Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
24. Економічна політика розвинутих країн
У сучасній економічній політиці розвинутих країн співіснують і взаємодіють механізми ринкового та державного регулювання економіки як усередині окремих країн, так і в межах їхніх угруповань та світового співтовариства в цілому.
Кейнсіанство як напрям економічної думки відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу відповісти на низку важливих питань, що виникли у зв'язку з кризою 1930-х років. Дж. М. Кейнс указав на наявність слабин в економічній науці свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше ігнорувалися економістами. Вчений здійснив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку, виявив нові тенденції у розвиткові капіталізму та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.
Ідеї Кейнса були взяті на озброєння капіталістичними країнами. Особливо це стосується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.
Базовою для економічної політики розвинутих країн вважається також концепція, запропонована у 1950-ті роки голландським економістом, лауреатом Нобелівської премії Я. Тінбергеном. Згідно з його поглядами складовими економічної політики є: ключові цілі добробуту (набір макроекономічних показників); інструменти, які має у розпорядженні уряд; модель, що пов'язує цілі та інструменти і дає змогу визначити оптимальний масштаб політичних дій. До інструментів належать такі заходи: фіскальні (бюджетно-податкові), монетарні (грошово-кредитні), зовнішні (маніпуляції з валютним курсом) та заходи, що регулюють доходи. При цьому кількість використаних інструментів має збігатися з кількістю поставлених цілей.
До початку 1960-х років головним мотивом здійснення тих чи інших заходів економічної політики, що впливали на економіку в цілому, була криза або загроза кризи. Американські економісти та політичні діячі
у боротьбі з кризами розраховували передовсім на «вбудовані стабілізатори», тобто на автоматичне застосування податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. Проте досвід показав, що антикризові заходи не забезпечують тривалого піднесення, високих та стійких темпів економічного зростання. Тому необхідно було концентрувати увагу не на антикризових заходах, а на заходах зі стимулювання зростання, які водночас запобігатимуть і кризам. Таким чином, змінився головний мотив спрямування заходів державної економічної політики.
Необхідність стимулювання економіки на Заході почали визначати виходячи із фактичного розриву між потенціальним та реальним ВНП, а не із загрози можливої економічної кризи. Цю політику назвали «новою економікою». Характерною її особливістю була постановка перед економічною політикою цілком конкретних завдань. Так, у першій половині 60-х років її було спрямовано на зменшення безробіття до рівня 4 % робочої сили, на забезпечення щорічного реального економічного зростання не менш ніж на 4 % щорічного збільшення ВНП приблизно на 50 млрд дол. (у цінах того періоду).
Що стосується наступного десятиліття, то важливе місце в економічній політиці США зайняла проблема контролювання інфляції. Неодноразово зазначалося, що метою уряду в галузі економіки є забезпечення середньорічних темпів реального економічного зростання у 4—4,5 %, утримування рівня безробіття у межах 4 %, забезпечення темпів зростання цін не більше 2—3 % у середньому за рік.
Кейнсіанські ідеї були дуже популярними у Західній Німеччині, особливо у середині 60-х років, коли й тут стали помітні ознаки економічної кризи. Уряд розробив антикризові заходи згідно з кейнсіанськими рецептами, тобто використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію, маневрування відсотковою ставкою тощо. Провідним напрямом економічної думки ФРН став своєрідний синтез неолібералізму та кейнсіанства із явно вираженим визнанням необхідності державного регулювання економіки.
Кейнсіанські концепції торували собі шлях і в інших західних країнах, зокрема на батьківщині їхнього автора — Великій Британії. Тут іще 1944 р. було опубліковано Білу книгу «Політика у сфері зайнятості» з обгрунтуванням урядової політики максимального використання трудових ресурсів, а також підтримування на високому рівні урядових витрат задля забезпечення попиту. Було також переведено під контроль держави низку галузей господарства країни.
Але на межі 70—80-х років кейнсіанська концепція державного регулювання економіки зазнала серйозних випробувань. Глибока світова криза 1974—1975 pp. показала слабкість і уразливість практичних рекомендацій кейнсіанства. Кризу пережила й концепція «держави добробуту», що базується на соціальних пріоритетах і спирається на потужний сектор державного підприємництва, на пряме регламентування багатьох сфер приватного підприємництва і перерозподіл доходів на користь держави.
Кейнсіанство та його модифіковані версії (неокейнсіанство та посткейнсіанство) не дали сподіваних наслідків. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонійних темпів розвитку, в багатьох випадках не мали успіху.
Нині кейнсіанство як теоретична система і як концепція економічної політики втратило колишню панівну роль і перебуває в опозиції до поширеної скрізь консервативної ортодоксії. Але воно живе, модернізується, розвивається. Кейнсіанська школа створила систему категорій та взаємозв'язків, без чого сьогодні навряд чи можна уявити економічну теорію і економічну політику Заходу.
Сучасна економічна політика промислово розвинутих країн будується з урахуванням постіндустріальних факторів розвитку. Держава і компанії змушені пристосовуватися до таких викликів часу, як глобалізація і жорстка конкуренція, повсюдне поширення інформаційних та інших сучасних технологій, зростання значущості соціальних цілей розвитку. Економічні системи цих країн постійно вдосконалюються для підвищення їхньої конкурентоздатності.
Як формуються основні стратегічні цілі економічної політики розвинутих країн? Їх визначають політики, котрі представляють інтереси різноманітних груп. Головні інтереси будь-якої групи зводяться до можливості отримувати дохід і не втратити власне майно. На збереження цих інтересів у макроекономічному сенсі найбільший вплив справляють поняття інфляції, облікової ставки, безробіття, бюджетного дефіциту та обмінного курсу. Від того, наскільки розумно й ефективно вирішуються проблеми, пов'язані з переліченими поняттями, залежить задоволення інтересів різноманітних груп. Ситуація ускладнюється взаємозалежністю різних країн між собою. Тому на задоволенні інтересів національної групи може відбиватися політика не тільки уряду своєї країни, але й урядів залежних чи більш впливових держав.
На сьогоднішній день економіка є глобальною, грошові, фінансові, торговельні потоки не знають державних кордонів і серйозного державного впливу. Але водночас у світі існують окремі держави, окремі блоки країн, окремі військові союзи. Тому хоч би якою міжнародною була економіка, рішення, що впливають на економічне життя, залишаються національними, прийнятими урядами окремих країн або багатонаціональними інституціями.
Особливості економічної політики ЄС
У 1990-ті роки Західна Європа за глобальною конкурентоздатністю явно програвала США. У нинішньому десятилітті, аби довести життєздатність своєї моделі розвитку та зберегти місце другої економічної потуги у світогосподарській системі, їй потрібно вирішувати велику кількість найрізноманітніших завдань. Одночасне розширення й поглиблення інтеграції може виявитися успішним лише тоді, коли воно відбуватиметься на тлі стійкого зростання та поліпшення якісних параметрів господарського розвитку як у Євросоюзі в цілому, так і в окремих державах-учасницях. Найважливішою умовою цього стає модернізація економічної політики у кожній із країн і забезпечення її ефективної координації в рамках ЄС.
Західноєвропейський стиль економічної політики має низку особливостей: більша інтенсивність державного регулювання економіки; цілеспрямоване формування державою загальних умов господарювання та відповідних інституцій; висока значущість соціальної політики, що здійснюється перерозподільчими методами. Хоча в окремих країнах зберігається своєрідність національних моделей розвитку і взаємодії держави та бізнесу, більшість із них стикається з однаковими або схожими проблемами. Способи їхнього подолання, на наш погляд, в основному ідентичні.
Стратегічні завдання, що стоять перед європейською економічною політикою, мають за мету забезпечення найвищої у світі конкурентоздатності, більшої динамічності та стабільності розвитку. Однак досягнення цих цілей може виявитися внутрішньо суперечливим процесом, оскільки створення умов для підвищення конкурентоздатності скоріше за все призведе до появи таких елементів економічної системи, які не сприятимуть її стабільності. Підсилювати динамізм економіки держава здатна з допомогою ослаблення грошових і бюджетних обмежень, однак це також може руйнувати основи довгострокової стабільності. Таким чином, вибір стратегії подальшого розвитку для європейських держав виявляється непростим.
Середньотермінові цілі — подолання безробіття, зміцнення єдиної грошової політики, оздоровлення державних фінансів, оптимізація податкової системи, реформування соціальної сфери — також містять стратегічну складову, однак вони настільки актуальні, що, на думку провідних європейських експертів, розтягувати процес їхнього досягнення на десятиліття неприпустимо.
Зниження європейської конкурентоздатності можна трактувати подвійно: по-перше, це падіння конкурентоздатності товарів, що стають надто дорогими и програють на світових ринках за співвідношенням «ціна — якість»; по-друге, це втрата позицій у глобальній конкуренції за залучення капіталів і виробництв.
Висока вартість європейських товарів викликана насамперед більшими витратами на працю (заробітна плата, додаткові виплати, соціальні платежі). Знизити її навряд чи вдасться, у кращому разі мова може йти про гальмування зростання, якщо профспілки виявлять стриманість у цьому питанні. Що стосується конкуренції за капітали, то Європа повинна її вигравати, інакше для стійкого розвитку просто
не залишиться ресурсів. Ідеться про залучення не стільки іноземних, скільки національних капіталів. Останні ж вириваються за межі континенту, і інвестори виявляють усе менше бажання вкладати кошти в об'єкти на німецькій, французькій або італійській території, що обертається неможливістю створювати нові робочі місця.
