила 34 млн чол.
Перенаселення — це загальновідома проблема країн, що розвиваються. Темпи зростання народонаселення залишаються тут традиційно високими. За період з 1975 по 1995 р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африки зросло в 1,8 раза, Латинської Америки — в 1,5, Південної та Південно-Східної Азії — в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення проживало в Азії, близько 12 % — в Африці, 8 % — у Латинській Америці. За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем країн, що розвиваються.
2.5.2. Місце та роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарообміні
Вступивши у світове співтовариство як незалежні держави, країни, що розвиваються, з початку 70-х років все активніше прагнуть брати участь у міжнародному поділі праці. їхня частка у світовому промисловому виробництві становить близько 14 %, у сукупному ВВП світу — майже 18 %. Значимість країн "третього" світу у міжнародній економічній системі визначається їхніми багатими природними та людськими ресурсами. Але ця висока ресурсозабезпеченість є дуже нерівномірною щодо розподілу по країнах. Приблизно 45 держав зі всіх країн, що розвиваються, мають абсолютно переважаючу частину корисних копалин. А лише у 10 з цих 45 країн виявлено більше ніж три види сировини, а в інших — всього один-два види. Відповідно більше ніж 2/3 країн "третього" світу залежать від імпорту сировини.
Взагалі характерною рисою економіки світу, що розвивається, є її значна орієнтація на зовнішні ринки і відповідно високий ступінь залучення у міжнародний поділ праці. Експортна квота в середньому по регіону становила наприкінці 80-х років у Тропічній Африці — 19,1 %, Східній Азії — 21,9 %, Південній Азії — 10,3 %, у Латинській Америці — 10,4 %. Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті у 1992 р. становила 27,4 %, у світовому імпорті — 28,1 %. На світовому ринку група країн, що розвиваються, є переважно постачальниками мінеральної, енергетичної, сільськогосподарської сировини та харчових товарів. Експорт даної продукції забезпечує державам, що розвиваються, 50—100 % експортних доходів. На регіональному рівні частка сировини в експорті становить: для Тропічної Африки — 98 %, Східної Азії — 31, Південної Азії — 30, для Латинської Америки — 66 %. За рахунок поставок з країн, що розвиваються, забезпечується задоволення більшої частини потреб ПРК в основних видах мінеральної сировини. Наприклад, частка країн, що розвиваються, в імпорті ЄС перевищує 90 % — щодо нафти та уранової руди, 60 % — щодо бокситів і фосфатів, 50 % — щодо марганцевої і залізної руди.
Однак у зв'язку зі зниженням матеріаломісткості та енергомісткості у промислово розвинених країнах частка природної сировини у міжнародній торгівлі має тенденцію до падіння.
Одночасно перерозподіляються ролі серед країн, що розвиваються, в експорті ряду традиційних товарів. Так, від 70-х до 90-х років зменшується частка Африки у загальному обсязі експорту країн, що розвиваються. Вона зменшилася майже удвічі (з 17 до 8 %) за постійного зростання поставок із азіатських держав. Ті країни, що
розвиваються, у яких сировина є основою експорту, гостро потребують пошуку додаткових експортних ресурсів, здатних загальмувати погіршення їхніх позицій на світовому ринку. Головним напрямком тут стала диверсифікація експорту: перероблення сировини, що вивозиться, просування на світові ринки альтернативних видів промислової продукції тощо.
Незважаючи на певну проблематичність у галузі експорту традиційних товарів, частка країн, що розвиваються, у загальному світовому експорті постійно і неухильно зростає. У 1992 р. вона зросла до 24,7 % порівняно з 22 % у 1987 р. У 1993 р. фізичний обсяг їхнього експорту зріс ще на 10 %, хоч у промислово розвинених країнах він зменшився на 1,2 %. Реструктуризується сукупний експорт країн, що розвиваються. Так, частка промислових виробів (включаючи кольорові метали) в експорті цієї групи держав у 1991 р. досягла 57,7 % . Зростає частка країн, що розвиваються, у світовому промисловому експорті. У 1991 р. вона досягла 19,5 % порівняно з 11 % у 1980 і 7,6 % у 1970 р. 90-ті роки показують, що існує постійна тенденція збільшення частки країн, що розвиваються, у світовому експорті. У середині 90-х років їхня частка перевищила 2,5 % зі зростанням обсягу експорту промислових виробів.
Особливо відчутну роль у зростанні промислового експорту відіграють машини та обладнання. Експорт цієї групи товарів збільшився більш ніж у 90 разів, її частка становить 35,7 % загального приросту промислового й 22 % сукупного товарного експорту.
За цими загальними цифрами стоять неоднакові за суттю і масштабами досягнення окремих країн. Наприклад, деяким державам за період з 1980 по 1992 pp. вдалося збільшити свою участь у міжнародному розподілі праці за рахунок вивезення сировини (приблизно 12 країнам, зокрема Ірану, Лаосу, Болівії, Парагваю та іншим). Інші країни власну частку в світовому експорті збільшили за рахунок активного просування на зовнішні ринки продукції обробної промисловості. Але найсуттєвішими тут були економічні досягнення "нових індустріальних країн". Внесок інших країн, що розвиваються, у збільшення промислового експорту світу набагато менший. А деякі з країн, наприклад найбільша африканська держава Нігерія, навіть скоротили свою частку в світовому експорті промислових товарів.
