Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
6. Транснаціоналізація світової економіки
Сутність транснаціональних корпорацій
За останні 50—60 років транснаціональні корпорації (ТНК) зайняли домінуючі позиції у світовій економіці. Вони різко посилили взаємозв'язок і взаємозалежність національних економік, інтенсифікували поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації. Кількість таких компаній стрімко зростає, підвищується їхня питома
вага у світовій торгівлі. ТНК стали головним суб'єктом руху міжнародних інвестицій, технологій та функціонування міжнародного виробництва.
Міжнародне виробництво — це виробництво, яке організують або контролюють транснаціональні корпорації. Іншими словами, міжнародне виробництво охоплює ту частину виробництва товарів та послуг
країн, що контролюється та управляється фірмами, які мають штаб-квартири в інших країнах. Цей контроль та управління фірми здійснюють або через свою власність на акціонерний капітал підприємств, де відбувається це виробництво, або внаслідок контрактних (неакціонерних) механізмів.
Швидкі технологічні зміни, інтенсифікація конкуренції та зростаюча світова економічна лібералізація стали важливими факторами безпрецедентного зростання міжнародного виробництва. Воно охоплює практично всі країни, галузі та види економічної діяльності. Зниження витрат на транспортування та зв'язок дає змогу транснаціональним корпораціям інтегрувати виробництво та інші корпоративні функції у глобальному масштабі. Міжнародне виробництво ТНК формує єдність, цілісність сучасної світової економічної системи.
Поява та розвиток транснаціональних корпорацій безпосередньо пов'язані з їхньою зарубіжною інвестиційною діяльністю. Міжнародний рух підприємницького капіталу, зокрема прямі іноземні інвестиції (ПІІ), стали базою для формування всесвітньої системи філій та міжнародного виробництва ТНК.
Таким чином, здійснення прямих іноземних інвестицій є однією з головних ознак транснаціональної корпорації.
Терміни для позначення ТНК
У світовій економічній літературі існує декілька термінів для позначення компаній, що мають міжнародне виробництво на основі прямих іноземних інвестицій (багатонаціональні, міжнародні, транснаціональні, глобальні, наднаціональні, супернаціональні, інтернаціональні тощо). Такі компанії зареєстровані в одній країні, але здійснюють виробництво та інші ділові операції в інших країнах.
Вважається, що за належністю капіталу компанії, які здійснюють міжнародне виробництво, можна поділити на два види: транснаціональні та багатонаціональні.
Транснаціональні компанії — національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою операцій. Вони мають зарубіжні активи, що виникли на базі ПІІ. Хоча такі корпорації мають всесвітню мережу філій, їхня материнська компанія належить капіталові однієї країни. Позначення "транснаціональний" саме й підкреслює зв'язок корпорації з капіталом конкретної нації.
Багатонаціональні компанії на відміну від транснаціональних контролюються капіталом двох або більше країн. Вони також мають глобальну мережу філій, але до того ж мають міжнародне розосередження акціонерного капіталу. Прикладами багатонаціональних компаній можуть бути англійсько-голландські компанії "Роял Датч/Шелл" та "Юнілевер", німецько-бельгійська "Агра—Геварт", англійсько-італійська "Данлоп—Піреллі", англійсько-американсько-канадська "Інтернешнл Нікл К°" і т. ін.
У перших фундаментальних дослідженнях експертів ООН, що з'явилися в 1970-х роках, всі компанії, що здійснювали міжнародне виробництво, називалися багатонаціональними (multinational corporations). Але в подальшому взяло гору позначення "транснаціональна корпорація" (transnational corporation). Воно, як правило, вживається в офіційних виданнях міжнародних організацій, урядів, відомих наукових центрів. Це також обумовлено тим, що більшість сучасних корпорацій, що мають зарубіжні філії, за контролем є однонаціональними (американські, британські, японські тощо), тобто мають форму ТНК.
Невелика кількість багатонаціональних корпорацій спричинена тим, що об'єднання капіталів різних країн для організації глобально функціонуючої корпорації — справа досить складна. Тут часто виникають проблеми, пов'язані з різними юрисдикціями, політикою урядів, подвійним оподаткуванням і т. ін.
Останні десятиліття характеризуються значним зростанням чисельності випадків злиття окремих ТНК. Інколи це супроводжується обміном акцій між компаніями, що об'єднуються, або створенням спільних компаній, які виконують функції оперативних холдингів. Зазвичай це доповнюється пакетом угод про спільне використання виробничих потужностей філій, координацію наукових розробок та розподіл ринків збуту. Транскордонні злиття виступають сьогодні, таким чином, одним із головних шляхів створення багатонаціональних компаній. Саме так, наприклад, була створена багатонаціональна автомобільна корпорація DaimlerChrisler, що об'єднала дві відомі ТНК США та ФРН.
В умовах глобалізації світової економіки дедалі більше корпорацій продають свої акції на міжнародних фондових біржах (стратегія так званої глобальної емісії). Зростаюча інтеграція міжнародних фінансових ринків значно посилює цю тенденцію. Такі міжнародні корпорації, як Sony, Toyota Motor, Fiat, KLM, British Petroleum, Daimler, продають свої акції на Нью-Йоркській фондовій біржі. У той самий час акції американських корпорацій IBM, General Motors та інших входять у лістінг Лондонської, Брюссельської, Паризької, Франкфуртської фондових бірж. Транскордонний лістінг іще більше розмиває національну приналежність корпорацій. Власниками цих акцій стають резиденти різних країн.
Незважаючи на тенденцію зростання чисельності багатонаціональних компаній, типовою масовою формою компаній, що здійснюють зарубіжну виробничо-інвестиційну діяльність, усе ще залишаються транснаціональні фірми. Тому правомірно (хоча і з певними застереженнями) вживати термін "ТНК" для загального позначення міжнародних корпорацій.
Критерії визначення ТНК
Транснаціональна корпорація — це корпорація, що здійснює міжнародне виробництво на основі прямих іноземних інвестицій та має прямий контроль над своїми зарубіжними філіями.
Головним критерієм, що відрізняє транснаціональні компанії від національних фірм, що ведуть зовнішньоекономічну експортно-імпортну діяльність, є вивезення капіталу і створення підконтрольних підприємств у різних країнах світу. Якщо національні компанії здійснюють лише експортно-імпортні операції товарів та послуг, то ТНК організують їх зарубіжне (міжнародне) виробництво. Саме існування зарубіжного виробництва визначає специфічні риси ТНК як форми структурної організації бізнесу: їхні організаційні моделі, стратегію підприємницької діяльності, напрями внутрішньокорпораційного руху j товарів та фінансових ресурсів. Залежно від галузевої спрямованості ТНК це міжнародне виробництво охоплює різні види діяльності, що створюють або додають вартість: виробництво готової продукції та напівфабрикатів, надання різноманітних послуг, здійснення наукових розробок і т. ін.
Наприклад, транснаціональна корпорація Ford Motor Company в 2003 р. мала 111 заводів, що виробляли компоненти, напівфабрикати, окремі вузли та двигуни автомобілів, а також займалися їх складанням. 68 заводів були розташовані поза Північною Америкою. Крім виробництва авто під власною фабричною маркою, ця ТНК через свій структурний підрозділ Premier Automotive Group, що базується в Лондоні, контролює діяльність інших відомих виробників — Volvo, Jaguar, Land-Rover, Aston Martin. Швейцарська транснаціональна компанія Nestle має 500 заводів у 84 країнах світу.
Існують і інші критерії, або кількісні показники, класифікації транснаціональності компанії. Наприклад, установлення мінімальної кількості зарубіжних філій або числа країн, в яких здійснюються операції. Це робиться для того, щоб виділити найбільш потужні ТНК та не зараховувати до групи транснаціональних фірм ті компанії, що мають, скажімо, одну зарубіжну філію.
Контингент ТНК не є внутрішньо єдиним. Серед них визначаються передусім гігантські компанії, що мають світову мережу міжнародного виробництва і визначають обличчя цілих галузей світової індустрії. Є й середні за розміром компанії, що постійно збільшують кількість зарубіжних підприємств. Нарешті, в останні роки до лав ТНК починають втягуватися невеликі фірми, що дуже швидко нарощують зарубіжну виробничо-інвестиційну діяльність і займають чільне місце в окремих нішах виробництва товарів та послуг.
Усі зазначені групи ТНК об'єднує цілеспрямована орієнтація на глобальний характер бізнесу — фінансування, виробництва, продажу, наймання робітників.
Модель ТНК
Транснаціональні корпорації різних галузей можуть мати значну специфіку організаційної побудови. її визначають також розмір компаній, ступінь їх "міжнародності", стратегія бізнесу. Разом із тим можна спрощено зобразити загальну модель, що показує ієрархію відносин між материнською компанією та підконтрольними підприємствами, види та статус останніх.
Транснаціональна корпорація складається з головної голдінг-компанії та підконтрольних зарубіжних підприємств.
Країна, в якій розташовується штаб-квартира ТНК або головна голдінг-компанія, називається країною базування (home country) транснаціональної фірми.
Країна, в якій розташовуються підконтрольні підприємства ТНК, має назву приймальної країни (host country).
Головну голдінг-компанію часто називають материнською або батьківською (parent company) компанією. Це компанія, що контролює активи інших фірм у приймальних зарубіжних країнах.
Зарубіжні підприємства транснаціональної фірми, як правило, об'єднують загальним поняттям "зарубіжні філії". Це інкорпоровані або неінкорпоровані підприємства, в яких інвестори, які є резидентами іншої країни, володіють капіталом, що дає їм змогу мати довгостроковий економічний інтерес в управлінні.
Інкорпоровані підприємства мають статус самостійної юридичної особи у приймальній країні на відміну від неінкорпорованих підприємств, які не мають власного балансу та відображають свої прибутки та збитки на рахунках материнської компанії.
У публікаціях ЮНКТАД з проблем ТНК термін "зарубіжні філії" охоплює декілька юридичних форм організації бізнесу: відділення, асоційовані та дочірні компанії.
Як зазначалося, в економічній літературі всі види підконтрольних підприємств ТНК об'єднуються під назвою філії. Хоча таке об'єднання досить часто є умовним, воно полегшує розуміння системи транснаціональних корпорацій і внутрішньокорпораційних зв'язків.
Материнська компанія ТНК є центром контролю та прийняття стратегічних рішень. Саме тут розробляється глобальна модель внутрішньо-корпораційного руху факторів виробництва, визначається розташування філій, обсяги та асортимент їхньої продукції, ринки збуту, стратегія передачі технологій та джерела фінансування зарубіжної діяльності.
Філії організують виробництво товарів та послуг, здійснюють торгову діяльність та наукові розробки.
Від материнської компанії до філії рухаються товари, капітал, технології, управління. Але такі самі потоки факторів виробництва можуть направлятися від однієї філії до іншої або навіть від філії до материнської компанії.
Розвиток теорії ТНК
Напрями теоретичного аналізу міжнародного виробництва
Зростання потужності сучасних ТНК, широкий діапазон форм їхньої діяльності, охоплення операціями переважної частини країн світу — ці та інші риси транснаціональних корпорацій обумовили надзвичайну актуальність розробки теорії ТНК. За минулі десятиліття як зарубіжна, так і вітчизняна література поповнилася значною кількістю змістовних досліджень теоретичних аспектів міжнародного виробництва, вивезення капіталу, інтернаціоналізації виробничо-інвестиційної діяльності корпорацій.
Разом із тим складність і багатогранність феномена ТНК, динамічність і модифікація багатьох сторін їхньої діяльності спричинили різні теоретичні підходи до аналізу суті транснаціональної корпорації.
Хоча тематику міжнародного виробництва можна відстежити ще від найперших визначень Адама Сміта, Девіда Рікардо, Карла Маркса, Рудолфа Гілфердінга, але тільки у 60-х роках XX ст. була сформульована окрема теорія прямих іноземних інвестицій.
Теорія ТНК, таким чином, має порівняно недавнє походження. Дійсно, терміни «багатонаціональні підприємства», «транснаціональні корпорації» (які тепер поперемінно використовуються більшістю авторів) були створені тільки в середині 1960-х — на початку 70-х. До того часу фірми, що розміщували підприємства зі збільшення вартості поза національними межами, називалися багатотериторіальними фірмами або частіше — фірмами, що займаються іноземним інвестуванням.
Перші спроби розробки теорії ТНК в 60-ті роки містили аналіз відмінностей цих фірм від національних компаній, особливостей виходу ТНК на іноземні ринки, а також питання, чому іноземне виробництво розміщується у певній країні, а не в іншій. Далі ці теорії були доповнені вивченням поведінки ТНК, стратегії їх інвестування з огляду діяльності фірми як організаційного об'єднання.
Перший напрям економічної теорії, що намагався дослідити сутність ТНК, — це теорія міжнародного розподілу ресурсів, яка базувалася на ідеї просторового розподілу факторних ресурсів. Ця теорія досліджувала в основному місцерозташування зарубіжного виробництва.
У традиційних, тобто класичних або неокласичних, моделях торгівлі, що були домінуючими в міжнародній економіці до 1950-х, учені зверталися тільки до першої проблеми, тобто де саме розташоване виробництво. Вони розглядали вивезення капіталу лише в контексті міжнародної торгівлі. Питання, що стосуються права власності й організації економічної діяльності, значною мірою ігнорувалися. Це відбувалося тому, що ринок убачався як механізм обміну, що має нульові операційні витрати.
Передбачалося, що ресурси не перетинають національні межі, але водночас можуть бути рухливими в національному просторі. Управлінська стратегія обмежувалася визначенням оптимального рівня виробництва продукції та мінімізацією витрат виробництва.
Ще один напрям економічних досліджень ТНК розвивався на базі теорій промислової (виробничої) організації, які акцентували увагу на праві власності, а також шляхах, якими фірми керують операціями, що стосуються виробництва (в тому числі його міжнародного розміщення). У межах згаданих двох основних напрямів сформувалися декілька груп дослідників. Перші провадили макроекономічні дослідження прямих інвестицій, звичайно беручи вихідним пунктом неокласичні моделі торгівлі та розширюючи їх, аби пояснити модель іноземного виробництва. Не дивно, що вони найчастіше фокусували свою увагу на особливостях місцерозташування і шукали причини, чому фірми певної національної належності на відміну від інших частіше схильні брати участь у міжнародній торгівлі та виробництві.