Приплив капіталів до Європи стримують, крім заорганізованого ринку праці та високих соціальних відрахувань, такі фактори, як тверда регламентація підприємницької діяльності з боку держави, надмірні вилучення на користь скарбниці, нерозвиненість фінансових ринків, недосконала гармонізація національних типів фінансової політики в умовах єдиної грошово-валютної політики в країнах Економічного та валютного союзу (ЕВС).
Нестача інвестицій обумовлює зниження грюндерської активності, що означає не тільки нестворені робочі місця, а й зниження конкуренції між внутрішніми виробниками. Результатом може стати втрата європейськими підприємцями духу новаторства. Спроби урядів країн — членів ЄС вирішити проблему інноваційного розвитку з допомогою заохочення НДДКР і надання ризикового капіталу (ці ідеї сформульовані ще на Лісабонському саміті навесні 2000 р.) поки результатів не дали. Амбіційний план вивести ЄС у лідери в цій сфері, забезпечивши тим самим найбільш високу конкурентоздатність у світі вже до 2010 p., далекий від реалізації. Несподіване погіршення світогосподарської кон'юнктури, очевидно відсунуло інноваційні проблеми на другий план.
Спад світової економіки у 2001—2002 pp. на відміну від азійської кризи 1998 р. надзвичайно сильно вдарив по країнах Західної Європи, поставивши перед їхніми урядами непросте питання: чи виходити із кризи з допомогою цільових програм стимулювання кон'юнктури (тобто методами фіскальної антициклічної політики), або продовжувати реформи, покликані поліпшити підприємницький клімат і тим самим побічно сприяти економічному зростанню.
Альтернативність двох варіантів політики обумовлена різною ситуацією з державними витратами. У першому випадку вони повинні істотно зрости, і в такий спосіб держава забезпечить збільшення сукупного попиту, створить додаткові робочі місця у держсекторі, надасть субсидії та допомогу окремим приватним фірмам, які можуть підштовхнути господарський розвиток у масштабах країни. Мова йде про звичайний неокейнсіанський варіант: держава вилучає ресурси в економіки й населення, не сподіваючись, що ті стануть їх інвестувати, і робить це за них (однак коштів звичайно не вистачає і доводиться застосовувати дефіцитне фінансування).
У другому випадку, навпаки, держава скорочує свої витрати відповідно до падіння доходів (останнє відбувається як у результаті погіршення кон'юнктури та зменшення доходів економічних суб'єктів, так і внаслідок зниження податків).
США, почавши з першого шляху, зрештою пішли на комбінування обох варіантів. У Європі спробували повернутися до старої політики фіскальної стабілізації, яка використовувалася у Великій Британії у 1950—60-ті роки, у Франції — в 50—80-ті роки, а в Німеччині наприкінці 60-х — на початку 70-х років у вигляді глобального регулювання та промислової політики. Однак більшість експертів (насамперед у Німеччині) не підтримали такий вибір, вважаючи, що успіх у цьому випадку досить сумнівний, а короткочасне збільшення державних інвестицій не тільки не дасть поштовху приватним вкладенням, а й загальмує їх. Навіть якщо певний ефект зростання ВВП виявиться, то це відбудеться з істотним запізненням, коли в ньому вже не буде потреби (як трапилося, наприклад, у Німеччині на початку 70-х років).
Але ще більшу проблему економісти вбачають у тім, що ефективна політика антициклічного впливу вимагає значних коштів, отримати які європейські уряди можуть або підвищивши податки, або вдавшись до запозичень. Завдання ж полягало у зворотному — знижувати податки, і цю мету ставила собі податкова реформа, що розгорнулася в найбільших країнах ЄС три-чотири роки тому.
Лише у Великій Британії та деяких малих країнах (Люксембурзі, Данії, Ірландії) податкове навантаження на бізнес є відносно невеликим; а частка коштів, що перерозподіляються державою, — незначною. У країнах ЕВС тільки Люксембург і Фінляндія характеризуються стійким станом державних фінансів, і бюджети цих країн в останні п'ять років мають постійний профіцит.
Інше становище у ФРН, Франції та Італії. Так, у ФРН податки й внески податкового характеру в 2004 р. (як і в 1998-му) склали близько 42 % ВВП (у середньому по Єврозоні фіскальне навантаження сягає 43 %). Податкова реформа в країні фактично припинена, але бюджетний дефіцит перевищив 3 % ВВП, що не допускається за умовами членства ФРН в ЕВС. У цілому ж держава перерозподіляє через бюджет і соціальні фонди у ФРН 48 % ВВП, у Франції — майже 50 %, а в середньому по ЄС цей показник становить 47 % (трохи менше, ніж у 1995 p., коли він досягав 51 %, тобто 15 пунктів більше, ніж у США). Чи зможуть ці країни знизити державну квоту хоча б до 40 % (ФРН заявила про необхідність досягнення такої мети у 2012 p.)? Поки достатніх підстав для подібних надій, на наш погляд, немає.
Виникає питання, чи потрібно взагалі європейським державам поспішати з реформуванням фінансової політики? А може, кращим варіантом став би перерозподіл майже половини ВВП через бюджет і соціальні фонди для забезпечення стабільності системи — хай навіть ціною певної втрати динамічності?
Аналіз показує, що можливість зберегти без змін стару європейську модель розвитку відпадає не тільки через загострення конкуренції на світових ринках, а й через ускладнення демографічної ситуації. Старіння населення в Європі прогресує. За розрахунками Європейської комісії, тільки внаслідок цього фактора в найближчі 40 років більшість країн ЄС буде змушена збільшити частку державних витрат у ВВП як мінімум на 4—8 %, при цьому компенсувати таке підвищення фактично буде нічим. Якщо зараз не реалізувати протидіючі заходи й не змінити політику державних витрат, то майбутні бюджети просто не вдасться фінансувати.
Нечисленні противники таких реформ стверджують, що існує іще можливість дефіцитного фінансування, однак країни ЄС практично одностайно її відкидають. Нарощування державного боргу та спровокована цим інфляція підірвуть стабільність єдиної грошової системи й тим самим основу подальшої економічної інтеграції в Європі. До 2007 р. країни—члени ЕВС, незважаючи на всі труднощі, мають намір зробити бюджети бездефіцитними й приступити до зниження державного боргу (що є переважно внутрішнім). Тому навіть в умовах погіршення кон'юнктури європейським урядам доводиться стримувати своє бажання використати державні витрати як стимулятор економічного зростання.
Разом із тим поточна соціально-політична ситуація і тиск потужних груп інтересів (насамперед профспілок) змушують уряді, стурбовані не тільки державними фінансами, а й майбутніми виборами, уникати радикальних і хворобливих рішень, тимчасово відступати від наміченої стратегічної мети, використовуючи різні форс-мажорні обставини (наприклад повінь у ФРН та сусідніх країнах). Припинення податкових реформ і зростання дефіциту державних бюджетів свідчать про неготовність надмірно ризикувати стабільністю заради ефективності.
Таким чином, формально відмовившись від цільових анти-циклічних програм, що передбачали державні інвестиції та селективне субсидування підприємств, значна частина європейських держав усе-таки побоялася продовжувати (точніше — активізувати) реформи, що поліпшують умови підприємництва, але погіршують показники доходів держбюджету. Не застосовуючи антициклічних програм, уряди ФРН, Франції, Італії, Португалії та інших країн стали нарощувати свої витрати, піддаючи ризику бюджетну збалансованість.
Ці процеси загрожують підірвати систему конвергенції, що вибудовується протягом тривалого часу і є основою ЕВС. На порядок денний ставиться питання про збереження базових принципів інтеграції.
Створення ЕВС, що означало введення євро як єдиної грошової одиниці й передання функцій грошової та валютної політики в руки наднаціонального органу — Європейського центрального банку (ЄЦБ), проходило в умовах різної грошової та фінансової ситуації у країнах-учасницях. Це не дозволяло говорити про Єврозону як про оптимальну валютну зону, що дозріла для введення єдиної валюти. Однак, прийнявши політичне рішення, передбачалося підвищувати «ступінь оптимальності» уже в ході реалізації проекту. Вирішальну роль у цьому покликаний зіграти Пакт стабільності та зростання (найважливіша складова договору про створення ЕВС), що передбачає конвергенцію основних макропоказників державних фінансів, інфляції та процентових ставок. Він став також дисциплінарним інструментом відносно урядів країн ЕВС при проведенні ними бюджетної політики
(основні критерії: обмеження дефіциту держбюджету 3 %, державного боргу - 60 % ВВП).
Ще у 2001 р. експерти європейських країн висунули тезу про можливість тимчасового відступу від принципів Пакту з метою стимулювання економічного зростання (тобто запропонували підвищити державні витрати для проведення антициклічних програм, незважаючи на збільшення бюджетного дефіциту). Реалізувати дану пропозицію відмовився навіть лівоцентристський уряд ФРН, до якого входять соціал-демократи, схильні до неокейнсіанських методів. Однак на практиці ФРН та Португалія перевищили допустиму стелю бюджетного дефіциту (Португалія робила це кілька років поспіль), а Франція та Італія підійшли впритул до небезпечної межі.