У структурі імпорту країн, що розвиваються, головними статтями є машини й обладнання (у середньому — 34 %) та інша продукція обробної промисловості (37 %). Країни Тропічної Африки та Південної Азії також мають досить високу частку в регіональному імпорті продовольчих товарів, відповідно 16 % і 10 %. Окрім того, У Південній Азії, а також у регіоні Латинської Америки та Карибського басейну — більше ніж 10 % регіонального імпорту припадає на паливно-енергетичні товари.
Характеризуючи загальне становище країн, що розвиваються, у світовій економіці, важливо зазначити імовірність того, що найменш розвинені держави все більше "виштовхуватимуться" із системи світового господарства. Низька інтегрованість у міжнародну економіку як наслідок нерозвиненості внутрішніх економічних структур зумовлює примітивізацію господарства країн цієї підгрупи, зростанню натуральних форм обміну, перешкоджає формуванню ринкових механізмів. Так, у результаті довготривалого падіння становище найменш розвинених країн з групи держав третього світу визначають як маргінальне, тобто таке, що знаходиться за межами світового розвитку. Цей висновок підтверджують учасники Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД). Додаткові підстави для цього дає той факт, що глобальний торговельний пакт у рамках Уругвайського раунду передбачає скорочення субсидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує шанси слаборозвинених держав. Собівартість пшениці, цукру, м'яса та інших продуктів зросте. Відповідно сумарний щорічний торговельний дефіцит найбідніших країн до 2000 р. зросте на 300—600 млрд дол. США.
Зі зменшенням частки сировини та продовольчих товарів у світовій торгівлі спеціалізація на їх виробництві втрачає своє значення. Сировинна спеціалізація може відігравати лише допоміжну роль у стимулюванні економічного зростання. Для надання ж потрібної динаміки економічному зростанню треба опановувати такий сегмент міжнародного економічного обміну, як ринок промислових нескладних товарів і послуг. Тенденції розвитку міжнародної торгівлі показують: в останнє десятиліття швидко зростає значимість та обсяги різного роду послуг.
Країни, що розвиваються, можуть активно використовувати й вже використовують свої можливості на цьому шляху. Наприклад, туризм і трудові послуги, експорт робочої сили переважно для виконання некваліфікованих робіт.
Для багатьох країн, що розвиваються, туризм давно став одним з найважливіших джерел надходження іноземної валюти. Так, для Єгипту туристичні послуги є третьою за значенням статтею отримання вільно конвертованої валюти через валютні перекази робітників, що працюють за кордоном, та іноземної допомоги. Особливо бурхливо в останні роки розвивається іноземний туризм у Туреччині (8 % щорічно порівняно з 4 % загальносвітового зростання туризму). Очікується, що до 2005 р. ця країна за розмірами доходів від туризму посяде шосте місце у світі. Туреччина виграє у конкуренції з основними суперниками — Грецією та Іспанією завдяки меншій вартості рекреаційних послуг.
Валютні надходження від експорту робочої сили за останні роки найвищими темпами зростали саме у країнах, що розвиваються — 10 % щорічно. Отримуючи щороку значні суми за рахунок цього джерела, багато держав, що розвиваються, створили у себе своєрідну експортну спеціалізацію з трудових послуг. Лідерами у своїй групі країн тут є Пакистан, Єгипет, Марокко, Туреччина, Ємен, Індія та інші.
Прагнення вийти із "заклятого кола бідності", стимулювати розвиток передових галузей економіки, надати динамізму усій економіці загалом вимагає активного залучення іноземного капіталу в країни, що розвиваються.
Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпортерами як прямих іноземних інвестицій, так і позикового капіталу. На групу держав "третього світу" припадало у 1980—1985 pp. 25 % сукупних вкладень прямих іноземних інвестицій у світі, у 1986— 1990 pp. — 17 %. Водночас частка країн, що розвиваються, у світовому експорті капіталу в підприємницькій формі становила у 1980— 1985 pp. — 2 %, у 1986—1990 pp. — 3 %.
Для збільшення обсягів залучених інвестицій у державах, що розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потрібна інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливим пільговим режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля багатьох з країн, що розвиваються, дають відчутний результат. Так, якщо у 1990 р. обсяг приватних інвестицій в їхню економіку становив ЗО млрд дол. США у рік, а обсяг фінансування Всесвітнім банком та іншими міжнародними фінансовими організаціями — 60 млрд дол., то в 1997 р. ситуація кардинально змінилася. Загальна сума приватних інвестицій в країни, що розвиваються, сягнула 300 млрд дол. США, тоді як обсяг фінансових надходжень міжнародних фінансових організацій зменшився до 45 млрд дол. Самі ж країни, що розвиваються, у 1993 р. вивезли за кордон капіталу на суму 14 млрд дол. США.
