Категорія “інвестиції” у повному своєму значенні у вітчизняній економічній літературі з’явилася з початком ринкового реформування економіки України. Вперше поняття “інвестиції” почало зустрічатись у вітчизняній економічній літературі, коли підмінялось поняттям “капітальні вкладення”. Інвестиції розглядались як вкладення у відтворення основних фондів (будівлі, устаткування, транспортні засоби) або як найважливіший економічний інструмент, який характеризує діяльність будівельного комплексу.
Процес формування основ ринкових відносин в Україні змінює наукові світогляди сутності інвестицій. При цьому виникають і розвиваються ринкові підходи до їх оцінки та прогнозування форм, методів та принципів здійснення інвестиційної діяльності. Економічна природа інвестицій обумовлена закономірностями процесу розширеного відтворення і заключається у використанні частини додаткового суспільного продукту для збільшення кількості і якості всіх елементів системи виробничих сил суспільства.

Сучасні визначення категорії “інвестиції” в працях українських економістів в цілому узгоджуються із розумінням їх змісту в роботах іноземних вчених. Розглянемо найбільш поширені з них. Наприклад, Мочерний С. під інвестиціями розуміє довгострокові вкладення капіталу в різні сфери та галузі народного господарства як в самій країні так і за її межами з метою отримання прибутку . Тобто за визначенням вченого інвестиції – це вкладення у зростання капіталу.

Як зазначає Мертенс О.: “інвестиції є обміном визначеної сьогоднішньої вартості на можливо невизначену, майбутню вартість. В економіці в цілому, інвестиції представляють собою процес нагромадження капіталу, виступаючи тим самим найважливішим джерелом економічного розвитку” . Тут найістотнішим є виділення двоїстої суті інвестицій: з одного боку, вони відображають величину акумульованого доходу на цілі нагромадження, обсяг інвестиційних ресурсів, тобто потенційний інвестиційний попит. З другого боку, інвестиції виступають у формі вкладень (витрат), що визначають приріст вартості капітального майна, як реалізовані інвестиційні попит і пропозиція.

В зарубіжній літературі широко розповсюджене трактування інвестицій як благ і цінностей, що вкладаються в підприємницьку діяльність з метою отримання майбутнього доходу. Згідно поглядів австрійської школи граничної корисності, інвестиції інтерпретуються як обмін задоволення їх у майбутньому за допомогою інвестиційних благ. Цієї позиції дотримується французький економіст П.Массе . Подібне трактування інвестицій дав нобелівський лауреат В. Шарп: “У найбільш широкому розумінні термін “інвестування” означає розстатися з грошима сьогодні з тим, щоб отримати більшу суму їх у майбутньому”. Аналогічне визначення даного поняття знаходимо в американських економістів Л.Гітмана і М.Джонка: ”Інвестиція – це спосіб розміщення капіталу, який має забезпечити збереження або зростання суми капіталу”.
Найраціональнішим з західних визначень інвестицій є визначення авторів “Економікс” Макконнелла К. і Брю С. – це витрати на будівництво нових заводів, на верстати, устаткування з тривалим терміном служби; витрати на виробництво і нагромадження засобів виробництва та збільшення матеріальних запасів; витрати на поліпшення освіти, здоров’я працівників чи на підвищення мобільності робочої сили .

Д. Кейнс під інвестиціями розумів “поточний приріст цінності капітального майна в результаті виробничої діяльності даного періоду”. Це – “та частина доходу за даний період, яка не була використана для споживання” [ 78,c.117]. Кейнс стверджував, що саме інвестиції, а не заощадження викликають зміни в доході, тобто він вперше заявив про інвестиції як носій доходу.

Інші визначення загалом близькі до наведених і також відображають взаємозв'язок між поточними вкладеннями та перспективними прибутками. Розглядаючи це питання, поділяємо свою точку зору зі Стариком Д.Є., який визначає інвестиції як довгострокові вкладення засобів (матеріальних і інтелектуальних цінностей) у виробничу, підприємницьку і іншу діяльність з метою організації виробництва продукції, робіт, послуг і отримання прибутку або інших кінцевих результатів (охорона навколишнього середовища, підвищення рівня життя і т.д. Інакше кажучи, це довгострокові вкладення економічних ресурсів з метою створення і отримання чистого прибутку в майбутньому .
Згідно законодавства України, інвестиції являють собою всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності для створення прибутку або досягнення соціального ефекту [ 56 ]. Тобто, інвестиційна діяльність може бути представлена як процес вкладення ресурсів (кошти, рухоме та нерухоме майно, майнові права, інтелектуальні цінності та інше) з метою отримання прибутку, доходу, дивідендів в майбутньому. Іншими словами, на думку А.А.Пересади, інвестор відмовляється від задоволення поточних потреб, розраховуючи на очікуване їх задоволення в майбутньому, але вже в більшому розмірі.