Однак ЄЦБ рішуче виступив проти ініціатив пом'якшити Пакт стабільності. В описаному випадку прагнення до гнучкості може означати розмивання основ під єдиною грошовою політикою, яка забезпечує стабільність євро. Збереження цінності євро має для ЄЦБ більш важливе значення, ніж вплив на кон'юнктурний розвиток (у повній відповідності з ідеологією, що прийнята ним від німецького Бундес-банку). Успіх же грошової політики ЄЦБ очевидний, і не стільки через те, що починаючи від 2002—2003 pp. євро стійко перевищувало паритет із доларом, скільки тому, що незважаючи на високі ціни на енергоносії, вдалося утримати інфляцію в рамках 2,5 %. Хоча на початку 2003 р. почалися розмови про небезпечність дефляції в Єврозоні, що може більшою мірою перешкоджати економічному зростанню. На наш погляд, це є елементом тиску на ЄЦБ, аби змусити його піти на пом'якшення грошової політики (зокрема на зниження процентових ставок) і погодитися з наданням більшої гнучкості Пакту стабільності.
Поступки ЄЦБ щодо цього дійсно допомогли б на якийсь час пожвавити європейську кон'юнктуру, але завдали б непоправної втрати стабільності євро й довірі єдиній грошовій політиці. Втім, ЄЦБ є незалежним органом і здатний проводити самостійну грошову політику. Це, однак, змушує уряди країн Єврозони докладати ще більших зусиль для реформування своїх фінансів.
Пакт стабільності та зростання є важливим, адже він установлює мінімальні правила й параметри гармонізації економічної політики у рамках регіональної інтеграції. Якщо його дотримання неможливо або не влаштовує окремі країни—члени ЄС, то подальше поглиблення інтеграції стає недоцільним.
Які межі гармонізації економічної політики? Тенденція до державотворення в рамках Євросоюзу (у формі федерації або конфедерації), безумовно, вимагає не просто координувати національні політики, а й формувати основи для поступового переходу до загальної фінансової, конкурентної та соціальної політики. Разом із чинною вже сьогодні загальною грошовою й зовнішньоторговельною політикою це забезпечить єдине регулювання економічної та соціальної сфери на всьому терені ЄС.
Однак не все так просто. Будь-яка гармонізація й тим більше об'єднання національних політик мають не тільки вигоди, а й утрати. Уже єдина грошова політика (реалізована, на наш погляд, досить удало) у період економічних труднощів продемонструвала свою негнучкість. Уряди деяких країн усвідомили, що втратили важливий важіль впливу на зміну кон'юнктури, а ЄЦБ нездатний до адекватної реакції через наявність різної економічної ситуації в різних країнах (синхронізації циклу поки не відбулося). Чи компенсує таку втрату єдиний грошовий простір — це поки залишається спірним питанням. Ще більш спірне питання — подальша гармонізація (і наступне об'єднання) інших напрямів економічної політики. У певних сферах цей процес здатний пройти успішно й привести до позитивних результатів (до таких напрямів, на наш погляд, належить, наприклад, конкурентна політика). Очевидно, не можна обійтися і без гармонізації оподаткування (при збереженні певної регіональної специфіки). Однак повне об'єднання фінансової політики викликає більші сумніви, які продиктовані не неможливістю такого кроку (він цілком можливий), а недостатньою упевненістю в його доцільності. Ще більшою мірою це стосується гармонізації (не говорячи вже про об'єднання) соціальної політики — з огляду на занадто великі розходження у рівнях і традиціях її реалізації. Можна погодитися з думкою деяких західних експертів, що уніфікація як підприємницького середовища, так і соціальної сфери на всьому європейському просторі не збільшить, а зменшить шанси динамізації зростання, оскільки можливості для специфічних інновацій можуть бути втрачені. Збереження різноманіття в інтегрованій Європі є одним із найважливіших джерел її розвитку. Бюрократична ж уніфікація (тенденція до якої останнім часом проглядається) здатна стати найсильнішою перешкодою на шляху ефективної модернізації європейської моделі.
Тому урядам держав—членів Євросоюзу в майбутньому доцільно реалізовувати саме національні моделі економічної політики. Гармонізація її базових принципів і правил проведення більшістю політиків і вчених визнається корисною, але форми здійснення пропонується зберігати різними в окремих країнах. Шанс ефективного поглиблення європейської інтеграції — не в уніфікованій економічній політиці, а в розвиткові угруповання як спільності різноманітних форм політики.
Неоліберальна економічна політика США у 1990-х роках
Протягом останніх 20 років американська економіка переживала глибокі зрушення. Цей процес, відомий під назвою неоліберальної реструктуризації, впливав практично на всі сфери громадського життя, у тому числі на розрив між багатими та бідними, характер праці, роль великого капіталу в політичному житті, кількість та якість державних послуг тощо.
Неоліберальна реструктуризація спричинила відмову від використання державних коштів і податків для пом'якшення різких коливань ділового циклу, ослаблення або відмову від регулювання державою корпоративного сектора як усередині країни, так і на міжнародній арені, приватизацію частини державних підприємств, а також серйозне скорочення соціальних програм. Така реструктуризація грунтувалася на теоріях капіталістичної економіки, розроблених такими класичними ліберальними мислителями XVIII—XIX ст., як Адам Сміт і Де-вид Рікардо, які вважали, що завдяки дії ринкових чинників капіталістична економіка значною мірою є саморегульованою.
Відродження класичної ліберальної теорії стало несподіваним явищем. Адже після Великої депресії та Другої світової війни вона істотно дискредитувала себе і втратила лідерські позиції.
Від кінця 70-х років почався поступовий відступ від кейнсіанського регулювального підходу. Він був замінений новим варіантом класичного лібералізму, провідниками якого стали Велика Британія і США. Заново відкрита «економіка вільного ринку» вважається шляхом до оптимальної ефективності, швидкого економічного зростання та інновацій.
США прагнуть реорганізувати інституції міжнародної капіталістичної економіки відповідно до неоліберальних пропозицій та одночасно вимагають проведення перебудови в неоліберальному дусі в державах Західної та Східної Європи, Азії, Африки й Латинської Америки.
Перешкодою у здійсненні планів США зі створення світової неоліберальної системи стала відсутність переконливих доказів того, що така перебудова забезпечить вигоди, обіцяні її прихильниками. Протягом десятиліть після Другої світової війни виникали численні соціальні й економічні проблеми, але ті, хто займається економічною історією, у цілому дотримуються єдиної думки: загальні підсумки розвитку провідних капіталістичних країн за 25 років, що минули по закінченні війни — найкращі з усіх, які цим країнам коли-небудь удавалося домогтися. Із цієї причини період 1950—1973 pp. часто називають золотим віком капіталізму.
Від 1973 р. й до початку 90-х років для передових капіталістичних країн були характерні повільні темпи зростання та серйозна економічна й фінансова нестабільність. США і Велика Британія як локомотиви переходу до неолібералізму тоді демонстрували помірні економічні показники, що досягалися загальноприйнятими заходами. Країни, котрі почали найбільш глибоку перебудову в дусі неолібералізму, а саме країни Центральної та Східної Європи, що раніше управлялися комуністичними партіями, пережили колосальний економічний спад. Тим часом найбільш швидкі темпи розвитку в цей період спостерігалися в тих країнах, які істотною мірою відійшли від неоліберальної моделі, — Японії, Південній Кореї та Китаї, де держава жорстко керує економікою. У 1973—1992 pp. середньорічні темпи зростання реального ВВП склали у Китаї 6,7 %, Південній Кореї — 8,3, Японії — 3,8, тоді як у США — 2,4, Великій Британії — 1,6 %.
Уряд США здійснював неоліберальну політику починаючи від другої половини періоду президентства Дж. Картера, тобто з кінця 70-х років. Незважаючи на відносно активну риторику на користь державного втручання в ході президентської кампанії 1992 p., після свого обрання президентом Білл Клінтон дієво підтримував програму скорочення державних витрат, тяжів до угод про вільну торгівлю та прагнув звільнити ринкові чинники від державного регулювання. Державні асигнування урізувалися настільки жорстко, що в умовах зростаючої економіки бюджетний дефіцит скорочувався, і наприкінці десятиліття навіть був зведений до нуля, внаслідок чого уряд навіть пообіцяв повне погашення державного боргу в найближчому майбутньому.
Минуло кілька років повільного пожвавлення після спаду 1990—1991 pp., і американська економіка починаючи від 1995 р. почала відносно швидко зростати. Щорічні темпи росту реального ВВП перевищували рубіж 4 %, підвищилися показники продуктивності праці, мляві протягом досить тривалого часу. Відносно швидке зростання продовжився у 2000 p., рівень безробіття впав до 4 %, інфляція придушувалася. Темпи економічного зростання перевищили показники 1960-х років найблагополучнішого періоду, відзначеного у США. Експерти оголосили, що переваги неоліберальної перебудови нарешті продемонстровані.