За оцінками американської консалтингової фірми "Ернст та Янг", у найближчі роки найпривабливішими з країн, що розвиваються, для капіталовкладень будуть Китай, Індія, Мексика, Бразилія.
Приватний капітал прямує переважно у країни з динамічною економікою, що зростає. 80 % приватних інвестицій надходить всього у 20 % країн, що розвиваються, здебільшого держави Східної та Південно-Східної Азії й Латинської Америки.
Конкретніший аналіз дає змогу виділити десять найбільших реципієнтів прямих іноземних інвестицій у світі, що розвивається. Це Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Таїланд. На ці 10 країн і територій у 1980—1990 pp. припадало 13 % усіх вкладень прямих іноземних інвестицій у світі й 68 % усіх прямих іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Серед зазначених країн лідерами із залучення прямих закордонних капіталовкладень були Сінгапур, Мексика, Бразилія і Китай з часткою у сукупних світових вкладеннях прямих іноземних інвестицій відповідно у 2,3 %, 1,9, 1,8, 1,7 %. Найменше прямих закордонних інвестицій надходило у найменш розвинені країни Азії, Африки та Латинської Америки. їхня частка у сукупних світових вкладеннях прямих інвестицій знизилася з 0,5 % у 1970— 1979 pp. до 0,1 % у 1986—1990 pp.
Прямі іноземні інвестиції відіграють відчутну роль у внутрішньому капіталоутворенні лише у тих з країн, що розвиваються, які мають достатньо високі доходи на душу населення. Так, частка іноземних інвестицій у валовому внутрішньому капіталоутворенні держав-нафтовиробників Західної Азії, а також Гонконгу й Сінгапуру становила у другій половині 80-х років майже 20 %. Одночасно аналогічний показник у країнах з низьким рівнем доходу на душу населення у середньому за той самий період був 1,5. Наприклад, у Гані й Уганді він дорівнював 0,9, у Судані — 0,2 %.
Характеризуючи стан і перспективи іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, у найближчі кілька років, експерти Міжнародного валютного фонду прогнозують зменшення приватних капіталовкладень у держави Азії, Латинської Америки та Східної Європи. На думку авторів прогнозу, інвестори прагнутимуть вкладати гроші у менш ризикові проекти через побоювання загальмування економічного зростання та спаду на фондовому ринку США, що своєю чергою має відобразитися на економіці менш розвинених країн.
Експортерами прямих іноземних інвестицій виступає дуже невелика група держав, що розвиваються, розташованих переважно у Східній, Південно-Східній Азії та Латинській Америці. Найбільшими експортерами прямих інвестицій є Південна Корея, Тайвань і Китай. У Південній Кореї та Тайвані вивезення капіталу в підприємницькій формі у 1990 р. перевищувало його ввезення, що характерно, як правило, для промислово розвинених країн.
Вивезення капіталу із країн Латинської Америки перевищувало у 1990 р. 1,1 млрд дол. США. Найбільшими експортерами капіталу в цьому регіоні є Бразилія та Венесуела.
Хронічний брак внутрішніх ресурсів, від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу і бюджетний дефіцит — типові риси економік більшості країн, що розвиваються, — обумовили довготермінову потребу зовнішніх запозичень. Зовнішня заборгованість цієї групи держав у 1985 р. становила 966,5 млрд дол. США, у 1980 p. — 1288,4 млрд дол., у 1992 р., — 1419,4 млрд дол., у 1995 р. — майже 1706 млрд дол., у 1998 р. — 1839 млрд дол.
Найбільший борг на кінець 1994 р. мала Мексика — 125 млрд дол. США та Китай — 111 млрд дол. Швидкими темпами зростає зовнішній борг азіатських країн — Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Індії, Філіппін. Азіатський континент акумулював до половини приросту світової зовнішньої заборгованості. Дещо сповільнився приріст зовнішнього боргу латиноамериканських держав, однак вони значно випереджають усі інші країни за розміром зовнішнього боргу на душу населення (1000 дол. порівняно з 250 дол. в Азії).
Борг країн, що розвиваються, нагромаджується переважно за рахунок приватних капіталовкладень. Серед країн-кредиторів перше місце посідає Японія, чиї кредити країнам, що розвиваються, переважно азіатським, у 1994 р. досягли суми у 236 млрд дол. США. На другому місці США — 147 млрд дол. (0,15 % ВНП країни), половина з яких припадає на латиноамериканські країни. Третьою іде Німеччина, що надала позик на суму в 106 млрд дол.
Оскільки повернути борги від багатьох країн, що розвиваються, дуже проблематично, то одним із засобів боротьби з заборгованістю є її списання. За деякими оцінками, у період до 2000 р. питома вага списання заборгованості може досягнути 75—100 % для африканських та інших найбідніших країн (всього майже 25 держав), чий борг у 80-ті роки зростав найшвидше, залежно від темпів економічного зростання, що визначатимуть, яку частку свого зовнішнього боргу ця група країн зможе реально обслужити.