Друга група економістів вивчала ТНК з позицій теорії інтерналізації. Цю школу очолили Р. Баклі та М. Кассон, А. Рагмен. Вона базується на методології засновника теорії трансакційних витрат Роналда Коаза.
Третя група, більш близька за основами теорії з другою групою, ніж із першою, досліджувала питання, чому фірми тієї чи іншої національної належності мають більше можливостей ефективно діяти на іноземних ринках, ніж місцеві фірми, розташовані на цих ринках, а також чому вони намагаються контролювати діяльність зі збільшення вартості за межами своїх національних кордонів. Стівен Гаймер був основоположником цього підходу до пояснення іноземного виробництва, що, як він доводив, не може існувати без фірм-інвесторів, котрі володіють особливими монополістичними перевагами над місцевими конкурентами.
Еклектична парадигма Даннінга
Від середини 80-х років у зв'язку з різким зростанням ролі ТНК у процесах трансформації та глобалізації світової економіки теоретична полеміка про причини і суть міжнародного виробництва ТНК ще більше активізувалася.
Це привело до розширення предмета теоретичного аналізу за рахунок введення до нього факторів, які досі враховувалися недостатньо (наприклад, динамічні аспекти міжнародного виробництва), а також,
що особливо примітно, привело до спроб наблизити альтернативні теорії шляхом створення загальної концептуальної основи. На кінець 80-х років така загальна концептуальна основа була розроблена одним із відомих теоретиків ТНК професором Редінгського університету (Велика Британія) Джоном Даннінгом. Вона отримала у світовій економічній літературі назву "еклектична парадигма " ("еклектична теорія ", "парадигма Даннінга", парадигма ОЛІ).
Еклектична парадигма стала новим етапом у дослідженні проблем ТНК і нині перетворилася на провідну теорію міжнародного виробництва. Теоретичні підходи еклектичної парадигми тією чи іншою мірою стали базовими для більшості виданих в останні роки монографічних досліджень ТНК. Вони покладені в основу і фундаментальних досліджень ООН із проблем транснаціональних корпорацій.
Ключовими моментами еклектичної теорії є аналіз переваг власності, переваг інтерналізації та переваг розміщення.
Переваги власності. Аби національна фірма могла перетворитися на ТНК, вона повинна передусім мати переваги власності (конкурентні переваги) порівняно з іншими фірмами. Як підкреслює Дж. Даннінг, усі активи, що створюються фірмою, можна поділити на видимі (фізичний капітал, гроші) та невидимі (технологія, знання, досвід і т. ін.). Саме невидимі активи, тобто особливі фірмові активи (firm-specific assets), і визначають значною мірою конкурентні переваги ТНК. Ці переваги можуть бути обумовлені двома факторами:
• власністю на вже створені унікальні чи особливі активи (наприклад передова технологія);
• власністю на сукупні (загальні) додаткові невидимі активи (такі, як здатність до творчих рішень, до створення нових технологій). Одна з важливих сукупних переваг власності — це здатність фірми
створювати нову технологію, яка стане основою для наявності в неї, у свою чергу, конкурентних переваг, пов'язаних з особливими, унікальними активами. До переваг власності належить здатність фірми задовольняти різні вимоги, що висуваються покупцями до якості її продукції та ціни, надавати додаткові послуги — інформацію і рекомендації, гарантії надійності тощо. Здатність купувати, виробляти, зберігати й аналізувати інформацію виступає на сучасному етапі одним із найважливіших специфічних активів фірм, що визначають їхні конкурентні позиції.
Іноземні фірми можуть подолати конкуренцію місцевих компаній, котрі володіють знанням свого ринку та місцевих постачальників, тільки на основі ще більшої конкурентної сили, яка і обумовлена їхніми перевагами власності. При цьому не виключена ситуація, коли ці переваги визначають олігопольні чи навіть монопольні позиції іноземної фірми.
Якби всі фірми мали доступ до одних і тих самих технологій, виробничих знань і ринків, то здійснювати прямі іноземні інвестиції було б недоцільно і потоки капіталу набули б форми портфельних інвестицій і позик. Жодна фірма не могла би здійснювати додаткові витрати по закордонних операціях, не маючи порівняно зі своїми конкурентами переваг, пов'язаних із факторами власності. Ці переваги, тобто нематеріальні активи, можуть бути переведені за кордон із досить низькими витратами, сприяючи створенню в межах фірми концентрованих промислових структур, що об'єднують окремі країни.
Такі нематеріальні активи насправді означають "бар'єри входження" для нових конкурентів. Конкуруючі місцеві фірми, наприклад, не можуть скористатися результатами цих переваг, по-перше, через правовий захист інтелектуальної власності, по-друге, тому, що вони є наслідком інвестицій у розвиток конкретного професійного, науково-технічного і організаційного потенціалу. Ще більші бар'єри для доступу на ринок постають у результаті процесу навчання і інновацій, під час якого нові знання та навички здобуваються конкретними людьми. Без здійснення аналогічних інвестицій місцеві фірми не можуть отримувати ці знання та навички.
Переваги власності визначають, таким чином, які галузі та які фірми в цих галузях найбільш схильні здійснювати міжнародну інвестиційну діяльність. Не випадково переважна частина ТНК концентрується у найбільш наукомістких галузях, а лідируючі позиції тут мають фірми з потужною технологічною базою та престижними фабричними марками.
Переваги інтерналізації. Зазначені фірми-лідери, що мають унаслідок своїх конкурентних переваг найбільші можливості для зарубіжної діяльності, можуть здійснювати її в різних організаційних формах: через продаж товарів, технологій, управлінського досвіду, ноу-гау або через прямі інвестиції та міжнародне виробництво. Чому ж іноземна фірма, яка володіє конкурентними перевагами порівняно з місцевими фірмами, не "продає" їх останнім, а вирішує створити тут зарубіжне виробництво і здійснювати прямі інвестиції?
Зацікавленість фірми створити міжнародне виробництво пов'язана з існуванням переваг інтерналізації, тобто внутрішнього (внутрікорпораційного) погодженого використання нематеріальних особливих активів і сукупних додаткових невидимих активів. Переваги інтерналізації виникають, як уже зазначалося, внаслідок здатності горизонтально чи вертикально інтегрованих виробничо-інвестиційних комплексів ТНК мати додаткові вигоди (тобто більш високі доходи) з координованого використання особливих чи сукупних додаткових активів. Переваги інтерналізації — це транснаціональні вигоди, що випливають із загального керівництва мережею цих активів, розміщених у різних країнах.
Ринок трансакцій характеризується недосконалістю. Через це фірми віддають перевагу внутрішнім, а не зовнішнім, суто ринковим каналам використання переваг власності. Вони вибирають прямі іноземні інвестиції, а не ліцензійні (або інші) угоди з місцевими компаніями, оскільки намагаються знизити трансакційні витрати, ризик, подолати невизначеність ринку, захистити свої особливі нематеріальні активи. Інтерналізуючи ринок (тобто координуючи використання таких активів з іншою виробничою діяльністю), фірми закріплюють свої ринкові позиції і таким чином перетворюються на ТНК або збільшують ступінь транснаціональності.
Інтерналізація таким чином виступає як засіб подолання недосконалості ринку (породженої національними кордонами, інформаційними труднощами та іншими факторами) з допомогою створення «внутрішніх ринків».
Отже, наявність переваг інтерналізації пояснює те, чому фірма не продає чи не здає в оренду свої активи, що базуються на людському капіталі, знаннях, а, прагнучи звести до мінімуму трансакційні витрати, що існують унаслідок побічних ефектів ринкового механізму обмежує поширення і функціонування цих активів мережею своїх виробничих філій. Можливі й інші форми (спільні підприємства, контрактні форми інвестицій) з тривалими трансакційними відносинами, де асиметрія ринкової сили ТНК дає їм змогу контролювати й координувати процес використання невидимих активів.
Переваги розміщення. Райони, в яких провадитиметься діяльність ТНК, у свою чергу визначаються перевагами розміщення. Ці переваги виникають унаслідок таких факторів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва і міжкраїнні відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій у приймальній країні визначається також з урахуванням таких міркувань, як макроекономічна стабільність країни, рівень конкуренції, торговельна політика, ступінь розвитку інфраструктури.
Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні емпіричні дослідження, є розмір ринку приймальної країни. Для інвестицій ТНК, орієнтованих на внутрішній ринок, цей фактор відіграє пріоритетну роль незалежно від того, проводить чи ні приймальна країна протекціоністську політику. Забезпеченість факторами виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона охоплює ряд моментів: наявність природних ресурсів (що особливо важливо для «сировинних» ТНК), вартість некваліфікованої робочої сили, можливість наймання кваліфікованих спеціалістів при відносно низьких витратах, ефективність діяльності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допоміжної технологічної інфраструктури. Економічна політика приймальної країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику вкладання інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.
Отже, наявність трьох видів переваг — власності, інтерналізації та розміщення визначають закономірності створення виробничих комплексів ТНК.
Слід зауважити, що еклектична парадигма також не дає вичерпні відповіді на всі питання, пов'язані з виникненням ТНК і особливостями їхньої сучасної діяльності.
Динамічність феномена ТНК та народження нових тенденцій їхньої діяльності потребує наукового узагальнення цих процесів і подальшого розвитку теоретичної бази дослідження ТНК, критичної переоцінки положень теорії, що не витримують перевірки практикою. Поява еклектичної парадигми стала логічним етапом еволюції теорії ТНК і відбулася на грунті наявних теорій фірми. Так само еволюція самої еклектичної парадигми і збагачення її новими положеннями та концептуальними підходами є закономірним процесом, пов'язаним з інтенсивним посиленням міри транснаціоналізації світової економіки на сучасному етапі.
Сучасний етап транснаціоналізації
ТНК як суб'єкт глобалізації світової економіки
Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. Вона являє собою процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних операцій ТНК. Деякі вчені вважають, що транснаціоналізація — це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію вужче — як лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя.
В економічній літературі існує два протилежні підходи щодо ролі ТНК як суб'єкта сучасної глобальної економіки.
Прибічники першого підходу (К. Омае) вважають, що транснаціоналізація свідчить про фундаментальну трансформацію сучасної світової економіки, а самі міжнародні корпорації є «символом ефективності ринкових сил та економічної раціональності». На їхню думку національні держави є анахронізмом, що тільки спричиняє політичну фрагментацію глобальної економіки. ТНК розглядаються як могутній незалежний актор, який конкурує з національними державами та навіть переважає їх у силі та важливості.
Прихильники таких поглядів упевнені, що процес глобалізації модифікує природу самих міжнародних корпорацій. Декілька десятиліть тому зарубіжні операції були лише додатком до основної діяльності фірми у країні її базування. Це робило зрозумілим питання щодо національної належності таких компаній. Величезний розмах міжнародних операцій сучасних ТНК, нова стратегія глобального постачання та виробництва роблять такі фірми космополітичними і незалежними від країни їхнього походження.
Украй протилежну позицію займають деякі інші економісти (Р. Селлі, С. Томсон, Р. Гілпін), які розглядають міжнародні корпорації як національні компанії певної країни, що здійснюють зарубіжні ділові операції. Ці компанії є продуктом розвитку конкретної національної економічної системи, ринок якої для більшості з них усе ще грає переважну роль. Прибічники другого підходу вважають, що ТНК більшою мірою орієнтуються на політику країни свого походження, ніж на політику приймальних країн. На користь цих аргументів наводяться приклади відмінностей у поведінці американських, європейських та японських міжнародних фірм, що є результатом впливу національних особливостей країн їхнього походження, різної структури економіки, специфічних рис корпоративного управління. За цією логікою саме внутрішня економічна структура, економічна ідеологія, соціальні пріоритети та інші «домашні» фактори країни базування ТНК справляють основний вплив на формування її стратегії.
Кожний із зазначених поглядів абсолютизує певні риси та особливості функціонування ТНК. Такі компанії є лише одним, хоча і дуже важливим, суб'єктом сучасного глобального економічного середовища і, звичайно, не можуть замінити за своїми функціями національну державу. Разом із тим інтенсивний процес транснаціоналізації приводить до того, що сучасні ТНК стає дедалі важче пов'язати з категорією конкретної національної належності. У рамках стратегії глобалізації країна початкового базування частіше розглядається ними як лише один із районів, що має переваги розміщення.
Глобальний розмах операцій ТНК робить неможливим орієнтацію тільки на інтереси однієї країни, навіть якщо це країна первинного походження компанії. Зростання міжнародної інтегрованої системи виробництва ТНК робить інколи непростим завданням визначити, звідки надходить продукція компанії." Джерела постачання компонентів та продуктів можуть швидко змінюватися, якщо змінюються умови попиту або витрат виробництва. За цих обставин традиційні підходи до виробництва ТНК (тобто правила походження товарів), що базуються на чіткому відокремленні національного походження будь-якого виробу, стають також неефективними.
Масштаби діяльності ТНК
Характерною рисою сучасного етапу транснаціоналізації є величезний масштаб операцій ТНК. Передусім це виявляється у значному зростанні кількості материнських компаній ТНК та їхніх зарубіжних філій. Якщо на початку 1980-х років у світі налічувалося близько 11 тис. ТНК і 104 тис. зарубіжних філій, то на початку XXI ст. — близько 70 тис. і 690 тис. відповідно. Відкриття нових ринків викликало новий сплеск зростання міжнародного виробництва та потоків міжнародних інвестицій. Воно також супроводжувалося новими можливостями використання різноманітних форм операцій.
На транснаціональні компанії припадає як мінімум 70 % світових корпораційних науково-дослідних робіт. Від 3/4 до 9/10 руху технологій між США, Німеччиною та Японією набуває форми внутрікорпораційних технологічних трансферів.