Матеріальною сутністю інвестиційної діяльності є, звичайно “капітал”, у всіх його формах і видах існування. Рухатися цей “капітал” змушує, з одного боку, норма прибутку (за визначенням К.Маркса “це рушійна сила капіталістичного виробництва”), а з другого – привласнення частини очікуваного прибутку.

Таким чином, більшість фахівців вважають, що інвестиції є вкладенням капіталу з метою його збереження та отримання прибутку. На нашу думку, необхідно додати, що інвестиції – це не просто технічний процес, а широке коло економічних відносин, що охоплюють сфери виробництва та обміну.

Умови для залучення іноземних інвестицій виникають об’єктивно тоді, коли існує невідповідність потреби з наявністю фінансових та матеріальних ресурсів. У однієї сторони є потреба в інвестиціях, а в іншої – вільні кошти для інвестування.
Поняття “фінансові інвестиції” порівняно недавно використовується у вітчизняній обліковій термінології. Згідно Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємства” фінансова інвестиція – це господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів [65]. В цьому Законі вперше вжито термін “фінансова інвестиція”. Але, не зовсім точно називати інвестицію господарською операцією, тому що в бухгалтерському обліку визнаються не операції, а активи, які є результатами операцій.
Порівнюючи міжнародний та національний стандарти з обліку інвестицій, визначаємо головну відмінність між ними: у вітчизняній практиці спорудження та придбання необоротних активів вважається капітальними інвестиціями, а вкладення в інші суб”єкти – фінансовими інвестиціями; в міжнародному стандарті інвестиціями визнаються лише вкладення в сторонні суб’єкти, а вкладення коштів у розвиток власної матеріальної бази не є інвестиціями.

Головна ціль фінансового інвестування - одержання у перспективі прибутку від інвестицій; перетворення вільних заощаджень у високоліквідні цінні папери; встановлення офіційних відносин чи контролю над підприємством-емітентом.

В епоху поглибленого розвитку світового господарства вивіз капіталу розбив монополію вивозу товарів. Доповнюючи та замінюючи вивіз товарів, він стає визначальним в системі міжнародних економічних зв’язків. Одночасно посилюється міжнародна міграція капіталу, тобто зустрічний рух капіталів між країнами, який приносить відповідний дохід їх власникам. Країни стають імпортерами та експортерами капіталу: виникає та розвивається іноземне інвестування.

Пряме іноземне інвестування набуло розвитку після Другої світової війни і в останні два десятиліття розвивалося бурхливими темпами. Згідно оцінки Організації економічного співробітництва і розвитку у 90-х роках середньорічний темп приросту прямих іноземних інвестицій склав приблизно 39%, тобто майже в 4 рази перевищував темп росту світової торгівлі.
Міжнародний рух капіталу, його активна міграція між країнами є важливою складовою частиною і формою сучасних міжнародних економічних відносин. У сфері складних і різноманітних економічних процесів і взаємовідносин між громадянами, підприємствами, фінансовими інститутами, державами на внутрішньому та зовнішньому ринках гострою є проблема ефективного вкладення капіталу в цілях його примноження, або інвестування.
Цілком зрозуміло, що в літературі звертається увага на те, що іноземне інвестування є досить складним соціально-економічним явищем, яке розвиваючись в рамках системи міжнародних економічних відно¬син, поряд з цим має певну автономність і самостійність.

На думку О.В.Гаврилюка, розкриття категорії іноземного інвестування потрібно здійснювати у динаміці, в процесі послідовної трансформації первісне акумульованих ресурсів у продукт інвестиційної сфери
Наукове пізнання прямих іноземних інвестицій вимагає розкриття поняття “прямі іноземні інвестиції” і теоретичного обґрунтування іноземного інвестування як системи.

