Семенов К.А. Международные экономические отношения (1998)
4.1. Типологія країн світу
Світова економіка складається з багатьох національних економік. Якщо її розглядати як складну систему, то в ній доцільно виділити підсистеми. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн). Як правило, виділяють три великі групи країн: розвинуті, що розвиваються, з перехідною економікою. Для включення країни в ту чи іншу групу застосовуються різні критерії. Це, насамперед, характер економіки (ринкова чи перехідна) та рівень її соціально-економічного розвитку (визначається в першу чергу виробництвом ВВП/ВНП на душу населення, галузевою структурою ВВП, рівнем і якістю життя). Розглянемо дві перші групи країн.
У групу розвинутих країн (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою та високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення складає не менше 12 тис. дол. Міжнародний валютний фонд включає в число розвинутих країн і територій (тобто тих частин деяких країн, які мають особливий статус наприклад, Гонконг або Гренландія) всі країни Західної Європи, США і Канаду, Японію, Австралію та Нову Зеландію, а з 1997 р. - також Південну Корею, Сінгапур, Гонконг і Тайвань, Ізраїль. ООН додає до них Південно-Африканську Республіку. Організація економічного співробітництва і розвитку відносить до їх числа також Туреччину та Мексику, що є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що розвиваються, але вони ввійшли до неї за територіальною ознакою (Туреччині належить частина Європи, а Мексика входить у Північноамериканську угоду про вільну торгівлю - НАФТА). Таким чином, у число розвинутих країн включають близько 40 країн і територій. Після офіційного приєднання до Європейського Союзу Польщі, Угорщини, Чехії, Словенії, Кіпру, Естонії, Литви, Латвії, Словакії, Мальти вони також включені в число розвинутих країн.
У групу країн, що розвиваються, (менш розвинутих, слаборозвинутих) входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. З 182 країн - членів Міжнародного Валютного Фонду до тих, що розвиваються, відносять 121. Незважаючи на значну кількість цих країн, а також на те, що для багатьох них характерні велика чисельність населення та величезна територія, на них приходиться близько 28 % світового ВВП.
Це цілий всесвіт, недарма групу країн, що розвиваються, нерідко називають третім світом, і він неоднорідний. Верхній ошелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки (наприклад, деякі країни Азії, особливо Пів-денно-Східної та країни Латинської Америки), великим ВВП на душу населення (зокрема більшість країн Перської затоки), високим індексом людського розвитку. З них виділяють підгрупу нових індустріальних країн. У неї включають країни, що в останні роки продемонстрували дуже високі темпи економічного зростання і на цій основі змогли сильно скоротити своє відставання від розвинутих країн. До нинішніх нових індустріальних країн можна віднести в Азії - Індонезію, Малайзію, Таїланд та ін., у Латинській Америці - Чилі й інші південно- та центральноамериканські країни.
В особливу підгрупу виділяють країни-експортери нафти. Ядро цієї групи складають 12 учасників Організації експортерів нафти (ОПЕК), хоча ряд країн-нафтоекспортерів із третього світу не входить у ОПЕК: Мексика, Бруней та ін.
Значна відсталість, відсутність багатих запасів корисних копалин, а часто - і виходу до моря, несприятлива внутрішньополітична та соціальна обстановка зумовлюють в останні десятиліття зростання кількості країн, які відносяться до підгрупи найменш розвинутих. Зараз їх 47, у тому числі 32 розташовані в Тропічній Африці, 10 - в Азії, 4 - в Океанії, 1-у Латинській Америці (Гаїті). Головна проблема цих країн полягає в тому, що в них відсутні відчутні економічні ресурси для подолання відсталості та бідності.
Що ж стосується зовнішніх факторів розвитку розвинутих країн і тих, що розвиваються, то вся сукупність різних національних економік (чи їх зовнішньоекономічних частин, якщо виходити з вузького визначення) скріплена рухом товарів, послуг і факторів виробництва (економічних ресурсів). На такій основі між цими країнами виникають міжнародні економічні відносини (зовнішньоекономічні, світогосподарські зв'язки), тобто господарські відносини між резидентами та нерезидентами (юридичними і фізичними особами різних країн). Їх можна класифікувати за формами.
