Масляк Географія (2000)
Фізико-географічне районування
У межах географічної оболонки сформувалися різноманітні і неоднакові за розмірами природні (фізико-географічні) регіони, для кожного з яких характерне певне поєднання ландшафтів. Для того щоб розрізняти ці регіони за приналежністю до материків, географічних поясів, природних зон, встановити підпорядкованість за розмірами і особливостями природних умов, їх досліджують комплексно. На основі цих досліджень складають карти фізико-географічного районування (мал. 50).
Фізико-географічне районування — це виявлення порівняно однорідних за природними умовами регіонів, які відрізняються своєю ландшафтною структурою. Виділяють такі одиниці фізико-географічного районування: країна, зона, підзона, провінція, область.
Фізико-географічна країна — це великі частини суходолу, що займають сотні тисяч і навіть мільйони квадратних кілометрів, їх утворення і розвиток пов'язані з великими тектонічними структурами (платформи, складчасті області). Розрізняють рівнинні і гірські фізико-географічні країни, які характеризуються властивими їм системами ландшафтної зональності. Рівнинна територія України належить до країни, що розташована в межах давньої докембрійської платформи, фундамент якої перекритий товщею мезозойських і кайнозойських відкладів, їх горизонтальне залягання і зумовлює рівнинність поверхні України. Ландшафтні зони на рівнинній частині території України змінюються з півночі на південь.
Українські Карпати і Кримські гори є складчастими спорудами, що сформувалися в результаті альпійського горотворення. Для цих фізико-географічних країн характерна вертикальна зміна ландшафтних поясів, оскільки з підняттям угору змінюються умови ландшафтоутворення, розвиток фізико-географічних процесів. Українські Карпати і Кримські гори — фізико-географічні країни, що чітко відмежовуються від рівнинної частини.
Фізико-географічна зона — це частина природної країни. На рівнинних територіях зони зберігають широтне або близьке до нього простягання. Природні умови кожної фізико-географічної зони мають свої, що залежать від широти місця, співвідношення тепла і вологи, характер циркуляції
атмосфери. Внаслідок цього в межах зони існують типові для неї гідрологічні і теплові умови, що є вирішальним чинником формування зональних типів ґрунтів, рослинності і тваринного світу. Основною ознакою фізико-географічної зони є переважання в її межах певного зонального типу ландшафтів. У межах рівнинної частини України виділяють зону мішаних хвойно-широколистих лісів, лісостепову і степову зони. Природні умови цих зон значною мірою змінені господарською діяльністю, зокрема землеробством. Тому їх межі можна простежити за поширенням зональних типів сучасних ґрунтів та відновлюваного рослинного покриву. Зональні особливості природних умов враховуються в сільськогосподарському виробництві, лісовому господарстві, містобудуванні, під час проектування інженерно-меліоративних і природоохоронних заходів, проведення рекреацій та ін.
У межах природних зон виділяють підзони. Фізико-географічна підзона — частина зони, що виділяється в її межах за умовами зволоження. Підзони, як і зони, мають горизонтальне простягання. В різних зонах підзональні особливості виражені неоднаково. Нечіткість меж підзон пов'язана зі складом антропогенових відкладів та особливостями рельєфу, що поряд з відмінностями кліматичних і гідрологічних умов в межах зони зумовлює неоднорідність ландшафтів. Саме їх просторове поєднання утворює власне природну підзону. На рівнинній частині України підзональні фізико-географічні одиниці виділяються не в усіх зонах. У зоні мішаних хвойно-широколистих лісів та в Лісостепу підзон немає. Степова зона України залежно від умов зволоження, теплозабезпечення, характеру ґрунтово-рослинного покриву, фізико-географічних процесів окремих її частин поділяється на північностепову, середньостепову і південностепову підзони.
Фізико-географічна провінція — частина зони або підзони в рівнинній чи гірській країні. Виділяється у зв'язку з неоднорідністю поверхні зони, віддаленістю окремих її частин від океану, різним характером впливу на неї повіт-ряних мас, ступенем континентальності клімату. Під час виділення провінцій як одиниць фізико-географічного районування враховують також історію розвитку території в антропогені (вплив материкових зледенінь, наступ морів, новітні тектонічні рухи). Так, характерні ландшафтні риси Українського Полісся зумовлені дніпровським зледенінням, походженням і складом гірських порід.
Фізико-географічні відмінності провінцій лісостепової і степової зон України найбільш чітко представлені в межах височин та низовин (Придніпровська, Причорноморська, Північ-нокримська та ін.). Найбільш піднятою і зволоженою в лісостеповій зоні є Західноукраїнська провінція. Найбільш посушливою в степовій зоні — молода рівнинна Причорно-
морсько-Приазовська сухостепова провінція. Провінціальні ландшафтні особливості зон враховуються під час господарського використання цих територій.
Фізико-географічна область — складова частина фізико-географічної провінції. Під час визначення меж областей враховують їх приуроченість до тектонічних структур, положення над рівнем моря, ступінь розчленування поверхні, склад гірських порід, поширення певних фізико-географічних процесів. Так, у межах провінції Українського Полісся критерієм виділення природних областей Волинського, Житомирського, Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського Полісся є приуроченість кожної з них до різних тектонічних структур, яким властиві свої нашарування гірських порід, поєднання форм рельєфу, видів ландшафтів.
Фізико-географічне районування має велике значення в поглибленні уявлень про закономірності природних умов території України, її поділу на природно-територіальні комплекси.
Чим детальніше фізико-географічне районування, тим краща вивченість території. А оскільки територія України має високий ступінь господарської освоєності, розв'язання проблеми природокористування неможливе без всебічного врахування особливостей природних умов і ресурсів. Тому детальне фізико-географічне районування є науковою основою обґрунтування проектів землевпорядкування, містобудування, меліорації, раціонального використання земельних і водних ресурсів, охорони навколишнього середовища тощо.
Отже, майже вся територія України знаходиться в межах помірного поясу, і тільки на Південному березі Кримських гір ландшафти мають риси субтропічних. Україна розташована в межах трьох фізико-географічних країн: Східноєвропейської рівнини, Українських Карпат і Кримських гір.
Рівнинна територія України — це частина Східноєвропейської фізико-географічної країни з чітко вираженою широтною зональністю. Тут виділяють три природні зони: мішаних хвойно-широколистих лісів, лісостепову та степову.
Зона мішаних хвойно-широколистих лісів
Зона займає північну частину України. Вона є частиною зони мішаних лісів Східноєвропейської рівнини, в межах якої виділяється Поліська провінція, що розташована на територіях України, Росії й Білорусі. Південна межа зони проходить поблизу Рави-Руської — Володимира-Волинського — Луцька — Житомира — Києва — Ніжина — Кролівця — Глухова. (Зіставте карти ґрунтів і ландшафтну і з'ясуйте, чому саме так проходить межа зони мішаних хвойно-широколистих лісів з Лісостепом. Як вона виражена в рельєфі?)
Зона мішаних лісів займає близько 20 % території України. Для природних умов зони характерні низовинний рельєф, піщані і піщано-глинясті відклади, густа річкова сітка, широкі річкові долини, достатнє зволоження, високий рівень ґрунтових вод, переважання дерново-підзолистих ґрунтів, значне поширення соснових лісів. Більша частина зони в антропогені під час дніпровського зледеніння була вкрита льодовиком. У цей час сформувались зандрові (піщані) рівнини, моренні пасма, еолові форми рельєфу. Клімат зони помірно континентальний, літо тепле і вологе, зима порівняно м'яка. Середні температури січня змінюються із заходу на схід від -4,5...-5 °С до -7...-8 °С, липня — відповідно від +17 до +19,5 °С. Безморозний період триває 160—180 днів. У зоні мішаних лісів випадає найбільше опадів на рівнинній частині країни, їх річні суми становлять 600—700 мм. Стійкий сніговий покрив тримається 90—100 днів. Для річок характерні тривала весняна повінь з широкими розливами, зимова межень. Підземні води є джерелом живлення річок і озер. Значне поширення тут мають низинні болота.
У зоні переважають мішано-лісові, хвойно-широколисті ландшафти, які розвинулись в умовах помірно теплого вологого клімату на піщаних відкладах. Для них характерне значне поширення дерново-підзолистих ґрунтів під сосновими та сосново-дубовими лісами, складне перемежування льодовикових піщаних рівнин, долинно-терасових, лучних і болотних природних комплексів з меліоративними системами (мал. 51). На півдні зони трапляються острівні опілля (безлісі ділянки) з ландшафтами північно-лісостепового характеру.
