Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)

4. Економічний розвиток у світовому контексті

Сутність економічного розвитку

У загальновживаному значенні під розвитком розуміють процес удосконалення тих чи інших елементів суспільних відносин, матеріально-речових складових суспільства або соціально-економічних і матеріальних систем у цілому, перехід до принципово нових якісних характеристик.

У цьому сенсі розвиток слід розуміти як багатовимірний процес глибокої модернізації та переорієнтування всієї економічної, а також соціальної системи. Він передбачає поряд зі зростанням доходів і виробництва здійснення радикальних змін в інституційній, соціальній і адміністративній структурах. Розвиток — це здатність економіки, що тривалий час перебувала у стані відносної статичної рівноваги, створювати імпульси й підтримувати сталі річні темпи приросту ВНП на рівні від 5—7 %, а це потребує певної модифікації соціально-економічної системи.

Розвиток є визначальною фазою у процесі невпинних економічних змін, господарської еволюції людського суспільства.

Поняття "економічний розвиток " можна розкрити, з одного боку, з допомогою висвітлення різних аспектів власне даного процесу, з іншого - на основі порівняння економічного розвитку з такими близькими категоріями, як прогрес, еволюція, модернізація, зростання тощо. У літературі існує велика кількість тлумачень економічного розвитку, зважаючи на широку вживаність даного терміна (табл. 4.1).



Найбільш загальне (філософське) поняття розвитку пов'язується з якісними змінами об'єктів, появою нових суспільних форм, інновацій, а також із трансформацією внутрішніх і зовнішніх зв'язків між цими об'єктами. Ідея розвитку знайшла відображення в органістичній концепції Г. Спенсера, який характеризував розвиток як зростання різнорідності, різноманітності системи; в системній теорії Е. Дюркгейма; в системно-процесуальній конструкції П. Сорокіна; у низці альтернативних моделей, у тому числі в моделі взаємодіючих соціокультурних полів П. Бурдьє; у цивілізаційній теорії А. Тойнбі та О. Шпенглера; у стадіальній системі К. Маркса. Розвиток у вищеназваних концепціях і моделях асоціюється з циклічністю чи спрямованістю (лінійною або нелінійною) процесуальних змін; з їхньою одно- чи багатовекторністю («факторністю» в теорії факторів), однозначною (природно-історичною) детермінованістю розвитку або наявністю альтернатив, з еволюційним чи стрибкоподібним (революційним) характером політико-економічних та соціокультурних змін, з мірою їхньої «штучності» або «природності».

Таблиця 4.1 Підходи до визначення поняття економічного розвитку

ПредставникиВизначення поняття
Л. Безчасний, Г. Мюрдаль, А. Кругер, Л. Бальцерович, X. ТомасЗростання добробуту, доходів на душу населення; поліпшення якості життя; підвищення ступеня задоволеності головних потреб усіх членів суспільства
Б. Габовіч,Г. Кларке, Д. Лук'яненкоНайбільш загальні закономірності економічного розвитку — його циклічний характер, зв'язок із прогресом і зростанням, еволюцією та експансією
P.Нурєєв, С. Енке, Г. АрндтКомплексний, багатовимірний характер перетворень, що охоплює глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній, політичній, інституційній сферах, у галузі інфраструктури, технологій, освіти, а також у царині головних факторів виробництва: капіталу, природних ресурсів, праці
Б. Шаванс, А. Назаретян, В. БранськийЗакономірне й багаторазове повторення (чергування) порядку та хаосу в річищі соціальної синергетики; процес історичної зумовленості розвитку на основі революційних та еволюційних змін
У В. Соловйова знаходимо оригінальне трактування закону розвитку універсуму, яке передбачає проходження кількох глобальних фаз: єдності (синкретичності) —> відособлення (свободи) —> норми -> ідеального стану.

А. Сміт розглядав чотири стадії економічного розвитку (прогресу) людства: полювання, збиральництво, сільське господарство, комерційне суспільство.

Сучасне трактування історичних стадій економічного розвитку виглядає таким чином.

Стадія 1: суспільства з добувними технологіями, тобто з переважним розвитком засобів і способів вилучення, переміщення та неглибокої переробки різноманітних продуктів природи (збиральництво, мисливство, рибальство, видобуток мінеральної сировини, природного палива, дорогоцінних каменів тощо).

Стадія 2: суспільства з аграрно-ремісничими технологіями, основу яких складали землеробство з використанням біологічної енергії людей і тварин, а також ручне виробництво з глибокою переробкою (кераміка, металургія, ткацтво).

Стадія 3: суспільства з індустріальними технологіями на базі розвитку великого машинного виробництва, які використовують переважно небіологічну енергію у процесі взаємодії людей з природним і соціальним середовищем.

Стадія 4: суспільства з сервісними технологіями. Вони відображають сучасний етап економічного і науково-технологічного розвитку, який характеризується дематеріалізацією виробництва, переважанням послуг у структурі суспільного багатства.

Таким чином, під економічним розвитком слід розуміти якісні зміни в господарській системі суспільства, які забезпечують кількісне нарощування його ресурсового потенціалу та якісне вдосконалення базових елементів формотворчих структур.

Фактори економічного розвитку

Класична, або традиційна, економічна наука виділяє такі головні фактори виробництва: земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають підприємницький хист (менеджмент), технології тощо. Названі чинники вочевидь є визначальними, провідними. Вони порівняно легко піддаються квантитативному (кількісному) аналізу. Крім того, суттєво впливають на економічний розвиток політичні та економічні інституції, форми і типи власності та суспільних відносин, релігійні й культурно-ментальні особливості різних націй і народів. Неабияке значення мають рівень суспільного поділу й кооперації праці та виробництва, а також відповідні економічні форми, в яких реалізуються виробничо-господарські процеси. Для аналізу економічних явищ у короткостроковому періоді визначальне значення має перша група чинників.

