Кучик Міжнародні економічні відносини

2.1. Ліга Арабських Держав

За останні півстоліття сформувались такі потужні фінансово-економічні центри, як Північна Америка, Західна Європа та Японія. Суттєві консолідуючі процеси зараз відбуваються ще в декількох точках планети — країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), де зростає роль нових індустріальних країн (НІК), Китаю та Австралії. Далі — Південна Америка, так звана система "ABC" (Аргентина, Бразилія, Чилі). На азіатському континенті необхідно особливо виділити ще дві точки — Індію і зону Перської затоки. Важливою умовою успішної реалізації існуючого потенціалу України є багатостороння орієнтація як на країни Західної Європи, Північної Америки і АТР, так і на країни Близькосхідного регіону.

Яскравим прикладом міжурядової організації, що представляє цей регіон, є Ліга Арабських Держав.

2.1.1. Історія створення ЛАД

У кінці XX століття ЛАД відзначила своє 55-річчя, що ознаменувало важливість регіональної арабської системи та показало її унікальний характер.

Фактично, Ліга пройшла кілька етапів свого розвитку і "пере жила" кілька спроб реорганізації, які довели прагнення модернізувати саму арабську регіональну систему.

Незважаючи на те, що заклик до арабської єдності був вже давно зроблений, ідея створення арабської організації, яка б об’єднала всі арабські країни, ще так не викристалізовувалась, як після

Другої світової війни. Арабський світ сам "заклав перший камінь" свогo історичного розвитку:

- по-перше, атмосфера війни була сприятливою для активізації опозиційних рухів у підмандатних арабських країнах. Тоді виникла необхідність встановлення певного балансу між різними політичними силами арабських країн, активну роль серед яких відіграв Єгипет;

— "необхідність об'єднання була зумовлена небезпекою сіоністського руху, масовою еміграцією єврейського населення на палестинські землі, планами створення Держави Ізраїль" [13];

— існував значний обсяг торгівельного обміну та обміну робочою силою між арабськими країнами, що міг забезпечити матеріальну, духовну і культурну основу майбутнього об'єднання.



Можна вважати, що свій початок ЛАД бере з підписання договору "Про дружбу та союз" між Саудівською Аравією та Іраком 2 квітня 1936 року. В преамбулі договору сказано: "Обидві високі договірні сторони працюватимуть у напрямку об'єднання ісламської та арабської культур, а також військових організацій їхніх країн шляхом обміну науковими та військовими місіями". Цей договір був відкритий до підписання для інших арабських країн. 29 квітня 1937 року до нього приєдналась Народно-демократична Республіка Ємен.

Наступним кроком на шляху до зближення арабських країн було підписання 7 травня 1936 року "Договору про дружбу" між Єгиптом і Саудівською Аравією, яким вперше встановлено дипломатичні відносини між цими двома країнами.

Початок другого етапу утворення арабського союзу пов'язаний з виступом британського міністра закордонних справ їдена в Палаті громад 29 травня 1941 року. У своїй промові він висловив підтримку арабським країнам у створенні такої організації, яка б об’єднала їхні інтереси. Через рік після цього ініціативу створення арабського об'єднання взяв у свої руки єгипетський прем'єр-міністр Мустафа Нахаспаша. "Його Величність запросила сирійського прем'єр-міністра Жаміля Мірідіна і президента Ліванського національного пакту відвідати Каїр з метою проведення тристоронніх переговорів під назвою "Створення Арабської ліги з метою розширення співпраці арабських країн" [13].

Це було першим обговоренням ідеї створення Арабської ліги. З того часу проводилась серія двосторонніх переговорів між Єгиптом з однієї сторони і представниками Іраку, Сирії, Лівану, Саудівської Аравії, Йорданії та Ємену — з другої. Результатом пере говорів стали два основні проекти арабського утворення:

— майбутнє об'єднання могло мати назву "Субрегіональне об'єднання" під опікунством "Великої Сирії";

— другий проект мав загальніший характер об'єднання, яке охопило всі незалежні арабські країни.

З 25 серпня до 7 жовтня 1944 року підготовча комісія проводила зустріч між представниками Сирії, Лівану, Йорданії, Іраку, Єгипту та Ємену. І саме тоді комісія вирішила назвати майбутнє об'єднання "Лігою Арабських Держав".

2.1.1.1. Александрійський протокол

У результаті переговорів між арабськими країнами на підготовчій конференції, яка проходила з 25 серпня до 7 жовтня 1944 року в замку Антонядес у м. Александрія (Єгипет) під головуванням Нахаспаші, єгипетська, сирійська, йорданська, іракська та ліванська делегації підписали Александрійський протокол. Його пункти такі:

Створення ЛАД, до складу якої входили б усі незалежні арабські держави. Водночас повинна бути створена Рада Ліги, в якій були б представлені всі держави-члени на рівних умовах (ст. І).

• Рада ЛАД повинна слідкувати за дотриманням попередньо укладених договорів між країнами-членами, очолювати періодичні зібрання, сприяти зміцненню зв'язків між країнами-членами, координувати їхні політичні дії, захищати їхню незалежність і суверенітет проти будь-якої агресії і будь-якими політичними методами (ст. І).

• Резолюції, прийняті Радою Ліги, є обов'язковими для тих країн-членів, що їх прийняли. Якщо дві країни-члени звернулись до Ради за допомогою по вирішенню конфлікту між ними, тоді резолюція, схвалена Радою, буде обов'язковою лише для тих двох країн-членів (ст. І).

Не дозволено використовувати силу як засіб вирішення конфлікту (ст. І).

Визнання суверенітету і незалежності всіх країн-членів ЛАД, повага їхньої територіальної цілісності (ст. І).

Для тіснішої співпраці з економічних, культурних, національних соціальних, а також з питань комунікації та охорони здоров'я повинні бути створені постійні комітети. До протоколу додано дві резолюції:

• Країни зобов'язуються поважати кордони, суверенітет і незалежність Лівану.

• Країни-члени стверджували права палестинського народу на самовизначення, висловили побажання, щоб Велика Британія дотримувалась своїх зобов'язань і сприяла припиненню єврейської імміграції і продажу землі євреям. Вони пропонували створити "Національний арабський фонд" для купівлі земель у Палестині.