90 % кількості транснаціональних фірм базується у розвинутій країнах з ринковою економікою. Однак за останні роки у процес транснаціоналізації чимдалі більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країн Східної та Центральної Європи. П'ять держав — ФРН, Японія, США, Велика Британія та Франція — є районами базування половини материнських транснаціональних корпорації промислово розвинутих країн. На ці країни припадає також 2/3 сукупного вивезення прямих іноземних інвестицій. У промислово розвинутих країнах розміщено близько 40 % усіх філій ТНК, тоді як у країнах, що розвиваються, — 48,5 %.
За останнє десятиліття підвищився ступінь «міжнародності» операцій ТНК більшості країн. Наприклад, питома вага активів зарубіжних філій ТНК ФРН у загальному обсязі активів небанківських компаній країни зросла за останні роки майже вдвічі. У найбільших ТНК США, ФРН, Японії за кордоном було зосереджено 1/3—1/4 активів.
Існує прямий зв'язок між ступенем «міжнародності» операцій та розмірами фірми. У найбільших в світі ТНК частка зарубіжних активів і продажів особливо висока. Середній індекс транснаціональності 100 найбільших ТНК перевищує 50 % (рис. 6.2).
Зазначені тенденції є лише одним із проявів зростання ступеня транснаціоналізації. Співвідношення обсягу вивезення капіталу і макроекономічних показників окремих країн теж переконливо свідчить про наростання цього процесу.
Для оцінки ступеня входження країн світу у процеси транснаціоналізації використовують індекс транснаціональності приймальних країн (transnationality index of host countries). Він розраховується як середня величина чотирьох показників:
1) питома вага прямих іноземних інвестицій у валовому капіталоутворенні країни;
2) частка кумулятивного обсягу прямих іноземних інвестицій у ВНП;
3) зайнятість на іноземних філіях у процентовому відношенні до загальної зайнятості в країні;
4) питома вага доданої вартості, створеної в іноземних філіях, у ВНП.
Перший та другий показники свідчать про важливість для країни припливу прямих інвестицій та загального накопиченого обсягу ПІІ. Більший обсяг капіталоутворення зумовлює більші виробничі можливості країни. Третій та четвертий показники відображають важливість для країни операцій філій ТНК. Ці два набори показників взаємопов'язані: більш високі показники щодо питомої ваги прямих інвестицій звичайно зумовлюють і більш високу активність філій транснаціональних фірм. Найбільші значення даного індексу на початку XXI ст. притаманні Гонконгу (КНР), Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Новій Зеландії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландам, Швеції.
Особливо активну роль у процесі створення міжнародного виробництва відіграють найбільші ТНК. Експерти ЮНКТАД щорічно підраховують обсяги активів, продажів та зайнятих 100 найбільших ТНК. У 2004 р. на компанії, що входять до «списку 100», припадало 12 % зарубіжних активів, 18 % продажів, 14 % зайнятих усіх транснаціональних фірм світу.
91 із 100 найкрупніших ТНК мали штаб-квартири у США, країнах ЄС або Японії. Найбільше представлені у «списку 100» ТНК США — 25 корпорацій. Половину позицій у цій групі мають транснаціональні фірми країн ЄС. У 2002—2004 pp. компанії Японії зменшили своє представництво до 10 позицій.
Основна частина найбільших у світі ТНК належала принаймні до однієї із чотирьох галузей: електроніка та електротехнічне обладнання, автомобілебудування; видобуток та дистрибуція нафти, виробництво харчових продуктів та напоїв.
Глобальні інвестиційні цикли
Особливістю операцій ТНК в останні десятиліття стала наявність декількох тривалих циклів посилення міжнародної інвестиційної діяльності. Цей період отримав назву глобальних інвестиційних циклів,
або глобальних інвестиційних хвиль. Кожна хвиля характеризується різким збільшенням вивезення прямих інвестицій. Проглядається тенденція, що кожні 10 років після динамічного зростання ПІІ відбувається двотрирічний спад.
Протягом останніх 25 років спостерігалися три цикли інвестиційного буму: 1978—1981 pp., 1986—1990 pp., 1993—2000 pp. Кожний з циклів характеризувався дедалі значнішим зростанням прямих іноземних інвестицій. Якщо в 1980—1985 pp. середні темпи зростання вивезення прямих капіталовкладень складали 2 %, то в 1986—1990 pp. -26 %, а в 1995-2000 pp. - понад ЗО %.
Максимальна динаміка першої глобальної хвилі припливу інвестицій фіксувалася в 1981 p., але у 1982—1983 pp. відбувся спад. Пік другого циклу інвестиційного буму припав на 1990 p., після чого щорічний обсяг вивезення прямих інвестицій дещо знизився і почав зростати від 1992 р. Зазначений п'ятирічний цикл швидкого зростання зарубіжних інвестицій набагато перевищив аналогічні показники попереднього циклу.
Третій цикл стрімкого зростання інвестицій став не тільки більш тривалим (його не зупинила навіть Азійська фінансова криза 1997 р.) і масштабним (загальні кумулятивні інвестиції в іноземні філії сягнули в цей час 6,6 трлн дол.), але й мав свою особливість. Під час першої глобальної хвилі головну роль відігравали інвестиції ТНК у нафтодобувний сектор. У період другого інвестиційного циклу головною сферою інвестицій були промислово розвинуті країни. Третій інвестиційний бум характеризувався значною участю в ньому компаній телекомунікаційного сектора та збільшенням ролі країн, що розвиваються.
Показники другого циклу інвестиційного буму були значно перевищені в середині 90-х років. Щорічний приплив нових ПІІ постійно зростав і досяг у 2000 р. рекордного рівня — 1150 млрд дол.
Хвилеподібне глобальне зростання припливу ПІІ було викликане низкою короткочасних та довгострокових факторів.
Серед них треба виділити насамперед циклічні фактори. В теоретичному плані доведено, що існує стабільний позитивний зв'язок між потоками глобальних ПІІ та рівнем і темпом зростання світового ВНП.
Як показують емпіричні дослідження, коливання економічної активності, пов'язані з економічним циклом у країнах, що вивозять капітал, і в країнах, які приймають іноземні інвестиції, суттєво впливають на інвестиційну стратегію ТНК. Зростаюча взаємозалежність світової економіки веде у своїй тенденції до більшого ступеня уніфікації умов економічного зростання як у країнах базування ТНК, такі за кордоном (хоч іноді вони можуть різнитися). Циклічні коливання у країні базування впливають на інвестиційні плани ТНК, на їхню здатність мобілізувати необхідний капітал для здійснення зарубіжних інвестицій.
Позитивний взаємозв'язок між зростанням ВНП та ПІІ підтверджується емпіричними даними для групи промислово розвинутих країн із ринковою економікою. Високі й стабільні темпи зростання цих країн у другій половині 80-х років визначили значне збільшення експорту прямих інвестицій в цей період. Але уповільнення зростання в 1990 р. і економічний спад у США, Великій Британії, Канаді перервали період дуже високих темпів збільшення зарубіжних капіталовкладень. Відновлення економічної динаміки в середині 90-х років знову викликало новий сплеск ПІІ.
Хоча економічна рецесія, з одного боку, звужує джерела формування інвестиційних ресурсів та пропозицію прямих інвестицій країн — експортерів капіталу, з іншого боку вона примушує фірми підвищувати конкурентоспроможність та зменшувати витрати за рахунок переведення певних видів економічної діяльності у більш «дешеві» місця розміщення. Це може викликати нові ПІІ в пошуку економії витрат, наприклад, організації філій у країнах з дешевою робочою силою. Ця тенденція ще більше посилюється, якщо темп зростання ринку приймальної країни перевищує ринкову динаміку в країні базування ТНК
Ще однією причиною інвестиційного буму стали фактори економічної політики різних країн. У багатьох країнах світу від середини 1980-х років почалася значна лібералізація зовнішньоекономічного курсу, були переглянуті закони, які стосуються іноземних інвестицій, значно поліпшився інвестиційний клімат для ТНК. Відіграли свою роль і загальна зміна світової ситуації, посилення міжнародного та регіонального співробітництва між країнами. У ряді випадків зарубіжна діяльність ТНК значно активізувалася завдяки зміні валютних курсів. Наприклад, швидке зростання японських зарубіжних інвестицій в 1987— 1990 pp. пояснюється здебільшого саме цим фактором.
І нарешті, тенденції вивезення капіталу в останні десятиліття не можна зрозуміти без урахування структурних факторів світової економіки. Кумулятивний обсяг інвестицій ТНК досягнув дуже значної величини, що перейшла у нову якість — зародження глобальних виробничих мереж ТНК, що об'єднують десятки тисяч материнських компаній і сотні тисяч зарубіжних підконтрольних (прямо чи побічно) підприємств в єдину інтегровану систему виробництва. Загальний обсяг активів зарубіжної філійної частини цієї мережі вже досягнув 36 трлн дол., а кількість зайнятих на закордонних підприємствах ТНК перевищила 57 млн.
Саме фактор структурних змін у міжнародному виробництві та формування його нової організаційної моделі викликали значну хвилю транскордонних злиттів і поглинань, що дало новий могутній імпульс зростанню ПІІ в 90-ті роки.
Кількісний аналіз світових потоків прямих інвестицій
Динаміка інвестицій. Міжнародне виробництво ТНК викликає різнопланові транскордонні внутріфірмові трансфери. Головними з них є фінансові й торговельні потоки, а також рух ноу-гау, технологій,
кадрів. Звичайним методом вимірювання цих потоків є оцінка їхнього фінансового елементу — вартості руху ПІІ. Але це дає неповну картину. Вартість потоків ПІІ не показує реальну вартість інвестицій ТНК. Останні фінансують інвестиції також за рахунок місцевих позик від банків, акумуляції фондів через емісію облігацій. Однак прямі іноземні інвестиції є єдиним аспектом міжнародного виробництва, про який на рівні країн існують систематизовані та сумісні дані.
Останні десятиліття засвідчили високу динаміку зростання світових потоків ПІІ. У процес формування міжнародного виробництва втягувалися дедалі нові країни, які не тільки стали сферою розміщення нових виробничих одиниць ТНК, а й почали самі інтенсивно нарощувати вивезення інвестицій за кордон. Особливо бурхливо цей процес відбувався в 90-ті роки, коли щорічний приплив інвестицій транснаціональних фірм збільшився в шість разів і сягнув свого піку 1388 млрд дол. в 2000 p. (див. рис. 6.3). Після значного зниження темпів міжнародної виробничо-інвестиційної діяльності в 2001—2003 pp. цей процес із новою силою відновився з 2004 р.
Про глобальні масштаби міжнародної інвестиційної діяльності свідчить той факт, що на початку XXI ст. 51 країна світу отримувала в середньому щорічно понад 1 млрд дол. ПІІ. Кожна із зазначених країн мала сукупний обсяг накопичених іноземних інвестицій ТНК не менший ніж 10 млрд дол. У середині 80-х років таких країн було лише 17.
В останні 15 років у 65 країнах світу спостерігалися середні щорічні темпи зростання припливу ПІІ на рівні ЗО % і вище, а ще у 29 країнах вони сягали 20 — 29 %.
За оцінками, сукупний обсяг накопичених ПІІ за останні 25 років зріс у 14 разів — від 616 млрд до 8902 млрд дол. Тільки за 2000 — 2004 pp. він збільшився на 2,8 трлн дол. (рис. 6.4). '
Основні центри вивезення капіталу. Промислово розвинуті країни є головними експортерами капіталу. На три основні «центри сили» — Європейський Союз, США, Японію — припадає 85 % щорічних потоків вивезення капіталу. ТНК цієї тріади контролюють 4/5 сукупного обсягу накопичених прямих іноземних інвестицій.
Корпорації США після Другої світової війни традиційно були найбільшими інвесторами в економіку зарубіжних країн. Щорічний обсяг вивезень капіталу зі США набагато перевищував нові зарубіжні інвестиції ТНК Німеччини, Японії, Великої Британії. Як наслідок цього, сукупні інвестиції США за рубежем досягли на початку XXI ст. 2069 млрд дол. Це більше, ніж у будь-якої іншої промислово розвинутої країни, хоча і поступається загальній величині ПІІ країн Європейського Союзу (4035 млрд дол.).
Другим світовим інвестором в останні два—три десятиліття виступає Велика Британія. Вивезення щорічних нових інвестицій із цієї країни поступалися за обсягами тільки США. В кінці XX ст. транснаціональні корпорації Великої Британії значно збільшили нові інвестиції за рубіж. Якщо ця тенденція спостерігатиметься далі, Велика Британія за обсягом сукупних накопичених ПІІ може наблизитися до США. Третю—четверту позицію серед світових експортерів капіталу поділяють Франція та Німеччина. Щорічні зарубіжні інвестиції німецьких компаній протягом 90-х років, як правило, перевищували аналогічний показник французьких фірм. Але в останні роки ситуація змінилася. Завдяки крупним поглинанням французькими телекомунікаційними ТНК декількох зарубіжних компаній річний експорт капіталу із Франції зріс майже у 3—3,5 раза. Це дало змогу Франції наздогнати Німеччину за обсягом сукупних накопичених інвестицій за кордоном і навіть трохи випередити її.
Ще однією примітною тенденцією останніх двох десятиліть стало вивезення капіталу із країн, що розвиваються. У 1995 — 2003 pp. обсяг експорту капіталу з цих країн становив у середньому 60 млрд дол. за рік. У 2004 р. загальна вартість ПІІ компаній країн, що розвиваються, досягла 858 млрд дол. Домінуюча частка цих інвестицій була здійснена компаніями нових індустріальних країн (НІК). Провідне місце серед таких нових експортерів ПІІ в 90-х роках зайняла територія Китаю — Гонконг. За оцінками, загальна вартість накопичених ПІІ, здійснених компаніями Гонконгу, перевищує 300 млрд дол., що виводить цю територію на восьме місце у світі серед експортерів капіталу. Гонконг є одним із найбільших світових центрів розташування штаб-квартир ТНК. Саме через цей регіональний фінансовий центр транснаціональні корпорації перерозподіляють потоки своїх капіталів.
Основні райони вкладення прямих інвестицій. Якщо в першій половині XX ст. основний потік ПІІ спрямовувався в колоніальні території та залежні країни Азії, Африки та Латинської Америки, то у другій половині століття основною сферою вкладення інвестицій ТНК стали промислово розвинуті країни.