Динаміка економічного розвитку в усій її багатоманітності передбачає врахування факторів, які сприяють чи перешкоджають прогресові. Допоміжні фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови, певне середовище для реалізації основних чинників економічного розвитку. Вплив сукупності чинників економічного розвитку на зростання ВВП країни можна виразити формулою:

Y=f(P,R,T,X),дe

Y - ВНП;

f — функція;

Р — кількість населення;

R — капітальні ресурси;

Т — техніка, технологія;

X— суспільні інституції.

У класичній економічній теорії одним із найголовніших факторів господарського розвитку є земля з усіма її особливостями (родючість, кліматичні умови, рельєф місцевості, географічне розташування тощо). Незважаючи на всі технічні, технологічні, інституційні та інші зміни, що відбулись у розвитку цивілізації, земля і досі залишається чи не найважливішим чинником економічної еволюції, про що свідчать досить гострі дискусії з приводу земельних реформ у транзитивних країнах, зокрема в Україні. Слід зазначити, що земля є, можливо, найконсервативнішим традиційним фактором економічного розвитку.

Найдинамічніші революційні зміни в економіці пов'язані з розвитком техніки й технології, які, зрештою, значною мірою визначають верхню межу досягнень у господарській галузі та багаторазово збільшують продуктивну силу людської праці. Сукупність суспільних інституцій різного рівня в поєднанні із засадничими цінностями забезпечують безперервність і стабільність господарської еволюції, а інституційні інновації стосовно організації ринку, емісії грошей тощо за своїм впливом на економічний, розвиток можуть зрівнятися з технічними й технологічними нововведеннями.

Початок 1990-х років ознаменувався пильною увагою до ще одного чинника економічного розвитку — навколишнього природного середовища, або довкілля. Доведено, що вплив довкілля на господарське зростання на всіх його фазах і стадіях є суперечливим. Незважаючи на це, вважається можливим доповнити формулу економічного розвитку ще одним чинником, який відображає місце довкілля в його структурі:

Y=f(P,R,T,X,N),

де N — довкілля.

Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює основоположні природні чинники, що є засадничими для розвитку, а також низку засобів і форм, створених людством у процесі історичного поступу. їхня оптимальна взаємодія дає можливість країнам і регіонам домагатися вражаючих результатів в економічному розвитку.

І навпаки, розладнаність механізмів, що поєднують природні й набуті фактори господарського розвитку, спричинює серйозні економічні ускладнення та кризові процеси, що періодично спалахують у тих чи інших секторах світової економіки.

Моделі економічного розвитку

Головні моделі та форми економічного розвитку викристалізовуються в результаті широких узагальнень суперечливих процесів світової господарської еволюції. Базові принципи, структура, механізми економічного розвитку формуються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних та емпіричних матеріалів, що характеризують динаміку економічного зростання тощо. У теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанційного змісту, які не підлягають тимчасовим кон'юнктурним коливанням і є відносно сталими впродовж тривалого часу.

Сучасна наука виділяє кілька основних моделей (теорій) економічного розвитку (рис. 4.1).

Слід зазначити, що представлені моделі й теорії стосувалися переважно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, — так званих молодих незалежних держав, або країн, що розвиваються. Розглянемо еволюцію поглядів на процес розвитку цих країн (табл. 4.2).



Таблиця 4.2 Зміна парадигм економічного розвитку

ПеріодЗміст економічного розвитку
1950—60-ті рокиСукупність послідовних стадій економічного зростання,через які має пройти будь-яка країна (марксизм та неокласична економічна наука)
1970-ті рокиСамопідтримувальному зростанню мають передувати структурні зміни. Теорія зовнішньої залежності (екзогенне зростання). Причина слаборозвиненості — в асиметричній взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, у наявності структурних та інституційних диспропорцій в економіці, у залежності країн, що розвиваються, від метрополій і міжнародних фінансових організацій
1980-ті рокиКонструктивна роль вільних ринків. Необхідність лібералізації економіки, її зовнішньої відкритості. Приватизація, інституційні трансформації
1990-ті рокиСталий розвиток — це забезпечення такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини «людина—природа» та зберегти навколишнє природне середовище для нинішнього та майбутніх поколінь. Концепція ендогенного зростання: переважаюча роль внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах
Початок 2000-х років«Нова» економіка, економіка знань
У 1950—60-х роках переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які має пройти будь-яка країна. Таке усвідомлення своєрідного економічного детермінізму, але з суттєвими відтінками в підходах і механізмах, було характерне як для послідовників неокласичної економічної науки, так і для представників марксизму. Вважалося, що країнам, які звільнилися, варто лише повторити шлях більш розвинутих на той час держав, оптимально поєднуючи головні фактори виробництва і насамперед ефективно використовуючи інвестиції, заощадження й допомогу з-за кордону. Перевага надавалася кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.

У 1970-х роках відбулося суттєве переосмислення концептуальних підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім економічна кризи виявили слабкість, а подекуди й неспроможність суто кількісних підходів і критеріїв для адекватної оцінки стану господарського зростання. У зв'язку з цим у західній економічній науці, а також у практиці окремих молодих незалежних держав значна увага почала приділятися структурним змінам, що мають передувати самопідримувальному зростанню. Інший напрям, який також набув популярності в цей період, був названий теорією зовнішньої залежності (екзогенного зростання, або екстернальних чинників). Він розвивався прибічниками марксизму й мав досить яскраве політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму вбачали феномен слаборозвиненості в асиметричній взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, у наявності структурних та інституційних диспропорцій в економіці, у залежності господарств країн, що розвиваються, від колишніх метрополій і міжнародних фінансових організацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне, але не самодостатнє, як у теоріях лінійних стадій розвитку, місце.