Передусім звернемось до Закону України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р., який визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України. Відповідно до даного Закону “іноземні інвестиції - цінності, що вкладаються іноземними інвесторами, в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту, а підприємство з іноземними інвестиціями - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків” . Дане визначення узагальнює поняття “іноземні інвестиції”, але не конкретизує суть за окремими видами і не дає дефініції поняття “прямих іноземних інвестицій”.

Попередні законодавчі акти незалежної України використовують подібні підходи у визначенні іноземних інвестицій. Так, відповідно до Закону України “Про іноземні інвестиції” від 1992 p., “іноземними інвестиціями є всі види цінностей, які вкладаються безпосередньо іно¬земними інвесторами в об’єкти підприємницької та іншої діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту” . Практично не зазнало змін це визначення в Декреті Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування”. У ст. 1 цього Декрету підкреслювалося, що “іноземні інвестиції - це всі види цінностей, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності згідно з чинним законодавством України” .
Законодавство країн СНД, яке регулює іноземні інвестиції, підходить з однакових позицій до їх визначення. Так, згідно з Законом “Про іноземні інвестиції на території Республіки Білорусь”, іноземні інвестиції - це “вкладення іноземними юридичними та фізичними особами фінансових і матеріальних коштів у різноманітні об'єкти діяльності, а також передані права на майнову та інтелектуальну власність господарюючим суб’єктам Республіки Білорусь з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту” .
Закон Російської Федерації “Про іноземні інвестиції в Російській Федерації” іноземними інвестиціями називає усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою одержання прибутку (доходу) .
Заслуговує уваги ще одне уточнення. Як справедливо зауважує проф. В. М. Коссак не зовсім вдалою видається редакція статті Закону України “Про режим іноземного інвестування”, де категорія “іноземні інвестиції” визначається через категорію “цінності”. Категорія “цінност” не розкриває суті правової природи іноземних інвестицій, тому що вона є ширшою і охоплює також об’єкти, що регулюються правом, але не пов’язані з інвестуванням. Тому варто вжити замість широкої категорії “цінності” більш конкретний перелік об’єктів, що можуть виступати в якості іноземних інвестицій: речі, грошові кошти, майнові права, цінні папери, а також результати інтелектуальної діяльності .

Вищенаведені визначення окреслюють поняття іноземних інвестицій, але не уточнюють термін “прямі іноземні інвестиції”. Аналіз визначень прямих іноземних інвестицій, наданих сучасною економічною думкою, ілюструє кілька дещо відмінних підходів. Але всі вони окреслюють ту саму сутність прямих іноземних інвестицій.

Аналіз прямих іноземних інвестицій, як найважливішої форми вивозу капіталу, почався ще в 60-х роках. Основне визначення прямих іноземних інвестицій сформульовано експертами Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 р. та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 p.: “інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни, їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управління і контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко- та довгострокових міжфірмових позик”
[ 204, c.23 ]. Неважко помітити, що дане визначення акцентує на кінцевій меті здійснення прямих інвестицій і формулює дану мету як виробництво товарів (надання послуг) та їх переміщення між країнами. У визначенні за критерій береться той факт, що прямі іноземні інвестиції за своєю природою передбачають здійснення підприємницької діяльності.
Для здійснення підприємницької діяльності інвестору необхідним є контроль над підприємством. У зв'язку з цим найбільшого поширення набув підхід до визначення прямих іноземних інвестицій, який ставить за критерій наявність контролю інвестора над підприємством. Прикладом даного підходу є такі визначення:
“Прямі іноземні інвестиції- це, як правило, довгострокове капіталовкладення за кордон, яке здійснюється інвестором з метою отримання безпосереднього впливу на господарську діяльність підприємства, яке існує чи лише буде створене”.
“Прямі іноземні інвестиції - це капіталовкладення за кордоном, які передбачають у тій чи іншій мірі контроль інвестора за підприємством, у яке вони вкладені” . На нашу думку, використовувати термін капіталовкладення в даному випадку є невиправдано, оскільки сам термін капіталовкладення є вужчим за термін “інвестиції”).
“Прямі іноземні інвестиції - це інвестиції у підприємства, розташо¬вані в одній країні, але ефективно контрольовані резидентами іншої країни” .
Порівняємо прямі іноземні інвестиції з портфельними іноземними інвестиціями . Спільним є те, що в основі кожної інвестиції лежить мотив отримання прибутку. Розмежування між прямими та портфельними інвестиціями знаходиться у визначенні експертів Організації економічного співробітництва, де вказано, що інвестиції вважаються прямими, якщо іноземному інвестору належить десять або більше відсотків акцій підприємства з достатнім правом участі в управлінні або менше десяти відсотків, але з можливим ефективним впливом на нього .