У 1998 р. Норвегія оголосила про списання нею боргів країн "третього світу" на суму 1,1 млрд дол. США.
Ще одна складова взаємин промислово розвинених держав і країн, що розвиваються, у системі світової економіки — це міжнародна фінансова допомога слаборозвиненим країнам "третього світу".
За даними аналітиків МВФ, у 1994 р. у світі на офіційну допомогу по урядових каналах було виділено 56 млрд дол. США. Порівняно з 1990 p., коли сприяння з боку ПРК країнам, що розвиваються, досягло свого максимуму, ця цифра зменшилася на 12 млрд дол. Допомога з боку країн Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) становить всього 0,3 % їхнього сукупного валового національного продукту (мета, поставлена ООН, — 0,7 %).
Характерно, що більше ніж половина усієї міжнародної допомоги країнам Африки повертається на Захід у вигляді відсотків за борги. Так, борги держав Африки на південь від Сахари становили у середині 90-х років 211 млрд дол. США, тцо удвічі перевищує спільні доходи
цих країн від експорту. З 1984 р. африканські країни вже сплатили кредиторам майже 150 млрд дол. Загальний борг африканського континенту в цілому дорівнює 313 млрд дол. США, що еквівалентно 234 % річного експортного доходу зазначених країн.
Певний оптимізм щодо перспектив економічного розвитку африканських країн вселяє той факт, що у 1998 р. темпи зростання сукупного ВВП держав континенту становили 4,6 %, що було найвищим показником у світі. Це зумовлено, крім усього іншого, тим, що країни Африки беруть дуже незначну участь у діяльності світових фінансових бірж (7—8 % всього обсягу угод), що дало їм змогу не відчути негативного впливу фінансової азіатської кризи. Проте, враховуючи високу народжуваність в африканському регіоні (3,2 % щороку) та щорічне скорочення доходу на душу населення (на 0,5 %), експерти Світового банку стверджують, що для досягнення найскромнішого підвищення рівня життя економіка слаборозвинених країн має зростати на 4—5 % щорічно. Складність цього завдання пов'язана сьогодні з тим, що глобалізація посилює конкуренцію у світовому господарстві і знаходити свої "ніші" тим країнам, що розвиваються, які запізнюються, стає все важче. Тому особливу актуальність у сучасних умовах набуває процес активізації участі слаборозвинених країн у світових економічних процесах, перш за все у міжнародній торгівлі за такими напрямками: диверсифікація структури торгівлі через підвищення частки експорту продукції обробної промисловості, інтенсифікація заходів, спрямованих на перебудову міжнародних економічних відносин, зокрема, подолання політики неопротекціонізму з боку розвинених країн, поглиблення зв'язків між самими країнами, перш за все на регіональній основі, підвищення ефективності міждержавних програм допомоги слаборозвиненим країнам. При цьому однак важливо зазначити, що позитивні зміни соціально-економічного становища країн, що розвиваються, значною мірою залежить від діяльності урядів цих країн, спрямованих на проведення програм індустріалізації, від їхньої здатності мобілізувати внутрішні ресурси, підвищити норму нагромадження та залучити іноземні інвестиції з метою модернізації господарства.
Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.
У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи — у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.
Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: перша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму" низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс — це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М'янма тощо, всього — 48—50 країн.
Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.
Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.
Такими ознаками переважно є:
• багатоукладний характер економіки з різними формами власності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);
• високі темпи росту населення;
• значна залежність від іноземного капіталу;
• вплив традиційних інститутів в економіці. Тепер про ці риси детальніше.
Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталістичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Суттєву роль в економіках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний уклад.
Характеризуючи багатоукладний характер економік держав "третього" світу, необхідно зауважити, що більшість з них є селянськими країнами з переважанням сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві визначальним є дрібнотоварний уклад зі значною часткою патріархальних, натуральних відносин.
Приватнокапіталістичний уклад, який існує у країнах, що розвиваються, об'єднує різні форми капіталістичної власності. За рівнем розвитку приватнокапіталістичних відносин країни, що розвиваються, значно відрізняються одна від одної. У найрозвиненіших з них капіталізм, ринок стали повноцінною складовою економічної системи, досягли певного рівня зрілості. У групі найменш розвинених держав національний приватнокапіталістичний уклад знаходиться на стадії формування.
Специфіка розвитку національного приватнокапіталістичного укладу пов'язана з проблемами нагромадження (браком грошових коштів) та особливостями реалізації нагромаджених коштів. Ці кошти вкладаються у торгівлю (внутрішню та зовнішню), купівлю нерухомості, ремонт автомобілів, страхування, володіння таксі, бензоколонками тощо, тобто туди, де капітал швидше обертається. У виробництво капітал іде лише тоді, коли створюються сприятливі умови. Часто проблеми для національних інвесторів у країнах, що розвиваються, пов'язані ще й з тим, що основні позиції в економіці належать іноземному капіталу, який вкрай неохоче поступається своїми позиціями на користь місцевих підприємців.
Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій економіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї групи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основних споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвиваються, ключові позиції займає іноземний капітал. Економічна відсталість та економічна залежність — наслідок умов включення країн третього світу в систему світового поділу праці, що склалася в постколоніальний період. Постколоніальний поділ праці сформувався ще в попередні десятиліття, а сьогодні існує певною мірою як самостійний, автономний чинник світового господарства.
Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбувається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техніки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традиційної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн змушені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.
Капіталізм, який виникає та розвивається у більшості країн "третього" світу, має периферійний характер. Це означає, що він відрізняється від капіталізму промислово розвинених держав не лише ступенем розвитку, але й, і це головне, моделлю способу виробництва та розподілу матеріальних благ. Капіталізм центрів виникав і розвивався на національному ґрунті як тривалий, органічний та взаємопов'язаний процес постійного нагромадження.
У країнах, де капіталізм почав розвиватися значно пізніше, він виникає та розвивається як імітаційна модель у результаті вливання іноземного капіталу, технологій та ідеологій. Тут відсутнє органічне взаємоув'язування розвитку елементів моделі. Імітація починається зі створення ринку, на якому привілейовані верстви населення можуть придбати все потрібне. А це майже завжди автоматично виключає з участі у ринку та прирікає на бідність значні верстви населення.
Нові технології, що впроваджують тут ТНК, переважно не є новітніми, проте є дорогими.
Периферійний капіталізм розвивається асинхронно, нерівномірно. Економічний прогрес і політична демократія розвиваються не паралельно, а часто, навпаки, відстають одне від одного. Деяким з країн, що розвиваються, вдається знайти оптимальну модель поєднання національної специфіки та привнесених ззовні складових економічної системи. У результаті цього формується органічніша економіка, що має внутрішні чинники економічного зростання.
Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20— 50 разів. Асигнування на соціальні потреби та добробут зазвичай становлять менш ніж 10 % загальних видатків у країнах Африки й Азії. У латиноамериканських державах цей показник дещо вищий. Майже половина усіх бідних світу мешкає у Південній Азії, частка якої у населенні планети становить ЗО %. Найгірше становище з бідністю у регіоні в Індії, Бангладеші, М'янмі. На країни Тропічної Африки припадає 16 % бідних світу.
У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостерігалося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чисельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіційного безробіття перевищує 10 %, а у Нігерії — 50 %. У при сахарських країнах показник міського безробіття піднявся з 10 % у середині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. У латиноамериканських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до 22 % на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначених регіонах, але загальна чисельність безробітних величезна. Лише в Індії вона у 1990 р. становила 34 млн чол.
2.5.2. Місце та роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарообміні
Вступивши у світове співтовариство як незалежні держави, країни, що розвиваються, з початку 70-х років все активніше прагнуть брати участь у міжнародному поділі праці. їхня частка у світовому промисловому виробництві становить близько 14 %, у сукупному ВВП світу — майже 18 %. Значимість країн "третього" світу у міжнародній економічній системі визначається їхніми багатими природними та людськими ресурсами. Але ця висока ресурсозабезпеченість є дуже нерівномірною щодо розподілу по країнах. Приблизно 45 держав зі всіх країн, що розвиваються, мають абсолютно переважаючу частину корисних копалин. А лише у 10 з цих 45 країн виявлено більше ніж три види сировини, а в інших — всього один-два види. Відповідно більше ніж 2/3 країн "третього" світу залежать від імпорту сировини.
Взагалі характерною рисою економіки світу, що розвивається, є її значна орієнтація на зовнішні ринки і відповідно високий ступінь залучення у міжнародний поділ праці. Експортна квота в середньому по регіону становила наприкінці 80-х років у Тропічній Африці — 19,1 %, Східній Азії — 21,9 %, Південній Азії — 10,3 %, у Латинській Америці — 10,4 %. Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті у 1992 р. становила 27,4 %, у світовому імпорті — 28,1 %. На світовому ринку група країн, що розвиваються, є переважно постачальниками мінеральної, енергетичної, сільськогосподарської сировини та харчових товарів. Експорт даної продукції забезпечує державам, що розвиваються, 50—100 % експортних доходів. На регіональному рівні частка сировини в експорті становить: для Тропічної Африки — 98 %, Східної Азії — 31, Південної Азії — 30, для Латинської Америки — 66 %. За рахунок поставок з країн, що розвиваються, забезпечується задоволення більшої частини потреб ПРК в основних видах мінеральної сировини. Наприклад, частка країн, що розвиваються, в імпорті ЄС перевищує 90 % — щодо нафти та уранової руди, 60 % — щодо бокситів і фосфатів, 50 % — щодо марганцевої і залізної руди.
Однак у зв'язку зі зниженням матеріаломісткості та енергомісткості у промислово розвинених країнах частка природної сировини у міжнародній торгівлі має тенденцію до падіння.