У 1980-х роках під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві перші позиції зайняла неокласична концепція, у якій основний акцент зміщується на конструктивну роль вільних ринків, необхідність лібералізації економіки, її зовнішньої відкритості, приватизації власності, інституційної перебудови тощо. Варто підкреслити, що дана концепція має універсальне значення і може бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки (синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм). Зокрема, ефективно використовували дані положення Р. Рейган і М. Тетчер (рейганоміка й тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, а також Аргентина, Бразилія, Мексика тощо. Варто наголосити, що починаючи з 80-х років моделі економічного розвитку дедалі більше набувають рис універсальності.

Ще одна новітня модель економічного розвитку, яка з'явилася у відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації, була сформульована в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона названа моделлю сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає в забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини "людина — природа (довкілля)" та зберегти навколишнє природне середовище для нинішнього й майбутніх поколінь. Як бачимо, ця концепція має справді всеосяжний, планетарний характер, хоча у стислому викладі є доволі загальною і лише формулює головні принципи, основоположні параметри та індикатори економічного розвитку із суттєвим акцентом на довкілля як основне середовище господарської та суспільної діяльності.

У цей самий період, тобто на початку 1990-х років, на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку та зростання виникає концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання. Серед її головних постулатів — пріоритет внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що виникають та відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах. Саме вони мають

відігравати роль головних пускових механізмів і важелів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії є необхідність посилення регулювальної ролі держави в господарських процесах.

Ще одна концепція початку XXI ст. виникла у зв'язку з поширенням інформаційно-комунікаційних технологій, настанням постекономічної, постматеріальної стадії цивілізаційного поступу. Різноманітні аспекти даної моделі аналізуються в річищі інноваційного розвитку, «нової» економіки, економіки знань.

Розглянемо ж докладніше деякі з названих концепцій та моделей економічного розвитку.

Теорія лінійних стадій започаткована американським економістом та істориком В. Ростоу. Згідно з нею будь-яка країна в процесі економічного піднесення та більш-менш органічного входження в загальноцивілізаційну систему господарських координат має пройти низку етапів:

• традиційне суспільство;

• визрівання передумов для стрибка;

• перехід до технологічної зрілості;

• ера масового споживання.

Ключовим елементом теорії Ростоу є нагромадження передумов для здійснення стрибка до самопідтримувального зростання за рахунок внутрішніх і зовнішніх заощаджень із метою досягнення критичної маси інвестицій і забезпечення на цій основі прискореного економічного зростання. Таким чином, для забезпечення зростання в країні має заощаджуватися та інвестуватися певна частина ВВП. Математично доведено (модель Гаррода—Домара), що чим більшими є норми заощаджень та інвестицій, тим вищі темпи економічного зростання.

Обмеженість теорії лінійних стадій полягає насамперед у надто вузькому, спрощеному підході до проблем економічного зростання й розвитку. Вона є характерним прикладом вульгарного економічного детермінізму саме тому, що абстрагується від цілого ряду компонентів суспільно-економічних відносин, які прямо чи опосередковано впливають на економічний розвиток. Ідеться про систему суспільних і ринкових інституцій; відносини власності; освітньо-кваліфікаційний рівень зайнятих у різних сферах виробництва; культурно-ментальне середовище, у якому відбувається економічне зростання; вплив міжнародного фінансово-економічного оточення.

Теорія структурних трансформацій. У широкому розумінні моделі структурних трансформацій є базовими для індустріальної цивілізації в цілому. Вони відбивають історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної (неолітичної) до індустріальної моделі економічного розвитку — процес, що розпочався кілька століть тому. Розвинуті країни завершили цю трансформацію ще наприкінці XIX — на початку XX ст.

Зміст структурних трансформацій найповніше викладено в моделі А. Льюїса. У ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, уся економіка розділяється на два головні сектори.

Традиційному сектору притаманні натуральне сільське господарство, прихований та очевидний надлишок робочої сили та примітивні знаряддя праці. Досить сказати, що нині у багатьох країнах Азії, Африки, Латинської Америки одним з основних знарядь праці в сільському господарстві залишаються мотика та лопата. Шляхом використання нової техніки й запровадження технологій стає можливим перерозподіл робочої сили з аграрного сектора в індустріальний, який характеризується вищою продуктивністю, а також вищим рівнем оплати праці.

Сучасний промисловий сектор поглинає робочу силу, що надходить із сільського господарства. За рахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне ядро, що потребує додаткових інвестицій для прискореного промислового розвитку та для залучення до цього сектора дедалі більше кваліфікованої робочої сили. Щодо самих інвестицій, то вони здійснюються головним чином за рахунок реінвестування в тому-таки індустріальному секторі за умови ефективного господарювання та економічного піднесення, з одного боку, та шляхом залучення зарубіжних інвестицій і міжнародної фінансової допомоги, з іншого.

Головними стимулами переливання трудових ресурсів із села до міста є вищий рівень заробітної плати (згідно з моделлю А. Льюїса — не менше, ніж на ЗО %) у промисловості порівняно із сільським господарством; значно кращі соціально-побутові умови життя.

Відповідно до цієї моделі процес структурної трансформації, самопідтримувальне зростання і зростання зайнятості в індустріальній сфері триватимуть доти, доки вся надлишкова робоча сила з аграрного сектора не знайде застосування в галузях промислового виробництва. Коли це відбудеться, встановиться певна міжгалузева рівновага, загалом завершиться структурна перебудова економіки, основна частка ВВП створюватиметься у промисловості, активізуються альтернативні джерела й чинники економічного зростання переважно якісного характеру, пов'язані з упровадженням науково-технологічних досягнень, сучасного менеджменту, маркетингу, комп'ютерно-інформаційних систем.