У заключній частині протоколу підкреслено необхідність створення перехідного комітету для підготовки плану дій Ради Ліги і обговорення всіх політичних питань, які б сприяли швидкому підписанню договору між арабськими країнами про створення ЛАД.

Александрійський протокол був підписаний 7 жовтня 1944 року головами делегацій, які брали участь у роботі підготовчої комісії, за винятком Саудівської Аравії та Ємену, які згодом приєдналися до нього, відповідно 3 січня 1944 року і 5 лютого 1945 року.

2.1.1.2. Установчий договір ЛАД

Александрійський протокол був основоположним документом, оскільки на його основі створено Статут ЛАД, який був підготовлений: Політичним комітетом, створення якого передбачалось в Александрійському протоколі, Представниками країн, які підписали Александрійський протокол.

Представником Палестини, який був присутній в якості спостерігача.

Після 16-ти зустрічей, проведених з 17 лютого до 3 березня 1945 року представниками Єгипту, Лівану, Сирії, Ємену, Ipаку, Йорданії і Саудівської Аравії на чолі з міністром закордонних справ Єгипту в Каїрі в палаці Ал-Заафарам був підписаний Статут ЛАД. При його ратифікації був присутній і представник Палестини. Представники Ємену не зразу підписали статут ЛАД, вони зробили це лише 10 травня 1945 року.

У міру здобуття незалежності до ЛАД вступали й інші держави: Лівія (1953), Судан (1956), Марокко і Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Південний Ємен (1967), що пізніше об'єднався з Єменом, Бахрейн, Катар, Оман і Об'єднані Арабські Емірати (1971), Мавританія (1973), Сомалі (1974), Джибутті (1977), Коморські острови (1993). У 1976 до складу ЛАД увійшла Організація визволення Палестини (ОВП).

У результаті з семи країн-засновниць кількість держав-членів ЛАД зросла до двадцяти двох. Офіційною датою відзначення річниці підписання Статуту ЛАД є день створення Ліги, а саме 22 березня.

Статут Ліги складається з преамбули, 20-ти статей і 3-х додатків. Метою створення ЛАД є "забезпечення тісніших зв'язків між арабськими державами на основі поваги суверенітету і незалежності цих країн, спрямування зусиль для досягнення спільної мети, реалізації спільної волі й виправдання сподівань народів арабських країн на благополучне майбутнє".

Преамбула, крім мети, вказує, що Єгипет, Ліван, Сирія, Ємен, Ірак, Саудівська Аравія і Йорданія прийняли і затвердили Статут ЛАД, що має консолідувати і розвивати міжарабські зв'язки в атмосфері поваги незалежності та суверенітету країн-членів.

У статуті записано механізм прийняття держав у Лігу і вихід їх з членства організації, процес голосування і прийняття рішень, розписано структуру органів ЛАД, їх функції.

Так, у статті І вказано, що "членом Ліги може стати будь-яка незалежна держава, яка готова виконувати всі зобов'язання, які записані в статуті".

У статтях II і IV йдеться про необхідність встановлення тіснішої співпраці між державами-членами Ліги в різних галузях. З цією метою потрібно створити відповідні комітети. Вказано також, що треті держави ЛАД можуть мати своїх представників у цих комітетах.

У статтях II і IV наголошується на необхідності координації політики держав-членів з метою захисту їхньої незалежності і суверенітету.

У статтях III, V, VI і VII йдеться про представництво в Раді Ліги (найвищому органі ЛАД), процес прийняття рішень і голосування в ній, про її функції та завдання, компетенцію і механізм вирішення конфліктів.

Штаб-квартиру організації та її місце знаходження регламентує стаття X. Тут вказано, що "штаб-квартира ЛАД розміщена в Каїрі і при необхідності це місце можна змінити".

У статті XI записано про час і кількість проведення звичайних і надзвичайних сесій Ради Ліги: "Сесії проводяться двічі на рік — у березні і в вересні. При необхідності і за проханням держав-членів можуть проводитися надзвичайні сесії".

Статті XII і XIII присвячені Генеральному секретаріату ЛАД, а саме його структурі, завданням і функціям (зокрема в статтях XVII і XX мова йде про його функцію депозитарія).

Про механізм припинення членства і виходу з Ліги йдеться в статті XVIII. Тут вказано, що "держава-член, яка хоче залишити Лігу, повинна попередити про свій намір Раду Ліги за рік до свого виходу". Стаття XIX і XX регламентують процес ратифікації Установчого договору, а також вказують на обов'язковість його дотримання.

Крім преамбули і двадцяти статей, у статуті є ще три додатки. Перший з них стосується палестинського питання. Рада ЛАД має право обирати представника Палестини, який повинен діяти від імені Палестини в рамках діяльності Ліги, поки Палестина не здобуде незалежність.

У другому додатку йдеться про співпрацю ЛАД з третіми державами. У третьому — про призначення першим Генеральним секретарем Ліги Абдулу Рахмана Аззама (Єгипет) терміном на два роки.

Сам статут ЛАД має кілька своїх особливостей, які можна виділити так:

Статут Ліги був своєрідним інструментом гармонізації регіональних і національних інтересів, які вплинули на саму Лігу, оскільки це надало їй іміджу структури, заснованої на співпраці між державами-членами організації, основаної на рівності та взаємоповазі. Це відобразилось і на її статусі як міжурядової організації.

• Статут матеріалізував політичну згоду держав-членів. ЛАД була створена не в результаті росту домінування певної регіональної сили, що насаджувала свою волю іншим країнам, а як результат балансу різних політичних сил.

• Принципи суверенності та рівності стали базовими при голосуванні і мирному вирішенні конфліктів.

2.1.2. Мета діяльності та організаційна структура ЛАД

2.1.2.1. Мета створення і функції ЛАД

Уперше мету Ліги офіційно закріплено в преамбулі Александрійського протоколу і сформульовано таким чином: "укріплення і консолідація тісних зв'язків між всіма арабськими країнами, спрямування їх в напрямку об'єднання арабського світу, покращення умов в майбутньому і реалізація надій і побажань народів арабських країн".