Одночасно перерозподіляються ролі серед країн, що розвиваються, в експорті ряду традиційних товарів. Так, від 70-х до 90-х років зменшується частка Африки у загальному обсязі експорту країн, що розвиваються. Вона зменшилася майже удвічі (з 17 до 8 %) за постійного зростання поставок із азіатських держав. Ті країни, що
розвиваються, у яких сировина є основою експорту, гостро потребують пошуку додаткових експортних ресурсів, здатних загальмувати погіршення їхніх позицій на світовому ринку. Головним напрямком тут стала диверсифікація експорту: перероблення сировини, що вивозиться, просування на світові ринки альтернативних видів промислової продукції тощо.
Незважаючи на певну проблематичність у галузі експорту традиційних товарів, частка країн, що розвиваються, у загальному світовому експорті постійно і неухильно зростає. У 1992 р. вона зросла до 24,7 % порівняно з 22 % у 1987 р. У 1993 р. фізичний обсяг їхнього експорту зріс ще на 10 %, хоч у промислово розвинених країнах він зменшився на 1,2 %. Реструктуризується сукупний експорт країн, що розвиваються. Так, частка промислових виробів (включаючи кольорові метали) в експорті цієї групи держав у 1991 р. досягла 57,7 % . Зростає частка країн, що розвиваються, у світовому промисловому експорті. У 1991 р. вона досягла 19,5 % порівняно з 11 % у 1980 і 7,6 % у 1970 р. 90-ті роки показують, що існує постійна тенденція збільшення частки країн, що розвиваються, у світовому експорті. У середині 90-х років їхня частка перевищила 2,5 % зі зростанням обсягу експорту промислових виробів.
Особливо відчутну роль у зростанні промислового експорту відіграють машини та обладнання. Експорт цієї групи товарів збільшився більш ніж у 90 разів, її частка становить 35,7 % загального приросту промислового й 22 % сукупного товарного експорту.
За цими загальними цифрами стоять неоднакові за суттю і масштабами досягнення окремих країн. Наприклад, деяким державам за період з 1980 по 1992 pp. вдалося збільшити свою участь у міжнародному розподілі праці за рахунок вивезення сировини (приблизно 12 країнам, зокрема Ірану, Лаосу, Болівії, Парагваю та іншим). Інші країни власну частку в світовому експорті збільшили за рахунок активного просування на зовнішні ринки продукції обробної промисловості. Але найсуттєвішими тут були економічні досягнення "нових індустріальних країн". Внесок інших країн, що розвиваються, у збільшення промислового експорту світу набагато менший. А деякі з країн, наприклад найбільша африканська держава Нігерія, навіть скоротили свою частку в світовому експорті промислових товарів.
У структурі імпорту країн, що розвиваються, головними статтями є машини й обладнання (у середньому — 34 %) та інша продукція обробної промисловості (37 %). Країни Тропічної Африки та Південної Азії також мають досить високу частку в регіональному імпорті продовольчих товарів, відповідно 16 % і 10 %. Окрім того, У Південній Азії, а також у регіоні Латинської Америки та Карибського басейну — більше ніж 10 % регіонального імпорту припадає на паливно-енергетичні товари.
Характеризуючи загальне становище країн, що розвиваються, у світовій економіці, важливо зазначити імовірність того, що найменш розвинені держави все більше "виштовхуватимуться" із системи світового господарства. Низька інтегрованість у міжнародну економіку як наслідок нерозвиненості внутрішніх економічних структур зумовлює примітивізацію господарства країн цієї підгрупи, зростанню натуральних форм обміну, перешкоджає формуванню ринкових механізмів. Так, у результаті довготривалого падіння становище найменш розвинених країн з групи держав третього світу визначають як маргінальне, тобто таке, що знаходиться за межами світового розвитку. Цей висновок підтверджують учасники Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД). Додаткові підстави для цього дає той факт, що глобальний торговельний пакт у рамках Уругвайського раунду передбачає скорочення субсидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує шанси слаборозвинених держав. Собівартість пшениці, цукру, м'яса та інших продуктів зросте. Відповідно сумарний щорічний торговельний дефіцит найбідніших країн до 2000 р. зросте на 300—600 млрд дол. США.
Зі зменшенням частки сировини та продовольчих товарів у світовій торгівлі спеціалізація на їх виробництві втрачає своє значення. Сировинна спеціалізація може відігравати лише допоміжну роль у стимулюванні економічного зростання. Для надання ж потрібної динаміки економічному зростанню треба опановувати такий сегмент міжнародного економічного обміну, як ринок промислових нескладних товарів і послуг. Тенденції розвитку міжнародної торгівлі показують: в останнє десятиліття швидко зростає значимість та обсяги різного роду послуг.
Країни, що розвиваються, можуть активно використовувати й вже використовують свої можливості на цьому шляху. Наприклад, туризм і трудові послуги, експорт робочої сили переважно для виконання некваліфікованих робіт.
Для багатьох країн, що розвиваються, туризм давно став одним з найважливіших джерел надходження іноземної валюти. Так, для Єгипту туристичні послуги є третьою за значенням статтею отримання вільно конвертованої валюти через валютні перекази робітників, що працюють за кордоном, та іноземної допомоги. Особливо бурхливо в останні роки розвивається іноземний туризм у Туреччині (8 % щорічно порівняно з 4 % загальносвітового зростання туризму). Очікується, що до 2005 р. ця країна за розмірами доходів від туризму посяде шосте місце у світі. Туреччина виграє у конкуренції з основними суперниками — Грецією та Іспанією завдяки меншій вартості рекреаційних послуг.