Як і інші подібні моделі, концепція Льюїса має низку обмежень, припущень та абстрагувань від реальних господарських процесів, що зменшує її прикладне значення:

• неврахування технічного прогресу, який часто сприяє не розширенню зайнятості в промисловості, а витисненню робочої сили;

• твердження про надлишок робочої сили в аграрному секторі економіки країн, що розвиваються, та про повну зайнятість у промисловості. Дане положення більш-менш відповідає реаліям країн третього світу 1950—60-х років. Нині таке становище зберігається лише в окремих країнах Азії та Латинської Америки. Більше того, спостерігаються прямо протилежні явища, коли в містах зростає безробіття, а в селах надлишок робочих рук мінімальний. Тобто, всупереч теорії Льюїса, надлишок праці більший у місті, ніж на селі;

• припущення про функціонування у промисловому секторі конкурентного ринку праці доти, доки не буде вичерпано надлишок робочої сили в сільському господарстві. Проте, як засвідчує практика, конкурентний характер ринку праці в сучасній промисловості значною мірою модифікований унаслідок дії таких чинників, як профспілкове законодавство, особлива політика оплати праці в державному секторі, специфіка перерозподілу доходів у ТНК тощо.

Отже, модель Льюїса найповніше відбивала процес економічного розвитку молодих незалежних держав на початкових етапах їхньої індустріалізації, а згодом вичерпала свій потенціал.

Гарвардський економіст X. Ченері значно розширив і доповнив теорію структурних трансформацій. У його моделі:

• суттєво розвинуто поняття «структура» через розгляд принаймні трьох її основних іпостасей: загальноекономічної, індустріальної та інституційної;

• збільшення інвестицій і заощаджень розглядається як необхідна, але далеко не достатня умова економічного зростання й розвитку;

• здійснено диференціацію джерел і обмежень господарського зростання на основі їх поділу на внутрішні та зовнішні.

Таким чином, сучасний, складніший етап структурних перетворень вбирає в себе систему засобів і механізмів, за допомогою яких:

f поступово створюється нова галузева й територіальна структура економіки;

• формується система динамічних ринків;

• відбувається серія інституційних змін у політичній, економічній і правовій сферах;

• трансформується структура зайнятості та соціально-професійного складу населення, споживчого попиту, зовнішньої торгівлі. Спочатку відбувається наближення економічного профілю слаборозвинених країн до найрозвинутіших країн третього світу, а надалі структурні трансформації дедалі більшою мірою спрямовуються на врахування загальносвітових тенденцій із метою органічного входження країн, що розвиваються, в систему міжнародного поділу й кооперації праці.

У моделі Ченері значна увага приділена поділові як джерел, так і обмежень економічного зростання на внутрішні та зовнішні. Обгрунтованість такого підходу є очевидною у зв'язку з поглибленням інтернаціоналізації, транснаціоналізації господарського життя, з розвитком глобалізації та інтенсифікації міжнародних інтеграційних процесів.

Внутрішні джерела та обмеження поділяються на економічні та інституційні. З-поміж економічних виділяються: природно-ресурсовий потенціал; кількість населення та його освітній рівень; розмір території; обсяг внутрішнього ринку; історичні традиції та звичаї тощо, які є або рушіями економічного розвитку (за сприяння всіх інших показників), або ж, навпаки, — обмежувальними чинниками. Інституційні джерела та обмеження стосуються системи політичних, правових і ринкових інституцій, що справляють відчутний вплив на формування та реалізацію економічної політики.

Аналогічно розглядаються зовнішні джерела та обмеження, серед яких головними є доступ до іноземних інвестицій, технологій та ринків.

Очевидно, що на основі наявних відмінностей між країнами в забезпеченості внутрішніми й зовнішніми факторами економічного розвитку відбувається суттєва диференціація в темпах економічного зростання серед країн, що розвиваються, а останнім часом і серед країн з перехідною економікою. Одні з них вийшли на траєкторію самопід-тримувального зростання (нові індустріальні країни, країни Центральної та Східної Європи, країни СНД), інші перебувають на стадії нагромадження передумов для такого зростання, треті (найменш розвинуті країни) без відчутних зовнішніх ін'єкцій практично навряд чи здатні створити передумови для реального економічного зростання та здійснення структурних трансформацій.

Теорія зовнішньої залежності відштовхується від поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин "центр — периферія", яка почала формуватися ще в XV ст. одночасно з зародженням світового ринку. Гостре соціально-політичне забарвлення ця теорія мала в 1970-х роках у марксистських політико-економічних доктринах, що наголошували на залежному становищі країн третього світу (з їхніми власними економічними, політичними та інституційними внутрішніми й зовнішніми обмеженнями) в системі світової економіки та міжнародних економічних відносин. Теорія зовнішньої залежності має три основні форми.

Неоколоніальна модель залежності розглядає як односторонню зростаючу залежність колишніх колоній від метрополій та інших розвинутих країн. Панівне становище держав із найвищим доходом, що випливає з високого рівня їхнього економічного, політичного, технологічного та соціального розвитку, об'єктивно надає їм додаткові порівняльні й конкурентні переваги порівняно з країнами з низьким доходом. Тим самим формуються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну й технологічну ренту, транснаціональні компанії досягають ефекту масштабу виробництва, експлуатують природні та людські ресурси менш розвинутих країн тощо.

Провідні позиції індустріальних країн використовуються у міжнародних фінансових організаціях при визначенні умов надання позик і кредитів державам третього світу та країнам із перехідною економікою. Водночас у менш розвинутих країнах існують чи формуються (як у постсоціалістичних країнах) відносно нечисленні, але економічно й політично впливові верстви (приватні підприємці, землевласники, вищі державні чиновники, профспілкові лідери, компрадорська інтелігенція та ін.), зацікавлені у збереженні статус-кво, що забезпечує їм реалізацію власних економічних і політичних інтересів.

