Ковалевський РПС (1998)

Група галузей, що забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, становить легку промисловість. Вона відноситься до обробної промисловості та включає текстильну, взуттєву і швейну галузь. Ця галузь тісно пов'язана з сільським господарством, галузями машинобудування та хімічною промисловістю. Сільське господарство забезпечує легку промисловість окремими видами сировини, машинобудування — обладнанням, хімічна промисловість — хімічними волокнами, барвниками. Однією з особливостей розміщення підприємств легкої промисловості є територіальне їх сполучення з важкою індустрією, наприклад металургією, що дозволяє раціонально використовувати трудові ресурси. Легка промисловість частіше за все є в тому або іншому територіальному комплексі як додаткова галузь (або галузі), що обслуговує, але іноді вона відіграє ще й районотвірну роль. Ключові фактори розміщення підприємств легкої промисловості: споживчий, сировинний, забезпеченість трудовими ресурсами.

Територіальна організація легкої промисловості зумовлена перш за все впливом споживчого та сировинних факторів. Кожен із цих факторів діє по-різному — залежно від стадії виробництва та техніко-економічних особливостей тієї або іншої галузі. Окрім галузевого та споживчих факторів, велике значення має забезпеченість тієї або іншої території робочою силою.

Підприємства первинної переробки сировини мають велику кількість відходів (до ЗО—40% ваги вихідної сировини) і тому тяжіють до сировинних баз. Волокнисті культури обробляють у місцях їхнього виробництва, а тваринницька сировина піддається первинній переробці далеко від сировинних баз. Так, миття вовни можна здійснювати на шляху транспортування сировини за наявності водо- та паливопостачання. Розміщення виробництва шкіри може бути сполучене як з тваринницькою базою, так і з центром споживання м'яса.



На розміщення легкої промисловості (особливо її головної галузі — текстильної) великий вплив справляє науково-технічна революція. Це відбивається перш за все на концентрації текстильного виробництва, на зміні його сировинної бази. Натуральне волокно поступово витісняється хімічними волокнами. Велика кількість тканин виробляється з сумішей натуральних і хімічних волокон.

У шкіряній промисловості значне місце займають штучні шкіри.

Промисловість органічного синтезу як сировинна база для легкої промисловості різко змінила умови розміщення її підприємств у окремих районах.

На відміну від первинної обробки сировини, виробництво готової продукції характеризується більш складним розміщенням. При виборі варіанту розміщення враховують сировинний, споживчий та трудові фактори. Головним виступає фактор трудових ресурсів, бо легка промисловість — найбільш працемістка галузь і разом з тим населення є споживачем готової продукції. Таким чином, райони, забезпечені трудовими ресурсами, масово споживають продукцію легкої промисловості та тим самим створюють сприятливі умови для розміщення її підприємств.

Найважливішим видом натурального волокна є бавовна, на частку котрої припадає близько половини перероблюваної у світі текстильної сировини. До найбільших виробників бавовняного волокна належать: Китай, СІЛА, Індія, Пакистан, Узбекистан, Туреччина, Австрія, Єгипет, Аргентина, Бразилія (табл. 6.14).

Експортери бавовняних тканин: Пакистан, СІЛА, Китай, Індія, Японія, Росія. Головні імпортери: країни Європи, Канада, Австралія.

Питома вага вовняних тканин у світовому виробництві незначна, але у їхній загальній вартості частка вовни набагато більша, бо вовна дорожча. Вовняні тканини, у більшості своїй, мають синтетичні домішки. Найбільші виробники вовняних тканин: Китай, Італія, Японія, США, Республіка Корея, Німеччина, Великобританія, Франція, Росія. Більшість з цих країн є експортерами вовняних тканин, а основними виробниками і експортерами сировини — вовни — є такі країни: Австралія, Нова Зеландія, Китай, Уругвай, Аргентина, ПАР. Основні імпортери вовняних тканин:

країни Європи та Північної Америки.

У виробництві шовкових тканин важливе значення мають штучні та синтетичні волокна. Целюлозний, віскозний шовк, капрон, нейлон вельми успішно замінили натуральний шовк, проте останнім часом значення натурального шовку підвищується. Пояснюється це тим, що окремі властивості натурального шовку штучним шляхом відтворити неможливо. Основні виробники та експортери натурального шовку-сирцю: Японія, Китай, Корея, Індія, Росія.

