Чистов Державне регулювання економіки (2000)
Державне регулювання підприємництва
Підприємництво — це багатопланове явище, що його можна характеризувати з різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг торгівлі з метою одержання прибутку.
Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що розвиток підприємництва — необхідна умова економічного зростання.
Для нормального функціонування підприємництва мають бути забезпечені такі основні умови:
• стабільна національна грошово-кредитна система;
• пільгова системи оподаткування;
•активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності;
• державна фінансова та матеріально-технічна підтримка підприємництва;
• ефективний захист інтелектуальної власності;
• спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності з боку державних органів;
• правовий захист підприємництва;
• формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва.
Державна підприємницька політика має включати такі складові:
• державне регулювання тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його факторами (політика роздержавлення та приватизації, антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо;
• державну систему підтримки підприємництва. Світовий досвід показує, що роздержавлення — це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах державної власності (демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на акціонерні товариства, тобто корпора-тизацію (акціонування) та трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб'єкта права власності (приватизація).
Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)», «Про приватизаційні папери» (всі — 1992 р.), «Про особливості приватизації майна в АПК» (1996 р.), Державною програмою приватизації, постановами та декретами Кабінету Міністрів України тощо.
Єдину систему державних органів приватизації в Україні репрезентують Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва в районах і містах, органи приватизації АР Крим.
Для правильного визначення мети приватизації, її пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються державна, республіканська (АР Крим) і місцеві програми приватизації. У Державній програмі приватизації визначаються:
•завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності;
•перелік об'єктів, що підлягають приватизації;
•відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;
•завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення приватизації;
•заходи щодо залучення в процес приватизації інвесторів;
•особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;
•розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок відшкодування їх та джерела фінансування;
•прогноз надходження коштів від приватизації та напрямів використання їх.
На нинішньому етапі в Україні ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації, яку пропонується здійснювати за двома напрямами:
1. Приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов'язання;
2. Організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові кошти та ОВДП малоліквідних об'єктів, залишків реалізованих пакетів акцій підприємств, які не мають стратегічного значення для економіки країни, об'єктів незавершеного будівництва, а за наявності вигідних пропозицій і окремих інвестиційне привабливих підприємств. Це створюватиме передовсім економічне середовище для формування широкого прошарку управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну діяльність підприємств в умовах жорстокої внутрішньої та зовнішньої конкуренції.
Конкурентна (антимонопольна) політика держави спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення. Основою конкурентної політики держави є антимо-нопольне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), «Про Антимоно-польний комітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.), та інші нормативно-правові акти.
Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче становище, яке забезпечує йому можливість одноосібне або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.
Момент, коли виникає монопольне становище підприємців на ринку всіх видів товарів (послуг) у межах певної території, визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку (понад 35 %). Підприємство, що має монопольне становище на ринку, називається монопольним утворенням, а його діяльність — монопольною діяльністю. Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу інших суб'єктів господарювання на нього, вважається монополізованим ринком.
В основу антимонопольної політики покладається Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї Програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів.
Суб'єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Ними є: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств і покупці.
Для реалізації конкурентної політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
До засобів антимонопольного регулювання належать:
• обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;
• декларування зміни цін;
• установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;
• квотування обсягів виробництва товарів (послуг);
• використання державних замовлень;
• розподіл ринків;
• тарифне регулювання імпорту та експорту товарів та ін.
Інститут банкрутства є невід'ємною складовою державної підприємницької політики та інструментом цивільно-правової відповідальності за неефективну організацію роботи підприємницьких структур.
В Україні нормативно-правове регулювання процесу банкрутства ґрунтується на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Суб'єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб'єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки за рішенням арбітражного суду. До прийняття такого рішення йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації (систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству).
Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентів за облігаціями, випущеними підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення підприємства.
Основою державної політики підтримки підприємництва є розроблення та реалізація державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва. Державні програми підтримки можуть реалізовуватися центральними та місцевими органами виконавчої влади. Програми мають забезпечити формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: нормативно-правового (адміністративного) забезпечення; інституційних засад розвитку бізнесу; функціональних (цільових) форм державного регулювання.
Нормативно-правове забезпечення розвитку підприємництва включає: формування законодавчої бази підприємництва та вдосконалення її; нормативне регулювання умов господарської діяльності, включаючи сертифікацію та стандартизацію; адміністративне регулювання через механізм державної реєстрації підприємств, ліцензування підприємницької діяльності, квотування обсягів виробництва, експорту, імпорту товарів.
Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін.
На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу має стати дерегулювання підприємництва, яке означає: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів і будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок і права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.
Інституційні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.
Центральним органом, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності, опрацювання пропозицій, спрямованих на вдосконалення його. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи консультативної та інформаційної підтримки його і готує пропозиції щодо впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки та перепідготовки кадрів тощо. В Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву.