Традиційно в окрему форму виділяють міжнародну (світову)
торгівлю товарами та послугами. Переміщення факторів виробництва лежить в основі таких форм міжнародних економічних відносин: міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна торгівля знаннями (міжнародна передача технологій). Що стосується інших факторів виробництва, то природні ресурси немобільні і беруть участь у світогосподарських зв'язках майже завжди опосередковано, через міжнародну торгівлю виготовленою на їх основі продукцією. В окрему форму необхідно виділити міжнародні валютно-розрахункові відносини, що хоча і є похідними від міжнародної торгівлі та руху факторів виробництва (особливо капіталу), набули значної самостійності у світовому господарстві.
Наведена типологія міжнародних економічних відносин не є єдиною. Існують також інші типології.
Одна з головних характеристик сучасних національних господарств розвинутих країн - їх "відкритість" у світове господарство, відкритість зовнішньому світу. Всі розвинуті країни ведуть інтенсивну зовнішньоекономічну діяльність (ЗЕД), активно використовуючи переваги міжнародного поділу праці.
Переважаюча частина зовнішньоекономічної діяльності розвинутих країн припадає на економічний обмін один з одним, який здійснюється у різних формах. Це зумовлено цілою низкою причин, серед яких необхідно відзначити: зменшення частки сировини та підвищення ролі готових виробів у світовій торгівлі після Другої світової війни; перенесення центра ваги в міжнародному поділі праці з міжгалузевого на внутрішньогалузевий; найбільша ємність ринків (вимірювана в платоспроможному попиті) розвинутих країн порівняно з іншими; близькість політичних систем розвинутих країн, що спонукує їх правлячі кола сприяти засобами державної зовнішньоекономічної політики розвитку економічних відносин між ними.
Усі розвинуті країни активно беруть участь у світовій торгівлі. Їх експортна квота (відношення обсягу експорту до ВВП) після Другої світової війни досягла вражаючих показників: у великих країн (Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія) вона тяжіє до 25 %, у малих розвинутих країн Західної Європи - близько 40-50 %, у США - формально близько 10 %. Експортна квота не відображає ступінь залучення США у світову торгівлю, тому що США володіють за рубежем найбільшою "другою економікою" у вигляді філій американських ТНК, що займають чільні позиції в транснаціональному бізнесі.
За останні два десятиліття частка розвинутих країн у світовій торгівлі товарами коливається в межах 70—76% (75% - 1997 р.) країн, що розвиваються, - 20-24 % і соціалістичних (нині країн з перехідного економікою) - 6-8 %. Найбільшими у світі експортерами й імпортерами в останні три десятиліття незмінно виступають США, Німеччина й Японія. Основна частка світового товарообміну (60%) приходиться на торгівлю між найбільш розвинутими країнами.
Ще помітніша роль розвинутих країн у світовій торгівлі послугами, вартісний обсяг яких в останні роки складає близько 25 % світового експорту, причому даний показник виявляє тенденцію до зростання. На розвинуті країни в даний час приходиться близько 4/5 світового експорту послуг. Трійка провідних експортерів послуг у 1997 р. виглядала так: США, Великобританія, Франція, а імпортерів - США, Японія, Німеччина.
Серед різних видів послуг найбільшою мірою традиційно залучені в світогосподарський оборот транспортні та туристичні послуги, а в останні два десятиліття - у зростаючій мірі нові види послуг, пов'язані із сучасним етапом науково-технічної революції: інформаційні, консалтингові, інжинірингові. Таким чином, у середньостроковій перспективі можна чекати на деяке підвищення і, принаймні, збереження частки розвинутих країн у світовому експорті послуг.
Розвинуті країни домінують і в області міграції (експорту й імпорту) капіталу. При цьому першорядну роль відіграє їх пріоритетне становище серед прямих інвестицій, що безпосередньо сприяють зростанню й удосконаленню виробництва, просуванню науково-технічного прогресу.
Розвинуті країни є не тільки головними експортерами капіталу у формі прямих інвестицій у світі, але й їх імпортерами (табл. 4.1).