Обидві форми іноземних інвестицій можна розмежувати, аналізуючи наявність чи відсутність підприємницького мотиву. У визначеннях він виражається фразами “значна частка”, “прямий вплив” і т. п.
Основною ознакою прямих інвестицій є наявність наміру інвестора виробляти за кордоном певні товари чи послуги. Для здійснення цього наміру він повинен мати право розпоряджатись інвестицією, що запевнить його повноваження у прийнятті рішень і проведенні контролю. Огже, прямі іноземні інвестиції передбачають здійснення підприємницької діяльності, що є тотожним отриманню контролю над об'єктом інвестування.

За портфельних інвестицій не йде мова про жодну підприємницьку діяльність. Ця форма іноземних інвестицій передбачає лише перелив фінансових активів у міжнародному масштабі. Такі мотиви здійснення портфельних інвестицій як використання різниці процентних ставок, міжнародних відмінностей в оподаткуванні, валютних спекуляцій чи міжнародної диверсифікації можна акумулювати під метою максимізації прибутку.

Деякі наведені ознаки відмінності портфельних і прямих інвестицій (об’єкти інвестування, тривалість, фактори виробництва, що перетинають кордон) не є визначальними. Наприклад, портфельні інвестиції також можуть носити довгостроковий характер, коли основною метою є міжнародна диверсифікація портфеля цінних паперів. Придбан¬ня частки підприємств у формі акцій може здійснюватись як у рамках прямих, так і портфельних інвестицій. У залежності від ліквідності інвестора обидві форми іноземних інвестицій можуть фінансуватись за допомогою кредиту за кордоном.

Визначальним критерієм відмінності між прямими і портфельними інвестиціями є наявність контролю інвестора над підприємством, у яке здійснено інвестицію. Кількісною мірою даного визначального критерію виступає частка іноземного інвестора у статутному капіталі. На думку П. X. Ліндерта “різниця між прямим і портфельним (непрямим) інвестуванням зводиться ... перш за все до проблеми контролю” над фірмою, куди вкладається капітал .
Тому зупинимося на наступному (третьому) підході до визначення прямих іноземних інвестицій. Суть цього підходу полягає в тому, що прямі іноземні інвестиції визначаються як інвестиції, що передбачають володіння істотною часткою у статутному капіталі підприємства; при цьому встановлюється кількісний розмір такої частки. Наприклад, Міністерство торгівлі США включає до прямих іноземних інвестицій всі інвестиції в іноземні підприємницькі організації, в котрих громадяни, організації чи філіали США володіють часткою більшою ніж 10 відсотків статутного капіталу . Цей підхід є зручним для статистичного виділення прямих іноземних інвестицій, а тому широко застосовується в США.

Але за такого підходу поняття “прямих іноземних інвестицій” тлумачиться у світовій практиці неоднозначно. Так, на думку експертів МВФ, інвестиції слід вважати прямими при наявності в іноземного інвестора не менше 25% акцій підприємства. В Італії та Франції використовується показник 20%, в Німеччині, Новій Зеландії та Японії – 25%, в Іспаніії - 50%. На відміну від двох попередніх підходів до визначення прямих іноземних інвестицій, які брали за критерій здійснення підприємницької діяльності або наявність контролю над інвестованим підприємством, даний підхід є менш теоретизований і носить прикладний характер. Його сильними сторонами є простота і легкість застосування. Базуючись на доступних статистичних даних, дослідники з його допомогою без особливих труднощів окреслюють коло прямих іноземних інвестицій. Вважаємо за доцільне використовувати даний підхід до визначення прямих іноземних інвестицій у нашій країні та застосовувати показник 10% (якщо два і більше іноземних учасників) та 15% (якщо один іноземний учасник).