Питома вага промислово розвинутих країн збільшується як у щорічному обсязі припливу ПІІ, так і в загальному накопиченому обсязі. В кінці XX — на початку ХХІ ст. до цієї групи країн спрямовувалося в середньому понад 3/4 нових щорічних інвестицій транснаціональних фірм. У цілому 2/3 світового кумулятивного обсягу ПІІ зосереджено у промислово розвинутих країнах. Країни, що розвиваються (у тому числі КНР), після декількох років зростання питомої ваги в загальному щорічному припливі нових інвестицій (перша половина 90) знову зменшили свою частку. В останні роки на них припадає всього 3/4 нових інвестицій та менше 1/з світового кумулятивного обсягу ПІІ.
Що стосується країн із перехідною економікою Центральної та Східної Європи, то їхня частка в сукупних щорічних нових ПІІ становить менше 2 %.
Прямі іноземні інвестиції та міжнародне виробництво ТНК розподіляються між країнами вкрай нерівномірно. Наприклад, усього 10 приймальних країн отримують 3/4 щорічного припливу світових ПІІ.
Серед країн, що розвиваються, спостерігається ще більша диференціація: 4/5 прямих іноземних інвестицій, що спрямовуються сюди, припадають на 10 країн.
Найбільшою приймальною країною для інвестицій ТНК традиційно є США. Сюди прямує в середньому 1/4 світового обсягу припливу нових прямих інвестицій. Сумарна величина обсягу ПІ1 у США досягла на початку XXI ст. майже 1,5 трлн дол., або 21 % світового обсягу накопичених іноземних інвестицій.
Як економічний регіон ЄС є реципієнтом 36 % світового обсягу накопичених ПІІ, тобто за цим показником перевищує навіть США. Але на рівні окремих країн жодна з європейських держав не може зрівнятися зі США за обсягом імпорту прямих іноземних інвестицій. Так, Велика Британія та Німеччина, що поділяють друге-третє місце у світі як сфери інвестування зарубіжних ТНК, мають кумулятивний обсяг залучених ПІІ відповідно 672 та 544 млрд дол.
В останні 15 років дуже швидко зростає обсяг ПІІ, вкладений транснаціональними фірмами в Китай. Тільки за 1995—2003 pp. щорічно в середньому нові іноземні інвестиції в Китай становили понад 40 млрд дол. На початку ХХІ ст. за загальним кумулятивним обсягом ПІІ ця країна вийшла на четверте місце у світі (501 млрд дол.). За оцінками ЮНКТАД, іще більша сума інвестицій ТНК акумульована в Гонконзі (375 млрд дол.). Незважаючи на юридичну належність цієї території до КНР, міжнародна статистика завжди розділяє інвестиції в Гонконг та Китай. Як уже зазначалося, Гонконг виконує функцію регіонального центру діяльності ТНК. Значна частина припливу капіталу транснаціональних фірм у Гонконг потім реінвестується в інші країни, а також у КНР.
Значні зміни відбулися в переорієнтації потоків капіталу транснаціональних фірм усередині групи країн, що розвиваються. Якщо в 1950—70-ті роки основний обсяг ПІІ направлявся до Латинської Америки, то в останні 20 років пріоритетним районом вкладення капіталу стали країни Азії, зокрема Південно-Східної та Північно-Східної.
Відносно новою сферою вкладення капіталу виступили країни Центральної та Східної Європи. На початок 2004 р. накопичений обсяг ПІІ тут сягнув 263 млрд дол. Серед країн регіону найбільша динаміка інвестицій ТНК спостерігалася у Польщі та Чехії. ..
Стратегічні альянси
Характерною рисою сучасних ТНК стала їхня широка участь у так званих стратегічних альянсах. Стратегічний альянс — це співробітництво на довгостроковій основі двох і більше компаній у науково-дослідній, виробничій або ринковій діяльності. Як правило, такі альянси являють собою угоди про співробітництво між потенційними або дійсними конкурентами.
Стратегічні альянси за своєю сутністю є однією із кооперативних форм організації операцій компанії. Крім стратегічних альянсів, такі кооперативні партнерські угоди охоплюють спільні підприємства, неакціонерні (контрактні) форми операцій (лізинг, франчайзінг, субконтрактні партнерства і т. п.), що набули поширення ще у 1970—80-ті роки.
Стратегічні альянси можуть бути горизонтальними (з іншими фірмами галузі), вертикальними (з постачальниками, споживачами) та діагональними (з партнерами в інших галузях) — залежно від завдань, які висувають перед собою сторони.
Мета стратегічних альянсів може бути також різною: проникнення на нові ринки; зниження ризику за рахунок його розподілу; об'єднання взаємодоповнювальних знань та активів, які жодна з компаній не може самостійно розвинути; отримання економії на масштабах; зменшення витрат; подолання торгових та інвестиційних бар'єрів; спільні наукові дослідження та обмін технологіями; розробка загальних технічних стандартів; розширення асортименту продукції та ін.
Головним мотивом укладання стратегічних угод є підвищення ефективності функціонування транснаціональної мережі підприємств:
• науково-дослідницькі стратегічні альянси покращують ефективність шляхом зниження витрат для кожного з партнерів, відкривають нові можливості економії на масштабах завдяки об'єднанню
фінансових ресурсів, доступу до нових джерел фінансування, розподілу ризиків на більш широкій основі;
• стратегічні альянси щодо кооперації та спільного виробництва компонентів підвищують ефективність виготовлення кінцевого продукту завдяки зниженню витрат виробництва;
• стратегічні партнерства в маркетингу та дистрибуції сприяють зростанню ефективності внаслідок економії на масштабах, зменшення витрат завдяки взаємному використанню дистрибуційних мереж і торгових пунктів, спільним рекламним компаніям.
Особливістю стратегічних союзів стало те, що вони дедалі частіше укладаються між ТНК різних країн базування. Кожна транснаціональна фірма може вступати в союз із великою кількістю інших компаній. Іноді такі альянси складають фірми-конкуренти, породжуючи складні взаємовідносини одночасного співробітництва та суперництва. В результаті створюються цілі скупчення, «галактики» ТНК, що об'єднують значну кількість прямо і опосередковано контрольованих ними фірм. Нерідко при цьому надвеликі ТНК виявляються у центрі численних міжфірмових угод.
Значного розвитку стратегічні союзи дістали у високотехнологічних галузях, де швидкі темпи інновацій і стрімко зростаючі витрати на НДДКР примушують ТНК кооперуватися, аби спільно нести витрати й ризики, пов'язані з розробкою нової продукції. Прискорення темпів технологічного прогресу приводить до того, що ТНК змушені розробляти, виробляти і продавати продукти на глобальній основі від самого початку циклу життя продукту. В умовах обмеження часу і ресурсів транснаціональні фірми розподіляють шляхом альянсів витрати інновацій і забезпечують ефективність використання своїх інвестицій.
Про значне поширення стратегічних альянсів свідчить те, що тільки європейські ТНК в галузі інформатики у 1980-ті роки створили понад 700 таких союзів. Великий резонанс викликав, наприклад, альянс ТНК «Сіменс» та IBM з виробництва напівпровідників, до якого згодом приєдналися найбільші японські ТНК, а потім і головні споживачі напівпровідників. Цей стратегічний союз символізував фундаментальну трансформацію цієї галузі електроніки. «Тошиба», «Еппл» та IBM вступили у стратегічний альянс в галузі розробок і обміну програмними продуктами для нового покоління ЕОМ.
Незважаючи на лавиноподібне збільшення таких альянсів у 90-ті роки, вони не завжди бувають вдалими. В галузях з динамічною технологією стратегічні альянси нестабільні, оскільки фірми постійно перегруповують свої сили, реагуючи на потреби, що швидко змінюються.
Стратегічні альянси створюють такі взаємовідносини, за яких кожний з учасників розраховує збільшити прибутковість належних йому активів, посилити переваги власності. Разом із тим такі союзи вочевидь являють собою нову специфічну форму інтерналізації ринкових відносин і значно доповнюють традиційні переваги інтерналізації, про які йшла мова раніше. Вони містять також значний потенціал вигод завдяки перевагам розміщення партнерів, причому на відміну від прямих інвестицій у зарубіжні проекти отримання цих вигод не пов'язане з великим ризиком. Не випадково багато ТНК розглядають транснаціональні союзи як альтернативу спільним підприємствам. Зростаючий і дедалі більш диверсифікований попит на ресурси людського і фізичного капіталу ставить обмеження навіть для великих фірм. У цих умовах для ТНК іноді стає вигідніше розширювати операції через міжфірмове партнерство, ніж за рахунок нарощування внутрішнього виробництва.
Транскордонні злиття і поглинання
Зростання міжнародного виробництва ТНК та, відповідно, їхніх ме-реж філій, дочірніх фірм відбувається на базі прямих іноземних інвестицій. ПІІ у приймальну країну можуть здійснюватися двома шляхами:
• прямі іноземні інвестиції у створення нових виробничих потужностей;
• прямі інвестиції у придбання вже існуючих місцевих фірм або злиття з ними.
Характерною особливістю процесу транснаціоналізацїї в останнє десятиліття стало різке збільшення кількості випадків та обсягів транскордонного злиття і поглинання (cross-border mergers and acquisitions, або ЗІП). Саме транскордонні злиття і поглинання забезпечили в 90-ті роки значне збільшення вартості щорічних припливів прямих іноземних інвестицій та суттєве розширення мережі філій та підконтрольних підприємств транснаціональних фірм. Наприклад, у кінці минулого десятиліття переважаюча частина ПІІ у зростання міжнародного виробництва були забезпечена через транскордонні злиття і поглинання (720 млрд із 895 млрд дол.).
За останні 20 років можна визначити дві потужні хвилі злиттів і поглинань:
перша хвиля — кінець 1980-х років;
друга хвиля — від середини 90-х років.
У 1999 р. кількість транскордонних трансакцій ЗІП досягла свого піку — 6000, після чого їхнє число значно зменшилося і почало зростати лише від 2004 р.
Небувала хвиля транскордонних ЗІП значно посилює тенденцію формування глобальних ринків товарів та послуг, а також глобальної системи міжнародного виробництва.
Як свідчить рисунок 6.5, у період останньої хвилі транскордонних ЗІП їхня вартість відносно світового ВВП зросла до 2,5 %. На відміну від першої хвилі транснаціональних ЗІП, яка в основному охоплювала виробничі фірми, остання хвиля охоплювала значно більшу кількість транскордонних угод в різних секторах економіки.
Остання хвиля транскордонних злиттів і поглинань була викликана кількома важливими причинами. Вона була зумовлена значними технологічними змінами, процесом лібералізації світової торгівлі та інвестицій, широкою приватизацією, а також новими можливостями фінансування трансакцій ЗІП у зв 'язку з глобалізацією фінансових ринків.
У високотехнологічних галузях ЗІП дають ТНК змогу не лише встигати за поступом швидкозмінного технологічного середовища, а й поширювати свою ринкову присутність, застосовувати ринкову силу та раціоналізувати операції в межах своєї світової виробничої мережі.
Основна кількість випадків транскордонних ЗІП спостерігається у промислово розвинутих країнах з ринковою економікою. Зокрема, значна їхня частина припадає на США, Велика Британію, Німеччину, Швейцарію. Трансакції ЗІП виступають тут основною формою долання «бар'єрів для входження» і здійснення ПІІ транснаціональних фірм. У країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою злиття та поглинання трапляються значно менше. Однак і тут спостерігається поступове збільшення випадків транскордонних ЗІП, що зумовлюється реалізацією приватизаційних програм. Що стосується ТНК — ініціаторів транскордонних ЗІП, переважна їхня частина базується у промислово розвинутих країнах. Однак по мірі зростання кількості транснаціональних фірм країн, що розвиваються (здебільшого нових індустріальних країн), вони також долучаються до цього процесу.
Хоча в останнє десятиліття ТНК різних галузей здійснювали операції ЗІП, найчастіше такі дії відбувалися в автомобільній, хімічній, тютюновій, харчовій, фармацевтичній галузях. Більшість таких трансакцій у зазначених галузях були горизонтальними ЗІП, націленими на економіку масштабів, технологічну синергію, зростання ринкової сили, консолідацію бюджетів НДДКР, прискорення інноваційного процесу, усунення надлишкових потужностей.
Наприклад, автомобілебудівна індустрія в минуле десятиліття пройшла суттєву реструктуризацію. Автомобільні ТНК найбільш активно здійснювали ЗІП або укладали стратегічні альянси між собою. «Дженерал моторз» цілком придбала відомі транснаціональні фірми Opel, Saab, а також 20 % акцій концерну Fiat. Ford Motor Company поглинула відомих виробників легкових автомобілів Jaguar і Volvo Cars та вступила у стратегічний альянс з Mazda. ТНК Renault купила 70 % акцій південно-корейської автомобільної фірми Samsung Motor. Аналогічні кроки робили і виробники вантажних автомобілів. Об'єднання Daimler-Benz і Chrysler перетворило DaimlerChrysler у найбільшого в світі виробника вантажівок, а на друге місце вийшла об'єднана група Volvo—Renault (підрозділи цих компаній, що виробляють вантажні автомобілі).
Процеси дерегуляції та приватизації в енергетиці, телекомунікаційному та фінансовому секторах також обумовили активні ЗІП у цих сферах. Наприклад, внутрішні й транскордонні злиття і поглинання суттєво змінили структуру світової банківської індустрії, яка розвивалася в останні роки під впливом подальшої лібералізації, дерегуляції та конкурентного тиску величезних витрат на інформаційні технології.
На початку XXI ст. з'явилися ознаки того, що поточна глобальна хвиля транскордонних корпоративних ЗІП уже пройшла свій пік. Серед причин можливого відносного зменшення темпів зростання вартості ЗІП у найближчі роки слід зазначити такі:
• завершення масштабного процесу приватизації у країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються;
• більш жорстке антимонопольне регулювання з метою запобігання зменшенню конкуренції внаслідок створення олігопольних ситуацій;
• обмежені можливості компаній щодо подальшого інтенсивного зростання концентрації та централізації виробництва й капіталу в деяких галузях;
• зміна світової економічної кон'юнктури, а саме гальмування темпів зростання США, Західної Європи та Японії;
• значне падіння цін на акції компаній «нової економіки» (технологічний, інформаційний, комунікаційний сектори), що знижує привабливість корпоративних активів як засобу оплати злиттів та поглинань.