Метою створення Ліги було "сприяння тіснішим відносинам і розвитку широких зв'язків між арабськими країнами; спрямування всіх зусиль в напрямку забезпечення добробуту і процвітання всіх арабських країн; вираження їх спільної волі; реалізація їх цілей і бажань; представлення інтересів арабських країн на міжнародній арені; координація дій держав-членів для захисту національної безпеки, забезпечення їхньої незалежності і суверенітету". Так записано в преамбулі Статуту ЛАД.

В Александрійському протоколі і в Статуті Ліги визначено також її завдання і функції:

• Контроль за дотриманням договорів, укладених державами-членами ЛАД.

• Проведення періодичних зібрань, які б укріпили стосунки між країнами-членами.

• Координація їхніх політичних планів з метою забезпечення їх співпраці.

• Захист інтересів країн-членів.

• Координація відносин держав-членів з регіональних та між народних питань.

Посередництво в диспутах і конфліктах між країнами-членами.

Вирішення спірних питань мирним шляхом.

Сприяння забезпеченню тісних політичних, культурних, економічних та інших зв'язків між державами-членами.

• Представництво інтересів арабських країн в інших міжнародних організаціях.

2.1.2.2. Організаційна структура ЛАД

Для забезпечення ефективного виконання і реалізації визначених завдань і функцій у ЛАД були створені три головні органи, якими є Рада Ліги, Постійні комітети і Генеральний секретаріат. Усі вони забезпечують виконання "Угоди про колективну безпеку", що була ратифікована в 1950 році. Крім головних органів, Ліга створила спеціалізовані установи з метою об'єднання економічної і соціальної політики, щоб таким чином відокремити себе від політичного впливу країн-членів. У системі Ліги існують урядові ради з питань охорони здоров'я, туризму тощо.

2.1.2.2.1. Рада Ліги

Згідно із статутом Рада є найвищим органом в структурі Ліги. Установчим договором визначається її склад, компетенція, процес прийняття рішень і процес голосування. При роботі Ради Ліги можуть бути присутні представники інших органів ЛАД.

У статті III Статуту ЛАД зазначено, що "Ліга матиме Раду, яка складатиметься з представників усіх країн-членів". Представниками можуть бути міністри закордонних справ або їхні представники. Кожна країна-член може самостійно визначати рівень свого представництва, що ніяк не може змінити саму природу організації.

Рада засідає двічі на рік — у березні і в жовтні. її штаб-квартира в Каїрі (Єгипет), але зустрічі Ради можуть проводиться і в інших визначених напередодні місцях (ст. II). Надзвичайні сесії Ради скликаються за необхідністю або за вимогою двох країн-членів (ст. XI). На кожній звичайній сесії делегати повинні обирати за ротацією голову Ради (ст. XV). У випадку агресії однієї країни проти іншої країни-члена, країна, якій загрожує небезпеки. Якщо агресія негайного проведення позачергової зустрічі Ради. Якщо агресія вчинена країною-членом ЛАД, її голос при голосуванні не буде врахований (ст. VI).

Кожна країна-член має лише один голос незалежно від кіль кості представників. Рішення Ради, прийняті одноголосно, є обов'язковими для всіх країн-членів Ліги, а ті, які були прийняті більшістю, є обов'язковими лише для тих країн-членів, які проголосували за них. Посередницькі чи арбітражні рішення повинні прийматися більшістю.

Якщо будь-яка з країн-членів захоче вийти з Ліги, вона мусить попередити Раду про своє рішення за рік (ст. XVIII).

Якщо Рада вважатиме, що якась країна-член не виконує зобов'язань, вказаних в установчому договорі, Рада може припинити її членство в Лізі шляхом одноголосного голосування, не враховуючи цю країну.

Згідно з пунктом III статуту ЛАД, Рада Ліги повинна реалізовувати свої мету і завдання, слідкувати за виконанням укладених домовленостей і угод. Вона повинна визначати шляхи співпраці з іншими міжнародними організаціями в сфері забезпечення миру і безпеки, а також в економічній і соціальній галузях.

Отже, основними функціями Ради Ліги можна назвати:

• Слідкування за виконанням договорів, підписаних країна-ми-членами в різних галузях.

• Мирне врегулювання конфліктів шляхом посередництва та арбітражу.

• Необхідні заходи для запобігання агресії з боку країни-члена.

• Прийняття країни в організацію і припинення її членства.

• Визначення шляхів співробітництва з іншими міжнародними організаціями для забезпечення миру та безпеки.

• Визначення внутрішньої організації Ради, Комітетів і Генерального секретаріату.

• Затвердження на посаду Генерального секретаря Ліги. Визначення і затвердження внесків кожної країни-члена в бюджет ЛАД (ст. XIII).

• Схвалення бюджету ЛАД (ст. XVI).

• Оголошення закінчення сесій.

Рада Ліги повинна втручатися в конфлікт, який може призвести до війни між країнами-членами чи між країною-членом і третьою державою з метою його запобігання чи припинення (ст. V).

2.1. 2.2.2. Постійні комітети

Договір 1950 року про колективну безпеку передбачає створення Постійних комітетів (їх є десять), які збираються хоча б раз на рік. У статті IV статуту ЛАД йдеться про створення комітетів, кількість яких залежить від кількості форм співпраці між країнами-членами Ліги, а діяльність комітетів повинна "йти в ногу" з розвитком міжарабських відносин. Прикладом є політичний комітет, що з'явився як наслідок тривалої практики.

Згідно із статтею II "для тіснішої співпраці між країнами-членами Ліги" ЛАД створює спеціальні комітети з таких питань:

— економічних і фінансових, куди належить сфера торгівлі, споживання, фінансів, сільського господарства;

__питання сфери комунікації: залізниці, дороги, авіаперельоти, навігація, пошта, телеграф;

— питання національності, видачі паспортів і віз, шляхів екстрадиції;

— соціальні питання;

— питання навколишнього середовища;

У кожному комітеті мають бути представлені всі країни-учасниці, адже такі комітети створюють основу співпраці між державами шляхом укладання договорів. "Інші арабські країни також можуть стати членами комітетів. Рада Ліги повинна визначити обставини, при яких їхнє приєднання може бути можливим" (ст. IV). Представники комітетів можуть бути присутніми при роботі Ради, але при умові лише одного представника.