Володіючи 10% або 15% статутного капіталу українського підприємства, іноземний інвестор, як правило, має достатній вплив на підприємство і тому здійснену інвестицію можна вважати прямою іноземною інвестицією. Це можна підтведити наступним.
По-перше, статутний капітал підприємства розподіляється не між двома, а між більшою кількістю власників, тому для контролю над ним потрібно значно менше ніж 51% власності у номінальному капіталі.
По-друге, поряд з участю у капіталі підприємства, прямий іноземний інвестор надає підприємству-реципієнту ряд послуг, що значно підсилює його вплив. Йдеться про поставки технологічного обладнання і технологій; власні патенти, ліцензії, ноу-хау; власну торгову марку; допомогу управлінськими і технічними кадрами, навчання персоналу; послуги власної збутової мережі, лізинг обладнання, доступ до кредитних ресурсів, можливість виробничої кооперації з власними підприємствами. Особливо відчутний є вплив таких послуг у країнах , що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою.
В українській економіці, як показує досвід, більш успішно функціонують ті підприємства, що ведуть зовнішньоекономічну діяльність. Нерідко іноземний інвестор стає для підприємства “рятівною паличкою”. Зрозуміло, яка за таких умов роль і вплив іноземного партнера є дуже високими і хід переговорів з іноземним партнером має визначальний вплив на діяльність підприємства. У ширшому контексті можна стверджувати, що український капітал поки що є слабким і поява високоорганізованого іноземного капіталу суттєво підвищує вплив останнього.

По-третє, країна-реципієнт, яка зацікавлена в залученні іноземних інвестицій, може надавати іноземним інвесторам різноманітні пільги, гарантії - заохочувати іноземних інвесторів (наразі з боку влади це може відбуватися як формально, так і неформально), що теж демонструє вагу іноземного капіталу.
Отже, виходячи із проведеного дослідження, поняття “прямі іноземні інвестиції” можна сформулювати таким чином: прямі іноземні інвестиції - це речі, грошові кошти, майнові та немайнові права, цінні папери, та результати інтелектуальної діяльності, що вкладаються іноземними інвесторами (у передбачених законом формах) з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту у підприємства (організації) будь-якої організаційно-правової форми, іноземна інвестиція в статутному капіталі яких, за його наявності, становить не менш як 10 % (для двох іноземних учасників) або 15% (для одного іноземного учасника).

Отже, метою і основною рисою прямих іноземних інвестицій, на відміну від портфельних, є вкладення в іноземні підприємства не лише для отримання прибутків, але й участі в управлінні, контролі та розвитку цих підприємств.
Основними формами прямого інвестування є:
-заснування чи придбання підприємств;
-відкриття чи придбання філій або відділень;
-придбання частки підприємств;
-надання позик підприємствам, що належать кредиторам повністю або частково, прямо чи опосередковано або внаслідок надання позики на правління яких може бути здійснений значний вплив (наприклад: кредитування дочірньої- компанією материнською);
-реінвестування доходів у приймаючій країні.
Таким чином, прямі іноземні інвестиції в основному є вираженням довготривалої і глобальної стратегії, спрямованої на підвищення рентабельності підприємницької діяльності. А тому основними цілями прямого інвестування є забезпечення прибутку, стабільності та зростання.

З метою отримання прибутку прямі іноземні інвестиції здійснюються тоді, коли за кордоном є можливості отримати більші прибутки, ніж всередині країни (наприклад, завдяки нижчому рівню заробітної плати, меншим транспортним витратам, дешевшим земельним ділянкам, додатковим перевагам внаслідок заходів по заохоченню інвестицій, меншому оподаткуванню) або коли лише таким чином можна утримати теперішній стан прибутковості підприємства.
Прямі інвестиції здійснюються з метою забезпечення стабільності у випадку, коли йдеться про збереження ринку внаслідок зміни витрат на одиницю продукції чи змін на іноземних ринках. Зменшення ризику досягається також шляхом диверсифікації інвестиційної політики.

Зростання підприємства відіграє також не останню роль, так як прямі інвестиції здійснюються, як правило, великими підприємствами. Зокрема вони схильні до інвестицій за кордоном, коли на внутрішньому ринку панують умови олігополії. Реалізація стратегії зростання на олігополізованому внутрішньому ринку може легко призвести до руйнівної цінової конкуренції; певні обмеження може створювати і правове регулювання, тоді як за кордоном зростання підприємства може бути менш ризиковим.