Політична та економічна філософія місцевих еліт і фінансових олігархів дуже часто спрямована на імітацію радикальних реформ, а це консервує політичну, економічну й технологічну відсталість бідних країн, посилює їхнє залежне становище в міжнародній економічній системі. Іноді такі форми розвитку називають наскідувальним, або залежним, капіталізмом. Крайнім способом розв'язання проблеми залежного розвитку оголошується революційна боротьба в окремих країнах чи навіть спільні виступи «бідного Півдня» проти «багатої Півночі». Більш помірний варіант передбачає докорінну перебудову міжнародних економічних відносин, створення нового міжнародного економічного порядку, в якому повною мірою враховувалися б інтереси й потреби незалежних держав, що стали суб'єктами світогосподарських зв'язків у 1950—1960-х роках та після розпаду СРСР.

Хибна парадигма розвитку в теоретичному плані є результатом еклектичного поєднання позитивної та нормативної функцій економічної теорії, невдалою спробою застосувати позитивне економічне знання у безпосередній господарській практиці. Вона вказує на неспроможність механічного перенесення теоретичних постулатів і доктрин, що діють в одному економічному середовищі, в іншу господарську систему. Хибна парадигма розвитку засвідчує все ще наявну синкретичність, недиференційованість економічного знання з огляду на його загальноцивілізаційні параметри, індикатори та локально-господарські особливості, що виразно проявляється в таких підсистемах, як синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм.

Спроби представників розвинутих країн — носіїв і розробників різних теорій, моделей, програм сприяння розвиткові імплементувати їх у господарсько-інтелектуальне середовище країн, що розвиваються, та держав із перехідною економікою зазнають невдач, оскільки не враховується, що зарубіжні консультанти і радники мають власні уявлення про шляхи та механізми економічного розвитку, які часто не відповідають умовам конкретних країн. Бездоганні з наукової точки зору та математично вивірені рекомендації та поради часто-густо не сприяють виробленню ефективної економічної політики, яка забезпечила б господарське зростання і розвиток менш розвинутих держав.

Такий стан пояснюється двома головними причинами:

• не враховується досить відчутний, а подекуди й вирішальний, вплив інституційних чинників на процес економічного розвитку, розробки й реалізації економічної політики. Наприклад, у країнах, що розвиваються, яким пропонують різноманітні програми, такими чинниками є існування різних традиційних структур (племінних, кастових, класових), украй нерівномірний розподіл землі та інших ресурсів між громадянами й громадами;

• неоднакові умови для підприємців (доступ до кредитів, технологій, інвестицій, менеджменту тощо), контроль окремих груп і фінансово-економічних кланів над основними галузями промисловості, об'єктами земельної, грошово-кредитної та інтелектуальної власності.

За таких умов політика, що грунтується на провідних західних теоріях, трансформується на користь елітних груп (внутрішніх і зовнішніх), не зачіпаючи глибинних основ економіки та інтересів переважної більшості населення. Національна інтелігенція, здобувши вищу освіту в іноземних закладах і маючи змогу запропонувати дієві заходи економічної політики, займає апологетичну позицію щодо як зарубіжних рекомендацій і допомоги, так і захисту чинних інституційних структур та головних виразників їхніх інтересів. Таким чином утворюється певне хибне коло, розірвати яке можливо лише через радикальні та всеосяжні структурні перетворення економіки й суспільства. Аналогічне становище маємо й у країнах з перехідною економікою, де колишні інституції (міністерства-монстри, директорат державних підприємств, фінансово-олігархічні клани тощо) виступають головними перепонами на шляху радикальних ринкових реформ та об'єктивно гальмують економічне зростання й розвиток своїх країн у загально-цивілізаційній системі економічних координат.

Теорія дуального розвитку грунтується на принципах системно-структурного аналізу, суть якого полягає в тому, що будь-яка органічна система, передусім економічна, є різнорівневою, ієрархічною, певним чином субординованою. Між елементами системи існують відносини залежності та взаємозалежності, а також певної підпорядкованості.

Поняття "дуалізм" в економіці означає відтворення та поглиблення розриву між багатими та бідними на всіх рівнях світової економічної системи. Основу дуалізму складають чотири положення.

1. Набір специфічних умов, коли в рамках однієї системи з'являються вищі та підлеглі рівні. Прикладами дуалізму є сусідство сучасного і традиційного секторів у моделі Льюїса, наявність у межах єдиного суспільства багатої високоосвіченої еліти та сили-силенної неписьменного злиденного населення, а також існування у світовій економіці міцних і заможних промислових держав поряд зі слабкими та бідними аграрними країнами.

2. Дуальні структури відтворюються постійно: міжнародні контрасти між багатством та бідністю не зникають із часом, і нерівність вищих та підлеглих елементів системи зберігається. На користь цього свідчить зростаюча нерівність доходів між країнами.

3. Розрив між вищими та нижчими елементами системи не тільки не зменшується, а й зростає: з кожним роком збільшується відставання країн, що розвиваються, за показником продуктивності праці.

4. Вищі елементи практично нічим не сприяють розвиткові нижчих. Вони навіть можуть навмисне штовхати їх донизу, підтримуючи так званий «розвиток слаборозвиненості».

Як випливає з теорії дуального розвитку (що підтверджується практикою багатьох країн та їхнім положенням у світовому господарстві), розбіжності між різноманітними елементами системи не лише не скорочуються, а й зростають. Усе це поглиблює розрив в умовах економічного розвитку в національному та міжнародному масштабах. Гострота ситуації, що склалася, деякою мірою послаблюється соціальною політикою окремих держав та заходами щодо демократизації міжнародних економічних відносин.

Варто сказати також про переважання своєрідного економічного егоїзму над альтруїзмом, що проявляється в незацікавленості вищих ієрархічних структур у господарському й соціально-політичному розвитку нижчих, у створенні видимих чи прихованих перешкод для цього як в окремих країнах, так і у світовій економіці в цілому.