Лісистість зони змінюється від 10 до 60%. Тут ростуть сосна, береза, дуб, граб, липа, клен. Найпоширеніші дубово-соснові ліси, що займають 45 % лісопокритої площі. Соснові (борові) ліси розташовані на піщаних масивах. До 10 % те-
риторії зони знаходяться під лучними ландшафтами в заплавах річок. У їх травостоях панують різнотравно-злакові угруповання. В ландшафті переважають болотні природні комплекси, серед яких основні площі зайняті низинними трав'яно-моховими і лісовими болотами.
Українське Полісся за особливостями поєднання ландшафтів поділяється на такі фізико-географічні області: Волинське Полісся, Житомирське Полісся, Київське Полісся, Чернігівське Полісся, Новгород-Сіверське Полісся.
Волинське Полісся розташоване в західній частині зони мішаних лісів у межиріччі Західного Бугу і Случі. Займає більшу частину Волинської і південно-східну частину Рівненської областей. Воно є найбільш зволоженим, залісеним і заболоченим з фізико-географічних областей Українського Полісся. Це про нього писала видатна українська поетеса Леся Українка:
... Передо мною килими чудові Натура стеле — темнії луги, Славути красної бори соснові І Случі рідної веселі береги. Снується краєвидів плетениця, Розтопленим сріблом блищать річки,— То ж матінка-натура чарівниця Розмотує свої стобарвнії нитки.
Під лісами знаходиться понад 45 % площі Волинського Полісся, під заплавами лучно-болотного ландшафту — 10 %. У зв'язку з поширенням там тріщинуватих крейдяних порід розвиваються карстові процеси. Природні умови Волинського Полісся сприятливі для сільське- і лісогосподарського використання. Значні площі меліоровано. Тут створено Шацький природний національний парк, заказники Почаївський, озеро Нечимне, Переброди та ін.
Житомирське Полісся знаходиться на схід від Волинського. Воно займає більшу частину Житомирської та північно-східну частину Рівненської областей. Оскільки його територія розташована на Українському щиті, вона є більш піднятою порівняно з Волинським Поліссям. Річкові долини тут вузькі і глибокі, в них виходять на поверхню і відслонюються давні кристалічні породи.
Серед інших фізико-географічних областей Житомирське Полісся є найменш заболоченим — болота становлять близько З % його території. Великі площі займають піщані рівнини з сосновими та дубово-сосновими лісами. В східній частині Житомирського Полісся поширені моренно-піщані рівнини з дерново-середньопідзолистими ґрунтами, які переважно розорані і зайняті сільськогосподарськими угіддями. Серед піщаних рівнин Житомирського Полісся помітно виділяється Словечансько-Овруцька височина, складена лесовими породами і розчленована глибокими річковими долинами, густою яружно-балковою мережею.
На території Житомирського Полісся знаходяться Поліський заповідник, заказники Городоцький (мал. 52), Дідове озеро, Поясківський та ін.
Київське Полісся знаходиться на схід від Житомирського і охоплює північну частину Київської та східну частину Житомирської областей. Його східною межею є р. Дніпро з Київським водосховищем. Область розташована на схилі Ук-
раїнського щита, фундамент якого занурений на глибину 300— 400 м. На ньому залягають породи крейдового, палеогенового, неогенового та антропогенового періодів. За рельєфом — це моренно-горбиста рівнина, помережена річковими долинами. Головними річками є Прип'ять, Уж, Тетерів, Здвиж, Ірпінь. Безморозний період триває близько 165 днів. За рік у середньому буває 550—620 мм опадів. У ландшафтній структурі території основними є природні комплекси піщаних та річкових піщаних рівнин, на яких розвинулись дерново-підзолисті ґрунти, соснові та дубово-соснові ліси. В південній частині Київського Полісся поширені моренно-піщані рівнини з дерново-середньопідзолистими ґрунтами, зайнятими тепер сільськогосподарськими угіддями. Природні умови Київського Полісся сприятливі для сільське- і лісогосподарського використання, організації рекреації, природоохоронних об'єктів.
У Київському Поліссі проводять залісення пісків, протиерозійні заходи, регулювання водно-повітряного режиму ґрунтів. Тут знаходяться Дніпровсько-Тетерівське заповідне лісомисливське господарство, Іллінецький заказник та інші природоохоронні об'єкти і території. Частину Київського Полісся вилучено з господарського обігу в зв'язку з радіаційним забрудненням внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 р.
На схід від Київського лежить Чернігівське Полісся, що охоплює частину Дніпровсько-Донецької западини (мал. 53). Його східна межа проходить там, де Дніпровсько-Донецька западина переходить у схил Воронезького кристалічного масиву. Западина виповнена потужною товщею палео-
зойських, мезозойських і кайнозойських відкладів. Чернігівське Полісся — це низовинна слабохвиляста рівнина. Загальна рівнинність території порушується долинами річок Дніпра, Десни, Снову. Клімат помірно континентальний. За рік в середньому буває 500—610 мм опадів. У долинах річок багато озер і боліт. Площа боліт становить 4,5 % території Чернігівського Полісся. Поширені дерново-підзолисті, болотні, сірі лісові ґрунти. Залісеність території близько 25 %. Найбільші лісові масиви зберігаються на межиріччях Дніпра і Десни, Снову і Десни. Переважають соснові та дубово-соснові ліси. В ландшафтній структурі Чернігівського Полісся головну роль відіграють природні комплекси моренно-піщаних та піщаних рівнин з дерново-підзолистими ґрунтами і боровими лісами. Острівне поширення мають лісостепові ландшафти, що розвинулись на лесових породах. Природні умови сприятливі для сільське- і лісогосподарського природокористування, рекреації тощо.
У Чернігівському Поліссі знаходяться Каморетський заказник, Сосницький заказник і заказник Болото Мох, а також пам'ятки природи — Святе Озеро, болото Рильський Мох та урочище Гулине.
Новгород-Сіверське Полісся охоплює східну частину Чернігівської і північно-західну частину Сумської областей. За фізико-географічними умовами воно відрізняється від Чернігівського Полісся, оскільки лежить на схилі Воронезького кристалічного масиву, перекритого пермськими, юрськими, крейдовими, палеогеновими й антропогеновими відкладами. У рельєфі Новгород-Сіверського Полісся помітно виділяється правобережжя р. Десни, територія якого порізана глибокими ярами і балками. На схід від Десни поверхня поступово піднімається і переходить у схили Середньоросійської височини. На Новгород-Сіверському Поліссі близько до поверхні залягають крейдяні породи. Тому тут, як і на Волинському Поліссі, розвиваються карстові форми рельєфу — провалля, лійки та ін.
Для кліматичних умов Новгород-Сіверського Полісся характерною є порівняно холодна зима. Середні температури січня становлять -7...-8 °С, а липня +19 °С. За рік у середньому випадає від 550 до 600 мм опадів. У ландшафтній структурі Новгород-Сіверського Полісся переважають природні комплекси моренно-піщаних рівнин з дерново-підзолистими ґрунтами, що нині зайняті під сільськогосподарськими угіддями. Поширені також природні комплекси річкових терас із сосновими і дубово-сосновими лісами. На територіях, складених лесовими породами, трапляються лісостепові ландшафти. Природні умови сприятливі для сільськогосподарського виробництва, рекреації. У межах області знаходиться заказник Великий Бір.
Лісостепова зона
Лісостепова зона простягається від Передкарпаття до західних відрогів Середньоросійської височини майже на 1 100 км. Вона займає 34 % території України. Південна межа її проходить на північ від Великої Михайлівки, Ширя-євого, через Первомайськ, поблизу Новоукраїнки, Кіровограда, Олександрії, вздовж р. Ворскла до Кобеляків, через Красно-град, Балаклею, вздовж р. Оскіл до кордону з Росією.
У лісостеповій зоні перемежовуються лісові ландшафти на опідзолених ґрунтах з лучно-степовими на типових чорноземах. Найбільше поширення мають широколисто-лісові ландшафти, які в минулому займали великі площі на височинах. Лучні різнотравно-злакові степові ландшафти знаходяться тепер під сільськогосподарськими угіддями.
Різноманітність ландшафтів залежить від контрастів рельєфу, складу покривних порід, історії розвитку території. Тут знаходяться Волинська, Подільська та Придніпровська височини, Придніпровська низовина, західні відроги Середньоросійської височини. Всі вони дуже розчленовані. Коливання висот місцевості зумовлюють властиву для Лісостепу вертикальну зміну ландшафтів (мал. 54).