Усе це, однак, не означає зменшення ролі транскордонних ЗІП як важливої форми здійснення прямих іноземних інвестицій ТНК на сучасному етапі. Транскордонні злиття і поглинання, особливо «мегаугоди» з дуже великою вартістю платежів, у найближчі роки будуть продовжувати визначати контури сучасної глобалізації.
За останні 50—60 років транснаціональні корпорації (ТНК) зайняли домінуючі позиції у світовій економіці. Вони різко посилили взаємозв'язок і взаємозалежність національних економік, інтенсифікували поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації. Кількість таких компаній стрімко зростає, підвищується їхня питома
вага у світовій торгівлі. ТНК стали головним суб'єктом руху міжнародних інвестицій, технологій та функціонування міжнародного виробництва.
Міжнародне виробництво — це виробництво, яке організують або контролюють транснаціональні корпорації. Іншими словами, міжнародне виробництво охоплює ту частину виробництва товарів та послуг
країн, що контролюється та управляється фірмами, які мають штаб-квартири в інших країнах. Цей контроль та управління фірми здійснюють або через свою власність на акціонерний капітал підприємств, де відбувається це виробництво, або внаслідок контрактних (неакціонерних) механізмів.
Швидкі технологічні зміни, інтенсифікація конкуренції та зростаюча світова економічна лібералізація стали важливими факторами безпрецедентного зростання міжнародного виробництва. Воно охоплює практично всі країни, галузі та види економічної діяльності. Зниження витрат на транспортування та зв'язок дає змогу транснаціональним корпораціям інтегрувати виробництво та інші корпоративні функції у глобальному масштабі. Міжнародне виробництво ТНК формує єдність, цілісність сучасної світової економічної системи.
Поява та розвиток транснаціональних корпорацій безпосередньо пов'язані з їхньою зарубіжною інвестиційною діяльністю. Міжнародний рух підприємницького капіталу, зокрема прямі іноземні інвестиції (ПІІ), стали базою для формування всесвітньої системи філій та міжнародного виробництва ТНК.
Таким чином, здійснення прямих іноземних інвестицій є однією з головних ознак транснаціональної корпорації.
Терміни для позначення ТНК
Вважається, що за належністю капіталу компанії, які здійснюють міжнародне виробництво, можна поділити на два види: транснаціональні та багатонаціональні.
Транснаціональні компанії — національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою операцій. Вони мають зарубіжні активи, що виникли на базі ПІІ. Хоча такі корпорації мають всесвітню мережу філій, їхня материнська компанія належить капіталові однієї країни. Позначення "транснаціональний" саме й підкреслює зв'язок корпорації з капіталом конкретної нації.
Багатонаціональні компанії на відміну від транснаціональних контролюються капіталом двох або більше країн. Вони також мають глобальну мережу філій, але до того ж мають міжнародне розосередження акціонерного капіталу. Прикладами багатонаціональних компаній можуть бути англійсько-голландські компанії "Роял Датч/Шелл" та "Юнілевер", німецько-бельгійська "Агра—Геварт", англійсько-італійська "Данлоп—Піреллі", англійсько-американсько-канадська "Інтернешнл Нікл К°" і т. ін.
У перших фундаментальних дослідженнях експертів ООН, що з'явилися в 1970-х роках, всі компанії, що здійснювали міжнародне виробництво, називалися багатонаціональними (multinational corporations). Але в подальшому взяло гору позначення "транснаціональна корпорація" (transnational corporation). Воно, як правило, вживається в офіційних виданнях міжнародних організацій, урядів, відомих наукових центрів. Це також обумовлено тим, що більшість сучасних корпорацій, що мають зарубіжні філії, за контролем є однонаціональними (американські, британські, японські тощо), тобто мають форму ТНК.
Невелика кількість багатонаціональних корпорацій спричинена тим, що об'єднання капіталів різних країн для організації глобально функціонуючої корпорації — справа досить складна. Тут часто виникають проблеми, пов'язані з різними юрисдикціями, політикою урядів, подвійним оподаткуванням і т. ін.
Останні десятиліття характеризуються значним зростанням чисельності випадків злиття окремих ТНК. Інколи це супроводжується обміном акцій між компаніями, що об'єднуються, або створенням спільних компаній, які виконують функції оперативних холдингів. Зазвичай це доповнюється пакетом угод про спільне використання виробничих потужностей філій, координацію наукових розробок та розподіл ринків збуту. Транскордонні злиття виступають сьогодні, таким чином, одним із головних шляхів створення багатонаціональних компаній. Саме так, наприклад, була створена багатонаціональна автомобільна корпорація DaimlerChrisler, що об'єднала дві відомі ТНК США та ФРН.
В умовах глобалізації світової економіки дедалі більше корпорацій продають свої акції на міжнародних фондових біржах (стратегія так званої глобальної емісії). Зростаюча інтеграція міжнародних фінансових ринків значно посилює цю тенденцію. Такі міжнародні корпорації, як Sony, Toyota Motor, Fiat, KLM, British Petroleum, Daimler, продають свої акції на Нью-Йоркській фондовій біржі. У той самий час акції американських корпорацій IBM, General Motors та інших входять у лістінг Лондонської, Брюссельської, Паризької, Франкфуртської фондових бірж. Транскордонний лістінг іще більше розмиває національну приналежність корпорацій. Власниками цих акцій стають резиденти різних країн.
Незважаючи на тенденцію зростання чисельності багатонаціональних компаній, типовою масовою формою компаній, що здійснюють зарубіжну виробничо-інвестиційну діяльність, усе ще залишаються транснаціональні фірми. Тому правомірно (хоча і з певними застереженнями) вживати термін "ТНК" для загального позначення міжнародних корпорацій.
Критерії визначення ТНК
Транснаціональна корпорація — це корпорація, що здійснює міжнародне виробництво на основі прямих іноземних інвестицій та має прямий контроль над своїми зарубіжними філіями.
Головним критерієм, що відрізняє транснаціональні компанії від національних фірм, що ведуть зовнішньоекономічну експортно-імпортну діяльність, є вивезення капіталу і створення підконтрольних підприємств у різних країнах світу. Якщо національні компанії здійснюють лише експортно-імпортні операції товарів та послуг, то ТНК організують їх зарубіжне (міжнародне) виробництво. Саме існування зарубіжного виробництва визначає специфічні риси ТНК як форми структурної організації бізнесу: їхні організаційні моделі, стратегію підприємницької діяльності, напрями внутрішньокорпораційного руху j товарів та фінансових ресурсів. Залежно від галузевої спрямованості ТНК це міжнародне виробництво охоплює різні види діяльності, що створюють або додають вартість: виробництво готової продукції та напівфабрикатів, надання різноманітних послуг, здійснення наукових розробок і т. ін.
Наприклад, транснаціональна корпорація Ford Motor Company в 2003 р. мала 111 заводів, що виробляли компоненти, напівфабрикати, окремі вузли та двигуни автомобілів, а також займалися їх складанням. 68 заводів були розташовані поза Північною Америкою. Крім виробництва авто під власною фабричною маркою, ця ТНК через свій структурний підрозділ Premier Automotive Group, що базується в Лондоні, контролює діяльність інших відомих виробників — Volvo, Jaguar, Land-Rover, Aston Martin. Швейцарська транснаціональна компанія Nestle має 500 заводів у 84 країнах світу.
Існують і інші критерії, або кількісні показники, класифікації транснаціональності компанії. Наприклад, установлення мінімальної кількості зарубіжних філій або числа країн, в яких здійснюються операції. Це робиться для того, щоб виділити найбільш потужні ТНК та не зараховувати до групи транснаціональних фірм ті компанії, що мають, скажімо, одну зарубіжну філію.
Контингент ТНК не є внутрішньо єдиним. Серед них визначаються передусім гігантські компанії, що мають світову мережу міжнародного виробництва і визначають обличчя цілих галузей світової індустрії. Є й середні за розміром компанії, що постійно збільшують кількість зарубіжних підприємств. Нарешті, в останні роки до лав ТНК починають втягуватися невеликі фірми, що дуже швидко нарощують зарубіжну виробничо-інвестиційну діяльність і займають чільне місце в окремих нішах виробництва товарів та послуг.
Модель ТНК
Транснаціональні корпорації різних галузей можуть мати значну специфіку організаційної побудови. її визначають також розмір компаній, ступінь їх "міжнародності", стратегія бізнесу. Разом із тим можна спрощено зобразити загальну модель, що показує ієрархію відносин між материнською компанією та підконтрольними підприємствами, види та статус останніх.
Транснаціональна корпорація складається з головної голдінг-компанії та підконтрольних зарубіжних підприємств.
Країна, в якій розташовується штаб-квартира ТНК або головна голдінг-компанія, називається країною базування (home country) транснаціональної фірми.
Країна, в якій розташовуються підконтрольні підприємства ТНК, має назву приймальної країни (host country).
Головну голдінг-компанію часто називають материнською або батьківською (parent company) компанією. Це компанія, що контролює активи інших фірм у приймальних зарубіжних країнах.
Зарубіжні підприємства транснаціональної фірми, як правило, об'єднують загальним поняттям "зарубіжні філії". Це інкорпоровані або неінкорпоровані підприємства, в яких інвестори, які є резидентами іншої країни, володіють капіталом, що дає їм змогу мати довгостроковий економічний інтерес в управлінні.
Інкорпоровані підприємства мають статус самостійної юридичної особи у приймальній країні на відміну від неінкорпорованих підприємств, які не мають власного балансу та відображають свої прибутки та збитки на рахунках материнської компанії.
У публікаціях ЮНКТАД з проблем ТНК термін "зарубіжні філії" охоплює декілька юридичних форм організації бізнесу: відділення, асоційовані та дочірні компанії.
Як зазначалося, в економічній літературі всі види підконтрольних підприємств ТНК об'єднуються під назвою філії. Хоча таке об'єднання досить часто є умовним, воно полегшує розуміння системи транснаціональних корпорацій і внутрішньокорпораційних зв'язків.
Материнська компанія ТНК є центром контролю та прийняття стратегічних рішень. Саме тут розробляється глобальна модель внутрішньо-корпораційного руху факторів виробництва, визначається розташування філій, обсяги та асортимент їхньої продукції, ринки збуту, стратегія передачі технологій та джерела фінансування зарубіжної діяльності.
Філії організують виробництво товарів та послуг, здійснюють торгову діяльність та наукові розробки.
Від материнської компанії до філії рухаються товари, капітал, технології, управління. Але такі самі потоки факторів виробництва можуть направлятися від однієї філії до іншої або навіть від філії до материнської компанії.
Розвиток теорії ТНК
Напрями теоретичного аналізу міжнародного виробництва
Зростання потужності сучасних ТНК, широкий діапазон форм їхньої діяльності, охоплення операціями переважної частини країн світу — ці та інші риси транснаціональних корпорацій обумовили надзвичайну актуальність розробки теорії ТНК. За минулі десятиліття як зарубіжна, так і вітчизняна література поповнилася значною кількістю змістовних досліджень теоретичних аспектів міжнародного виробництва, вивезення капіталу, інтернаціоналізації виробничо-інвестиційної діяльності корпорацій.
Разом із тим складність і багатогранність феномена ТНК, динамічність і модифікація багатьох сторін їхньої діяльності спричинили різні теоретичні підходи до аналізу суті транснаціональної корпорації.
Хоча тематику міжнародного виробництва можна відстежити ще від найперших визначень Адама Сміта, Девіда Рікардо, Карла Маркса, Рудолфа Гілфердінга, але тільки у 60-х роках XX ст. була сформульована окрема теорія прямих іноземних інвестицій.
Перші спроби розробки теорії ТНК в 60-ті роки містили аналіз відмінностей цих фірм від національних компаній, особливостей виходу ТНК на іноземні ринки, а також питання, чому іноземне виробництво розміщується у певній країні, а не в іншій. Далі ці теорії були доповнені вивченням поведінки ТНК, стратегії їх інвестування з огляду діяльності фірми як організаційного об'єднання.
Перший напрям економічної теорії, що намагався дослідити сутність ТНК, — це теорія міжнародного розподілу ресурсів, яка базувалася на ідеї просторового розподілу факторних ресурсів. Ця теорія досліджувала в основному місцерозташування зарубіжного виробництва.
У традиційних, тобто класичних або неокласичних, моделях торгівлі, що були домінуючими в міжнародній економіці до 1950-х, учені зверталися тільки до першої проблеми, тобто де саме розташоване виробництво. Вони розглядали вивезення капіталу лише в контексті міжнародної торгівлі. Питання, що стосуються права власності й організації економічної діяльності, значною мірою ігнорувалися. Це відбувалося тому, що ринок убачався як механізм обміну, що має нульові операційні витрати.
Передбачалося, що ресурси не перетинають національні межі, але водночас можуть бути рухливими в національному просторі. Управлінська стратегія обмежувалася визначенням оптимального рівня виробництва продукції та мінімізацією витрат виробництва.
Ще один напрям економічних досліджень ТНК розвивався на базі теорій промислової (виробничої) організації, які акцентували увагу на праві власності, а також шляхах, якими фірми керують операціями, що стосуються виробництва (в тому числі його міжнародного розміщення). У межах згаданих двох основних напрямів сформувалися декілька груп дослідників. Перші провадили макроекономічні дослідження прямих інвестицій, звичайно беручи вихідним пунктом неокласичні моделі торгівлі та розширюючи їх, аби пояснити модель іноземного виробництва. Не дивно, що вони найчастіше фокусували свою увагу на особливостях місцерозташування і шукали причини, чому фірми певної національної належності на відміну від інших частіше схильні брати участь у міжнародній торгівлі та виробництві.
Друга група економістів вивчала ТНК з позицій теорії інтерналізації. Цю школу очолили Р. Баклі та М. Кассон, А. Рагмен. Вона базується на методології засновника теорії трансакційних витрат Роналда Коаза.