Одним із головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядальний характер: вона радше фіксує наявне становище, ніж пропонує шляхи й механізми вирішення складних проблем економічного зростання та розвитку.

Неокласична модель вільного ринку ("неокласична контрреволюція") пройшла апробацію в розвинутих індустріальних країнах у 1980-х роках на хвилі відродження консерватизму — передусім у США, Великій Британії, Канаді, ФРН тощо. її суть полягає у:

• стимулюванні сукупної пропозиції;

• лібералізації економіки;

• приватизації державних підприємств;

• скороченні державних витрат тощо.

Згодом ця економічна модель була поширена на країни, що розвиваються, та на постсоціалістичні держави. Активними провідниками вільного ринку є головні міжнародні валютно-фінансові інституції: Міжнародний валютний фонд (МВФ) і група Світового банку, Конференція ООН із торгівлі й розвитку (ЮНКТАД) та ін. Домінантою неокласичної моделі є твердження (яке часто набуває просто сюрреалістичного забарвлення) про нераціональне використання ресурсів у менш розвинутих країнах унаслідок викривлення цін державним втручанням в економічні процеси, що, зрештою, подає хибні сигнали як споживачам, так і виробникам, сприяє асиметричності в економічних відносинах, породжує величезні диспропорції в господарстві.

Неокласичний підхід пов'язує проблеми економічного зростання й розвитку з такими заходами:

• створення сучасного ринкового середовища, де досягається максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів господарської діяльності та для вільного обігу ресурсів;

• здійснення широких програм приватизації державної та комунальної власності;

• заохочення приватної ініціативи, розвиток малого й середнього бізнесу;

• формування відкритої економіки;

• лібералізація торговельного режиму;

• гармонізація зовнішньоторговельних норм і правил із вимогами та стандартами Світової організації торгівлі (СОТ);

• стимулювання інвестиційних процесів;

• створення критичної маси капіталовкладень шляхом залучення зарубіжних прямих та портфельних інвестицій і технологій.

Ядром неокласичної концепції є положення про необхідність нагромадження капіталу за рахунок створення належних умов для збільшення надходжень внутрішніх і зовнішніх заощаджень. На цій основі підвищується норма заощадження, зростають показники капіталоозброєності праці та її продуктивності, а, отже, й доходи широких верств населення.

Математичне, економетричне тлумачення неокласичної теорії здійснено в моделях економічного зростання Гаррода—Домара та Р. Солоу. У математичній інтерпретації вирішальна роль належить трьом головним факторам економічного зростання: інвестиціям, кількості та якості праці й новим технологіям. Порівняльні дослідження та історичний досвід свідчать, що закриті економіки, які до того ж мають відносно низьку норму заощадження, характеризуються повільним зростанням або навіть тривалою стагнацією. У відкритій економіці за умови здійснення зваженої, збалансованої зовнішньоекономічної політики та завдяки активному обміну з навколишнім господарським середовищем підвищуються можливості економічного зростання.

Неокласична теорія найповніше проявляється та найефективніше діє в розвинутому ринковому середовищі. В умовах визрівання ринкових відносин у переважній більшості країн, що розвиваються, і в постсоціалістичних державах далеко не повною мірою спрацьовують неокласичні положення щодо поведінки економічних суб'єктів, суспільного вибору в умовах обмеженості ресурсів і т. ін.

Структура економіки менш розвинутих країн, принципи її організації та управління, механізми розробки й здійснення економічної політики докорінно відрізняються від неокласичних уявлень. Квазі-ринкові відносини, відсутність конкуренції, монополізм, клановість, зростаюча тінізація та бартеризація економіки, неплатоспроможність підприємств, а іноді й держав (приклад Росії другої половини 1998 p., коли несплачена частина державного боргу сягнула 40 млрд дол.), тривалі невиплати заробітної плати, пенсій і стипендій, мозаїчне господарське середовище симбіотичного типу із залишками віджилих структур (феодальних чи псевдосоціалістичних, індустріальних чи неоіндустріальних) та зачатками постіндустріальних, постекономічних, ноосферно-космічних господарських відносин початку XXI ст. — усе це виключає можливість повного використання неокласичної моделі вільних ринків як базової для розробки економічної політики для даної групи країн. Реальнішим є вжиття окремих її положень у тих чи інших державах залежно від особливостей їхньої економіки та ступеня зрілості ринкової системи.

Теорія ендогенного зростання була покликана до життя, з одного боку, невирішеністю гострих економічних проблем у країнах, що розвиваються (а останнім часом — і в нових незалежних державах) та очевидною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку — з іншого.

Головна особливість теорії ендогенного зростання полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники й механізми господарського розвитку, які в сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних національно-державних економічних систем.

Ця модель не має нічого спільного з концепцією «опори на власні сили», але спонукає до зростання внутрішніх ресурсів і потенціалу, що у змозі створити необхідні стартові умови для економічного зростання та підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому періоді. Важлива роль при цьому відводиться активній економічній політиці, покликаній сприяти максимальному залученню всіх наявних у країні ресурсів і механізмів формування власної національної економічної системи, її кількісного та якісного вдосконалення. Це є надзвичайно актуальним для країн, що раніше перебували або в колоніальній залежності, або у складі інших держав, були частиною іншої економічної системи (наприклад Україна). Така своєрідна мобілізаційна модель економічного розвитку надихає країни, що стали на шлях суверенного економічного розвитку, до активного творчого пошуку, згуртування всіх сил нації та держави навколо формування й розвитку національної економічної ідентичності, власної цілісної господарської системи, що здатна з часом органічно вписатись у світові економічні структури.