Серед інших видів текстильного виробництва — джутова та лляна промисловість. Найбільша джутова промисловість розміщена в Індії та Бангладеш на власній сировині, а також у Великобританії на імпортній сировині. Головні імпортери джутових виробів: США, країни Європи. Лляна промисловість розвинулась у Росії, Білорусі, Україні, Польщі, країнах Прибалтики. Існує також виробництво канатних та плетених виробів з абаки, сизалю, ге-некена. Головними виробниками виробів з абаки є Філіп-піни, з сизалю — Танзанія, з генекена — Мексика.

Якщо розглядати розміщення текстильної промисловості у цілому, то слід сказати про те, що її галузі поширились у багатьох країнах світу, незалежно від рівня їхнього розвитку. Проте держави, що розвиваються, для яких легка промисловість є провідною галуззю господарства, часто успішно конкурують на ринках розвинених держав. Більш успішній конкуренції заважає доки невисокий рівень виробництва, брак першокласного обладнання, переважання ручної праці.

Провідне місце у текстильній промисловості країн, що розвиваються, займає бавовняна підгалузь. В Індії, Пакистані, Бангладеш, Сирії, Аргентині бавовняна промисловість склалась ще до другої світової війни і належить до традиційних галузей. У Нових Індустріальних Країнах ця галузь виникла недавно, але на сучасній технічній основі.

До "першої десятки" виробників бавовняних тканин входять як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються, але за масштабами виробництва країни, що розвиваються, — попереду. У виробництві тканин з хімічних волокон переважають економічно розвинуті країни, але при цьому значення країн, що розвиваються, в Азії помітно зростає. Виробництво шовкових та вовняних тканин більш поширене у розвинутих країнах.

З інших галузей промисловості найбільше значення має шкіряно-взуттєва. Її розміщення зорієнтоване переважно на споживача. Великі райони шкіряно-взуттєвої промисловості зосереджені в економічно розвинених країнах:

США, Італія, Великобританія, Франція, Німеччина. Значне виробництво взуття є також у Польщі, Україні, Румунії, Росії, Болгарії, Чехії, Угорщині, Фінляндії. Що стосується виробництва сировини, то воно зосереджене у районах тваринництва, де шкіряна сировина є ніби побічним продуктом при виробництві м'яса та м'ясних продуктів. Постачальником синтетичних матеріалів є хімічна промисловість.

Швейна промисловість дуже поширена. Її підприємства представлені в усіх групах країн, на всіх континентах. Швейне виробництво — одне з найбільш вигідних і найбільш високооплачуваних видів діяльності. В середньому у розвинених країнах чоловік щорічно купує 10—12 костюмів, жінка — 17. Ця галузь легкої промисловості тяжіє до скупчень населення в урбанізованих районах. Загальний рівень розвитку швейної промисловості, її технічна озброєність, якість швейних виробів характеризуються більш високими показниками у країнах Європи, США, Канаді, Японії. Проте в розвинених країнах майже не існує великих фабрик з виробництва одягу через те, що праця робітників тут коштує досить дорого. "Швейним цехом" розвинених країн донедавна були вичерпно азіатські країни з їх дешевою працею найманих робітників.

Конкуренцію азіатам склали постсоціалістичні країни Європи, де праця робітників така ж дешева, а якість набагато краще. У гонитві за дешевою робочою силою західні підприємці "захопили" спочатку Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, але після того, як в цих країнах праця подорожчала, почалося освоєння нових територій: Росії, України, Білорусі, Прибалтики. Західна швейна технологія осідає тепер в цих країнах. Ринок порівняно дешевих швейних виробів сконцентрований у Нових Індустріальних Країнах та окремих країнах, що розвиваються, які мають зручне географічне положення.