Для транснаціональних корпорацій прямі іноземні інвестиції є найкращим способом управління і контролю за своєю діяльністю за кордоном.
Таким чином, прямі іноземні інвестиції - це не просто експорт капіталу, а загальна стратегія, у якій трансфер технологій, економічних знань і компетенцій відіграє певно більшу роль, ніж просто трансфер капіталу.
Прямі іноземні інвестиції відображають рівень розвитку країни - на даний час вивіз капіталу стає ознакою будь-якої національної економіки, яка успішно й динамічно розвивається. Тому невипадково методика ООН по визначенню ступеня розвитку країни використовує такий показник, як “обсяг прямих інвестицій за кордоном” [204 ]. Для високорозвинутих країн характерні значні обсяги вивозу капіталу разом із сильним міжнародним переплетенням підприємств.
Іноземне інвестування є не просто міжнародним переказом капіталу, а розширенням виробництва, яке переміщується з країни-інвестора (країни-донора) у країну-реципієнт. Це розширення виробництва включає надходження капіталу, технологій та підприємницьких здібностей в економіку реципієнта, де вони, поєднуючись із місцевими капіталами та технологіями, дають змогу виробляти товари чи послуги як для місцевого ринку, так і на експорт.
Більш детально економічну природу інвестицій пояснює класифікація, в основу якої покладено різні ознаки. Так, в законодавчій та економічній літературі прямі іноземні інвестиції класифікують за такими ознаками: 1)види інвестицій; 2) об’єкти вкладення коштів; 3) характер участі в інвестуванні; 4) регіональна ознака; 5) період інвестування; 6) форми власності; 7) форми участі інвестора; 8) ступінь ризику; 9) форми відтворення [120 ]. Доповнимо класифікацію прямих іноземних інвестицій, розширивши її за деякими критеріями .