Неоліберальна перебудова дійсно сприяла певному пожвавленню після спаду 1990—1991 pp. і надзвичайно тривалому зростанню з низьким рівнем інфляції та безробіття. Однак процеси, які привели до подібних результатів, відрізнялися від їхньої офіційної версії. Неоліберальний режим викликає украй нестабільне економічне зростання США в 90-ті роки, створив зростаючий дисбаланс в економіці та головним чином сприяв тим, хто перебував на вершині піраміди доходів в набагато більшому ступені, ніж це буває в умовах звичайного капіталістичного економічного зростання. 1 хоча будь-яке зростання у його рамках врешті-решт завершується спадом, характер піднесення 90-х років посіяв зерна особливо важких проблем у майбутньому.
Згідно з офіційними американськими даними, економічне зростання 1991—2000 pp., незважаючи на тривалість, не супроводжувалося високими показниками, якщо виходити зі звичних економічних мірок. У таблиці 24.1 і дається зіставлення показників зростання 1991—2000 pp. і попередніх п'яти періодів.
За найбільш об'ємним показником економічної міцності — темпи зростання ВВП — 90-ті роки займають порівняно низьке місце. Тільки при короткому й млявому піднесенні 1980—1981 pp. спостерігалися більш низькі темпи зростання ВВП, ніж у 90-ті роки. Що стосується продуктивності праці, то 90-ті роки випереджають три попередні періоди, але все-таки набагато відстають від швидкого росту продуктивності праці у 60-ті й на початку 70-х років.
90-ті роки виглядають набагато краще у частині показників безробіття та інфляції. Показник безробіття в останній рік періоду 90-х (4%) був найнижчим після 60-х, темпи інфляції — найнижчими з усіх аналогічних показників за шість періодів. Піднесення 90-х тривало рівно 10 років порівняно з 8 роками й 10 місяцями наступного за тривалістю періоду 60-х. Якщо темпи зростання безробіття залишалися високими протягом перших трьох років періоду, то сама тривалість періоду змусила їх, зрештою, опуститися нижче 5 %.
Як видно з таблиці, на другому етапі періоду 90-х років помітно покращилися економічні показники. Після 1995 р. темпи зростання ВВП склали 4,1 % на рік (тобто були на третину вищі, ніж у 1991 — 1995 pp.), а продуктивність праці виросла до 2,5 % (тобто більш ніж на 50 % порівняно з показником 1991 — 1995 pp.).
Після 1995 р. деякі аналітики стали малювати більш райдужну картину. Однак зіставлення «найкращого» етапу періоду зростання в рамках циклу ділової активності з усім періодом зростання в інших циклах — неправомірний метод оцінки. Разом із тим таке зіставлення не змінює радикальним чином оцінку зростання 90-х років. Що стосується ВВП, то 1995—2000 роки навряд чи сильно відрізняються від 80-х: тільки п'яте місце змінилося четвертим, а продуктивність праці все-таки не наблизилася до показника 60-х — початку 70-х років (при тому, що за своїм рангом цей показник залишався незмінним).
Аби краще зрозуміти характер зростання у США, необхідно розбити 90-ті роки не на два, а на три етапи. Перший етап (1991—1995 pp.) опирається на відносно повільне пожвавлення після спаду 1990—1991 pp. Другий етап (1995—1997 pp.) — свідчення прискорення зростання ВВП завдяки передусім інвестиційному буму. На третьому етапі (1997—2000 pp.) спостерігалося ще більш прискорене зростання ВВП, але головним чином за рахунок потужного споживчого буму. Аналізуючи ці три етапи, можна виявити рушійні сили зростання 90-х років, а також його нестабільний характер.
Основними компонентами сукупного попиту на продукцію, отриману в результаті господарської діяльності, є витрати споживача, інвестиції бізнесу в основний капітал, інвестиції в житлове будівництво, державні закупівлі товарів і послуг та чистий експорт (тобто експорт мінус імпорт). Саме приріст цих компонентів забезпечує зростання ВВП у цілому.
Причини споживчого буму на останньому етапі зростання, а також більша частина причин довгострокового інвестиційного буму в американській економіці характеризуються спекулятивною і фінансовою бульбашкою", що її створювали на фондовому ринку США від 1995 р. Протягом наступних пяти років ціни на акції зростали з феноменальною швидкістю — 23,6 % на рік. Тим часом зростання прибутку корпорацій сповільнився. Стимулом для стрибка цін на американські акції в 1994—1999 pp. був спекулятивний фактор — упевненість у тім, що ціни на акції будуть, як і раніше, швидко рости й, отже, забезпечувати акціонерам великі прибутки на капітал.
"Фінансова бульбашка" виявилася величезною за своїми масштабами. Сукупна ринкова вартість усіх випущених в обіг акцій американських корпорацій збільшилася від 5,5 трлн дол. у 1994 р. до 17,1 трлн у 1999 p., що склало приріст 11,6 трлн дол. Для порівняння: загальний розмір ВВП склав у 2000 р. 9,9 трлн дол.
Важливим фактором є й те, що внаслідок жорстоких економічних криз, які вибухнули поза країною в 90-ті роки, величезний обсяг іноземного капіталу було спрямовано до США. До того ж американські кошти, що колись інвестувалися за кордон, тепер стали шукати для себе стабільного застосування в межах країни. Азійська фінансова криза 1997 р. стала причиною того, що потік величезних фінансових коштів, спрямованих у швидко зростаючі східно-азійські країни, раптово змінився більш швидким їх відпливом. Російська фінансова криза 1998 р. породила серед інвесторів загальний страх перед так званими ринками, що формуються. Ці чинники й направили величезний обсяг фінансових коштів до США, що продовжило термін життя спекулятивної "фінансової бульбашки".
Надзвичайний споживчий бум, що підтримував тодішнє економічне зростання, багато в чому опирався на те, що рядові американські домогосподарства використовували запозичення під заставу своїх активів, аби знову и знову фінансувати споживчі витрати. У результаті останні в більшості населення суттєво зросли.
Споживчий бум також сприяв підтримці інфляції у США на досить низькому рівні, при чому не стільки завдяки значним інвестиціям і технологічному прогресові, скільки через різке зниження можливостей трудящих обстоювати свої інтереси в ході переговорів. В останній відтинок 90-х років на низькі темпи інфляції у США вплинули й два міжнародні фактори, які можна віднести до категорії «щасливої випадковості». По-перше, більша частина світової економіки (крім США) перебувала у стані відносного спаду. Це давало змогу американській економіці «втягувати в себе» споживчі та інвестиційні товари у вигляді імпорту, не роблячи тиску на імпортні ціни у бік підвищення. По-друге, незважаючи на зростаючий дефіцит торговельного балансу США, курс долара у світі не знижувався, а постійно підносився. Від 1995 р. по третій квартал 2000 р. щодо інших валют він зріс на 31 %. Це стало наслідком широкого припливу капіталів до США, причини якого викладені вище. Зростаючий курс долара у світі скорочує ціни імпорту; і те, й інше сприяє зниженню темпів інфляції (оскільки ціни імпорту становлять частину індексу цін), а також робить конкурентний тиск на американських виробників.
Прихильники неоліберальної перебудови стверджують, що у другій половині 90-х років американська економіка нарешті надала переконливі докази ефективності неоліберальної моделі. Підкреслюється, що лібералізація, приватизація та скорочення державних витрат (шляхом усунення держави), вивільнення коштів заощадження і використання їх для інвестицій, а також надання вільному ринкові можливості «правити бал» відкрили еру безпрецедентного добробуту у США. Стимулюючи інвестиції та інновації, ця модель нібито дала поштовх швидкому й стійкому зростанню, яке виявилося сприятливим для всіх сегментів суспільства.
Але наявні дані не підтверджують таке тлумачення. Неоліберальна перебудова дійсно сприяла зростанню, яке тривало доволі довго й супроводжувалося відносно низькими темпами безробіття та незначною інфляцією. У другій половині 90-х років темпи випуску продукції та продуктивність праці виросли порівняно з недавнім минулим, хоча й були набагато нижчі показників 60-х та 70-х років, тобто періоду активної ролі держави. Проте канали, завдяки яким усе це здійснювалося, були зовсім не ті, про які твердили прихильники неолібералізму; до того ж це були непродуктивні в соціальному плані способи стимулювання економічного зростання.
Усупереч розмовам про перманентне процвітання економічне зростання було нестійким. Спекулятивна «бульбашка» мала колись лопнути. Коли влітку 2000 р. вона почала зменшуватися, одразу ж стали скорочуватися інвестиції.
Хоча пророкування перебігу спаду — справа ризикована, все-таки деякі характеристики зростання 90-х років дають підставу припускати, що спад, що офіційно почався у березні 2001 p., може виявитися відносно серйозним і/або тривалим.
Наявність будь-яких надлишкових потужностей в економіці залежатиме від майбутнього розвитку сукупного попиту, що заздалегідь невідомо. Однак споживчий бум 1997—2000 pp. — іще один фактор, що наводить на думку, що істотні надлишкові потужності можуть згубно позначатися на економіці. Споживчий бум стимулював значні інвестиції у виробничі потужності, необхідні для задоволення попиту. Але коли зникнення «бульбашки» скорочує споживчі витрати щодо розміщених доходів, то багато інвестицій, що припадають на період після економічного росту, можуть виявитися надлишковими.
Оскільки наприкінці періоду зростання 90-х років темпи інфляції були вкрай низькими, то існує небезпека настання дефляції, особливо якщо спад буде відносно різким. Дефляція може мати руйнівні наслідки для економіки, оскільки домогосподарства й компанії відкладають на певний чекаючи, що низькі ціни та збільшення реальної вартості боргових зобов'язань приведуть боржників до банкрутства. Японська стагнація минулого десятиліття дала урок згубних наслідків дефляції.