За рік зона дістає понад 4 190 МДж/м2 сонячної радіації, а річний радіаційний баланс становить 1 800—1 850 МДж/м2. Середні температури липня на північному заході становлять +18 °С, на півдні +22 °С; січня -5...-8 °С, найнижчі температури зареєстровано на сході -36 °С. Тривалість періоду з середньодобовими температурами від +5 до +15 °С становить на заході 100—110 днів, на лівобережжі Дніпра — 80—90 днів. Безморозний період триває на заході 190—180, на сході — 160—150 днів. Річна сума опадів на заході зони 550—750, на сході — 450 мм, а випаровуваність відповідно 550 і 750 мм. Найбільше опадів (65—75 %) буває влітку. Коефіцієнт зволоження (відношення суми опадів до випаровуваності) змінюється від 2,8 (Львів), 2,0 (Хмельницький) до 1,4—1,2 на
півдні. Співвідношення тепла і вологи в лісостеповій зоні сприятливе для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур. Внаслідок чергування вологих і посушливих років спостерігаються нестійкість зволоження, зростання посушливості в східному напрямі.
Лісостепову зону перетинають річки басейнів Дніпра, Сівер-ського Дінця, Південного і Західного Бугу, Дністра. Весняний стік річок досягає 42—60 % річного. Переважають снігове та дощове живлення, частка підземних вод незначна (до 10 %).
Поширеними ґрунтами в Лісостепу є мало- і середньогумусні типові чорноземи, опідзолені чорноземи і темно-сірі ґрунти, сірі та ясно-сірі лісові ґрунти. На терасах Дніпра трапляються солонцюваті ґрунти, солонці та солончаки, в річкових долинах — лучні, дернові та болотні ґрунти.
Чорноземи сформувались на вододільних поверхнях центральної і південної частин Придніпровської височини, на лівобережній терасовій низовинній рівнині. Типові малогумус-ні чорноземи мають потужність до 130 см, вміст гумусу становить 4—5 %. Опідзолені чорноземи і темно-сірі ґрунти сформувались на правобережжі Дніпра по краях типових чорноземів, на Придніпровській низовині — на розчленованих правобережжях приток Дніпра; вони містять 3—6 % гумусу. Сірі і світло-сірі лісові ґрунти розвинуті на Волинській і Подільській височинах, вершинних поверхнях Придніпровської височини, вздовж берегів річок Псла, Ворскли та ін. На давніх терасах, у широких зниженнях сформувались лучно-чорноземні ґрунти, в заплавах річок — лучні, дернові та болотні ґрунти. Однак загальна заболоченість зони незначна — 1,6 %.
Природна рослинність представлена залишками остепнених луків і степів, дубових і дубово-грабових масивів, а на Лівобережжі — дубово-кленових лісів. Первісних степів і лісів збереглося мало. Сучасна середня лісистість становить 12,5 %.
З дерев найпоширеніший дуб (43 % лісопокритої площі). Крім того, є граб, бук, сосна, вільха, береза. Великі площі зайняті дібровами з багатоярусною структурою: деревний ярус складають дуб звичайний, граб звичайний, в'яз, липа серцелиста, груша звичайна. В чагарниковому ярусі ростуть берест, клен бородавчатий і європейський, шипшина тощо; у трав'яному — копитень, папороть, осока та ін. Лучні степи і остепнені луки збереглись у заповіднику Михайлівська Цілина. Лучна і болотна рослинність поширена переважно в долинах річок. Розораність лісостепової зони становить 75—85 %. У фауні представлені як лісові, так і степові види тварин.
В умовах оптимального співвідношення тепла і вологи в Лісостепу сформувались різні типи ландшафтів: 1) широколисто-лісові з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами; 2) лісостепові з опідзоленими чорноземами; 3) лукостепові з типовими чорноземами, лучно-чорноземними ґрунтами, суцільно перетвореними в сільськогосподарські угіддя. Для річкових долин, улоговин характерні мініано-лісові та болотні ландшафти, площі яких порівняно невеликі. У Лісостепу ландшафти сформувались на лесових породах, що легко розмиваються дощовими та сніговими водами. Тому там, на схилах височин та крутих берегах річок, багато ярів і балок, які займають 12—15 % території. Типове для лісостепових ландшафтів чергування розчленованих схилових природних комплексів, орних земель та лісових масивів зумовлює помітні контрасти їх тепло- і вологозабезпеченості. Для низовинних ландшафтів характерні процеси соленакопичення і заболочування. Заболочуються ландшафти в смузі впливу Канівського та Кременчуцького водосховищ. На плоских вододільних і терасових рівнинах проявляються сліди давніх просадкових процесів. На загальному лісостеповому зональному фоні виділяються північне- та південнолісостепові ландшафти.
Оскільки одним з основних несприятливих для господарства природних процесів у Лісостепу є ерозія, для збереження продуктивності сільськогосподарських ландшафтів необхідне регулювання поверхневого стоку, запровадження протиерозійних лісомеліоративних заходів, особливої агротехніки. У лісостеповій зоні зосереджено багато об'єктів і територій природно-заповідного фонду, зокрема Канівський заповідник.
За особливостями поширення ландшафтів лісостепова зона України поділяється на чотири провінції: Західноукраїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Серед-ньоросійську.
Західноукраїнська лісостепова провінція займає західну частину лісостепової зони. Охоплює Волинську, значну частину Подільської височини, Мале Полісся, частину Розточчя, Опілля і Хотинську височину.
Мале Полісся — територія, що розташована між Волинською і Подільською височинами; Розточчя — горбисте пасмо на кордоні нашої країни з Польщею; Опілля — територія західної частини Подільської височини (опіллями з часів Київської Русі називають безлісі або малолісисті території з родючими ґрунтами в межах лісової зони). Західноукраїнська лісостепова провінція розташована в Тернопільській, Львівській, Волинській, Рівненській областях. Вона простягається від Передкарпаття і західних кордонів України на схід, де на поверхню виходять кристалічні породи Українського щита. Вона є найбільш підвищеною провінцією лісостепової зони, її поверхня розчленована притоками річок Дністра, Південного Бугу, Прип'яті. Іноді річкові долини заглиблюються на 50— 120 м. А долина Дністра і його притоків — це справжні каньйони з крутими урвищами, в яких оголюються палеозойські і мезозойські відклади. В центральній частині провінції підносяться вапнякові скелясті пасма, відомі під назвою Товтри, або Медобори. Серед провінцій лісостепової зони Західноукраїнська є найбільш зволоженою. В середньому за рік тут буває 600—620 мм опадів. Середня температура січня -4,5 °С, літо помірно тепле, вегетаційний період триває 200— 212 днів. У минулому великі площі займали широколисте-лісові ландшафти. За особливостями поширення сучасних ландшафтів Західноукраїнська провінція поділяється на такі фізико-географічні області: Волинську височинну, Мале Полісся, Ростоцько-Опільську горбогірну, Західноподільську височинну, Середньо-подільську височинну, Прут-Дністровську височинну.
Для Волинської височинної області характерне переважання опільських рівнинно-горбистих ландшафтів (мал. 55), для Малого Полісся — лісостепових природних комплексів. Ще донедавна Мале Полісся відносили до зони мішаних хвойно-широколистих лісів. Ростоцько-Опільська горбогірна область має контрастні ландшафти: розчленовані лісостепові, лісові горбо-гірні, поліські мішано-лісові. Західноподільська височинна область характеризується поширенням вододільних, останцево-горбистих і яружно-балкових ландшафтів. Середньоподільська височинна область виділяється горбогірними ландшафтами (Кременецький кряж), вододільними рівнинними, хвилястими, яружно-балковими природними комплексами. Для Прут-Дністровської височинної області властиві складні поєднання рівнинно-хвилястих і горбисто-пасмових ландшафтів з переважно яружно-балковими природними комплексами, поширенням дубово-букових лісів, розвиток карстових процесів.
На схід від Західноукраїнської знаходиться Дністровсь-ко-Дніпровська лісостепова провінція. Вона займає центральну частину лісостепової зони в межах Подільської і Придніпровської височин, що приурочені до Українського щита. Розташована в межах Київської, Житомирської, Черкаської,
Вінницької, Кіровоградської, Хмельницької і Одеської областей. Висота поверхні в середньому становить 200—300 м. Клімат помірно континентальний. За рік у середньому випадає від 400 до 550 мм опадів. У ґрунтовому покриві переважають сірі лісові ґрунти, поширені також темно-сірі опідзолені і чорноземні опід-золені. Переважаючим типом природної рослинності є широколисті дубові ліси з домішками граба, клена, липи та ін.
За поширенням сучасних ландшафтів Дністровсько-Дніп-ровська лісостепова провінція поділяється на такі фізико-географічні області: Північнопридніпровську, Київську підвищену, Придністровськосхідноподільську, Середньобузьку, Центральнопридніпровську, Південноподільську височинну, Південнопридніпровську височинну. (Знайдіть їх на схемі фізико-географічного районування.)