Рада Ліги повинна призначати голову кожного комітету на дворічний термін з правом пролонгації.

На комітетських зустрічах рішення приймаються більшістю голосів. Комітетське зібрання не є легітимним, якщо на ньому не присутня меншість представників.

Постійні комітети можуть формувати субкомітети, що займаються вирішенням більш спеціалізованих питань.

2.1.2.2.3. Генеральний секретаріат

У статті XII Установчого договору ЛАД мова йде про створення такого постійного органу, як Генеральний секретаріат Ліги, що є і адміністративним, і виконавчим.

До складу Генерального секретаріату входить Генеральний секретар, помічники Секретаря і певна кількість службовців. Генеральний секретар повинен призначатися Радою Ліги, і за нього мають проголосувати 2/3 країн-членів ЛАД. Голова Секретаріату обирається на п'ятирічний термін. Помічники Генерального секретаря і головні службовці призначаються Генеральним секретарем із схваленням Ради Ліги, котра визначає також організацій ну структуру Генерального секретаріату.

Генеральний секретар має ранг Посла.

Про призначення першого Генерального секретаря Ліги йдеться в додатку до Статуту ЛАД, де вказано, що країни, які підписали цей установчий договір, погодились на призначення на дворічний термін першим Генеральним секретарем ЛАД Абдулу Рахмана Аззама.

Статут ЛАД визначає такі функції і завдання Генерального секретаріату:

— адміністративну і технічну відповідальність:

— дотримання та виконання резолюцій, прийнятих Радою і Комітетами Ліги;

— скликання сесій Ради;

— призначення їхніх дат;

— організацію роботи Секретаріату;

— підготовку бюджету ЛАД;

— подання бюджету на схвалення Раді Ліги перед початком нового фіскального року (ст. XIII);

— зберігання Статуту ЛАД;

— зберігання копій договорів і угод, підписаних між країна-ми-членами Ліги чи країнами-членами та третіми державами.

Політичні права й обов'язки:

— право бути присутнім на засіданнях Ради;

— право брати участь в обговоренні питань Ради Ліги;

— право, в усній чи письмовій формі, подавати доповіді чи дані, які стосуються предмета обговорення Ради;

— право звертати увагу Ради чи окремих країн-членів ЛАД на проблеми, які Генеральний секретар вважає важливими для ви рішення;

— право представлення ЛАД в інших міжнародних організаціях:

- право виступати від імені ЛАД;

— інформування громадськості про діяльність Ліги.

Генеральний секретаріат має в своєму підпорядкуванні, крім інших, Бюро бойкоту Ізраїлю (осередок у Дамаску, Сирія), Арабське бюро наркотиків та Арабське бюро кримінальної поліції.

ЛАД створено такі інститути та організації:

— Арабська організація з питань освіти, науки і культури (ALECSO), створена в 1964 році; штаб-квартира в Тунісі;

— Арабська організація праці (ALO), створена в 1965 році;

_Арабська організація сільськогосподарського розвитку

(AOAD), створена в 1970 році; штаб-квартира в Судані;

— Арабська організація адміністративного розвитку (AOAD), створена в 1961 році; штаб-квартира в Єгипті;

— Організація арабських країн — експортерів нафти (ОАРЕС), створена в 1968 році; штаб-квартира в Кувейті;

— Рада арабської економічної єдності (AEUC), створена в 1964 році; штаб-квартира в Єгипті;

— Арабський фонд економічного і соціального розвитку (AFESD), створений у 1968 році; штаб-квартира в Кувейті;

— Арабський банк економічного розвитку Африки (BADEA), створений у 1973 році; штаб-квартира в Судані;

— Арабська агенція з атомної енергетики (ААЕА), створена в 1982 році; штаб-квартира в Тунісі;

Арабська організація індустріального розвитку і гірничо-видобувної промисловості, створена в 1990 році; штаб-квартира в Марокко;

- Арабський валютний фонд, заснований у 1975 році; штаб-квартира в Об'єднаних Арабських Еміратах.

Також були створені Арабська організація стандартизації метеорології, Арабська академія морського транспорту, Арабський союз телекомунікацій, Арабський інститут нафти, Арабська організація менеджменту.

Цим підконтрольним інститутам і організаціям ЛАД надає фінансову допомогу. В складі Ліги діє Рада з економічних питань, до якої входять міністри економіки чи їх представники. Вони обговорюють та узгоджують економічну і соціальну політику країн-учасниць.

2.1.3. Діяльність Ліги Арабських Держав

2.1.3.1. Діяльність Ліги в економічній, адміністративній та інших галузях

2.1.3.1.1. Стратегічні та економічні аспекти діяльності ЛАД

Угода про колективну безпеку й економічне співробітництво підписана 13 квітня 1950 року, пов'язала економічні і стратегічні аспекти діяльності ЛАД. Фактично, вона показала розуміння сторонами, які підписали угоду, важливості спільної захисної та економічної політики.

Стаття VI цієї угоди передбачає формування Спільної ради із захисту, що прийматиме рішення більшістю в 2/3 голосів, рішення якої повинні бути обов'язковими для всіх держав-членів ЛАД. Ця угода зобов'язує всі країни, що входять у Лігу "в разі нападу на одну чи більше з них, автоматично вживати, індивідуально чи колективно, необхідних заходів, включаючи і використання збройної сили проти агресора, з метою відновлення миру і безпеки".

Арабські країни до підписання такої угоди підштовхнула агресія Франції проти Сирії та Лівану в 1945 році і відсутність механізму отримання такої агресії.

Після створення Єврейської держави в 1948 році виникла необхідність арабського об'єднання, щоб протидіяти "ізраїльській небезпеці". "Згодом, в тому ж 1948 році, Сирія виступила з пропозицією укласти договір про воєнний і політичний альянс між державами-членами Ліги. Ця угода була ратифікована країнами-членами ЛАД в 1950 році" [14].