Головними суб'єктами експорту й імпорту капіталу виступають ТНК, місцем походження й основного утворення яких є, насамперед, розвинуті країни. На основі експансії ТНК у формі прямих інвестицій розвинуті країни створили за кордоном потужні "другі економіки". їх щорічний оборот досяг 7 трлн дол, що перевищує вартісний обсяг світового експорту товарів. Закордонне виробництво сягає 1 /4 ВНП розвинутих країн.
Серед експортерів капіталу у формі прямих інвестицій лідерами виступають США та Великобританія - відповідно 114,5 і 58 млрд дол лише за 1997 р. (увесь світ - 424 млрд дол), серед імпортерів - також ці дві країни - 91 і 37 млрд дол [21].
Здійснення приблизно 1/2 прямих інвестицій за кордоном супроводжується злиттям і поглинанням фірм. Це ще більше зміцнює домінуючі позиції ТНК і відповідно розвинутих країн і міжнародної міграції капіталів у формі прямих інвестицій.
В області міжнародної міграції робочої сили розвинуті країни виступають як приймаюча сторона для більшої частини іноземних робітників. Ті робітники, що легально прибувають у розвинуті країни, складають 5-10 % працездатного населення розвинутих країн Північної Америки та Західної Європи; в Японії цей показник є набагато нижчий.
Іноземні робітники виконують у розвинутих країнах, як правило, малокваліфіковану роботу з порівняно низькою оплатою, практично не конкуруючи на ринках праці з місцевою робочою силою. В той же час зростаючу роль у міжнародній міграції робочої сили відіграє приплив у розвинуті країни з інших країн учених і висококваліфікованих спеціалістів, для яких передбачаються пільгові умови в'їзду в ці країни.
Так, у щорічній імміграційній квоті США для таких осіб гарантується виділення не менше 20 %. Особливо "полюють" фірми і відповідні державні служби США за фахівцями в області математики, ядерної фізики, інформатики, генної інженерії, біотехнології, програмного забезпечення ЕОМ.
З розглянутих вище процесів закономірно випливає і домінуюча роль розвинутих країн у сфері міжнародних валютно-розрахункових відносин. Усі розвинуті країни володіють першосними твердими валютами, для яких характерна їх повна конвертованість.
Так само для цих країн характерна ліберальна валютна політика: будь-які валютні обмеження, до яких знову і знову змушені вдаватися країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою в розвинутих країнах у даний час застосовуються вкрай рідко або не використовуються взагалі. Вплив на курс національної валюти здійснюється насамперед засобами грошово-кредитної політики (особливо дисконтної) та валютними інтервенціями центральних банків які пропонують додатково чи скуповують свої валюти.
Участь у світовій торгівлі - одна з необхідних умов одержання фінансових і технологічних ресурсів для забезпечення економічного зростання. Зовнішня торгівля країн, що розвиваються, характеризується високими темпами зростання й істотними змінами в товарній структурі, які відбивають зрушення в економіці. Якісно новою рисою їх експорту стала зростаюча частка готової промислової продукції. Певні зрушення намітилися й у географічній спрямованості зовнішньої торгівлі. З кінця 80-х р. країни, що розвиваються, за темпами зростання зовнішньої торгівлі обганяють розвинуті держави (табл. 4.2) [11].
Що стосується іноземного капіталу, то брак внутрішніх фінансових ресурсів, необхідність використання сучасних знань у ході розвитку зумовили потребу країн, що розвиваються, в залученні іноземного капіталу, що, за оцінкою Всесвітнього банку, може становити в 1996-2005 pp. 1,5-2 трлн дол. Іноземні інвестиції стали важливим компонентом стратегії розвитку як у вигляді державної допомоги, так і приватного іноземного капіталу.
Цей тип інвестицій дає можливість не тільки залучити фінансові ресурси, яких бракує національним економікам, а й долучити їх до сучасної техніки, організації виробництва, досвіду створення ринкових інститутів. Зростаючу роль у цьому процесі відіграють ТНК. Однак у загальній сумі нагромадження у світі іноземних інвестицій на країни, що розвиваються, приходиться лише близько 20 %. Правда, після того, як вони почали проводити ліберальні реформи, приплив приватного іноземного капіталу збільшився - з 18 млрд дол на рік в період 1986-1991 pp. до понад 67 млрд дол у 1997 p.