Північнопридніпровська і Київська підвищена області лежать на півночі провінції. Для них характерні ландшафти лесових рівнин з типовими і опідзоленими чорноземами, сірими лісовими ґрунтами, острівними дубовими і грабово-дубовими лісами.
Придністровськосхідноподільська, Середньобузька, Цен-тральнопридніпровська височинні області займають середню, найбільш підвищену частину провінції, де значні площі в минулому були зайняті широколисто-лісовими ландшафтами.
Південноподільська і Південнопридніпровська височинні області — це південна частина провінції. Тут переважають пів-деннолісостепові ландшафти з типовими чорноземами, мало-і середньогумусними ґрунтами, що здебільшого розорані.
Західною межею Лівобережно-Дніпровсьної лісостепової провінції є р. Дніпро, а східною — відроги Середньоросійської височини. Територія провінції розташована в межах Дніпровсько-Донецької западини, виповненої потужною товщею осадових порід. Поверхня рівнинна, з абсолютними відмітками від 120 до 140—150 м. У рельєфі виділяються Придніпровська низовина і Полтавська рівнина. Порівняно з лісостеповим Правобережжям кліматичні умови Лівобережно-дніпровської провінції є більш континентальними. Річні суми опадів змінюються від 550 на півночі до 430 мм на півдні провінції. Поширені чорноземні та лучно-чорноземні ґрунти. В рослинному покриві переважають сосново-дубові і дубові ліси, в долинах річок — лучна і болотна рослинність. Завдяки неглибокому заляганню засолених ґрунтових вод трапляються солонцюваті ґрунти з солончаковою рослинністю. У межах Лівобережно-Дніпровської провінції виділяють такі фізико-географічні області: Північнодніпровську, Південнодніпровську, Північнополтавську, Східнополтавську.
Північнодніпровська і Південнодніпровська області займають терасову низовинну рівнину сходу провінції, де переважають лучно-степові ландшафти. Тут поширені також терасові опільські, борові і заплавні місцевості. Для Північнополтав-ської і Східнополтавської височинних областей характерні малорозчленовані лучно-степові межиріччя з чорноземами мало- і середньогумусними, яружно-балкові і заплавні місцевості, западини з болотами і солончаками.
Середньоросійська лісостепова провінція займає крайню східну частину лісостепової зони України, охоплюючи відроги Середньоросійської височини. Поверхня провінції горбиста і дуже розчленована, з висотами 180—185 м. У долинах річок відслонюються крейдяні породи. Кліматичні умови суворіші, ніж в інших лісостепових провінціях. Середні температури січня -5....-8 °С, липня +19... +20 °С. Середні річні суми опадів 450—500 мм. Поширені сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені. Переважають дубові та липово-дубові насадження. Основні напрями природокористування — сільськогосподарський, гірничодобувний та рекреаційний.
У межах Середньоросійської провінції виділяють дві фізико-географічні області: Сумську і Харківську схилово-висо-чинні. У них переважають пологово-хвилясті розчленовані лісостепові межиріччя і схили з чорноземами типовими ма-логумусними на півночі і середньогумусними на півдні, масивами дубових і дубово-липових лісів, різноманітними проявами ерозії.
Лісостепова зона — регіон інтенсивного сільськогосподарського і промислового виробництва, великих територіально-виробничих комплексів, переважно літніх видів оздоровчої і пізнавальної рекреації. Для запобігання дальшого руйнування
ландшафтів необхідно чітко регулювати господарське використання земель, вживати природоохоронних лісомеліоративних заходів, ґрунтозахисну технологію землеробства, регулювати водний режим і стік. Природні лісостепові ландшафти зберігаються в Канівському і Ростоцькому заповідниках, філіалі Українського степового заповідника Михайлівська Цілина.
Степова зона
Степова зона лежить на південь від Лісостепу і простягається до Азово-Чорноморського узбережжя і Кримських гір. Вона витяглась із заходу на схід на 1 075 км, з півночі на південь — на 500 км. Степ займає 40 % території України. На природних особливостях степової зони позначилось її положення на півдні Східноєвропейської рівнини, де степові ландшафти сформувались в умовах неоднакової поверхні: південних схилів Придніпровської та Подільської височин, Причорноморської низовини, Донецької і Приазовської височин, Північнокримської рівнини (мал. 56).
Клімат степової зони помірно континентальний. Річний радіаційний баланс коливається від 4 100 (на півночі) до 5 320 МДж/м2 (на півдні). Завдяки цьому степова зона має найбільші теплові ресурси. Безморозний період триває 160— 220 днів. Середні річні температури повітря змінюються з північного сходу на південний захід від 7,5 до 11 °С.
Середні липневі температури зростають у південному напрямі від +21,5 до +23 °С. Річні суми опадів зменшуються від 450 (на півночі) до 350—300 мм (на півдні). Характерною особливістю степових ландшафтів є висока випаровуваність (від 700 до 1 000 мм). Через недостатнє атмосферне зволоження густота річкової сітки незначна. Стік формується за рахунок талих снігових вод.
Природна рослинність зони переважно трав'яниста, збереглася головним чином на схилах долин та балок, а також у заповідниках (Український степовий, Асканія-Нова, Луганський). Деревна рослинність поряд з трав'янистою збереглася у Чорноморському біосферному заповіднику та в за повіднику Дунайські Плавні. Пересічна залісеність зони становить 3 %.
Степові ландшафти розвивались в умовах жаркого клімату з від'ємним балансом вологи. Зона належить до найосвоєні-ших — орні землі становлять понад 75 % її земельного фонду. Несприятливими для господарства чинниками є посушливість клімату, зливовий характер опадів, ерозія, пилові бурі, засоленість ґрунтів.
За поширенням ландшафтів, умовами зволоження і тепловими ресурсами, характером ґрунтового покриву і природної рослинності, особливостями природокористування степова зона поділяється на три фізико-географічні підзони: північне-, се-редньо- та південностепову, або сухостепову. Північносте-пова підзона лежить у межах Одеської, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської і Запорізької областей. Підзона охоплює різнотравно-ковилові і лучні степи на чорноземах звичайних, що майже скрізь розорані. Цілинні степи збереглися у філіалах Українського степового заповідника Кам'яні могили і Хомутівський степ (Донецька область). Підзона охоплює схили Центральномолдав-ської, Подільської та Придніпровської височин, окремі частини Причорноморської і Придніпровської низовин, Донецьку і При-азовську височини. У північностеповій підзоні виділяють чотири фізико-географічні провінції: Дністровсько-Дніпровську, Лівобе-режно-Дніпровсько-Приазовську, Донецьку, Донецько-Донську.
Дністровське-Дніпровська північностепова провінція знаходиться у північно-західній частині підзони. В її межах виділяють Південномолдавську, Південноподільську і Південнопридніпровську області, відмінності в ландшафтній структурі яких пов'язані з ерозійним розчленуванням поверхні,
розвитком зсувних процесів тощо. Лівобережно-Дніпров-сько-Приазовська північностепова провінція поділяється на три фізико-географічні області: Орельсько-Самар-ську, Кінсько-Клинську низовинні, Приазовську височинну і Приазовську низовинну, що відрізняються здебільшого своїми орографічними особливостями. Для Донецької північно-степової провінції характерне переважання вододільних степових місцевостей з чорноземами щебенюватими і долинно-балковими місцевостями (мал. 57). Тут поєднуються риси лісостепових і степових ландшафтів. У межах цієї провінції виділяють Західнодонецьку схилово-височинну область з ме-жирічними, долинно-балковими, терасовими і заплавними місцевостями, Донецьку височинну область з перехідними від північностепових до лісостепових ландшафтами. Донецько-Донська північностепова провінція охоплює південні відроги Середньоросійської височини. Вона представлена в межах України Старобільською схилово-височинною областю, ландшафтну структуру якої утворюють місцевості розчленованих схилів, терасові малорозчленовані яружно-балкові і заплавні.
Середньостепова підзона займає частини Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької і Дніпропетровської областей. Вона знаходиться в межах західної і північної частин Причорноморської низовини. В умовах недостатнього зволоження тут розвивається природна типчаково-ковилова рослинність, посухостійке різнотрав'я, сформувалися південні чорноземи.