Разом із тим неоліберальна перебудова спричинила більш тісну глобальну інтеграцію світової економіки. Оскільки реальний і фінансовий сектори економіки у країнах світу стали в 90-х роках тісніше взаємопов'язаними посилилася тенденція до швидкого передання позитивних або негативних імпульсів. Наприклад, якщо всі найбільші країни світу будуть одночасно переживати спад, то він буде примножуватися, бо разом із попитом на експорт буде скорочуватися внутрішній попит у кожній окремій країні.
Кейнсіанство як напрям економічної думки відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу відповісти на низку важливих питань, що виникли у зв'язку з кризою 1930-х років. Дж. М. Кейнс указав на наявність слабин в економічній науці свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше ігнорувалися економістами. Вчений здійснив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку, виявив нові тенденції у розвиткові капіталізму та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.
Ідеї Кейнса були взяті на озброєння капіталістичними країнами. Особливо це стосується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.
Базовою для економічної політики розвинутих країн вважається також концепція, запропонована у 1950-ті роки голландським економістом, лауреатом Нобелівської премії Я. Тінбергеном. Згідно з його поглядами складовими економічної політики є: ключові цілі добробуту (набір макроекономічних показників); інструменти, які має у розпорядженні уряд; модель, що пов'язує цілі та інструменти і дає змогу визначити оптимальний масштаб політичних дій. До інструментів належать такі заходи: фіскальні (бюджетно-податкові), монетарні (грошово-кредитні), зовнішні (маніпуляції з валютним курсом) та заходи, що регулюють доходи. При цьому кількість використаних інструментів має збігатися з кількістю поставлених цілей.
До початку 1960-х років головним мотивом здійснення тих чи інших заходів економічної політики, що впливали на економіку в цілому, була криза або загроза кризи. Американські економісти та політичні діячі
у боротьбі з кризами розраховували передовсім на «вбудовані стабілізатори», тобто на автоматичне застосування податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. Проте досвід показав, що антикризові заходи не забезпечують тривалого піднесення, високих та стійких темпів економічного зростання. Тому необхідно було концентрувати увагу не на антикризових заходах, а на заходах зі стимулювання зростання, які водночас запобігатимуть і кризам. Таким чином, змінився головний мотив спрямування заходів державної економічної політики.
Необхідність стимулювання економіки на Заході почали визначати виходячи із фактичного розриву між потенціальним та реальним ВНП, а не із загрози можливої економічної кризи. Цю політику назвали «новою економікою». Характерною її особливістю була постановка перед економічною політикою цілком конкретних завдань. Так, у першій половині 60-х років її було спрямовано на зменшення безробіття до рівня 4 % робочої сили, на забезпечення щорічного реального економічного зростання не менш ніж на 4 % щорічного збільшення ВНП приблизно на 50 млрд дол. (у цінах того періоду).
Що стосується наступного десятиліття, то важливе місце в економічній політиці США зайняла проблема контролювання інфляції. Неодноразово зазначалося, що метою уряду в галузі економіки є забезпечення середньорічних темпів реального економічного зростання у 4—4,5 %, утримування рівня безробіття у межах 4 %, забезпечення темпів зростання цін не більше 2—3 % у середньому за рік.
Кейнсіанські ідеї були дуже популярними у Західній Німеччині, особливо у середині 60-х років, коли й тут стали помітні ознаки економічної кризи. Уряд розробив антикризові заходи згідно з кейнсіанськими рецептами, тобто використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію, маневрування відсотковою ставкою тощо. Провідним напрямом економічної думки ФРН став своєрідний синтез неолібералізму та кейнсіанства із явно вираженим визнанням необхідності державного регулювання економіки.
Але на межі 70—80-х років кейнсіанська концепція державного регулювання економіки зазнала серйозних випробувань. Глибока світова криза 1974—1975 pp. показала слабкість і уразливість практичних рекомендацій кейнсіанства. Кризу пережила й концепція «держави добробуту», що базується на соціальних пріоритетах і спирається на потужний сектор державного підприємництва, на пряме регламентування багатьох сфер приватного підприємництва і перерозподіл доходів на користь держави.
Кейнсіанство та його модифіковані версії (неокейнсіанство та посткейнсіанство) не дали сподіваних наслідків. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонійних темпів розвитку, в багатьох випадках не мали успіху.
Нині кейнсіанство як теоретична система і як концепція економічної політики втратило колишню панівну роль і перебуває в опозиції до поширеної скрізь консервативної ортодоксії. Але воно живе, модернізується, розвивається. Кейнсіанська школа створила систему категорій та взаємозв'язків, без чого сьогодні навряд чи можна уявити економічну теорію і економічну політику Заходу.
Сучасна економічна політика промислово розвинутих країн будується з урахуванням постіндустріальних факторів розвитку. Держава і компанії змушені пристосовуватися до таких викликів часу, як глобалізація і жорстка конкуренція, повсюдне поширення інформаційних та інших сучасних технологій, зростання значущості соціальних цілей розвитку. Економічні системи цих країн постійно вдосконалюються для підвищення їхньої конкурентоздатності.
Як формуються основні стратегічні цілі економічної політики розвинутих країн? Їх визначають політики, котрі представляють інтереси різноманітних груп. Головні інтереси будь-якої групи зводяться до можливості отримувати дохід і не втратити власне майно. На збереження цих інтересів у макроекономічному сенсі найбільший вплив справляють поняття інфляції, облікової ставки, безробіття, бюджетного дефіциту та обмінного курсу. Від того, наскільки розумно й ефективно вирішуються проблеми, пов'язані з переліченими поняттями, залежить задоволення інтересів різноманітних груп. Ситуація ускладнюється взаємозалежністю різних країн між собою. Тому на задоволенні інтересів національної групи може відбиватися політика не тільки уряду своєї країни, але й урядів залежних чи більш впливових держав.
На сьогоднішній день економіка є глобальною, грошові, фінансові, торговельні потоки не знають державних кордонів і серйозного державного впливу. Але водночас у світі існують окремі держави, окремі блоки країн, окремі військові союзи. Тому хоч би якою міжнародною була економіка, рішення, що впливають на економічне життя, залишаються національними, прийнятими урядами окремих країн або багатонаціональними інституціями.
Особливості економічної політики ЄС
У 1990-ті роки Західна Європа за глобальною конкурентоздатністю явно програвала США. У нинішньому десятилітті, аби довести життєздатність своєї моделі розвитку та зберегти місце другої економічної потуги у світогосподарській системі, їй потрібно вирішувати велику кількість найрізноманітніших завдань. Одночасне розширення й поглиблення інтеграції може виявитися успішним лише тоді, коли воно відбуватиметься на тлі стійкого зростання та поліпшення якісних параметрів господарського розвитку як у Євросоюзі в цілому, так і в окремих державах-учасницях. Найважливішою умовою цього стає модернізація економічної політики у кожній із країн і забезпечення її ефективної координації в рамках ЄС.
Західноєвропейський стиль економічної політики має низку особливостей: більша інтенсивність державного регулювання економіки; цілеспрямоване формування державою загальних умов господарювання та відповідних інституцій; висока значущість соціальної політики, що здійснюється перерозподільчими методами. Хоча в окремих країнах зберігається своєрідність національних моделей розвитку і взаємодії держави та бізнесу, більшість із них стикається з однаковими або схожими проблемами. Способи їхнього подолання, на наш погляд, в основному ідентичні.
Стратегічні завдання, що стоять перед європейською економічною політикою, мають за мету забезпечення найвищої у світі конкурентоздатності, більшої динамічності та стабільності розвитку. Однак досягнення цих цілей може виявитися внутрішньо суперечливим процесом, оскільки створення умов для підвищення конкурентоздатності скоріше за все призведе до появи таких елементів економічної системи, які не сприятимуть її стабільності. Підсилювати динамізм економіки держава здатна з допомогою ослаблення грошових і бюджетних обмежень, однак це також може руйнувати основи довгострокової стабільності. Таким чином, вибір стратегії подальшого розвитку для європейських держав виявляється непростим.
Середньотермінові цілі — подолання безробіття, зміцнення єдиної грошової політики, оздоровлення державних фінансів, оптимізація податкової системи, реформування соціальної сфери — також містять стратегічну складову, однак вони настільки актуальні, що, на думку провідних європейських експертів, розтягувати процес їхнього досягнення на десятиліття неприпустимо.
Зниження європейської конкурентоздатності можна трактувати подвійно: по-перше, це падіння конкурентоздатності товарів, що стають надто дорогими и програють на світових ринках за співвідношенням «ціна — якість»; по-друге, це втрата позицій у глобальній конкуренції за залучення капіталів і виробництв.
Висока вартість європейських товарів викликана насамперед більшими витратами на працю (заробітна плата, додаткові виплати, соціальні платежі). Знизити її навряд чи вдасться, у кращому разі мова може йти про гальмування зростання, якщо профспілки виявлять стриманість у цьому питанні. Що стосується конкуренції за капітали, то Європа повинна її вигравати, інакше для стійкого розвитку просто
не залишиться ресурсів. Ідеться про залучення не стільки іноземних, скільки національних капіталів. Останні ж вириваються за межі континенту, і інвестори виявляють усе менше бажання вкладати кошти в об'єкти на німецькій, французькій або італійській території, що обертається неможливістю створювати нові робочі місця.