Третя група, більш близька за основами теорії з другою групою, ніж із першою, досліджувала питання, чому фірми тієї чи іншої національної належності мають більше можливостей ефективно діяти на іноземних ринках, ніж місцеві фірми, розташовані на цих ринках, а також чому вони намагаються контролювати діяльність зі збільшення вартості за межами своїх національних кордонів. Стівен Гаймер був основоположником цього підходу до пояснення іноземного виробництва, що, як він доводив, не може існувати без фірм-інвесторів, котрі володіють особливими монополістичними перевагами над місцевими конкурентами.
Еклектична парадигма Даннінга
Від середини 80-х років у зв'язку з різким зростанням ролі ТНК у процесах трансформації та глобалізації світової економіки теоретична полеміка про причини і суть міжнародного виробництва ТНК ще більше активізувалася.
Це привело до розширення предмета теоретичного аналізу за рахунок введення до нього факторів, які досі враховувалися недостатньо (наприклад, динамічні аспекти міжнародного виробництва), а також,
що особливо примітно, привело до спроб наблизити альтернативні теорії шляхом створення загальної концептуальної основи. На кінець 80-х років така загальна концептуальна основа була розроблена одним із відомих теоретиків ТНК професором Редінгського університету (Велика Британія) Джоном Даннінгом. Вона отримала у світовій економічній літературі назву "еклектична парадигма " ("еклектична теорія ", "парадигма Даннінга", парадигма ОЛІ).
Еклектична парадигма стала новим етапом у дослідженні проблем ТНК і нині перетворилася на провідну теорію міжнародного виробництва. Теоретичні підходи еклектичної парадигми тією чи іншою мірою стали базовими для більшості виданих в останні роки монографічних досліджень ТНК. Вони покладені в основу і фундаментальних досліджень ООН із проблем транснаціональних корпорацій.
Ключовими моментами еклектичної теорії є аналіз переваг власності, переваг інтерналізації та переваг розміщення.
Переваги власності. Аби національна фірма могла перетворитися на ТНК, вона повинна передусім мати переваги власності (конкурентні переваги) порівняно з іншими фірмами. Як підкреслює Дж. Даннінг, усі активи, що створюються фірмою, можна поділити на видимі (фізичний капітал, гроші) та невидимі (технологія, знання, досвід і т. ін.). Саме невидимі активи, тобто особливі фірмові активи (firm-specific assets), і визначають значною мірою конкурентні переваги ТНК. Ці переваги можуть бути обумовлені двома факторами:
• власністю на вже створені унікальні чи особливі активи (наприклад передова технологія);
• власністю на сукупні (загальні) додаткові невидимі активи (такі, як здатність до творчих рішень, до створення нових технологій). Одна з важливих сукупних переваг власності — це здатність фірми
створювати нову технологію, яка стане основою для наявності в неї, у свою чергу, конкурентних переваг, пов'язаних з особливими, унікальними активами. До переваг власності належить здатність фірми задовольняти різні вимоги, що висуваються покупцями до якості її продукції та ціни, надавати додаткові послуги — інформацію і рекомендації, гарантії надійності тощо. Здатність купувати, виробляти, зберігати й аналізувати інформацію виступає на сучасному етапі одним із найважливіших специфічних активів фірм, що визначають їхні конкурентні позиції.
Іноземні фірми можуть подолати конкуренцію місцевих компаній, котрі володіють знанням свого ринку та місцевих постачальників, тільки на основі ще більшої конкурентної сили, яка і обумовлена їхніми перевагами власності. При цьому не виключена ситуація, коли ці переваги визначають олігопольні чи навіть монопольні позиції іноземної фірми.
Якби всі фірми мали доступ до одних і тих самих технологій, виробничих знань і ринків, то здійснювати прямі іноземні інвестиції було б недоцільно і потоки капіталу набули б форми портфельних інвестицій і позик. Жодна фірма не могла би здійснювати додаткові витрати по закордонних операціях, не маючи порівняно зі своїми конкурентами переваг, пов'язаних із факторами власності. Ці переваги, тобто нематеріальні активи, можуть бути переведені за кордон із досить низькими витратами, сприяючи створенню в межах фірми концентрованих промислових структур, що об'єднують окремі країни.
Такі нематеріальні активи насправді означають "бар'єри входження" для нових конкурентів. Конкуруючі місцеві фірми, наприклад, не можуть скористатися результатами цих переваг, по-перше, через правовий захист інтелектуальної власності, по-друге, тому, що вони є наслідком інвестицій у розвиток конкретного професійного, науково-технічного і організаційного потенціалу. Ще більші бар'єри для доступу на ринок постають у результаті процесу навчання і інновацій, під час якого нові знання та навички здобуваються конкретними людьми. Без здійснення аналогічних інвестицій місцеві фірми не можуть отримувати ці знання та навички.
Переваги власності визначають, таким чином, які галузі та які фірми в цих галузях найбільш схильні здійснювати міжнародну інвестиційну діяльність. Не випадково переважна частина ТНК концентрується у найбільш наукомістких галузях, а лідируючі позиції тут мають фірми з потужною технологічною базою та престижними фабричними марками.
Переваги інтерналізації. Зазначені фірми-лідери, що мають унаслідок своїх конкурентних переваг найбільші можливості для зарубіжної діяльності, можуть здійснювати її в різних організаційних формах: через продаж товарів, технологій, управлінського досвіду, ноу-гау або через прямі інвестиції та міжнародне виробництво. Чому ж іноземна фірма, яка володіє конкурентними перевагами порівняно з місцевими фірмами, не "продає" їх останнім, а вирішує створити тут зарубіжне виробництво і здійснювати прямі інвестиції?
Зацікавленість фірми створити міжнародне виробництво пов'язана з існуванням переваг інтерналізації, тобто внутрішнього (внутрікорпораційного) погодженого використання нематеріальних особливих активів і сукупних додаткових невидимих активів. Переваги інтерналізації виникають, як уже зазначалося, внаслідок здатності горизонтально чи вертикально інтегрованих виробничо-інвестиційних комплексів ТНК мати додаткові вигоди (тобто більш високі доходи) з координованого використання особливих чи сукупних додаткових активів. Переваги інтерналізації — це транснаціональні вигоди, що випливають із загального керівництва мережею цих активів, розміщених у різних країнах.
Ринок трансакцій характеризується недосконалістю. Через це фірми віддають перевагу внутрішнім, а не зовнішнім, суто ринковим каналам використання переваг власності. Вони вибирають прямі іноземні інвестиції, а не ліцензійні (або інші) угоди з місцевими компаніями, оскільки намагаються знизити трансакційні витрати, ризик, подолати невизначеність ринку, захистити свої особливі нематеріальні активи. Інтерналізуючи ринок (тобто координуючи використання таких активів з іншою виробничою діяльністю), фірми закріплюють свої ринкові позиції і таким чином перетворюються на ТНК або збільшують ступінь транснаціональності.
Інтерналізація таким чином виступає як засіб подолання недосконалості ринку (породженої національними кордонами, інформаційними труднощами та іншими факторами) з допомогою створення «внутрішніх ринків».
Отже, наявність переваг інтерналізації пояснює те, чому фірма не продає чи не здає в оренду свої активи, що базуються на людському капіталі, знаннях, а, прагнучи звести до мінімуму трансакційні витрати, що існують унаслідок побічних ефектів ринкового механізму обмежує поширення і функціонування цих активів мережею своїх виробничих філій. Можливі й інші форми (спільні підприємства, контрактні форми інвестицій) з тривалими трансакційними відносинами, де асиметрія ринкової сили ТНК дає їм змогу контролювати й координувати процес використання невидимих активів.
Переваги розміщення. Райони, в яких провадитиметься діяльність ТНК, у свою чергу визначаються перевагами розміщення. Ці переваги виникають унаслідок таких факторів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва і міжкраїнні відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій у приймальній країні визначається також з урахуванням таких міркувань, як макроекономічна стабільність країни, рівень конкуренції, торговельна політика, ступінь розвитку інфраструктури.
Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні емпіричні дослідження, є розмір ринку приймальної країни. Для інвестицій ТНК, орієнтованих на внутрішній ринок, цей фактор відіграє пріоритетну роль незалежно від того, проводить чи ні приймальна країна протекціоністську політику. Забезпеченість факторами виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона охоплює ряд моментів: наявність природних ресурсів (що особливо важливо для «сировинних» ТНК), вартість некваліфікованої робочої сили, можливість наймання кваліфікованих спеціалістів при відносно низьких витратах, ефективність діяльності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допоміжної технологічної інфраструктури. Економічна політика приймальної країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику вкладання інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.
Отже, наявність трьох видів переваг — власності, інтерналізації та розміщення визначають закономірності створення виробничих комплексів ТНК.
Слід зауважити, що еклектична парадигма також не дає вичерпні відповіді на всі питання, пов'язані з виникненням ТНК і особливостями їхньої сучасної діяльності.
Динамічність феномена ТНК та народження нових тенденцій їхньої діяльності потребує наукового узагальнення цих процесів і подальшого розвитку теоретичної бази дослідження ТНК, критичної переоцінки положень теорії, що не витримують перевірки практикою. Поява еклектичної парадигми стала логічним етапом еволюції теорії ТНК і відбулася на грунті наявних теорій фірми. Так само еволюція самої еклектичної парадигми і збагачення її новими положеннями та концептуальними підходами є закономірним процесом, пов'язаним з інтенсивним посиленням міри транснаціоналізації світової економіки на сучасному етапі.
Сучасний етап транснаціоналізації
ТНК як суб'єкт глобалізації світової економіки
Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. Вона являє собою процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних операцій ТНК. Деякі вчені вважають, що транснаціоналізація — це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію вужче — як лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя.
В економічній літературі існує два протилежні підходи щодо ролі ТНК як суб'єкта сучасної глобальної економіки.
Прибічники першого підходу (К. Омае) вважають, що транснаціоналізація свідчить про фундаментальну трансформацію сучасної світової економіки, а самі міжнародні корпорації є «символом ефективності ринкових сил та економічної раціональності». На їхню думку національні держави є анахронізмом, що тільки спричиняє політичну фрагментацію глобальної економіки. ТНК розглядаються як могутній незалежний актор, який конкурує з національними державами та навіть переважає їх у силі та важливості.
Прихильники таких поглядів упевнені, що процес глобалізації модифікує природу самих міжнародних корпорацій. Декілька десятиліть тому зарубіжні операції були лише додатком до основної діяльності фірми у країні її базування. Це робило зрозумілим питання щодо національної належності таких компаній. Величезний розмах міжнародних операцій сучасних ТНК, нова стратегія глобального постачання та виробництва роблять такі фірми космополітичними і незалежними від країни їхнього походження.
Украй протилежну позицію займають деякі інші економісти (Р. Селлі, С. Томсон, Р. Гілпін), які розглядають міжнародні корпорації як національні компанії певної країни, що здійснюють зарубіжні ділові операції. Ці компанії є продуктом розвитку конкретної національної економічної системи, ринок якої для більшості з них усе ще грає переважну роль. Прибічники другого підходу вважають, що ТНК більшою мірою орієнтуються на політику країни свого походження, ніж на політику приймальних країн. На користь цих аргументів наводяться приклади відмінностей у поведінці американських, європейських та японських міжнародних фірм, що є результатом впливу національних особливостей країн їхнього походження, різної структури економіки, специфічних рис корпоративного управління. За цією логікою саме внутрішня економічна структура, економічна ідеологія, соціальні пріоритети та інші «домашні» фактори країни базування ТНК справляють основний вплив на формування її стратегії.
Кожний із зазначених поглядів абсолютизує певні риси та особливості функціонування ТНК. Такі компанії є лише одним, хоча і дуже важливим, суб'єктом сучасного глобального економічного середовища і, звичайно, не можуть замінити за своїми функціями національну державу. Разом із тим інтенсивний процес транснаціоналізації приводить до того, що сучасні ТНК стає дедалі важче пов'язати з категорією конкретної національної належності. У рамках стратегії глобалізації країна початкового базування частіше розглядається ними як лише один із районів, що має переваги розміщення.
Глобальний розмах операцій ТНК робить неможливим орієнтацію тільки на інтереси однієї країни, навіть якщо це країна первинного походження компанії. Зростання міжнародної інтегрованої системи виробництва ТНК робить інколи непростим завданням визначити, звідки надходить продукція компанії." Джерела постачання компонентів та продуктів можуть швидко змінюватися, якщо змінюються умови попиту або витрат виробництва. За цих обставин традиційні підходи до виробництва ТНК (тобто правила походження товарів), що базуються на чіткому відокремленні національного походження будь-якого виробу, стають також неефективними.
Масштаби діяльності ТНК
Характерною рисою сучасного етапу транснаціоналізації є величезний масштаб операцій ТНК. Передусім це виявляється у значному зростанні кількості материнських компаній ТНК та їхніх зарубіжних філій. Якщо на початку 1980-х років у світі налічувалося близько 11 тис. ТНК і 104 тис. зарубіжних філій, то на початку XXI ст. — близько 70 тис. і 690 тис. відповідно. Відкриття нових ринків викликало новий сплеск зростання міжнародного виробництва та потоків міжнародних інвестицій. Воно також супроводжувалося новими можливостями використання різноманітних форм операцій.
На транснаціональні компанії припадає як мінімум 70 % світових корпораційних науково-дослідних робіт. Від 3/4 до 9/10 руху технологій між США, Німеччиною та Японією набуває форми внутрікорпораційних технологічних трансферів.
90 % кількості транснаціональних фірм базується у розвинутій країнах з ринковою економікою. Однак за останні роки у процес транснаціоналізації чимдалі більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країн Східної та Центральної Європи. П'ять держав — ФРН, Японія, США, Велика Британія та Франція — є районами базування половини материнських транснаціональних корпорації промислово розвинутих країн. На ці країни припадає також 2/3 сукупного вивезення прямих іноземних інвестицій. У промислово розвинутих країнах розміщено близько 40 % усіх філій ТНК, тоді як у країнах, що розвиваються, — 48,5 %.
За останнє десятиліття підвищився ступінь «міжнародності» операцій ТНК більшості країн. Наприклад, питома вага активів зарубіжних філій ТНК ФРН у загальному обсязі активів небанківських компаній країни зросла за останні роки майже вдвічі. У найбільших ТНК США, ФРН, Японії за кордоном було зосереджено 1/3—1/4 активів.