У цій підзоні виділяють Причорноморську середньостепову провінцію, що займає частину однойменної низовини з абсолютними висотами від 150 (на півночі) до 45 м (на півдні). Провінція простягається від Дунаю до Приазовської височини. В її межах виділяють: а) Задністровсько-Причорноморську низовинну область — приморську рівнину, що розчленована долинами і балками, з привододільно-рівнинними, терасовими, приморськими засоленими, заплавними і дельтово-плавневими
дунайськими ландшафтними місцевостями; б) Дністровсько-Бузьку низовинну область, в ландшафтній структурі якої переважають місцевості хвилястих рівнин, ерозійно-балкові схилові та долинно-терасові місцевості з озерами-лиманами; в) Бузько-Дніпровську низовинну область з подовими ландшафтними місцевостями на південних чорноземах; г) Дні-провсько-Молочанську низовинну область, в якій рівнинно-подові місцевості поєднуються з долинно-схиловими, ерозійно-балковими, рівнинно-межирічними ПТК; д) Західно-приазовську схилово-височинну область з поширенням ландшафтних місцевостей хвилястих привододільних рівнин, а також яружно-балкових, ерозійно-схилових, надзаплавно-терасових, заплавних місцевостей, морських рівнин. У межах середньо-степової підзони знаходяться заповідник Дунайські Плавні і Старобердянський заказник.
Південностепова, або сухостепова, підзона охоплює південь Причорноморської низовини, Присивашшя, Півні-чнокримську рівнину. Тут переважають сухостепові ландшафти з типча
Фізико-географічне районування — це виявлення порівняно однорідних за природними умовами регіонів, які відрізняються своєю ландшафтною структурою. Виділяють такі одиниці фізико-географічного районування: країна, зона, підзона, провінція, область.
Фізико-географічна країна — це великі частини суходолу, що займають сотні тисяч і навіть мільйони квадратних кілометрів, їх утворення і розвиток пов'язані з великими тектонічними структурами (платформи, складчасті області). Розрізняють рівнинні і гірські фізико-географічні країни, які характеризуються властивими їм системами ландшафтної зональності. Рівнинна територія України належить до країни, що розташована в межах давньої докембрійської платформи, фундамент якої перекритий товщею мезозойських і кайнозойських відкладів, їх горизонтальне залягання і зумовлює рівнинність поверхні України. Ландшафтні зони на рівнинній частині території України змінюються з півночі на південь.
Українські Карпати і Кримські гори є складчастими спорудами, що сформувалися в результаті альпійського горотворення. Для цих фізико-географічних країн характерна вертикальна зміна ландшафтних поясів, оскільки з підняттям угору змінюються умови ландшафтоутворення, розвиток фізико-географічних процесів. Українські Карпати і Кримські гори — фізико-географічні країни, що чітко відмежовуються від рівнинної частини.
Фізико-географічна зона — це частина природної країни. На рівнинних територіях зони зберігають широтне або близьке до нього простягання. Природні умови кожної фізико-географічної зони мають свої, що залежать від широти місця, співвідношення тепла і вологи, характер циркуляції
атмосфери. Внаслідок цього в межах зони існують типові для неї гідрологічні і теплові умови, що є вирішальним чинником формування зональних типів ґрунтів, рослинності і тваринного світу. Основною ознакою фізико-географічної зони є переважання в її межах певного зонального типу ландшафтів. У межах рівнинної частини України виділяють зону мішаних хвойно-широколистих лісів, лісостепову і степову зони. Природні умови цих зон значною мірою змінені господарською діяльністю, зокрема землеробством. Тому їх межі можна простежити за поширенням зональних типів сучасних ґрунтів та відновлюваного рослинного покриву. Зональні особливості природних умов враховуються в сільськогосподарському виробництві, лісовому господарстві, містобудуванні, під час проектування інженерно-меліоративних і природоохоронних заходів, проведення рекреацій та ін.
У межах природних зон виділяють підзони. Фізико-географічна підзона — частина зони, що виділяється в її межах за умовами зволоження. Підзони, як і зони, мають горизонтальне простягання. В різних зонах підзональні особливості виражені неоднаково. Нечіткість меж підзон пов'язана зі складом антропогенових відкладів та особливостями рельєфу, що поряд з відмінностями кліматичних і гідрологічних умов в межах зони зумовлює неоднорідність ландшафтів. Саме їх просторове поєднання утворює власне природну підзону. На рівнинній частині України підзональні фізико-географічні одиниці виділяються не в усіх зонах. У зоні мішаних хвойно-широколистих лісів та в Лісостепу підзон немає. Степова зона України залежно від умов зволоження, теплозабезпечення, характеру ґрунтово-рослинного покриву, фізико-географічних процесів окремих її частин поділяється на північностепову, середньостепову і південностепову підзони.
Фізико-географічна провінція — частина зони або підзони в рівнинній чи гірській країні. Виділяється у зв'язку з неоднорідністю поверхні зони, віддаленістю окремих її частин від океану, різним характером впливу на неї повіт-ряних мас, ступенем континентальності клімату. Під час виділення провінцій як одиниць фізико-географічного районування враховують також історію розвитку території в антропогені (вплив материкових зледенінь, наступ морів, новітні тектонічні рухи). Так, характерні ландшафтні риси Українського Полісся зумовлені дніпровським зледенінням, походженням і складом гірських порід.
Фізико-географічні відмінності провінцій лісостепової і степової зон України найбільш чітко представлені в межах височин та низовин (Придніпровська, Причорноморська, Північ-нокримська та ін.). Найбільш піднятою і зволоженою в лісостеповій зоні є Західноукраїнська провінція. Найбільш посушливою в степовій зоні — молода рівнинна Причорно-
Фізико-географічна область — складова частина фізико-географічної провінції. Під час визначення меж областей враховують їх приуроченість до тектонічних структур, положення над рівнем моря, ступінь розчленування поверхні, склад гірських порід, поширення певних фізико-географічних процесів. Так, у межах провінції Українського Полісся критерієм виділення природних областей Волинського, Житомирського, Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського Полісся є приуроченість кожної з них до різних тектонічних структур, яким властиві свої нашарування гірських порід, поєднання форм рельєфу, видів ландшафтів.
Фізико-географічне районування має велике значення в поглибленні уявлень про закономірності природних умов території України, її поділу на природно-територіальні комплекси.
Чим детальніше фізико-географічне районування, тим краща вивченість території. А оскільки територія України має високий ступінь господарської освоєності, розв'язання проблеми природокористування неможливе без всебічного врахування особливостей природних умов і ресурсів. Тому детальне фізико-географічне районування є науковою основою обґрунтування проектів землевпорядкування, містобудування, меліорації, раціонального використання земельних і водних ресурсів, охорони навколишнього середовища тощо.
Отже, майже вся територія України знаходиться в межах помірного поясу, і тільки на Південному березі Кримських гір ландшафти мають риси субтропічних. Україна розташована в межах трьох фізико-географічних країн: Східноєвропейської рівнини, Українських Карпат і Кримських гір.
Рівнинна територія України — це частина Східноєвропейської фізико-географічної країни з чітко вираженою широтною зональністю. Тут виділяють три природні зони: мішаних хвойно-широколистих лісів, лісостепову та степову.
Зона мішаних хвойно-широколистих лісів
Зона займає північну частину України. Вона є частиною зони мішаних лісів Східноєвропейської рівнини, в межах якої виділяється Поліська провінція, що розташована на територіях України, Росії й Білорусі. Південна межа зони проходить поблизу Рави-Руської — Володимира-Волинського — Луцька — Житомира — Києва — Ніжина — Кролівця — Глухова. (Зіставте карти ґрунтів і ландшафтну і з'ясуйте, чому саме так проходить межа зони мішаних хвойно-широколистих лісів з Лісостепом. Як вона виражена в рельєфі?)
Зона мішаних лісів займає близько 20 % території України. Для природних умов зони характерні низовинний рельєф, піщані і піщано-глинясті відклади, густа річкова сітка, широкі річкові долини, достатнє зволоження, високий рівень ґрунтових вод, переважання дерново-підзолистих ґрунтів, значне поширення соснових лісів. Більша частина зони в антропогені під час дніпровського зледеніння була вкрита льодовиком. У цей час сформувались зандрові (піщані) рівнини, моренні пасма, еолові форми рельєфу. Клімат зони помірно континентальний, літо тепле і вологе, зима порівняно м'яка. Середні температури січня змінюються із заходу на схід від -4,5...-5 °С до -7...-8 °С, липня — відповідно від +17 до +19,5 °С. Безморозний період триває 160—180 днів. У зоні мішаних лісів випадає найбільше опадів на рівнинній частині країни, їх річні суми становлять 600—700 мм. Стійкий сніговий покрив тримається 90—100 днів. Для річок характерні тривала весняна повінь з широкими розливами, зимова межень. Підземні води є джерелом живлення річок і озер. Значне поширення тут мають низинні болота.
У зоні переважають мішано-лісові, хвойно-широколисті ландшафти, які розвинулись в умовах помірно теплого вологого клімату на піщаних відкладах. Для них характерне значне поширення дерново-підзолистих ґрунтів під сосновими та сосново-дубовими лісами, складне перемежування льодовикових піщаних рівнин, долинно-терасових, лучних і болотних природних комплексів з меліоративними системами (мал. 51). На півдні зони трапляються острівні опілля (безлісі ділянки) з ландшафтами північно-лісостепового характеру.