Згодом було ратифіковано й Договір про спільну оборону, результатом якого стало створення чотирьох органів для забезпечення "колективної безпеки". Ними є:

• Рада зі спільного захисту, яка складається з міністрів закордонних справ і оборони країн-учасниць договору чи їх представників.

• Воєнний комітет, метою якого є координація спільних захисних дій, до якого входять представники генеральних штабів армій країн-учасниць.

• Воєнна консультативна рада складається з керівників генеральних штабів армій країн-учасниць. Раду очолює країна, яка має найбільші збройні сили. Ця держава керує цим органом до того часу, поки Рада Ліги не обере іншу країну. Метою цього органу є нагляд за роботою Об'єднаного військового комітету.

Договір про спільну оборону має ще й економічну сторону, в якій йдеться про укріплення і розвиток економічної співпраці між арабськими державами.

"У 1953 році було прийнято резолюцію, в якій вказувалося по необхідність спрощення і розвиток арабського комерційного обміну. Наступним кроком було прийняття в 1964 році резолюції про створення Спільного арабського ринку" [14].

У 1980 році на саміті в Омані затверджено принцип національного планування з метою розвитку Спільної арабської політики. Прийнято також резолюції щодо стратегії Спільної арабської економічної політики. Було прийнято Угоду про план спільного розвитку, про національні економічні політики держав-членів, Договір про об'єднання капіталовкладень.

У 1966 році в Каїрі відбулася зустріч, на якій прийнято резолюцію з метою змусити Економічну і соціальну раду прискорити створення вільної економічної зони на території арабських держав, що згідно з річною програмою мала б функціонувати з 1 січня 1998 року.

Саміт в Омані в листопаді 2001 року, названий "Економічним самітом", був першим періодичним самітом, проведеним згідно з резолюцією, прийнятою на саміті в Каїрі в 2000 році. Ця резолюція ухвалила ініціативу Єгипту про проведення Першої арабської економічної конференції в листопаді 2001 року під девізом Підтримка арабської економічної діяльності і співпраці".

Чергова, 73-тя нарада Економічної і соціальної ради на міністерському рівні працювала з 18 по 19 лютого 2004 року в Марокко. У ній взяли участь міністри фінансів та економіки країн-членів ЛАД, організація спільних арабських дій та інші відповідні органи. Цій нараді передувала активна робота різних комітетів, зокрема комітету з підготовки імплементації рішення про створення зони вільної торгівлі. Ще в вересні комітет з проведення торговельних переговорів провів зустріч, на якій розглядалася доповідь Генерального секретаря про створення зони вільної торгівлі між тринадцятьма країнами-членами ЛАД, зараз їх вісімнадцять. Вони підписали Договір про активізацію товарообміну, що означає поступове зниження митних стягнень на товари арабського по ходження до 80 % , а в 2005 році такі збори повинні бути взагалі ліквідовані.

2.1.3.1.2. Правові аспекти діяльності ЛАД

Проект "Арабського Суду справедливості" є правдивим вираженням зусиль ЛАД проводити свою діяльність на правовій основі. Створення такого інституту в системі Ліги має життєву необхідність. Суд повинен відповідати за врегулювання конфліктів між країнами-членами та проблем, які можуть призвести до конфліктів.

У цьому контексті Александрійський саміт 1964 року ухвалив резолюцію, в якій йшлося про створення такого Суду. А через 16 років, у 1980 році, Рада Ліги вирішила створити комітет, який би сформував основні судові принципи Ліги. Цей комітет завершив свою роботу в 1982 році після чого, згідно з резолюцією Саміту 1982 року, був створений інший комітет. Тоді ж був підготовлений проект, який був представлений на розгляд Раді її но-створеному правовому комітету" [13]. Комітет розробив план з такими основними пунктами:

• Суд повинен складатися з семи суддів, вибраних на трирічний термін. Кожні три роки троє із семи суддів повинні переобиратися шляхом жеребкування.

• Суд несе відповідальність за врегулювання конфліктів, якщо про це його попросять "зацікавлені" сторони.

• Діяльність Суду повинна бути в межах Статуту ЛАД і норм міжнародного права.

• Щоб цей план був реалізованим, його пункти мають схвалити країни-члени Ліги.

Варто згадати про ще один проект, запропонований урядом Тунісу на 104-й сесії Ради Ліги, яка тривала з 20 до 21 вересня 1995 року. Цей план вже тоді був схвалений країнами Нагребу (північно-східної Африки). А 21 вересня 1995 року Рада Ліги також прийняла цей проект, яким санкціоновано створення спеціального комітету. Положення цього плану такі:

• Створити Центральний орган, який відповідатиме за попередження конфліктів.

• До його складу буде входити Генеральний секретар та п'ять представників країн-учасниць.

Головою є міністр закордонних справ країни, яка головує на звичайній сесії Ради Ліги.

Співпраця Центрального органу з Інформаційним банком, Системою раннього спостереження і Фондом миру ЛАД.

Ці інститути беруть на себе зобов'язання швидкого втручання в стосунки між країнами-членами, якщо вони можуть призвести до конфлікту. Наступний крок — пошук мирних шляхів врегулювання конфлікту. У випадку, коли розв'язання конфлікту власними силами є неможливим, цей орган може співпрацювати з ООН.

• Виконуючи свої функції, Центральний орган зобов'язаний дотримуватися Статуту ЛАД, Угоди про колективну безпеку, Статуту ООН і принципів міжнародного права.

2.1.3.1.3. Адміністративні аспекти діяльності ЛАД

Адміністративна діяльність Ліги базується на розвитку інституту Генерального секретаріату. Слід сказати, що його структурна та інституційна діяльність пов'язана з внесенням поправок до Статуту ЛАД. Створення адміністративного апарату було одним з важливих пунктів для розгляду на порядку денному арабських самітів. Наприклад, саміт у Рабаті 1974 року створив чотиристоронній комітет з дослідження шляхів розвитку Ліги. Результати його діяльності мали бути представлені на "Восьмому арабському саміті".