Нестача інвестицій обумовлює зниження грюндерської активності, що означає не тільки нестворені робочі місця, а й зниження конкуренції між внутрішніми виробниками. Результатом може стати втрата європейськими підприємцями духу новаторства. Спроби урядів країн — членів ЄС вирішити проблему інноваційного розвитку з допомогою заохочення НДДКР і надання ризикового капіталу (ці ідеї сформульовані ще на Лісабонському саміті навесні 2000 р.) поки результатів не дали. Амбіційний план вивести ЄС у лідери в цій сфері, забезпечивши тим самим найбільш високу конкурентоздатність у світі вже до 2010 p., далекий від реалізації. Несподіване погіршення світогосподарської кон'юнктури, очевидно відсунуло інноваційні проблеми на другий план.
Спад світової економіки у 2001—2002 pp. на відміну від азійської кризи 1998 р. надзвичайно сильно вдарив по країнах Західної Європи, поставивши перед їхніми урядами непросте питання: чи виходити із кризи з допомогою цільових програм стимулювання кон'юнктури (тобто методами фіскальної антициклічної політики), або продовжувати реформи, покликані поліпшити підприємницький клімат і тим самим побічно сприяти економічному зростанню.
Альтернативність двох варіантів політики обумовлена різною ситуацією з державними витратами. У першому випадку вони повинні істотно зрости, і в такий спосіб держава забезпечить збільшення сукупного попиту, створить додаткові робочі місця у держсекторі, надасть субсидії та допомогу окремим приватним фірмам, які можуть підштовхнути господарський розвиток у масштабах країни. Мова йде про звичайний неокейнсіанський варіант: держава вилучає ресурси в економіки й населення, не сподіваючись, що ті стануть їх інвестувати, і робить це за них (однак коштів звичайно не вистачає і доводиться застосовувати дефіцитне фінансування).
У другому випадку, навпаки, держава скорочує свої витрати відповідно до падіння доходів (останнє відбувається як у результаті погіршення кон'юнктури та зменшення доходів економічних суб'єктів, так і внаслідок зниження податків).
США, почавши з першого шляху, зрештою пішли на комбінування обох варіантів. У Європі спробували повернутися до старої політики фіскальної стабілізації, яка використовувалася у Великій Британії у 1950—60-ті роки, у Франції — в 50—80-ті роки, а в Німеччині наприкінці 60-х — на початку 70-х років у вигляді глобального регулювання та промислової політики. Однак більшість експертів (насамперед у Німеччині) не підтримали такий вибір, вважаючи, що успіх у цьому випадку досить сумнівний, а короткочасне збільшення державних інвестицій не тільки не дасть поштовху приватним вкладенням, а й загальмує їх. Навіть якщо певний ефект зростання ВВП виявиться, то це відбудеться з істотним запізненням, коли в ньому вже не буде потреби (як трапилося, наприклад, у Німеччині на початку 70-х років).
Але ще більшу проблему економісти вбачають у тім, що ефективна політика антициклічного впливу вимагає значних коштів, отримати які європейські уряди можуть або підвищивши податки, або вдавшись до запозичень. Завдання ж полягало у зворотному — знижувати податки, і цю мету ставила собі податкова реформа, що розгорнулася в найбільших країнах ЄС три-чотири роки тому.
Лише у Великій Британії та деяких малих країнах (Люксембурзі, Данії, Ірландії) податкове навантаження на бізнес є відносно невеликим; а частка коштів, що перерозподіляються державою, — незначною. У країнах ЕВС тільки Люксембург і Фінляндія характеризуються стійким станом державних фінансів, і бюджети цих країн в останні п'ять років мають постійний профіцит.
Інше становище у ФРН, Франції та Італії. Так, у ФРН податки й внески податкового характеру в 2004 р. (як і в 1998-му) склали близько 42 % ВВП (у середньому по Єврозоні фіскальне навантаження сягає 43 %). Податкова реформа в країні фактично припинена, але бюджетний дефіцит перевищив 3 % ВВП, що не допускається за умовами членства ФРН в ЕВС. У цілому ж держава перерозподіляє через бюджет і соціальні фонди у ФРН 48 % ВВП, у Франції — майже 50 %, а в середньому по ЄС цей показник становить 47 % (трохи менше, ніж у 1995 p., коли він досягав 51 %, тобто 15 пунктів більше, ніж у США). Чи зможуть ці країни знизити державну квоту хоча б до 40 % (ФРН заявила про необхідність досягнення такої мети у 2012 p.)? Поки достатніх підстав для подібних надій, на наш погляд, немає.
Виникає питання, чи потрібно взагалі європейським державам поспішати з реформуванням фінансової політики? А може, кращим варіантом став би перерозподіл майже половини ВВП через бюджет і соціальні фонди для забезпечення стабільності системи — хай навіть ціною певної втрати динамічності?
Аналіз показує, що можливість зберегти без змін стару європейську модель розвитку відпадає не тільки через загострення конкуренції на світових ринках, а й через ускладнення демографічної ситуації. Старіння населення в Європі прогресує. За розрахунками Європейської комісії, тільки внаслідок цього фактора в найближчі 40 років більшість країн ЄС буде змушена збільшити частку державних витрат у ВВП як мінімум на 4—8 %, при цьому компенсувати таке підвищення фактично буде нічим. Якщо зараз не реалізувати протидіючі заходи й не змінити політику державних витрат, то майбутні бюджети просто не вдасться фінансувати.
Нечисленні противники таких реформ стверджують, що існує іще можливість дефіцитного фінансування, однак країни ЄС практично одностайно її відкидають. Нарощування державного боргу та спровокована цим інфляція підірвуть стабільність єдиної грошової системи й тим самим основу подальшої економічної інтеграції в Європі. До 2007 р. країни—члени ЕВС, незважаючи на всі труднощі, мають намір зробити бюджети бездефіцитними й приступити до зниження державного боргу (що є переважно внутрішнім). Тому навіть в умовах погіршення кон'юнктури європейським урядам доводиться стримувати своє бажання використати державні витрати як стимулятор економічного зростання.
Разом із тим поточна соціально-політична ситуація і тиск потужних груп інтересів (насамперед профспілок) змушують уряді, стурбовані не тільки державними фінансами, а й майбутніми виборами, уникати радикальних і хворобливих рішень, тимчасово відступати від наміченої стратегічної мети, використовуючи різні форс-мажорні обставини (наприклад повінь у ФРН та сусідніх країнах). Припинення податкових реформ і зростання дефіциту державних бюджетів свідчать про неготовність надмірно ризикувати стабільністю заради ефективності.
Таким чином, формально відмовившись від цільових анти-циклічних програм, що передбачали державні інвестиції та селективне субсидування підприємств, значна частина європейських держав усе-таки побоялася продовжувати (точніше — активізувати) реформи, що поліпшують умови підприємництва, але погіршують показники доходів держбюджету. Не застосовуючи антициклічних програм, уряди ФРН, Франції, Італії, Португалії та інших країн стали нарощувати свої витрати, піддаючи ризику бюджетну збалансованість.
Ці процеси загрожують підірвати систему конвергенції, що вибудовується протягом тривалого часу і є основою ЕВС. На порядок денний ставиться питання про збереження базових принципів інтеграції.
Створення ЕВС, що означало введення євро як єдиної грошової одиниці й передання функцій грошової та валютної політики в руки наднаціонального органу — Європейського центрального банку (ЄЦБ), проходило в умовах різної грошової та фінансової ситуації у країнах-учасницях. Це не дозволяло говорити про Єврозону як про оптимальну валютну зону, що дозріла для введення єдиної валюти. Однак, прийнявши політичне рішення, передбачалося підвищувати «ступінь оптимальності» уже в ході реалізації проекту. Вирішальну роль у цьому покликаний зіграти Пакт стабільності та зростання (найважливіша складова договору про створення ЕВС), що передбачає конвергенцію основних макропоказників державних фінансів, інфляції та процентових ставок. Він став також дисциплінарним інструментом відносно урядів країн ЕВС при проведенні ними бюджетної політики
(основні критерії: обмеження дефіциту держбюджету 3 %, державного боргу - 60 % ВВП).
Ще у 2001 р. експерти європейських країн висунули тезу про можливість тимчасового відступу від принципів Пакту з метою стимулювання економічного зростання (тобто запропонували підвищити державні витрати для проведення антициклічних програм, незважаючи на збільшення бюджетного дефіциту). Реалізувати дану пропозицію відмовився навіть лівоцентристський уряд ФРН, до якого входять соціал-демократи, схильні до неокейнсіанських методів. Однак на практиці ФРН та Португалія перевищили допустиму стелю бюджетного дефіциту (Португалія робила це кілька років поспіль), а Франція та Італія підійшли впритул до небезпечної межі.