Цей потік прямих інвестицій розподіляється серед країн, що розвиваються, нерівномірно, концентруючись в основному в 10 країнах Латинської Америки, Південної і Південно-Східної Азії (на них припадає до 80 % закордонних коштів). Надходження іноземних інвестицій прямо залежить від політичної й економічної стабільності, рівня інфраструктури, ємності внутрішнього ринку, наявності дисциплінованої робочої сили.
У групу розвинутих країн (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою та високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення складає не менше 12 тис. дол. Міжнародний валютний фонд включає в число розвинутих країн і територій (тобто тих частин деяких країн, які мають особливий статус наприклад, Гонконг або Гренландія) всі країни Західної Європи, США і Канаду, Японію, Австралію та Нову Зеландію, а з 1997 р. - також Південну Корею, Сінгапур, Гонконг і Тайвань, Ізраїль. ООН додає до них Південно-Африканську Республіку. Організація економічного співробітництва і розвитку відносить до їх числа також Туреччину та Мексику, що є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що розвиваються, але вони ввійшли до неї за територіальною ознакою (Туреччині належить частина Європи, а Мексика входить у Північноамериканську угоду про вільну торгівлю - НАФТА). Таким чином, у число розвинутих країн включають близько 40 країн і територій. Після офіційного приєднання до Європейського Союзу Польщі, Угорщини, Чехії, Словенії, Кіпру, Естонії, Литви, Латвії, Словакії, Мальти вони також включені в число розвинутих країн.
У групу країн, що розвиваються, (менш розвинутих, слаборозвинутих) входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. З 182 країн - членів Міжнародного Валютного Фонду до тих, що розвиваються, відносять 121. Незважаючи на значну кількість цих країн, а також на те, що для багатьох них характерні велика чисельність населення та величезна територія, на них приходиться близько 28 % світового ВВП.
Це цілий всесвіт, недарма групу країн, що розвиваються, нерідко називають третім світом, і він неоднорідний. Верхній ошелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки (наприклад, деякі країни Азії, особливо Пів-денно-Східної та країни Латинської Америки), великим ВВП на душу населення (зокрема більшість країн Перської затоки), високим індексом людського розвитку. З них виділяють підгрупу нових індустріальних країн. У неї включають країни, що в останні роки продемонстрували дуже високі темпи економічного зростання і на цій основі змогли сильно скоротити своє відставання від розвинутих країн. До нинішніх нових індустріальних країн можна віднести в Азії - Індонезію, Малайзію, Таїланд та ін., у Латинській Америці - Чилі й інші південно- та центральноамериканські країни.
В особливу підгрупу виділяють країни-експортери нафти. Ядро цієї групи складають 12 учасників Організації експортерів нафти (ОПЕК), хоча ряд країн-нафтоекспортерів із третього світу не входить у ОПЕК: Мексика, Бруней та ін.
Значна відсталість, відсутність багатих запасів корисних копалин, а часто - і виходу до моря, несприятлива внутрішньополітична та соціальна обстановка зумовлюють в останні десятиліття зростання кількості країн, які відносяться до підгрупи найменш розвинутих. Зараз їх 47, у тому числі 32 розташовані в Тропічній Африці, 10 - в Азії, 4 - в Океанії, 1-у Латинській Америці (Гаїті). Головна проблема цих країн полягає в тому, що в них відсутні відчутні економічні ресурси для подолання відсталості та бідності.
Що ж стосується зовнішніх факторів розвитку розвинутих країн і тих, що розвиваються, то вся сукупність різних національних економік (чи їх зовнішньоекономічних частин, якщо виходити з вузького визначення) скріплена рухом товарів, послуг і факторів виробництва (економічних ресурсів). На такій основі між цими країнами виникають міжнародні економічні відносини (зовнішньоекономічні, світогосподарські зв'язки), тобто господарські відносини між резидентами та нерезидентами (юридичними і фізичними особами різних країн). Їх можна класифікувати за формами.