Зовні модель ендогенного зростання схожа на неокласичні, але відрізняється від них вихідними положеннями, узагальненнями та висновками, зокрема:

• не визнається неокласичний постулат про граничну продуктивність капіталу;

• акцентується увага на можливостях вилучення ефекту масштабу в межах будь-якої економічної системи;

• модифікується значення технічного прогресу;

• розглядається вплив зовнішніх чинників на рентабельність капіталовкладень в умовах посилення транснаціоналізації та глобалізації економічного розвитку.

Підкреслюючи роль заощаджень для прискорення розвитку країн, що розвиваються, теорія ендогенного зростання робить висновки, що суперечать традиційній теорії, зокрема:

• за відсутності зовнішньоекономічних зв'язків не існує будь-якого вирівнювання темпів зростання між країнами: вони залишаються незмінними та залежать від норми заощадження і розвитку техніки в даній країні;

• не існує тенденцій до зближення доходів на душу населення у багатих та бідних країнах з однаковою нормою внутрішніх заощаджень. Висновком із цих положень є те, що тимчасове або довгострокове

гальмування зростання в країні призводить до її хронічного дедалі більшого відставання від багатших країн за рівнем доходів на душу населення.

Крім того, важливий аспект моделі ендогенного зростання полягає у поясненні протиприродного переливання капіталів із бідних країн у багаті, що збільшує різницю в доходах між ними.

Слабким місцем цієї теорії є деякі неокласичні постулати, які не можна застосовувати до країн, що розвиваються. Так, вона не бере до уваги такі перепони їхньому економічному зростанню, як неефективна інституційна структура, а також слаборозвиненість інфраструктури, ринків товарів і факторів виробництва. Тому в умовах бурхливого розгортання сучасних глобалізаційних процесів у світовій економіці дана теорія має обмежене застосування.

Модель сталого (стійкого) розвитку була розроблена в 1980-х роках у межах діяльності комісії ООН під керівництвом прем'єр-міністра Норвегії Г. X. Брунтланд. У завершальному документі комісії під назвою «Наше спільне майбутнє» сталий розвиток визначено як «тривалий безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають нині, без шкоди для забезпечення потреб майбутніх поколінь». Такий підхід містить дві ключові ідеї: ідею потреб, зокрема нагальних потреб найбіднішої частини населення світу, задоволення яких набуває пріоритетного характеру, та ідею застосування державних обмежень на технологічні й соціальні організації, що забезпечують потенціал довкілля для нинішнього та майбутніх поколінь. Сталий розвиток розглядається як тривалий економічний розвиток (основа задоволення людських потреб), що грунтується на певних умовах і нормативах (індикаторах). У вужчому, економічному, значенні сталий розвиток означає створення суспільних благ для багатьох поколінь і дотримання визначальних передумов його здійснення.

Такі організації, як 00Н і Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), визначають сталий розвиток як «взаємозв'язок і баланс економічних, соціальних, екологічних, інституційних та інноваційно-технологічних компонентів з метою максимізації добробуту людини без ускладнення можливостей для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби».

Попри всі розбіжності в підходах до сталого розвитку, які притаманні державним та громадським колам різних країн, існує певне загальне усвідомлення обов'язковості принаймні трьох його принципових вимірів: економічного зростання, соціального прогресу й захисту навколишнього середовища. Отож сталий розвиток розглядається як гармонізація відносин трьох структурних підсистем цивілізованого світу — економіки, соціуму та довкілля.

Економічний вимір означає, що добробут суспільства та кожного його члена має бути максимізований шляхом оптимального й ефективного використання природних та інтелектуальних ресурсів. Абсолютний пріоритет надається мінімізації бідності в сучасному світі. «Декларація тисячоліття» ООН (вересень 2000 р.) висунула перед людством історичне завдання — до 2015 р. скоротити вдвічі кількість тієї частини населення Земної кулі, що має прибуток менше одного долара на день, страждає від голоду та спраги.

Соціальний вимір стосується відносин між суспільством і людиною та взаємозв'язків між людськими спільнотами й передбачає підвищення добробуту, полегшення доступу до основних соціальних служб у сфері охорони здоров'я, освіти та ін. До цього виміру належать також розвиток громадянського суспільства й різних культур, повага до прав і свобод людини, національної специфіки. Питання справедливості, зокрема щодо розподілу благ і доступу до ресурсів, залишається невід'ємним суттєвим компонентом як економічного, так і соціального вимірів сталого розвитку.

Екологічний вимір зосереджується на збереженні фізичної та біологічної ресурсової бази й екосистеми.

На основі змісту сталого розвитку можна визначити його критерії:

• Збереження цілісності. Сталий розвиток утворюють усі його компоненти — економічний, соціальний, екологічний, природно-ресурсовий, які є рівнозначними в його формуванні.

• Сталість і рівновага компонентів сталого розвитку. Незважаючи на безперервні зміни в соціально-економічній системі та її підсистемах, деякі визначальні параметри залишаються незмінними (тенденція економічного зростання, піднесення рівня життя населення, національна безпека та ін.). Рівновага соціально-економічної системи означає збалансованість окремих компонентів сталого розвитку з метою недопущення руйнації системи, збереження її як цілого.

• Високий ступінь організованості соціально-економічної системи залежить від складності функцій, які вона виконує, та досконалості її структури. Сталий розвиток може забезпечуватися шляхом здійснення прогресивної структурно-інвестиційної політики та передбачає високий ступінь організованості соціально-економічної системи при значній різноманітності виконуваних функцій і відповідних структур, що сприяє збереженню сталості системи.

• Відтворюваність процесів (ренатуралізація) в усіх компонентах сталого розвитку має на увазі поступове поліпшення стану довкілля, економічного та соціального середовища для збереження людства. Загальноприйнятими показниками сталого розвитку є: тривалість життя людини, стан здоров'я; відхилення стану довкілля від норм; рівень знань та освітніх навичок; ВВП на душу населення; рівень зайнятості; ступінь реалізації прав людини; ступінь природоємності господарства; ступінь порушення екосистем унаслідок господарської діяльності.