Однак ЄЦБ рішуче виступив проти ініціатив пом'якшити Пакт стабільності. В описаному випадку прагнення до гнучкості може означати розмивання основ під єдиною грошовою політикою, яка забезпечує стабільність євро. Збереження цінності євро має для ЄЦБ більш важливе значення, ніж вплив на кон'юнктурний розвиток (у повній відповідності з ідеологією, що прийнята ним від німецького Бундес-банку). Успіх же грошової політики ЄЦБ очевидний, і не стільки через те, що починаючи від 2002—2003 pp. євро стійко перевищувало паритет із доларом, скільки тому, що незважаючи на високі ціни на енергоносії, вдалося утримати інфляцію в рамках 2,5 %. Хоча на початку 2003 р. почалися розмови про небезпечність дефляції в Єврозоні, що може більшою мірою перешкоджати економічному зростанню. На наш погляд, це є елементом тиску на ЄЦБ, аби змусити його піти на пом'якшення грошової політики (зокрема на зниження процентових ставок) і погодитися з наданням більшої гнучкості Пакту стабільності.
Поступки ЄЦБ щодо цього дійсно допомогли б на якийсь час пожвавити європейську кон'юнктуру, але завдали б непоправної втрати стабільності євро й довірі єдиній грошовій політиці. Втім, ЄЦБ є незалежним органом і здатний проводити самостійну грошову політику. Це, однак, змушує уряди країн Єврозони докладати ще більших зусиль для реформування своїх фінансів.
Які межі гармонізації економічної політики? Тенденція до державотворення в рамках Євросоюзу (у формі федерації або конфедерації), безумовно, вимагає не просто координувати національні політики, а й формувати основи для поступового переходу до загальної фінансової, конкурентної та соціальної політики. Разом із чинною вже сьогодні загальною грошовою й зовнішньоторговельною політикою це забезпечить єдине регулювання економічної та соціальної сфери на всьому терені ЄС.
Однак не все так просто. Будь-яка гармонізація й тим більше об'єднання національних політик мають не тільки вигоди, а й утрати. Уже єдина грошова політика (реалізована, на наш погляд, досить удало) у період економічних труднощів продемонструвала свою негнучкість. Уряди деяких країн усвідомили, що втратили важливий важіль впливу на зміну кон'юнктури, а ЄЦБ нездатний до адекватної реакції через наявність різної економічної ситуації в різних країнах (синхронізації циклу поки не відбулося). Чи компенсує таку втрату єдиний грошовий простір — це поки залишається спірним питанням. Ще більш спірне питання — подальша гармонізація (і наступне об'єднання) інших напрямів економічної політики. У певних сферах цей процес здатний пройти успішно й привести до позитивних результатів (до таких напрямів, на наш погляд, належить, наприклад, конкурентна політика). Очевидно, не можна обійтися і без гармонізації оподаткування (при збереженні певної регіональної специфіки). Однак повне об'єднання фінансової політики викликає більші сумніви, які продиктовані не неможливістю такого кроку (він цілком можливий), а недостатньою упевненістю в його доцільності. Ще більшою мірою це стосується гармонізації (не говорячи вже про об'єднання) соціальної політики — з огляду на занадто великі розходження у рівнях і традиціях її реалізації. Можна погодитися з думкою деяких західних експертів, що уніфікація як підприємницького середовища, так і соціальної сфери на всьому європейському просторі не збільшить, а зменшить шанси динамізації зростання, оскільки можливості для специфічних інновацій можуть бути втрачені. Збереження різноманіття в інтегрованій Європі є одним із найважливіших джерел її розвитку. Бюрократична ж уніфікація (тенденція до якої останнім часом проглядається) здатна стати найсильнішою перешкодою на шляху ефективної модернізації європейської моделі.
Тому урядам держав—членів Євросоюзу в майбутньому доцільно реалізовувати саме національні моделі економічної політики. Гармонізація її базових принципів і правил проведення більшістю політиків і вчених визнається корисною, але форми здійснення пропонується зберігати різними в окремих країнах. Шанс ефективного поглиблення європейської інтеграції — не в уніфікованій економічній політиці, а в розвиткові угруповання як спільності різноманітних форм політики.
Неоліберальна економічна політика США у 1990-х роках
Протягом останніх 20 років американська економіка переживала глибокі зрушення. Цей процес, відомий під назвою неоліберальної реструктуризації, впливав практично на всі сфери громадського життя, у тому числі на розрив між багатими та бідними, характер праці, роль великого капіталу в політичному житті, кількість та якість державних послуг тощо.
Неоліберальна реструктуризація спричинила відмову від використання державних коштів і податків для пом'якшення різких коливань ділового циклу, ослаблення або відмову від регулювання державою корпоративного сектора як усередині країни, так і на міжнародній арені, приватизацію частини державних підприємств, а також серйозне скорочення соціальних програм. Така реструктуризація грунтувалася на теоріях капіталістичної економіки, розроблених такими класичними ліберальними мислителями XVIII—XIX ст., як Адам Сміт і Де-вид Рікардо, які вважали, що завдяки дії ринкових чинників капіталістична економіка значною мірою є саморегульованою.
Відродження класичної ліберальної теорії стало несподіваним явищем. Адже після Великої депресії та Другої світової війни вона істотно дискредитувала себе і втратила лідерські позиції.
Від кінця 70-х років почався поступовий відступ від кейнсіанського регулювального підходу. Він був замінений новим варіантом класичного лібералізму, провідниками якого стали Велика Британія і США. Заново відкрита «економіка вільного ринку» вважається шляхом до оптимальної ефективності, швидкого економічного зростання та інновацій.
США прагнуть реорганізувати інституції міжнародної капіталістичної економіки відповідно до неоліберальних пропозицій та одночасно вимагають проведення перебудови в неоліберальному дусі в державах Західної та Східної Європи, Азії, Африки й Латинської Америки.
Перешкодою у здійсненні планів США зі створення світової неоліберальної системи стала відсутність переконливих доказів того, що така перебудова забезпечить вигоди, обіцяні її прихильниками. Протягом десятиліть після Другої світової війни виникали численні соціальні й економічні проблеми, але ті, хто займається економічною історією, у цілому дотримуються єдиної думки: загальні підсумки розвитку провідних капіталістичних країн за 25 років, що минули по закінченні війни — найкращі з усіх, які цим країнам коли-небудь удавалося домогтися. Із цієї причини період 1950—1973 pp. часто називають золотим віком капіталізму.
Від 1973 р. й до початку 90-х років для передових капіталістичних країн були характерні повільні темпи зростання та серйозна економічна й фінансова нестабільність. США і Велика Британія як локомотиви переходу до неолібералізму тоді демонстрували помірні економічні показники, що досягалися загальноприйнятими заходами. Країни, котрі почали найбільш глибоку перебудову в дусі неолібералізму, а саме країни Центральної та Східної Європи, що раніше управлялися комуністичними партіями, пережили колосальний економічний спад. Тим часом найбільш швидкі темпи розвитку в цей період спостерігалися в тих країнах, які істотною мірою відійшли від неоліберальної моделі, — Японії, Південній Кореї та Китаї, де держава жорстко керує економікою. У 1973—1992 pp. середньорічні темпи зростання реального ВВП склали у Китаї 6,7 %, Південній Кореї — 8,3, Японії — 3,8, тоді як у США — 2,4, Великій Британії — 1,6 %.
Уряд США здійснював неоліберальну політику починаючи від другої половини періоду президентства Дж. Картера, тобто з кінця 70-х років. Незважаючи на відносно активну риторику на користь державного втручання в ході президентської кампанії 1992 p., після свого обрання президентом Білл Клінтон дієво підтримував програму скорочення державних витрат, тяжів до угод про вільну торгівлю та прагнув звільнити ринкові чинники від державного регулювання. Державні асигнування урізувалися настільки жорстко, що в умовах зростаючої економіки бюджетний дефіцит скорочувався, і наприкінці десятиліття навіть був зведений до нуля, внаслідок чого уряд навіть пообіцяв повне погашення державного боргу в найближчому майбутньому.
Минуло кілька років повільного пожвавлення після спаду 1990—1991 pp., і американська економіка починаючи від 1995 р. почала відносно швидко зростати. Щорічні темпи росту реального ВВП перевищували рубіж 4 %, підвищилися показники продуктивності праці, мляві протягом досить тривалого часу. Відносно швидке зростання продовжився у 2000 p., рівень безробіття впав до 4 %, інфляція придушувалася. Темпи економічного зростання перевищили показники 1960-х років найблагополучнішого періоду, відзначеного у США. Експерти оголосили, що переваги неоліберальної перебудови нарешті продемонстровані.
Неоліберальна перебудова дійсно сприяла певному пожвавленню після спаду 1990—1991 pp. і надзвичайно тривалому зростанню з низьким рівнем інфляції та безробіття. Однак процеси, які привели до подібних результатів, відрізнялися від їхньої офіційної версії. Неоліберальний режим викликає украй нестабільне економічне зростання США в 90-ті роки, створив зростаючий дисбаланс в економіці та головним чином сприяв тим, хто перебував на вершині піраміди доходів в набагато більшому ступені, ніж це буває в умовах звичайного капіталістичного економічного зростання. 1 хоча будь-яке зростання у його рамках врешті-решт завершується спадом, характер піднесення 90-х років посіяв зерна особливо важких проблем у майбутньому.
Згідно з офіційними американськими даними, економічне зростання 1991—2000 pp., незважаючи на тривалість, не супроводжувалося високими показниками, якщо виходити зі звичних економічних мірок. У таблиці 24.1 і дається зіставлення показників зростання 1991—2000 pp. і попередніх п'яти періодів.