На саміті в Тунісі 1979 року розглядалася пропозиція реструктуризувати Лігу з метою ефективнішого виконання нею своїх завдань і функцій. А "в заключному комюніке саміту 1989 року в Дар Ал-Баді наголошувалося на життєвій необхідності розвитку структурної та адміністративної організації ЛАД" [13]. Саміт в Омані 2001 року зобов'язав Генерального секретаря Амре Мусу "вжити всіх необхідних заходів для ефективнішої роботи Секретаріату". Також було запропоновано створити відповідні структури, необхідні для реформування фінансового й адміністративного стану Генерального секретаріату Ліги. Але на ньому не прозвучало й слона про розвиток самого Секретаріату як органу ЛАД, у якому саме Генеральний секретар повинен бути інструментом активізації його діяльності.

Важливим є те, щоб основні кроки в напрямку розвитку ЛАД були зроблені за участі його Генерального секретаріату.

2.1.3.2. Участь ЛАД у вирішенні міжнародних конфліктів та її результати

Після підписання статуту 22 березня 1945 року й офіційного створення ЛАД відразу розпочала свою діяльність.

Найбільшою була проблема воєнної присутності Великої Британії в Сирії та Лівані. "Це питання вирішилось на користь двох останніх країн і стало безперечним успіхом ЛАД, оскільки англійські війська вийшли з регіону ЗО червня, а французькі — 31 серпня" [7, с 400].

ЛАД піклувалась долею Тріполітанії. У січні 1946 року Генеральний секретар Ліги єгиптянин Абдула Рахман Аззам заявив що "арабські держави протистоятимуть будь-якому поділу Лівії на окремі зони і встановленню над ними опіки, а також протидіятимуть будь-яким спробам віддати Лівію італійцям" [7, с 400].

Але не завжди політика ЛАД була успішною. Однією з важливих причин невдач її дипломатії стало непорозуміння між самими державами-членами. Наприклад, після війни в Палестині та створення держави Ізраїль, ЛАД опинилась на межі розвалу. До жовтня 1949 року не відбулося жодного її засідання. В інтерв'ю, даному в 1950 році, король Йорданії Абдуллах заявив: "Якщо Ліга бажає виключити нас, я радо сприйму цю ухвалу. Ліга не повинна бути інструментом в руках інших держав, які намагаються використовувати її за власним бажанням. Я назавжди вийду з Ліги і повернусь обличчям до інших держав, сильніших за неї..." [7, с 463].

З метою консолідації політики країн-учасниць і ефективнішої діяльності ЛАД у жовтні 1949 року постановила укласти оборонний пакт між арабськими державами, а вже 11 квітня 1950 року ухвалила його текст. Стаття II була справжнім договором про допомогу. Договірні сторони "зобов'язуються відразу прийти на допомогу тій державі або державам, які стануть жертвами агресії, і негайно, індивідуально чи колективно, вжити всіх заходів і ви користати всі засоби, навіть із застосуванням воєнної сили, або відбити агресію". В статті III передбачалось скликання нарад у разі загрози для будь-якої з учасниць пакту. У статті V ішлося про утворення Постійного військового комітету і Ради з питань оборони, до якої мали ввійти міністри закордонних справ і національної оборони всіх країн-членів. Передбачалася співпраця в царині економіки та переозброєння. Цей пакт підписали шість арабських країн. Йорданія відмовилася, Ємен та Ірак — відмовчувалися.

У цьому випадку не було єдності. Одностайність виявилася лише в тому, що "їхня опозиція політиці Франції в Північній Африці, особливо у Тунісі і Марокко. ЛАД підтримувала партії, які боролися за національне визволення в цих двох країнах та в Алжирі" [7, с 468]. У Каїрі був заснований "Комітет боротьби за визволення Північної Африки", який очолював Абд-аль-Керім

На одному з засідань Ліги, в квітні 1950 року, була ухвалена резолюція, яка закликала арабські країни підтримати вимоги народів Алжиру, Тунісу і Марокко до Іспанії та Франції. В серпні 1950 року арабські країни вирішили передати марокканську проблему на розгляд ООН, яка була відхилена 13 грудня 1951 року. Туніська проблема також не була внесена до порядку денного.

Зазнавши поразки з вирішення цього питання, ЛАД намагалася реабілітувати себе у вирішенні інших питань регіону. Так, у січні 1964 року в Каїрі арабська конференція на високому рівні ухвалила постанову про створення "Армії визволення Палестини". В Єрусалимі 28 травня 1964 року зібрався "Національний палестинський конгрес". Під час наступного зібрання арабів на високому рівні в Александрії в члени ЛАД було прийнято ОВП.

У 1973 році арабський світ набув більшої єдності, було помітне зближення між монархістськими державами і республіками, між поміркованими і революційними (Лівія, Алжир, Південний Ємен). Єгипетський президент Анвар Садат дотримувався поміркованих поглядів, викликаючи опір студентства.

На початку вересня начебто відбулося "велике замирення арабів навколо Єгипту. Садат прийняв монархів Саудівської Аравії, Кувейту, Катару, президента Асада з Сирії та Каддафі з Лівії і короля Хусейна, який амністував 745 палестинців і зміг відновити розірвані дипломатичні відносини" [7, с 670].

Наступна велика криза в політиці ЛАД виникла в результаті громадянської війни в Лівані 1975 року. Чим більше розгортався цей конфлікт, тим більшим ставав розкол між товаришами по зброї різних арабських країн. "Ми зараз у глухому куті, — писав 16 березня 1976 року у белградській газеті "Вечірні новини" єгипетський громадський діяч М. Хейкал. — Арабського союзу більше нема. Він розпався. Замість нього ми маємо єгипетсько-сирійське протистояння. Два союзники на війні сильно розійшлися в питанні умов миру..." [1, с ЗО].

16—18 жовтня в Ер-Ріяді відбулося зібрання керівників Саудівської Аравії, Сирії, Лівану, Єгипту, Кувейту і ОВП, на якій обговорювалися методи стабілізації ситуації в Лівані. Підтверджувалась вірність Лівану Каїрській згоді 1969 року і резолюції глав арабських держав, де ОВП визнавалась єдиним законним представником палестинського народу.