Традиційно в окрему форму виділяють міжнародну (світову)
торгівлю товарами та послугами. Переміщення факторів виробництва лежить в основі таких форм міжнародних економічних відносин: міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна торгівля знаннями (міжнародна передача технологій). Що стосується інших факторів виробництва, то природні ресурси немобільні і беруть участь у світогосподарських зв'язках майже завжди опосередковано, через міжнародну торгівлю виготовленою на їх основі продукцією. В окрему форму необхідно виділити міжнародні валютно-розрахункові відносини, що хоча і є похідними від міжнародної торгівлі та руху факторів виробництва (особливо капіталу), набули значної самостійності у світовому господарстві.
Одна з головних характеристик сучасних національних господарств розвинутих країн - їх "відкритість" у світове господарство, відкритість зовнішньому світу. Всі розвинуті країни ведуть інтенсивну зовнішньоекономічну діяльність (ЗЕД), активно використовуючи переваги міжнародного поділу праці.
Переважаюча частина зовнішньоекономічної діяльності розвинутих країн припадає на економічний обмін один з одним, який здійснюється у різних формах. Це зумовлено цілою низкою причин, серед яких необхідно відзначити: зменшення частки сировини та підвищення ролі готових виробів у світовій торгівлі після Другої світової війни; перенесення центра ваги в міжнародному поділі праці з міжгалузевого на внутрішньогалузевий; найбільша ємність ринків (вимірювана в платоспроможному попиті) розвинутих країн порівняно з іншими; близькість політичних систем розвинутих країн, що спонукує їх правлячі кола сприяти засобами державної зовнішньоекономічної політики розвитку економічних відносин між ними.
Усі розвинуті країни активно беруть участь у світовій торгівлі. Їх експортна квота (відношення обсягу експорту до ВВП) після Другої світової війни досягла вражаючих показників: у великих країн (Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія) вона тяжіє до 25 %, у малих розвинутих країн Західної Європи - близько 40-50 %, у США - формально близько 10 %. Експортна квота не відображає ступінь залучення США у світову торгівлю, тому що США володіють за рубежем найбільшою "другою економікою" у вигляді філій американських ТНК, що займають чільні позиції в транснаціональному бізнесі.
За останні два десятиліття частка розвинутих країн у світовій торгівлі товарами коливається в межах 70—76% (75% - 1997 р.) країн, що розвиваються, - 20-24 % і соціалістичних (нині країн з перехідного економікою) - 6-8 %. Найбільшими у світі експортерами й імпортерами в останні три десятиліття незмінно виступають США, Німеччина й Японія. Основна частка світового товарообміну (60%) приходиться на торгівлю між найбільш розвинутими країнами.
Ще помітніша роль розвинутих країн у світовій торгівлі послугами, вартісний обсяг яких в останні роки складає близько 25 % світового експорту, причому даний показник виявляє тенденцію до зростання. На розвинуті країни в даний час приходиться близько 4/5 світового експорту послуг. Трійка провідних експортерів послуг у 1997 р. виглядала так: США, Великобританія, Франція, а імпортерів - США, Японія, Німеччина.
Серед різних видів послуг найбільшою мірою традиційно залучені в світогосподарський оборот транспортні та туристичні послуги, а в останні два десятиліття - у зростаючій мірі нові види послуг, пов'язані із сучасним етапом науково-технічної революції: інформаційні, консалтингові, інжинірингові. Таким чином, у середньостроковій перспективі можна чекати на деяке підвищення і, принаймні, збереження частки розвинутих країн у світовому експорті послуг.
Розвинуті країни домінують і в області міграції (експорту й імпорту) капіталу. При цьому першорядну роль відіграє їх пріоритетне становище серед прямих інвестицій, що безпосередньо сприяють зростанню й удосконаленню виробництва, просуванню науково-технічного прогресу.
Розвинуті країни є не тільки головними експортерами капіталу у формі прямих інвестицій у світі, але й їх імпортерами (табл. 4.1).
Головними суб'єктами експорту й імпорту капіталу виступають ТНК, місцем походження й основного утворення яких є, насамперед, розвинуті країни. На основі експансії ТНК у формі прямих інвестицій розвинуті країни створили за кордоном потужні "другі економіки". їх щорічний оборот досяг 7 трлн дол, що перевищує вартісний обсяг світового експорту товарів. Закордонне виробництво сягає 1 /4 ВНП розвинутих країн.