За найбільш об'ємним показником економічної міцності — темпи зростання ВВП — 90-ті роки займають порівняно низьке місце. Тільки при короткому й млявому піднесенні 1980—1981 pp. спостерігалися більш низькі темпи зростання ВВП, ніж у 90-ті роки. Що стосується продуктивності праці, то 90-ті роки випереджають три попередні періоди, але все-таки набагато відстають від швидкого росту продуктивності праці у 60-ті й на початку 70-х років.
90-ті роки виглядають набагато краще у частині показників безробіття та інфляції. Показник безробіття в останній рік періоду 90-х (4%) був найнижчим після 60-х, темпи інфляції — найнижчими з усіх аналогічних показників за шість періодів. Піднесення 90-х тривало рівно 10 років порівняно з 8 роками й 10 місяцями наступного за тривалістю періоду 60-х. Якщо темпи зростання безробіття залишалися високими протягом перших трьох років періоду, то сама тривалість періоду змусила їх, зрештою, опуститися нижче 5 %.
Як видно з таблиці, на другому етапі періоду 90-х років помітно покращилися економічні показники. Після 1995 р. темпи зростання ВВП склали 4,1 % на рік (тобто були на третину вищі, ніж у 1991 — 1995 pp.), а продуктивність праці виросла до 2,5 % (тобто більш ніж на 50 % порівняно з показником 1991 — 1995 pp.).
Після 1995 р. деякі аналітики стали малювати більш райдужну картину. Однак зіставлення «найкращого» етапу періоду зростання в рамках циклу ділової активності з усім періодом зростання в інших циклах — неправомірний метод оцінки. Разом із тим таке зіставлення не змінює радикальним чином оцінку зростання 90-х років. Що стосується ВВП, то 1995—2000 роки навряд чи сильно відрізняються від 80-х: тільки п'яте місце змінилося четвертим, а продуктивність праці все-таки не наблизилася до показника 60-х — початку 70-х років (при тому, що за своїм рангом цей показник залишався незмінним).
Аби краще зрозуміти характер зростання у США, необхідно розбити 90-ті роки не на два, а на три етапи. Перший етап (1991—1995 pp.) опирається на відносно повільне пожвавлення після спаду 1990—1991 pp. Другий етап (1995—1997 pp.) — свідчення прискорення зростання ВВП завдяки передусім інвестиційному буму. На третьому етапі (1997—2000 pp.) спостерігалося ще більш прискорене зростання ВВП, але головним чином за рахунок потужного споживчого буму. Аналізуючи ці три етапи, можна виявити рушійні сили зростання 90-х років, а також його нестабільний характер.
Основними компонентами сукупного попиту на продукцію, отриману в результаті господарської діяльності, є витрати споживача, інвестиції бізнесу в основний капітал, інвестиції в житлове будівництво, державні закупівлі товарів і послуг та чистий експорт (тобто експорт мінус імпорт). Саме приріст цих компонентів забезпечує зростання ВВП у цілому.
Причини споживчого буму на останньому етапі зростання, а також більша частина причин довгострокового інвестиційного буму в американській економіці характеризуються спекулятивною і фінансовою бульбашкою", що її створювали на фондовому ринку США від 1995 р. Протягом наступних пяти років ціни на акції зростали з феноменальною швидкістю — 23,6 % на рік. Тим часом зростання прибутку корпорацій сповільнився. Стимулом для стрибка цін на американські акції в 1994—1999 pp. був спекулятивний фактор — упевненість у тім, що ціни на акції будуть, як і раніше, швидко рости й, отже, забезпечувати акціонерам великі прибутки на капітал.
"Фінансова бульбашка" виявилася величезною за своїми масштабами. Сукупна ринкова вартість усіх випущених в обіг акцій американських корпорацій збільшилася від 5,5 трлн дол. у 1994 р. до 17,1 трлн у 1999 p., що склало приріст 11,6 трлн дол. Для порівняння: загальний розмір ВВП склав у 2000 р. 9,9 трлн дол.
Важливим фактором є й те, що внаслідок жорстоких економічних криз, які вибухнули поза країною в 90-ті роки, величезний обсяг іноземного капіталу було спрямовано до США. До того ж американські кошти, що колись інвестувалися за кордон, тепер стали шукати для себе стабільного застосування в межах країни. Азійська фінансова криза 1997 р. стала причиною того, що потік величезних фінансових коштів, спрямованих у швидко зростаючі східно-азійські країни, раптово змінився більш швидким їх відпливом. Російська фінансова криза 1998 р. породила серед інвесторів загальний страх перед так званими ринками, що формуються. Ці чинники й направили величезний обсяг фінансових коштів до США, що продовжило термін життя спекулятивної "фінансової бульбашки".
Надзвичайний споживчий бум, що підтримував тодішнє економічне зростання, багато в чому опирався на те, що рядові американські домогосподарства використовували запозичення під заставу своїх активів, аби знову и знову фінансувати споживчі витрати. У результаті останні в більшості населення суттєво зросли.
Споживчий бум також сприяв підтримці інфляції у США на досить низькому рівні, при чому не стільки завдяки значним інвестиціям і технологічному прогресові, скільки через різке зниження можливостей трудящих обстоювати свої інтереси в ході переговорів. В останній відтинок 90-х років на низькі темпи інфляції у США вплинули й два міжнародні фактори, які можна віднести до категорії «щасливої випадковості». По-перше, більша частина світової економіки (крім США) перебувала у стані відносного спаду. Це давало змогу американській економіці «втягувати в себе» споживчі та інвестиційні товари у вигляді імпорту, не роблячи тиску на імпортні ціни у бік підвищення. По-друге, незважаючи на зростаючий дефіцит торговельного балансу США, курс долара у світі не знижувався, а постійно підносився. Від 1995 р. по третій квартал 2000 р. щодо інших валют він зріс на 31 %. Це стало наслідком широкого припливу капіталів до США, причини якого викладені вище. Зростаючий курс долара у світі скорочує ціни імпорту; і те, й інше сприяє зниженню темпів інфляції (оскільки ціни імпорту становлять частину індексу цін), а також робить конкурентний тиск на американських виробників.
Прихильники неоліберальної перебудови стверджують, що у другій половині 90-х років американська економіка нарешті надала переконливі докази ефективності неоліберальної моделі. Підкреслюється, що лібералізація, приватизація та скорочення державних витрат (шляхом усунення держави), вивільнення коштів заощадження і використання їх для інвестицій, а також надання вільному ринкові можливості «правити бал» відкрили еру безпрецедентного добробуту у США. Стимулюючи інвестиції та інновації, ця модель нібито дала поштовх швидкому й стійкому зростанню, яке виявилося сприятливим для всіх сегментів суспільства.
Але наявні дані не підтверджують таке тлумачення. Неоліберальна перебудова дійсно сприяла зростанню, яке тривало доволі довго й супроводжувалося відносно низькими темпами безробіття та незначною інфляцією. У другій половині 90-х років темпи випуску продукції та продуктивність праці виросли порівняно з недавнім минулим, хоча й були набагато нижчі показників 60-х та 70-х років, тобто періоду активної ролі держави. Проте канали, завдяки яким усе це здійснювалося, були зовсім не ті, про які твердили прихильники неолібералізму; до того ж це були непродуктивні в соціальному плані способи стимулювання економічного зростання.
Усупереч розмовам про перманентне процвітання економічне зростання було нестійким. Спекулятивна «бульбашка» мала колись лопнути. Коли влітку 2000 р. вона почала зменшуватися, одразу ж стали скорочуватися інвестиції.
Хоча пророкування перебігу спаду — справа ризикована, все-таки деякі характеристики зростання 90-х років дають підставу припускати, що спад, що офіційно почався у березні 2001 p., може виявитися відносно серйозним і/або тривалим.
Наявність будь-яких надлишкових потужностей в економіці залежатиме від майбутнього розвитку сукупного попиту, що заздалегідь невідомо. Однак споживчий бум 1997—2000 pp. — іще один фактор, що наводить на думку, що істотні надлишкові потужності можуть згубно позначатися на економіці. Споживчий бум стимулював значні інвестиції у виробничі потужності, необхідні для задоволення попиту. Але коли зникнення «бульбашки» скорочує споживчі витрати щодо розміщених доходів, то багато інвестицій, що припадають на період після економічного росту, можуть виявитися надлишковими.
Оскільки наприкінці періоду зростання 90-х років темпи інфляції були вкрай низькими, то існує небезпека настання дефляції, особливо якщо спад буде відносно різким. Дефляція може мати руйнівні наслідки для економіки, оскільки домогосподарства й компанії відкладають на певний чекаючи, що низькі ціни та збільшення реальної вартості боргових зобов'язань приведуть боржників до банкрутства. Японська стагнація минулого десятиліття дала урок згубних наслідків дефляції.
Разом із тим неоліберальна перебудова спричинила більш тісну глобальну інтеграцію світової економіки. Оскільки реальний і фінансовий сектори економіки у країнах світу стали в 90-х роках тісніше взаємопов'язаними посилилася тенденція до швидкого передання позитивних або негативних імпульсів. Наприклад, якщо всі найбільші країни світу будуть одночасно переживати спад, то він буде примножуватися, бо разом із попитом на експорт буде скорочуватися внутрішній попит у кожній окремій країні.