Все ж таки громадянську війну в Лівані вдалося пригасити, чому посприяли зусилля арабських держав. Вони послали свої військові сили в складі "міжарабських сил" для підтримки миру в цій країні. Але успіхи Ліги переплітались з невдачами, і наступним ударом по її репутації стала криза 1978 року, спричинена підписанням Кемп-Девідського мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем за участю США. Цей договір рішуче не сприйняли фактично всі арабські країни. "Ще в грудні 1977 року на нараді в Тріполі Сирія, Ліван, Алжир, НДРЄ і ОВП оголосили про створення Фронту стійкості і протидії для боротьби проти закулісних угод імперіалізму з сіонізмом проти арабської реакції" [1, с 71]. На нараді керівників ряду арабських країн у червні 1978 року в Дамаску заявлено про незаконність Кемп-Девідського договору. "Поїздка генерального секретаря США С. Венса в Йорданію, Саудівську Аравію і в Сирію з метою заручитися підтримкою єгипетсько-ізраїльської угоди зазнала невдачі. Домовленості в Кемп-Девіді осудливо сприйняли навіть ті арабські країни, що зазвичай виступали на стороні Вашингтона" [11, с 4]. У листопаді 1978 року в Багдаді відбулася Нарада глав арабських держав, де арабські країни вирішили розірвати всі зв'язки з Єгиптом і призупинити його членство в ЛАД, при умові якщо Єгипет підпише сепаратний мирний договір з Ізраїлем, що й сталося 26 березня 1979 року у Вашингтоні.

Підписання Кемп-Девідського мирного договору змінило багато. Найбільша країна арабського світу залишилась в ізоляції. Арабські країни одноголосно сприйняли лінію Садата як зрадницьку. За рішенням конференції міністрів іноземних справ, у Каїрі закрили штаб-квартиру ЛАД. Протестуючи проти цього, "єгипетська влада намагалася перешкодити вивозу її архівів. Вона за пила власність і фонди ЛАД" [1, с 75]. Таким чином договір ще більше розпалював близькосхідний конфлікт, послаблюючи сили арабів. Виведення Єгипту з фронту боротьби проти ізраїльської агресії призвело до розколу арабського світу.

Ізоляція Єгипту в арабському світі завдала йому політичних, економічних та моральних збитків, що негативно вплинуло на міжарабські відносини.

До негативних наслідків слід віднести і посилення відцентрових тенденцій в арабській субрегіональній системі. Створилося декілька приблизно рівноцінних у військово-економічному плані держав: Саудівська Аравія, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир, Марокко. Між ними розгорнулася боротьба за лідерство, при цьому кожна з сторін активно використовувала палестинську проблему, намагаючись виступити ініціатором її врегулювання. Таким чином, Кемп-Девідський процес певною мірою активізував миротворчий пошук на Близькому Сході.

XIII нарада глав держав та урядів арабських країн у Касабланці в серпні 1985 року ухвалила ідею скликання Міжнародної конференції щодо питання Близького Сходу за участю всіх зацікавлених сторін. У 1987 році ідею проведення такої конференції підтримав Єгипет.

У 1989 році членство Єгипту в Лізі було відновлено, а через два роки її штаб-квартира знову була повернена в Каїр. Чергові протиріччя виникли під час війни в Перській затоці (1990—1991), коли зіткнулись інтереси антиіракської коаліції (Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії та Марокко) і нейтральних арабських країн (Йорданії, Лівії).

У травні 1990 року в Багдаді за ініціативою ОВП відбулася нарада глав держав та урядів арабських країн. Сирія та Ліван відмовилася взяти в ній участь, а Марокко, Оман та Алжир були представлені не першими особами.

Таким чином, у 80-ті роки XX ст. висвітились нові тенденції в розвитку арабських країн. Остаточно сформувався блок поміркованих арабських держав, активізувалися інтеграційні процеси, виникли нові субрегіональні організації (створення у 1981 році Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, у лютому 1989 року — Ради арабського співробітництва та Союзу Арабського Магрибу).

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин Палестинська проблема не втрачає своєї актуальності. У вересні 2001 року в Каїрі ЛАД розпочала чергову сесію. Виступаючи на відкритті Ліги, президент Єгипту Хосні Мубарак закликав арабів підтримати палестинців, а духовний лідер Ірану аятола Хаменеї виступив з закликом знищити державу Ізраїль.

27 березня 2001 року в Амані відкрився черговий саміт ЛАД куди прибув навіть лідер лівійської революції Каддафі. Він при їхав тому, що члени Ліги вирішили вимагати остаточного зняття санкцій з Лівії. Але, дійшовши згоди щодо лівійського питання араби різко розійшлися в думках щодо іракської проблеми. 11 країн на чолі з Саудівською Аравією запропонували формулювання "зняття санкцій з іракського народу", підкресливши неприйняття режиму Саддама. А Ірак та його союзники намагались сформулювати "зняття Санкцій з Іраку". Все це впливало на вирішення головної проблеми — палестинської. Сенсацією цього саміту стало зближення молодого президента Сирії Башара Асада з Ясиром Арафатом. У кінці саміту ЛАД пообіцяла палестинцям піврічний кредит по 40 млн дол. щомісячно (1 млрд дол. обіцяних попереднього року так і не дійшли до свого адресата).

З 27 по 28 березня 2002 року в Бейруті проходив саміт ЛАД. Його результатом стала "Арабська мирна ініціатива". Ще перед самітом голова ЛАД Амре Муса заявив, що Ліга вважає план "мир в обмін на землю", запропонований принцем Саудівської Аравії Абдуллою, єдиним можливим вирішенням конфлікту між Ізраїлем і палестинцями. Основними пунктами "Арабської мирної ініціативи" є:

— вихід ізраїльських військ з території, зайнятої Ізраїлем з 1967 року, включаючи звільнення Голанських висот;

— справедливе вирішення питання палестинських біженців;

— визнання права палестинського народу на створення суверенної і незалежної держави Палестини і визнання Східного Єрусалиму її столицею;

— прохання голови саміту створити спеціальний комітет у складі представників країн-членів і Генерального секретаря для підтримки і впровадження в дію цього документа.