Існує прямий зв'язок між ступенем «міжнародності» операцій та розмірами фірми. У найбільших в світі ТНК частка зарубіжних активів і продажів особливо висока. Середній індекс транснаціональності 100 найбільших ТНК перевищує 50 % (рис. 6.2).
Зазначені тенденції є лише одним із проявів зростання ступеня транснаціоналізації. Співвідношення обсягу вивезення капіталу і макроекономічних показників окремих країн теж переконливо свідчить про наростання цього процесу.
Для оцінки ступеня входження країн світу у процеси транснаціоналізації використовують індекс транснаціональності приймальних країн (transnationality index of host countries). Він розраховується як середня величина чотирьох показників:
1) питома вага прямих іноземних інвестицій у валовому капіталоутворенні країни;
2) частка кумулятивного обсягу прямих іноземних інвестицій у ВНП;
3) зайнятість на іноземних філіях у процентовому відношенні до загальної зайнятості в країні;
4) питома вага доданої вартості, створеної в іноземних філіях, у ВНП.
Перший та другий показники свідчать про важливість для країни припливу прямих інвестицій та загального накопиченого обсягу ПІІ. Більший обсяг капіталоутворення зумовлює більші виробничі можливості країни. Третій та четвертий показники відображають важливість для країни операцій філій ТНК. Ці два набори показників взаємопов'язані: більш високі показники щодо питомої ваги прямих інвестицій звичайно зумовлюють і більш високу активність філій транснаціональних фірм. Найбільші значення даного індексу на початку XXI ст. притаманні Гонконгу (КНР), Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Новій Зеландії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландам, Швеції.
Особливо активну роль у процесі створення міжнародного виробництва відіграють найбільші ТНК. Експерти ЮНКТАД щорічно підраховують обсяги активів, продажів та зайнятих 100 найбільших ТНК. У 2004 р. на компанії, що входять до «списку 100», припадало 12 % зарубіжних активів, 18 % продажів, 14 % зайнятих усіх транснаціональних фірм світу.
91 із 100 найкрупніших ТНК мали штаб-квартири у США, країнах ЄС або Японії. Найбільше представлені у «списку 100» ТНК США — 25 корпорацій. Половину позицій у цій групі мають транснаціональні фірми країн ЄС. У 2002—2004 pp. компанії Японії зменшили своє представництво до 10 позицій.
Основна частина найбільших у світі ТНК належала принаймні до однієї із чотирьох галузей: електроніка та електротехнічне обладнання, автомобілебудування; видобуток та дистрибуція нафти, виробництво харчових продуктів та напоїв.
Глобальні інвестиційні цикли
Особливістю операцій ТНК в останні десятиліття стала наявність декількох тривалих циклів посилення міжнародної інвестиційної діяльності. Цей період отримав назву глобальних інвестиційних циклів,
або глобальних інвестиційних хвиль. Кожна хвиля характеризується різким збільшенням вивезення прямих інвестицій. Проглядається тенденція, що кожні 10 років після динамічного зростання ПІІ відбувається двотрирічний спад.
Протягом останніх 25 років спостерігалися три цикли інвестиційного буму: 1978—1981 pp., 1986—1990 pp., 1993—2000 pp. Кожний з циклів характеризувався дедалі значнішим зростанням прямих іноземних інвестицій. Якщо в 1980—1985 pp. середні темпи зростання вивезення прямих капіталовкладень складали 2 %, то в 1986—1990 pp. -26 %, а в 1995-2000 pp. - понад ЗО %.
Максимальна динаміка першої глобальної хвилі припливу інвестицій фіксувалася в 1981 p., але у 1982—1983 pp. відбувся спад. Пік другого циклу інвестиційного буму припав на 1990 p., після чого щорічний обсяг вивезення прямих інвестицій дещо знизився і почав зростати від 1992 р. Зазначений п'ятирічний цикл швидкого зростання зарубіжних інвестицій набагато перевищив аналогічні показники попереднього циклу.
Третій цикл стрімкого зростання інвестицій став не тільки більш тривалим (його не зупинила навіть Азійська фінансова криза 1997 р.) і масштабним (загальні кумулятивні інвестиції в іноземні філії сягнули в цей час 6,6 трлн дол.), але й мав свою особливість. Під час першої глобальної хвилі головну роль відігравали інвестиції ТНК у нафтодобувний сектор. У період другого інвестиційного циклу головною сферою інвестицій були промислово розвинуті країни. Третій інвестиційний бум характеризувався значною участю в ньому компаній телекомунікаційного сектора та збільшенням ролі країн, що розвиваються.
Показники другого циклу інвестиційного буму були значно перевищені в середині 90-х років. Щорічний приплив нових ПІІ постійно зростав і досяг у 2000 р. рекордного рівня — 1150 млрд дол.
Хвилеподібне глобальне зростання припливу ПІІ було викликане низкою короткочасних та довгострокових факторів.
Серед них треба виділити насамперед циклічні фактори. В теоретичному плані доведено, що існує стабільний позитивний зв'язок між потоками глобальних ПІІ та рівнем і темпом зростання світового ВНП.
Як показують емпіричні дослідження, коливання економічної активності, пов'язані з економічним циклом у країнах, що вивозять капітал, і в країнах, які приймають іноземні інвестиції, суттєво впливають на інвестиційну стратегію ТНК. Зростаюча взаємозалежність світової економіки веде у своїй тенденції до більшого ступеня уніфікації умов економічного зростання як у країнах базування ТНК, такі за кордоном (хоч іноді вони можуть різнитися). Циклічні коливання у країні базування впливають на інвестиційні плани ТНК, на їхню здатність мобілізувати необхідний капітал для здійснення зарубіжних інвестицій.
Позитивний взаємозв'язок між зростанням ВНП та ПІІ підтверджується емпіричними даними для групи промислово розвинутих країн із ринковою економікою. Високі й стабільні темпи зростання цих країн у другій половині 80-х років визначили значне збільшення експорту прямих інвестицій в цей період. Але уповільнення зростання в 1990 р. і економічний спад у США, Великій Британії, Канаді перервали період дуже високих темпів збільшення зарубіжних капіталовкладень. Відновлення економічної динаміки в середині 90-х років знову викликало новий сплеск ПІІ.
Хоча економічна рецесія, з одного боку, звужує джерела формування інвестиційних ресурсів та пропозицію прямих інвестицій країн — експортерів капіталу, з іншого боку вона примушує фірми підвищувати конкурентоспроможність та зменшувати витрати за рахунок переведення певних видів економічної діяльності у більш «дешеві» місця розміщення. Це може викликати нові ПІІ в пошуку економії витрат, наприклад, організації філій у країнах з дешевою робочою силою. Ця тенденція ще більше посилюється, якщо темп зростання ринку приймальної країни перевищує ринкову динаміку в країні базування ТНК
Ще однією причиною інвестиційного буму стали фактори економічної політики різних країн. У багатьох країнах світу від середини 1980-х років почалася значна лібералізація зовнішньоекономічного курсу, були переглянуті закони, які стосуються іноземних інвестицій, значно поліпшився інвестиційний клімат для ТНК. Відіграли свою роль і загальна зміна світової ситуації, посилення міжнародного та регіонального співробітництва між країнами. У ряді випадків зарубіжна діяльність ТНК значно активізувалася завдяки зміні валютних курсів. Наприклад, швидке зростання японських зарубіжних інвестицій в 1987— 1990 pp. пояснюється здебільшого саме цим фактором.
І нарешті, тенденції вивезення капіталу в останні десятиліття не можна зрозуміти без урахування структурних факторів світової економіки. Кумулятивний обсяг інвестицій ТНК досягнув дуже значної величини, що перейшла у нову якість — зародження глобальних виробничих мереж ТНК, що об'єднують десятки тисяч материнських компаній і сотні тисяч зарубіжних підконтрольних (прямо чи побічно) підприємств в єдину інтегровану систему виробництва. Загальний обсяг активів зарубіжної філійної частини цієї мережі вже досягнув 36 трлн дол., а кількість зайнятих на закордонних підприємствах ТНК перевищила 57 млн.
Саме фактор структурних змін у міжнародному виробництві та формування його нової організаційної моделі викликали значну хвилю транскордонних злиттів і поглинань, що дало новий могутній імпульс зростанню ПІІ в 90-ті роки.
Кількісний аналіз світових потоків прямих інвестицій
Динаміка інвестицій. Міжнародне виробництво ТНК викликає різнопланові транскордонні внутріфірмові трансфери. Головними з них є фінансові й торговельні потоки, а також рух ноу-гау, технологій,
кадрів. Звичайним методом вимірювання цих потоків є оцінка їхнього фінансового елементу — вартості руху ПІІ. Але це дає неповну картину. Вартість потоків ПІІ не показує реальну вартість інвестицій ТНК. Останні фінансують інвестиції також за рахунок місцевих позик від банків, акумуляції фондів через емісію облігацій. Однак прямі іноземні інвестиції є єдиним аспектом міжнародного виробництва, про який на рівні країн існують систематизовані та сумісні дані.
Останні десятиліття засвідчили високу динаміку зростання світових потоків ПІІ. У процес формування міжнародного виробництва втягувалися дедалі нові країни, які не тільки стали сферою розміщення нових виробничих одиниць ТНК, а й почали самі інтенсивно нарощувати вивезення інвестицій за кордон. Особливо бурхливо цей процес відбувався в 90-ті роки, коли щорічний приплив інвестицій транснаціональних фірм збільшився в шість разів і сягнув свого піку 1388 млрд дол. в 2000 p. (див. рис. 6.3). Після значного зниження темпів міжнародної виробничо-інвестиційної діяльності в 2001—2003 pp. цей процес із новою силою відновився з 2004 р.
Про глобальні масштаби міжнародної інвестиційної діяльності свідчить той факт, що на початку XXI ст. 51 країна світу отримувала в середньому щорічно понад 1 млрд дол. ПІІ. Кожна із зазначених країн мала сукупний обсяг накопичених іноземних інвестицій ТНК не менший ніж 10 млрд дол. У середині 80-х років таких країн було лише 17.
В останні 15 років у 65 країнах світу спостерігалися середні щорічні темпи зростання припливу ПІІ на рівні ЗО % і вище, а ще у 29 країнах вони сягали 20 — 29 %.
За оцінками, сукупний обсяг накопичених ПІІ за останні 25 років зріс у 14 разів — від 616 млрд до 8902 млрд дол. Тільки за 2000 — 2004 pp. він збільшився на 2,8 трлн дол. (рис. 6.4). '
Основні центри вивезення капіталу. Промислово розвинуті країни є головними експортерами капіталу. На три основні «центри сили» — Європейський Союз, США, Японію — припадає 85 % щорічних потоків вивезення капіталу. ТНК цієї тріади контролюють 4/5 сукупного обсягу накопичених прямих іноземних інвестицій.
Корпорації США після Другої світової війни традиційно були найбільшими інвесторами в економіку зарубіжних країн. Щорічний обсяг вивезень капіталу зі США набагато перевищував нові зарубіжні інвестиції ТНК Німеччини, Японії, Великої Британії. Як наслідок цього, сукупні інвестиції США за рубежем досягли на початку XXI ст. 2069 млрд дол. Це більше, ніж у будь-якої іншої промислово розвинутої країни, хоча і поступається загальній величині ПІІ країн Європейського Союзу (4035 млрд дол.).
Другим світовим інвестором в останні два—три десятиліття виступає Велика Британія. Вивезення щорічних нових інвестицій із цієї країни поступалися за обсягами тільки США. В кінці XX ст. транснаціональні корпорації Великої Британії значно збільшили нові інвестиції за рубіж. Якщо ця тенденція спостерігатиметься далі, Велика Британія за обсягом сукупних накопичених ПІІ може наблизитися до США. Третю—четверту позицію серед світових експортерів капіталу поділяють Франція та Німеччина. Щорічні зарубіжні інвестиції німецьких компаній протягом 90-х років, як правило, перевищували аналогічний показник французьких фірм. Але в останні роки ситуація змінилася. Завдяки крупним поглинанням французькими телекомунікаційними ТНК декількох зарубіжних компаній річний експорт капіталу із Франції зріс майже у 3—3,5 раза. Це дало змогу Франції наздогнати Німеччину за обсягом сукупних накопичених інвестицій за кордоном і навіть трохи випередити її.
Ще однією примітною тенденцією останніх двох десятиліть стало вивезення капіталу із країн, що розвиваються. У 1995 — 2003 pp. обсяг експорту капіталу з цих країн становив у середньому 60 млрд дол. за рік. У 2004 р. загальна вартість ПІІ компаній країн, що розвиваються, досягла 858 млрд дол. Домінуюча частка цих інвестицій була здійснена компаніями нових індустріальних країн (НІК). Провідне місце серед таких нових експортерів ПІІ в 90-х роках зайняла територія Китаю — Гонконг. За оцінками, загальна вартість накопичених ПІІ, здійснених компаніями Гонконгу, перевищує 300 млрд дол., що виводить цю територію на восьме місце у світі серед експортерів капіталу. Гонконг є одним із найбільших світових центрів розташування штаб-квартир ТНК. Саме через цей регіональний фінансовий центр транснаціональні корпорації перерозподіляють потоки своїх капіталів.
Основні райони вкладення прямих інвестицій. Якщо в першій половині XX ст. основний потік ПІІ спрямовувався в колоніальні території та залежні країни Азії, Африки та Латинської Америки, то у другій половині століття основною сферою вкладення інвестицій ТНК стали промислово розвинуті країни.
Питома вага промислово розвинутих країн збільшується як у щорічному обсязі припливу ПІІ, так і в загальному накопиченому обсязі. В кінці XX — на початку ХХІ ст. до цієї групи країн спрямовувалося в середньому понад 3/4 нових щорічних інвестицій транснаціональних фірм. У цілому 2/3 світового кумулятивного обсягу ПІІ зосереджено у промислово розвинутих країнах. Країни, що розвиваються (у тому числі КНР), після декількох років зростання питомої ваги в загальному щорічному припливі нових інвестицій (перша половина 90) знову зменшили свою частку. В останні роки на них припадає всього 3/4 нових інвестицій та менше 1/з світового кумулятивного обсягу ПІІ.