Лісистість зони змінюється від 10 до 60%. Тут ростуть сосна, береза, дуб, граб, липа, клен. Найпоширеніші дубово-соснові ліси, що займають 45 % лісопокритої площі. Соснові (борові) ліси розташовані на піщаних масивах. До 10 % те-
риторії зони знаходяться під лучними ландшафтами в заплавах річок. У їх травостоях панують різнотравно-злакові угруповання. В ландшафті переважають болотні природні комплекси, серед яких основні площі зайняті низинними трав'яно-моховими і лісовими болотами.
Українське Полісся за особливостями поєднання ландшафтів поділяється на такі фізико-географічні області: Волинське Полісся, Житомирське Полісся, Київське Полісся, Чернігівське Полісся, Новгород-Сіверське Полісся.
Волинське Полісся розташоване в західній частині зони мішаних лісів у межиріччі Західного Бугу і Случі. Займає більшу частину Волинської і південно-східну частину Рівненської областей. Воно є найбільш зволоженим, залісеним і заболоченим з фізико-географічних областей Українського Полісся. Це про нього писала видатна українська поетеса Леся Українка:
... Передо мною килими чудові Натура стеле — темнії луги, Славути красної бори соснові І Случі рідної веселі береги. Снується краєвидів плетениця, Розтопленим сріблом блищать річки,— То ж матінка-натура чарівниця Розмотує свої стобарвнії нитки.
Житомирське Полісся знаходиться на схід від Волинського. Воно займає більшу частину Житомирської та північно-східну частину Рівненської областей. Оскільки його територія розташована на Українському щиті, вона є більш піднятою порівняно з Волинським Поліссям. Річкові долини тут вузькі і глибокі, в них виходять на поверхню і відслонюються давні кристалічні породи.
Серед інших фізико-географічних областей Житомирське Полісся є найменш заболоченим — болота становлять близько З % його території. Великі площі займають піщані рівнини з сосновими та дубово-сосновими лісами. В східній частині Житомирського Полісся поширені моренно-піщані рівнини з дерново-середньопідзолистими ґрунтами, які переважно розорані і зайняті сільськогосподарськими угіддями. Серед піщаних рівнин Житомирського Полісся помітно виділяється Словечансько-Овруцька височина, складена лесовими породами і розчленована глибокими річковими долинами, густою яружно-балковою мережею.
На території Житомирського Полісся знаходяться Поліський заповідник, заказники Городоцький (мал. 52), Дідове озеро, Поясківський та ін.
Київське Полісся знаходиться на схід від Житомирського і охоплює північну частину Київської та східну частину Житомирської областей. Його східною межею є р. Дніпро з Київським водосховищем. Область розташована на схилі Ук-
раїнського щита, фундамент якого занурений на глибину 300— 400 м. На ньому залягають породи крейдового, палеогенового, неогенового та антропогенового періодів. За рельєфом — це моренно-горбиста рівнина, помережена річковими долинами. Головними річками є Прип'ять, Уж, Тетерів, Здвиж, Ірпінь. Безморозний період триває близько 165 днів. За рік у середньому буває 550—620 мм опадів. У ландшафтній структурі території основними є природні комплекси піщаних та річкових піщаних рівнин, на яких розвинулись дерново-підзолисті ґрунти, соснові та дубово-соснові ліси. В південній частині Київського Полісся поширені моренно-піщані рівнини з дерново-середньопідзолистими ґрунтами, зайнятими тепер сільськогосподарськими угіддями. Природні умови Київського Полісся сприятливі для сільське- і лісогосподарського використання, організації рекреації, природоохоронних об'єктів.
У Київському Поліссі проводять залісення пісків, протиерозійні заходи, регулювання водно-повітряного режиму ґрунтів. Тут знаходяться Дніпровсько-Тетерівське заповідне лісомисливське господарство, Іллінецький заказник та інші природоохоронні об'єкти і території. Частину Київського Полісся вилучено з господарського обігу в зв'язку з радіаційним забрудненням внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 р.
На схід від Київського лежить Чернігівське Полісся, що охоплює частину Дніпровсько-Донецької западини (мал. 53). Його східна межа проходить там, де Дніпровсько-Донецька западина переходить у схил Воронезького кристалічного масиву. Западина виповнена потужною товщею палео-
зойських, мезозойських і кайнозойських відкладів. Чернігівське Полісся — це низовинна слабохвиляста рівнина. Загальна рівнинність території порушується долинами річок Дніпра, Десни, Снову. Клімат помірно континентальний. За рік в середньому буває 500—610 мм опадів. У долинах річок багато озер і боліт. Площа боліт становить 4,5 % території Чернігівського Полісся. Поширені дерново-підзолисті, болотні, сірі лісові ґрунти. Залісеність території близько 25 %. Найбільші лісові масиви зберігаються на межиріччях Дніпра і Десни, Снову і Десни. Переважають соснові та дубово-соснові ліси. В ландшафтній структурі Чернігівського Полісся головну роль відіграють природні комплекси моренно-піщаних та піщаних рівнин з дерново-підзолистими ґрунтами і боровими лісами. Острівне поширення мають лісостепові ландшафти, що розвинулись на лесових породах. Природні умови сприятливі для сільське- і лісогосподарського природокористування, рекреації тощо.
У Чернігівському Поліссі знаходяться Каморетський заказник, Сосницький заказник і заказник Болото Мох, а також пам'ятки природи — Святе Озеро, болото Рильський Мох та урочище Гулине.
Новгород-Сіверське Полісся охоплює східну частину Чернігівської і північно-західну частину Сумської областей. За фізико-географічними умовами воно відрізняється від Чернігівського Полісся, оскільки лежить на схилі Воронезького кристалічного масиву, перекритого пермськими, юрськими, крейдовими, палеогеновими й антропогеновими відкладами. У рельєфі Новгород-Сіверського Полісся помітно виділяється правобережжя р. Десни, територія якого порізана глибокими ярами і балками. На схід від Десни поверхня поступово піднімається і переходить у схили Середньоросійської височини. На Новгород-Сіверському Поліссі близько до поверхні залягають крейдяні породи. Тому тут, як і на Волинському Поліссі, розвиваються карстові форми рельєфу — провалля, лійки та ін.
Для кліматичних умов Новгород-Сіверського Полісся характерною є порівняно холодна зима. Середні температури січня становлять -7...-8 °С, а липня +19 °С. За рік у середньому випадає від 550 до 600 мм опадів. У ландшафтній структурі Новгород-Сіверського Полісся переважають природні комплекси моренно-піщаних рівнин з дерново-підзолистими ґрунтами, що нині зайняті під сільськогосподарськими угіддями. Поширені також природні комплекси річкових терас із сосновими і дубово-сосновими лісами. На територіях, складених лесовими породами, трапляються лісостепові ландшафти. Природні умови сприятливі для сільськогосподарського виробництва, рекреації. У межах області знаходиться заказник Великий Бір.
Лісостепова зона
Лісостепова зона простягається від Передкарпаття до західних відрогів Середньоросійської височини майже на 1 100 км. Вона займає 34 % території України. Південна межа її проходить на північ від Великої Михайлівки, Ширя-євого, через Первомайськ, поблизу Новоукраїнки, Кіровограда, Олександрії, вздовж р. Ворскла до Кобеляків, через Красно-град, Балаклею, вздовж р. Оскіл до кордону з Росією.
У лісостеповій зоні перемежовуються лісові ландшафти на опідзолених ґрунтах з лучно-степовими на типових чорноземах. Найбільше поширення мають широколисто-лісові ландшафти, які в минулому займали великі площі на височинах. Лучні різнотравно-злакові степові ландшафти знаходяться тепер під сільськогосподарськими угіддями.
Різноманітність ландшафтів залежить від контрастів рельєфу, складу покривних порід, історії розвитку території. Тут знаходяться Волинська, Подільська та Придніпровська височини, Придніпровська низовина, західні відроги Середньоросійської височини. Всі вони дуже розчленовані. Коливання висот місцевості зумовлюють властиву для Лісостепу вертикальну зміну ландшафтів (мал. 54).