У жовтні 2002 року Ліга арабських держав отримала офіційний меморандум від Лівії, в якому вона заявила про припинення свого членства в організації. Лівійський представник попросив Генерального секретаря ЛАД Амре Мусу розпочати офіційну процедуру відповідно до статуту організації. Лідер Лівії Муаммар Кадаффі неодноразово висловлював своє невдоволення діяльністю ЛАП а також прагнення встановити тісніші зв'язки з арабськими країнами, розташованими на африканському континенті поза Лігою.

З березня 2003 року Ліга арабських держав, завершивши свій саміт, У заключному комюніке закликала Ірак до співпраці і виступила проти іноземного втручання у справи арабської "нації". Проте, далі справа не рушилася. Телевізійні трансляції саміту нагадували змагання серед арабських лідерів на звання найбільшого націоналіста. Лідерство досить довго утримував лівійський полковник Муаммар Каддафі, який звинувачував арабські країни у співпраці зі США. Саудівську Аравію він звинуватив у тому, що країна "уклала угоду із дияволом", коли запросила американські війська у 1990 році обороняти свої кордони.

Коронний ж принц Абдулла та фактичний правитель Саудівської Аравії наголосив, що його королівство є оборонцем ісламу, а самого лівійського лідера звинуватив у здобутті влади за допомогою американців. Щоб уникнути війни, Об'єднані Арабські Емірати вирішили запропонувати, щоб іракський лідер Саддам Хусейн відійшов від керівництва країни та виїхав за кордон. І хоча іракський міністр закордонних справ звинуватив представника Арабських Еміратів у виконанні ворожої волі, цю ідею також було відкинуто. Проблема лише у тому, що арабські лідери, які не мають широкої підтримки у себе вдома, побоювалися відкрито підтримувати ідею вигнання Саддама. Тим більше, що американський державний секретар Колін Пауелл звернувся до арабських країн напередодні саміту із проханням ухвалити цю пропозицію.

Саміт лідерів арабських країн засвідчив те, що авторитарні правителі регіону занепокоєні наслідками можливого зовнішнього втручання, насамперед для політичного ладу їхніх країн. Один з йорданських чиновників, присутніх на саміті, сказав: "Будь-який арабський лідер зараз говорить про державне будівництво,

але насправді їх непокоїть питання, як втриматися на власних ногах протягом іракської кризи".

24 березня 2003 року в Каїрі відбулася чергова зустріч міністрів закордонних справ країн-членів ЛАД. Ще ніколи ці країни не були такими далекими від єдиної думки, яку треба було сформулювати щодо війни в Іраку. Більшість арабських країн мають тісні економічні зв'язки з США і, зрозуміло, підтримують політику цієї країни, інші ж — займають нейтральну позицію, і лише Сирія негативно сприйняла дії Сполучених Штатів в регіоні та вимагала конкретних дій з боку ЛАД.

З часу падіння режиму Саддама Хусейна весною 2003 року Ліг арабських держав обмежувалася лише заявами щодо ситуації в Іраку і не мала можливості реально впливати на політичні події в країні та процес її відбудови. Щоб якось змінити ситуацію 21 лютого 2004 року прийнято рішення про відкриття представництва ЛАД у Багдаді. Генеральний секретар організації Амре Муса офіційно дав згоду надіслати в Ірак особистого посланця. Але про такий намір керівництва ЛАД довідалася раніше. У секретній доповіді, частина якої була отримана редакцією Саудівської газети "Аль-Яум", зазначалося, що ще в грудні 2003 року в Ірку перебувала з візитом делегація ЛАД на чолі з помічником Генерального секретаря Ліги Ахмедом Бен Халі. Наслідком візиту стало прийняте рішення про відкриття постійного представництва ЛАД в Іраку.

3—4 березня 2004 року відбулася 121-а сесія Ради ЛАД, на відкритті якої Генеральний секретар Амре Муса зауважив, що вона є підготовкою до шістнадцятого саміту Ліги, запланованого в Тунісі в кінці березня. Саміт мав розглянути найважливіші питання міжнародного та регіонального характеру, мала бути представлена доповідь з пропозиціями щодо реформації структури ЛАД.

На сесії країни висловили підтримку Іраку, який був і залишається членом організації. Ще одним питанням для розгляду були методи досягнення стабільності на Близькому Сході. Така стабільність, на думку Муси, неможлива без вирішення палестинського та іракського питань, питання безпеки та роззброєння-Головне — проблема звільнення регіону від зброї масового знищення, адже ще 26 січня поточного року Ліга звернулася до між народної громадськості з проханням вимоги від Ізраїлю надати доступ Міжнародному агентству з атомної енергетики перевірити свої ядерні об'єкти. В опублікованому комюніке Спостережний комітет за ядерною діяльністю Ізраїлю, який діє в рамках ЛАД звернувся до громадськості з проханням впливу на Ізраїль в питанні приєднання до Договору про непоширення ядерної зброї (адже Ізраїль офіційно не підтвердив і не заперечив інформації про наявність в країні ядерної зброї, хоча США розглядають її як ядерну).

30 березня 2004 року мав відбутися вже вищезгаданий саміт ЛАД у Тунісі, але був несподівано відмінений і перенесений на невизначений термін. Як заявив Генеральний секретар, позиції країн-членів Ліги значно відрізняються, а шляхи вирішення деяких питань регіону є навіть протилежними. Таким чином, ще не почавшись, саміт завершився і буде проведений тоді, коли позиції держав-членів хоча б з більшості питань будуть співпадати.

17 квітня 2004 року Ліга арабських держав різко засудила США за їхню позицію щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту. В заяві Ліги, опублікованій після надзвичайного засідання, мова йшла про те, що США таким чином підтримують агресивні дії Ізраїлю щодо палестинців. Нагадаємо, що президент США Джордж Буш напередодні заявив, що під контролем Ізраїлю може залишитися частина Західного берега Йордану і що палестинським біженцям не слід сподіватися на повернення тієї нерухомості, яка зараз на території Ізраїлю.

Історія показала, що в скрутних ситуаціях і при вирішенні справді важливих питань регіону Ліга стикається з непорозумінням своїх членів. Суттєві розбіжності в позиціях і поглядах політиків країн-членів ЛАД негативно впливають на діяльність та авторитет організації, викликаючи сумніви в доцільності її існування.