Легка промисловість України представлена текстильною, швейною та шкіряно-взуттєвою галузями. За випуском продукції, за вартістю основних виробничих фондів перше місце займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому в нашій країні передбачається відновлення бавовництва в південних районах. Завдяки цьому Україна зможе забезпечити свою бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і на стільки ж відсотків знизити собівартість виробництва тканин. В Херсоні вже введена в дію експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується тут у відповідності з Державною програмою розвитку легкої промисловості. Бавовняні тканини та інші вироби з бавовни виробляються у Херсоні, Тернополі, Донецьку, Полтаві, Києві, Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві, Радомишлі, Миколаєві; більша частина виробляється на трьох комбінатах — Херсонському, Донецькому, Тернопільському. Інші підприємства продукують переважно пряжу та нитки.

Другою за значенням є вовняна промисловість. Сировиною служить вовна, добавки з штучних та синтетичних волокон. У вовняній промисловості здійснюється первинна переробка вовни та виготовлення пряжі, тканин та виробів з них. Підприємства вовняної промисловості розміщені у Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях, Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах. Разом в Україні діє біля ЗО підприємств вовняної промисловості. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк. Інші підприємства (Дарниця у Києві, Черкаси, Луцьк) виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську роблять також шовкові тканини технічного призначення.

Лляна промисловість забезпечує частину споживачів тканинами побутового та технічного призначення, що вирізняються високою міцністю. Це, перш за все, брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини застосовуються як технічні у поліграфічній промисловості, деяких галузях машинобудування. Окрім того, лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, білизни тощо. В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад ЗО льонозаводів. Лляні тканини виробляють у Житомирі, Рівному — на великих комбінатах, а також на Коростенській та Марчихіно-Буд-ській фабриках. Україна є експортером льоноволокна.

Трикотажна промисловість тяжіє до районів з великою щільністю населення, бо виробництво зорієнтовано на споживача. Ця спеціалізована галузь продукує в'язані вироби з різних пряж: бавовняної, вовняної, хімічного волокна та змішаних волокон. Найбільші центри трикотажної промисловості: Київ, Харків, Житомир, Львів, Одеса, Донецьк, Миколаїв, Луганськ, Кременчук та інші. Разом в Україні діє понад 60 підприємств трикотажної промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.

Друге місце займає швейна промисловість: понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості. У ній зайнята майже половина працівників легкої промисловості. Розміщення підприємств прямо залежить від наявності трудових ресурсів та споживача. Сировиною для швейної промисловості є тканини, неткані матеріали та суміші з них, а також хутра, штучні та натуральні шкіри, клейові, термопластичні та багато інших матеріалів, вироблених переважно в Україні, а також імпортованих.

Швейна промисловість устаткована вельми складним технологічним обладнанням, і тому їй потрібні кадри високого рівня. В галузі ведуться розробки та впровадження нових поколінь машин, високопродуктивних методів виготовлення одягу, здатних підвищити продуктивність швейного конвейєра, постійно впроваджуються нові зразки модного одягу.

На відміну від трикотажної промисловості, де багато дрібних підприємств, у швейної галузі виробництво сконцентроване на великих підприємствах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Запоріжжя, Донецьк, Чернівці, Артемівськ, Дрогобич. Останнім часом з'явилося чимало приватних дрібних підприємств, але їхня частка в загальному обсязі швейного виробництва поки що невелика. Україна є імпортером швейних виробів.

На третьому місці — шкіряно-взуттєва промисловість, у якій зайнята п'ята частина працівників легкої промисловості. На її підприємствах переробляють шкіру тварин та гарблять шкіру. Сюди ж відноситься виробництво штучних шкір та хутра. Найбільші центри промисловості: Київ, Харків, Одеса, Бердичів, Запоріжжя, Вознесенськ.

На базі шкіряної сировини (натуральної та штучної) виникла взуттєва промисловість. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Кременчуці, Івано-Франківську, Сімферополі та інших містах.

Хутряне виробництво спеціалізується на виготовленні хутряних виробів зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найбільші хутряні об'єднання розташовані у Харкові та Івано-Франківську, Балті, Львові та Краснодарі (Харківська область).

До складу легкої промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добре розвинене. Підприємства цієї галузі розміщені скрізь: як у великих містах, так і у невеликих селищах. Їхня продукція — валізи, господарчі сумки, кошики, гаманці, зубні щітки, мильниці, гребінці, краватки, шпильки та чимало інших виробів. Сировину для них поставляють багато галузей: машинобудування, шкіряні, металургійні, текстильні та інші підприємства.