За рік зона дістає понад 4 190 МДж/м2 сонячної радіації, а річний радіаційний баланс становить 1 800—1 850 МДж/м2. Середні температури липня на північному заході становлять +18 °С, на півдні +22 °С; січня -5...-8 °С, найнижчі температури зареєстровано на сході -36 °С. Тривалість періоду з середньодобовими температурами від +5 до +15 °С становить на заході 100—110 днів, на лівобережжі Дніпра — 80—90 днів. Безморозний період триває на заході 190—180, на сході — 160—150 днів. Річна сума опадів на заході зони 550—750, на сході — 450 мм, а випаровуваність відповідно 550 і 750 мм. Найбільше опадів (65—75 %) буває влітку. Коефіцієнт зволоження (відношення суми опадів до випаровуваності) змінюється від 2,8 (Львів), 2,0 (Хмельницький) до 1,4—1,2 на
півдні. Співвідношення тепла і вологи в лісостеповій зоні сприятливе для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур. Внаслідок чергування вологих і посушливих років спостерігаються нестійкість зволоження, зростання посушливості в східному напрямі.
Лісостепову зону перетинають річки басейнів Дніпра, Сівер-ського Дінця, Південного і Західного Бугу, Дністра. Весняний стік річок досягає 42—60 % річного. Переважають снігове та дощове живлення, частка підземних вод незначна (до 10 %).
Поширеними ґрунтами в Лісостепу є мало- і середньогумусні типові чорноземи, опідзолені чорноземи і темно-сірі ґрунти, сірі та ясно-сірі лісові ґрунти. На терасах Дніпра трапляються солонцюваті ґрунти, солонці та солончаки, в річкових долинах — лучні, дернові та болотні ґрунти.
Природна рослинність представлена залишками остепнених луків і степів, дубових і дубово-грабових масивів, а на Лівобережжі — дубово-кленових лісів. Первісних степів і лісів збереглося мало. Сучасна середня лісистість становить 12,5 %.
З дерев найпоширеніший дуб (43 % лісопокритої площі). Крім того, є граб, бук, сосна, вільха, береза. Великі площі зайняті дібровами з багатоярусною структурою: деревний ярус складають дуб звичайний, граб звичайний, в'яз, липа серцелиста, груша звичайна. В чагарниковому ярусі ростуть берест, клен бородавчатий і європейський, шипшина тощо; у трав'яному — копитень, папороть, осока та ін. Лучні степи і остепнені луки збереглись у заповіднику Михайлівська Цілина. Лучна і болотна рослинність поширена переважно в долинах річок. Розораність лісостепової зони становить 75—85 %. У фауні представлені як лісові, так і степові види тварин.
В умовах оптимального співвідношення тепла і вологи в Лісостепу сформувались різні типи ландшафтів: 1) широколисто-лісові з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами; 2) лісостепові з опідзоленими чорноземами; 3) лукостепові з типовими чорноземами, лучно-чорноземними ґрунтами, суцільно перетвореними в сільськогосподарські угіддя. Для річкових долин, улоговин характерні мініано-лісові та болотні ландшафти, площі яких порівняно невеликі. У Лісостепу ландшафти сформувались на лесових породах, що легко розмиваються дощовими та сніговими водами. Тому там, на схилах височин та крутих берегах річок, багато ярів і балок, які займають 12—15 % території. Типове для лісостепових ландшафтів чергування розчленованих схилових природних комплексів, орних земель та лісових масивів зумовлює помітні контрасти їх тепло- і вологозабезпеченості. Для низовинних ландшафтів характерні процеси соленакопичення і заболочування. Заболочуються ландшафти в смузі впливу Канівського та Кременчуцького водосховищ. На плоских вододільних і терасових рівнинах проявляються сліди давніх просадкових процесів. На загальному лісостеповому зональному фоні виділяються північне- та південнолісостепові ландшафти.
Оскільки одним з основних несприятливих для господарства природних процесів у Лісостепу є ерозія, для збереження продуктивності сільськогосподарських ландшафтів необхідне регулювання поверхневого стоку, запровадження протиерозійних лісомеліоративних заходів, особливої агротехніки. У лісостеповій зоні зосереджено багато об'єктів і територій природно-заповідного фонду, зокрема Канівський заповідник.
За особливостями поширення ландшафтів лісостепова зона України поділяється на чотири провінції: Західноукраїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Серед-ньоросійську.
Західноукраїнська лісостепова провінція займає західну частину лісостепової зони. Охоплює Волинську, значну частину Подільської височини, Мале Полісся, частину Розточчя, Опілля і Хотинську височину.
Мале Полісся — територія, що розташована між Волинською і Подільською височинами; Розточчя — горбисте пасмо на кордоні нашої країни з Польщею; Опілля — територія західної частини Подільської височини (опіллями з часів Київської Русі називають безлісі або малолісисті території з родючими ґрунтами в межах лісової зони). Західноукраїнська лісостепова провінція розташована в Тернопільській, Львівській, Волинській, Рівненській областях. Вона простягається від Передкарпаття і західних кордонів України на схід, де на поверхню виходять кристалічні породи Українського щита. Вона є найбільш підвищеною провінцією лісостепової зони, її поверхня розчленована притоками річок Дністра, Південного Бугу, Прип'яті. Іноді річкові долини заглиблюються на 50— 120 м. А долина Дністра і його притоків — це справжні каньйони з крутими урвищами, в яких оголюються палеозойські і мезозойські відклади. В центральній частині провінції підносяться вапнякові скелясті пасма, відомі під назвою Товтри, або Медобори. Серед провінцій лісостепової зони Західноукраїнська є найбільш зволоженою. В середньому за рік тут буває 600—620 мм опадів. Середня температура січня -4,5 °С, літо помірно тепле, вегетаційний період триває 200— 212 днів. У минулому великі площі займали широколисте-лісові ландшафти. За особливостями поширення сучасних ландшафтів Західноукраїнська провінція поділяється на такі фізико-географічні області: Волинську височинну, Мале Полісся, Ростоцько-Опільську горбогірну, Західноподільську височинну, Середньо-подільську височинну, Прут-Дністровську височинну.
Для Волинської височинної області характерне переважання опільських рівнинно-горбистих ландшафтів (мал. 55), для Малого Полісся — лісостепових природних комплексів. Ще донедавна Мале Полісся відносили до зони мішаних хвойно-широколистих лісів. Ростоцько-Опільська горбогірна область має контрастні ландшафти: розчленовані лісостепові, лісові горбо-гірні, поліські мішано-лісові. Західноподільська височинна область характеризується поширенням вододільних, останцево-горбистих і яружно-балкових ландшафтів. Середньоподільська височинна область виділяється горбогірними ландшафтами (Кременецький кряж), вододільними рівнинними, хвилястими, яружно-балковими природними комплексами. Для Прут-Дністровської височинної області властиві складні поєднання рівнинно-хвилястих і горбисто-пасмових ландшафтів з переважно яружно-балковими природними комплексами, поширенням дубово-букових лісів, розвиток карстових процесів.
На схід від Західноукраїнської знаходиться Дністровсь-ко-Дніпровська лісостепова провінція. Вона займає центральну частину лісостепової зони в межах Подільської і Придніпровської височин, що приурочені до Українського щита. Розташована в межах Київської, Житомирської, Черкаської,
Вінницької, Кіровоградської, Хмельницької і Одеської областей. Висота поверхні в середньому становить 200—300 м. Клімат помірно континентальний. За рік у середньому випадає від 400 до 550 мм опадів. У ґрунтовому покриві переважають сірі лісові ґрунти, поширені також темно-сірі опідзолені і чорноземні опід-золені. Переважаючим типом природної рослинності є широколисті дубові ліси з домішками граба, клена, липи та ін.
За поширенням сучасних ландшафтів Дністровсько-Дніп-ровська лісостепова провінція поділяється на такі фізико-географічні області: Північнопридніпровську, Київську підвищену, Придністровськосхідноподільську, Середньобузьку, Центральнопридніпровську, Південноподільську височинну, Південнопридніпровську височинну. (Знайдіть їх на схемі фізико-географічного районування.)
Північнопридніпровська і Київська підвищена області лежать на півночі провінції. Для них характерні ландшафти лесових рівнин з типовими і опідзоленими чорноземами, сірими лісовими ґрунтами, острівними дубовими і грабово-дубовими лісами.
Придністровськосхідноподільська, Середньобузька, Цен-тральнопридніпровська височинні області займають середню, найбільш підвищену частину провінції, де значні площі в минулому були зайняті широколисто-лісовими ландшафтами.
Південноподільська і Південнопридніпровська височинні області — це південна частина провінції. Тут переважають пів-деннолісостепові ландшафти з типовими чорноземами, мало-і середньогумусними ґрунтами, що здебільшого розорані.