Офіційна статистика в Україні, подаючи дані про підприємства з іноземним капіталом, виділяє підприємства, що випускають продукцію. Пропонуємо власну, ширшу класифікацію ПП за напрямками економічної діяльності:
-експортоорієнтоване виробництво (надання послуг іноземцям);
-виробництво на внутрішній ринок (надання послуг);
-видобування корисних копалин;
-дистрибуція товарів іноземних виробників (в т. ч. з передпродажною підготовкою).
Можливе подальше поглиблення даної класифікації. Так, у першій групі можна виділити роботу на умовах давальницької сировини; в рамках другої групи виділити імпортозамінююче виробництво тощо.
Запропонований спосіб класифікації диференціює прямі іноземні інвестиції за впливом на економіку приймаючої країни залежно від виду діяльності утворюваного підприємства. На перше місце поставлено експортоорієнтоване виробництво, тому що його розвиток може принести найбільшу користь приймаючій економіці. Дуже позитивним є інвестування у виробництво взагалі. Видобування корисних копалин є специфічним видом діяльності. Його можна вважати загалом позитивним для приймаючої економіки, але слід врахувати специфічні умови кожного конкретного випадку. Підприємства-дистриб’ютори продукції іноземних виробників віднесено щойно на четверту позицію. По суті в рамках поданої класифікації перераховано види діяльності підприємств з іноземним капіталом в напрямку спадання створюваної ними доданої вартості на території України, що, відповідно, веде до спадання величини їх позитивного впливу на приймаючу економіку.
Комплексний підхід до дослідження структури іноземного інвестування передбачає також класифікацію їх за складом іноземних інвесторів. На думку автора, така класифікація є важливою, бо різні групи інвесторів переслідують дещо відмінні цілі, здійснюють інвестиції в різних обсягах і в різних видах діяльності. Таким чином діяльність різних груп інвесторів неоднаково впливає на економіку приймаючої країни, що є вагомим з точки зору нашого дослідження.
Розглянемо загальну класифікацію іноземних інвесторів за формами і методами діяльності, розширивши класифікацію, запропоновану О. Колосовим [84 ]. У рамках класифікації виділимо кілька типів прямих іноземних інвесторів.
Перший тип інвесторів - стратегічні. Це переважно великі ТНК, які мають значні економічні інтереси в країні чи в регіоні і готові піти на широкомасштабне інвестування заради завоювання позиції на ринку. Як правило, вони є вигідними для національної економіки як сумлінні інвестори, їх присутність у країні стимулює розвиток інфраструктури та сприяє підвищенню рівня технології і заробітної плати. Однак в короткому періоді часу інтереси держави можуть розійтися з інтересами ТНК, і саме тоді можливий негативний вплив цього типу інвесторів на економічний суверенітет країни. Зокрема ТНК, які мають широкі можливості внутрішньофірмового кредитування та трансфертного ціноутворення, можуть ускладнювати внутрішню економічну політику уряду, послаблюючи вплив регулюючих фіскальних та монетарних важелів. Але у довгостроковому періоді інтереси таких інвесторів та держави переважно тотожні.
Другий тип - невеликі або середні компанії, що виходять на ринок з метою налагодження виробництва чи продажу споживчих товарів і отримання вищих прибутків, ніж у власній країні, за рахунок переваг власності та розміщення. Інвестори даного типу представлені найбільш чисельно, їх діяльність є необхідною для нормального розвитку країни, збагачення її новими технологіями та управлінським досвідом, зменшення залежності від імпорту готової продукції. Зважаючи на роздрібненість і порівняно невеликі обсяги капіталовкладень, ці інвестори також не загрожують національній безпеці. Навпаки, вони самі передусім залежні від змін економічної політики держави, тому їх діяльність вимагає ще додаткової опіки з боку країни-реципієнта.
Третій тип інвесторів – “експансіоністи” або “сировинники”. До цього типу належать підприємці, які ставлять собі за мету будь-якими допустимими способами отримати максимальний прибуток з мінімальними витратами. Вони переважно працюють у сфері зовнішньої торгівлі або завалюють місцевий ринок дешевою імпортною продукцією сумнівної якості, або скуповують і експортують сировину та проміжну продукцію для подальшої переробки. В обидвох випадках інтереси цього типу інвесторів не узгоджуються з концепцією національної безпеки, оскільки вони пригнічують національне виробництво, що загрожує економічній безпеці країни.
Четвертий тип - фірми-аутсайдери. Це фірми, що не здатні конкурувати на існуючих ринках і тому з метою порятунку активно шукають виходу на нові ринки. Часто їхній фінансовий стан є вкрай важким. Як правило, вони не в змозі вагомо впливати на економіку країни-приймача.
П'ятий тип - кримінальні інвестори. Зростають обсяги інвестицій з різних офшорних зон. Спрощений порядок реєстрації підприємств та їх доходів у таких зонах створює можливості для відмивання капіталів, нагромаджених на злочинній діяльності.
Мотивацію кримінального капіталу передбачити практично неможливо, тому до залучення таких інвестицій треба ставитись дуже обережно.
Залежно від мети дослідження можна також виділити ще одну групу інвесторів - компанії зі Східної Європи та колишнього СРСР, які вже на ґрунті нових принципів намагаються налагодити кооперацію з українськими підприємствами, використовуючи старі зв'язки та знання ринку.
Аналізуючи прямі іноземні інвестиції в Україну слід відзначити, що іноземні інвестори в нашій державі – це нерідко фірми-аутсайдери, які не витримали конкуренції в своїй країні, або дрібні фірми з обмеженими фінансовими можливостями, що розраховують на швидкі прибутки, або ж фірми, що відмивають брудні капітали. За своїм якісним складом лише 15% закордонних фірм, які розгортають свою діяльність в Україні, можуть розглядатися як надійні партнери. Основна ж маса (близько 70%) просто намагається покращити свій фінансовий стан за рахунок операцій на українському ринку. При цьому кожна четверта така фірма - вже банкрут, а кожна п’ята – кримінальна .
Солідні ж іноземні інвестори (великі ТНК як стратегічні інвестори), які б могли принести найбільшу користь українській економіці і діяльність яких є найбільш бажана в Україні, не поспішають вкладати тут свої капітали, займаючи поки що очікувальну позицію. Таким чином, структура іноземних інвесторів в Україні є далеко не оптимальною і зовсім не відповідає структурі інвесторів, що діють у розвинених країнах.
Висвітлюючи структуру прямих іноземних інвестицій у ширшому розумінні, на нашу думку, можна виділити й інші нематеріальні складові, не згадані вище: управлінські навички, інвестиції у підготовку персоналу, новий імідж тощо, їх важко оцінити, вони не відображаються в жодній статистичній звітності щодо прямих іноземних інвестицій, але роль їх є вагомою. Таким чином, прямі іноземні інвестиції є новим і важливим полем для теоретичних досліджень у міжнародній економіці.