Що стосується країн із перехідною економікою Центральної та Східної Європи, то їхня частка в сукупних щорічних нових ПІІ становить менше 2 %.
Прямі іноземні інвестиції та міжнародне виробництво ТНК розподіляються між країнами вкрай нерівномірно. Наприклад, усього 10 приймальних країн отримують 3/4 щорічного припливу світових ПІІ.
Серед країн, що розвиваються, спостерігається ще більша диференціація: 4/5 прямих іноземних інвестицій, що спрямовуються сюди, припадають на 10 країн.
Найбільшою приймальною країною для інвестицій ТНК традиційно є США. Сюди прямує в середньому 1/4 світового обсягу припливу нових прямих інвестицій. Сумарна величина обсягу ПІ1 у США досягла на початку XXI ст. майже 1,5 трлн дол., або 21 % світового обсягу накопичених іноземних інвестицій.
Як економічний регіон ЄС є реципієнтом 36 % світового обсягу накопичених ПІІ, тобто за цим показником перевищує навіть США. Але на рівні окремих країн жодна з європейських держав не може зрівнятися зі США за обсягом імпорту прямих іноземних інвестицій. Так, Велика Британія та Німеччина, що поділяють друге-третє місце у світі як сфери інвестування зарубіжних ТНК, мають кумулятивний обсяг залучених ПІІ відповідно 672 та 544 млрд дол.
В останні 15 років дуже швидко зростає обсяг ПІІ, вкладений транснаціональними фірмами в Китай. Тільки за 1995—2003 pp. щорічно в середньому нові іноземні інвестиції в Китай становили понад 40 млрд дол. На початку ХХІ ст. за загальним кумулятивним обсягом ПІІ ця країна вийшла на четверте місце у світі (501 млрд дол.). За оцінками ЮНКТАД, іще більша сума інвестицій ТНК акумульована в Гонконзі (375 млрд дол.). Незважаючи на юридичну належність цієї території до КНР, міжнародна статистика завжди розділяє інвестиції в Гонконг та Китай. Як уже зазначалося, Гонконг виконує функцію регіонального центру діяльності ТНК. Значна частина припливу капіталу транснаціональних фірм у Гонконг потім реінвестується в інші країни, а також у КНР.
Значні зміни відбулися в переорієнтації потоків капіталу транснаціональних фірм усередині групи країн, що розвиваються. Якщо в 1950—70-ті роки основний обсяг ПІІ направлявся до Латинської Америки, то в останні 20 років пріоритетним районом вкладення капіталу стали країни Азії, зокрема Південно-Східної та Північно-Східної.
Відносно новою сферою вкладення капіталу виступили країни Центральної та Східної Європи. На початок 2004 р. накопичений обсяг ПІІ тут сягнув 263 млрд дол. Серед країн регіону найбільша динаміка інвестицій ТНК спостерігалася у Польщі та Чехії. ..
Стратегічні альянси
Характерною рисою сучасних ТНК стала їхня широка участь у так званих стратегічних альянсах. Стратегічний альянс — це співробітництво на довгостроковій основі двох і більше компаній у науково-дослідній, виробничій або ринковій діяльності. Як правило, такі альянси являють собою угоди про співробітництво між потенційними або дійсними конкурентами.
Стратегічні альянси за своєю сутністю є однією із кооперативних форм організації операцій компанії. Крім стратегічних альянсів, такі кооперативні партнерські угоди охоплюють спільні підприємства, неакціонерні (контрактні) форми операцій (лізинг, франчайзінг, субконтрактні партнерства і т. п.), що набули поширення ще у 1970—80-ті роки.
Стратегічні альянси можуть бути горизонтальними (з іншими фірмами галузі), вертикальними (з постачальниками, споживачами) та діагональними (з партнерами в інших галузях) — залежно від завдань, які висувають перед собою сторони.
Мета стратегічних альянсів може бути також різною: проникнення на нові ринки; зниження ризику за рахунок його розподілу; об'єднання взаємодоповнювальних знань та активів, які жодна з компаній не може самостійно розвинути; отримання економії на масштабах; зменшення витрат; подолання торгових та інвестиційних бар'єрів; спільні наукові дослідження та обмін технологіями; розробка загальних технічних стандартів; розширення асортименту продукції та ін.
Головним мотивом укладання стратегічних угод є підвищення ефективності функціонування транснаціональної мережі підприємств:
• науково-дослідницькі стратегічні альянси покращують ефективність шляхом зниження витрат для кожного з партнерів, відкривають нові можливості економії на масштабах завдяки об'єднанню
фінансових ресурсів, доступу до нових джерел фінансування, розподілу ризиків на більш широкій основі;
• стратегічні альянси щодо кооперації та спільного виробництва компонентів підвищують ефективність виготовлення кінцевого продукту завдяки зниженню витрат виробництва;
• стратегічні партнерства в маркетингу та дистрибуції сприяють зростанню ефективності внаслідок економії на масштабах, зменшення витрат завдяки взаємному використанню дистрибуційних мереж і торгових пунктів, спільним рекламним компаніям.
Особливістю стратегічних союзів стало те, що вони дедалі частіше укладаються між ТНК різних країн базування. Кожна транснаціональна фірма може вступати в союз із великою кількістю інших компаній. Іноді такі альянси складають фірми-конкуренти, породжуючи складні взаємовідносини одночасного співробітництва та суперництва. В результаті створюються цілі скупчення, «галактики» ТНК, що об'єднують значну кількість прямо і опосередковано контрольованих ними фірм. Нерідко при цьому надвеликі ТНК виявляються у центрі численних міжфірмових угод.
Значного розвитку стратегічні союзи дістали у високотехнологічних галузях, де швидкі темпи інновацій і стрімко зростаючі витрати на НДДКР примушують ТНК кооперуватися, аби спільно нести витрати й ризики, пов'язані з розробкою нової продукції. Прискорення темпів технологічного прогресу приводить до того, що ТНК змушені розробляти, виробляти і продавати продукти на глобальній основі від самого початку циклу життя продукту. В умовах обмеження часу і ресурсів транснаціональні фірми розподіляють шляхом альянсів витрати інновацій і забезпечують ефективність використання своїх інвестицій.
Про значне поширення стратегічних альянсів свідчить те, що тільки європейські ТНК в галузі інформатики у 1980-ті роки створили понад 700 таких союзів. Великий резонанс викликав, наприклад, альянс ТНК «Сіменс» та IBM з виробництва напівпровідників, до якого згодом приєдналися найбільші японські ТНК, а потім і головні споживачі напівпровідників. Цей стратегічний союз символізував фундаментальну трансформацію цієї галузі електроніки. «Тошиба», «Еппл» та IBM вступили у стратегічний альянс в галузі розробок і обміну програмними продуктами для нового покоління ЕОМ.
Незважаючи на лавиноподібне збільшення таких альянсів у 90-ті роки, вони не завжди бувають вдалими. В галузях з динамічною технологією стратегічні альянси нестабільні, оскільки фірми постійно перегруповують свої сили, реагуючи на потреби, що швидко змінюються.
Стратегічні альянси створюють такі взаємовідносини, за яких кожний з учасників розраховує збільшити прибутковість належних йому активів, посилити переваги власності. Разом із тим такі союзи вочевидь являють собою нову специфічну форму інтерналізації ринкових відносин і значно доповнюють традиційні переваги інтерналізації, про які йшла мова раніше. Вони містять також значний потенціал вигод завдяки перевагам розміщення партнерів, причому на відміну від прямих інвестицій у зарубіжні проекти отримання цих вигод не пов'язане з великим ризиком. Не випадково багато ТНК розглядають транснаціональні союзи як альтернативу спільним підприємствам. Зростаючий і дедалі більш диверсифікований попит на ресурси людського і фізичного капіталу ставить обмеження навіть для великих фірм. У цих умовах для ТНК іноді стає вигідніше розширювати операції через міжфірмове партнерство, ніж за рахунок нарощування внутрішнього виробництва.
Транскордонні злиття і поглинання
Зростання міжнародного виробництва ТНК та, відповідно, їхніх ме-реж філій, дочірніх фірм відбувається на базі прямих іноземних інвестицій. ПІІ у приймальну країну можуть здійснюватися двома шляхами:
• прямі іноземні інвестиції у створення нових виробничих потужностей;
• прямі інвестиції у придбання вже існуючих місцевих фірм або злиття з ними.
Характерною особливістю процесу транснаціоналізацїї в останнє десятиліття стало різке збільшення кількості випадків та обсягів транскордонного злиття і поглинання (cross-border mergers and acquisitions, або ЗІП). Саме транскордонні злиття і поглинання забезпечили в 90-ті роки значне збільшення вартості щорічних припливів прямих іноземних інвестицій та суттєве розширення мережі філій та підконтрольних підприємств транснаціональних фірм. Наприклад, у кінці минулого десятиліття переважаюча частина ПІІ у зростання міжнародного виробництва були забезпечена через транскордонні злиття і поглинання (720 млрд із 895 млрд дол.).
За останні 20 років можна визначити дві потужні хвилі злиттів і поглинань:
перша хвиля — кінець 1980-х років;
друга хвиля — від середини 90-х років.
У 1999 р. кількість транскордонних трансакцій ЗІП досягла свого піку — 6000, після чого їхнє число значно зменшилося і почало зростати лише від 2004 р.
Небувала хвиля транскордонних ЗІП значно посилює тенденцію формування глобальних ринків товарів та послуг, а також глобальної системи міжнародного виробництва.
Як свідчить рисунок 6.5, у період останньої хвилі транскордонних ЗІП їхня вартість відносно світового ВВП зросла до 2,5 %. На відміну від першої хвилі транснаціональних ЗІП, яка в основному охоплювала виробничі фірми, остання хвиля охоплювала значно більшу кількість транскордонних угод в різних секторах економіки.
Остання хвиля транскордонних злиттів і поглинань була викликана кількома важливими причинами. Вона була зумовлена значними технологічними змінами, процесом лібералізації світової торгівлі та інвестицій, широкою приватизацією, а також новими можливостями фінансування трансакцій ЗІП у зв 'язку з глобалізацією фінансових ринків.
У високотехнологічних галузях ЗІП дають ТНК змогу не лише встигати за поступом швидкозмінного технологічного середовища, а й поширювати свою ринкову присутність, застосовувати ринкову силу та раціоналізувати операції в межах своєї світової виробничої мережі.
Основна кількість випадків транскордонних ЗІП спостерігається у промислово розвинутих країнах з ринковою економікою. Зокрема, значна їхня частина припадає на США, Велика Британію, Німеччину, Швейцарію. Трансакції ЗІП виступають тут основною формою долання «бар'єрів для входження» і здійснення ПІІ транснаціональних фірм. У країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою злиття та поглинання трапляються значно менше. Однак і тут спостерігається поступове збільшення випадків транскордонних ЗІП, що зумовлюється реалізацією приватизаційних програм. Що стосується ТНК — ініціаторів транскордонних ЗІП, переважна їхня частина базується у промислово розвинутих країнах. Однак по мірі зростання кількості транснаціональних фірм країн, що розвиваються (здебільшого нових індустріальних країн), вони також долучаються до цього процесу.
Хоча в останнє десятиліття ТНК різних галузей здійснювали операції ЗІП, найчастіше такі дії відбувалися в автомобільній, хімічній, тютюновій, харчовій, фармацевтичній галузях. Більшість таких трансакцій у зазначених галузях були горизонтальними ЗІП, націленими на економіку масштабів, технологічну синергію, зростання ринкової сили, консолідацію бюджетів НДДКР, прискорення інноваційного процесу, усунення надлишкових потужностей.
Наприклад, автомобілебудівна індустрія в минуле десятиліття пройшла суттєву реструктуризацію. Автомобільні ТНК найбільш активно здійснювали ЗІП або укладали стратегічні альянси між собою. «Дженерал моторз» цілком придбала відомі транснаціональні фірми Opel, Saab, а також 20 % акцій концерну Fiat. Ford Motor Company поглинула відомих виробників легкових автомобілів Jaguar і Volvo Cars та вступила у стратегічний альянс з Mazda. ТНК Renault купила 70 % акцій південно-корейської автомобільної фірми Samsung Motor. Аналогічні кроки робили і виробники вантажних автомобілів. Об'єднання Daimler-Benz і Chrysler перетворило DaimlerChrysler у найбільшого в світі виробника вантажівок, а на друге місце вийшла об'єднана група Volvo—Renault (підрозділи цих компаній, що виробляють вантажні автомобілі).
Процеси дерегуляції та приватизації в енергетиці, телекомунікаційному та фінансовому секторах також обумовили активні ЗІП у цих сферах. Наприклад, внутрішні й транскордонні злиття і поглинання суттєво змінили структуру світової банківської індустрії, яка розвивалася в останні роки під впливом подальшої лібералізації, дерегуляції та конкурентного тиску величезних витрат на інформаційні технології.
На початку XXI ст. з'явилися ознаки того, що поточна глобальна хвиля транскордонних корпоративних ЗІП уже пройшла свій пік. Серед причин можливого відносного зменшення темпів зростання вартості ЗІП у найближчі роки слід зазначити такі:
• завершення масштабного процесу приватизації у країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються;
• більш жорстке антимонопольне регулювання з метою запобігання зменшенню конкуренції внаслідок створення олігопольних ситуацій;
• обмежені можливості компаній щодо подальшого інтенсивного зростання концентрації та централізації виробництва й капіталу в деяких галузях;
• зміна світової економічної кон'юнктури, а саме гальмування темпів зростання США, Західної Європи та Японії;
• значне падіння цін на акції компаній «нової економіки» (технологічний, інформаційний, комунікаційний сектори), що знижує привабливість корпоративних активів як засобу оплати злиттів та поглинань.
Усе це, однак, не означає зменшення ролі транскордонних ЗІП як важливої форми здійснення прямих іноземних інвестицій ТНК на сучасному етапі. Транскордонні злиття і поглинання, особливо «мегаугоди» з дуже великою вартістю платежів, у найближчі роки будуть продовжувати визначати контури сучасної глобалізації.