Західною межею Лівобережно-Дніпровсьної лісостепової провінції є р. Дніпро, а східною — відроги Середньоросійської височини. Територія провінції розташована в межах Дніпровсько-Донецької западини, виповненої потужною товщею осадових порід. Поверхня рівнинна, з абсолютними відмітками від 120 до 140—150 м. У рельєфі виділяються Придніпровська низовина і Полтавська рівнина. Порівняно з лісостеповим Правобережжям кліматичні умови Лівобережно-дніпровської провінції є більш континентальними. Річні суми опадів змінюються від 550 на півночі до 430 мм на півдні провінції. Поширені чорноземні та лучно-чорноземні ґрунти. В рослинному покриві переважають сосново-дубові і дубові ліси, в долинах річок — лучна і болотна рослинність. Завдяки неглибокому заляганню засолених ґрунтових вод трапляються солонцюваті ґрунти з солончаковою рослинністю. У межах Лівобережно-Дніпровської провінції виділяють такі фізико-географічні області: Північнодніпровську, Південнодніпровську, Північнополтавську, Східнополтавську.
Північнодніпровська і Південнодніпровська області займають терасову низовинну рівнину сходу провінції, де переважають лучно-степові ландшафти. Тут поширені також терасові опільські, борові і заплавні місцевості. Для Північнополтав-ської і Східнополтавської височинних областей характерні малорозчленовані лучно-степові межиріччя з чорноземами мало- і середньогумусними, яружно-балкові і заплавні місцевості, западини з болотами і солончаками.
Середньоросійська лісостепова провінція займає крайню східну частину лісостепової зони України, охоплюючи відроги Середньоросійської височини. Поверхня провінції горбиста і дуже розчленована, з висотами 180—185 м. У долинах річок відслонюються крейдяні породи. Кліматичні умови суворіші, ніж в інших лісостепових провінціях. Середні температури січня -5....-8 °С, липня +19... +20 °С. Середні річні суми опадів 450—500 мм. Поширені сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені. Переважають дубові та липово-дубові насадження. Основні напрями природокористування — сільськогосподарський, гірничодобувний та рекреаційний.
У межах Середньоросійської провінції виділяють дві фізико-географічні області: Сумську і Харківську схилово-висо-чинні. У них переважають пологово-хвилясті розчленовані лісостепові межиріччя і схили з чорноземами типовими ма-логумусними на півночі і середньогумусними на півдні, масивами дубових і дубово-липових лісів, різноманітними проявами ерозії.
Лісостепова зона — регіон інтенсивного сільськогосподарського і промислового виробництва, великих територіально-виробничих комплексів, переважно літніх видів оздоровчої і пізнавальної рекреації. Для запобігання дальшого руйнування
ландшафтів необхідно чітко регулювати господарське використання земель, вживати природоохоронних лісомеліоративних заходів, ґрунтозахисну технологію землеробства, регулювати водний режим і стік. Природні лісостепові ландшафти зберігаються в Канівському і Ростоцькому заповідниках, філіалі Українського степового заповідника Михайлівська Цілина.
Степова зона
Степова зона лежить на південь від Лісостепу і простягається до Азово-Чорноморського узбережжя і Кримських гір. Вона витяглась із заходу на схід на 1 075 км, з півночі на південь — на 500 км. Степ займає 40 % території України. На природних особливостях степової зони позначилось її положення на півдні Східноєвропейської рівнини, де степові ландшафти сформувались в умовах неоднакової поверхні: південних схилів Придніпровської та Подільської височин, Причорноморської низовини, Донецької і Приазовської височин, Північнокримської рівнини (мал. 56).
Клімат степової зони помірно континентальний. Річний радіаційний баланс коливається від 4 100 (на півночі) до 5 320 МДж/м2 (на півдні). Завдяки цьому степова зона має найбільші теплові ресурси. Безморозний період триває 160— 220 днів. Середні річні температури повітря змінюються з північного сходу на південний захід від 7,5 до 11 °С.
Середні липневі температури зростають у південному напрямі від +21,5 до +23 °С. Річні суми опадів зменшуються від 450 (на півночі) до 350—300 мм (на півдні). Характерною особливістю степових ландшафтів є висока випаровуваність (від 700 до 1 000 мм). Через недостатнє атмосферне зволоження густота річкової сітки незначна. Стік формується за рахунок талих снігових вод.
Природна рослинність зони переважно трав'яниста, збереглася головним чином на схилах долин та балок, а також у заповідниках (Український степовий, Асканія-Нова, Луганський). Деревна рослинність поряд з трав'янистою збереглася у Чорноморському біосферному заповіднику та в за повіднику Дунайські Плавні. Пересічна залісеність зони становить 3 %.
Степові ландшафти розвивались в умовах жаркого клімату з від'ємним балансом вологи. Зона належить до найосвоєні-ших — орні землі становлять понад 75 % її земельного фонду. Несприятливими для господарства чинниками є посушливість клімату, зливовий характер опадів, ерозія, пилові бурі, засоленість ґрунтів.
За поширенням ландшафтів, умовами зволоження і тепловими ресурсами, характером ґрунтового покриву і природної рослинності, особливостями природокористування степова зона поділяється на три фізико-географічні підзони: північне-, се-редньо- та південностепову, або сухостепову. Північносте-пова підзона лежить у межах Одеської, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської і Запорізької областей. Підзона охоплює різнотравно-ковилові і лучні степи на чорноземах звичайних, що майже скрізь розорані. Цілинні степи збереглися у філіалах Українського степового заповідника Кам'яні могили і Хомутівський степ (Донецька область). Підзона охоплює схили Центральномолдав-ської, Подільської та Придніпровської височин, окремі частини Причорноморської і Придніпровської низовин, Донецьку і При-азовську височини. У північностеповій підзоні виділяють чотири фізико-географічні провінції: Дністровсько-Дніпровську, Лівобе-режно-Дніпровсько-Приазовську, Донецьку, Донецько-Донську.
Дністровське-Дніпровська північностепова провінція знаходиться у північно-західній частині підзони. В її межах виділяють Південномолдавську, Південноподільську і Південнопридніпровську області, відмінності в ландшафтній структурі яких пов'язані з ерозійним розчленуванням поверхні,
розвитком зсувних процесів тощо. Лівобережно-Дніпров-сько-Приазовська північностепова провінція поділяється на три фізико-географічні області: Орельсько-Самар-ську, Кінсько-Клинську низовинні, Приазовську височинну і Приазовську низовинну, що відрізняються здебільшого своїми орографічними особливостями. Для Донецької північно-степової провінції характерне переважання вододільних степових місцевостей з чорноземами щебенюватими і долинно-балковими місцевостями (мал. 57). Тут поєднуються риси лісостепових і степових ландшафтів. У межах цієї провінції виділяють Західнодонецьку схилово-височинну область з ме-жирічними, долинно-балковими, терасовими і заплавними місцевостями, Донецьку височинну область з перехідними від північностепових до лісостепових ландшафтами. Донецько-Донська північностепова провінція охоплює південні відроги Середньоросійської височини. Вона представлена в межах України Старобільською схилово-височинною областю, ландшафтну структуру якої утворюють місцевості розчленованих схилів, терасові малорозчленовані яружно-балкові і заплавні.
Середньостепова підзона займає частини Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької і Дніпропетровської областей. Вона знаходиться в межах західної і північної частин Причорноморської низовини. В умовах недостатнього зволоження тут розвивається природна типчаково-ковилова рослинність, посухостійке різнотрав'я, сформувалися південні чорноземи.
У цій підзоні виділяють Причорноморську середньостепову провінцію, що займає частину однойменної низовини з абсолютними висотами від 150 (на півночі) до 45 м (на півдні). Провінція простягається від Дунаю до Приазовської височини. В її межах виділяють: а) Задністровсько-Причорноморську низовинну область — приморську рівнину, що розчленована долинами і балками, з привододільно-рівнинними, терасовими, приморськими засоленими, заплавними і дельтово-плавневими
дунайськими ландшафтними місцевостями; б) Дністровсько-Бузьку низовинну область, в ландшафтній структурі якої переважають місцевості хвилястих рівнин, ерозійно-балкові схилові та долинно-терасові місцевості з озерами-лиманами; в) Бузько-Дніпровську низовинну область з подовими ландшафтними місцевостями на південних чорноземах; г) Дні-провсько-Молочанську низовинну область, в якій рівнинно-подові місцевості поєднуються з долинно-схиловими, ерозійно-балковими, рівнинно-межирічними ПТК; д) Західно-приазовську схилово-височинну область з поширенням ландшафтних місцевостей хвилястих привододільних рівнин, а також яружно-балкових, ерозійно-схилових, надзаплавно-терасових, заплавних місцевостей, морських рівнин. У межах середньо-степової підзони знаходяться заповідник Дунайські Плавні і Старобердянський заказник.
Південностепова, або сухостепова, підзона охоплює південь Причорноморської низовини, Присивашшя, Півні-чнокримську рівнину. Тут переважають сухостепові ландшафти з типча