Серед експортерів капіталу у формі прямих інвестицій лідерами виступають США та Великобританія - відповідно 114,5 і 58 млрд дол лише за 1997 р. (увесь світ - 424 млрд дол), серед імпортерів - також ці дві країни - 91 і 37 млрд дол [21].
Здійснення приблизно 1/2 прямих інвестицій за кордоном супроводжується злиттям і поглинанням фірм. Це ще більше зміцнює домінуючі позиції ТНК і відповідно розвинутих країн і міжнародної міграції капіталів у формі прямих інвестицій.
В області міжнародної міграції робочої сили розвинуті країни виступають як приймаюча сторона для більшої частини іноземних робітників. Ті робітники, що легально прибувають у розвинуті країни, складають 5-10 % працездатного населення розвинутих країн Північної Америки та Західної Європи; в Японії цей показник є набагато нижчий.
Іноземні робітники виконують у розвинутих країнах, як правило, малокваліфіковану роботу з порівняно низькою оплатою, практично не конкуруючи на ринках праці з місцевою робочою силою. В той же час зростаючу роль у міжнародній міграції робочої сили відіграє приплив у розвинуті країни з інших країн учених і висококваліфікованих спеціалістів, для яких передбачаються пільгові умови в'їзду в ці країни.
З розглянутих вище процесів закономірно випливає і домінуюча роль розвинутих країн у сфері міжнародних валютно-розрахункових відносин. Усі розвинуті країни володіють першосними твердими валютами, для яких характерна їх повна конвертованість.
Так само для цих країн характерна ліберальна валютна політика: будь-які валютні обмеження, до яких знову і знову змушені вдаватися країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою в розвинутих країнах у даний час застосовуються вкрай рідко або не використовуються взагалі. Вплив на курс національної валюти здійснюється насамперед засобами грошово-кредитної політики (особливо дисконтної) та валютними інтервенціями центральних банків які пропонують додатково чи скуповують свої валюти.
Участь у світовій торгівлі - одна з необхідних умов одержання фінансових і технологічних ресурсів для забезпечення економічного зростання. Зовнішня торгівля країн, що розвиваються, характеризується високими темпами зростання й істотними змінами в товарній структурі, які відбивають зрушення в економіці. Якісно новою рисою їх експорту стала зростаюча частка готової промислової продукції. Певні зрушення намітилися й у географічній спрямованості зовнішньої торгівлі. З кінця 80-х р. країни, що розвиваються, за темпами зростання зовнішньої торгівлі обганяють розвинуті держави (табл. 4.2) [11].
Що стосується іноземного капіталу, то брак внутрішніх фінансових ресурсів, необхідність використання сучасних знань у ході розвитку зумовили потребу країн, що розвиваються, в залученні іноземного капіталу, що, за оцінкою Всесвітнього банку, може становити в 1996-2005 pp. 1,5-2 трлн дол. Іноземні інвестиції стали важливим компонентом стратегії розвитку як у вигляді державної допомоги, так і приватного іноземного капіталу.
Цей тип інвестицій дає можливість не тільки залучити фінансові ресурси, яких бракує національним економікам, а й долучити їх до сучасної техніки, організації виробництва, досвіду створення ринкових інститутів. Зростаючу роль у цьому процесі відіграють ТНК. Однак у загальній сумі нагромадження у світі іноземних інвестицій на країни, що розвиваються, приходиться лише близько 20 %. Правда, після того, як вони почали проводити ліберальні реформи, приплив приватного іноземного капіталу збільшився - з 18 млрд дол на рік в період 1986-1991 pp. до понад 67 млрд дол у 1997 p.
Цей потік прямих інвестицій розподіляється серед країн, що розвиваються, нерівномірно, концентруючись в основному в 10 країнах Латинської Америки, Південної і Південно-Східної Азії (на них припадає до 80 % закордонних коштів). Надходження іноземних інвестицій прямо залежить від політичної й економічної стабільності, рівня інфраструктури, ємності внутрішнього ринку, наявності дисциплінованої робочої сили.