Організація ефективної підтримки підприємництва обов'язково вимагає формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкової економіки і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу. До складу інфраструктури ринку входять: фінансово-кредитна інфраструктура, організаційно-технічна інфраструктура, інформаційно-аналітична інфраструктура.
Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення. Основним елементом такої системи має бути мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, що у подальшому інтегруватимуться в єдину інформаційну систему.
Держава сприяє створенню ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності, розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їх базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації учителів і викладачів, використання державних те-лерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.
Сприяння розвитку підприємництва в Україні також передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов'язаних з проблемами розвитку підприємництва; розроблення та впровадження нових підходів і методів щодо аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.
Функціональні (цільові) форми та методи державної підтримки підприємництва умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.
Державне регулювання фінансового забезпечення діяльності підприємств передбачає застосування інструментів бюджетної, податкової, грошово-кредитної та інших напрямів політики.
6.2. Термінологічний словник
Антимонопопьна (конкурентна) політика держави — комплекс заходів, спрямованих на запобігання монопольній діяльності, обмеження та припинення її, а також на розвиток конкуренції.
Банкрутство — визнаний (за заявою кредиторів, самого боржника, податкової служби і т. п.) арбітражним судом факт неспроможності задовольнити вимоги кредиторів, включаючи нездатність забезпечити платежі в бюджет і позабюджетні фонди.
Демонополізація — комплекс заходів держави, спрямованих на посилення конкуренції, зниження рівня монополізації ринків.
Дерегулювання підприємництва — сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку.
Комерціалізація — процес перетворення структурних підрозділів державних підприємств (об'єднань) у самостійні підприємства.
Корпоратизація — процес перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, виробничих і науково-виробничих об'єднань у відкриті акціонерні товариства.
Ліцензія — спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів.
Монополізований ринок — ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу суб'єктів господарювання на нього.
Монопольна діяльність — діяльність підприємства, що займає монопольне становище на ринку.
Монопольне становище підприємця — домінуюче становище, яке надає підприємцю можливість самостійно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.
Підприємництво — самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, а також торгова діяльність з метою одержання прибутку.
Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу).
Приватизація — 1. Процес перетворення державної власності у недержавну. 2. Відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки.
Роздержавлення — процес зміни місця й призначення підприємництва в економіці в напрямку посилення економічної самостійності суб'єктів господарювання. Процес, пов'язаний з демонополізацією, приватизацією, денаціоналізацією економіки.
Санація — система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств.
Свобода підприємницької діяльності— один з принципів підприємницької діяльності, за яким підприємці мають право без обмежень приймати рішення та здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що розвиток підприємництва — необхідна умова економічного зростання.
Для нормального функціонування підприємництва мають бути забезпечені такі основні умови:
• стабільна національна грошово-кредитна система;
• пільгова системи оподаткування;
•активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності;
• державна фінансова та матеріально-технічна підтримка підприємництва;
• ефективний захист інтелектуальної власності;
• спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності з боку державних органів;
• правовий захист підприємництва;
Державна підприємницька політика має включати такі складові:
• державне регулювання тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його факторами (політика роздержавлення та приватизації, антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо;
• державну систему підтримки підприємництва. Світовий досвід показує, що роздержавлення — це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах державної власності (демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на акціонерні товариства, тобто корпора-тизацію (акціонування) та трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб'єкта права власності (приватизація).
Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)», «Про приватизаційні папери» (всі — 1992 р.), «Про особливості приватизації майна в АПК» (1996 р.), Державною програмою приватизації, постановами та декретами Кабінету Міністрів України тощо.
Єдину систему державних органів приватизації в Україні репрезентують Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва в районах і містах, органи приватизації АР Крим.
Для правильного визначення мети приватизації, її пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються державна, республіканська (АР Крим) і місцеві програми приватизації. У Державній програмі приватизації визначаються:
•завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності;
•перелік об'єктів, що підлягають приватизації;
•відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;
•завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення приватизації;
•заходи щодо залучення в процес приватизації інвесторів;
•особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;
•розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок відшкодування їх та джерела фінансування;
На нинішньому етапі в Україні ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації, яку пропонується здійснювати за двома напрямами:
1. Приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов'язання;
2. Організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові кошти та ОВДП малоліквідних об'єктів, залишків реалізованих пакетів акцій підприємств, які не мають стратегічного значення для економіки країни, об'єктів незавершеного будівництва, а за наявності вигідних пропозицій і окремих інвестиційне привабливих підприємств. Це створюватиме передовсім економічне середовище для формування широкого прошарку управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну діяльність підприємств в умовах жорстокої внутрішньої та зовнішньої конкуренції.
Конкурентна (антимонопольна) політика держави спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення. Основою конкурентної політики держави є антимо-нопольне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), «Про Антимоно-польний комітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.), та інші нормативно-правові акти.
Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче становище, яке забезпечує йому можливість одноосібне або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.
Момент, коли виникає монопольне становище підприємців на ринку всіх видів товарів (послуг) у межах певної території, визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку (понад 35 %). Підприємство, що має монопольне становище на ринку, називається монопольним утворенням, а його діяльність — монопольною діяльністю. Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу інших суб'єктів господарювання на нього, вважається монополізованим ринком.
В основу антимонопольної політики покладається Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї Програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів.
Суб'єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Ними є: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств і покупці.
Для реалізації конкурентної політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
До засобів антимонопольного регулювання належать:
• обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;
• декларування зміни цін;
• установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;
• квотування обсягів виробництва товарів (послуг);
• використання державних замовлень;
• розподіл ринків;
• тарифне регулювання імпорту та експорту товарів та ін.
Інститут банкрутства є невід'ємною складовою державної підприємницької політики та інструментом цивільно-правової відповідальності за неефективну організацію роботи підприємницьких структур.
В Україні нормативно-правове регулювання процесу банкрутства ґрунтується на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Суб'єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб'єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки за рішенням арбітражного суду. До прийняття такого рішення йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації (систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству).
Основою державної політики підтримки підприємництва є розроблення та реалізація державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва. Державні програми підтримки можуть реалізовуватися центральними та місцевими органами виконавчої влади. Програми мають забезпечити формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: нормативно-правового (адміністративного) забезпечення; інституційних засад розвитку бізнесу; функціональних (цільових) форм державного регулювання.
Нормативно-правове забезпечення розвитку підприємництва включає: формування законодавчої бази підприємництва та вдосконалення її; нормативне регулювання умов господарської діяльності, включаючи сертифікацію та стандартизацію; адміністративне регулювання через механізм державної реєстрації підприємств, ліцензування підприємницької діяльності, квотування обсягів виробництва, експорту, імпорту товарів.
Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін.
На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу має стати дерегулювання підприємництва, яке означає: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів і будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок і права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.
Інституційні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.
Центральним органом, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності, опрацювання пропозицій, спрямованих на вдосконалення його. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи консультативної та інформаційної підтримки його і готує пропозиції щодо впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки та перепідготовки кадрів тощо. В Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву.
Організація ефективної підтримки підприємництва обов'язково вимагає формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкової економіки і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу. До складу інфраструктури ринку входять: фінансово-кредитна інфраструктура, організаційно-технічна інфраструктура, інформаційно-аналітична інфраструктура.
Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення. Основним елементом такої системи має бути мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, що у подальшому інтегруватимуться в єдину інформаційну систему.
Держава сприяє створенню ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності, розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їх базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації учителів і викладачів, використання державних те-лерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.
Сприяння розвитку підприємництва в Україні також передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов'язаних з проблемами розвитку підприємництва; розроблення та впровадження нових підходів і методів щодо аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.
Функціональні (цільові) форми та методи державної підтримки підприємництва умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.
Державне регулювання фінансового забезпечення діяльності підприємств передбачає застосування інструментів бюджетної, податкової, грошово-кредитної та інших напрямів політики.
6.2. Термінологічний словник
Антимонопопьна (конкурентна) політика держави — комплекс заходів, спрямованих на запобігання монопольній діяльності, обмеження та припинення її, а також на розвиток конкуренції.
Банкрутство — визнаний (за заявою кредиторів, самого боржника, податкової служби і т. п.) арбітражним судом факт неспроможності задовольнити вимоги кредиторів, включаючи нездатність забезпечити платежі в бюджет і позабюджетні фонди.
Демонополізація — комплекс заходів держави, спрямованих на посилення конкуренції, зниження рівня монополізації ринків.
Дерегулювання підприємництва — сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку.
Комерціалізація — процес перетворення структурних підрозділів державних підприємств (об'єднань) у самостійні підприємства.
Корпоратизація — процес перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, виробничих і науково-виробничих об'єднань у відкриті акціонерні товариства.
Ліцензія — спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів.
Монополізований ринок — ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу суб'єктів господарювання на нього.
Монопольна діяльність — діяльність підприємства, що займає монопольне становище на ринку.
Монопольне становище підприємця — домінуюче становище, яке надає підприємцю можливість самостійно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.
Підприємництво — самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, а також торгова діяльність з метою одержання прибутку.
Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу).
Приватизація — 1. Процес перетворення державної власності у недержавну. 2. Відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки.
Роздержавлення — процес зміни місця й призначення підприємництва в економіці в напрямку посилення економічної самостійності суб'єктів господарювання. Процес, пов'язаний з демонополізацією, приватизацією, денаціоналізацією економіки.
Санація — система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств.
Свобода підприємницької діяльності— один з принципів підприємницької діяльності, за яким підприємці мають право без обмежень приймати рішення та здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