Валютні надходження від експорту робочої сили за останні роки найвищими темпами зростали саме у країнах, що розвиваються — 10 % щорічно. Отримуючи щороку значні суми за рахунок цього джерела, багато держав, що розвиваються, створили у себе своєрідну експортну спеціалізацію з трудових послуг. Лідерами у своїй групі країн тут є Пакистан, Єгипет, Марокко, Туреччина, Ємен, Індія та інші.
Прагнення вийти із "заклятого кола бідності", стимулювати розвиток передових галузей економіки, надати динамізму усій економіці загалом вимагає активного залучення іноземного капіталу в країни, що розвиваються.
Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпортерами як прямих іноземних інвестицій, так і позикового капіталу. На групу держав "третього світу" припадало у 1980—1985 pp. 25 % сукупних вкладень прямих іноземних інвестицій у світі, у 1986— 1990 pp. — 17 %. Водночас частка країн, що розвиваються, у світовому експорті капіталу в підприємницькій формі становила у 1980— 1985 pp. — 2 %, у 1986—1990 pp. — 3 %.
Для збільшення обсягів залучених інвестицій у державах, що розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потрібна інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливим пільговим режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля багатьох з країн, що розвиваються, дають відчутний результат. Так, якщо у 1990 р. обсяг приватних інвестицій в їхню економіку становив ЗО млрд дол. США у рік, а обсяг фінансування Всесвітнім банком та іншими міжнародними фінансовими організаціями — 60 млрд дол., то в 1997 р. ситуація кардинально змінилася. Загальна сума приватних інвестицій в країни, що розвиваються, сягнула 300 млрд дол. США, тоді як обсяг фінансових надходжень міжнародних фінансових організацій зменшився до 45 млрд дол. Самі ж країни, що розвиваються, у 1993 р. вивезли за кордон капіталу на суму 14 млрд дол. США.
За оцінками американської консалтингової фірми "Ернст та Янг", у найближчі роки найпривабливішими з країн, що розвиваються, для капіталовкладень будуть Китай, Індія, Мексика, Бразилія.
Конкретніший аналіз дає змогу виділити десять найбільших реципієнтів прямих іноземних інвестицій у світі, що розвивається. Це Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Таїланд. На ці 10 країн і територій у 1980—1990 pp. припадало 13 % усіх вкладень прямих іноземних інвестицій у світі й 68 % усіх прямих іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Серед зазначених країн лідерами із залучення прямих закордонних капіталовкладень були Сінгапур, Мексика, Бразилія і Китай з часткою у сукупних світових вкладеннях прямих іноземних інвестицій відповідно у 2,3 %, 1,9, 1,8, 1,7 %. Найменше прямих закордонних інвестицій надходило у найменш розвинені країни Азії, Африки та Латинської Америки. їхня частка у сукупних світових вкладеннях прямих інвестицій знизилася з 0,5 % у 1970— 1979 pp. до 0,1 % у 1986—1990 pp.
Прямі іноземні інвестиції відіграють відчутну роль у внутрішньому капіталоутворенні лише у тих з країн, що розвиваються, які мають достатньо високі доходи на душу населення. Так, частка іноземних інвестицій у валовому внутрішньому капіталоутворенні держав-нафтовиробників Західної Азії, а також Гонконгу й Сінгапуру становила у другій половині 80-х років майже 20 %. Одночасно аналогічний показник у країнах з низьким рівнем доходу на душу населення у середньому за той самий період був 1,5. Наприклад, у Гані й Уганді він дорівнював 0,9, у Судані — 0,2 %.
Характеризуючи стан і перспективи іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, у найближчі кілька років, експерти Міжнародного валютного фонду прогнозують зменшення приватних капіталовкладень у держави Азії, Латинської Америки та Східної Європи. На думку авторів прогнозу, інвестори прагнутимуть вкладати гроші у менш ризикові проекти через побоювання загальмування економічного зростання та спаду на фондовому ринку США, що своєю чергою має відобразитися на економіці менш розвинених країн.
Експортерами прямих іноземних інвестицій виступає дуже невелика група держав, що розвиваються, розташованих переважно у Східній, Південно-Східній Азії та Латинській Америці. Найбільшими експортерами прямих інвестицій є Південна Корея, Тайвань і Китай. У Південній Кореї та Тайвані вивезення капіталу в підприємницькій формі у 1990 р. перевищувало його ввезення, що характерно, як правило, для промислово розвинених країн.
Вивезення капіталу із країн Латинської Америки перевищувало у 1990 р. 1,1 млрд дол. США. Найбільшими експортерами капіталу в цьому регіоні є Бразилія та Венесуела.