Складність соціально-економічної системи зумовлена її поліструктурною будовою, різноманітністю виконуваних функцій, багатоаспектністю економічних і соціальних процесів, впливом багатьох факторів. Неможливо оцінити рівень соціально-економічного розвитку системи з допомогою одного або кількох параметрів. Це потребує використання показників різного рівня інтеграції для характеристики розвитку як окремих компонентів, так і всієї соціально-економічної системи (табл. 4.3).



Інноваційна теорія економічного розвитку формувалась як одна з теорій економічних циклів і набула завершеного вигляду лише в середині XX ст. До цього часу науково-технічний прогрес ще не розглядався більшістю вчених як основний фактор економічного розвитку. 4 Теорія циклу М. І. Туган-Барановського пояснює, чому існують окремі періоди, протягом яких спочатку нагромаджується значний обсяг позичкового капіталу, що не знаходить застосування, а потім відбувається його бурхливе інвестування в інноваційні проекти.

Особливе місце в інноваційній теорії посіло розроблене Й. Шумпетером поняття «інновація». Цей термін став загальноприйнятою категорією у світовій економічній літературі. Інновації, за Шумпетером, — це не просто нововведення, а нова функція виробництва, зміна технології виробництва продукції, яка має історичне значення. Інновація — стрибок від старої виробничої функції до нової. Великі інновації викликають створення нових підприємств і нового устаткування, але не кожне нововведення і нове виробництво є інновацією.

Фундаментальна значущість інноваційних технологічних змін для розвитку суспільства розкрита в концепції техніко-економічної парадигми, за якою технологічні зміни відбуваються відносно швидко й випереджають зміни в інституційній структурі держави. Період кардинальних змін в соціально-економічній структурі і є періодом становлення техніко-економічної парадигми, що відповідає новим принципам управління в різних сферах, які стають загальновизнаними для чергової фази розвитку.

Техніко-економічна парадигма формується внаслідок дії так званих ключових факторів. Це нові технології та засоби виробництва, які впливають на зміну структури витрат, зменшують відносну вартість одиниці корисного ефекту, поліпшують якість традиційних продуктів, створюють нові продукти, котрі мають значне поширення на ринку.

Національне бюро економічних досліджень США (NBER) визначає піки та найнижчі точки економічної активності на основі поворотних точок великої кількості індикаторів, у тому числі показників зайнятості, промислового виробництва та обсягів продажу. Поворотні точки економічного циклу визначаються на основі поведінки реального ВВП, який є найефективнішим інструментом вимірювання сукупної економічної активності.

Альтернативою концепції коливань економічного циклу є концепція циклу зростання — коливання економічної активності навколо довготривалої тенденції.

Класичні економічні цикли можна також розглядати, використовуючи показник ВВП, поділений на кількість працездатного населення, що допомагає краще вивчити показник добробуту. На практиці цикли, розраховані на основі показника обсягу виробництва на душу населення для індустріальних країн, починаючи від 1973 р. майже точно збігалися з циклами, розрахованими на основі показника обсягу ВВП.

Циклічність — це загальна форма руху національних господарств і світового господарства як єдиного цілого. Вона відображає нерівномірність функціонування різних елементів господарської системи, зміну революційних та еволюційних стадій її розвитку, економічного прогресу. Крім того, циклічність є важливим фактором економічної динаміки, однією з детермінант макроекономічної рівноваги. Кожен цикл має свої фази, свою тривалість. Циклічність — це рух від однієї макроекономічної рівноваги до іншої в масштабах відносно відособлених економічних систем.

Зупинімося на факторах економічної динаміки у вузькому значенні, яка в кінцевому підсумку значною, якщо не вирішальною, мірою впливає на еволюцію всієї соціальної системи. На відміну від інтегральної, глобальної соціальної еволюції економічний розвиток відбувається циклічно, коли фаза зростання виробництва змінюється спадами, кризами, депресіями, антирозвитком. Головною проблемою тут є, очевидно, структуризація чинників, що зумовлюють тривалість циклів та їхній перебіг.

Техніко-економічні парадигми формують відповідні технологічні уклади (табл. 4.4).

Ключовий фактор стосується саме масового попиту на відповідні технологічні зміни. Тому світові лідери опановують ці технології з випередженням. Галузі, які інтенсивно використовують даний фактор, найвдаліше пристосовуються до потреби відповідної організації виробництва, є головними інвесторами в передові технології та формують технологічний уклад суспільства.

Концептуальні засади ще одного типу економіки — економіки знань — сформувалися на межі тисячоліть. Вона грунтується на основі:

• широкомасштабного та ефективного використання національних і глобальних знань в усіх секторах економіки;

• створення суспільства висококваліфікованих, мобільних і творчих особистостей, які протягом життя мають постійну можливість оновлювати та поповнювати знання й отримують доступ до державного та приватного фінансування інноваційної діяльності;

• функціонування ефективної інноваційної системи, що об'єднує компанії, науку й дослідницькі центри, банки та інші інституції;

• розбудови якісно нового культурного середовища, сприятливого для запровадження економіки знань;

• формування динамічної інформаційної інфраструктури та конкурентного інформаційного сектора, який забезпечує комунікаційними послугами й новітньою інформацією всі прошарки суспільства. Модель економіки, що базується на знаннях, потребує цілісного,

системного підходу під час її запровадження та використання адекватних механізмів й інструментів економічної політики.

Таким чином, розробка економічною наукою різноманітних моделей і концепцій економічного розвитку на основі теоретичного узагальнення світової практики господарської діяльності дає можливість здійснення вибору оптимального варіанту державної політики щодо реалізації відповідної стратегії з урахуванням усієї сукупності внутрішніх і зовнішніх чинників.