Хронічний брак внутрішніх ресурсів, від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу і бюджетний дефіцит — типові риси економік більшості країн, що розвиваються, — обумовили довготермінову потребу зовнішніх запозичень. Зовнішня заборгованість цієї групи держав у 1985 р. становила 966,5 млрд дол. США, у 1980 p. — 1288,4 млрд дол., у 1992 р., — 1419,4 млрд дол., у 1995 р. — майже 1706 млрд дол., у 1998 р. — 1839 млрд дол.
Найбільший борг на кінець 1994 р. мала Мексика — 125 млрд дол. США та Китай — 111 млрд дол. Швидкими темпами зростає зовнішній борг азіатських країн — Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Індії, Філіппін. Азіатський континент акумулював до половини приросту світової зовнішньої заборгованості. Дещо сповільнився приріст зовнішнього боргу латиноамериканських держав, однак вони значно випереджають усі інші країни за розміром зовнішнього боргу на душу населення (1000 дол. порівняно з 250 дол. в Азії).
Борг країн, що розвиваються, нагромаджується переважно за рахунок приватних капіталовкладень. Серед країн-кредиторів перше місце посідає Японія, чиї кредити країнам, що розвиваються, переважно азіатським, у 1994 р. досягли суми у 236 млрд дол. США. На другому місці США — 147 млрд дол. (0,15 % ВНП країни), половина з яких припадає на латиноамериканські країни. Третьою іде Німеччина, що надала позик на суму в 106 млрд дол.
Оскільки повернути борги від багатьох країн, що розвиваються, дуже проблематично, то одним із засобів боротьби з заборгованістю є її списання. За деякими оцінками, у період до 2000 р. питома вага списання заборгованості може досягнути 75—100 % для африканських та інших найбідніших країн (всього майже 25 держав), чий борг у 80-ті роки зростав найшвидше, залежно від темпів економічного зростання, що визначатимуть, яку частку свого зовнішнього боргу ця група країн зможе реально обслужити.
У 1998 р. Норвегія оголосила про списання нею боргів країн "третього світу" на суму 1,1 млрд дол. США.
Ще одна складова взаємин промислово розвинених держав і країн, що розвиваються, у системі світової економіки — це міжнародна фінансова допомога слаборозвиненим країнам "третього світу".
За даними аналітиків МВФ, у 1994 р. у світі на офіційну допомогу по урядових каналах було виділено 56 млрд дол. США. Порівняно з 1990 p., коли сприяння з боку ПРК країнам, що розвиваються, досягло свого максимуму, ця цифра зменшилася на 12 млрд дол. Допомога з боку країн Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) становить всього 0,3 % їхнього сукупного валового національного продукту (мета, поставлена ООН, — 0,7 %).
Характерно, що більше ніж половина усієї міжнародної допомоги країнам Африки повертається на Захід у вигляді відсотків за борги. Так, борги держав Африки на південь від Сахари становили у середині 90-х років 211 млрд дол. США, тцо удвічі перевищує спільні доходи
цих країн від експорту. З 1984 р. африканські країни вже сплатили кредиторам майже 150 млрд дол. Загальний борг африканського континенту в цілому дорівнює 313 млрд дол. США, що еквівалентно 234 % річного експортного доходу зазначених країн.
Певний оптимізм щодо перспектив економічного розвитку африканських країн вселяє той факт, що у 1998 р. темпи зростання сукупного ВВП держав континенту становили 4,6 %, що було найвищим показником у світі. Це зумовлено, крім усього іншого, тим, що країни Африки беруть дуже незначну участь у діяльності світових фінансових бірж (7—8 % всього обсягу угод), що дало їм змогу не відчути негативного впливу фінансової азіатської кризи. Проте, враховуючи високу народжуваність в африканському регіоні (3,2 % щороку) та щорічне скорочення доходу на душу населення (на 0,5 %), експерти Світового банку стверджують, що для досягнення найскромнішого підвищення рівня життя економіка слаборозвинених країн має зростати на 4—5 % щорічно. Складність цього завдання пов'язана сьогодні з тим, що глобалізація посилює конкуренцію у світовому господарстві і знаходити свої "ніші" тим країнам, що розвиваються, які запізнюються, стає все важче. Тому особливу актуальність у сучасних умовах набуває процес активізації участі слаборозвинених країн у світових економічних процесах, перш за все у міжнародній торгівлі за такими напрямками: диверсифікація структури торгівлі через підвищення частки експорту продукції обробної промисловості, інтенсифікація заходів, спрямованих на перебудову міжнародних економічних відносин, зокрема, подолання політики неопротекціонізму з боку розвинених країн, поглиблення зв'язків між самими країнами, перш за все на регіональній основі, підвищення ефективності міждержавних програм допомоги слаборозвиненим країнам. При цьому однак важливо зазначити, що позитивні зміни соціально-економічного становища країн, що розвиваються, значною мірою залежить від діяльності урядів цих країн, спрямованих на проведення програм індустріалізації, від їхньої здатності мобілізувати внутрішні ресурси, підвищити норму нагромадження та залучити іноземні інвестиції з метою модернізації господарства.
